Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація



Сторінка5/17
Дата конвертації20.02.2018
Розмір4.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Тема 7. Недемократичні політичні режими: тоталітаризм і авторитаризм
Поняття політичного режиму
Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи.
У політології існують декілька трактувань політичного режиму.
1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.


Політичний режим включає в себе:

  • політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

  • методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;

  • реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

  • методи вироблення політичних рішень;

  • способи урегулювання конфліктів;

  • плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;

  • конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

  • ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

  • форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);

  • тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;

  • структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.


Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього.

Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основні риси
Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і авторитаризму.
У перекладі з пізньолатинської "тоталітарний" означає "як такий, що відноситься до цілого". Зміст тоталітаризму обгрунтував ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В подальшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Таймс" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.
Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі, Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна "Ми" - це прогноз розвитку суспільства, побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства - особистість (замість неї - номер). О.Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж.Оруелла "1984".
З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш популярна в політології.
Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):

  • офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;

  • масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

  • монополія партії над ефективними засобами комунікації;

  • концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

  • централізований контроль і керівництво економікою;

  • система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "приводними ременями" в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".


Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного центру.
Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культурної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.
Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення "народного капіталізму" і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили.
Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.
Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.
1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.
2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади").
3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.
4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.
5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).
Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.
Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.
Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:

Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.


Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.
Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

"диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;

"демократ ура" - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;

"делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.



Передумови встановлення тоталітарних і авторитарних режимів
На відміну від авторитаризму, приклади якого можна віднайти в тиранічних режимах минулого, тоталітаризм з'являється в XX ст. При дослідженні проблеми тоталітаризму виникає ряд запитань, зокрема:

  • Що сприяло його виникненню в одних країнах і чому його уникнули інші країни?

  • Чи є в цьому певні закономірності?

  • Чи закінчилася в XX ст. епоха тоталітаризму, чи в майбутньому демократія не відступить перед новою хвилею деспотизму?

Де необхідно шукати коріння тоталітаризму: в економіці, в ідеології чи в самій свідомості людей?
Дослідники дають різні варіанти відповідей на ці запитання. Нижче наведені найбільш типові підходи, які пояснюють феномен тоталітаризму. Згідно з першою версією, потенційна можливість тоталітаризму ховається у розширенні функції державного контролю і регулювання. Вже сам собою державний капіталізм, що з'явився на рубежі ХІХ-ХХ ст., є авторитарною тенденцією. Є думка, що якщо процес регулювання з боку держави заходить достатньо далеко, то суспільство губить здатність до самоконтролю і прирікає себе на тоталітаризм. Подібного погляду притримувався К.Поппер, який розглядав тоталітарну систему такою, а держава присвоює собі функції управління у всіх сферах, насильницьки регулює їх у дусі пануючої, орієнтованої на ідеальне майбутнє, ідеології. Серед інших причин дослідники називають концентрацію ресурсів у руках держави в період Першої світової війни, що потенційно посилило можливості держави в управлінні іншими суспільними процесами. На цю причину вказував у 40-х pp. Ф.Хайєк, який побачив у посиленні планового регулювання "дорогу до рабства".
Деякі дослідники розглядають тоталітаризм як перемогу тоталітарних ідеологій, які виявилися затребуваними масами. Духовну передумову подібних ідеологій XX ст. намагаються вивести з ідей минулого, зокрема, з політичних ідей Платона, Н.Макіавеллі, Ж.-Ж.Руссо, Ф.Гегеля. Встановлюється генетичний зв'язок ліворадикального тоталітаризму з соціалістичною теорією К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, а праворадикального тоталітаризму - з теорією Гегеля.
Так, К.Поппер побачив безпосереднє обгрунтування тоталітарного націоналізму в таких ідеях Гегеля:

  • існування в кожній історичній епосі вибраної нації, визначеної для світового панування;

  • одвічна ворожість держав одна до одної і війна як спосіб їх утвердження;

  • свобода держави від моральних обов'язків;

  • моральна цінність війни (Гегель вважав, що довгий, а тим більше вічний мир "розбещує націю");

  • ідеал героїчного життя ("живи ризикуючи") на противагу буржуазному спокою тощо.

Виникає запитання: чому тоталітарні теорії виявилися затребуваними на початку XX ст.? Відповідь на нього передбачає вивчення стану самого суспільства, що і роблять представники соціально-політичного підходу, згідно з яким тоталітаризм - результат активності "масової людини" і розширення форм її політичної участі. Цей ракурс дослідження бере початок з робіт Х.Ортеги-і-Гассета, Х.Арендт, М.Бердяєва. Масове суспільство починає формуватися з кінця XIX - початку XX ст, як результат процесу модернізації. Під модернізацією розуміють процес переходу від аграрного до індустріального типу виробництва, урбанізацію, розвиток засобів масової комунікації, підвищення загального рівня грамотності тощо. Одночасно модернізація призвела до різного розмивання традиційних структур (сільської общини, сім'ї) і звичного укладу життя, до ерозії традиційних культурних і моральних цінностей та викликала підйом соціально-політичної активності масової людини.


Слід звернути увагу ще на інший бік модернізації - розширення технічних можливостей контролювати свідомість і поведінку людей. Поява в 20-30-х pp. XX ст. доступних засобів масової інформації (газет, радіо, а пізніше телебачення) надало тоталітарним лідерам унікальну можливість маніпулювати мільйонами людей.
Тоталітаризм можна розглядати як реакцію "масової людини" на політичні і соціально-економічні кризи першої половини XX ст.: революції, світові і громадянські війни, затяжні економічні кризи. Ці явища супроводжувалися масовою маргіналізацією населення, тобто появою величезної кількості людей, "вибитих" з своїх соціальних груп (класових, професійних, сімейних, національних тощо). Необхідно відзначити, що під маргінальністю розуміється викликане якимись обставинами (наприклад, мінрацією, урбанізацією, економічними кризами) знаходження індивіда поза своєю соціальною групою, а також розрив індивіда з груповими соціокультурними нормами. Результатом розпаду традиційних структур стала поява атомізованих (з послабленими соціальними зв'язками) людей, які стали зручним об'єктом для маніпулювання. Атомізована маса була найбільш чутливою на заклики тоталітарних вождів, які запропонували їй нову консолідуючу основу - ідеологію, за допомогою якої створювалася ілюзія залучення індивіда до класу або раси, до держави.
Визнання того, що тоталітаризм спирається на певний тип свідомості і психологію "масової людини" знайшло відображення в соціально-психологічному трактуванні причин тоталітаризму. Так, Е.Фромм зробив спробу пояснити конформізм і послушність особистості при тоталітаризмі не тільки зовнішнім тиском з боку лідерів, а певними універсальними якостями несвідомого у психіці людини, які можуть проявити себе при певних умовах. Кризи і війни першої третини XX ст. спричинили у цілих групах населення відчуття втрати і страху за свою безпеку, що знайшло вихід у специфічному психологічному феномені, який отримав назву - "втеча від свободи". Іншими словами, ця втеча має від відповідальності, яка супроводжувалася пошуком вождів, здатних відновити гарантії особистої безпеки порядок і знищені соціальні зв'язки. Це дозволяє подивитися на тоталітарну диктатуру в іншій площині: особлива духовна сутність цього режиму формується не тільки як результат маніпулювання свідомістю народу, але й основі психічних імпульсів, що йдуть від мас до вождів. Страх перед хаосом і анархією, розпадом традиційних зв'язків, які спостерігаються в період гострих криз і революційних перетворень, лежить в основі мотивації пошуку вождів, здатних "залізною рукою" відновити суспільну стабільність. Культ вождів, який має місце при тоталітаризмі, також може бути пояснений психологією атомізованої маси. Маса не просто хоче підпорядковуватися сильному лідеру, але вона підносить цих лідерів. Через подібний ірраціональний зв'язок з вождями маса відчуває себе головним суб'єктом історії. Х.Арендт звернула увагу на таке явище, як повна ідентифікація мас з лідерами. Як відзначила дослідниця, причина любові мас до тоталітарних вождів полягала в тому, що біографії останніх втілили в себе біографію мас тієї епохи: невдачі у професійному і соціальному житті, нещастя в особистому житті тощо. Тому велич вождів сприймалася масами як власне піднесення. Звичайно, поява культу вождів має й іншу причину. Міф про вождів-героїв активно втілюється у свідомість народу всіма засобами пропаганди. Що стосується И.Сталіна, то тут було присутнє явище, яке М.Вебер визначив як функціональну харизму - перенесення на Й.Сталіна авторитету В.Леніна. Був створений образ Сталіна як вірного соратника, учня: продовжувача справ Леніна.
Соціально-політичний і соціально-психологічний підходи можуть бути доповнені версією "модернізації, що спізнилася" (модернізація "навздогін"). Її найбільш часто використовують для пояснення причини виникнення тоталітаризму в 65 деяких сучасних авторитарних режимах. Модернізація, що спізнилася, є формою форсованого розвитку, коли робляться спроби швидкого переходу суспільства на новий економічний, технологічний і соціальний рівень, який демонструється більш розвинутими країнами (індустріалізація в СРСР, економічний ріст сучасних країн Південно-Східної Азії). Подібна форма модернізації містить загрозу становлення так званих постмодернізаційних диктатур. Під цим розуміється різке посилення ролі держави у здійсненні всіх перетворень. У колишньому СРСР це проявилося у формуванні командно-адміністративної системи, яка взяла на себе функцію мобілізації всіх ресурсів суспільства для забезпечення плану індустріалізації країни. Не випадково, що в теперішній час більшість країн, які намагаються в економіці і технології "наздогнати" розвинуті країни, являють собою авторитарні політичні режими. Є й інші причини, що сприяють виникненню авторитарних режимів. Авторитаризм може стати реакцією на соціальну напругу в суспільстві і політичну нестабільність, які можуть бути викликані економічними кризами, різкою майновою диференціацією населення у поєднанні з проблемами бідності і голоду. Правлячі еліти, намагаючись зберегти суспільну стабільність, роблять ставку на недемократичні механізми її забезпечення.
Іншими причинами можуть стати:

  • загострення протиріч в етнорелігійній сфері;

  • фрагментарна політична культура, коли населення орієнтується на різні ідеології і моделі розвитку при одночасній відсутності єдиних загальнонаціональних цінностей;

  • нерозвиненість політичних інститутів, які дозволяють виразити інтереси різних верств населення.

Поряд з внутрішньою напругою, авторитаризм може утвердитися як відповідь на зовнішню (реальну або уявну) загрозу: можливість воєнних конфліктів, втрати незалежності. Одночасно авторитаризм може виростати з політичної пасивності народу, архаїчної політичної культури, зі звички підкорення владі.

Хоча авторитаризм часто виступає реакцією на внутрішню нестабільність суспільства, сам він потенційно нестабільний.
Це пов'язано з деякими причинами:


  • відсутність масової підтримки і чітко вираженого джерела легітимності влади;

  • справа тримати суспільство в установлених владою межах викликає зворотну реакцію демократичної опозиції;

  • невирішеність таких соціальних проблем, як голод, абсолютна бідність населення. Наприклад, у деяких країнах Південно-Східної Азії і Африки відсутні елементарні соціальні програми (в тому числі і пенсійні);

  • поглиблення соціального розшарування між багатими і бідними, яке в деяких країнах виступає зворотною стороною швидкого економічного росту.

Тема 8. Демократичний політичний режим


Сутність демократичного політичного режиму
У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).
Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.
У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях - у феодальних містах-республіках.
Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.
Але найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.
Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.
Що є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії.
Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:

  1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

  2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

  3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

  4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.

  5. Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

  6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

  7. Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.


Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.
Конституція - документ, що закріплює права і свободи громадян, обов 'язки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення суперечок між особистістю і державою.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.

Наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму).

Політичний плюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям і організаціям.

Демократична процедура прийняття рішень: вибори, референдуми, парламентське голосування тощо.

Принцип більшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду, меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми, створювати свої об'єднання.

Вирішення конфліктів мирним шляхом.
Основні форми демократії
Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.
1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.
Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.
Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.
Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.
2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.
Плюси і мінуси кожної форми демократії.
Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

  • на складність прийняття погоджених рішень;

  • на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

  • на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

  • на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.


Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

  • відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

  • пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

  • відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

  • зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

  • на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.


Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демократії". Під телематикою розуміють з'єднання в єдину мережу комп 'ютера, телевізора і телефона. Мова йде про можливість для громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.


Теоретичні моделі демократії
Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з дискусійністю самого питання про те, що складає сутність демократії. Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття "демократія". Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на "обрізані" форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів.
Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.
Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.
Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.
Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.
Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.
Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність ("одна людина - один голос ", принцип більшості).
Ці принципи поширюються як на пряму, так і на представницьку демократію. Щодо останньої прибічники процедурного підходу наполягають на четвертому принципі - принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.
Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.
Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.
Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.
Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.
Головні положення цієї теорії такі:

  • залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення;

  • поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);

  • децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;

  • спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах представницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній пірамідальній системі, з прямою демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище основи. Стверджується, що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право "відкликати" депутата.


Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.
Ця теорія включає в себе такі положення:

  • суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

  • групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;

  • визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень;

  • в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади - фірми, університети, партії тощо;

  • політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;

  • держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децентралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні сильні групи інтересів краще організовані, більш активні, а відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш забезпечені групи населення.
Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роlі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія - це ідеал, до якого треба наближатися, але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти.
Поліархія як політичний режим включає в себе:

  • політичну конкуренцію і участь;

  • політичний плюралізм;

  • право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами;

  • політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел;

  • право опозиції заперечувати рішення уряду;

  • вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільше, тому що критерій публічної загальності груп і лідерів у боротьбі за владу поєднується з вимогою широкої залученості громадян у політичний процес. У роботі "Плюралістична демократія в США" американський політолог обгрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.


Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів.
Ключовими моментами даної моделі демократії є чотири принципи:

  • максимальна автономність кожної групи при вирішенні своїх внутрішніх питань;

  • пропорційне представництво в органах влади і в розподіленні ресурсів;

  • коаліційний уряд;

  • принципи взаємного вето, що гарантує меншинам додаткові механізми захисту власних інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.



РОЗДІЛ IV. Основні політичні інститути


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Схожі:

Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconР. Коваленко Географія: Україна у світі: природа, населення. 8 клас Анотація на новий підручник. Видавництво «Літера», 2016
Підручник повністю відповідає вимогам чинного Державного стандарту середньої освіти та новій навчальній програмі 2015 року
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЛоготип тк «джинсова» свобода роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006 Телекритика Київ 2006
«Джинсова» свобода. Роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006. Упоряд.: Отар Довженко, Наталія Лигачова
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни зв’язки з громадськістю
За напрямом підготовки політологія, спеціальністю політологія., 2010. 31 с
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconТ. Г. Шевченко Ст. 179-183 (підручник)
Микола Гоголь, ст. 165-172, коротка біографія(підручник); ст. 173-178 (письмово 1-3 пит.), підручник
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconПолітологія / Дзюбка
Політологія — одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЧитання і розвиток мовлення Підручник О. П. Хорошковська, Г.І. Охота клас
Тести складено відповідно до чинної «Программы для средней общеобразобразовательной школы с русским языком обучения 1-4 классы» 2006...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни сучасні проблеми міжетнічних та міжцивілізаційних взаємин у теоретичному та практичному вимірах
...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconО. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРеферат підручника «Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів»
«Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів» (Київ, видавництво «Грамота», 2009, 304 с.), висунутого...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconІ. Калинець. Поезія Писанки
Обладнання: підручник «Українська література» для 6 кл загальноосвіт навч закладів з навчанням мовами нац меншин/Н. Гуйванюк, В....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка