Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація



Сторінка14/17
Дата конвертації20.02.2018
Розмір4.21 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
Тема 17. Політичні конфлікти і кризи
Сутність соціальних конфліктів. Специфіка політичних конфліктів
Соціальні конфлікти супроводжують всю історію людства. Війни і революції, демонстрації і страйки, мітинги і політична боротьба у парламенті - ось далеко не повний перелік форм, в яких можуть протікати конфлікти. Їх наслідки для суспільства неоднозначні. Одні з них призводили до загибелі імперій, до втрати державної незалежності, інші сприяли прогресивному розвитку суспільства, роблячи його ще більш демократичним і справедливим. Сучасне демократичне суспільство передбачає можливість появи великої кількості конфліктів і розвивається через їх вирішення. Іншими словами, конфлікт -це така ж природна форма взаємодії індивідів і соціальних груп у суспільстві, як співробітництво і кооперація. Ідею природності конфлікту ще в середині XIX ст. висловив німецький соціолог Г.Зіммель, який власне і увів в науковий обіг поняття "соціальний конфлікт". Він також підкреслив функціональність конфлікту, вважаючи, що саме таким чином очищається сама атмосфера суспільства.
Обґрунтування внутрішньої суперечливості і конфліктності суспільства бере початок з XIX ст. В цей період з'являються перші теорії конфлікту. Їх виникнення стало теоретичною реакцією на класові протиріччя, що загострилися, і альтернативною відповіддю на однобокість теорій, які панували у цей період і трактували суспільство як стійке та стабільне ціле, в якому окремі частини органічно доповнюють одна одну.
Одна із значних теорій конфлікту була розроблена К.Марксом та Ф.Енгельсом. У їхньому вченні суспільні протиріччя виступають головною рушійною силою соціальних змін. В соціально-антагоністичних формаціях вони реалізуються у формі класової боротьби. Її джерелом є експлуатація, тобто присвоєння класом, що володіє власністю на засоби виробництва, результатів праці класу, який позбавлений власності. Розглядаючи головний конфлікт європейської історії XIX ст. - конфлікт між підприємцями і робітниками - К.Маркс та Ф.Енгельс вважали, що в міру того, як перші будуть ставати багатшими, а другі біднішими, конфлікт буде посилюватися, що невідворотно призведе до соціалістичної революції. Марксизм вивів зв'язок між економічною боротьбою трудящих за кращі умови продажу своєї робочої сили і боротьбою політичною, яка дозволяє змінити критерії розподілу суспільних цінностей. Маркс описав цю тенденцію розвитку конфлікту як процес перетворення пролетаріату з "класу в себе" на "клас для себе". Останнє проявляється у формуванні власної партії, яка бере на себе керівництво боротьбою робітників проти існуючого політичного режиму.
Вклад марксизму в розробку питання класового конфлікту є загальновизнаним. Він узагальнив реалії європейської історії XIX ст., яка пройшла під прапором гострої боротьби між робітниками і підприємцями. Але конфліктологія не обмежується дослідженням тільки класових конфліктів, а виходить з того, що суспільство включає у себе можливість найрізноманітніших конфліктів. Більше того, в другій половині XX ст. у багатьох розвинутих країнах класової колонізації класові колізії "відійшли" на задній план, уступивши місце іншим конфліктам. Наприклад, в США расова напруга завжди домінувала у відношенні до класових протиріч. Багатогранність соціальних конфліктів зумовлена складністю соціальної структури суспільства, в якій виражені різноманітні групи та спільноти, що відрізняються за майновим, етнічним, релігійним та іншими параметрами. У кожної з цих груп є власні інтереси, які формуються на основі усвідомлення свого становища в суспільстві. Це положення може оцінюватися як незадовільне та несправедливе, в категоріях панування і підпорядкування одних груп над іншими, що робить закономірним появу суспільних протиріч. Чим складніше суспільство, чим воно більш багатошарове, тим більше можливих приводів для виникнення соціальних колізій.
Головна умова позитивності конфлікту - це управління ним, що дозволяє знизити загострення боротьби, обмежити кількість його суб'єктів і предметів суперечки. Світовий досвід, в тому числі і нашої країни, говорить про те, що там, де конфлікти насильницьки припиняються або назрілі протиріччя не помічаються, вони переходять на прихований (латентний) рівень; тим самим зникає можливість мирного вирішення протиріч. Рано чи пізно конфлікти проявляють себе, але вже у більш руйнівних формах. Позитивні ж функції конфліктів проявляються в тому, що вони сигналізують владі про проблеми, які з'явилися, стимулюють розвиток суспільства через вирішення цих проблем, ініціюють прийняття нових законів та створення нових інститутів, інтегрують раніше розрізнених індивідів і формують стійкі групи інтересів. Нарешті, конфлікти виконують роль своєрідного "клапану" для пристрастей, що накопичилися.
Всі конфлікти з участю суспільних груп є соціальними. Але залежно від сфер, в яких вони проявляються, ці конфлікти приймають форму економічних, політичних, міжкультурних, ідеологічних, юридичних тощо. Економічні конфлікти пов'язані з розподілом праці і виникненням на цій основі відмінності людей у доступі до суспільних благ. В сучасній Україні у змісті конфліктів відображаються проблеми становлення ринку і перерозподілу власності. Способами їх прояву може бути конкуренція різних корпоративних економічних груп, страйки і трудові суперечки, пов'язані з приватизацією підприємств, з приводу заробітної плати і використання професійного потенціалу.
Виділяють соціальні конфлікти у вузькому значенні цього слова. Їх предметом можуть бути питання, що стосуються статусу суспільного ладу. Різновидами соціальних конфліктів є міжетнічні та класові конфлікти. Перші проходять лініями етнічних спільнот, другі - лініями класового поділу суспільства.
Політичний конфлікт - це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування і управління. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення протиріч, що виникли, часто вимагається прийняття політичних рішень.
Цей тип конфлікту має своїм змістом:

  • боротьбу між групами за вплив в інститутах державної влади;

  • боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень;

  • боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами;

  • боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей.

У конфлікті кожна із сторін проголошує свій інтерес загальним і обов'язковим для інших груп. Саме в цьому закладена полярність позицій і дій сторін.



Специфіка політичного конфлікту проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторонами конфлікту виступають політичні партії, організовані групи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парламентські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В політиці конфліктне протистояння часто набуває форми протилежності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропозицією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції - зайняти домінуючі позиції у системі державної влади.
Існують різні теоретичні підходи, що пояснюють причини виникнення соціальних конфліктів, в тому числі й політичних.
1. З позиції ресурсного підходу джерело конфліктів криється в нерівному розподілі засобів життєдіяльності: території, сировинних та енергетичних ресурсів, матеріальних і духовних благ, ресурсів влади, привілеїв. Нерівний доступ людей і груп до суспільних благ є проявом соціальної нерівності. Тому цей підхід часто конкретизується при розгляді проблем причин соціальної нерівності. Згідно з марксистською теорією, джерело соціальної нерівності потрібно шукати у сфері економічних відносин: володіння і неволодіння власністю. Але існує й інша точка зору, згідно з якою нерівний доступ до благ формується у сфері політичної влади. Пануючі соціальні групи монополізують право на нормативні обов'язки, тлумачення законів і застосування санкцій; саме ці групи і розпоряджаються ресурсами. Так, наприклад, Р.Дарендорф бачить причину конфліктів в різницях статусів соціальних груп і відповідно в нерівному доступі до шансів розвитку. Статус групи визначається становищем у системі відносин "керуючі - керовані".
2. Згідно з іншим підходом, в основі конфліктів лежить невдоволення універсальних людських потреб. Подібний підхід поділяв відомий російсько-американський соціолог П.Сорокін, який вказував, що безпосередньою передумовою будь-якої революції завжди було придушення базових інстинктів більшості населення, а також неможливість навіть мінімального їх задоволення. До числа базових інстинктів учений відніс потребу у житті, їжі, одязі, потребу колективного самозбереження, потребу у самовираженні, у творчій роботі і свободі. Сучасні вчені, продовжуючи цей напрямок, до числа базових відносять також і потребу економічної безпеки (бажання зберегти свою роботу та зацікавленість у збільшенні заробітної плати), а також потребу в ідентичності, іншими словами, приналежності до певної групи. Але конфлікти породжуються не самими потребами, а неадекватністю засобів їх задоволення, що знову дозволяє поставити питання про соціальну організацію суспільства і відношення нерівності.
3. Згідно з ціннісним підходом, природу конфлікту слід шукати у взаємовиключних системах вірувань, переконань, культурних стереотипах і неспівпаданні уявлень про справедливість, притаманних різним соціальним групам. Джерелом конфліктів можуть бути процеси самоідентифікації людей, тобто усвідомлення ними свої приналежності до соціальних, релігійних, етнічних, ідеологічних та інших груп, з прагненням захистити культурну цілісність і самобутність.
4. Існує підхід, який пояснює конфлікти природою політики. Ця точка зору була обґрунтована німецьким політологом і юристом К.Шміттом і отримала подальший розвиток у роботах французького конфліктолога Ж.Фрвонда. Згідно з цією позицією, сенсом існування політики є взаємовідносини суб'єктів за схемою "друг" - "ворог". Тому всі політичні відносини конфліктні за своєю природою. Сама ж політика формується з економічних, моральних і соціальних відносин саме тоді, коли суспільні протиріччя усвідомлюються як відносини "друзів" і "ворогів".
5. Існують біологічні підходи у поясненні конфліктів. Прибічники цього підходу бачать у конфліктах прояв притаманного людині інстинкту агресивності, аналогічного інстинкту тварин. Так, К.Лоренц розглядав агресивність як постійну внутрішню напругу, яка вимагає розрядження і завжди знаходить зовнішнє вираження не дивлячись на те, є для цього подразник чи ні. Ще раніше італійський лікар Ч.Ламброзо вивів схильність окремих людей до насильства, виходячи з їх фізіологічних особливостей.
6. Соціо-біологічний підхід при розгляді конфліктів опирається на дарвінівську теорію природного відбору. Війни, конфлікти є проявом закону боротьби за виживання у суспільстві. Так, для соціал-дарвініста Л.Гумпловича причина конфліктів криється у природній ворожості людей одне до одного, до інших рас і несумісності культур цих народів.
7. Психологічні підходи бачать причину агресивності у властивостях психіки особистості. Згідно з психоаналітичним трактуванням З.Фрейда, насильницькі форми прояву конфліктів у суспільстві невідворотні. З одного боку, людині одвічно притаманний інстинкт агресивності, з іншого - людина змушена дотримуватись соціальних норм. Це створює внутрішню напругу, яка може розрядитися у формі насильства або у ставленні до себе, або у ставленні до інших.
8. Згідно з іншим психологічним підходом конфліктну поведінку необхідно розглядати як реакцію на фрустрацію. Під фрустрацією розуміється психологічна напруга, що викликана невдачею у незадоволенні якихось потреб і бажань. Причому одні психологи стверджують, що будь-яка фрустрація призводить до різних форм насильства, інші допускають множинність реакцій на неї, в тому числі і апатію, яку можна розуміти як параліч будь-якої мотивації.
Короткий огляд існуючих підходів дозволяє зробити висновок, що у поясненні джерел суспільних конфліктів існують два основних напрямки: провідна роль належить або соціальним, або позасоціальним факторам. Але в кінцевому результаті конфлікти породжуються об'єктивно існуючими соціальними протиріччями. Психологічні ж трактування розкривають суб'єктивні аспекти формування мотивації на конфлікт та його емоційну складову.
Хоча конфлікти витікають з протиріч, ці явища не співпадають повністю. Протиріччя вказують на протилежність інтересів між різними групами. Вони можуть існувати довгий час, але не переростати у конфлікт (подібних прикладів багато у практиці міжнародних відносин). Однак накопичення протиріч у економічній, політичній і соціальній сферах суспільства може призвести до підйому соціальної напруги. Якщо вчасно не прийняти заходів для пом'якшення цієї ситуації, соціальна напруга може перерости у конфлікт.
Таким чином, конфлікт - це форма розвитку протиріч, що виражається у безпосередньому протиборстві сторін. Конфлікту передує суб'єктивне усвідомлення людьми протилежності і несумісності інтересів. На цій основі формується конкретна мотивація до дій, після чого сторони приступають до протиборства у відкритих чи прихованих формах. Якщо протилежність інтересів не усвідомлена, серйозних колізій не виникає.
Типологія політичних конфліктів і криз
Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.
Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.
Найтиповішими конфліктами є такі:

  • конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає потенційну можливість колізій між законодавчою, виконавчою і судовою владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, конституції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір'я уряду, право на процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації переростання конфліктів у більш гостру форму - політичну кризу. Історія країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли конфлікт гілок влади розвивається у напрямку їх прямого зіткнення. Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи. Деякі кризи були настільки сильними, що втрачали можливість конституційного вирішення (Росія у жовтні 1993 p.);

  • конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і сформувати новий кабінет міністрів. Прикладом подібної урядової нестабільності є Італія, в якій практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Внутрішньопарламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу;

  • конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями;

  • конфлікти між різними ланками управлінського апарату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.


Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

  • статусно-рольові конфлікти. Їх джерелом є нерівність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і громадянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчуттям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у буржуазних революціях XVIII-XIX ст., або етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політичного суверенітету якогось народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку радянською інтелігенцією у 80-х pp. XX ст. опозиційного до КПРС руху. До цього часу проявилася невідповідність між її соціально-культурним статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю політичних і громадських свобод - з іншого;

  • статусно-рольові конфлікти часто виникають між різними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіональною владою викликані бажанням останньої набути більше суверенітету.

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат соціального порівняння. Група може порівнювати своє становище з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почуття невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характеру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань: на початку реформ суспільство сподівалося на можливість надто швидкого переходу до модернізованої економічної та політичної системи.


Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного курсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. Наприклад, наприкінці 80-х pp. XX ст. проявом конфлікту між суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Конституції СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства. Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за кандидатів від опозиції на наступних виборах. В такій формі може бути виражений протест і бажання населення радикальної зміни політичного й економічного курсу.
Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільством, у втраті владою легітимності, в дезинтеграції державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи супроводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масових стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну існуючої політичної системи.
Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме: конфлікт потреб, конфлікт інтересів і конфлікт цінностей, для яких характерні такі риси:

  • конфлікт потреб у сфері політики визначається проблемою самоорганізації влади - демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю;

  • конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага. Оскільки саме система влади за допомогою законодавства регулює і закріплює систему розподілу цінностей, відмінність соціальних інтересів може трансформуватися у взаємовиключні політичні інтереси;

  • конфлікт цінностей викликаний неспівпаданням системи вірувань і переконань. Джерела цих колізій містяться у соціальних ідеалах, релігійних та ідеологічних цінностях. Він може виступати у формі конфлікту політичних культур, тобто як різних політичних цінностей і уявлень про завдання розвитку. Ціннісний компонент є важливою складовою частиною міжетнічних і конфесійних конфліктів сучасного світу.


Інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. За характером нормативного регулювання виділяють інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. Перші підпорядковуються встановленим правилам гри, нормативно регулюються, протікають відкрито і у мирних формах, другі - тяжіють до стихійності.
Відкриті і приховані (латентні) конфлікти. За мірою публічності конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними). Як правило, тіньові способи захисту своїх повноважень характерні для взаємовідносин різних сегментів політичної еліти.

Реальні (дійсні) та ілюзійні конфлікти. Залежно від того, які причини породжують колізії, можна виділити реальні (дійсні), викликані об'єктивними причинами, та ілюзійні конфлікти, детерміновані обставинами, що видаються невірним їх розумінням, викривленим уявленням групи про своє становище, неадекватністю висунених претензій, хибними стереотипами. Останній тип конфліктів часто можна спостерігати в умовах соціально-економічної кризи. Оскільки справжні причини нужденного становища для людей недосяжні, в силу свідомої деформації, що поширюється зацікавленою стороною, гнів соціальних груп може бути спрямований на "уявних" винних. Ними можуть бути інші народи, представники інших класів, інші партії. Нарешті, джерелом ірраціональних конфліктів може бути амбітність політичного лідера, який використовує будь-який привід для загострення взаємовідносин з іншими політичними акторами.


Насильницькі або мирні, позитивні або деструктивні конфлікти. Залежно від форм, в яких розвиваються конфлікти, вони можуть бути насильницькими або мирними, а за своїми наслідками - позитивними або деструктивними.
Конфлікти демократичного, тоталітарного, авторитарного чи перехідного суспільства.

Інша типологія виходить з того, що кожне суспільство генерує свої особливі конфлікти, які відрізняються своїми причинами, динамікою розвитку та функціональними наслідками. Відповідно, виділяють конфлікти демократичного, тоталітарного, авторитарного або перехідного суспільств. Конфлікти демократичного суспільства, як правило, відкриті та інституціалізовані. Різноманітність інститутів представництва групових інтересів і врахування думок відкриває можливості широкій суспільній дискусії. У недемократичних суспільствах головною детермінантою виступає силове вирішення владою колізій, що виникли. Особливою конфліктністю характеризується суспільство, яке здійснює перехід до модернізованої економічної та політичної системи. З одного боку, процес модернізації породжений кризами старої суспільної системи, але з іншого - сам несе в собі нові кризи. Конфлікти перехідного суспільства зумовлені цілою низкою причин: порушенням балансу інтересів різних груп, розколом правлячої еліти і поляризацією цінностей у самому суспільстві. Так, наприклад, в Україні різниця в ідеологічних цінностях проявляється у формі гострої боротьби відносно перспектив її кінцевого розвитку: ринок чи планування за участю держави, вестернізація (повне копіювання західної суспільної моделі) або використання національних традицій, елітарність чи соціальність. Населення орієнтується на протилежні суспільні моделі: те, що визнається одними групами, заперечується іншими, при цьому відсутня центристська культура, синтезуюча крайнощі. Ситуація ускладнюється тим, що у суспільствах перехідного типу, як правило, відсутній досвід консенсусного вирішення конфліктів.


В політичні науці описані найбільш типові для перехідного суспільства кризи. Зокрема, виділяються такі кризи:

  • криза ідентичності, яка викликана протиріччями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей і символів. У багатьох країнах найтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривку у майбутнє;

  • криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного росту добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

  • криза легітимності, породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

  • криза участі, зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню втянутості громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. В деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

  • криза "проникнення", яка проявляється в декількох аспектах:

а) у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах, наприклад, суспільна нестабільність посилюється, якщо політичні реформи не підсилені позитивними результатами економічних реформ;


б) у зниженні ефективності рішень центральної влади в силу розбіжностей реальної політики і проголошених завдань;
в) у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

Етнополітичні конфлікти
Особливої гостроти у сучасному світі набули етнічні конфлікти. Хоча вони детерміновані цілим комплексом економічних, соціальних, релігійних і культурних проблем, вони мають тенденцію до переростання у політичні конфлікти. Це пов'язано з тим, що багато груп упевнені, що вирішити свої проблеми вони можуть тільки змінивши свій політичний статус або розширивши своє представництво в системі влади і управління.

Необхідно зазначити, що під етносом розуміється спільнота людей, яка історично склалася на певній території і володіє особливими рисами культури, мови, особливостями психологічного складу і усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших груп. Уявлення про спільність походження, спільність історичної долі є основою етнічної самосвідомості і груповою ідентифікацією. Одним з його проявів може стати ідеологія націоналізму. Націоналізм - явище неоднозначне. Одним з його полюсів може стати патріотизм, виражений у прагненні народу захистити свою мову, культуру і суверенітет, а іншим - ксенофобія (острах і ворожість до всього чужого), уявлення про виключність цього народу і шовінізм стосовно інших. Націоналізм може проявлятися і в сепаратизмі - у прагненні до суверенітету і прагненні власної незалежної держави.


В сучасній науці існують різні пояснення причин міжетнічних конфліктів.

Неомарксизм бачить причину національного і регіонального сепаратизму у нерівномірному розвитку територій. Розрив за показниками рівня життя між високорозвинутими і периферійними регіонами може тлумачитися в термінах панування і підпорядкування: один народ "сидить на шиї іншого" та експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент використовується політичними елітами як найважливіший аргумент етнічної мобілізації групи.
Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за використання ринкових можливостей і за доступ до найефективніших видів діяльності. До цього необхідно додати, що спроба прискореної модернізації супроводжується руйнуванням соціальної структури, ростом масового безробіття. В поліетнічному суспільстві криза загострює конкуренцію груп за робочі місця, за власність, за державну підтримку. Це є поживним ґрунтом для появи як побутового, так і поліетнічного націоналізму.
Для опису етнічних конфліктів часто використовується статусно-груповий підхід. Частково він уже розглядався вище, при характеристиці статусно-рольових конфліктів. Етнос має можливість порівнювати свій статус зі становищем інших груп, використовуючи такі показники, як тривалість життя, народжуваність і смертність, об'єм суспільних благ, що приходиться на весь етнос в цілому або на окремого його представника, можливість розвивати власну культуру, представництво у професійно-класових групах та в структурах влади, об'єм політичних прав, об'єм політичного суверенітету. Низький статус породжує психологічний стан меншовартості і стимулює рухи, спрямовані на зміну статусу.
Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжетнічні конфлікти невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об'єднуються дуже різні за етнокультурними ознаками народи. Процеси культурної уніфікації провокують захисний націоналізм - бажання зберегти свою самобутність.
Популярне і ціннісне пояснення етнічних конфліктів. Згідно з точкою зору американського політолога С.Хантінгтона, висловленою у праці "Зіткнення цивілізацій", найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. За С.Хантінгтоном, запрограмовані у суспільствах так званого "розколеного" типу, тобто у суспільствах, які об'єднують у своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій, наприклад, ісламської і християнської, ісламської і іудейської тощо.
Згідно з інструментальним підходом націоналізм розпалюється лідерами та елітами, які у боротьбі за сфери економічного і політичного впливу застосовують всі методи для етнічної мобілізації, використовуючи для цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного суверенітету.

Але, видно, дослідження причин етнополітичних конфліктів вимагає багатофакторного аналізу, тому що при виникненні конфліктів відбувається нашарування одних ситуацій на інші.


Поряд з названими, причинами конфліктів можуть стати такі:

  • історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені образи, випадки депортації народів;

  • самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення етносів;

  • насильницьке включення території етносу в іншу державу;

  • відсутність реальних умов для розвитку національної культури, навчання рідною мовою;

  • нав'язаний "патерналізм", політика, в основі якої лежить уявлення про архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні зразки розвинутого народу;

  • стереотипи негативного сприйняття іншого народу.



Стадії розвитку політичних конфліктів і шляхи їх вирішення
Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого конфлікту, в його динаміці можна виділити універсальні стадії.
Перша стадія - передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення суспільних протиріч, появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає у латентних і відкритих формах.

Латентна форма характеризується підвищеним емоційним фоном та соціальною напругою. Соціальна напруга являє собою соціально-психологічну реакцію населення на об'єктивні економічні, соціальні і політичні умови життєдіяльності. Масові настрої визначаються відчуттям невдоволення (фрустрації), тривоги, пошуком винних погіршення становища, закріпленням за ними "образу ворога", оптимістичними або песимістичними прогнозами про подальший розвиток ситуації, появою численних чуток. Соціальна напруга проявляється і на рівні масової поведінки: звернення громадян до органів влади, радикальних виступів у ЗМІ. Протиріччя можуть бути усвідомлені й вирішені вже на цій фазі; якщо цього не відбувається, передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу. Можливість подальшого розвитку ситуації залежить від такого психологічного фактору, як терпіння. Це своєрідний "поріг чуттєвості", "поріг" сприйняття неблагонадійних умов, пройшовши який люди сприймають ситуацію як конфліктну і починають діяти. Відкрита фаза - це пік соціальної напруги, коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування учасників конфлікту і усвідомлення себе єдиною групою, чиї дії блокуються іншою стороною, з'являються лідери, формуються програми вимог і стратегія дій, ідеологія, яка дозволяє мобілізувати прибічників кожного табору.


Друга стадія - безпосередня конфліктна взаємодія. Їй, як правило, передує привід (інцидент) - будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логіку розвитку. Він може розвиватися за спіраллю, чергуючи у собі періоди підйому і спаду. Про ескалацію конфлікту говорить динаміка переростання мирних мітингів і демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування у конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення взаємних претензій і появи нових предметів суперечки. Інтенсивність конфлікту визначається і кінцевою метою його учасників.

Ними можуть бути такі:



  • "перемога за будь-яку ціну" - повністю ліквідувати або поставити під свій контроль іншу сторону;

  • "переважання" - прагнення однієї з сторін забезпечити для себе домінуючу позицію;

  • "мир" - маневрування, що дозволяє надіятися на досягнення компромісу.

Перші дві програми поведінки продукують конфлікти більш високої ступені напруги і утруднюють можливості їх повного вирішення. Конфліктна взаємодія може бути фізичною, в тому числі з використанням насильства, ідеологічною (домінують методи переконання) або носять юридичний характер.
Третьою стадією є завершення конфлікту.

Можливі кілька альтернатив виходу з конфлікту:



  • самозгасання конфлікту. Це ситуації, коли довгі конфлікти гублять свою актуальність і затухають самі по собі;

  • урегулювання конфлікту. Урегулювання лише частково знімає проблему, але при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода була нав'язана сильним супротивником більш слабкому, або угода стала результатом втручання зовнішньої третьої сторони. Найбільш активна частина прибічників конфлікту може виражати своє невдоволення досягнутими угодами, тому не виключена небезпека нового виникнення конфлікту;

  • вирішення конфлікту, тобто укладення договору на основі знайденого компромісу. При цьому переборюються ті умови, що призвели до конфлікту, відновлюється рівновага у взаємовідносинах учасників, установка на боротьбу замінюється установкою на партнерство.

Можливість вирішення конфліктів визначається кількома умовами:



  • по-перше, конфлікт повинен перейти з латентної у відкриту форму, що дозволяє поставити більш точний діагноз самій проблемі: одночасно обмежити неконтрольовані процеси;

  • по-друге, визнання кожною стороною свого опонента і одночасно обмежити неконтрольовані процеси;

  • по-третє, чітке уявлення про предмет суперечки. Прийняття взаємоприйнятних рішень можливо тільки при умові чіткого уявлення про сутність взаємних претензій учасників конфлікту;

  • по-четверте, нормативне регулювання конфлікту. Опоненти повинні згодитися про дотримання певних правил гри, виконання яких допомагає знизити рівень протистояння і почати процедуру переговорів;

  • по-п'яте, готовність сторін до взаємних поступок;

  • по-шосте, послаблення конфлікту за рахунок переводу його на другий рівень.

Так, наприклад, напруга мітингової стихії може бути знята боротьбою сторін у парламенті, у Конституційному суді, у погоджувальних комісіях та інших організаціях, які беруть на себе вирішення і відстоювання сторін. Подібний спосіб регулювання конфлікту отримав назву методу інституціоналізації.

Інструментом вирішення конфліктів є переговори (прямий діалог сторін або з використанням посередників), арбітраж (в цій ролі може виступати інститут влади, Конституційний суд, міжнародні організації), посередництво (конфліктні або погоджувальні комісії, відомі політики), роз'єднання сторін, використання сили (примусових санкцій, закону, в тому числі норм міжнародного права) і традицій.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Схожі:

Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconР. Коваленко Географія: Україна у світі: природа, населення. 8 клас Анотація на новий підручник. Видавництво «Літера», 2016
Підручник повністю відповідає вимогам чинного Державного стандарту середньої освіти та новій навчальній програмі 2015 року
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЛоготип тк «джинсова» свобода роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006 Телекритика Київ 2006
«Джинсова» свобода. Роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006. Упоряд.: Отар Довженко, Наталія Лигачова
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни зв’язки з громадськістю
За напрямом підготовки політологія, спеціальністю політологія., 2010. 31 с
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconТ. Г. Шевченко Ст. 179-183 (підручник)
Микола Гоголь, ст. 165-172, коротка біографія(підручник); ст. 173-178 (письмово 1-3 пит.), підручник
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconПолітологія / Дзюбка
Політологія — одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЧитання і розвиток мовлення Підручник О. П. Хорошковська, Г.І. Охота клас
Тести складено відповідно до чинної «Программы для средней общеобразобразовательной школы с русским языком обучения 1-4 классы» 2006...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни сучасні проблеми міжетнічних та міжцивілізаційних взаємин у теоретичному та практичному вимірах
...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconО. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРеферат підручника «Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів»
«Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів» (Київ, видавництво «Грамота», 2009, 304 с.), висунутого...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconІ. Калинець. Поезія Писанки
Обладнання: підручник «Українська література» для 6 кл загальноосвіт навч закладів з навчанням мовами нац меншин/Н. Гуйванюк, В....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка