Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»



Сторінка1/6
Дата конвертації29.06.2017
Розмір1,37 Mb.
  1   2   3   4   5   6


Юрій Мицик
Гетьман Іван Виговський

Київ


Видавничий дім «КМ Академія»

2004

Спеціальне дослідження біографії видатного українського державного та політичного діяча, гетьмана України Івана Виговського (1616–1664) ґрунтується на широкому колі джерел, у тому числі виявлених в архівосховищах України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну та дипломатичну діяльність, переглянути застарілі оцінки щодо важливих моментів політичної біографії гетьмана.

Ця книга удостоєна першої премії тукраїнсько–канадському конкурсі наукових праць 2003 р. «Конотоп–1659», проведеному з ініціативи Королівського Канадського Легіону ім. Пилипа Коновала і присвяченому 350–літтю Конотопської битви 1659 року.


До 350–ліття Конотопської битви 1659 р.
Гетьман України Іван Виговський (1616(?)–1664) походив зі старовинного роду української православної шляхти, гніздо якої було у с. Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Історія цього великого роду досліджена явно недостатньо. Звичайно вважається, що він був відгалуженням роду Лучичів і тому його часто називали родом Лучичів–Виговських. В універсалі Івану Виговському, уже екс–гетьману, на Барське староство (1659 р.) король Речі Посполитої Ян Казимир пов’язує його рід із династією знаменитих князів Глинських [1]. Найвизначнішим представником останньої був Михайло Глинський (помер 1534 р.) — видатний державний діяч Великого князівства Литовського, котрий знаходився на службі у німецького імператора Максиміліана, Альбрехта Саксонського та ін., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смерті Олександра під няв у 1508 р. останнє значне повстання української та білоруської православної шляхти проти Польсько–Литовської держави. Зазнавши поразки, Глинський емігрував до Московії, де теж активно займався політичною діяльністю. Його племінниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III і матір’ю першого московського царя Івана IV.

Однак у світлі генеалогічних досліджень В. Сенютовича–Бережного, Н. Яковенко та В. Кривошеї [2] пов’язання Виговських із Глинськими навряд чи має під собою реальний ґрунт. Очевидно, Виговські беруть початок від Болшуна (Чорногуба) або Коркошка — вихідців з Орди, котрі прибули в Україну в часи київського князя Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Вітовта (кінець XIV — перша третина XV ст.) й стали родоначальниками Болсуновських, Давидовичів–Виговських, Лучичів–Виговських та ін. За короля Стефана Баторія у 1583 р. Виговські отримали привілей на підтвердження їхніх віковічних «добр» і на звільнення їх від служби. Є чимало документів, котрі свідчать про традиційні для феодальної доби конфлікти за володіння маєтностями з різними сусідами (Немиричі, Тишкевичі, Васьковські, Волковські, Кожуховські, Пашинські, Угловські, Ходаковські та ін.). Отже, Виговські були дрібними українськими шляхтичами, і мав цілковиту рацію незнаний автор польськомовної «Віршованої хроніки» (1682), коли відзначав: «Цей Виговський, хоч був не з панів, але шляхтич з народження, Віри грецької, Вига чи Вишинка старого ймення, Руська кість, хоч польське м’ясо» [3].

Ця звістка цікава й тим, що вказує на первісну назву («Вига чи Вишинка») родового гнізда Виговських — Вигова, а ймовірно, й первісного прізвища роду.

Родовим гербом Виговських був досить поширений у Речі Посполитій, і зокрема в Україні, герб «Абданк», зображення якого нагадує якір. Подібний герб мав і Богдан Хмельницький. До недавнього часу вважалося, що у Хмельницького був саме «Абданк», але львівський історик Іван Сварник уточнив, що насправді це герб «Сирокомля», дуже подібний до «Абданка». Пізніше герб «Абданк» було доповнено за заслуги Івана Виговського уже як гетьмана. Король Ян Казимир своїм універсалом–привілеєм від 4 червня 1659 р., даючи гетьману у володіння містечко Любомль, одночасно вніс важливі корективи у родовий герб: «…до давнього гербу його дому, “Абданк” названого, додаємо герб Польського королівства, орла білого в пурпурним полі, під покриттям; за криваву відвагу і (його) ув’язнення — герб звичайний руських князів, тобто рицаря, котрий сидить на коні і пронизує (списом) змія, дозволяємо; а за те, що він бунтівників, котрі цьому (Гадяцькому) миру з нами та Річчю Посполитою ухваленому є супротивними, щасливо громить і приборкує, герб лев жовтий, який у лапах тримає оголений меч, у зеленому полі, а до давнього титулу Львосерд Виговський приписуємо. Врешті… особливий герб литовських князів “Погоня”… додаємо, а герб його стародавній “Абданк” в середині цих чотирьох згаданих гербів має залишатися… Цього герба ніхто не має права вживати, тільки сам згаданий вельможний наш гетьман з батьком та своїми рідними братами, уродженими Данилом та Костянтином Виговськими, також нащадки його обох статей» [4].

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський, син Гната чи Івана, онук Івана [5] Виговського герба «Абданк», служив у св. Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України, київського митрополита у 1632–1647 рр. У нього була сестра Олександра, яка потім постриглася в черниці, та брат Іван. Джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на території сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній гетьман. Деякі автори вказують на село Руду біля Стрия як на родовий маєток Виговських і згадують народний переказ про слова гетьмана «Продам Бар і Руду і заграю ляхам в дуду!» [6]. Однак Руда була, очевидно, придбана Виговським–гетьманом пізніше, тим більше що Бар був даний йому королем Яном Казимиром уже після того, як він склав гетьманську булаву.

Остап Виговський мав тісні зв’язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся у першій половині XVII ст. проти дискримінації’ Православної Церкви, брав, як і ряд інших представників роду, дуже активну участь у діяльності луцького Хрестовоздвиженського православного братства. Пізніше, у роки Національно–визвольної війни українського народу проти гніту Речі Посполитої 1648–1658 рр., О. Виговський осяде у Києві і стане намісником київського замку. Дружиною Остапа Виговського й матір’ю майбутнього гетьмана була Олена Ласко, українська православна шляхтянка гербу «Леліва» (відомо, до речі, про одного з представників цього роду, ченця Петронія Ласка, котрий був слугою А. Киселя і його посланцем до Богдана Хмельницького; один з роду Ласків брав участь у Конотопській битві на боці Виговського). Тіткою майбутнього гетьмана, отже сестрою батька чи матері, була Олександра — ігуменя Свято–Михайлівського жіночого монастиря у 1656 р. [7]. Від шлюбу О. Виговського та О. Ласко народилося троє синів (Іван, Данило, Костянтин) і дві дочки. Можливо, були ще діти у цьому шлюбі, але, очевидно, вони померли малолітніми.



Данило Виговський, брат гетьмана, стане в роки Національно–визвольної війни бихівським полковником, наказним гетьманом під час походу українського війська проти Речі Посполитої 1655 р., а також в роки гетьманату старшого брата. Саме він візьме Люблін 15 жовтня 1655 р. На початку 50–х рр. XVII ст. Данило одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Він відзначився і як дипломат, вів переговори з трансільванським послом Ф. Шебеші та московським послом Ф. Бутурліним. 30.05.1659 р. король Ян Казимир своїм універсалом–привілеєм підтвердив його, а також дружини та дітей права на володіння м. Смілою та іншими маетностями, такими як Костянтинів, Бакли, Орловець, Ольховець у Білоцерківському старостві, В’язівок і Тарасівна у Корсунському старостві (король умисно називав полки Гетьманщини староствами, підкреслюючи їхню належність до Речі Посполитої). Додамо, що до 1648 р. всі ці маєтності належали С. Конецпольському, а потім частина з них, насамперед Сміла і В’язівок, були у володінні гетьманича Тимоша Хмельницького — брата дружини Д. Виговського [8]. Данило загинув у 1659 р., потрапивши у полон до російських військ. Його піддали жорстоким тортурам, залили розпеченим свинцем очі, і він прийняв мученицьку смерть. Щоправда, деякі джерела говорять, що Данило Виговський помер від ран на шляху до сибірського заслання. Його дружина Катерина Хмельницька–Виговська потім вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Тетерю. Син Юрій загинув молодим під час Хотинської битви 1673 р., а син Василь служив київським міським регентом і отримав у дар Великій Вигів та Малий Вигів від свого родича Дорофія Виговського [9].

Костянтин Виговський служив спочатку Адамові Киселю, а потім перейшов на бік повстанців, обіймав посади пінського й турівського полковника, генерального обозного, підскарбія «Великого князівства Руського», мужньо бився з московитами за визволення Києва у 1658 р. 20.05.1659 р. король Ян Казимир надав йому у володіння Лисянку і Лисянське староство [10]. Нами видрукувані його листи до князя Богуслава Радзивила, одного з найвпливовіших литовських магнатів і намісника Прусії [11]. Після загибелі Івана Виговського Костянтин, очевидно, постригся у ченці. Він був одружений з княжною Мещерською, дочкою багатого смоленського дідича князя Івана Мещерського і Тетяни Полубинської. (За твердженням деяких авторів, дружиною К. Виговського була дочка пінського маршалка Лукаша Єльського, але це маловірогідно, принаймні тут може йти мова тільки про перший шлюб [12]). її брат Іван Мещерський (Мещерин) був високоосвіченою людиною, служив королеві Речі Посполитої Владиславу IV, представляв його інтереси при дворі Філіпа–Вільгельма, баварського князя, воював проте Франції у складі баварських військ. У часи гетьманату Виговського Мещерський став ченцем Київського братського монастиря під іменем Йосифа, потім чернігівським архімандритом, навіть був одним із претендейтів на митрополичий престол по смерті Сильвестра (Косова). Через воєнні завірюхи він змушений був покинути Чернігів, а потім офіційно зрезигнувати від Чернігівської архімандрії 7 липня 1659 р. у Варшаві [13]. Подальші сліди Мещерина губляться.

Що стосується Федора Виговського, котрий відзначився у завершальні роки Національно–визвольної війни як дипломат (ще у 1655 р. коронні гетьмани посилали його як свого представника до Чигирина, потім він був послом українського уряду до Москви, брав участь у прийнятті посольства царя Олексія І), то в світлі нововиявлених документів його треба вважати не рідним, а тільки двоюрідним братом майбутнього гетьмана. Насамперед в універсалі–привілеї короля Яна Казимира від 20.05.1659 р., даному Федору Виговському на володіння Стеблевом з присілками Склемицями, Сидорівною, Щербашицями, Скрипчинцями, Лебединцями, Лунцевим селом і Тонопівкою, чітко вказується на те, що він доводився гетьману «братом стриєчним», тобто двоюрідним по батьківській лінії [14]. «Поменник» київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, який був створений у 1667 р. з ініціативи його ігумена, видатного українського церковного і культурного діяча Феодосія Софоновича, називав у роду Івана Виговського імена ДЄвстафія, Иоанна, Єлени, Даниила, Кондрата, Татиани» [15]. Тут маються на увазі Остап Виговський, батько гетьмана, сам гетьман, його дружина Олена і брат Данило. Хто такий Кіндрат, сказати важко, можливо, це був один з двоюрідних братів.



Тетяна — це сестра гетьмана, яка вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського), власника Глинського та Княжої Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 р. її чоловік разом зі своєю новою дружиною був забитий 28 березня 1658 р. повсталими селянами у його ж маєтності [16]. Відомий сучасний історик Ярослав Дашкевич навів у своїй розвідці про життя гетьмана Павла Тетері дуже важливий факт: виявляється, під час служби в Луцьку як підписка у луцькому громадському суді Тетеря познайомився з Виговським, а незабаром одружився на його сестрі, але, на жаль, невідомо її ім’я [17]. З роду Боклевських походить, між іншим, видатний художник — ілюстратор «Мертвих душ» Миколи Гоголя.

Двоюрідний брат І. Виговського, Самійло, був сотником, двоюрідний дядько Василь — овруцьким полковником. Родичем гетьмана був і сотник Криштоф Виговський, один із керівників повстання на Поліссі. Дехто з дальшої рідні (двоюрідний брат Юрій, двоюрідний племінник Ілля) служили на боці Речі Посполитої і лише після Гадяцького трактату перейшли, як і Василь Виговський, під українські прапори. Вони обидва брали участь у Конотопській битві, причому Ілля був там поранений з вогнепальної’ зброї. Про Юрія відомо, що він був одружений з Марією Скурат (Скуратівською), мав від неї сина Йосипа, котрий став потім велятицьким старостою Речі Посполитої. За Переяславським договором 27(17) жовтня 1659 р. між Московською державою та Україною, який підписав гетьман Юрій Хмельницький, всі Виговські мали бути видані цареві Олексію І («О Выговских изменниках.



Чтоб изменника Ивашка Выговского, жону и дети, гетман и Войско отдали его царскому величеству за измену. Также и брата его Данилка и иных Выговских, которые есть в Войску Запорожском, а вперед не толко при гетмане и в урядниках, но и в Войску Запорозком Выговским не бьп» [18]. Дійсно, на сибірське заслання були відправлені Данило, овруцький полковник Василь, який потрапив у полон в бою під Васильковим в середині вересня 1658 р. (за новим стилем), Юрій та Ілля. Пізніше до них долучився Самійло, якого взяли в Бихові. Данила, як уже говорилося, було вбито по дорозі. Але більша частина цього розгалуженого роду залишилася на Волині, яка тоді була під владою Речі Посполитої і уникнула «неісходимоі».

Про молоді роки майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно і в Київському братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був прекрасним каліграфом. Згідно з даними Самійла Величка, Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах» [19]. Не випадково він пізніше виступав як покровитель Київського братського колегіуму, добився для нього загальновизнаного статусу Академії, тобто університету, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем, ректором Київського братського колегіуму у 1653–1655 рр., ігуменом Золотоверхого Михайлівського монастиря у 1655–1672 рр., письменником, теологом та істориком [20].

Не було випадковістю і те, що в ході розвитку російсько–українських зв’язків саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні чаші й ризи [21]. Майбутній гетьман був членом православного Хрестовоздвиженського братства у Луцьку, яке у боротьбі проти Речі Посполитої відстоювало українську мову і православну віру.

Свою військову кар’єру Виговський розпочав у кварцяному війську Речі Посполитої «товаришем» гусарської хоругви, тобто рядовим шляхтичем — професійним вояком, з яких складався кістяк армії Речі Посполитої. Служив він тоді з канівським полковником Юрієм Голубом, котрий з вибухом Національно–визвольної війни волів залишитися на боці Речі Посполитої і був ротмістром козацької (тут — рід легкої кінноти) хоругви (100 кіннотників) у полку белзького каштеляна Адама Фірлея [22]. Тоді ж, у роки панування короля Владислава IV (1632–1648), Виговський став командувати хоругвою, відзначився у боротьбі проти «ворога святого Хреста Господня», тобто у боротьбі проти турецько–ногайсько–татарської агресії [23]. У 30–х роках XVII ст. він служив у луцькому громадському суді, хоча В. Кривошея вважає, що тут слід мати на увазі рідного дядька майбутнього гетьмана — теж Івана Виговського. Його начальником, як і підписка Павла Тетері, був тоді Станіслав Казимир Беневський, у майбутньому відомий дипломат Речі Посполитої, з котрим Виговському не раз доведеться зустрічатися, будучи генеральним писарем та гетьманом у 50–х рр. XVII ст. У 1635 р. І. Виговський став намісником луцького староства, а у 1638 р. — писарем при Яцку Шемберкові, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорізьким у 1638–1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився чи увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким тодішнім генеральним писарем Війська Запорізького, принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу. Цінні свідчення подає згаданий вище автор «Віршованої хроніки». Він вказує на високоосвіченісіь майбутнього гетьмана («знав польські звичаї, ляуда, сеймові конвокації, хід сеймиків, наради посольської ізби») і до того ж безпосередньо згадує його службу в київській гродській канцелярії [«Він у київській канцелярії латиною та правом вигострив язика, став уважатися (розумною) головою, невдовзі мусив знати Руських воєводств інтриги, знаючим про все (de omni scibili)»]; наголошує на досить бурхливих молодих роках, оскільки йому доводилося долати небезпеки, пов’язані з професійними обов’язками («хоч часом не рад і не кличе, але дізнається, коли його вже вибили, тому він мусить завжди добре охороняти свого рота, і якщо добрий язиком, то й рукою (мусить добре володіти), щоб не вилетіли зуби, до того ж мав часті сутички з ворогами») [24].

Приблизно у першій половині 30–х рр. XVII ст. Виговський бере свій перший шлюб з Яблонською гербу «Ясенчик», представницею дрібного українського шляхетського роду з Київщини. Джерела свідчать, що від цього шлюбу було кілька дітей: сини Іван, Василь, Юрій, Ілля, Костянтин і Станіслав та дочка Мар’яна. Остання у середині XVII ст. вже була одружена з українським православним шляхтичем Михайлом Гунашевським, автором відомого Львівського літопису, який служив у Генеральній канцелярії в роки Національно–визвольної війни, виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького та І. Виговського, став київським протопопом і навіть купив собі, своїй дружині і своїм дітям, тобто внукам І. Виговського, землю й «Олизарівський» будинок, на що дістав відповідний запис від київського полковника Павла Яненка–Хмельницького й самого гетьмана Богдана Хмельницького від 4.07.(24.06.)1657 р. [25].

30 травня 1659 р. згідно з універсалом короля Яна Казимира Гунашевський був нобілітований (на прохання Івана Виговського), але це було швидше підтвердження його шляхетства [26]. Тоді ж король надав йому іншим універсалом два села над Десною, а саме: Крехаїв і Бодянки з Крехаївською слободою, а також млинок в Борках на р. Остері [27]. Не пізніше 1657 р. Гунашевський став київським протопопом, потім (у 1667–1672 рр.) катедральним пресвітером у Перемишлі [28].



Коли Виговський овдовів, то пішли чутки, що він нібито став ченцем [29], але насправді він не полишив посади генерального писаря і залишався світською людиною. У 1656 р. він взяв другий шлюб з Оленою Стеткевич, дочкою українсько–білоруського шляхтича, мстиславського підкоморія, мінського воєводи Богдана Стеткевича (після 1601–1657(?)) та княгині Олени Соломирецької. Рід Стеткевичів та Соломирецьких був значнішим від роду Виговських, до того ж українські повстанці виглядали «здрайцями» та злочинцями в очах вірнопідданих Речі Посполитої. Через це батько Олени не хотів віддавати свою дочку за генерального писаря Війська Запорізького, і Виговський зважився на несподіваний вчинок: кілька тисяч його слуг викрали Олену і привезли з почестями до Києва. Генеральний писар запропонував їй руку й серце, щедро обдарував її і пообіцяв їй у разі відмови вийти за нього заміж повернути до батьків. Погодитися на пропозицію генерального писаря вмовляв Олену і київський митрополит Сильвестр Косов, який, до речі, був майже земляком Олени, білорусом з Жировичів на Вітебщині. Олена згодилася на шлюб, і невдовзі конфлікт із її батьками було полагоджено.

Повертаючись до рідні Олени Стеткевич, відзначимо, що її батько Богдан Стеткевич був сином брацлавського підкоморія Вільгельма Стеткевича і княгині Ганни Огінської (з цього роду походить композитор XIX ст. М. К. Огінський, автор знаменитого полонезу), онуком надвірного литовського маршалка Богдана Стеткевича та княгині Овдотьї Друцької–Горської. Він мав маєтності у Білорусі (у Мінському, Мстиславському та Оршанському повітах), брав участь у польсько–шведській війні у Прибалтиці (20–ті рр. XVII ст.), був ротмістром у Смоленській війні 1632–1634 рр., новогрудським каштеляном. Він прославився як один із визначних покровителів Києво–Могилянського колегіуму. Разом з дружиною він заснував Кутеїнський православний монастир під Оршею, а також Буйницький та Баркулабівський монастирі, був близьким співробітником св. Петра Могили, який навіть присвятив йому друковане в Києво–Печерській лаврі «Учительне Євангеліє» (1637) і призначив своїм заповітом одним з опікунів Києво–Могилянської академії [30]. Через свого тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з рядом відомих українських та білоруських шляхетських, навіть князівських родів. Зазначимо, що брат Олени Стеткевич — Михайло, який навчався у Києво–Могилянському колегіумі у 30–х роках XVII ст, можливо одночасно з І. Виговським, теж стане під прапори Богдана Хмельницького, так само як і його двоюрідний брат Юрій. Михайло Стеткевич прославився як високоосвічена людина, ревнитель православ’я, фундатор Баркулабівського монастиря. За участь у повстанні на боці українського народу король Ян Казимир конфіскував у нього маєтності Погост і Новий Двір у Пінському повіті. По смерті Виговського Михайло прийняв чернечий постриг і помер у монастирі. Сестра Олени Стеткевич була в шлюбі зі шляхтичем Іваном Суходольським, одним із найвідоміших помічників Івана Нечая, чауського та старобихівського полковника, брата славетного Данила Нечая, який був свого часу брацлавським полковником (у 1648–1651 рр.) — Варто візначити, що свояком Виговського став князь Микола Святополк–Четвертинський (помер у 1659 р.), мінський каштелян, одружений з княгинею Доміцеллою Соломирецькою, двоюрідною сестрою Олени Стеткевич. Він був сином знаменитого Стефана Святополк–Четвертинського (1574–1665), брацлавського підкоморія з 1629 р., члена Луцького православного братства, одного з чільних репрезентантів української православної шляхти, яка визнала зверхність Війська Запорізького. Старий князь Стефан був активним учасником відновлення православної ієрархії у 1620 р., зокрема, у його маєтності Животові єрусалимським патріархом Феофаном та ще двома митрополитами було висвячено на єпископа холмського та белзького Паїсія Іполітовича. Він мав також міцні зв’язки з київськими митрополитами (Иов Борецький, св. Петро Могила, Сильвестр Косов, Діонісій Балабан, причому останній відспівав його сина Миколу у Новочетвертинському монастирі), із Захарією Копистенським, із гетьманами Війська Запорізького П. Сагайдачним, І. Петражицьким–Кулагою, Б. Хмельницьким та ін.

Вибух Національно–визвольної війни поставив перед Виговським, як і перед іншими українськими шляхтичами, дилему: з ким бути. Українська православна шляхта у своїй масі підтримувала національно–визвольні й релігійні тенденції Національно–визвольної війни, але вороже ставилася до антифеодальних. Цю дилему кожен рід, кожен шляхтич вирішував по–своєму, і прийняття остаточного рішення проходило нерідко болісно і неоднозначно. Деякі шляхтичі безоглядно стали на бік свого народу (Б. Хмельницький, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун та ін.), деякі одразу зайняли ворожу позицію і стали до лав карального війська Речі Посполитої (Марк Зацвіліховський — кум Б. Хмельницького, сумновідомий Д. Чаплинський, Байбуза, Дзик та ін.), деякі перейшли до карателів після короткої (Семен Забуський, Ясько Ясноборський) чи досить тривалої служби у повстанців (полковники Іван Бруяка, Михайло Криса, Іван Головацький, Михайло Тиша), деякі ж здійснили, як от Михайло (Станіслав) Кричевський, українець з Умані Ференц Сербии (Рац), зворотну еволюцію. До останніх належав і Іван Виговський.

Коли почалася Національно–визвольна війна, І. Виговський опинився у кварцяному війську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Будучи в авангарді війська, яке очолював Стефан Потоцький, син головнокомандувача, ротмістр Виговський брав участь у битві на Жовтих Водах і у вирішальний момент (бій біля Княжих Байраків 16 травня 1648 р.) бився проти повстанців до останнього. Коли під ним було вбито коня, він бився пішо і припинив опір тільки тоді, коли втратив свідомість через поранення і значну кровотечу. У несвідомому стані його полонив якийсь запорожець і продав татарину. Виговський утік з полону, але його спіймав інший запорожець і знову продав за поганенького коня уже іншому татарину. Виговський утік з неволі і цього разу, але знову був спійманий і переданий самому ханові Іслам–Гірею III, очевидно, вже після Корсунської битви (26.05.1648 р.). Богдан Хмельницький обміняв його на якогось полоненого, і він був прикутий до гармати, певний час знаходився в ув’язненні [31]. Гетьман порозумівся з бранцем, і той дав тоді йому присягу вірно служити і додержав свого слова. Принаймні за життя Богдана Хмельницького не бачимо якихось серйозних розходжень між ним та Виговським. Цікаво, що 28 липня 1649 р. під стінами Збаража Виговський повідав польському послу від обложених Станіславу Яницькому про причини, через які він залишається на боці повстанців, і Яницький так передав цю розповідь: «…спійманий на Жовтих Водах, викуплений Хмельницьким за одну кобилу. Має там (у повстанському тилу) батька, братів, сестер і т. д., і якби він зрадив Хмельницькому, той наказав би цих стратигт як родичів. Отже, перемагає його природна любов до батьків і родичів, тому він там мусить залишатися» [32]. Але навряд чи варто вірити даній інформації, враховуючи хитру дипломатичну гру, яку вели Виговський із Хмельницьким, про що нижче буде сказано. Варто відзначити, що шлях Виговського до повстанців нагадує шлях видатного сподвижника Б. Хмельницького Станіслава Кричевського. Останній походив з українсько–білоруського православного шляхетського роду, вірно служив королеві Владиславу IV, але в той же час саме він випустив з чигиринської в’язниці на волю свого кума, Богдана Хмельницького. Взятий у полон під Корсунем, Кричевський повернувся з католицизму до православ’я, отримав нове ім’я (Михайло) і став служити вірою і правдою повсталому народу. Ставши київським полковником, він перекрив шлях на Україну литовсько–шляхетським військам князя Януша Радзивила і прийняв тяжку битву під Лоєвом (липень 1649 р.). Хоча Кричевський зазнав поразки і був смертельно поранений у битві, однак його дії не дали можливості Радзивилу з’єднатися з королем Яном Казимиром і сприяли перемозі повстанців Богдана Хмельницького під Зборовом.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6

Схожі:

Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» icon«Українська література» (семестр другий) напрям підготовки 030301 Журналістика Теми практичних занять
Жанрово-композиційні особливості романів «Князь Єремія Вишневецький» І «гетьман Іван Виговський»
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconОлена Апанович гетьмани україни
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconПереднє слово українець з доби відродження
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconВидавничий дім «всесвіт» київ-2004
Переклали з іспанської: Галина Вінграновська, Маргарита Жердинівська, Женев'єва Конєва, Лев Олевський, Петро Соколовський, Дмитро...
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconГетьман І. Виговський. Його зовнішня І внутрішня політика
Речі Посполитої; пояснити слабкі І сильні сторони Гадяцької угоди; пояснити причини невдач І планів Виговського; виробляти вміння...
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconЮрій Мицик Кобзар І Придніпров'я
Тараса Григоровича Шевченка золотими літерами вписане в історію не тільки української, а й світової літератури. Є в біографії Кобзаря...
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconГетьман іван мазепа – політик І людина
Хмельницької облдержадміністрації Хмельницьке територіальне відділення ман україни
Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Юрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія» iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка