Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація



Сторінка4/17
Дата конвертації20.02.2018
Розмір4.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Тема 5. Політична влада
Сутність влади: основні теоретичні підходи
Природа влади - першоджерела влади. Віссю, навколо якої обертається все політичне життя, є влада. Вона повсюдна і пронизує всі структури суспільства, виступаючи його цементуючим елементом, підтримуючи внутрішню цілісність, організованість і ієрархічність суспільних відносин. Суспільство, полишене влади, пронизане хаосом.
У політологічній теорії не склалося єдиного визначення влади. Найбільш часто наводяться:

  • силове, яке трактує владу як панування і примушення до підкорення;

  • вольове, що розуміє владу як здатність проводити свою волю навіть наперекір опору (М.Вебер);

  • влада як вплив. Зміст впливу полягає в здатності впливати на поведінку інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність добиватися того, щоби Б "ніколи не зробив би без впливу А" (Д.Даль);

  • телеологічне, відповідно до якого влада - це досягнення певної мети;

  • інструменталістське, що трактує владу як здатність до мобілізації ресурсів для досягнення певних цілей;

  • конфліктне, що зводить владу до позиції панування, пов'язаної із здатністю окремих груп і індивідів контролювати механізм розподілення дефіцитних суспільних цінностей;

  • структуралістське, яке характеризує владу як особливі відносини між керівником і керованим.

Наведені визначення не є взаємовиключними. Акцентуючи увагу на різних аспектах влади, вони взаємно доповнюють одна одну. Визнаючи факт, що на сьогодні в науці склалася загальна теорія влади, вітчизняні політологи систематизували численні теорії влади. Було виділено кілька концептуальних підходів при розгляді сутності влади.


Реляціоністські теорії (від англ. relation - відносини) розуміють владу як взаємодію індивідів, в яких один індивід змінює поведінку іншого.
Цей підхід виражений кількома варіантами:

  • теорія опору розглядає владу як відносини, в якому суб'єкт придумує опір об'єкту. Відповідно розробляється класифікація різноманітних ступенів і форм опору, а також основ влади. Вводиться поняття "сила влади", що розуміється як максимальна потенційна здатність агента вплинути на іншого;

  • теорія обміну трактує владу як ситуацію обміну ресурсами. Ресурси розподіляються нерівномірно: одні індивіди їх полишені і потребуються в них. У цьому випадку надлишки ресурсів, якими володіють інші, можуть трансформуватися у владу. Надлишками поступаються тим, у кого їх немає, в обмін на бажану поведінку. Це підкреслює асиметричний характер відносин влади: той, хто володіє надлишком ресурсів, займає більш високе соціальне становище;

  • теорія розділу сфер впливу (Д.Ронг) ставить під сумнів питання щодо асиметричності відносин влади. Влада - це взаємодія, де учасники періодично міняються ролями. Наприклад, профспілка контролює найом робочої сили, той, хто наймає, диктує час і місце роботи. Таким чином, у певних ситуаціях підлеглі мають владу над керівником.

Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість будь-якої соціальної системи.


У межах цієї концепції виділяють кілька напрямів:

  • влада як атрибут макросоціальної системи. Так, для Т.Парсонса влада - це узагальнений посередник у політичній системі. Він порівнював її з грішми, які виступають узагальненим посередником економічного процесу. Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої інтереси, досягати поставленої мети;

  • мезопідхід (М.Кроз'є) розглядає владу на рівні підсистем (сім'я, організація). Вказується на безпосередній зв'язок влади з організаційною структурою;

  • мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках специфічного соціального середовища. Влада визначається як здатність індивіда впливати на інших. Сама здатність впливати випливає зі статусу виконуючих суб'єктом ролей;

  • комунікативний підхід (Х.Арендт, К.Дойч, Ю.Хабермас) розуміє владу як засіб багатостороннього інституціонального спілкування. Дійсний прояв влади полягає в здатності прийти до певної згоди і забезпечити інтеграцію суспільства;

  • поструктуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко і П.Бурд'є. М.Фуко відмовився від традиційного розгляду сутності влади через проблему насильства і співвідношення її суб'єкта і об'єкта. Влада безсуб'єктна, і її не можна присвоїти. Вона виступає не як відносини між суб'єктами, а як дія у відповідь на дію. Ця дія трансформує поведінку інших. Співвідношення сил буде постійно видозмінюватися. Бурд'є, взявши з фізики поняття "поле" і з економіки - "капітал", конструює поняття "символічної влади", яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб'єктами влади відповідно до їх позицій в "політичному полі". Самі позиції і капітали суб'єктів можуть змінюватися.

Біхевіоралістські концепції влади, як і реляціоністські теорії, розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а інші підпорядковуються. Сутність влади корениться в природі людини: її біологічних чи психологічних особливостях.


Виділяється кілька варіантів трактувань:

  • силова модель (Г.Лафсуелл) засновується на тому, що першопричиною влади є психологічний імпульс - бажання влади. Із зіткнень і взаємодій індивідуальних воль до влади будується вся політична матерія. Сама ж влада проявляється у прийнятті рішень і в контролі над ресурсами;

  • ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і економікою. У політиці діють закони ринкової торгівлі: облік попиту і пропозиції, конкуренція, потяг до вигоди;

  • ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб'єкти розрізняються не тільки різними запасами влади, але й здібностями, гнучкістю стратегії, азартом. Боротьба за владу може мотивуватися "ігровим" характером, що приносить задоволення учасникам. Політика - це поле гри, театр, де успіх залежить від спритності, акторства і здатності суб'єкта до перевтілення.

Різноманітність наукових підходів підтверджує багатозначність проявів влади. У наведених вище підходах влада трактується або як характеристика індивідуума (персональна влада), або як ресурс чи товар. Найбільш популярною є характеристика влади як взаємодія (відносини), структурними компонентами якої будуть суб'єкт і об'єкт. Суб'єкт - активна сторона, яка виступає причиною зміни дій іншого об'єкту.


Природа влади - першоджерело. У цих, а також інших теоріях знайшли обгрунтування різні точки зору щодо природи влади - першоджерела влади. Ось деякі з них.

Психологічні трактування виводять владу з психології людини, з волі до влади. Більшою популярністю в поясненні природи влади користується психоаналітична традиція, яка виводить потяг до влади з несвідомих імпульсів. Трактування первинних імпульсів варіюється у різних дослідників. У послідовників З.Фрейда такими є бажання здійснити лібідо або агресивний потяг, підлеглість інших індивідів визначається бажанням останніх бути прислужливими, потребою приєднання до більш сильної волі. Згідно з підходом О.Адлера, влада виступає засобом компенсації відчуття власної неповноцінності, наприклад, фізичної, сексуальної, інтелектуальної.


Антропологічний підхід випливає з природи людини. Одна з оригінальних теорій була створена Е.Канетті. Джерело влади - страх кожного окремого індивіда, який породжується загрозою насильницької смерті. Цей страх заставляє людей об'єднуватися в масу. Влада діє на індивіда і масу наказом і загрозою смерті, чим сильніше від влади виходить загроза смерті, тим ця влада більш абсолютна. Диктаторська влада спирається на зростання маси мертвих і є тріумфом живого. Найпатологічніший випадок, на думку Канетті, - А.Гітлер і Й.Сталін, в основі влади яких лежала величезна маса мертвих ворогів і співвітчизників.
Структурно-організаційний і системний підходи виводять владу за рамки психології і пов'язують її з природою організації (своєрідний "ефект" організації), зі статусом індивіда в організації, що дає йому можливість ставити умови іншим і використовувати ресурси влади, негативні чи позитивні санкції.
Соціологічний підхід виводить природу влади з контексту суспільних відносин. Так, наприклад, марксизм акцентує увагу на класовій природі влади. Відносини панування і підпорядкування визначаються логікою економічних відносин, економічною нерівністю.
Категорія "влада" має декілька споріднених понять -панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади. Владу пов'язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент - нав'язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство, покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони, крім панування, влада може виступати у формі впливу і авторитету та не застосовувати насильства.
Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди. Так, багатство палаців царського трону, що асоціюються з місцем розташуванням вищої влади, особливі символи влади повинні підкреслювати її велич, до найважливіших засобів здійснення політичного впливу відноситься пропаганда. Сам термін з'явився у 1622 p. і означав інформацію церкви про переваги католицизму. Борючись проти Реформації, папа римський Григорій XV пише спеціальну конгрегацію, покликану підтримати віру і зберегти церкву - "конгрегацію пропаганди і віри". Вже сама історія походження цього терміна відобразила важливішу функцію пропаганди: закріплення повної системи уявлень і цінностей в індивідуальній і суспільній свідомості. Сучасні засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення, Інтернет) відкрили великі можливості для поширення пропагандистського впливу. Сила цього впливу вперше була усвідомлена вождями тоталітарних режимів ("геббелівська пропаганда", "сталінська пропаганда"). Пропаганді, що поширює і закріплює в суспільній свідомості певні ідеологічні символи і стереотипи, була відведена вирішальна роль у консолідації мас на підтримку влади.
Авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет - це керівництво, що добровільно визнає за суб'єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції (авторитет учителя, пророка, духовного лідера нації, керівника країни, політичний і економічний курс якого забезпечить суспільну стабільність вирішення кризових ситуацій і ріст суспільного благоустрою).
Види влади. Специфіка політичної влади
Багатозначність влади проявляється й у іншому аспекті: влада може виступати як соціальна, тобто бути присутньою у відносинах між великими соціальними групами, і як міжособова (у стосунках між друзями, між подружжям тощо). Соціальна влада проявляється в політичній і неполітичній формах. Політична влада взаємопов'язана з іншими видами соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних цілях. Інші види соціальної влади виділяються залежно від сфери поширення і методів володарювання.
Економічна влада означає контроль над ресурсами, що мають вартісне вираження власністю, над матеріальними цінностями.
Адміністративно-примусова (політична влада у вузькому значенні) передбачає опір на силові ресурси і означає контроль за людьми за допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили.
Духовно-інформаційна - культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають основним каналом впливу на масову аудиторію. О.Тоффлер визначив владу ЗМІ в сучасному суспільстві таким чином: вона дозволяє досягти поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє перетворити супротивників у союзників.
Зростання ролі ЗМІ, особливо телебачення і Інтернету, ставить цілий ряд проблем. З одного боку, підвищується ступінь інформованості людей, що дозволяє розширити їх участь у політичному житті, а різноманітність джерел інформації забезпечує індивіду свободу вибору з потоку політичної інформації. Але, з іншого боку, зберігається проблема довір'я до ЗМІ. Нарешті крупні медіа зливаються з іншою владою - економікою і виступають провідником впливу останньої на владу політичну. Громадськість України сьогодні ставить запитання: "Чи панують політики над ЗМІ, чи ЗМІ над політиками?". Дійсно, спілкування політиків з громадянами відбувається через ЗМІ. Саме вони створюють "віртуальний" образ політика, який повинен сприйматися масами як реальний. ЗМІ впливають на формування переваг електорату. Один популярний журналіст може замінити величезну кількість партійних агітаторів. ЗМІ склали на сьогодні серйозну конкуренцію політичним партіям у здійсненні функції мобілізації виборців на підтримку кандидатів, що претендують на прихід у владні структурі.
Специфіка політичної влади пов'язана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.
До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

  • на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, співтовариствами, суспільними організаціями;

  • політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути);

  • можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, примусових, інформаційних тощо);

  • поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю;

  • моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм суб'єктів влади);

  • ієрархічність відносин влади;

  • делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб'єкта іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель: центральна влада > місцева влада);

  • ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому - забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.


Структура політичної влади
Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади.
Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.
Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали.
Зростання ролі експертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя призвело до появи таких різновидів влади, як експертократія і меритократія. Однак монополія на інформацію, секретні знання може стати основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті. Саме секретність і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу. Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя вождів, умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів, відмовив громадськості у праві на доступ інформації. Причина послаблення диктатур і розвитку демократій, вважав Е.Канетті, - поширення таємниці (інформації) серед багатьох людей. Проблема взаємовідносин влади і знань розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукує знання, а знання дає владу. Для сучасного суспільства характерно посилення ролі знань, а відповідно, і влади над індивідуумом.
Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.
З цієї позиції можна виділити:

  1. відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;

  2. напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника - професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;

  3. тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:



  • страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

  • звичкою виконувати накази;

  • апатією;

  • переконанням у необхідності підпорядкування;

  • зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

  • відчуттям обов'язку;

  • авторитетом суб'єкта влади.

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта "піти" з поля влади.


Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:



  • силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

  • закон - традиція, звичай;

  • стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.


Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.
Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.
Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.
Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.
Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).
Легітимність влади
Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.
Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.
Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.
Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.
Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.
Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

  • геронтократія - влада старійшин;

  • патріархальна - влада племінних вождів;

  • патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;

  • султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;

  • влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір'ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.


Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.
Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.
Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.


У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.
Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

РОЗДІЛ III. Політичні системи і політичні режими


Тема 6. Політична система суспільства
Теоретичні моделі політичних систем
Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної влади в конкретному суспільстві. Політична система - це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів, засобом яких здійснюється влада і управління суспільством.
Щодо поняття "політична система" більш широким виявляється поняття "політичне життя", яке охоплює всі політичні зв'язки, явища і процеси, що мають місце у суспільстві і на всіх його рівнях. Політична система - це лише частина політичного життя.
Поняття "система" прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. У соціології і політології його вперше використав американський дослідник Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у науку і саме поняття "політична система". Сутність системного опису суспільства найбільше вираження отримала в теоретичних побудовах Т.Парсонса. Він підійшов до розгляду суспільства як складної відкритої системи, яка складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує певну функцію.
Виконання кожною підсистемою своєї функції забезпечує стійкість і цілісність суспільства:

  • економічна підсистема відіграє роль з'єднуючої ланки між суспільством і природою (функція адаптації);

  • політична підсистема, яка включає в себе всі форми прийняття рішень, визначає колективні цілі і забезпечує мобілізацію ресурсів для їх досягнення (функція взаємозобов'язання);

  • соцієнтальна підсистема підтримує спосіб життя, що утвердився, і включає в себе всі інститути соціального контролю - від законів до неформальних правил (функція інтеграції);

  • підсистема соціалізації (культурна) дозволяє включити людину в існуючу культурну систему і містить у собі культуру, релігію, сім'ю і школу (функція стійкості і самозбереження).

Значення теорії Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до дослідження політичної системи. З позицій системного підходу, політична сфера суспільства може бути розглянута як система.


Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками:

  • складатися з багатьох взаємопов'язаних структурних елементів; цей взаємозв'язок забезпечує властивість цілісності і єдність системи;

  • існувати в межах зовнішнього оточення чи середовища;

  • мати кордони поширення і виділеність стосовно зовнішнього середовища;

  • мати відкритий характер (тобто вона піддається впливам, що йдуть із зовнішнього середовища);

  • характеризуватися такими властивостями, як потяг до рівноваги і стійкості, до адаптації і інтеграції.

Що виступає зовнішнім середовищем політичної системи? Д.Істон виділив два середовища (оточення):



  • інтрасоцієнтальне - інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна, культурна;

  • екстрасоцієнтальне - інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.

Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема, відчувають вплив позасоціальної - природної - середовища. Перелічені фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає здатність до стабільного функціонування і розвитку.


У політології розроблено кілька теоретичних моделей функціонування політичних систем:

  • системна;

  • структурно-функціональна;

  • інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв'язку".

Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.
Істон виділяє два види легітимності:


  • дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у підтримці системи навіть в умовах криз;

  • інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.


2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.
Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

  • інституціональному (дослідження політичних інститутів);

  • орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.
На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:

  • всі політичні системи мають власну структуру;

  • політична система багатофункціональна;

  • всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою;

  • всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

  • відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.


Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

  • етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

  • етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації;

  • етап третій: прийняття рішень;

  • етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.


Структура політичної системи
Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем (елементів):

  • інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття "політична організація суспільства");

  • комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

  • нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

  • культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;

  • функціональна підсистема об'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.


Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.

1. Власне політичні:



  • держава - фундаментальний елемент політичної системи;

  • політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.
2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.
3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.
Функції політичної системи
Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

  • політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

  • консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

  • регулятивна функція - вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

  • мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

  • функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два види.

1. Функції, що "входять":


  • політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як учасника політичного життя, і рекрутування - підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;

  • артикуляція інтересів;

  • агрегування інтересів;

  • політична комунікація - діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що "виходять":



  • нормотворчість;

  • використання правил і норм;

  • контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з яких виділяють:


  • авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

  • впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

  • поновлення (розвиток) - пристосування до змін у суспільному житті;

  • стабілізація, збереження соціальної цілісності.


Типологія політичних систем
Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.
1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

  • тоталітарні;

  • авторитарні;

  • демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:



  • відкриті системи;

  • закриті системи.

Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї закритості стало вираження про існування "залізної завіси" у відносинах між СРСР і країнами Заходу. К.Поппер, вперше при описанні культурно-історичних і політичних систем використавши поняття "відкрите" і "закрите" суспільство, під першим розумів демократичні системи, які легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом критики і раціональним розумінням світу, під другим - тоталітарні системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.


3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу.

Відповідно виділяються системи:



  • рабовласницькі;

  • феодальні;

  • капіталістичні;

  • командно-адміністративні.

Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої системи. Політична система сучасної України носить риси подібної перехідності, що проявляється у поєднанні лібералізму з авторитаризмом, у відсутності раціональної, тобто відповідальної і компетентної бюрократії, в слабкості інститутів громадянського суспільства.

6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні, традиційні і сучасні системи.


У примітивній системі переважає "парафіяльна культура", спостерігається мінімум структурної диференціації.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування". Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій.


Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують автономні підсистеми і "культура участі", і авторитарними, в яких мають місце управління підсистемами і "культура підпорядкування участі". В свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними, консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і авторитарно-модернізованими.
Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:



  • англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

  • континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою;

  • до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою;

  • тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Схожі:

Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconР. Коваленко Географія: Україна у світі: природа, населення. 8 клас Анотація на новий підручник. Видавництво «Літера», 2016
Підручник повністю відповідає вимогам чинного Державного стандарту середньої освіти та новій навчальній програмі 2015 року
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЛоготип тк «джинсова» свобода роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006 Телекритика Київ 2006
«Джинсова» свобода. Роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006. Упоряд.: Отар Довженко, Наталія Лигачова
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни зв’язки з громадськістю
За напрямом підготовки політологія, спеціальністю політологія., 2010. 31 с
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconТ. Г. Шевченко Ст. 179-183 (підручник)
Микола Гоголь, ст. 165-172, коротка біографія(підручник); ст. 173-178 (письмово 1-3 пит.), підручник
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconПолітологія / Дзюбка
Політологія — одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЧитання і розвиток мовлення Підручник О. П. Хорошковська, Г.І. Охота клас
Тести складено відповідно до чинної «Программы для средней общеобразобразовательной школы с русским языком обучения 1-4 классы» 2006...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни сучасні проблеми міжетнічних та міжцивілізаційних взаємин у теоретичному та практичному вимірах
...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconО. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРеферат підручника «Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів»
«Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів» (Київ, видавництво «Грамота», 2009, 304 с.), висунутого...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconІ. Калинець. Поезія Писанки
Обладнання: підручник «Українська література» для 6 кл загальноосвіт навч закладів з навчанням мовами нац меншин/Н. Гуйванюк, В....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка