Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація



Сторінка9/17
Дата конвертації20.02.2018
Розмір4.21 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17
Тема 12. Політична еліта
Поняття еліти. Теорії еліт
Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".
Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.
При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.
Володарюючи еліта складається з таких елементів:

  • економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

  • військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

  • бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

  • ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

  • власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.


Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.
Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.
Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.
Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями:

  • Гастано Моска;

  • Вільфредо Парето;

  • Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.


В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.
Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

  • Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

  • Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.


Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).
Для цієї школи елітології характерно також:

  • визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

  • розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.


Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.
Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.
Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.
Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, - це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера, С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією (принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства".
У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Виділилися два підходи:
1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

  • Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.

  • Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

  • Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.

  • Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.

  • Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта - це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.


Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.
Причини елітизму. Функції і типи еліт
Суттєві відмінності в розумінні суті еліти компенсуються спільним для усіх напрямів і шкіл поглядом на неї як на невід'ємний атрибут будь-якої (незалежно від історичної епохи) політичної системи. Найбільш загальними причинами завжди і з невідворотністю відтворюючих елітні групи у сфері політики, в літературі найчастіше виділяють:
1. Біологічну, психологічну і соціальну нерівність людей: відмінності у здійсненнях і можливості брати участь в політичному житті. Не всі люди однаково політично активні і рівною мірою мотивовані "спрагою" влади і "спрагою" слави. Як відзначив відомий британський філософ і публіцист Б.Рассел, хоча любов до влади - "один з найсильніших мотивів, однак вона досить часто нерівномірно розподілена між людьми і часто буває обмеженою багатьма іншими пристрастями: до науки, спокою, задоволення".
2. Негативне ставлення частини населення до політики.
3. Закон розподілу праці, який вимагає наявності певних професійних якостей і навичок у будь-якому вигляді діяльності, включаючи й управління.
4. Престижність управлінської праці, можливість отримання високого морального (нагороди, звання) і матеріального (гроші, подарунки) заохочення за свою працю.
5. Відсутність ефективних способів контролю, що йде "знизу", за діяльністю керівників і тягне за собою бажання останніх відособитися від суспільства.
6. Психологічна принадність влади як способу самореалізації.
Ці та інші причини, що породжують елітизм, дають обґрунтування трактувати його як вічного супутника людства.
Будучи компонентом політичної системи, еліта виконує певні функції. До найважливіших з них відносяться:

  • функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів;

  • стратегічна функція, що має на увазі ініціювання соціальних змін і вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ;

  • інтегративна функція - об'єднання суспільства на основі сформульованих елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й опозиційна;

  • організаційна функція - створення дієвого механізму втілення у життя політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи; призначення кадрового апарату органів управління;

  • функція рекрутування (висування) зі свого середовища політичних лідерів: політики державного масштабу не можуть з'явитися нізвідки, вони, як правило, пов'язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою, виконавчою, регіональною, партійною тощо.

Ефективність виконання елітою вказаних функцій прямо залежить від міри внутрішньої згуртованості груп, що входять до неї. У межах зовнішньо єдиної еліти піддаються виділенню:


1. Групи, які розрізняються за обсягом своїх повноважень і рівнем компетенції:

  • Вища еліта - провідні політичні керівники (президент, голова уряду, парламенту, керівники найбільших партій), їхнє найближче оточення. Саме цей численно незначний прошарок людей приймає всі найважливіші рішення.

  • Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) - люди, що займають виборні суспільні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери (губернатори, мери великих міст).

  • Місцева еліта - провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий структурний рівень еліти часто позначається терміном "субеліта".

  • Адміністративна еліта - вищий прошарок державних службовців: чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного тиску і контролю.

2. Групи, які розрізняються за ступенем своєї інтегрованості у політичну систему:



  • правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і механізмами здійснення владних рішень;

  • опозиційна еліта при інтегрованості у систему влади (опозиція може бути представлена у парламенті) виражає погляди, що відрізняються від поглядів домінуючої групи; представники цієї еліти можуть бути віднесені до лояльної або помірної опозиції;

  • контреліта - виключена з системи владних відносин і заперечує існуючу політичну систему, це так звана нелояльна, непримирима еліта.

3. Групи, які розрізняються за характером свого впливу на маси:



  • спадкова еліта, яка має вплив через фактор "крові";

  • ціннісна еліта - базує свій вплив на інтелектуальному і моральному авторитеті;

  • функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій

4. Групи, які розрізняються за способом свого формування і методами тиску на суспільну думку:



  • Відкрита еліта. Цей тип еліти формується завдяки виборам, приналежність до неї визначається професіоналізмом, відомістю, політичним статусом, економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет, еліта намагається забрати зі свого середовища не результативні елементи, що скомпрометували себе в очах суспільної думки.

  • Закрита еліта. Відбір в еліту здійснюється з "кола собі подібних". Головним достоїнством кандидата виступає справність і готовність дотримування установленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними процесами.

Відносини між окремими секторами еліти можуть носити найрізноманітніший характер: конфронтаційний, конкурентний, партнерський.

Конфронтаційні внутрішньо елітні відносини можуть спостерігатися в періоди суспільних потрясінь, коли різні елітарні групи орієнтуються на прямо протилежні моделі виходу з кризи і перспективи розвитку. Конфронтаційні відносини можуть складатися і всередині ідеологічно єдиної еліти тоталітарної і авторитарної політичних систем. Об'єктом конфлікту виступає особлива увага фактичного керівника держави. Політична "вага" людини визначається умінням доказати свою відданість "вождю", "фюреру", "господарю" і здатність "обійти" і знешкодити суперників.

У конкурентній моделі об'єктом претензій виступає певна посада у владній ієрархії. Політичний статус більш залежний від ділової компетенції кандидатів, які претендують на цю посаду.

Партнерська модель передбачає згоду різних сегментів еліт при необхідності дотримання певних правил гри, а також щодо базових ідеологічних цінностей. Згуртуванню різних груп в єдине ціле сприяє наявність у них спільної для всіх ідеології і світогляду. В основу елітної ідеології кладуться універсальні ідеї про власний месіанізм (моральному праві і обов'язку керувати суспільством, визначати долю народу) і влади як вищої цінності, володіння якою необхідно заслужити. Такою, зокрема, була ідеологія радянських комуністів (згуртованої меншості, зобов'язаної привести народ до "світлого майбутнього").
Канали і системи рекрутування політичної еліти
Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування людей до активного політичного життя. Суттєве місце серед різних рівнів процесу рекрутування займає рекрутування еліти. Формування еліти в кожній конкретній країні на кожному конкретному етапі її розвитку відрізняється значною своєрідністю. Існують, однак, загальні закономірності процесу входження людей у правлячу групу. Універсальними для всіх країн є канали рекрутування еліти - ті соціальні інститути, входження в які дає людям змогу досягти влади.
До таких відносять:


  • Політичні партії. Особливо велика їх роль у західноєвропейських державах, де претендент на входження в еліту повинен пройти всі ступені партійної ієрархії. Так робили свою кар'єру М.Тетчер, Ф.Міттеран, Г.Колль і ті політики, які сьогодні змінили їх на ключових державних посадах.

  • Бюрократичний апарат. Значна частка чиновників прослідковується в еліті всіх країн, що розвиваються, а також таких високо розвинутих країн, як Японія і Швеція.

  • Церква і церковні релігійні організації. Цей канал рекрутування більш характерний для іспанських країн і країн з сильним впливом католицизму.

  • Профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політичних елітах багатьох країн. Колишній президент США Р.Рейган і колишній президент Польщі Л.Валенса "увійшли у велику політику" як лідери профспілкових рухів.

  • Економічні інститути, сфера бізнесу.

  • Армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської Америки, Африки й Азії. Три останніх прем'єр-міністри Ізраїлю - бойові генерали.

  • Система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками британських політологів, цією країною керують виключно люди, які закінчили Оксфорд або Кембридж і мають одну або дві вищі освіти, частіше юридичну і економічну. Американський істеблішмент (цим поняттям у США називають правлячу еліту), як правило, складається з випускників університетів, що належать до так званої "Ліги плющів", серед яких Гарвардський, Уельський і Пристонський.

Універсальними є й основні системи рекрутування еліти. Система рекрутування - це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска. Сучасна наука трактує їх відповідно як антрепренерську систему і систему гільдій.


Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору, який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних (досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством. Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип формування еліти характерний для традиційних суспільств (еліта - каста в Стародавній Індії, еліта - аристократія у середньовічній Європі). У XX ст. найбільш чітко система гільдій проявилася у тоталітарних (еліта КПРС в СРСР) і авторитарних (еліта - корпорація в Чилі, Ірані) політичних системах. Крайнім вираженням системи гільдій став номенклатурний спосіб формування еліти у колишньому СРСР. Еліта підбиралася зверху з урахуванням рекомендацій партійних органів, соціального походження, партійності, декларованій вірності офіційній ідеології.
При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі - всім населенням через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність.
Використання кожної з систем може мати неоднозначні наслідки як для самої еліти, так і для суспільства в цілому. Так, система гільдій, з одного боку, формує однорідну еліту, забезпечує передбачуваність і спадкоємність політичного курсу. Але, з іншого - її тривале використання призводить до відриву еліти від суспільства до її старіння: бюрократизації, а в результаті - до виродження пануючої групи і втрати нею здатності до управління суспільством. Антрепренерський спосіб рекрутування еліти характерний для сучасних демократичних суспільств, забезпечує динамізм і гнучкість еліти, більш повну легітимацію її влади. Але у цієї системи є свої недоліки.
До найважливіших необхідно віднести:

  • нестійкість внутрішньої структури еліти, можливість виникнення конфліктів між її різними сегментами;

  • часту зміну політичного курсу через відсутність єдності у поглядах різних політиків;

  • ризик популізму, можливість приходу в політику випадкових людей, не стільки компетентних, скільки відомих.

Указані способи рекрутування багато в чому є еталонними. Реально не існує ні чистої антрепренерської системи, ні чистої системи гільдій, тому що немає абсолютно відкритих і абсолютно закритих суспільств. З одного боку, будь-яка закрита система передбачає наявність каналів, які дозволяють представникам "низів" прийти до влади. Прикладом може бути роль партії як каналу рекрутування в межах СРСР. Так у 1986 р. згідно з соціологічними даними, серед членів КПРС частка вихідців із нижчих верств досягла 90%. З іншого боку, будь-яка відкрита (демократична) система відчуває постійне бажання елітарних груп до самоізоляції. Протягом всього XX ст. у демократичних державах у межах політичної еліти переважали вихідці з вищих верств населення. Наприклад, у 1993 році з 435 членів Палати представників США 31% склали бізнесмени, 19% - професійні політики. Ті ж самі групи зі ста членів сенату склали відповідно 27% і 12%. Очевидно, що поповнення еліти з представників нижчих верств суспільства в подібній ситуації стає досить важким. Випадки, подібні до висунення на першу роль у керівництві Великобританії М.Тетчер (дочки дрібного купця) швидше є рідкісними випадками, ніж закономірністю. Правда, і високе походження не гарантує успішної політичної кар'єри і суттєвого політичного впливу. Так, Палата лордів парламенту Великобританії, яка складається зі спадкоємної аристократії, не є інститутом, що володіє реальним політичним впливом. Більш амбітні політики намагаються заявити про себе через Палату общин, пройшовши процедуру виборів. Питання про соціальне представництво політичної еліти демократичного суспільства залишається відкритим. Як відзначають західні політологи, у парламентах Великобританії, Німеччини, Франції серед депутатів від лейбористської і соціалістичної партій домінують не самі робітники і фермери, а профспілкові лідери, які стали професійними політиками. Навпаки ж, половина депутатів Верховної Ради СРСР була представлена робітниками і селянами. Але при цьому сам представницький орган влади збирався менше ніж на чотири тижні в рік для схвалення рішень, що приймалися в Політбюро КПРС. Подібна практика ставила під сумнів питання про реальну участь представників народу в законодавчій діяльності. Багато сучасних політологів поділяють позицію, що законодавча влада не повинна безпосередньо відображати весь соціальний склад населення. Головним, на їхню думку, є компетентність політиків, яка дозволяє прийняти ефективні нормативні рішення в інтересах всіх верств суспільства. Соціальне представництво трансформувалося в організаційну приналежність - входження в партії, суспільні рухи, профспілки. Саме через ці структури найбільш активні представники нижчих верств суспільства можуть бути рекрутовані в політичну еліту і відстоювати інтереси своїх груп.


Особливості еволюції політичної еліти України
Останнє десятиліття XX ст. в Україні стало періодом становлення нової пострадянської еліти. Головна особливість даного процесу - внутрішня суперечливість. З іншого боку, у надрах еліти до цих пір стабільно відтворюються зразки світогляду і поведінки, які були характерні для радянської номенклатури: прагнення виразити свій корпоративний інтерес, створити собі привілеї тощо. На відтворення попередніх стереотипів, як вважає більшість політологів, впливають традиції, що укорінилися у свідомості українців, спадкоємність об'єктивних проблем і генетична (кадрова) спорідненість з радянською елітою: за соціологічними дослідженнями, на кінець 90-х pp. XX ст. 75% політичної і 61% бізнес-еліти складали вихідці зі старої партійної, радянської, комсомольської і господарської номенклатури або ці люди знаходилися на посадах, що межували з номенклатурними: замісники керівників, начальники відділів. Ще більшою мірою вказана спадкоємність прослідковується на регіональному рівні. Тим самим підтверджується теза макіавеллістської школи елітології про те, що, не дивлячись на докорінну соціальну трансформацію, частина старої еліти переходить у нову еліту. Генетична спорідненість сучасної еліти з радянською є найбільш суттєвою її особливістю. Враховуючи той факт, що у старій ієрархії представники сучасної еліти займали далеко не перші ролі, а, як правило, знаходились у другому і третьому ранзі номенклатури, їх висування в 90-х pp. XX ст. багато хто схильний розглядати як "революцію замісників".
Але не дивлячись на факт тісного взаємозв'язку з радянським правлячим класом, найбільш загальні якісні характеристики зазнали в кінці 90-х pp. XX ст. - на початку третього тисячоліття достатньо суттєвих змін:

  • відбулося її значне омолодження (у порівнянні з радянським періодом на сім-десять років). Середній вік представника еліти кінця 90-х pp. XX ст. - сорок п'ять років;

  • значно знизилася частка вихідців з нижчих верств суспільства; населення продемонструвало чітко виражене небажання голосувати за робітників і селян, протягом десятиліття частка цих верств в елітарних колах скоротилася приблизно у два з половиною рази;

  • збільшилася кількість осіб з вищою освітою: якщо в радянські часи рекрутування відбувалося з кола осіб з вищою технічною освітою, то тепер у пошані юридична і економічна освіта.

Змінилася й сама система рекрутування. У пострадянський період став можливим номенклатурний шлях наверх для субелітних груп. Суттєвою ознакою сучасної української еліти є її структурна неоднорідність. Вона проявляється на рівні ціннісних орієнтацій. Виділяються три основних типи еліти залежно від її ставлення до реформ, що проводяться: ліберальна, неконсервативна і соціалістична. Неоднорідність проявляється також і на рівні одвічних статусних позицій людей, що складають теперішню українську еліту.


Крім вихідців з кіл радянської номенклатури, в ній чітко прослідковуються групи:

  • колишніх дисидентів - противників комуністичного режиму;

  • представників бізнесу, що зробили кар'єру і становище в період перебудови і після неї;

  • колишніх кадрових офіцерів;

  • наукової і художньої інтелігенції;

  • політиків, вільних від номенклатурного минулого, що заявили про себе як про лідерів нових партій і рухів.

Наслідком неоднорідності є слабкість внутрішніх корпоративних взаємозв'язків між окремими ланками еліти. Регіональна еліта у більшості випадків знаходиться в опозиції до центральної; в межах самої центральної еліти йде постійна боротьба за монопольне панування на політичній арені. Конфліктні взаємовідносини складаються між різними сегментами економічної еліти. Небезпека полягає в тому, що кожна з них намагається використати політичну владу для послаблення конкурентів.


Спеціалісти роблять висновок, що, починаючи з кінця 90-х pp. XX ст. проявилася тенденція до відособлення еліти від суспільства і прагнення до самоізоляції. Крім того, поєднання влади і власності сприяє розквіту різних фірм "апаратного" підприємництва, коли політики, використовуючи переваги свого становища, починають безпосередньо займатися бізнесом.
Таким чином, процес формування нової демократичної еліти в країні далекий до свого завершення, висування на головні політичні долі людей принципово іншої, ніж сучасна, генерацій політиків - справа швидше завтрашнього, а не сьогоднішнього дня.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Схожі:

Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconР. Коваленко Географія: Україна у світі: природа, населення. 8 клас Анотація на новий підручник. Видавництво «Літера», 2016
Підручник повністю відповідає вимогам чинного Державного стандарту середньої освіти та новій навчальній програмі 2015 року
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЛоготип тк «джинсова» свобода роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006 Телекритика Київ 2006
«Джинсова» свобода. Роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006. Упоряд.: Отар Довженко, Наталія Лигачова
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни зв’язки з громадськістю
За напрямом підготовки політологія, спеціальністю політологія., 2010. 31 с
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconТ. Г. Шевченко Ст. 179-183 (підручник)
Микола Гоголь, ст. 165-172, коротка біографія(підручник); ст. 173-178 (письмово 1-3 пит.), підручник
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconПолітологія / Дзюбка
Політологія — одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconЧитання і розвиток мовлення Підручник О. П. Хорошковська, Г.І. Охота клас
Тести складено відповідно до чинної «Программы для средней общеобразобразовательной школы с русским языком обучения 1-4 классы» 2006...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРобоча програма навчальної дисципліни сучасні проблеми міжетнічних та міжцивілізаційних взаємин у теоретичному та практичному вимірах
...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconО. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconРеферат підручника «Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів»
«Зарубіжна література: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів» (Київ, видавництво «Грамота», 2009, 304 с.), висунутого...
Юрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація iconІ. Калинець. Поезія Писанки
Обладнання: підручник «Українська література» для 6 кл загальноосвіт навч закладів з навчанням мовами нац меншин/Н. Гуйванюк, В....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка