Забезпечення закон



Сторінка4/12
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Відповідно до ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» до делегованих повноважень віднесено «повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом». Однак, відмінність делегування повноважень від їх надання полягає у тому, що делегування повноважень означає передачу певним органом повноважень, які йому надані законом, за власним рішенням (тобто це є правом, а не обов’язком органу, що делегує повноваження). Делегування є двостороннім актом і передбачає згоду суб’єкта, якому делегуються повноваження, на їх виконання. При цьому вважається, що делегування повноважень має супроводжуватися передачею відповідних матеріальних, фінансових та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення. Умови передачі та виконання делегованих повноважень закріплюються в адміністративному договорі. Надання ж повноважень є одностороннім актом. Зважаючи на вказане, ототожнення делегування повноважень з їх наданням у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» не відповідає ч. 3 ст. 143 Конституції України. На подібні проблеми окремими дослідниками вказувалося ще кілька років тому [204, с. 232], але на сьогоднішній день, на жаль, вказане становище продовжує існувати.

Аналізуючи питання вирішення компетенційних спорів, М.Г. Кобилянський зазначає наступне. До делегованих повноважень також належать «повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад» (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п. 7 ч. 1 ст. 2, ст. ст. 14, 29, 34 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»). Делегування відбувається на підставі ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», але оскільки ні районні, ні обласні ради не мають власних виконавчих органів, вони, по суті, позбавлені альтернативи при вирішенні питання делегування повноважень і з огляду на пряму вказівку закону «делегують» їх відповідним місцевим державним адміністраціям. Тим самим, у згаданому випадку, право делегування повноважень перетворюється на безальтернативний обов’язок. Слід ще й вказати, що стаття 14 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (ч. 2) передбачає можливість «передачі» Кабінетом Міністрів України в межах, визначених законом, місцевим державним адміністраціям окремих повноважень органів виконавчої влади вищого рівня, що за своєю правовою суттю, на наш погляд, також є «делегуванням» повноважень. Аналогічний припис щодо можливості «передачі» повноважень між органами виконавчої влади міститься у статті 22 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р. № 794-VII (далі – Закон «Про Кабінет Міністрів України») [50, с.113; 154].

Таким чином, чинне законодавство містить суперечливі норми відносно делегування і надання повноважень. Невизначеними також залишаються питання реалізації відповідної компетенції, особливо зважаючи на структуру системи органів місцевого самоврядування. Зважаючи на вказане потребують вдосконалення не тільки питання правової визначеності норм-дефініцій «делегування», «надання повноважень», але й приведення у відповідність Основному Закону компетенції органів місцевого самоврядування щодо делегування повноважень, усунення суперечностей між відповідною компетенцією органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.

Одним з аспектів сучасного розуміння місцевого самоврядування є сприйняття його як форми залучення громадян до участі в розв’язанні питань місцевого значення [74, с. 89, 93-94]. Категорія «питання місцевого значення» як чіткий критерій розмежування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування не дістав широкої окремої уваги в юридичній літературі. Можна вказати лише на окремі публікації в періодичних виданнях, що безпосередньо присвячені цьому питанню протягом останніх років. Так, М.Я. Сидор, вказуючи на багатогранність цього поняття, вказує на значну кількість спроб надати йому визначення. Зокрема, він наводить позицію В.В. Кравченка щодо розуміння питань місцевого значення як питань, що мають локально-територіальний характер і виникають у процесі функціонування територіальної громади, задоволення потреб її членів [194, с. 227]. Сам дослідник визначає наступні критерії віднесення тих чи інших проблем до категорії «питання місцевого значення»: оптимальне врахування місцевих інтересів; врахування (не порушення) інтересів держави; не вихід за межі наданих державою повноважень [194, с. 229]. У підрозділі 1.1 підкреслювався притаманний містобудівній діяльності локальний характер наслідків її здійснення, що полягає у поширенні цих наслідків лише на конкретну обмежену територію.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 р. № 333-р затверджено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні [175]. До мети вказаної Концепції віднесено формування ефективного місцевого самоврядування та територіальної організації влади для зокрема, надання високоякісних та доступних публічних послуг. Для досягнення цієї мети передбачено віднесення до основних повноважень органів місцевого самоврядування базового рівня (адміністративно-територіальна одиниця - громада) забезпечення зокрема надання адміністративних послуг через центри надання таких послуг.


В юридичній літературі виділяють кілька критеріїв класифікацій видів повноважень органів місцевого самоврядування. Разом із тим, правову природу повноважень органів місцевого самоврядування найкращим чином відображає поділ їх на: власні, делеговані та виключні. Так, під власними повноваженнями розуміються повноваження щодо вирішення справ, що безпосередньо стосуються життєдіяльності громади і відповідають її управлінським та фінансовим можливостям. Конструкція виключних повноважень відображає специфіку правового статусу конкретного органу місцевого самоврядування, оскільки вони не можуть бути передані чи делеговані іншим органам чи посадовим особам. Делегованими повноваженнями визначаються повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад [74, с. 382, 384-385]. Все наведене актуалізує питання щодо віднесення певної частини повноважень щодо надання адміністративних послуг у галузі містобудування до компетенції органів місцевого самоврядування. Слід зауважити, що вказана ідея надання адміністративних послуг органами місцевого самоврядування не є новою. На можливість та доцільність закріплення за ними вказаних повноважень неодноразово наголошувалось у наукових працях, зокрема у роботах С.Л. Дембіцької, Ю.М. Ільницької, В.П. Тимощука та інших науковців [25; 48; 215].

Характер наслідків переважної більшості адміністративних послуг у сфері містобудування у вузькому значенні свідчить про доцільність надання органам місцевого самоврядування повноважень щодо їх надання, причому шляхом не делегування відповідних повноважень, а виключно шляхом їх передання. Так, наприклад, на сьогоднішній день такі послуги, як реєстрація декларації про початок виконання підготовчих, будівельних робіт, реєстрація декларації про готовність об'єкта до експлуатації здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю (п. 3 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт; п. 3 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів). Відповідно до п. 1, абз. 3 п. 3 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України (далі – ДАБІ України), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 р. № 294 [139], таким органом визначено ДАБІ України. Це попри те, що вказані послуги стосуються також об’єктів будівництва, що не належать до IV та V категорій складності. Слід зауважити, що пунктом 13 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)» від 12.02.2015 р. № 191-VIII (далі – Закон про дерегуляцію № 191-VIII) [125] повноваження щодо здійснення вказаних адміністративних послуг (за окремими винятками) були передані до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Причому, ці повноваження визначено як делеговані, що викликає запитання, враховуючи переважно локальний характер наслідків надання вказаних послуг.



Положенням вказаної вище Концепції відповідатиме також віднесення до повноважень органів місцевого самоврядування здійснення також переважної більшості дій, прирівняних до надання адміністративних послуг у галузі містобудування: надання довідок, витягів, виписок тощо (ч. 3 ст. 3 Закону «Про адміністративні послуги»). Вказані дії можуть здійснюватись ними шляхом взаємодії з органами державної влади, на які покладено функції держателів, реєстраторів відповідних реєстрів. Водночас, не викликає сумнівів доцільність залишення повноважень щодо надання більшості адміністративних послуг у галузі містобудування в широкому значенні (ліцензування видів господарської діяльності, пов’язаної із будівництвом об’єктів IV, V категорії складності; ліцензування освітніх послуг у галузі містобудування тощо) у компетенції органів державної влади, зважаючи на значення, характер наслідків надання таких послуг. Більш детально вказана теза буде обґрунтовуватись в подальших підрозділах.


ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

1. Містобудівну діяльність як предмет надання адміністративних послуг слід визначати з позиції сфери правовідносин, що є об’єктом здійснення правового регулювання через надання адміністративних послуг.

2. Обґрунтовано необхідність визначення містобудівної діяльності як предмету надання адміністративних послуг у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні нею охоплюються діяльність суб’єктів містобудування, спрямована на конкретні об’єкти містобудування та будівництва. У широкому розумінні цим поняттям охоплюється також діяльність, яка забезпечує можливість здійснення містобудування у цілому, як правило не спрямована на конкретні об’єкти містобудування та будівництва (освітня діяльність, ліцензування певних видів господарської діяльності у будівництві). Наслідки здійснення містобудівної діяльності, що є предметом надання адміністративних послуг, в значній кількості випадків проявляються на місцевому рівні. Це актуалізує значення органів місцевого самоврядування як суб’єктів їх надання.

3. Ознаками містобудівної діяльності, що відображають її специфіку як предмету надання адміністративних послуг та впливають як на організацію, так і на засоби забезпечення законності їх надання визначено: 1) цілеспрямованість; 2) особлива мета – створення та підтримання повноцінного життєвого середовища; 3) підвищені соціальна значимість та конфліктний характер; 4) здійснення у порядку, передбаченому чинним законодавством, із врахуванням особливостей реалізації органами місцевого самоврядування своєї компетенції; 5) характерні спеціальні об’єкти і суб’єкти; 6) є діяльністю, при здійсненні якої враховуються території за видами переважного використання, соціальні стандарти проживання, соціальна та інженерно-транспортна інфраструктури, стан екології; 7) у галузі архітектури є об’єкти та суб’єкти авторського права; 8) необхідним є додержання містобудівних умов та обмежень; 9) потребує надання адміністративних послуг; 10) порушники містобудівного законодавства притягуються до відповідальності, згідно законодавства.

4. Адміністративну послугу у сфері містобудування як об’єкт забезпечення законності слід розглядати не тільки з позиції результату здійснення владних повноважень (реєстрація, надання дозволу тощо), але також як належний склад дій і рішень суб’єкта владних повноважень щодо забезпечення вказаного результату, вчинення їх у встановлені законом строки.

5. Вимоги щодо організації забезпечення законності надання досліджуваних послуг залежать, в першу чергу, від таких їх характеристик, як: сфера надання, суб’єкт надання, засоби та порядок збирання інформації суб’єктом надання адміністративної послуги.

6. Вимоги принципу законності щодо діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування передбачають не тільки належний рівень їх правозастосовної діяльності, але також здійснення заходів щодо вдосконалення правового регулювання надання адміністративних послуг, в тому числі і на відомчому рівні.

7. Обґрунтовано доцільність врегулювання певних відносин щодо надання органами місцевого самоврядування адміністративних послуг (вчинення прирівняних до них дій) у досліджуваній сфері, шляхом укладення адміністративних договорів між ними та органами виконавчої влади. Предметом цих договорів слід визначити адміністративні правовідносини щодо взаємодії між вказаними органами стосовно вказаних рішень, дій, зокрема щодо надання органам місцевого самоврядування інформації з певних державних реєстрів, держателями яких є органи виконавчої влади.
Розділ 2

Зміст забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування


2.1. Система гарантій законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування

Сьогодні усталеним загальним розумінням гарантій законності є їх визначення як системи загально-соціальних і спеціально-соціальних (юридичних) умов, засобів, способів, що закріплені в чинному законодавстві та спрямовані на забезпечення режиму законності [195, с. 496]. Вказане визначення надано О.Ф. Скакун. З подібного розуміння гарантій законності виходить також Ю.С. Шемшученко [17, с. 290].

О.Ф. Скакун формує систему гарантій законності, що складається з загальносоціальних та спеціальносоціальних (юридичних) гарантій. Загальносоціальними вчена називає умови, що мають визначальний вплив на формування режиму законності: економічні, політичні, соціальні, ідеологічні (духовні). Економічні умови пов’язуються, передусім, із рівнем економічного розвитку суспільства, різноманістністю форм власності тощо. Політичні умови пов’язуються із рівнем розвитку демократизму та політичного плюралізму як гарантії самовизначення особи. Соціальними гарантіями законності називаються життєвий рівень населення та рівень соціального забезпечення. Ідеологічними гарантіями називаються розвинена правосвідомість, ідеологічний плюралізм, інформованість суспільства, недопущення культивування негативних соціальних явищ (насильство, націоналізм, расова ворожнеча та ін.) [195, с. 489]. Здійснена у підрозділах 1.1 та 1.2 характеристика містобудівної діяльності як предмету надання адміністративних послуг, а також самих послуг у цій сфері як об’єкту забезпечення законності дає підстави стверджувати, що вказані загальносоціальні гарантії законності є актуальними також і стосовно забезпечення законності діяльності суб’єктів надання вказаних послуг. Так, рівень матеріально-технічної забезпеченості відповідних органів (посадових осіб) входить до тих чинників, що мають ключовий вплив на належне надання адміністративних послуг.

Спеціальносоціальними (юридичними) гарантіями законності називаються закріплені у праві юридичні умови, правові способи та організаційно-правові засоби, що спрямовані на забезпечення режиму правової законності. Юридичними умовами визначається якісний стан джерел (форм) права (зокрема правових актів, актів тлумачення норм права). Правові способи пов’язуються як із нормативним забезпеченням законності (якісне законодавство, наявність належних юридичних процедур і процесів), так і з правозастосовною діяльністю (контроль за додержанням законності, охорона суб’єктивних прав; реалізація юридичної відповідальності). Окремо вказується на значення правової культури та правової свідомості населення. Організаційно-правові засоби забезпечення законності пов’язуються, передусім, з належною організацією роботи суб’єктів публічної влади: підбір кадрів, організація праці [195, с. 489].

З викладеного у попередньому розділі розуміння адміністративної послуги як створення умов для реалізації особою своїх прав очевидним випливає положення, що надання адміністративних послуг є за своєю сутністю правозастосовною діяльністю, що відбувається у випадках, коли відповідні права не можуть бути реалізовані без наявності рішення уповноваженого органу (посадової особи) [209, с. 266]. Вказане узгоджується із поширеною нині «широкою» управлінською концепцією адміністративного процесу [65, с. 33]. Значення якісного законодавства для забезпечення законності правозастосування важко переоцінити. Адже одним з принципів правозастосовної діяльності визначено принцип законності, що полягає, зокрема, у винесенні акта правозастосування на основі правильного тлумачення норм матеріального права і відповідно до цих норм [209, с. 266-268].

У попередньому підрозділі контроль визначено основним способом забезпечення законності не тільки щодо діяльності органів виконавчої влади щодо надання адміністративних послуг, але й щодо діяльності органів місцевого самоврядування. Втім, таки способи, як охорона суб’єктивних прав, реалізація юридичної відповідальності теж слід віднести до ключових гарантій забезпечення законності надання розглядуваних послуг. Проявами застосування вказаних способів можливо вважати притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності, що було висвітлено у попередньому підрозділі, скасування рішення суб’єкта надання адміністративної послуги в адміністративному або судовому порядку.

Значення належного здійснення підбору кадрів для забезпечення функціонування будь-якої організації важко перебільшити. Як вказує В.Я. Малиновський, діяльність будь-якої організації залежить від конкретних людей. Людина визначається основним ресурсом і потенціалом організації [80, с. 360]. В.П. Тимощук, досліджуючи питання організації надання адміністративних послуг через ЦНАП, одним з принципових питань визначає кадрове забезпечення ЦНАП, в рамках якого вказує на проблеми: складу та оптимальної чисельності працівників, забезпечення їх належної кваліфікації, робочий графік [213, с. 52-59]. Окрім зазначеного, дослідник вказує на такі ключові організаційні питання роботи ЦНАП, як: компетенція, організація роботи, інформаційне забезпечення тощо [213, с. 3-4]. З урахуванням існуючих процесів децентралізації публічної влади актуальності набувають питання організації діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів надання адміністративних послуг. П.М. Любченко, досліджуючи питання критеріїв побудови оптимальної структури органів місцевого самоврядування, наводить положення з науки менеджменту про те, що лише 15-20 % неправильних рішень приймаються через невміння виконавців, а решта – через недосконале управління [74, с. 206]. Отже, наведені О.Ф. Скакун організаційно-правові засоби забезпечення законності актуальні також і щодо системи надання адміністративних послуг у галузі містобудування.

Вище вже було встановлено принципове значення якісного законодавства як чинника належного правозастосування щодо надання адміністративних послуг. Водночас, слід зауважити, що в юридичній літературі законність визначається лише одним з дев’яти принципів застосування норм права. Іншими принципами визначаються: справедливість, пропорційність, правова визначеність, обґрунтованість, доцільність, добросовісність, розумність, своєчасність [209, с. 268-269]. Втім, перші чотири принципи фактично можна розглядати як прояви принципу верховенства права, і не можуть застосовуватись поза законом. Останні ж чотири принципи фактично є вимогами до реалізації адміністративного розсуду [67, с. 124], що в свою чергу ґрунтується на законі. Не можуть реалізовуватись поза вимогами закону також організаційно-правові засоби: добір кадрів, організація праці.

Особливе значення вдосконалення законодавства у галузі надання адміністративних послуг як гарантії законності їх надання зумовлюється також вимогами статті 5 Закону «Про адміністративні послуги», якою визначено особливі вимоги до регулювання надання адміністративних послуг, що полягають у встановленні рівня нормативно-правового регулювання основних засад надання адміністративних послуг (найменування послуги та підстави її одержання, суб’єкт надання та його повноваження, перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги тощо) виключно законом. На жаль, відповідні надання переважної більшості адміністративних послуг у галузі містобудування врегульовано підзаконними нормативними актами, передусім постановами Кабінету Міністрів України. Слід підтримати позицію В.П. Тимощука, який вказує на такий позитивний ефект від зазначеного положення, як стабільність та прозорість законодавства про надання адміністративних послуг [85, с. 104]. Враховуючи вказане, положення, передбачені ст. 5 Закону «Про адміністративні послуги» можна розглядати як специфічну гарантію законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування. Вказане визначає особливі вимоги щодо діяльності із формування належного законодавства щодо надання адміністративних послуг у галузі містобудування, а також визначає компетенцію окремих суб’єктів забезпечення законності надання цих послуг.

Якісне законодавство розглядається в двох аспектах: соціальному (зміст законодавства) та юридичному (формальна сторона). Вказується на необхідності досягнення: адекватності закону (як суспільному розвиткові загалом, так і правовій системі зокрема), його ресурсозабезпеченості, відповідності іншим законам, правового змісту, визначеності [90]. З подібної позиції виходять також більш пізні дослідники, зокрема Л.М. Легін [70, с. 203]. Не заперечуючи принципове значення якісного законодавства як гарантії законності, в тому числі і щодо розглядуваних питань, при визначенні предмета подальшого дослідження слід виходити з наступного. Вказані вище вимоги визначають достатньо широкий зміст поняття «якість законодавства», і надання рекомендацій щодо забезпечення якості законодавства щодо надання адміністративних послуг у галузі містобудування зумовило б необхідність поглибленого звернення до наукових досягнень у галузі соціології, економіки, що виходить за межі цього дослідження. За таких обставин предметом цього дослідження коректніше поставити забезпечення такого показника законодавства, як його ефективність. Визначення ефективності законодавства можливо здійснити з позиції більш широкого поняття ефективності правового регулювання, під яким у юридичній літературі на сьогодні пов’язується із можливістю викликати за допомогою такого регулювання максимально позитивні у конкретній ситуації наслідки за рахунок розумних, доцільних, обґрунтованих витрат та обмежень [209, с. 144]. Тому в межах цього дослідження слід вести мову про необхідність вдосконалення відповідного законодавства саме в напрямку підвищення його ефективності.

Визначаючи напрями вдосконалення гарантій забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування, слід мати на увазі також позицію О.Ф. Скакун щодо забезпеченості юридичних гарантії законності правозастосовною діяльністю різних органів та їх посадових осіб: Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, судових та правоохоронних органів тощо [195, с. 497]. В аспекті забезпечення законності надання вказаних послуг значний інтерес представляє здійснення функцій із забезпечення законності такими суб’єктами, як: адміністратор ЦНАП, керівник структурного підрозділу відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування – суб’єкта надання адміністративної послуги, голова відповідного органу тощо. На сьогоднішній день у правозастосовчій діяльності суб’єктів забезпечення законності надання вказаних послуг слід констатувати, в окремих випадках: затягування розгляду звернень фізичних та юридичних осіб щодо оскарження результатів надання адміністративних послуг, необґрунтовані відмови у розгляді відповідних звернень, несвоєчасне притягнення до відповідальності відповідних посадових осіб, що приймають рішення, пов’язані із наданням адміністративних послуг тощо. З огляду на триваючі процеси децентралізації повноважень із надання адміністративних послуг є всі підстави казати про сприятливі умови для поширення вказаних проблем. Виходячи з наведеного, другим напрямком вдосконалення юридичних гарантій законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування слід визначити належний рівень правозастосовної діяльності суб’єктів забезпечення законності.

В аспекті забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування така правозастосовна діяльність здійснюється, в першу чергу, у двох напрямках: проведення контролю та розгляд звернень громадян. Причому, як було встановлено у попередньому розділі, вказане є актуальним щодо забезпечення законності надання вказаних послуг як органами державної влади, так і органами місцевого самоврядування. Виходячи з останніх наукових досліджень, ухвалених змін до законодавства, висловлюваних законодавчих ініціатив передання повноважень щодо надання адміністративних послуг до органів місцевого самоврядування та вирішення пов’язаних із цим питань сьогодні можна назвати актуальною проблемою як державної політики, так і науки адміністративного права. Так, у Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, що затверджена розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 р. № 333-р (далі - Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні) [175] питанням забезпечення виконання органами місцевого самоврядування своїх повноважень щодо надання адміністративних послуг приділено значну увагу. З огляду на специфіку містобудівної діяльності, що висвітлена у підрозділі 1.1, не викликає сумнівів визначний характер повноважень органів місцевого самоврядування щодо надання вказаних послуг. З урахуванням також позиції В.П. Тимощука щодо принципового значення продовження децентралізації надання адміністративних послуг як запоруки якості їх надання [215, с. 18] можна казати, що в подальшому повноваження органів місцевого самоврядування щодо надання адміністративних послуг, в тому числі і у галузі містобудування будуть тільки розширюватись. Вказане має принциповий вплив на визначення засад забезпечення законності надання таких адміністративних послуг, оскільки здійснення державного контролю у сфері місцевого самоврядування характеризується певними обмеженнями, а контрольна діяльність в самій системі місцевого самоврядування має певну специфіку. Це дозволяє зробити важливі висновки. По-перше, необхідно казати про існування окремого способу забезпечення законності у діяльності публічної влади стосовно надання розглядуваних послуг: контроль у системі органів місцевого самоврядування. По-друге, існує тенденція до набуття таким контролем провідного значення як способу забезпечення законності надання вказаних послуг.

Попри значимість здійснення внутрішнього контролю в системі органів місцевого самоврядування щодо надання ними адміністративних послуг у галузі містобудування слід відмітити важливу роль контролю відповідних центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів надання адміністративних послуг. У положеннях щодо організаційної автономії органів місцевого самоврядування вказується на: не підпорядкованість вказаних органів іншим органам; здійснення контролю за їх діяльністю лише для забезпечення її законності (окрім здійснення делегованих повноважень) [4, с. 114; 74, с. 382, 389]. У попередньому розділі обґрунтовано позицію, що повноваження щодо надання адміністративних послуг у галузі містобудування мають бути надані органам місцевого самоврядування шляхом не делегування, а саме передачі, що зумовлює набуття ними характеру власних повноважень. Таким чином державний (міжвідомчий) контроль за наданням адміністративних послуг органами місцевого самоврядування має носити достатньо обмежений характер. З робіт дослідників проблематики державного контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування власних повноважень можливо зробити висновок про предметний характер такого контролю: бюджетно-фінансовий, екологічний, архітектурний, санітарно-епідеміологічний тощо [198, с. 63].

Таким чином, стосовно надання органами місцевого самоврядування адміністративних послуг у галузі містобудування можливо стверджувати, що вказана контрольна діяльність має значення для забезпечення законності їх надання, оскільки стосується або забезпечення надання вказаних послуг, або реалізації органами місцевого самоврядування своїх повноважень, що напряму пов’язані із наданням адміністративних послуг у галузі містобудування. Прикладом першого випадку контрольної діяльності можна навести контроль за дотриманням законодавства у сфері охорони праці, що має безпосередній вплив на організацію роботи відповідних посадових осіб, які приймають рішення стосовно надання адміністративних послуг. Повноваження контролюючих органів передбачаються, зокрема у ст. 39 Закону України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р. № 2694-XII [198, с. 64; 162]. Щодо другого можна навести контроль за дотриманням органами місцевого самоврядування законодавства про використання та охорону земель, зокрема екологічних вимог при наданні у власність, користування, в тому числі в оренду земельних ділянок [198, с. 65]. Істотне значення має також контроль у галузі охорони атмосферного повітря. Так, наприклад відповідно до ч. 2 ст. 20 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992 р. № 2707-XII [161] не допускається спалювання окремих промислових та побутових відходів на території підприємств, установ, організацій і населених пунктів, за певними винятками. Вказане справляє безпосередній вплив на прийняття органами місцевого самоврядування рішень щодо розміщення будівництва відповідних підприємств.

Попри специфічне співвідношення об’єкта та суб’єкта здійснення вказаного контролю (належність до різних систем публічної влади) вказана діяльність уповноважених органів та посадових за своїми характеристиками може бути охарактеризована саме як контрольна. Так, зокрема основною метою контрольної функції в державному управлінні визначається відстеження та усунення відхилень у фактичній діяльності об’єкта контролю від запланованих показників, а також забезпечення стабільності його належного стану [80, с. 332]. Визначальною відмінністю контролю і нагляду можна вважати наявність або відсутність права втручання у діяльність підконтрольних (піднаглядних) об’єктів, змінювати чи скасовувати їх акти управління [4, с. 279].

У зв’язку із вказаним увагу привертають до себе положення щодо мети діяльності та повноважень Державної екологічної інспекції України (далі - Держекоінспекція України), а також методів здійснення нею діяльності. Так, відповідно до абз. 2 п. 1 Положення про Державну екологічну інспекцію України від 13.04.2011 р. № 454/2011 (далі – Положення про Держекоінспекцію України) [167], метою її діяльності визначено забезпечення реалізації державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. До повноважень Держекоінспекції належить надання зокрема, органам місцевого самоврядування приписів щодо зупинення дії чи анулювання в установленому законодавством порядку дозволів, ліцензій, сертифікатів, висновків, рішень, лімітів, квот, погоджень, свідоцтв на спеціальне використання природних ресурсів, ліцензій на проведення землевпорядних та землеоціночних робіт, а також щодо встановлення нормативів допустимих рівнів шкідливого впливу на стан навколишнього природного середовища (пп. 5 п. 4 Положення про Держекоінспекцію України). Слід зауважити, що відповідно до пп. 2 п. 4 вказаного Положення, наведене повноваження реалізується тільки стосовно виконання органами місцевого самоврядування делегованих повноважень. Разом із тим, у разі віднесення відповідних повноважень навіть до власних, немає перешкод для збереження за подібними органами виконавчої влади права на видання відповідних приписів, а у випадку невиконання їх органами місцевого самоврядування – права на звернення до суду. Виходячи з даних, наведених на сайті цієї Держекоінспеції України, основним засобом її діяльності щодо здійснення розглядуваного контролю виступає перевірка [30].

Надвідомчий контроль в юридичній літературі характеризується як контроль, що: проводиться органами загальної компетенції; проведення є незалежним від відомчого підпорядкування об’єкта контролю. Як приклади суб’єктів надвідомчого контролю вказуються: Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації [4, с. 275]. Втім, дослідження відповідних положень чинного законодавства, що регламентують правові засади діяльності вказаних органів дають підстави стверджувати про те, що найбільш дієвими видами контролю щодо надання органами місцевого самоврядування адміністративних послуг слід вважати все ж таки відомчий і надвідомчий. Так, з положень п. 3 ч. 1 ст. 20 Закону «Про Кабінет Міністрів України» випливає здійснення Кабінетом Міністрів України контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування повноважень, але які носять делегований характер. Щодо ж місцевих державних адміністрацій слід вказати, передусім на положення ч. 5 ст. 39 Закону «Про місцеві державні адміністрації», з якого випливає неможливість місцевих державних адміністрацій втручатись у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень.

Досліджуючи специфіку здійснення контролю за діяльністю суб’єктів публічної влади щодо надання адміністративних послуг не можна не звернути увагу на відповідну діяльність адміністратора ЦНАП щодо забезпечення дотримання суб’єктами надання адміністративних послуг належних строків їх надання. Частково вказане питання вже було предметом розгляду у попередньому підрозділі, де було зокрема, визначено право адміністратора ЦНАП ініціювати притягнення відповідних посадових осіб суб’єктів надання адміністративних послуг до адміністративної відповідальності.

З положення п. ч. ст. 13 Закону «Про адміністративні послуги» можливо зробити висновок про наявність у адміністратора ЦНАП контрольних повноважень щодо вказаних питань, оскільки в зазначеному пункті для характеристики вказаних повноважень використано термін «контроль». Водночас, дослідження відповідних законодавчих положень, юридичної літератури дає підстави визначити істотну специфіку такого «контролю». Так, відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 13 вказаного Закону, адміністратор ЦНАП у випадку виявлення порушення строків надання адміністративних послуг має інформувати про це зокрема, керівника відповідного суб’єкта надання адміністративних послуг і вимагати усунення відповідних порушень. З вказаного положення можливо визначити істотні відмінності вказаної діяльності адміністратора ЦНАП від класичного розуміння контролю у державному управлінні. По-перше, адміністратор направляє відповідну інформацію та вимогу не конкретній посадовій особі, що допустила порушення, а її керівникові, тобто адресат відповідного реагування адміністратора та порушник не збігаються. По-друге, суб’єктом усунення відповідних порушень виступає не сам контролюючий суб’єкт [4, с. 278], а відповідний керівник. Водночас, враховуючи притаманність цій діяльності адміністратора основних ознак контролю: відслідковування стану справ на підконтрольному об’єкті [85, с. 239-240], надання законодавством вказаній вимозі адміністратора обов’язкового характеру можливо казати про специфічний випадок контрольної діяльності. За критерієм сфери діяльності, що підлягає контролю такий контроль слід кваліфікувати як внутрішній.

Водночас, привертає до себе ще одна особливість здійснення зазначеного контролю. Як випливає з положень законодавства, зокрема ч.ч. 1, 2, 6 ст. 12, ч. 2 ст. 13 Закону «Про адміністративні послуги», а також юридичної літератури, можна казати про типовість ситуації збігу в одній особі суб’єкта: утворення центру надання адміністративних послуг, призначення на посаду адміністратора ЦНАП та надання відповідних адміністративних послуг [215, с. 72]. Водночас, з положень ч. 3 ст. 12 вказаного Закону, можуть утворюватись ЦНАП, через які надаються адміністративні послуги як відповідного органу місцевого самоврядування, так і місцевої державної адміністрації. У такому випадку цілком імовірною є ситуація, коли адміністратор ЦНАП, будучи посадовою особою місцевого самоврядування, заявляє відповідну вимогу до посадових осіб державної влади та навпаки. Такий контроль навряд чи може бути охарактеризовано як внутрішній. Зазначене свідчить, що контроль, який здійснюється адміністратором ЦНАП за додержанням суб'єктами надання адміністративних послуг у галузі містобудування термінів розгляду справ та прийняття рішень слід розглядати як специфічний випадок контролю за наданням адміністративних послуг у галузі містобудування.



В аспекті системи юридичних гарантій законності, що наводиться О.Ф. Скакун, зокрема правових способів, з позиції забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування на особливу увагу заслуговує такий спосіб, як судовий контроль. В юридичній літературі вказується на таку основну особливість судового контролю, як відсутність систематичності у проведенні [4, с. 291]. Значення судового контролю як способу забезпечення законності надання досліджуваного виду послуг виявляється у: можливості скасування (визнання нечинним) рішення субєкта надання адміністративних послуг, в тому числі органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. № 2747-IV (далі – КАС України) [51]; ч. 10 ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування»); можливості вирішення спорів між субєктами владних повноважень, що виникають у зв’язку із застосуванням такої форми управління, як адміністративний договір [4, с. 168] (п. 4 ч. 2 ст. 17 КАС України). Випадки доцільності укладення таких договорів визначено у попередньому підрозділі. Способами відновлення законності можуть стати: примушення до укладання адміністративного договору; адміністративна реституція [41, с. 96, 214-217]. Водночас, застосування судового порядку вирішення таких спорів потребує внесення певних змін до чинного законодавства. Так, слід погодитись із загальноприйнятою позицією, що право на звернення до адміністративного суду для вирішення подібних спорів має бути нормативно закріплено. Разом із тим, слід констатувати, що для більшості суб’єктів публічної влади подібне повноваження належною мірою не закріплене. Відповідно до ст. 18-1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», п. 5 ст. 28 Закону «Про місцеві державні адміністрації», ст. 28 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» вказані суб’єкти мають право звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їх повноважень. Але вказані норми не можуть бути підставою для звернення до адміністративного суду якщо протилежна сторона порушує умови адміністративного договору або створює перешкоди для його виконання. Такий висновок випливає з характеру повноважень вказаних субєктів, що встановлюються виключно законом (ч. 2 ст. 19 Конституції України). У звязку із цим в літературі слушно вказується, що права та обовязки сторін адміністративного договору не є їхньою компетенцією [86, с. 91]. Тому вказані повноваження потребують додаткового закріплення, наприклад шляхом доповнення вказаних статей відповідними структурними частинами.

Останнім видом контролю за суб’єктом його здійснення, на який варто звернути увагу в аспекті забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування є громадський контроль. В юридичній літературі основною специфічною рисою цього контролю визначається його суб’єкт: громадські організації чи окремі громадяни [4, с. 296-297; 66, с. 297]. Вказується також на іншу істотну його особливість: неможливість застосування заходів примусового характеру за результатами його здійснення. Попри це, слушно вказується на великі потенційні можливості впливу цього контролю на рішення, дії суб’єктів публічної влади [66, с. 297]. Правовою основою для здійснення громадського контролю можливо вважати такі загальні повноваження громадських об’єднань, як: звертатися у визначеному законом порядку до суб’єктів публічної влади із пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об'єднання та важливих питань державного і суспільного життя (п.п. 2-4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про громадські об'єднання» від 22.03.2012 р. № 4572-VI [127]). Приклади реалізації такого контролю вже були наведені у підрозділі 1.1 і стосуються, передусім, випадків конфліктів інтересів забудовників та населення певної території з приводу розміщення конкретного будівництва. Актуальність у здійсненні громадського контролю може виникати також в інших випадках, коли здійснення певної діяльності на підставі виданого дозволу може зачіпати права населення конкретної території або конкретних громадян (наприклад, зведення підприємства щодо спалювання відходів із недотриманням вимог щодо відстані від населених пунктів). Ґрунтовний аналіз проблем реалізації громадського контролю за надання публічних послуг органами публічної влади проводить В.В. Латишева (2010 р.). За результатами дослідження визначаються такі напрямки вдосконалення форм та механізмів реалізації вказаного контролю: запровадження інституту громадських захисників [68, с. 13]; вдосконалення практики проведення громадських слухань [68, с. 13]; запровадження громадських рад при органах публічної влади [68, с. 14]; вдосконалення процедури розгляду звернень громадян та громадських організацій [68, с. 14] та ін. Звернення до більш пізніх наукових публікацій свідчать, що в значній мірі вказані проблеми зберігають свою актуальність. Так, наприклад С.В. Благодєтєлєва-Вовк вказує на такі типові причини неефективності громадського контролю, як зокрема: некомпетентність громадян, що мають намір реалізовувати відповідні функції; неврахування існуючою структурною побудовою органів публічної влади необхідності взаємодії із громадськими організаціями. Вказується також на значну кількість інших факторів, таких як недостатність інформування населення, непрозорість процесів прийняття суспільно важливих рішень [24, с. 54-55]. З позиції вдосконалення громадського контролю надання адміністративних послуг у галузі містобудування перспективними видаються як окремі напрацювання В.В. Латишевої, так і більш пізні напрацювання. Зокрема, щодо зазначених вище пропозицій В.В. Латишевої привертають увагу щодо наукової дискусії такі, як: запровадження інституту громадських захисників; запровадження громадських рад при органах публічної влади. Зокрема, у випадку конфлікту місцевого населення із забудовником з приводу розміщення будівництва мешканцям доводиться звертатись по правову допомогу у загальному порядку. Втім, належний рівень ведення подібних справ вимагає володіння специфічними знаннями не тільки у галузі містобудування, але й у правовому регулюванні відповідних випадків, процедурах видачі відповідних дозволів тощо. Вказане підвищує значення участі в таких справах особи, яка має відповідний досвід та знання. Крім того, існуючі засоби зв’язку, розвиток законодавства про електронний документообіг створюють сприятливі умови для охоплення одним таким «офісом» значної території. Існування подібних осіб або організацій визнається дієвим механізмом здійснення громадського контролю також у зарубіжній літературі [97, с. 188] Належна ж діяльність громадських рад, налагоджена їх взаємодія із органами публічної влади може взагалі попередити виникнення розглядуваних конфліктів. Вказане свідчить про перспективність вдосконалення правового регулювання здійснення громадського контролю за наданням адміністративних послуг у галузі містобудування.

Окрім проведення контролю іншим напрямком правозастосовної діяльності щодо забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування визначено розгляд звернень громадян. Закон «Про звернення громадян» розрізняє три види таких звернень: заява (клопотання), пропозиція (зауваження), скарга (ч.ч. 2-4 ст. 3). Як вказує В.Я. Малиновський, скарги становлять найбільшу частину звернень громадян [80, с. 514]. В аспекті забезпечення законності, в тому числі в досліджуваній сфері правовідносин з зазначених видів звернень громадян найбільший інтерес представляє саме скарга як звернення заінтересованих у захисті власних прав осіб [4, с. 296]. Правовою основою для розгляду органами публічної влади скарг щодо результатів надання адміністративних послуг можна вважати положення, передусім: ст. 40 Конституції України, якою встановлено право на звернення та обов’язок суб’єктів публічної влади щодо їх розгляду та вирішення; ч. 1 ст. 1, абз. 1, 2 ч. 1 ст. 4, ст. 19 Закону «Про звернення громадян», якими фактично деталізується вказана конституційна норма, в тому числі вказується на ознаки рішення, що є предметом оскарження. Крім того, хоча в Законі «Про адміністративні послуги» відсутні норми, якими передбачено існування адміністративного порядку оскарження результатів надання цих послуг, але слід звернути увагу на п. 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження вимог до підготовки технологічної картки адміністративної послуги» від 30.01.2013 р. № 44 (далі – Постанова «Про затвердження вимог до підготовки технологічної картки адміністративної послуги») [136], що передбачає вміщення у вказаній картці інформації щодо механізму оскарження результату надання адміністративної послуги. Крім того, стосовно правових основ оскарження результатів надання адміністративних послуг слід навести також основоположні нормативні акти, що визначають правовий статус конкретних суб’єктів розгляду скарг, і в яких встановлюються їх відповідні обов’язки: Закон «Про місцеве самоврядування» (ч. 9 ст. 59), Закон «Про місцеві державні адміністрації» (ч.ч. 2-4 ст. 38, ч.ч. 1, 4 ст. 43), а також інші акти, що визначають правове становище суб’єктів таких видів контролю, як урядовий, парламентський, судовий, громадський. Попри наведене ґрунтовне врегулювання основ права на оскарження результатів надання адміністративних послуг, слід констатувати, що недостатньою мірою врегульованим залишаються процедурні питання реалізації такого права, що призводить до неможливості реалізації особою свого права на оскарження на належному рівні. Так, аналіз законодавчих джерел, практики їх застосування, окремих наукових праць стосовно порядку оскарження результатів надання містобудівних адміністративних послуг свідчить про існування в цій сфері значних проблем: складний та непрозорий порядок оскарження результатів надання окремих видів адміністративних послуг, що стосується також і розглядуваної сфери; неоднакові положення щодо оскарження в різних центрах надання адміністративних послуг [110; 173; 187]. Зокрема, суб’єкт звернення за адміністративною послугою може отримати інформацію про механізм оскарження результату надання адміністративної послуги через технологічну картку адміністративної послуги (п. 6 Постанови «Про затвердження вимог до підготовки технологічної картки адміністративної послуги» [136]). Водночас, у вказаній постанові не деталізовано, яка саме інформація має міститись у технологічній картці стосовно «механізму оскарження». Це призводить до зазначення у відповідних картках лише загальних положень щодо механізму оскарження, без прив’язки до конкретних послуг, або взагалі обмеженням вказівок лише на судовий порядок оскарження [211; 210]. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. № 393/96-ВР (далі – Закон «Про звернення громадян») [152], звернення адресуються органам (посадовим особам), до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Відповідно до ч. 8 ст. 5 цього Закону, звернення, оформлене неналежним чином, повертається заявнику. Вказане зумовлює неможливість для скаржника самостійно визначити порядок оскарження, зокрема визначити суб’єкта розгляду скарги по конкретній послузі, без володіння відповідними знаннями в сфері права або юридичної допомоги, що позбавляє сенсу саму ідею роз’яснення права на оскарження. У такому випадку навіть за умов подання скарги до адміністратора ЦНАП існує імовірність повернення скарги без розгляду, попри положення ч. 3 ст. 7 вказаного Закону щодо обов’язку суб’єкта публічної влади переслати помилково направлене йому звернення.

Сучасна юридична література свідчить про виділення вченими двох основних складових щодо організації забезпечення права особи на оскарження результатів надання адміністративної послуги: 1) забезпечення можливості звернення споживача адміністративної послуги із скаргою до адміністратора ЦНАП із подальшим переданням цієї скарги до суб’єкта розгляду; 2) забезпечення споживача адміністративної послуги необхідною інформацією про порядок оскарження результату надання адміністративної послуги, передусім шляхом зазначення про такий порядок в рішенні про відмову у наданні адміністративної послуги, а також повідомлення іншими способами (інформаційні стенди, інтернет-ресурси, усні консультації при наданні послуги та ін.) [215, с. 82-83]. Стосовно оскарження результатів адміністративних послуг у галузі містобудування слід вказати про обов’язковість застосування обох складових, але за основу слід взяти першу. Заходи ж щодо повідомлення про порядок оскарження можуть носити додатковий характер. Вказане випливає з: 1) складності на сьогоднішній день системи суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування та знаходженні цієї системи у стані реформування; 2) у зв’язку із вказаним складно забезпечити для актуальність інформації про чинний порядок оскарження суб’єкта звернення, а також досягти зрозумілого для нього формулювання роз’яснення порядку оскарження. Значно легше забезпечити цю інформацію для адміністратора ЦНАП.

Так, наприклад, Управління містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та генерального плану Харківської міської ради (далі – Управління) є суб’єктом надання такої адміністративної послуги, як «надання земельної ділянки в оренду або передачу у власність для будівництва (реконструкції, капітального ремонту, технічного переоснащення або реабілітації) об'єкта». Щодо цього органу можна встановити таку схему підпорядкування: Управління – Департамент містобудування, архітектури та генерального плану – заступник міського голови з питань містобудування, архітектури та земельних відносин – виконавчий комітет Харківської міської ради – Харківська міська рада / Харківський міський голова [205; 223]. Про стан реформування системи органів надання адміністративних послуг у галузі містобудування свідчить, зокрема передання повноважень щодо здійснення окремих адміністративних послуг до компетенції органів місцевого самоврядування, зокрема щодо реєстрації прав на нерухоме майно [27].

Втім, постає питання: як запобігти поверненню скарги суб’єктом розгляду на підставі ч.ч. 1, 8 ст. 5 Закону «Про звернення громадян»? З системного тлумачення положень ч. 8 ст. 5, ч. 1 ст. 7 згаданого Закону випливає: 1) можливість встановлення нормативними актами інших вимог до звернень громадян, аніж ті, що встановлені у ст. 5 цього Закону; 2) існування обов’язку щодо прийняття та розгляду звернень, належно оформлених і поданих у встановленому порядку. Вказане, з урахуванням наведеного вище обов’язку адміністратора ЦНАП щодо направлення скарги суб’єкту розгляду приводить до висновку про можливість встановлення особливих вимог щодо змісту скарги на результати надання адміністративних послуг у галузі містобудування, зокрема про достатність зазначення суб’єктом розгляду скарги адміністратора ЦНАП і, відповідно, адресування такої скарги саме до відповідного ЦНАП. Водночас, така особливість має бути закріплена у відповідних нормативних актах. Враховуючи тимчасовий характер існуючого стану реформування суб’єктів надання адміністративних послуг, закріплювати це положення на рівні Закону «Про адміністративні послуги» не є доцільним. Більш прийнятним варіантом є внесення відповідних змін до підзаконних нормативних актів, зокрема – до Примірного регламенту центру надання адміністративних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2013 р. № 588 [148]. Слід зауважити, що на сьогодні у вказаному Регламенті немає структурної частини, де регламентувалися б питання оскарження результату надання адміністративної послуги. Разом із тим, практично у всіх регламентах діючих центрів надання адміністративних послуг відповідні розділи є. Вказане свідчить про доцільність доповнення подібним розділом також Регламенту і визначення у цьому розділі дослідженого питання. Одночасно доцільним є видання Мінекономрозвитку листа із відповідними роз’ясненнями.



Вказані вище загальносоціальні та юридичні гарантії законності О.Ф. Скакун об’єднує в одній групі – національні гарантії законності. Водночас, вчена виділяє також міжнародні гарантії правозаконності, під якими розуміє діяльність міжнародних організацій, що сприяє утвердженню цього правового режиму. З положень, що наводить О.Ф. Скакун можливо зробити висновок, що така діяльність спрямована на утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Способами досягнення цієї мети є: контроль за дотриманням у конкретних державах прав і свобод людини; застосування до них санкцій або заохочувальних заходів політичного або економічного характеру [195, с. 497-498]. В юридичній літературі сьогодні відмічається значна кількість міжнародних, а також неурядових організацій, що здійснюється за вказаними вище напрямками [195, с. 75-77; 209, с. 306-307]. Надання адміністративних послуг у галузі містобудування як діяльність, що спрямована на реалізацію відповідних прав осіб, має ключове значення для реалізації для відповідних прав, передбачених не тільки національними, але й міжнародними актами. В цьому контексті слід відмітити, передусім, передбачене ч. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 р. [82] право на, зокрема достатній життєвий рівень, житло, а також покращення умов життя. Передбачене ст. 40 Конституції України зобов’язання органів та посадових осіб публічної влади щодо розгляду звернень громадян та надання відповіді у встановлений законом строк, кореспондуючі цьому зобов’язанню права не знайшли свого прямого закріплення у основних міжнародних актах з прав людини. Водночас, в юридичній літературі вказується на такі принципи європейського адміністративного права, як принцип поваги до фундаментальних прав людини і громадянина, а також принцип прозорості [186, с. 79]. Враховуючи викладене, можливо казати, що неналежне надання адміністративних послуг у галузі містобудування може безпосереднім чином порушувати ключові права людини, визнані на міжнародному рівні. У цьому контексті слід відмітити діяльність значної кількості міжнародних організацій, що розглядається як гарантія прав людини: Європейського Суду з прав людини, Комітету Міністрів Ради Європи, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Європейської комісії «За демократію через право», Організації з безпеки і співробітництва у Європі та інших [209, с. 306-307]. Конкретними прикладами прийняття рішень, що істотним чином впливають на забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування можливо навести рішення Європейського Суду з прав людини, наприклад рішення у справі «Серков проти України», в якому містяться оціночні судження Суду щодо якості відповідного українського законодавства, а також належності застосованого судами підходу при вирішенні конкретних спорів [201], «Федоренко проти України» яким закріплено правовий характер очікування особою незмінності прав, що надані відповідно до рішення органу публічної адміністрації [202]. Відповідно до листа Вищого адміністративного суду України від 18.11.2014 р. № 1601/11/10/14-14, правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справедливості, можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу [234]. Вказане, а також наявні сьогодні євроінтеграційні процеси, що відбуваються як стосовно адміністративного законодавства взагалі, так і стосовно законодавства у сфері адміністративних послуг зокрема дає підстави стверджувати про вагому роль міжнародних гарантій законності щодо забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування, а також про тенденції до збільшення цієї ролі у майбутньому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Забезпечення закон iconЗакон України "Про інформацію". Сутність інформатизації. Закон України "Про Національну програму інформатизації". Етапи створення І тенденції розвитку засобів обчислювальної техніки. Принципи побудови та роботи персонального комп’ютера
Сутність інформатизації. Закон України “Про Національну програму інформатизації”
Забезпечення закон icon№467 від 23. 09. 2010p. Передплатні індекси
Однак, закон є закон, І його потрібно виконувати. Тому Володимир Хомко разом зі своїми однодумцями прийматиме участь у виборах від...
Забезпечення закон iconУрок №44 Клас 10 Тема уроку. Закон Гука. Дата
Мета: Освітня: продовжити характеризувати деформоване тіло, ввести закон Гука, розглянути діаграму розтягу твердих тіл; Розвивальна:...
Забезпечення закон iconЗакон україни про Кабінет Міністрів України Цей Закон відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження І порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Розділ I
Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади
Забезпечення закон iconШановний Олександрович, шановні народні депутати! Дозвольте вам доповісти закон
Этот закон. Головуючий. Проти ніхто не хоче висловлюватися. Проект у вас на руках. Також мова йде про перше читання. До другого читання...
Забезпечення закон iconЗакон України "Про закони І законодавчу діяльність"
...
Забезпечення закон iconЗакон термоди­наміки для пояснення теплових явищ, узагальнити знання про фізичні основи теплових двигунів. Тип уроку. Урок узагальнення та систематизації знань. Обладнання
Формувати науковий світогляд на основі першого закону термоди­наміки; систематизувати знання про закон збереження енергії та його...
Забезпечення закон iconЗакон всесвітнього тяжіння Розробка уроку з фізики з комп’ютерною підтримкою для 10 класу Кривий Ріг 2011
Кожен етап уроку: перевірка домашнього завдання, викладання нового матеріалу, закріплення супроводжується комп’ютерною підтримкою,...
Забезпечення закон iconЗакон України «Про освіту»; Закон України «Про дитячі та молодіжні громадські організації»; Положення про загальноосвітній навчальний заклад; Статут школи; Положення про організацію діяльності учнівського самоврядування
З розвитком дитячого та молодіжного лідерського руху актуальним стало питання аналізу діяльності органів учнівського самоврядування,...
Забезпечення закон iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка