Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка9/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

ОСТАННЯ ВИСЕЛЕНЧА АКЦІЯ І ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА УПА

Успіхи УПА на Закерзонні, а головно її політичні успіхи, не могли подобатися кремлівським вельможам. Сталін наказав своїй варшавській агентурі за всяку ціну зліквідувати УПА на Закерзонні, або хоч загнати її глибоко в підпілля. З рамени цієї Варшавської агентури Сталіна, виїхав на Закерзоння віце-міністр генерал Кароль Свєрчевський («Вальтер»), щоб на місці розробити план ліквідаційної акції. Не вдалось йому далеко заїхати. Дня 28 березня 1947 року відділ УПА під командою командира Хріна розбив відділ генерала Свєрчевського і знищив його самого на шосе між Балигородом і Тиснію. У Варшаві лакеї Сталіна справили генералу Свєрчевському величавий похорон при участі всіх большевицьких урядів включно з іспанськими комуністами, для яких так заслужився був цей міжнародний комуніст. Очевидно, вся ця справа набрала міжнародного значення й уся світова преса та радіо подали з приводу загибелі Свєрчевського свої повідомлення й коментарі.

У зв'язку з цією подією, Сталін наказав своїм агентурним урядам у Києві, Варшаві й Празі заключити договір про ведення спільними силами акції проти УПА. Цей «потрійний пакт» справді заключено в Варшаві, про що подав до прилюдного відома польський міністр закордонних справ – Модзелевський – дня 7 травня 1947 року. Згідно з цим договором значні сили совєтської і чехословацької армії повинні були заблокувати українсько-польський і польсько-чехословацький кордони, коли великі сили польської армії мали перевести остаточну ліквідацію УПА на Закерзонні й остаточне виселення українського населення з цих земель.

Вістки про «потрійний пакт» проти УПА викликали знову повінь повідомлень і коментарів у світовій пресі й радіо. Закордонне Представництво УГВР склало перед урядами західних держав ноту протесту з приводу цього пакту.

Для офензиви проти УПА кинула Польща цілу армію. Акцією керували найголовніші сталінські агенти в Польщі – маршал Роля-Жимерські та міністр Радкевич (шеф польського енкаведе). Військовими операціями керував генерал Стефан Моссор, командант Краківської воєнної округи, якого в серпні 1951 року засудили на доживотне ув'язнення за «шпіонаж» і «змову» з метою повалити народно-демократичний режим у Польщі.

Підготовку до офензиви проведено так, що великими силами війська замкнено вузенький поясок українських земель у Польщі, відтинаючи його від польських територій і перетинаючи його фронтовими лініями з окопами в різних місцях. Таким чином замкнено окремо Лемківщину, окремо Посяння, окремо Любачівщину й Томашівщину й Грубешівщину. Акція почалася майже одночасно на цілому терені від Підляшшя до західної Лемківщини. Головний удар ворога був спрямований на Перемищину й Лемківщину. Упродовж одного дня, 28-го квітня, ворог очистив до одної душі всі села, розміщені довкруги лісових комплексів. Виселювано поголовно українське й польське населення з усієї території, охопленої акцією. Упродовж одного місяця східна Лемківщина й Перемищина перемінилися в пустелю. Населення загнали до спеціальних таборів, де людей примушували сказати все, що знають про підпілля й повстанців. Із таборів одних забирали до в'язниць, де їх на швидку руку засуджували на смерть, або довготривале ув'язнення, других забирали на примусові роботи до шлезьких копалень, а решту вивозили етапами в Штетинське й Ольштинське воєводства на поселення. Дослівно так само поводились гайдуки з польським населенням, ніби-то караючи його за співпрацю з українським визвольним рухом.

Українське населення по-геройськи витримувало всі удари долі. Усюди, в час виселення, населення заховувало харчі для повстанців і робило не раз одчайдушні заходи, щоб їх про те повідомити. З таборів і Помор'я приїздили селяни й знаходили способи, щоб зустрітися з повстанцями.

У зв'язку з витвореною ситуацією, відділи УПА опинилися в дуже важкому становищі. Насичення терену ворожими військами було таке велике, що їм самим було важко повертатися в терені. Але повстанські відділи знаходили способи для маневрування між гущею ворога. Голод примушував здобувати боєм харчеві припаси. Ворог старався утруднити харчеву ситуацію: вивіз усі харчі з сіл, мінував поля, робив на них засідки, затроював зелену городовину або воду в лісових потоках і полевих криничках. Одначе відділи УПА витримали все з небувалою мужністю. Твердість, незламність, висока бойова мораль, гордість на службі святій справі, давали силу переможно перенести все, поконати всі труднощі. Партизанська винахідливість, проворність, зарадність були доведені в ці важкі дні до найбільшого мистецтва. Відділи УПА, кадри підпілля й українське населення доконали в цій ситуації стільки неможливого й стільки геройств, що це вкрило невмирущою славою ім'я УПА.

Ту армаду, яка була післана на знищення УПА, в котрій на Закерзонні числилося тоді близько 2 тисяч повстанців, можна порівняти хіба що з військом перського царя Дарія, якому протиставилися 300 героїв Термопілів.

Вже на першому етапі «Вісли» виявилася величезна перевага польського війська над УПА. Проти однієї сотні «Біра» (150 чол.) виступила дивізія корпусу внутрішньої безпеки (КВБ), що на 25 травня 1947 року начисляла 4587 вояків, у тому числі 368 старшин. Загалом же у склад операційної групи «Вісла» безпосередньо входили: 3-тя, 6-та, 7-ма, 8-ма і 9-та дивізії піхоти (разом 15 полків) дивізія КВБ (три бригади), полк саперів (500 вояків), транспортний полк з 310 вантажних авт, 12-й полк піхоти і відділ міліції у складі 700 осіб, літунська ескадра (Довгляс) і 9 РО-2, 4 панцирні поїзди та інші спецпідрозділи. Разом – більше як 20 тисяч вояків, не враховуючи відділів місцевої міліції, безпеки і військ охорони кордонів.

Рівночасно й Чехо-Словаччина виставила групу «Тепліце», яка мала 17 літаків та 13 602 вояки.107

* * *

Чи хтось опише ці події, як московська імперія з Польщею і Чехією винесли вирок на знищення українського життя на наших, найбільш висунутих на захід, українських землях?! Як бувало до одної години вони брутально виганяли населення з цілого села. А якраз у той час кругом по лісах гуділи бої проти відділів УПА, щоби не дати їм змоги оборонити населення.

Одних виселенців везли американськими великими машинами, інших гнали, як худобу, пішки. І батьки несли на руках дітей, не маючи змоги забрати в цю страшну дорогу навіть кусень хліба для них! Так діялося в кожному селі і майже одночасно. Втікаючих до лісу селян поліцаї поголовно стріляли. Яка провина була тих людей, яких в двадцятому столітті три держави засудили на знищення?! Де була світова опінія? Де був представник новостворених Об'єднаних Націй? Чому не були допущені журналісти закордонної та навіть польської преси?!

На широких просторах Закерзонського краю був суцільний бойовий фронт. Не було села чи лісу, де б не гуділи бої.



РЕЙДИ УПА

Неначе біблійний Давид став проти Голіафа. Немов богатир Київської України-Руси Кожум'яка вийшов на двобій з брутальним печенігом. Так відділи УПА, малочисельні, знеможені боями, зітнулися з грізним, десятикратно переважаючим ворогом.

Давид переміг Голіафа. Кожум'яка кинув печенігом об землю!

УПА вийшла переможницею із цієї акції!

Кілька днів перед початком акції «Вісла», наші провідники ОУН і командири УПА дістали доручення іти у пропагандивний рейд на захід аж до вільного світу. В терені роїлися тисячі ворожих сил. Зв'язок із Проводом, із командуванням був майже неможливий. Населення вивезене. Чудові терени Лемківщини стали диким полем. В щоденних кількаразових боях посувались наші відділи до словацького кордону. Скрайньо вимучені маршем, боями і голодом, бо через три тижні рейду мали змогу лишень п'ять разів дещо перекусити.

Ранені, хворі, вимучені до краю вояки сотні зупинились біля села Манів, кількасот метрів від словацького кордону. В цьому терені відділ командира Хріна недавно знищив відділ генерала Свєрчевського і самого Свєрчевського. Щоби знищити того страшного Хріна і його відділ УПА, тепер сюди наїхали десятки тисяч ворожих військ. Відділ Хріна через кілька днів ворога добре привітав і незамітно перейшов кордон в Карпати.

В цьому терені також була головна кватира командира відтинка Рена, і перед відходом в рейд командир Громенко старався із Реном зв'язатись. Як ми згодом довідалися, то командир Рен тоді вже був із відділом УПА Христі біля Кракова. Не маючи про цей терен розвідки, наша сотня потрапила в пекельну халепу і впродовж кількох днів вела запеклі бої. Коли ми, вже до краю вимучені, лежали на траві біля словацького кордону, службовий сотні покликав мене до командира Громенка.

– Друже Чумак! – звернувся до мене командир Громенко. – Сьогодні ми мусимо перейти кордон і чимдалі відбитись від нього. Вкрай треба десь зорганізувати трохи харчів.

– Чи ви думаєте – на Словаччині? – питаю.

– Ні, в селі Маневі!

– Ох, то не легка справа! – подумав я вголос.

– А що для нас є легко? – запитав Громенко.

Наш рій заходив полями до села, бо із сторони лісу були кулеметні ворожі застави, і я дуже сумнівався про наш успіх. В цьому селі колись жили лишень наші люди, але їх вже кілька тижнів тому на силу викинули. Єдина надія була, якось забрати військового коня на м'ясо. Яка ж була радість, коли ми несли із села кілька кілограмів бараболі, буряків і відро вівса. Мій геройський вояк Бук і тут пописався. Він підкрався до скрині на військовому возі і з неї забрав кількасот набоїв до кулемета. Та не зміг тихо зачинити скрині. Віко скрипнуло, і стійковий поляк вистрілив на тривогу. Та все обійшлося... нам пощастило і не було навіть одного раненого.

Вкоротці друзяки їли печену бараболю і запивали теплою вівсяною юшкою, і повеселішали. Я сидів на зваленому дереві дуже пригноблений і задуманий. Підсвідомо я відчував, що сьогодні залишаємо Україну на довгий час. Дуже переживав за наших ранених у підпільних шпиталях (їх лишень у Шостій Воєнній Окрузі було кількадесять), бо деякі лишилися без опіки Червоного Хреста. В Україні, де діяла УПА, їх були сотні. Ці підземні шпиталі часто знаходив ворог. Чи може хтось описати, що діялося у такому шпиталі, коли ворог вигукував: «вихаді». Як наші віддані герої України прощались із цим світом? Вони такі молоді, в них така чудова країна, та ворог не залишає в ній для них місця на життя! Було ще болючіше, коли над таким шпиталем ставали наші хахли-яничари, які нашою мовою, з домішкою матюків, обіцяли, що «батько Сталін усе простить» повстанцям і вони будуть щасливо жити. Вояки УПА у безвихідну хвилину прощаються і розриваються гранатами або кінчають життя пострілами з пістолі. Згодом їх, мертвих, вороги витягають з-під землі і возять на показ, як своє велике геройство...

Скільки сотень таких шпиталів вже впало? Чому про них ворог ніколи нічого не пише?!

З важких роздумів мене вирвала команда сотенного:

– Збірка, машерувати...

Ідемо десь до кордону, а я знов думаю, і не можу вийти з дива, що нам вдалося перейти через це пекло, і в нашій сотні залишилось ще біля сто вояків.

Чи будуть колись знати у світі про легендарні рейди УПА по територіях, не зайнятих повстанським рухом – по осередньо-східних (ОСУЗ) і східних (СУЗ) українських землях ще в час німецької окупації, а тепер – большевицької? А наші хлопці ходили і в Білорусь, і в Польщу, і в Румунію та Словаччину, – несли народам ідеї українського визвольно-революційного руху, пропагували протибільшовицькі настрої, зміцнювали почуття дружби між українським і сусідніми народами, захищали населення від репресій, нищили ворожу агентуру і збройні ворожі банди. Завдяки таким рейдам населення переконувалося, що наша УПА – визвольна повстанська армія українського народу, спільниця усім волелюбним народам, а не «німецька прислужниця», як то нас малювали большевики.

Скільки ж то спливе літ, допоки увесь світ дізнається правду про самовіддану, жертовну боротьбу УПА за волю України, за свободу народів і людини?!


ДОРОГА НА ЗАХІД

З різними пригодами ми посувались чудовими теренами Словаччини на захід.

В околиці Желіни двом моїм воякам зовсім розлетілись чоботи. Голошу командирові Громенкові про це, і прошу дозволу іти в село зорганізувати взуття, може також одежу, якісь мапи і дещо харчів. Беру трьох вояків і поволі посуваємось в село його бічною частиною. Було ще не дуже темно. Ми побачили якийсь більший будинок і обережно до нього підійшли. Це була сільська школа. На першому поверсі світилося, хтось там був. Лишаю двох вояків на подвір'ї, а з Буком заходимо. В мене автомат перевішений через груди, в руці пістоль, на поясі ще дві гранати. Бук тримає автомат напоготові. В хаті чоловік, жінка і син. Нашою появою господарі зовсім не застрашені, вони спокійні, немов до них зайшли якісь сусіди. Видно, що вони знають, хто ми є. Батько висилає сина на подвір'я, мабуть не хоче мати сина в нашій присутності.

Прошу господаря, щоб постарався дві пари взуття і мапу цього терену. Господар охоче приніс з другої кімнати дві пари ще добрих черевиків. Бачу, що малі вони не будуть, а коли завеликі, – друзяки взують більші онучі. Із шухляди вийняв якусь мапу і перепрошує, що не має більш детальної, військової. Жінка принесла на стіл хліб, масло, ковбасу і молоко. Бук відрізав добрий кусень хліба і ковбаси, перехилив чашку молока, випив одним дихом і голосить мені:

– Друже командир, я зміню стійку, – і виходить.

За хвилину до хати входять ще два повстанці, та вже свобідно, не в бойовій готовності. Друзі смачно заїдають, а я вже трохи заспокоїв голод і питаю господаря:

– Ви чех?

– Ні, я словак, – відповідає.

– Дуже приємно, – кажу, – словаки нам дуже помагають. Але чому чехи так вороже до нас ставляться?

– Вони сильні русофіли, – відповідає господар і додає – Ви дуже уважайте, тут іде шалена акція проти вас. Московські і чеські комуністи ведуть сильну кампанію і організовують проти вас акцію, щоби ні одного бандерівця не допустити до Західної Німеччини, до вільного світу. Я вчора був на такому зібранні, і чув, що планують загородити вам перехід по цілій країні. Вони вже добре орієнтуються, якими дорогами і стежками ви переходите, і на них ставлять застави, а навіть натягають сіті. В наші терени наїхало багато війська, є навіть танки.

Цей розумний словак, директор школи, уважно на нас подивився і запитав:

– На кого ви числете? Хто вам допомагає?

– На наш народ і на право жити на своїй землі, – відповідаю. Жінка, учителька, передає нам більший клунок – з хлібом і до хліба. Я за все щиро подякував, і ще спитав, чи їхні сусіди – також словаки.

– Ні, – відповідає господар, – тут словаків живе мало, уважайте! – Здраво!

При нашому відході він ще додав, що «ваших» кількох людей вже комуністи зловили. Вони їм дають харчі, а тоді закидають сіті на голову, роззброюють і арештують. Висилаю друзів ще до третьої хати коло школи, за харчами і раджу їм:

– Поводіться чесно, але просіть господарів, щоби дали харчів на двадцять осіб...

Стою на чатах і думаю, хто остереже сотні груп наших рейдуючих у вільний світ вояків перед усілякими московськими вислужниками?

До сотні на постою ми несли досить багато харчів. Зголошую командирові свій прихід і інформую його про стан в терені.

Друзяки перекусили, запили перевареною теплою водою; і горами посуваємося дальше на захід. Коли розвиднілось, ми затаборували на високій поляні, підібрали оборонні місця на випадок бою і сотня, за виїмком стійкових, заснула. Біля полудня, коли сонце добре нас загріло, повстанці знов загомоніли, ніби якась туристична група.

Кухарі варили обід в баняках, а я, що вчора дістав від тої чесної словачки голку і нитки, сиджу на пні, і латаю свої штани, як у нас казали, портки. Проте почуте від словака про безліч війська в терені та підготовку чеських комуністів до нашого знищення, непокоїть мене. Іду на місце, звідки видно в долині дорогу, і дивлюсь через далековид. І справді, там якийсь побільшений рух військових важких машин.

Жадібно курю чеський тютюн і згадую, як кілька днів тому ми весело забавлялись на високій поляні у словацькій овечій фермі. Там старий словак, пихкаючи великою файкою, питав мене: – «Пречості такі моцні? – І далі: – Хто з вас є Бандера?»

А вчора словацький учитель цікавився: на кого ви числите, хто вам допомагає, бо без допомоги ви не витримали б такої сильної і довголітньої боротьби.

Ці запити змушують замислитися. «Чому ви такі сильні? Хто з вас є Бандера? Хто вам допомагає?» Я глянув на друзів на поляні. Вже не повна сотня вояків, хоч добре озброєних, та в досить знищених військових одностроях, – одні жартують, інші щось думають своє. Яку небезпеку ці хлопці можуть принести чеській державі? Наша поведінка в рейді була коректна, про це нам часто пригадувало наше командування. Чому тоді на нас звідусюди така нагінка? Чеська преса пише про нас, що ми є «дуже небезпечні гітлерівські недобитки». Що «грабуємо, мордуємо і ґвалтуємо дівчат»...

Кілька тижнів тому в краю, коли ворог хотів привласнити собі наші землі, а наш народ вигнати чи його знищити, то там була в нас ненависть до ворога і ми сильно своє боронили. Але тут, в Чехах, ми їм нічим не загрожували, лишень бажали вільного переходу через їхній терен. Чому, з волі Москви, чехи сприймають нас ворожо? Коли я передумав про цю величезну акцію Москви, Варшави і Праги, про їхню підготовку у своїх воєнних штабах, про виставлення проти нас сотень тисяч війська, поліції, своїх агентів, то це було доказом, що ми таки сильні. І сильні ми своєю ідеєю «Свобода народам і людині», а також – як відважні носії цієї ідеї.

Останні два місяці на Закерзонні наш ворог був певний, що у тих пекельних боях знищить усіх упістів і сітку ОУН. А в дійсності вони не здобули в полон ні однієї групи числом трьох чи більше повстанців, жодного роя, ні чоти, ні сотні, хіба важко ранених. Люди гинули, а на їх місце ставали інші. Ми також здогадувалися, що після цілковитого виселення нашого народу із Закерзоння, у рейд на захід вийшло від двох до трьох тисяч повстанців. Це були добре вишколені і загартовані в боях люди. Найкращий військовий вишкіл – це бойовий вишкіл. В бою з однією сотнею УПА жодна ворожа сотня не витримувала.

Між різними сотнями УПА, які тепер рейдували на захід, було дві легендарні: – Громенка і Бурлаки. Наказ Головної Команди УПА гласив їм: іти до вільного світу і роз'яснювати про боротьбу УПА і злочини комуни. Сотня Громенка дуже конспіративно посувалась на захід. Майже щоденно пригадувано всім вимогу поводитись в рейді по-культурному і не затінити своєю поведінкою імені України та УПА.

Командир Бурлака вже в перших зустрічах із чеською армією переконався, що вони йому не рівні силою, то ж нашу пропаганду почав вже у перший тиждень свойого рейду. Вояки сотні відпочивали по селах і містечках, співали повстанські пісні, скликали мітинги і голосили правду про московську імперію: про масові морди, нові голодомори, знищення церков і міліони наших людей в Гулагах. Вони сильно остерігали словаків і чехів перед більшовиками.

Певно ж, що про цю пропаганду сотні хтось доносив у «верхи». Тож Москва, яка на всіх мовах світу гуділа про багате і щасливе життя в комуністичному союзі й наполегливо підготовлялась до визволення світу від капіталізму, не могла допустити, щоби українські патріоти дійшли до вільного світу і розказали світові про дійсний стан в імперії. Тому-то московська воєнна машина поспішно організувала свої сателітні сили для знищення УПА, а, зокрема, рейдуючих відділів. Однак змінила тактику боротьби. Хоч і дальше десятки тисяч армії з танками і літаками діяли проти УПА, та Москва більшу надію поставила на комуністичну партію Чехії, яка в той час була дуже промосковська.

Відділи УПА з метою кращого маневрування поділились на менші групи, яких було кількасот. Всі вони тепер посувались на захід. Найкращий перехід був лісами. Та навіть за таких умов на перешкоді їм стояла не якась одна чи дві фронтові лінії, а суцільний фронт. Усі стежки, доріжки, річки, мости, броди від ріки Ваг аж до німецького кордону були заставлені військом. Часто група повстанців потрапляла на замасковану заставу, і зазнавала втрат. Нині відомо, що майстром протиповстанської пропаганди і провокації була Москва. На знищення сотень наших патріотів були заздалегідь приготовлені пропагандою чеські комуністи, які малими групами ішли в ліси, ніби-то збирати гриби. При зустрічі з повстанцями вони говорили, що їх уряд не є комуністичний. Мовляв, «лишайтеся в Чехах, ви дістанете громадянське право, як колись ваші Січові Стрільці. В нас є ще багато українців і вони вам допоможуть». Такій провокації повірило багато повстанців і зголосилось до чеського уряду. Багатьох наших стрільців, в часах збирання харчів, чехи вітали, гостили, а тоді закидали на них сіті, так їх ловили, а то й мордували.

Великою причиною втрат людей в цьому рейді була наша українська гуманність. Замість силою здобути харчів, ми їх просили. Навіть, коли нас вже багато гинуло, то ми до чехів ненависти не мали. Лише до їх промосковських «верхів».

Брак засобу комунікації із Командним Штабом УПА та поміж рейдуючими групами дуже сприяв ворогові. Лише найчисленніша сотня Громенка, понад 60 повстанців, з пробоями успішно посувалась до Морави. В одному такому пробою загинув стрілець мого рою Бук. Це був дуже відважний і заслужений повстанець. Його бойові заслуги – це груба ненаписана книга. Та не лишень не записані його геройські подвиги, але навіть його ім'я, прізвище та адреса, звідки він родом. Про долю цього славного нашого героя не знає ні його родина, ні кохана дівчина. А скільки таких невідомих героїв вже мала наша Україна?! Про Бука і його геройські подвиги ми в дальшому рейді часто згадували.

Одного дня командири Бартель, Калина, Журба і Рубач дискутували слово «герой»; що творить героїв і хто може бути героєм? Ця дискусія зацікавила і мене, бо я ще малим хлопцем цікавився героями, нашими, ще княжими, козацькими і з числа Січових Стрільців. Та найбільш я був гордий за наших бойовиків ОУН, Федака, Біласа, Данилишина, Лемика, Мацейка та інших. Це були паростки нашої національної гордості. Їх згодом стало десятки тисяч. Вони своїм геройством і життям врятували наш нарід від повної русифікації і національної загибелі. Тому і тільки тому московська імперія кинула величезні свої і своїх сателітів сили з метою повного нашого знищення. Ніхто так, як ці друзі – командири, не був компетентний говорити про героїв і героїку. За ними числилися десятки одчайдушних боїв, безвихідних ситуацій. В їх дискусії про героїку були різні погляди. Одні твердили, що задатки героїзму людина одержує з родинними генами, інші – що людина стає відважна під пульсом хвилини, а в кінці всі погодились, що без національної свідомості і любові до своєї країни людина не може бути героєм.

Про героїку я сам також думав, й аналізував, чи в усіх боях я боровся з однаковим завзяттям? Найдорожче людині є її життя. Кожна людина боїться за своє життя і є дуже обережна. Обачним у рядах УПА був і я, як рівно ж дуже переживав за своїх вояків, яких часто посилав на небезпечні завдання. Оцінивши бої в минулому, я відчув, що лишень у трьох виявив набагато більше відваги, як в інших. В рейді на захід мені минуло 25 років життя, а наш славний командир Громенко, якого ми з повагою прозивали «старий», мав 29 років. І лишень один вояк між нами був старший віком – коло 40 років – Рубаха. В цьому так небезпечному рейді на захід, я почав замислюватися над нашою долею і такою завзятою боротьбою ворогів проти нас. Мені часто пригадувався той запит: чому ви такі сильні? І хто вам допомагає? Справді-бо, як це поміж великі колони ворожих військ, які були готові нас знищити, наша сотня все далі, без паніки, посувається на захід. Але відповідь знаходив тут же! Глянувши на своїх друзів, я був гордий за них, за наш Провід ОУН, Головнокомандування УПА, за нашого сотенного Громенка і всіх, які боролись на нашій землі за свій край. Це їх героїзмом сильні ми і весь наш народ. І допомагають нам вистояти в борні ті ж наші герої, дух Лицарів Ідеї.

Про рейд на захід однієї групи із сотні Бурлаки розказував мій друг Володимир Костка, командир рою УПА, що військовий вишкіл здобув у дивізії «Галичина», а практичний – в рядах УПА. Він розказував таке: «Посуватися на захід цілою сотнею вже було неможливо, тому командир Бурлака поділив її на сім груп. Мені призначили вісьмох повстанців, і нас дев'ять окремо посувалися на захід. Серед нас – раз і більше – шістьох ранених. Вже наступного дня я переконався, яка в мене велика відповідальність. Найперше треба вибрати менш ризикований шлях рейду, організацію харчів, взуття, вбрання, бандажів, ліків, подбати про амуніцію. Ми йшли без більших перешкод кілька днів, власне ночей, доки хмари не покрили небо. В нас компаса не було і ми почали блудити, не знали, чи ідемо на захід? Ідемо до села організувати компас. Його може мати лишень учитель і такого шукаємо. Учитель видався не дуже балакучий, але компас нам дав, і сказав, що це останній, бо кілька днів тому дав один іншій групі. Відтак чех розговорився:

– Що ви зробили руским, що вони так сильно проти вас воюють? – і радив малими групами до сіл не заходити, бо їх ловлять комуністи.

В селі ми зорганізували харчів на кілька днів і рейдуємо далі. Лісів щораз менше. Іти нам з компасом стало багато легше. Кругом чути стрілянину. Ми прийшли до малого лісу і вирішили тут відпочити, перебути день. Ліс сосновий і дуже рідкий, то ж людину було видно здалеку. Ми наложили галуззя, понатикали в землю і зробили собі заслону. Полягали спати, ногами досередини, щоб на випадок ворожого наскоку бути готовим до оборони.

Нараз стійковий повідомив, що ідуть чехи. Ми причаїлися, чекаємо. Два чехи з рушницями дуже обережно посуваються до нас. Коли вони були за кілька кроків від нас я з готовим до стрілу автоматом крикнув: – Руки вгору!

Застрашені чехи кинули стрільби і піднесли руки догори. Їм друзяки відібрали зброю, пояси, відрізали від штанів ґудзики і посадили на землю.

– Чому ви так поволі й обережно до нас ішли?

– Бо ми добре знаємо, що в цьому лісі малі сосонки не ростуть, а сьогодні побачили їх.

– Чому ви тут прийшли зі зброєю – питаю.

– Ми прийшли на полювання.

– Полювання на партизанів? – питаю. – Ви знаєте, що в лісах є багато партизанів і ви їх не боїтеся?

– Ми знаємо, що ви цивільних не стріляєте. Боїться вас лише наша армія і міліція.

Увечері ми пустили чехів додому із їхніми стрільбами, лиш без набоїв.

Нам шістьом пощастило дійти до вільного світу».

Сотня Громенка посувалася до Західної Німеччини у напрямі міста Пасау. Щоби дещо скоротити дорогу ми перейшли австрійський кордон і опинились в терені Айген. Вояки поїли трохи яблук, які росли понад дорогами в Австрії і добре заснули. По полудні наші стійкові повідомили, що по дорогах іде багато війська. То були більшовицькі частини. Командир Громенко рішив перейти кордон до Західної Німеччини ще цієї ночі, – він зрозумів маневр ворога.

Наш рейд тривав 99 днів і майже шістдесятьом повстанцям з нашої сотні пощастило пробитись до вільного світу. Із Закерзоння перейшло всіх біля чотириста.

На той час вірні слуги Москви, чеські комуністи передали всіх затриманих на своїй землі упістів полякам, а ці шовіністи жорстоко замордували понад тисячу наших героїв. Серед них був визначний борець за волю України, отець Кадило - Пластун - Шевчук, якого поляки по-варварськи повісили.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка