Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка6/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Дмитро МИРОН - «Орлик»
«Смерть революціонера не є вічним сном.

Його смерть це шлях до безсмертя...»

М.Робесп'єр

У 1992 році минуло п'ятдесят років, коли на вулицях Києва, з рук німців, загинув один з найвизначніших борців за свободу українського народу, член проводу ОУН, керівник ОУН на центральних і східних землях України – Дмитро Мирон - Орлик.

25 липня 1942 року коло третьої години дня, в Києві, на місці, де Фундуклеївську вулицю перетинає Театральна, гестапівськими агентами був убитий чільний діяч українського визвольного руху, член Проводу ОУН – Дмитро Мирон.

«Я знаю, що можу загинути й сьогодні чи завтра в боротьбі за незалежну Україну, але я певний, що наша національна ідея є безсмертна. І тому, якщо я загину в боротьбі за неї, мене замінять інші, які продовжуватимуть боротьбу аж до перемоги», – ці слова належать Дмитру Мирону, життя котрого нагадує спалах зірки, чиє яскраве сяйво йде до нас з вічної темряви навіть тоді, як зірка згасла назавжди...

Дмитро Мирон народився 5 листопада 1911 року в селі Раю біля Бережан на Тернопільщині в сім'ї муляра-будівничого Данила і Марії Ковальської. В 1916 році в часі пошесті холери померла мати, осиротивши четверо дітей. Найстаршій Станіславі не було ще й шістнадцяти, наймолодша Антоніна була немовлям. Спершу зайнялася дітьми бабуся, а після одруження батька піклування Тосею і Дмитром перебрала на себе енергійна зарадна і жертвенна сестра Анна, що була на вісім років старша за Дмитра. Анна подбала про їхню освіту, а потім терпеливо вистоювала під ворітьми тюрем з передачами, а Стасі посилала пачки аж до її смерті на засланні в Сибіру в 1982 р.

У 1930 р. Дмитро закінчив з відзначенням науку в гімназії і розпочав студії на юридичному факультеті Львівського університету. У Львові продовжував революційну роботу в рядах ОУН, виявив провідницький характер і хист та став визначним діячем серед студентства. Об'єднував людей шляхетністю характеру і незвичайною доброзичливістю. Вперше був арештований польською поліцією в часі зеленосвяткового походу до могил героїв на Личаківському цвинтарі 1931 року. Його висока і струнка постать визначалася гідністю постави серед групи молоді.

Студії, заробіткова праця і підпільно-революційна робота займала ввесь його вільний час. У 1932-33 роках був провідником юнацтва при КЕ ОУН, співробітничав у нелегальних виданнях ОУН. У жовтні 1933 року був арештований польською поліцією в зв'язку з атентатом Миколи Лемика на большевицького консула у Львові. Слідство велося брутально. Переслухували його на поліції понад 100 годин безперервно, без їжі й сну. Проте він не визнав приналежності до ОУН, не зрадив друзів. Процес у цій справі розпочався у п'ятницю, 6 липня 1934 року і тривав два тижні. На лаві обвинувачених було 14 молодих хлопців. Першим підсудним був Микола Лемик, вже раніше засуджений за вбивство в консулаті високого большевицького урядовця Майлова. Дмитро був четвертим підсудним. Усім закидали приналежність до ОУН, а Миронові додатково – розповсюдження нелегальної літератури ОУН серед учнів Філії Державної гімназії у Львові. Боронив його д-р Володимир Старосольський. Засудили Дмитра Мирона на 7 років важкої тюрми.

Покарання відбував у тюрмі в Равічу і на Вронках. Звідти привезли його як свідка на Варшавський процес Бандери і товаришів але, як усі інші, він відмовився свідчити польською мовою.

У тому часі польські тюрми були наповнені українськими політичними в'язнями. Але ніхто з них не гаяв часу даремно. Всі поповнювали свої знання самоосвітою, цьому сприяли різноманітні курси, які самі й організували. Дмитро був організатором і викладачем політично-ідеологічних курсів. Він чудово роз'яснював історичні та політичні поеми Тараса Шевченка. Читав та студіював багато, а книжки доставляла йому сестра Анна. За товариську поведінку й розум його любили співв'язні.

На підставі загальної амністії з 1936 року Дмитру зменшили покарання на два роки. Вийшов на волю в серпні 1938, виснажений голодівкою, яку проводили в'язні на знак протесту проти скасування польською владою статусу політв'язня.

Після короткого відпочинку Дмитро знову поринув у працю. Для заробітку почав працювати в редакції газети «Нове Село», дописував до націоналістичної преси і розпочав роботу над великою ідеологічною працею «Ідея і Чин України», що містила філософську аргументацію необхідності українського націоналізму в якості головного чинника життєздатності української нації.

У січні 1939 р. одержав завдання підготовити ідеологічні та політичні матеріали на II Великий Збір ОУН, який запланував ще перед смертю Є.Коновалець. У лютому 1939 р. Дмитро Мирон одержав пост політично-ідеологічного референта Крайової Екзекутиви ОУН та редактора Бюлетеню КЕ, а в серпні виїхав нелегально до Риму, як делегат ОУН на ЗУЗ. На Римському Зборі виступав під псевдонімом «Свянціцький» і брав видатну участь у його праці як член організаційної та політично-ідеологічної комісії. Багато формулювань постанов Зборів належать перу Мирона. В них він стверджує, що ідея Суверенної Української Держави стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного руху, руху націоналістичного, що у вогні боротьби проти наїзників оформився в окрему політичну організацію – Організацію Українських Націоналістів.

У Римі захопила його II світова війна. Звідти добрався до Кракова, який став осередком масової еміграції українців з теренів, окупованих большевикамн. І знову пірнув в революційно-політичну роботу в рядах ОУН, які згуртувалися в групи, очолені Степаном Бандерою. Провадив політичний і ідеологічний вишкіл членства, а свої виклади оформив у книжку «Ідея і Чин України».

У березні 1940 року перейшов нелегально кордон на Сяні, щоб підсилити роботу ОУН під большевицькою займанщиною. Прибув до Львова в найтрудніший час. Саме в тих днях органи НКВД арештували в одному приміщенні на вулиці Кордецькій майже всіх членів КЕ ОУН в часі сходин. Дмитро Мирон мусив організовувати нову Екзекутиву і то на нових конспіративних засадах.

НКВД все-таки довідався про прибуття Дмитра Мирона і розпочав за ним шалену погоню. Довелося йому ночувати крадькома по стодолах і оборогах, пішки обходити великі терени. Проте він був спокійний і впевнений в собі, вдало обминав засідки, не перериваючи своїх зв'язків.

У вересні 1940 року НКВД провів нові масові арешти членів і симпатиків ОУН у Львові і в цілому Краю. В тюрмах НКВД у Львові, особливо на Замарстинові і на Лонцького та в кожному місті і містечку Західної України тортурували в'язнів, чоловіків і жінок, рідко кого обминали муки. Розпочався відкритий геноцид проти українського народу. Рови, ліси, ставки на терені щойно «звільненої» Західної України перетворилися на велетенські могили, де знайшли вічний спокій тисячі, десятки тисяч українців, єдиною провиною котрих була належність до української нації та любов до України...

Дмитро теж пережив особисте горе – арештували його сестру Тосю й наречену. Проте він не здавався – все наново наладнував підірвані зв'язки, як той павук в поемі Лесі Українки «Роберт Брюс». Недаремно вживав він тоді псевдонім «Роберт».

Незважаючи на жахливий терор, не бракувало охочих ставати в ряди ОУН, з якою солідарно об'єдналося все громадянство Західної України, як ще ніколи досі. Не забракло помешкань, харчів, грошей, люди спонтанно слідкували за рухом агентів НКВД та його сексотів, остерігали перед ними одні одних. Про легендарну ОУН довідалися пришельці зі Східних Земель, шукали зв'язків, вступали в її ряди, охороняли її своїми впливами.

Наближався день початку німецько-большевицької війни. Готувалася до неї і ОУН. Дмитро Мирон виїхав до Відня, до куреня «Роланд», щоб організувати політичний вишкіл вояків. З вибухом війни курінь «Роланд» виїхав на фронт на Буковину. В містечку Кімполюнг Дмитро Мирон одержав наказ ОУН виїхати до Львова. Прибув 15 липня 1941 року і одержав новий наказ – про виїзд до Києва. У Львові довідався про смерть сестри Тосі в часі масакри в'язнів у Тернопільській тюрмі.

В дорозі до Києва, у Василькові, німці його арештували і відвезли до тюрми в Луцьк, звідтіля пощастило йому втекти. Вернувся до Львова на один тиждень перед масовими арештами членів ОУН. Взяв участь у І Конференції ОУН в Сороках біля Львова. 27 вересня одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва. Тим разом мав щастя.

Побут і діяльність у Києві на становищі Провідника КЕ ОУН Східних і Осередніх Земель – це був вінець його короткого геройського життя, повністю присвяченого боротьбі за волю України. Побутові умови були незвичайно важкі: холод, постійна загроза від агентів гестапо. З горсткою друзів почав шукати дороги до сердець братів, віками відділених ворожими кордонами.

Напровесні 1942 року Дмитро Мирон ще раз, останній, вернувся додому, до Львова, щоб особисто скласти звіт Проводові ОУН. В квітні був учасником II Конференції, яка відбулася в його рідній Бережанщині. Він був редактором резолюцій цієї Конференції. З них ми бачимо, що Дмитро Мирон – це зрілий політик, який мислить глобальними категоріями і на перспективу. Ось одна із резолюцій: «...в теперішній момент ми вважаємо нашим головним фронтом -фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою б маскою він не виступав (білогвардійщини, керенщини, большевизму, слов'янофільства чи їм подібних)... Московсько-большевицькій міжнародній концепції – інтернаціоналізму – й німецькій концепції т. зв. «Нової Європи» ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-господарської та політичної перебудови Європи на засадах вільних національних держав під гаслом – «Свобода народам і людині!».

У травні 1942 року приїхав знову до Києва. Поширював ідеї ОУН, залучав східних братів до спільної боротьби за визволення України. І знайшов там друзів, які його прийняли за свого, стали разом в ряди ОУН.

...Там, де кулі гестапо обірвали життя Дмитра Мирона, поки що немає меморіальної дошки, (у 1997 році дошку встановлено, прим. ред.) але над містом, яке так любив Дмитро, і над всією Україною уже майорить синьо-жовтий прапор. І хоча недругів у молодої України ще багато, але народ з обраного шляху на побудову Незалежної Соборної України, про яку так мріяв Дмитро Мирон, – не зверне.

(«Шлях перемоги», 2 серпня 1992 р.)
Ці дві постаті борців з ОУН – то лише дві краплини у морі народного гніву, це лише дві іскри у полум'ї священної боротьби українців-націоналістів проти коричневого загарбника і більшовицького поневолювача. А ви, не знаючи правди про ОУН і УПА, дозволили собі повторити брехню московських ідеологів?! Ні, ОУН і УПА ні в кого, окрім рідного українського народу, на службі не були!

Павло: – Вибачте нашому другові, будь ласка. І розкажіть нам ще про боротьбу УПА... проти ворогів України в час війни.

Євген: – Звичайно, зі сказаного Вами ми зробимо власні висновки.

Саша: – Тільки не кажіть, що УПА була вирішальною силою в перемозі...

Олексій: – Навіщо ж так, Сашо? Мова ж іде про винятково героїчну боротьбу УПА, а не про її винятковий вклад у розгром фашизму.

Відповідь: – Говорю вам про те, як мужньо і жертовно протиставилася УПА різним окупантам України в часі війни. Розповідаю, що знаю, що пережив особисто й почерпнув із друкованих видань. Роблю це тільки з одною метою, – щоб ви знали правду про УПА, про наш визвольний рух у ті грізні роки. Не думайте, що ми були самотні: нашу визвольну боротьбу розуміли й активно підтримували особистою участю сотні й тисячі неукраїнців: грузинів, вірменів, молдаванів, узбеків і навіть росіян. Вони масово утікали до нас, в УПА, в ліси – хто з німецького полону, хто з власівської армії, так званої Русской Освободітельной Армії (РОА). Чому ці юнаки різних націй, що у воєнній круговерті опинилися «під німцем», ні в кому іншому – ні в «червоних партизанах», ні в польській Армії Крайовій (АК) – не бачили ідеалу й порятунку для себе, а тільки в нашій УПА?

Бо тільки Українська Повстанська Армія вела боротьбу під гаслом: «Свобода народам! Свобода людині!»

Бо тільки в УПА ці юнаки з Узбекистану, Молдавії, Вірменії, Грузії та інших країв могли боротися за визволення своїх народів з-під більшовицького іга.

Бо тільки в УПА цим юнакам не загрожувала мученицька смерть з рук НКВД, СМЕРШу за те, що вони на початку війни потрапили в німецький полон.

Завдяки багатонаціональному своєму складу УПА стала організатором фронту поневолених народів, ґрунтом, на якому постав Антибільшовицький блок народів (АБН).
УПА І ФРОНТ ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ

ГК УПА видала в червні 1943 р. свій перший заклик до «батальйонців» – грузинів, російською мовою. Успіх цього звернення був надзвичайний; до відділів УПА голосились грузини й представники інших закавказьких народів із зброєю в руках. Перебіжчики грузини й вірмени зладили заклики мовою своїх народів і ці заклики були надруковані в Одесі, в друкарнях, що мали грузинський і вірменський шрифти. Крім цього, на місці видано заклик російською мовою, до «армян и других народов Кавказа» (червень 1943 р), а також до «узбеків, казахів, туркменів, башкирів, татар, народів Уралу, Волги й Сибіру, народів Азії» та до «русских».

Бійці національних «батальйонів» послухали закликів УПА й почали переходити до неї, спочатку індивідуально, а потім масово. У скорому часі при УПА створено національні відділи грузинів (к-ри Карло й Гогік), узбеків (к-р Шірмат), а також вірменів і північно-кавказьких народів. У липні 1943 р. національний відділ, що існував при загоні к-ра Крука в Крем'янеччині, визначився в боях проти большевицьких партизанів із «соединения» Михайлова в суразькнх лісах коло с. Теремно. В складі цього відділу боролись грузини, вірмени і черкеси.

Незважаючи на збільшення кількості перебіжчиків в УПА, ГК УПА ні на одну хвилину не припиняла своєї пропаганди серед бійців національних батальйонів. У вересні видано заклики до грузинів і «синів Туркменії», а також до «добровольців». Інша листівка зверталась до «казахів, башкирів й удмуртів». У жовтні проголошено звернення до «армян», узбецьких «аскерів», і до таджиків. У листопаді, до «Кубанців, славних правнуків запорізьких лицарів», до азербайджанців і до горців. Крім існуючих уже листівок грузинською і вірменською мовами, появилась ще листівка до узбеків тюркською мовою. Усі ці листівки нав'язували до героїчного минулого окремих народів, до їх визвольної боротьби проти московського імперіалізму й вияснювали їм, що гітлерівським імперіалістам цілком далеке й чуже їх визволення. Тому УПА закликала ці народи не вмирати за імперіалістичні плани Гітлера й не давати себе використовувати в боротьбі Німеччини проти визвольних рухів європейських народів, поневолених Гітлером, але із зброєю в руках переходити на бік УПА, щоб разом боротися проти гітлерівських і сталінських імперіалістів, найлютіших ворогів волелюбних народів, ворогів демократії і поступу.

Наслідком цієї пропагандивноі кампанії, а також спільної боротьби поневолених народів у лавах УПА, і дальшим етапом на шляху зміцнення вузлів справжньої дружби поміж поневоленими народами була І-ша Конференція Поневолених Народів Сходу Європи й Азії, що була скликана за ініціативою УПА й відбулася 21-22. XI. 1943 р. на території, зайнятій УПА. В роботі цієї Конференції взяли участь, окрім українських делегатів (5 осіб) делегації: грузинська – 6 осіб, вірменська – 4 особи, осетинська – 2 особи, казахська – 1 особа, черкеська – 1 особа, азербайджанська – 6 осіб, кабардинська – 1 особа, татарська – 4 особи, чувашська – 1 особа, башкирська – 1 особа, білоруська – 2 особи, узбецька – 5 осіб, разом 39 делегатів. Неофіційно брав участь в Конференції ген. Тарас Чупринка.84
НА ПЕРЕЛОМІ

УПА, проти якої з надією її розгрому виступали німецькі дивізії, тисячі вояків АК (Армія Крайова) і московські партизани, – успішно боролась проти ворогів, у боях гартувалась, і число її сотень і куренів росло.

Тим часом назрівали переломні події. Тисячолітній райх Гітлера справляв своє перше і останнє десятиліття. Ще вчора вони возили наш чорнозем в Німеччину, а тепер на тих землях в Україні залишали сотні трупів своїх вояків.

Чи опише колись хтось, що діялось в Україні, коли більшовицькі дивізії знов здобували Україну в 1943-44 роках, як своє «отєчество»? Як мільйони людей з Харкова, Донецька, Полтави та з кожної місцевості України панічно втікали перед тими «визволителями». Широкими просторами України повторно сунула страшна фронтова руїна. Два роки тому втікаючі большевицькі орди мордували тисячі наших патріотів по тюрмах і все нищили, щоби нічого не залишити німцям. Вони навіть підмінували славні історичні будови в Києві на Хрещатику. Тепер руїни робили відступаючі німці. В теренах – страшна паніка, народ сотнями тисяч втікає від тих страшних большевицьких «визволителів». Всіма дорогами сунуть валки втікачів, одні на возах, інші піхотою. Ці натовпи народу посувалися на захід як польовими доріжками, так головними дорогами. Німецьке відступаюче військо зганяє їх з доріг, нічим не допомагає. На них налітають большевицькі літаки і сильно обстрілюють, бо ці люди є тепер найбільші вороги Москви і вона хоче їх знищити. Біженці при дорогах хоронять забитих, в паніці гублять дітей, майно, припаси, та, незважаючи на це, йдуть на захід, аби тільки далі від тих страшних большевиків. Декому пощастило вміститись у поїзд з товаровими вагонами, вони півдня їдуть, а два дні чекають на потяг. На потяги часто налітають більшовицькі літаки, і тут також катастрофа. Знаю чоловіка, якому в такому налеті загинула жінка, а йому залишила двомісячну доню. Він в дорозі годував її водою з розчиненим цукром.

Хто опише ці страшні переживання, нужди і катастрофи, як пересторогу для майбутніх поколінь, які не сміють допустити жодних ворожих військ на наші землі?!

У той час, коли народ масово втікав перед московськими «визволителями» в світ за очі, велась інша підготовка тими, які присягали «здобути або згинути»! Відділи УПА використовували кожний з панічних відступів німців і часто, вже без їх спротиву, забирали від них зброю. Тепер нагода придбання зброї була велика: німці в паніці залишали багато зброї і амуніції, яка тепер мандрує в магазини УПА.

Могутня німецька імперія валилася на степах України. Московські полчища, обмундировані коштом альянтів, на американських машинах і літаках, здобували територію за територією, заново окуповували Україну, відновлювали старі порядки з терором, репресіями, злочинами НКВД і МГБ проти українців.

Стати супроти цієї сили, захистити свій народ відважились тільки ОУН і УПА. Сотні тисяч у формаціях: курені, сотні, чоти, роти, боївки Служби Безпеки, кущові боївки, охоронні боївки командирів, лікарів Червоного Хреста, працівників підпільних видань, пробивалися на схід через фронт московської червоної армії. На схід, щоби продовжувати боротьбу з «червоними».

Щоб дати належний спротив сталінсько-енкаведистському терору над українським населенням. Щоб стати в обороні його перед виселеннями, репресіями. Щоби, врешті решт, цілком і повністю розділити з ним гірку долю, до кінця допить, як писав Шевченко, «з московської чаші московську отруту».

Саша: – Ну, в цьому питанні Ваші позиції нам зрозумілі. Але скажіть, чи могли здійснити цю ідею розрізнені відділи Вашої УПА? Та і хто, на випадок такої неймовірно щасливої нагоди, мав би представляти керівництво України? Хіба ОУН і УПА мали таких підготовлених «державних мужів»? Я про щось подібне не чув ніколи.

Відповідь: – Може повторю вже сказане, – ваше незнання правди не є вашою виною, але бідою. Більшовицька система, її пропагандивний апарат старалися з усіх сил, щоб молоде покоління не знало правди своєї історії, щоб на жест «верхів» бездумно, не знаючи істини, плямувало ті святі принципи й ідеали, за які офірували своє життя тисячі найкращих борців – вірних, кришталево чесних синів і дочок України. Тим більше затаювалося від населення правду про організаційні засади ОУН та УПА, про їхні керівні органи та державотворчі дії. Аби широкий загал, а особливо молодь, не мали найменшого уявлення про них. Насправді ж, наш націоналістичний рух, національно-визвольна боротьба мали чітку організаційну структуру і сильне керівництво, що постійно змагало до державності України.

Чисельні бої Української Повстанської Армії проти коричневого окупанта, розширення впливів УПА на північ, захід, південь і схід України доводять: керівні органи ОУН і УПА діяли успішно.

Коли ж воєнна ситуація ще більше ускладнилася, тоді ОУН і УПА створюють тимчасовий парламент воюючої незалежної України – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) і Генеральний Секретаріат УГВР, як підпільний уряд України. Це не була воля окремих осіб, а Першого Великого Збору Тимчасового українського парламенту. Відбувся він 11-15 липня 1944 р. в Карпатах під збройною охороною куреня УПА. Результатом нарад Збору і стало утворення УГВР.

Вважаю, що найглибше й найчіткіше про дану ситуацію сказав у своєму творі «До генези Української Головної Визвольної Ради» сам Голова Генерального Секретаріату УГВР – Роман Лозовський - Роман Шухевич.

Подаємо витяги з цієї аналітичної праці85:

«...Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, що сталося внаслідок глибокого вкорінення серед якнайширших мас українського народу ідеї українського визвольно-революційного руху: виразно всенаціональний характер цієї боротьби: опанування Українською Повстанською Армією значних територій Українських Земель: наближування до кінця війни між окупантами України – гітлерівською Німеччиною і большевицькою Москвою, та у зв'язку з цим, можливість заіснування догідної ситуації для української визвольної справи: значний зріст ваги української проблеми внаслідок визвольної боротьби українського народу – всі ці моменти спонукали Головне Командування Української Повстанської Армії заініціювати акцію в напрямі утворення загальнонаціонального всеукраїнського політичного центру, який взяв би на себе найвище політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.

Треба підкреслити, що тут йшлося про утворення нового всеукраїнського, загальнонаціонального центру – такого центру, який віддзеркалював би новий стан національно-політичних відносин в Україні – стан широко розгорнутої боротьби та який відповідав би всім потребам такої широко розгорнутої боротьби й був би здібний такою боротьбою дійово керувати та належно її репрезентувати...»

...Якщо аналізувати стан і уклади українських політичних сил на українських землях напровесні 1944 р. та абстрагуватися від т. зв. КП(б)У, як виразно неукраїнської агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною організованою, серйозною і політично-активною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів. ОУН, майже цілком, за винятком хіба тільки деяких середовищ міської інтелігенції, мала за собою народні маси Західних і Північнозахідних Українських Земель. Вона проявила найбільшу активність у кожному відношенні. На всіх політичних акціях Української Повстанської Армії, що їх вона до цього часу провадила, слідний був дуже сильний вплив ідеї ОУН. ОУН посилено готувалася до боротьби з московсько-большевицькими окупантами, залишаючи з цією метою на Українських Землях майже всі свої кадри...

...Основні пункти політичної платформи, що мала стати основою формування нового політичного представництва українського народу, були такі: 1) беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу, 2) визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної боротьби, 3) задекларувати своє вороже становище супроти московських большевиків та німців як окупантів України, 4) визнати демократію як устроєвий принцип представництва. Пункти 2 і 3 Платформи були зумовлені тією обставиною, що ініціатива творення загальнонаціонального представницького органу вийшла саме від Української Повстанської Армії, яка провадила революційну боротьбу як проти большевицьких, так і проти гітлерівських окупантів, і що цей орган мав очолити і керувати саме такою боротьбою українського народу проти всіх окупантів України...

...11 липня 1944 року, далеко від непрошеного ока, в Карпатах почалися наради нового Українського Революційного Парламенту. Курінь УПА охороняв місце нарад перед можливим наскоком німців чи большевицьких партизанів. Зібралися представники всіх Українських Земель, при чому особливо численно були представлені Східноукраїнські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів. Були тут такі, які репрезентували активно діючі організовані політичні партії, а були представники й неактивних в даний момент політичних середовищ, які, однак, могли внести свій вклад у визвольну боротьбу українського народу. Були й представники позаполітичних українських кіл.

Збори святочно проголосили себе Тимчасовим Українським Парламентом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою. На Голову Великого Збору УГВР обрано відомого громадського діяча Волині, Ростислава Волошина.

...15 липня 1944 року відбулися вибори Голови Президії УГВР, членів Президії УГВР, Голови Генерального Секретаріату УГВР, Генерального Судді УГВР та Генерального Контрольного УГВР.

Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присяги... Це присягав Президент України перед усім Українським народом...

...Визвольна боротьба, що її провадить в останні роки український народ під керівництвом УГВР, є найкращим підтвердженням того, що ввесь український народ, який бореться проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських агентів, беззастережно визнає Українську Головну Визвольну Раду та її цілком підтримує.

Особливо яскравою і могутньою маніфестацією єдності українського народу на Українських Землях з УГВР є цілковитий бойкот т. зв. виборів у Верховну раду СССР та бойкот таких же виборів у Верховну раду УССР та місцевих рад, що його на заклик УГВР, незважаючи на найдикіший терор окупанта, перепровадив український народ в днях 10 лютого 1946 р., 9 лютого і 21 грудня 1947 р. Бойкотуючи на заклик УГВР большевицькі вибори, український народ не тільки здемаскував диктаторський, тоталітарно-терористичний, глибоко антидемократичний характер большевицького режиму, але й провів своє публічне масове голосування за УГВР та її Генеральний Секретаріат – за свій Парламент і Уряд...

...Праця Закордонного Представництва УГВР проходить в іншій обстановці. Воно має можливість виступати відкрито і про нього знають широкі політичні і громадські кола у всьому світі. Заступаючи українську визвольну справу на міжнародному полі, Закордонне Представництво УГВР об'єктивно інформує закордон про становище в Україні...

...УГВР – всенародне представництво українського народу існує і діє. УГВР кермує визвольною боротьбою українського народу, очолює її та репрезентує. УГВР веде український народ через усі труднощі боротьби до остаточної перемоги – до Української Самостійної Соборної Держави...»

Саша: – Підпільний парламент і уряд... Це все-таки, не те дійсне керівництво, якому підпорядковувалися всі ділянки життя в повоєнній Україні. Вам не здається це звичайною фікцією?

Відповідь: – Якщо ви безпристрасно зважите все самі, то вам стане дуже незручно за сказане. Подумайте-но, чи проти «фіктивного» уряду з такою жорстокою впертістю воювали б більшовицькі керівники? Чи міг би мати «фіктивний» уряд таку широку, воістинну всенародну, підтримку в боротьбі проти сталінського режиму? Хіба «фіктивний» уряд зміг би мати у своєму розпорядженні десятки тисяч повстанців, керувати розгалуженою мережею підпілля на величезній території, окупованій ворогом?!

А підпільний уряд воюючої, нескореної України – УГВР – десятиліттям своєї діяльності довів, що саме він є виразником волі широких мас українців, що він є його оборонцем і керівником, а не катом і гнобителем, яким був більшовицький, наставлений Москвою, уряд «радянської України».

Діяльність УГВР за своєю широтою, охопленням усіх сфер життя – справді гідна подиву. Її керівництво збройними відділами УПА, в тому числі і їх переходом через лінію фронту на схід, – це лише частка її Чину

Одні підрозділи УПА пробивалися через фронт на схід з боями, інші переходили без сутичок. Вони знали, якими тернистими стежками їм доведеться пройти, знали, що більшовицький ворог кине супроти них всю свою силу і злобу, і саме тому ішли, щоб менше тієї ворожої люті впало на український народ. Ідучи на видиму смерть, повстанці вірили і знали, що своїм геройським чином і навіть смертю стануть на захисті життя рідного люду.

Московські більшовицькі «верхи» були ґрунтовно інформовані про боротьбу УПА проти німців, знали і про великий авторитет повстанців серед населення України, зокрема Західної. Тому першим завданням ставили – пропагандивно очорнювати УПА, обзиваючи повстанців гітлерівськими прислужниками, залишками, нацистами. Про тих небезпечних бандерівців політруки постійно нагадували червоноармійцям, сповиваючи славне ім'я УПА найнеймовірнішими брехнями, аби часом східні українці не пройнялися визвольними упівськими ідеями.

З приходом у кожне село чи місто в Західній Україні політруки та червоні розвідники найперше запитували:

– Бандєровци у вас єсть?

Про них вони питали навіть у глибокій Польщі. А як боялися друкованого слова УПА! Знали-бо добре, що наші ідеї, наша справедлива боротьба мали незаперечний вплив, що був небезпечний для імперської Москви. Наше правдиве слово було могутньою зброєю, якої боялася Москва, як і рейдуючих загонів УПА. Наша література, листівки зустрічалися воякам Червоної армії повсюди: ними були обліплені мости, державні будинки, стовпи. Літературу поширювала масово навіть наша дітвора. І це давало дуже поважні результати, що засвідчує «Історія Української Повстанської Армії» Лева Шанковського.

Своєю широкою пропагандивною діяльністю серед червоноармійців, УПА, українське підпілля, все українське населення, осягнули значні успіхи. Вони спопуляризували серед широких червоноармійських мас справжні цілі боротьби УПА й вплинули рішуче на прихильне ставлення червоноармійців до УПА. Через червоноармійців, УПА й підпілля спопуляризували визвольну боротьбу українського народу по цілому СССР, вони рознесли відгомін про неї в найдальші закутки СССР. Червоноармійці, що спочатку гляділи з острахом і недовір'ям на змальованих у чорному світлі повстанців, під впливом пропаганди і безпосередніх зустрічей з ними, почали міняти своє наставлення супроти УПА. Уже по кількох днях перебування на терені дій УПА, вони знали, що повстанці не стріляють в червоноармійців, що вони боряться тільки зі зненавидженим НКВД і НКГБ та всякими «тиловими крисами». Ворожі настрої червоноармійців почали мінятися на прихильні: стали створюватися симпатії для УПА. Коли ж до частин ЧА почали вертатися червоноармійці, що тут і там попали були в полон до УПА й оповідали про те, що їх «бандери» накормили, напоїли та пустили свобідно зі зброєю та літературою, червоноармійці твердо рішили про себе, що вони проти УПА воювати не будуть. І цього рішення дотримали.86

У звітах УПА й підпілля, в протоколах блокад, у підпільних виданнях УПА є тисячі згадок про те, що частини Червоної армії відмовлялись воювати проти УПА. а коли вони були до цього примушені, то робили тільки вид. що воюють, пильно вважаючи на те, щоб не зробити УПА якої шкоди. Випадки, що частини Червоної армії залишали при відході з села зброю й амуніцію, були частими. Були випадки, що просто з возів кидали селянам скриньки з амуніцією, кажучи: «ти знаєш, что з тим зделать». Були протирежимні виступи червоноармійців і збройні сутички червоноармійців з енкаведистами. Хочемо зазначити, що не завжди мова йде про українців-червоноармійців. У дивізіях так званих «українських фронтів» українці були в значній кількості, але не виключно. Крім українців були в цих дивізіях усі підсовєцькі національності. Усі вони, не виключаючи росіян, у своїй більшості позитивно ставились до УПА й українського підпілля.

Світлі ідеї, за які боролася УПА, скликали в її ряди тисячі нових оборонців України, і це множило її силу. Стійкості духу, віри у перемогу над ворогом додавало й те, що в краю залишилися керувати збройною боротьбою визначні постаті ОУН і УПА: Головнокомандуючий УПА і Проводу ОУН – Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка), його заступник, полковник Василь Кук - Леміш, провідник на Закерзонні Ярослав Старух та Орест - Онишкевич, провідник ОУН на ПЗУЗ – Роман Клячківський і його заступник Яків Бусол. Поруч з ними за три минулі роки боротьби виросло велике число командирів і провідних людей, що стали легендою геройства: Петро Федун -Полтава, Осип Дяків - Горновий, Петро Олійник - Еней, Ярема, Дубовий, Грім, Залізняк, Хрін, Рен і сотні інших.

Саша: – От тепер вирисовується, з якою метою переходила ваша УПА в тили радянської армії...

Євген: – Щоб завадити встановленню радянської влади, відбудові народного господарства.

Олесій: – Бачу, що й ви, друзі, добряче запам'ятали догматичні фрази зі шкільних підручників, не лише я. Але... послухаймо чоловіка.

Відповідь: – З якою метою відділи УПА переходили в тил більшовицького фронту, вже сказано попередньо. За передовими фронтовими частинами Червоної армії сталінський режим підсував підрозділи або й дивізії, які звірячо-жорстокими методами насаджували, – а не «встановлювали», – свої «порядки». То ж потрібний був захист для населення, і це зробити могла тільки Українська Повстанська Армія. Проти кого спрямовувала вона свої удари, за що била карателів? Ось поміркуйте:

«Навесні 1944 року на території Західної України (тільки на тій частині, з якої прогнано німців!) були сконцентровані війська НКВС під командою ген-лейтенанта Кірюшина – 26304 чоловіка. А ще – 19-та, з чисельністю 2278 чол., і 21-а (2958 чол.) стрілецькі бригади, танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії (163 чол.), 22 танки і п'ять бронепоїздів (до 7700 чол.). Крім того, дивізію партизанів двічі героя СРСР Ковпака розформували і весь її склад увійшов до органів НКВС Західної України. Всі ці люди чинили безчинства. За 1944 рік (неповний!) у Західній Україні цими більшовицькими силами було вбито 57405 чол., ув'язнено – 50387, депортовано – 4744 сім'ї. Якщо врахувати, що середня чисельність сім'ї становила 4-5 осіб, то вирваними з рідних місць у сибірську незвіданість стали від 19000 до майже 24 тис. чоловік!)87.

Так чинила радянська влада, щойно увійшовши в західноукраїнський дім.

Коли ж під більшовицьким чоботом опинилася вся територія Західної України, то лише за перше півріччя 1945 року було депортовано 7393 сім'ї, вбито каральними загонами НКВС – 34210 і ув'язнено – 51224 чоловіка».88

Отакі-то прийшли «визволителі» і таку «волю» принесли мирному населенню Західної України. Звичайно, режим, керований кровожадним монстром, запроваджував злочинне беззаконня. Та і цих сліз, крові і людського горя сталінським сатрапам видалося мало. Злочини більшовицьких окупантів стали ще чисельнішими, коли нарком НКВС УРСР Рясний і його заступник ген-лейтенант Строкач ініціювали створення спецгруп лжебандерівців... З повідомлення Рясного... Л.Берії за №8 (15645 від 26 липня 1945 року дізнаємося, що станом на 20.06.1945 року в західних областях України діє 156 спецгруп із загальною чисельністю 1783 чол.).89 Кістяк спецгруп лжебандерівців складають колишні ковпаківці, чекісти НКВС і НКДБ (які знають українську мову) і завербовані місцеві агенти. Ними під маскою ОУН - УПА на 20.06.1945 року вбито 1980 чол. 90

Ще влітку й восени 1944 року «червоні» робили наскоки на села, щоб ловити чоловіків до Червоної армії. У тих акціях вірним помічником большевиків була польська поліція. Від тих погромів потерпіло майже кожне село в Галичині, але найбільше – с.Грабовець Богородчанського району. Тут «совіти» і польська поліція 29.08.1944 р. спалили 300 господарств, убили 86 українців, арештували понад 70.91

По-звірячому розправилися «радянці» та їх польсько-поліційні прислужники з с.Гнильче Підгаєцького району на Спаса 19.08.1944 року. Про цю трагедію наводимо розповіді уцілілих свідків за публікацією «Терновий вінок села Гнильче» Василя Савчука, поміщеною у тернопільській газеті «Відродження» № 108 за 1 жовтня 1991 року.

Михайло Михайлович Шаюк, пенсіонер, згадує: «На Спаса, 19 серпня 1944 року був я вдома... Вдосвіта почався в селі рух, стрілянина. Люди втікали, кричали, що йдуть солдати з поляками, які палять село і вбивають людей. Сподіватися на їх милосердя я не міг, то ж утік також з іншими гнилецькими людьми».

Ольга Карпівна Шкіра відтворює події того серпневого дня так: «На моїх очах озброєні поляки вбили Онуфрія Сміха. Він дуже просився, навіть показував радянському офіцерові, що був з ними, листи від сина Миколи, який служив тоді в армії. Але поляки шарпнули Онуфрія: «Ану, бандит, – на три кроки!» Листи його один порвав і вистрілив у нього.

Я зачала просити за бабусю: «Не вбивайте їх, вони глухі, їм вісімдесят два роки, вони й так помруть. Але на те не зважали. Тоді вбили й бабусю мою, і вуйну, і всю родину Сміхів. Там, у садку, за потічком Княгинею, коло яблуні».

Очевидці, старожили описують жорстокість, нелюдськість, якими супроводжувався напад, називають і конкретних убивць. «Моєї сестри Лінки (Олександри) чоловіка, Семена Чабаренка, розрізав косою Юсько (Юзеф) Гладковський у неї на очах. Може, і її чекала мученицька смерть, але за неї заступився поляк Слогоцький. Сестра мені потім розповіла про все. Нападники викрикували по-польськи: «Різати й палити!» і робили свою страшну справу», – додає С. І. Климчук.

«Борсука Пилипа вбили і кинули у вогонь» – каже П. Я. Кільчицька.

«То було пекло, – зітхає М. М. Шаюк. – Уявіть, що до того дня Гнильче мало до 900 номерів і понад три тисячі мешканців. До того ж на війну, бити німців, пішло близько 200 чоловік. То ж вдовам-погорільцям не було кому нічим запомогти. І не тільки там солдаткам. Бо з цілого села після того Спаса лишилося десь коло 20 хат. Згоріло все – і збіжжя, і худоба в багатьох, і домашні статки».

«Мені було 14 літ, коли стався напад на Гнильче. Ми жили на Червні (хутір поблизу села), – згадує Євген Павлович Сміх. – На третій день по спаленню був я у Гнильчому. Йшов долом, і в саду над річкою Княгинею бачив трупи людей, декотрі були обгорілі... До речі 19 серпня 1944 року українці тікали із Червня».

Так чи подібно чинили «визволителі» у багатьох селах Західної України. Але катам українського народу і того видалося мало, вони створюють у 1946 р. винищувальні батальйони, чисельність яких – 56 тис. чоловік.

Ця сукупна зграя 1944-1946 рр. вивезла з Західної України понад 15 тис. сімей. А в 1947-му для депортації нашого, українського населення використали 44000 товарних вагонів і тільки того року запроторили у сибірську глушину 26 332 сім'ї: у 1948 - му – 2623 сім'ї, 1949 - го – 6469 сімей. За ці ж 1944-1947 рр. в Західній Україні, за офіційними зведеннями МВС МВДБ, було вбито 103313 осіб.

Тимчасом у східних і південних областях України у 1946-1947 р. лютував голод, внаслідок якого померло 102637 чоловік.92 Але «демократії» режиму Москви було не до них, – вмирали ж бо українці, яким волею головного кремлівського ката приречено загибель.

Отже, помста УПА більшовицьким карателям була священною. Сини українського народу мстили за злочини більшовицької Москви супроти України. Карали катів і кулею, і вогнем.

Наведу тут лише деякі витяги з «Літопису УПА», що вийшов у Торонто в 1989 р. т. 12.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка