Забезпечення закон



Сторінка3/12
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1.3. Принцип законності як засадничий принцип діяльності суб’єктів його забезпечення щодо надання адміністративних послуг у галузі містобудування

У попередньому підрозділі наведено поширене на сьогоднішній день розуміння принципу законності у теорії адміністративного права, зокрема розуміння його як принципу діяльності держави [4, с. 270]. З позиції дослідження в межах цього підрозділу актуальним є розширений розгляд принципу законності саме з цього боку. Так, наводиться розуміння принципу законності з точки зору його практичного застосування. З цього боку принцип законності втілюється у наступних вимогах: відповідність рішень органів (уповноважених осіб) чинному законодавству; прийняття їх у межах компетенції (повноважень); додержання необхідної процедури (форми) при прийнятті рішення; сприяння конкретного рішення створенню, закріпленню або розвитку корисних для суспільства відносин [4, с. 270].

Отже, мова має йти про забезпечення не тільки належного змісту нормативно-правових актів, але й належного правозастосування у разі якщо вказаний зміст викладено не достатньо чітко. Вказане відповідає положенням ч. 2 ст. 3 Конституції України, відповідно до яких права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов’язком держави, а також ч.3 ст.22 Конституції України, в якій зазначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Принциповими можливо вважати також положення ст. 64 Конституції України щодо неможливості обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім випадків передбачених Конституцією України, в тому числі в умовах воєнного або надзвичайного стану. Окрім зазначеного, слід відмітити конституційні вимоги, які гарантують реалізацію принципу законності: ч. 2 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 2 ст. 58, ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 124, ч. 1 ст. 152 Конституції України. Щодо застосування вказаних та інших пов’язаних із ними положень слід відмітити неодноразове видання роз’яснень Конституційним Судом України [217; 219; 221; 233]. Вказані положення мають принципове значення для врегулювання діяльності передусім таких суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування, як судові та правоохоронні органи

Суворе дотримання принципу законності як засадничого принципу діяльності суб’єктів його забезпечення обумовлене державно-владним характером відповідної діяльності, що полягає у обов’язковості виконання адресатами приписів тих рішень, які прийняті владними суб’єктами, а невиконання чи неналежне виконання тягне для порушників обтяжуючі наслідки, регламентовані охоронними нормами.

Правовий режим законності як засадничий принцип діяльності суб’єктів його забезпечення передбачає наявність підстав та порядок притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб відповідних органів за порушення тих правил і вимог, які закріплені у чинному законодавстві. У юридичній літературі визначаються наступні види юридичної відповідальності: конституційна, кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна [209, с. 258-259]. Аналіз чинного законодавства, доктринальних джерел дає підстави стверджувати про можливість застосування всіх вказаних видів юридичної відповідальності до суб’єктів надання адміністративних послуг, в тому числі у галузі містобудування. Так, положеннями статті 166-10 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 8073-X (далі - КУпАП) [52] передбачено накладення адміністративної відповідальності також за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру: несвоєчасне повідомлення про відмову у видачі документа, незаконна відмова у його видачі. Можна також вказати на адміністративну відповідальність за адміністративні корупційні правопорушення (гл. 13-А КУпАП). Кримінальна відповідальність передбачена положеннями, що розміщені, зокрема у розділі XVII Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. № 2341-III (далі – КК України) (злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг) [62]: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України); службове підроблення (ст. 366 КК України) та ін.



Відмічаючи ключове значення щодо забезпечення законності діяльності вищих органів державної влади, насамперед Верховної Ради України, що своєю діяльністю створює його нормативне підґрунтя, судових та правоохоронних органів, що здійснюють заходи щодо його безпосередньої реалізації, слід вказати, що діяльність із забезпечення законності надання розглядуваних послуг на цьому не завершується.

У теорії права підзаконними нормативно-правовими актами визначаються акти, що приймаються, зокрема, на основі законів і не повинні їм суперечити. Значення підзаконних нормативних актів пов’язується із такими чинниками, як: необхідність забезпечення реалізації відповідними владними суб’єктами своїх повноважень; складність конкретної сфери суспільних відносин, необхідність забезпечення конкретності та оперативності у їх регулюванні [209, с. 202]. Дослідження чинного законодавства щодо надання адміністративних послуг, наукових праць, в яких розглядаються питання регулювання цієї сфери суспільних відносин свідчить про значну роль підзаконних нормативних актів у врегулюванні питань організації надання адміністративних послуг, в тому числі і у сфері містобудування. Попри викладені у ст. 5 Закону «Про адміністративні послуги» положення щодо врегулювання ключових питань надання адміністративних послуг законом, слід констатувати, що значна кількість питань щодо надання адміністративних послуг, в тому числі і у галузі містобудування, регулюється підзаконними нормативними актами. Підтримуючи загальновизнану на сьогодні позицію щодо необхідності приведення підзаконного регулювання надання адміністративних послуг у відповідність до положень ст. 5 Закону «Про адміністративні послуги», слід вказати одночасно на виправданість врегулювання значного кола вказаних питань саме підзаконними нормативними актами. Прикладами можна навести питання: компетенції суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг (Питання Міністерства економічного розвитку і торгівлі: постанова Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 р. № 459 [104]; Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 р. № 294 [139]; Положення про територіальні органи Держгеокадастру, затверджені наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.02.2015 р. № 14 [140]; Постанова Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» від 12.03.2005 р. № 179 [177] тощо); окремих процедурних питань, зумовлених особливостями певних видів адміністративних послуг у галузі містобудування (Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 р. № 1127 [130] тощо). Слід відмітити, що окремі питання діяльності суб’єктів надання адміністративних послуг прямо відносяться законом до підзаконного регулювання. Так, відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону «Про адміністративні послуги» Кабінет Міністрів України затверджує примірне положення про центр надання адміністративних послуг та його регламент, а положення про конкретний центр надання адміністративних послуг та його регламент затверджуються органом, який прийняв рішення про утворення такого центру.

Відповідно до п. 3 Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 р. № 459 [104] (далі - Положення про Мінекономрозвитку), до основних завдань Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (далі – Мінекономрозвитку) віднесено зокрема забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері надання адміністративних послуг. Протягом 2012-2016 р.р. Мінекономрозвитку було прийнято значну кількість нормативних актів, що стосуються різних питань організації надання адміністративних послуг: затвердження інформаційних та технологічних карток, стандартів надання адміністративних послуг, питання матеріально-технічного забезпечення реформування системи надання адміністративних послуг тощо. Крім того, видано значну кількість документів роз’яснювального характеру. Усе зазначене свідчить про істотну роль належного здійснення підзаконного і зокрема відомчого регулювання для забезпечення законності надання адміністративних послуг, в тому числі і у галузі містобудування. Водночас, як буде обґрунтовано в наступних підрозділах, слід констатувати наявність значних проблем у такому регулюванні, що негативним чином впливають на надання вказаних послуг. Їх проявами можна вважати передусім врегулювання підзаконними актами питань, які мають регулюватись законом (повноваження щодо надання адміністративних послуг, строки їх надання, перелік документів, необхідних для надання адміністративних послуг). Крім того, окремо слід вказати не істотні недоліки у регулюванні вимог щодо змісту технологічних карток адміністративних послуг у галузі містобудування, зокрема щодо визначення порядку оскарження результату адміністративних послуг. Вказане свідчить про необхідність подальшого вдосконалення підзаконного в цілому та відомчого зокрема нормативного регулювання надання адміністративних послуг у галузі містобудування як важливий напрямок забезпечення законності надання цих послуг.

У попередньому підрозділі було вказано на значення відомчого (внутрішнього) контролю в державному управлінні як способу забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування. Як було вказано, ці положення є основою також і щодо розгляду питань забезпечення законності діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів надання адміністративних послуг у галузі містобудування. Суб’єктами внутрішнього контролю в державному управлінні можливо визначити, передусім, внутрішньовідомчі контролюючі структури – контрольно-ревізійні підрозділи. Контрольні повноваження мають також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади як суб’єкти управління у певній сфері правовідносин. Ці повноваження закріплюються у положеннях про відповідні органи, їх управління (відділи), статутах державних підприємств, установ, організацій. У міністерствах і відомствах для здійснення контрольних функцій утворюються відомчі інспекції, групи. Контрольні повноваження покладаються також на юридичні служби і юрисконсультів [4, с. 274]. В аспекті визначення суб’єктів контролю в управлінні, в тому числі в державному, слід звернути увагу також на доктринальні положення щодо визначення керівника. Керівник визначається як посадова особа, яку наділено повноваженнями щодо очолюваного нею колективу і яка здійснює внутрішньоорганізаційне управління ним. Виділяють лінійних та функціональних керівників. Лінійні керівники відповідають не лише за результати власне своєї праці, а й за організацію діяльності членів керованого ними колективу. Функціональні керівники відповідають за результативність керівництва певними функціями управління або елементами цих функцій [17, с. 368-369]. З вказаних положень очевидним випливає доцільність визначення суб’єктом внутрішнього контролю також керівника відповідного структурного підрозділу або колективу.

Відповідно до ст. 5, ч. 2 ст. 11 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. № 586-XIV (далі – Закон «Про місцеві державні адміністрації») [157] вказано на повноваження голови місцевої державної адміністрації щодо: формування їх складу та визначення їх структури в межах, установлених законодавством; призначення та звільнення керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня. Межі для реалізації вказаних повноважень передбачені зокрема постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» від 12.03.2005 р. № 179 (далі – Постанова «Про упорядкування структури органів виконавчої влади») [177]. Так, п.п. 3-1, 4 встановлено види структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій виходячи з їх призначення та чисельності працівників: департамент, управління, відділ, сектор, відділення, митний пост. У разі недоцільності утворення у складі апарату місцевих державних адміністрацій відповідних структурних підрозділів для виконання окремих функцій вводяться посади відповідних спеціалістів.

Вказані положення знаходять своє підтвердження у практичній діяльності відповідних суб’єктів надання адміністративних послуг у галузі містобудування. Так, структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, що уповноважені надавати адміністративні послуги, створюються як департаменти або як управління, а іноді і як сектори. Причому типовою є практика поєднання в одному підрозділі функцій щодо надання адміністративних послуг у сфері містобудування та управлінських функцій в інших сферах суспільних відносин, зокрема у сфері архітектури [29; 98; 99].

Щодо ж визначення складу і структури органу місцевого самоврядування (відповідної ради, її виконавчих органів), то слід виходити з положень щодо організаційної автономії органів місцевого самоврядування, що виявляється в їх можливості самостійно визначати та будувати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам та забезпечувала ефективне управління [4, с. 114]. Вказані положення відображено, передусім, у ст. 54 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», де закріплено повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті ради щодо затвердження власних: структури і штатів; складу та структури виконавчих органів (управлінь, відділів тощо); затвердження положень про відповідні відділи, управління тощо.

Подібну практику можна спостерігати і в органах місцевого самоврядування. Так, в структурі Харківської міської ради діє Департамент містобудування, архітектури та генерального плану [26]. Водночас, слід відмітити, що функції з надання окремих адміністративних послуг (реєстрація прав на нерухоме майно), що мають безпосереднє відношення до містобудування покладено на інший структурний підрозділ – Департамент державної реєстрації, який до того ж знаходиться в іншій системі підпорядкування: не заступнику міського голови з питань сім’ї, молоді та спорту, а заступнику міського голови з питань правового забезпечення [27; 205]. Слід зауважити, що Вишгородською міською радою також затверджено положення про окремий відділ державної реєстрації Вишгородської міської ради, на який покладено повноваження стосовно надання адміністративних послуг щодо реєстрації прав на нерухоме майно [107].

Отже, щодо визначення складу і структури місцевої державної адміністрації її голова володіє такими повноваженнями, як: визначення статусу відповідного підрозділу місцевої державної адміністрації (як департаменту, управління, відділу або сектору); замість створення підрозділу введення посади відповідного спеціаліста; об’єднання вже створених підрозділів або функцій певних спеціалістів. Щодо ж визначення складу і штатів виконавчих органів повноваження має відповідна рада. Належна реалізація відповідних повноважень може розглядатись як необхідна умова законності діяльності підрозділів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, які уповноважені на надання адміністративних послуг у галузі містобудування. Вказане в повній мірі стосується також забезпечення законності діяльності окремих центральних органів виконавчої влади як суб’єктів надання вказаних послуг. Отже, реалізація відповідних організаційних повноважень є важливим напрямом забезпечення законності діяльності щодо надання вказаних послуг.

Діяльність суб’єктів забезпечення законності має не тільки владно-імперативний, а й регулятивний характер. Формами реалізації регулятивних заходів виступають, зокрема адміністративні договори.

Звернення до положень правової доктрини дозволяє виділити дисертаційне дослідження Ж.В. Завальної, присвячене обґрунтуванню концепції адміністративного договору [40], спираючись на результати поглибленого аналізу робіт – Н.Г. Александрова, В.В. Іванова, А.Д. Корецького, М.А.Нечитайло, Г.Ф. Шершеневича, Я.М. Магазінера, Р.О. Халфіної, В.А. Юсупова та інших вчених, специфіки сучасного стану правового регулювання договорів у публічно-правових відносинах, авторського сприйняття правової природи таких договорів. На думку Ж.В. Завальної, адміністративні договори можуть застосовуватись у відносинах між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також усередині системи органів виконавчої влади. Такої ж позиції притримують інші дослідники проблематики адміністративного договору, наприклад С.О. Короєд [57], М.Я. Сидор [193].

Однак, такий підхід не єдиний, існує і ширше за змістом сприйняття адміністративного договору. Адміністративний договір визначено як угоду, укладену суб’єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних та інших публічних інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень, носієм яких є обов’язково одна із сторін. Серед ознак адміністративного договору названо: 1) виникнення у сфері публічної влади у зв’язку і з приводу реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владних повноважень; 2) підставою виникнення є правозастосовний акт, прийнятий цими органами; 3) організуючий характер; 4) метою є задоволення публічних інтересів. Вказано, що для адміністративного права найбільш характері функціонально-управлінські договори, договори між державними і недержавними організаціями. Крім того, існують договори про делегування повноважень. Функціонально-управлінськими названо договори, які укладаються між суб’єктами виконавчої влади з метою координації їх діяльності при розв’язанні спільних завдань [6, с.291-292]. Останнім часом питання адміністративного договору отримали широку увагу в науковій літературі. Зокрема основоположні аспекти цього інституту досліджували В.С. Стефанюк, В.П. Чабан, І.В. Трофіменко, О.Л. Левчишина, О.В. Проскурін та інші.

Серед рис адміністративного договору можна виділити наступні: 1) предметом виступають публічно-правові відносини; 2) сторони договору мають бути наділені повноваженнями, які реалізуються у публічно-правових відносинах; 3) компетенція сторін договору, підстави укладання урегульовані законодавством; 4) метою адміністративного договору виступає організація, упорядкування певної діяльності; 5) має консенсуальний характер, що передбачає процедури погодження.

Опрацювання вказаних вище наукових підходів дозволяє зазначити про доцільність розгляду адміністративного договору як договірної форми врегулювання публічно-правових відносин щодо: надання адміністративних послуг у галузі містобудування; забезпечення законності їх надання. Зокрема, перспективною сферою застосування адміністративних договорів є врегулювання правовідносин, що можуть виникати між органами місцевого самоврядування як суб’єктами надання окремих адміністративних послуг (прирівняних до них дій) та органами державної влади як держателями відповідних реєстрів, отримання відомостей з яких є необхідним при наданні таких послуг.



Так, відповідно до ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. № 2768-III (далі – ЗК України) [45] надання земельних ділянок, зокрема комунальної власності, у користування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування. Щодо земельної ділянки, що належить територіальній громаді м. Харкова відповідне рішення приймається Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та генерального плану Харківської міської ради [223]. Для отримання цієї адміністративної послуги на сайті вказаного Управління передбачено подання певних документів, в тому числі - витяг (оригінал) з Державного земельного кадастру про земельну ділянку [223].

У п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державний земельний кадастр» від 07.07.2011 р. № 3613-VI [128] державний земельний кадастр визначено як єдину державну геоінформаційну систему відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6, п. 1 ч. 2 ст. 7 вказаного Закону, ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Цей же орган є держателем Державного земельного кадастру, а також має повноваження щодо його власне ведення. Відповідно до п. 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 р. № 15 [132], вказаним органом є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі – Держгеокадастр). Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.02.2015 р. № 14 [140] затверджені Положення про територіальні органи Держгеокадастру. Виходячи з наведеного, необхідну для надання адміністративної послуги інформацію з Державного земельного кадастру Управління отримує з вказаного вище витягу про земельну ділянку від особи, яка звертається за наданням адміністративної послуги. Водночас, у ч. 8 ст. 9 Закону «Про адміністративні послуги» закріплено положення про отримання суб’єктом надання адміністративної послуги необхідної інформації без участі суб’єкта звернення. Джерелами отримання інформації визначено: доступ до інформаційних систем або баз даних інших суб'єктів надання адміністративних послуг, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління; через систему електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів.

Навіть не вдаючись до дослідження таких питань, як: правового статусу Держгеокадастру, його територіальних органів як суб’єктів надання адміністративних послуг; взаємодії органів місцевого самоврядування та вказаних органів щодо взаємного доступу до інформаційних баз можливо зробити висновок про суперечність існуючого порядку надання вказаної адміністративної послуги тим засадам, що закріплені у ч. 8 ст. 9 Закону «Про адміністративні послуги». Слід також зауважити, що за існуючого стану отримання вказаного вище рішення Управління як адміністративна послуга передбачає попереднє звернення особи за отриманням вказаного витягу, що є дією, яка прирівнюється до надання адміністративних послуг. Вказане також суперечить ідеї «єдиного вікна» щодо порядку надання адміністративних послуг.

На сьогоднішній день, як вказує О.Є. Бухтатий, стан впровадження «електронного урядування» в Україні можна характеризувати як декларативний, зміни якого передбачають вирішення необхідних питань на рівні Уряду України [15]. Тому основним джерелом отримання суб’єктом надання адміністративної послуги необхідної інформації залишається доступ до відповідних інформаційних систем або баз даних. Питання взаємодії органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у подібних випадках врегульовано не повною мірою.

Слід зауважити, що дослідники у сфері надання адміністративних послуг, зокрема В.П. Тимощук, вказують на доцільність існування наведеної схеми взаємовідносин між органами місцевого самоврядування як суб’єктами надання адміністративних послуг та органами виконавчої влади як держателями відповідних реєстрів, зокрема стосовно надання таких «базових» адміністративних послуг, як реєстрація: місця проживання, прав власності на нерухоме майно, колісних транспортних засобів [214, с. 118-119].

Зі зростанням усвідомлення суб’єктами права власних прав і свобод все більшого значення набувають договірні форми відносин та економічне стимулювання зацікавленості суб’єктів у належній поведінці [4, с. 169]. Слід визнати слушною позицію дослідників щодо підвищення актуальності адміністративного договору як засобу врегулювання управлінських відносин завдяки об’єктивним процесам децентралізації та деконцентрації державної влади [193, с. 79]. Враховуючи це, слід погодитись із перспективністю врегулювання шляхом укладення адміністративних договорів відносин між органами місцевої державної влади (місцевими державними адміністраціями) та органами місцевого самоврядування [193, с. 79]. Як вказується в юридичній літературі, адміністративний договір забезпечує координацію роботи різних управлінських структур у випадках, коли суб’єкти управління певними сторонами своєї діяльності є юридично рівноправними і виникає потреба в координації їх діяльності [4, с. 1170]. Це дозволяє поширити наведене вище твердження стосовно місцевих державних адміністрацій також і щодо центральних органів виконавчої влади.

Водночас, реалізація вказаного потребує істотного вдосконалення законодавства щодо правового статусу відповідних органів влади. Передусім, необхідним є врегулювання законодавством повноважень щодо укладення таких договорів, причому врегулюванню обов’язково мають підлягати питання як власне щодо права на укладання відповідного договору, так і щодо кола питань, які можуть врегульовуватись конкретним договором. Крім того, слід звернути увагу на усталене щодо доктрини адміністративних договорів положення про те, що до процедури, зокрема укладення адміністративних договорів доцільно застосовувати загальні норми договірного права, встановлені цивільним законодавством, зокрема такі, як форма договору [4, с. 171]. З цієї позиції не можна не погодитись із висловлюваними у доктрині цивільного права твердженнями, щодо значення існування типових договорів, які розглядаються як: уніфікований засіб, що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин; своєрідний нормативно-правовий акт, який часто заповнює правове регулювання певної сфери договірних відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили [226, с. 156]. З точки зору публічного права, то з огляду на необхідність забезпечення відповідності засобів регулювання суспільних відносин сфері регулювання, в якій вони застосовуються, то другий аспект значення типових умов договору щодо публічного права потребує додаткового обґрунтування. Водночас, щодо першого аспекту неможливо не погодитись із тим, що існування таких типових адміністративних договорів тільки сприятиме зміцненню законності їх застосування, передусім з огляду на обмеженість волі суб’єктів публічного права порівняно із суб’єктами приватного права. В окремих останніх юридичних дослідженнях теж відстоюється доцільність розроблення типових умов адміністративних договорів [42, с. 65]. З огляду на викладене, з метою уніфікації оформлення відповідних відносин між органами публічної влади щодо надання адміністративних послуг, в тому числі і у галузі містобудування доцільною є розробка типових умов відповідних адміністративних договорів.

Специфічними способами забезпечення законності діяльності сторін таких адміністративних договорів можливо вказати заходи, визначені Ж.В. Завальною, що можуть здійснюватись у зв’язку із: забезпеченням виконання адміністративного договору (правові - видання спільних, забезпечувальних актів; організаційні – проведення контрольних перевірок (взаємних та контрольних), здійснення наглядових заходів, проведення спільних засідань робочих груп, комісій для прозорості ходу виконання адміністративного договору); невиконанням договору (застосування адміністративної реституції (повернення сторін в початкове становище), розірвання адміністративного договору (тягне припинення забезпечувального акта; припинення роботи спільних робочих груп, комісій) [39, с. 5, 15, 22]. Крім того, вагомий попереджуючий вплив на поведінку сторін договору матиме саме закріплення вказаних заходів та умов їх застосування у адміністративному договорі [66, с. 189-190].

Проведений розгляд свідчить, що у доктрині адміністративного права проблема запровадження адміністративних договорів активно обговорюється, також слід відзначити існування різних наукових підходів щодо визначення правової природи адміністративного договору, виділення видів публічно-правових відносин, які можуть бути предметом договірного регулювання. Вказане, а також характер правовідносин, що виникають між органами влади при наданні окремих адміністративних послуг у галузі містобудування свідчить про перспективність подальшого наукового пошуку сутності і змісту адміністративного договору як однієї з форм діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування.

Окрім зазначеного, можливо також зробити висновок, що вимоги принципу законності щодо діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування передбачають не тільки належний рівень їх правозастосовної діяльності, але також здійснення заходів щодо вдосконалення правового регулювання надання адміністративних послуг на відомчому рівні.

Проведене дослідження надає можливість визначити основні напрямки діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування, що потребують особливої уваги щодо забезпечення законності: 1) діяльність окремих суб’єктів забезпечення законності, що носить організаційний характер (наприклад, визначення окремого структурного підрозділу органу місцевого самоврядування, що здійснює надання певних адміністративних послуг, призначення його керівника); 2) правозастосовна діяльність щодо здійснення поточного внутрішнього контролю (в тому числі – за зверненнями громадян) надання вказаним суб’єктом адміністративних послуг; 3) здійснення правового регулювання надання адміністративних послуг на відомчому рівні.

На початку цього підрозділу було встановлено основні позиції розуміння Конституційним Судом України принципу верховенства права, яке було визначено зокрема як панування права в суспільстві, втілення у правозастосовну діяльність. На сьогодні виділяється зміст принципу верховенства права у вузькому та широкому розумінні. У широкому значенні цей принцип розуміється як «верховенство права над державою», а у вузькому – як модель співвідношення права і закону у регулюванні суспільних відносин [209, с. 335].

Належне надання адміністративних послуг є запорукою реалізації таких конституційних прав людини і громадянина, як право на: житло (ст. 47 Конституції України), безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України). Не можна заперечувати також того, що при визначенні змісту адміністративних договорів, інших актів управління у сфері надання адміністративних послуг у галузі містобудування значення принципу верховенства права як вимоги щодо правового характеру зазначених актів залишається актуальним. Тому можливо казати про тісний зв’язок цього принципу із принципом законності як засадничим принципом діяльності вказаних суб’єктів.

Децентралізація адміністративних послуг як передача або делегування повноважень з надання адміністративних послуг органам місцевого самоврядування розглядається в юридичній літературі як один з визначних напрямків розвитку системи надання адміністративних послуг [215, с. 13]. У зв’язку із вказаним привертають до себе увагу окремі проблеми реалізації принципу законності як засадничої основи діяльності суб’єктів його забезпечення, зокрема слід звернути увагу на необхідність вдосконалення правового регулювання делегованих повноважень.



У ч. 3 ст. 143 Конституції України зазначено, що «органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади», а відповідно до ч. 6 ст. 118 Конституції України, «місцеві державні адміністрації підзвітні й підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами». Ці конституційні приписи деталізовано у чинному законодавстві, яке регулює діяльність місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Забезпечення закон iconЗакон України "Про інформацію". Сутність інформатизації. Закон України "Про Національну програму інформатизації". Етапи створення І тенденції розвитку засобів обчислювальної техніки. Принципи побудови та роботи персонального комп’ютера
Сутність інформатизації. Закон України “Про Національну програму інформатизації”
Забезпечення закон icon№467 від 23. 09. 2010p. Передплатні індекси
Однак, закон є закон, І його потрібно виконувати. Тому Володимир Хомко разом зі своїми однодумцями прийматиме участь у виборах від...
Забезпечення закон iconУрок №44 Клас 10 Тема уроку. Закон Гука. Дата
Мета: Освітня: продовжити характеризувати деформоване тіло, ввести закон Гука, розглянути діаграму розтягу твердих тіл; Розвивальна:...
Забезпечення закон iconЗакон україни про Кабінет Міністрів України Цей Закон відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження І порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Розділ I
Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади
Забезпечення закон iconШановний Олександрович, шановні народні депутати! Дозвольте вам доповісти закон
Этот закон. Головуючий. Проти ніхто не хоче висловлюватися. Проект у вас на руках. Також мова йде про перше читання. До другого читання...
Забезпечення закон iconЗакон України "Про закони І законодавчу діяльність"
...
Забезпечення закон iconЗакон термоди­наміки для пояснення теплових явищ, узагальнити знання про фізичні основи теплових двигунів. Тип уроку. Урок узагальнення та систематизації знань. Обладнання
Формувати науковий світогляд на основі першого закону термоди­наміки; систематизувати знання про закон збереження енергії та його...
Забезпечення закон iconЗакон всесвітнього тяжіння Розробка уроку з фізики з комп’ютерною підтримкою для 10 класу Кривий Ріг 2011
Кожен етап уроку: перевірка домашнього завдання, викладання нового матеріалу, закріплення супроводжується комп’ютерною підтримкою,...
Забезпечення закон iconЗакон України «Про освіту»; Закон України «Про дитячі та молодіжні громадські організації»; Положення про загальноосвітній навчальний заклад; Статут школи; Положення про організацію діяльності учнівського самоврядування
З розвитком дитячого та молодіжного лідерського руху актуальним стало питання аналізу діяльності органів учнівського самоврядування,...
Забезпечення закон iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка