Забезпечення закон



Сторінка8/12
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.72 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

3.2. Вдосконалення правозастосовної діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування

У системі юридичної діяльності правозастосування є домінуючим правовим комплексом, який за своїм соціальним значенням поступається тільки правотворчості. Таке значення правозастосування визначає посилену увагу вчених щодо визначення його сутності. Зокрема, слід вказати про наукові напрацювання І.Я. Дюрягіна, В.В. Єршова, В.В. Лазарєва, Р.В. Шагієва та інших. Проте, запровадження концепції людиноцентризму як основи діяльності суб’єктів правозастосування, гуманізація державно-владної діяльності та трансформація її змісту у напрямку розвитку демократичних засад диспозитивності та пріоритету прав, свобод, законних інтересів потребує постійного доктринального аналізу проблеми правозастосування, особливо враховуючи роль відповідної діяльності як об’єктивно притаманної державним інституціям. Викладене стосується не тільки виконавчо-розпорядчих органів, якими є органи виконавчої влади, але й інших суб’єктів забезпечення законності і правопорядку – прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, судів та інших.

Зміст і характер правозастосовної діяльності суб’єктів забезпечення законності і правопорядку є індикатором визначення якості державно-владної діяльності, спроможності відповідних державних інституцій гарантувати законність і правопорядок у суспільстві, примат прав і свобод людини і громадянина. Правозастосовна діяльність зазначених суб’єктів свідчить про їх відношення до норм права, готовність дотримуватись правових приписів.

Ключовими для формування напрямків вдосконалення правозастосовної діяльності можна вважати доктринальні тези стосовно взаємозв’язку правозастосовної діяльності із правосвідомістю. Так, Тамаш Андраш зазначав, що дотримання або недотримання норми пов’язане із конкретними суб’єктами, зокрема особистісними характеристиками, внаслідок яких формується відношення до норми права. Виходячи з соціального буття, норма права стає зовнішньою формою задоволення індивідуальних потреб особистості, а її соціальне значення залишається у самій нормі [206, с.17]. Разом з тим, органічний взаємозв’язок особистості, змісту правового припису і соціального буття можливий за умови високого рівня правосвідомості, наявність якого є гарантом належної правозастосовної діяльності. У зв’язку з цим можна зауважити про те, що правозастосовну діяльність не можна зводити тільки суто до видання актів застосування права, адже правозастосування здійснюється завдяки певній правовій процедурі та передбачає наявність значної кількості неформальних (не формалізованих) зв’язків.

Спираючись на наведений доктринальний підхід, можна вказати про те, що правозастосовна діяльність суб’єктів забезпечення законності і правопорядку в Україні являє собою складний процес реалізації матеріальної норми, якою регламентовано владну поведінку зазначених суб’єктів, що має правові наслідки у формі індивідуальних правових приписів або юридичних фактів, що є основою виникнення, зміни і припинення певних правовідносин.

Визначення напрямків вдосконалення діяльності суб’єктів забезпечення законності надання досліджуваного виду адміністративних послуг необхідно здійснювати виходячи з особливостей здійснення такої діяльності як правозастосовної: здійснюють тільки уповноважені суб’єкти; - така діяльність має владний характер; здійснюється послідовно і стосується матеріально-правових, процесуальних, організаційних, технічних, психологічних зв’язків і відносин; правові наслідки існують у формі індивідуальних правових приписів або юридичних фактів, що є основою виникнення, зміни і припинення певних правовідносин; підставою правозастосовної діяльності виступають обставини, передбачені у чинному законодавстві; така діяльність виступає як найважливіша юридична гарантія законної, обґрунтованої и справедливої реалізації права; правозастосовна діяльність являє собою переважно єдність норм, що регулюють матеріальні і процедурні відносини; така діяльність стосується вирішення практичних завдань, пов’язаних із реалізацією компетенції суб’єктами забезпечення законності і правопорядку.

Стосовно останньої особливості слід вказати, що постановка вказаних завдань напряму залежить від поставлених державою правових цілей. Наведене стосується усієї системи суб’єктів забезпечення законності взагалі і таких суб’єктів стосовно надання містобудівних послуг – зокрема. Такі правові цілі мають бути представлені у виді логічно обґрунтованого комплексу цільових функцій, конкретних взаємопов’язаних і взаємообумовлених завдань, які визначені у певній ієрархії і послідовності та не є декларативними, але реальними і можливими для досягнення.

Визначення завдань щодо вдосконалення правозастосовної діяльності суб’єктів забезпечення законності надання містобудівних адміністративних послуг неможливо без врахування зокрема, кола вказаних суб’єктів, оскільки це істотним чином впливає на визначення специфіки їх діяльності, яка має бути врахована. Як визначено за результатами проведених у попередніх підрозділах досліджень, можна казати про значне коло вказаних суб’єктів: органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, адміністратори ЦНАП, судові та правоохоронні органи, суб’єкти громадського контролю тощо. Слід зважати також на широкий зміст категорії «суб’єкти забезпечення законності», яким охоплюється будь-який суб’єкт права, діяльність якого сприяє досягненню вказаної мети. Попри таку різноманітність цих суб’єктів, слід вказати про передачу повноважень щодо надання адміністративних послуг на місця, зокрема до компетенції органів місцевого самоврядування як перспективний напрямок державної політики щодо організації надання адміністративних послуг, причому така передача має здійснюватись шляхом, переважно, передання вказаних повноважень, а не їх делегування. З огляду на положення щодо правової та організаційної автономії органів місцевого самоврядування вказане означає перспективність визначення основними суб’єктами забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування саме відповідних органів та посадових осіб місцевого самоврядування: керівники відповідних відділів, до повноважень яких належить надання вказаних послуг, департаменти, до структури яких вони входять (їх керівники), виконавчі комітети, відповідні ради (їх голови). Крім того, з огляду на вказану тенденцію зростає значення судового захисту прав суб’єктів отримання муніципальних містобудівних адміністративних послуг. Значення судового контролю в загальних рисах висвітлено у підрозділах 2.1 та 2.2, де вказано на можливість визнання судом рішень органів місцевого самоврядування незаконними. Способами захисту прав у таких випадках, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 162 КАС України можуть бути скасування або визнання їх нечинними. Таким чином, стосовно судового контролю за наданням адміністративних послуг у галузі містобудування слід констатувати наявність прямого впливу суду щодо органу місцевого самоврядування як суб’єкта надання послуги, в чому вбачається особливе значення цього виду контролю. Вказане свідчить про провідну роль правозастосовної діяльності у забезпеченні законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування, адже вказані вище види контролю реалізуються саме у порядку правозастосування. Правозастосуванням є також здійснення міжвідомчого контролю (нагляду) за діяльністю суб’єктів забезпечення законності надання досліджуваних послуг.

Проведене дослідження, а також врахування наукових надбань попередніх дослідників проблематики вдосконалення системи надання адміністративних послуг (В.П. Тимощук, В.В. Петьовка, К.А. Фуглевич, О.Б. Ляшко, Т.О. Буренко, М.М. Романяк та інших) дає підстави виділити актуальні завдання щодо вдосконалення правозастосовної діяльності у цій сфері, що стосуються також і містобудівних послуг: а) визначення та законодавче закріплення процедур оскарження рішень, дій, бездіяльності суб’єктів надання адміністративних послуг; б) вдосконалення процедур діяльності суб’єктів забезпечення законності надання досліджуваних послуг; в) потребують вдосконалення процедури надання адміністративних послуг, визначення єдиних стадій таких процедур та їх закріплення у стандарті та регламенті надання адміністративних послуг; в) встановлення форм рішень, які приймаються у результаті надання адміністративних послуг; г) регламентація процедур інформаційного забезпечення надання адміністративних послуг із дотриманням законодавства про захист персональних даних; д) видання роз’яснень щодо окремих питань чинного адміністративного законодавства, що застосовується суб’єктами забезпечення законності надання адміністративних послуг у сфері містобудування; е) розвиток системи забезпечення належної кваліфікації посадових осіб – суб’єктів надання адміністративних послуг, а також адміністраторів центрів надання адміністративних послуг; ж) вжиття правових та організаційних заходів щодо запобігання та протидії корупції у сфері вказаної діяльності.

Окремі з цих напрямів вже дістали певну увагу в попередніх підрозділах, тому увагу слід зосередити на тих, що безпосередньо стосуються діяльності суб’єктів забезпечення законності надання розглядуваних послуг. Такими слід визначити напрями стосовно: закріплення процедур оскарження рішень суб’єктів надання адміністративних послуг; вдосконалення процедур діяльності суб’єктів забезпечення законності надання досліджуваних послуг; вжиття заходів щодо запобігання та протидії корупції; видання роз’яснень.

Актуальність формування процедур адміністративного оскарження стосовно результатів надання адміністративних послуг зумовлена колом визначених Законом «Про адміністративні послуги» суб’єктів звернення за отриманням таких послуг, якими є не тільки фізичні, але й юридичні особи (п. 2 ч. 1 ст. 1). У разі необхідності отримання містобудівної адміністративної послуги у зв’язку із здійсненням підприємницької діяльності виникає необхідність її отримання на ім’я саме юридичної особи, що зумовлює визначення саме її як суб’єкта оскарження результату надання послуги. Попри значну увагу до питань закріплення у законодавстві процедур адміністративного оскарження взагалі та стосовно результатів адміністративних послуг зокрема, доводиться констатувати необхідність законодавчих змін у цьому напрямку. Зокрема, чинні положення доктрини, законодавства, насамперед ст. 40 Конституції України, Закону «Про звернення громадян» надають відповіді на вказані питання, передусім щодо звернень громадян, а не юридичних осіб [7; 56, с. 297-301]. Роз’яснення вищих судових інстанцій з цих питань відсутні, а підходи адміністративних судів з розгляду відповідних справ можуть оцінюватись неоднозначно з урахуванням наведених доктринальних та законодавчих положень [122]. Крім того, як було встановлено у попередніх підрозділах, процедури щодо розгляду скарг на результати надання адміністративних послуг регламентовані, переважно, на рівні регламентів роботи окремих ЦНАП, і відрізняються, подекуди, неоднаковими засадами врегулювання. Таким чином, спеціалізоване централізоване регламентування вказаних питань теж слід визнати недостатнім.

В аспекті розвитку процедур адміністративного оскарження слід відмітити проект Адміністративно-процедурного кодексу, який був зареєстрований у Верховній Раді України (реєстр. №11472 від 03.12.2012), і дія якого була спрямована на урегулювання відносин між суб’єктами публічної влади і громадянами, юридичними особами. Процедури адміністративного оскарження були розташовані у окремому Розділі. Суб’єктом розгляду скарги за проектом визначено вищий відносно адміністративного органа, що розглядав адміністративну справу, орган виконавчої влади, орган чи посадова особа місцевого самоврядування, які уповноважені розглядати і приймати рішення з порушених у скарзі питань. Також суб’єктом розгляду скарги може бути комісія, утворена адміністративним органом для розгляду скарг. Важливим є визначення у проекті Кодексу порядку виконання адміністративного акта, в тому числі примусового [112].

Слід вказати, що спроба розробити і прийняти проект Адміністративно-процедурного кодексу була здійснена не один раз. Так, на підставі напрацювань Центру політико-правових реформ у 2003 році було розроблено такий проект, який передбачав 6 розділів, 6 глав, 74 статті. Адміністративну процедуру було визначено як встановлений законодавством порядок провадження в індивідуальних адміністративних справах [180]. Таке визначення було піддано критичним застереженням, зокрема А.А. Пухтецька вказувала на тотожність цього поняття із поняттям адміністративного провадження [184].

У Верховній Раді України проект Адміністративно-процедурного кодексу України був зареєстрований 18.07.2008 р. (реєстр. №2789). Цей проект складався з VIII розділів, які об’єднували 15 глав, та регулювали: принципи адміністративної процедури; засади адміністративного провадження (склад та правовий статус учасників адміністративного провадження та осіб, які сприяють розгляду адміністративної справи (свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі), питання документування адміністративного провадження, доказів, адміністративних витрат, а також строків); адміністративне провадження; питання прийняття адміністративного акта та порядок його виконання; адміністративне оскарження; загальні питання відповідальності учасників адміністративного провадження. Серед зауважень Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України щодо цього проекту було зазначено, зокрема, про надзвичайно широке і різнопланове коло відносин, які охоплюються предметом регулювання поданого проекту та підпадають під сферу його дії у зв’язку з чим ці відносини регулюються численними правовими нормами, які містяться у багатьох нормативно-правових актах, що суттєво утруднює ґрунтовне та детальне врегулювання всіх адміністративних процедур. При цьому проект не виконував завдання уніфікації і зведення в один нормативно-правовий акт усіх цих розрізнених положень [18]. У проекті Адміністративно-процедурного кодексу 2012 року (реєстр. №11472) надано визначення адміністративної справи як справи, розгляд якої здійснюється адміністративним органом щодо забезпечення реалізації та захисту прав і законних інтересів конкретної особи, а також виконання нею визначених законом обов’язків. Визначення поняття адміністративної процедури тотожне за змістом аналогічному поняттю, що містилося у проекті такого Кодексу, розробленому у 2003 році [181].

Принципи адміністративної процедури, перелік яких встановлений проектом Кодексу 2012 р. відповідає принципам позасудового провадження, адже серед них відсутні такі принципи як диспозитивність, змагальність, але передбачені принципи рівності учасників адміністративного провадження перед законом, обґрунтованості, гласності і відкритості та інші. Важливим є встановлення принципу «єдиного вікна», який передбачає, що адміністративний орган самостійно організовує вчинення максимально можливої кількості процедурних дій, витребування додаткових документів та відомостей, отримання погоджень та висновків, необхідних для розгляду та вирішення адміністративної справи, без залучення осіб. Цей принцип є основою уніфікації різних адміністративних процедур і кореспондується із положеннями проекту, спрямованими на створення умов максимального скорочення участі особи, яка звернулась до адміністративного органу, у певних адміністративних процедурах, необхідність здійснення яких передбачена законодавством.

Дійсно, слід вказати про те, що протягом достатньо тривалого строку – починаючи з 2003 року (принаймні, судячи з відомостей про відповідні проекти, які були оприлюднені) була проведена надзвичайно велика за обсягом і трудомісткістю робота щодо опрацювання єдиного підходу до уніфікації чисельних адміністративних процедур, більшість з яких урегульована підзаконними актами. Підхід з позицій закріплення процесуальної форми здійснення таких процедур є вірним як з методологічної, так і законодавчої позиції. Разом з тим, при прийнятті Адміністративно-процедурного кодексу слід передбачити також значний обсяг роботи щодо скасування тих законів і підзаконних актів, якими встановлено особливості здійснення адміністративних процедур у окремих сферах суспільних відносин. Вказане особливо актуальне для дозвільної діяльності.

Разом з тим, порядок адміністративного оскарження має бути єдиним для усіх суб’єктів, до яких фізична чи юридична особа звертається зі скаргою. Це означає, що проект Закону України «Про адміністративне оскарження» може бути розроблений як рамковий, що не виключає певної деталізації його приписів, виходячи із специфіки реалізації правового статусу певного органу виконавчої влади.

Іншим напрямом вдосконалення правозастосовної діяльності суб’єктів забезпечення законності надання досліджуваних послуг визначено вдосконалення процедур їх діяльності, зокрема щодо здійснення контролю. Основні питання вказаного напрямку вже були предметом уваги у попередньому підрозділі та було обґрунтоване ключове значення регламентації таких процедур для забезпечення ефективності законодавства, що регламентує діяльність вказаних суб’єктів. Водночас, не менше значення подібних заходів слід визнати також безпосередньо стосовно їх діяльності. Зокрема, можна погодитись із позиціями дослідників стосовно першочергового значення якісного законодавства для забезпечення належного правозастосування [203, с. 267-269]. З огляду на значення забезпечення законності надання адміністративних послуг (зокрема і містобудівних) для реалізації прав, свобод, законних інтересів, слід вказати на ключове значення належного закріплення вказаних процедур у чинному законодавстві. Вказане стосується не тільки суб’єктів забезпечення законності у вузькому розумінні (наприклад, керівників відповідних підрозділів органів публічної влади, адміністраторів ЦНАП). Істотне значення має також вдосконалення процедур діяльності осіб, які в свою чергу забезпечують законність діяльності відповідних керівників та адміністраторів (голова відповідного органу публічної влади, його заступники, начальники відповідних департаментів).

Чільне місце слід визнати також за діяльністю органів виконавчої влади - суб’єктів міжвідомчого контролю, оскільки: а) об’єктом контролю, що здійснюється ними є діяльність, належне здійснення якої є основою для забезпечення нормального функціонування підконтрольного обєкту (використання грошових коштів, матеріальних цінностей, дотримання правил пожежної безпеки тощо); б) органам місцевого самоврядування не властиві повноваження щодо здійснення міжвідомчого контролю. Тому вдосконалення процедур діяльності органів виконавчої влади взагалі – і суб’єктів міжвідомчого контролю зокрема значною мірою сприяє забезпеченню законності надання адміністративних послуг, зокрема у галузі містобудування.

Застосування норм права передбачає їх тлумачення, тобто передусім, з’ясування їх змісту. Водночас, іншою стадією тлумачення правових актів визначають їх роз’яснення, що об’єктивується в інтерпретаційних актах (рекомендації, роз’яснення, коментарі тощо). Інтерпретаційні акти забезпечують одноманітне, узгоджене розуміння та ефективну реалізацію правових актів [209, с. 267, 282-283, 293]. Слід констатувати актуальність зазначених положень також стосовно правозастосування, в результаті якого забезпечується законність надання досліджуваного виду послуг. Дослідження чинного законодавства щодо врегулювання питань надання адміністративних послуг у галузі містобудування дозволяє стверджувати про існування в ньому прогалин та колізій, які можуть бути подолані саме за допомогою видання уповноваженими органами інтерпретаційних актів.



Так, відповідно до п.п. 10, 17 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, при вирішенні питань щодо реєстрації декларації про початок виконання підготовчих або будівельних робіт предметом перевірки, що здійснюється органом державного архітектурно-будівельного контролю, є виключно повнота даних, що зазначені в декларації. Водночас, у разі виявлення недостовірності поданих у декларації відомостей, відповідні відомості підлягають виключенню з реєстру (абз. 4 п. 22 вказаного Порядку), або реєстрацію декларації може бути скасованою (абз. 7 п. 22 вказаного Порядку). Передбаченим законом способом, у який можливе виявлення вказаної невідповідності є проведення вказаним органом перевірки, основні засади якої передбачено, зокрема Порядком здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 р. № 553 (далі - Порядок здійснення державного архітектурно-будівельного контролю) [145]. Увагу привертає використання оціночних термінів для визначення підстав проведення позапланової перевірки у абз. 4 п. 7 вказаного Порядку: «необхідність проведення перевірки». Слід погодитись із твердженням окремих суддів, що фактично, мова йде про віднесення визначення вказаних підстав у конкретних випадках на розсуд органу контролю [123]. Іноді відповідні перевірки не призначаються, коли їх проведення є необхідним, що в окремих випадках призводить до судових справ [171]. Недостатнє врегулювання вказаного питання зумовило наявність різних позицій навіть судових органів стосовно визначення вказаної «необхідності», причому достатньо спірних за своїм змістом. Так, вказується, що підставою для проведення вказаної перевірки слід вважати неповноту, суперечливість даних, зазначених у декларації [119]. Інші судді вважають, що вже сам факт подання декларації, незалежно від якості викладеної у ній інформації дає підстави для вказаної перевірки [123]. Як перша, так і друга позиції викликають запитання з огляду на доцільність проведення перевірок в зазначених випадках. Так, у разі неповноти, суперечливості інформації, що зазначена у декларації така декларація підлягає поверненню, замовник повідомляється про виявлені недоліки або ж реєстрація декларації скасовується (п.п. 18, 22). У разі ж відсутності недоліків у поданій інформації слід керуватись положеннями щодо відповідальності замовника за її достовірність (п. 11). Аналіз практики розгляду судами справ про оскарження рішень щодо проведення вказаних перевірок свідчить, що безпосередньо на «необхідність» як підставу для проведення перевірки органи державного архітектурно-будівельного контролю практично не посилаються, що дає підстави вважати відповідну норму «мертвою». Натомість часто застосовується така підстава, як вимога Держархбудінспекції (абз. 7 п. 7 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю). Втім, слід зауважити, що підстави для видання таких вказівок у законодавстві теж не визначено. Внаслідок вказаної законодавчої неурегульованості суди уникають оцінювати законність та доцільність визначення підстав проведення перевірок у конкретних випадках. Вказане фактично унеможливлює судовий захист прав субєктів містобудування. Разом із тим, це створює перешкоди для захисту прав вказаних суб’єктів також і в адміністративному порядку, адже не дає можливості визначити конкретну норму, яка була порушена при визначенні підстави для проведення перевірки в конкретному випадку. З іншого боку, уніфікація визначення конкретних випадків, коли слід проводити такі перевірки на рівні, необхідному для нормативного врегулювання, є достатньо складним завданням. Враховуючи вказане, з питань визначення вказаних підстав доцільним є видання роз’яснень. Актуальності таким роз’ясненням додає те, що вказана прогалина носить системний характер, оскільки відповідно до абз. 4 п. 7 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю проведення вказаної перевірки може стосуватись також результатів надання таких адміністративних послуг щодо: прийняття повідомлення про початок виконання підготовчих, будівельних робіт, реєстрація декларації про готовність об'єкта до експлуатації.

Інший випадок, щодо якого, з урахуванням існуючого розвитку засад надання адміністративних послуг, спрямованості цього дослідження, найбільш бажаним способом виправлення є видання роз’яснень, випливає із співвідношення положень ч. 8 ст. 9 Закону «Про адміністративні послуг» та ч. 3 ст. 39 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності». Так, відповідно до ч. 3 ст. 39 вказаного Закону встановлюються повноваження органу державного архітектурно-будівельного контролю щодо звернення до державних органів з метою отримання відповідних висновків, якщо це необхідно для розгляду питань, пов'язаних з видачею сертифіката стосовно об’єктів IV, V категорій складності. Водночас, виникають питання щодо: наявності повноважень щодо отримання іншої інформації, окрім вказаних висновків, зокрема будь-якої орієнтуючої інформації, проведення звірок тощо; шляху отримання такої інформації (виключно за допомогою системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів, або ж іншим шляхом). Так, буквальне тлумачення положень ч. 8 ст. 9 Закону «Про адміністративні послуги» як загального нормативного акту стосовно надання адміністративних послуг дає підстави для висновків про можливість: звернення до будь-якого суб’єкта з будь-яким запитом (але тільки за допомогою вказаної системи); звернення в будь-якій передбаченій законом формі, але тільки до обмеженого кола осіб (інші суб’єкти надання адміністративних послуг, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління).

Остаточна відповідь щодо викладеної колізії передбачає врахування також предмету врегулювання ч. 8 ст. 9 вказаного Закону; існуючого стану розвитку систем електронного урядування. Так, предметом врегулювання цієї статті можна визначити питання: гарантій прав суб’єктів звернення за отриманням адміністративної послуги; джерела інформації, необхідної для надання послуги. Як вказувалось у попередніх підрозділах, на сьогодні стан електронного урядування можна охарактеризувати як недостатньо розвинений, і далеко не у всіх випадках є можливість використання вказаних електронних систем. З урахуванням викладеного, зважаючи на принциповий характер положень вказаної статті щодо можливості отримання необхідної інформації з інших джерел, з метою виключення формальних обмежень у реалізації вказаних повноважень, на час становлення та розвитку вказаних електронних систем відповідні положення ч. 8 ст. 9 Закону «Про адміністративні послуги» слід тлумачити розширювально. З цього приводу доцільним уявляється видання відповідних роз’яснень.

Хоча перша група недоліків стосується діяльності саме суб’єктів надання досліджуваного виду послуг, а не суб’єктів забезпечення законності їх діяльності, але як було вказано у попередніх підрозділах, уніфікація правового регулювання суспільних відносин можна розглядати як підґрунтя для забезпечення законності у відповідній сфері за рахунок досягнення одноманітності та передбачуваності відповідної діяльності як предмету контролю, можливості визначення відправних засад здійснення контролю.



Визначальний вплив на надання містобудівних адміністративних послуг було обґрунтовано стосовно судового контролю. У цьому аспекті слід зауважити про існування певних проблем щодо належного визначення складу учасників розгляду спорів, що виникають з відповідних правовідносин. Так, дослідження судової практики розгляду вказаних спорів свідчить про проблемний характер визначення відповідача у спорах щодо оскарження результатів надання адміністративних послуг. В окремих випадках відповідачем визначаються: конкретні посадові особи відповідного підрозділу, сам підрозділ, орган, до структури якого входить такий підрозділ [119; 121]. Дослідники теж відзначають проблемність вказаних питань. Так, К.Ю. Пуданс-Шушлебіна вказує на різні наукові позиції, зокрема щодо необхідності залучення конкретних посадових осіб суб’єкта владних повноважень органу, необхідності залучення до участі у справі всіх без винятку посадових і службових осіб, причетних до оскаржуваного рішення [183, с. 104]. При вирішені вказаних питань вчена виходить з визначальної спрямованості діяльності держави (забезпечення прав людини), що визначає також особливі положення щодо відповідальності держави перед приватними особами в особі своїх органів. Вчена відстоює позицію, що за умови відсутності спеціальних вказівок у законі щодо конкретних випадків, відповідачем необхідно визначати саме орган публічної влади. Виключенням з вказаної позиції вона вважає випадки, коли виконання певних повноважень віднесено до власної компетенції відповідної посадової особи [183, с. 105]. Очевидно, що К.Ю. Пуданс-Шушлебіна виходить в даному випадку з значення терміну «відповідальність» не тільки в суто юридичному значенні, з позиції санкцій [209, с. 255], а в значенні соціальної відповідальності, що виражається також в належних діях її суб’єктів. З огляду на сервісний характер діяльності держави, спрямованість інституту адміністративних послуг на реалізацію прав, свобод, законних інтересів приватних осіб, наведений науковий підхід заслуговує на підтримку також щодо судового оскарження результатів надання адміністративних послуг, причому як щодо органів державної влади, так і щодо органів місцевого самоврядування. Водночас, слід зауважити про наявність окремих посадових осіб, які надають містобудівні адміністративні послуги саме на основі власної компетенції. Вказаними особами, як вже було обґрунтовано у підрозділі 2.1, слід визначити, передусім, нотаріусів. Висвітлені питання носять не схоластичний, а виражений практичний характер, оскільки з положень ч. 2 ст. 11 КАС України фактично випливає неможливість адміністративного суду задовольнити позов у разі неправильного визначення відповідача. З огляду на вказану складність правового регулювання повноважень суб’єктів надання адміністративних послуг у галузі містобудування, неоднозначність судової практики у визначенні складу учасників відповідних судових справ, доцільним є видання з цих питань роз’яснень вищими судовими інстанціями, зокрема – Вищим адміністративним судом України.

Наведені вище заходи стосуються вдосконалення нормативної бази діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг у галузі містобудування. Разом із тим, істотне значення мають також заходи організаційного характеру.

На сьогоднішній день спостерігається достатньо інтенсивний розвиток системи надання адміністративних послуг, що подекуди торкає її основні засади. Проявами подібних змін, що є актуальними також стосовно надання послуг у галузі містобудування можна вважати: вже неодноразово згадувану у цьому дослідженні децентралізацію повноважень щодо їх надання; нормативне врегулювання на централізованому рівні в Законі «Про адміністративні послуги» джерел отримання інформації, що необхідна суб’єкту надання адміністративної послуги; прирівнення до надання адміністративних послуг таких дій, як надання витягів та виписок із реєстрів тощо. Окремо слід відмітити достатньо активну діяльність стосовно визначення власне переліку адміністративних послуг. Так, у вже розглядуваному переліку адміністративних послуг їх 570, хоча ще два роки тому їх було майже у три рази більше. Крім того, слід відмітити також значну специфіку засад правового регулювання системи надання адміністративних послуг, що передбачені ст. 5 Закону «Про адміністративні послуги», істотну специфіку цієї діяльності в цілому. Тому визначення організаційних заходів, спрямованих на забезпечення законності надання містобудівних адміністративних послуг має базуватись на необхідності: 1) врахування специфіки вказаної сфери діяльності публічної влади; 2) відслідковування істотних змін у значному масиві нормативних актів, що регламентують питання надання адміністративних послуг, що вимагає проведення значного обсягу робіт. У цьому зв’язку слід звернути увагу на такий структурний підрозділ Мінекономрозвитку, як управління розвитку адміністративних послуг у складі департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики. До складу вказаного департаменту входять також управління: підприємництва; соціальної і гуманітарної сфери; контролю та захисту прав споживачів (п. 1.5 Положення про департамент розвитку підприємництва та регуляторної політики, затвердженого наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 14.04.2016 р. № 685 (далі - Положення про департамент розвитку підприємництва та регуляторної політики) [138]). Відповідно до п. 1.2 вказаного Положення, головною метою діяльності департаменту є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері зокрема, надання адміністративних послуг. Реалізацію вказаних завдань доцільно віднести до компетенції саме управління розвитку адміністративних послуг. Водночас, вказані вище обставини розвитку системи надання адміністративних послуг зумовлюють доцільність покладення на зазначене управління також завдань щодо видання роз’яснень чинного законодавства про адміністративні послуги з метою забезпечення єдиних засад його реалізації та здійснення контролю у цій сфері. Слід зауважити, що у викладених вище випадках (окрім останнього) роз’яснення могло б дати саме вказане управління.

Вдосконалення системи ЦНАП, скорочення кількості надання адміністративних послуг та спрощення процедур їх надання, інші вказані вище заходи вдосконалення системи надання адміністративних послуг та інші заходи дають підстави прогнозувати збільшення інтересу населення до цієї сфери діяльності публічної влади, збільшення кількості звернень до ЦНАП. Тенденційною можна вважати ситуацію, що описується російським дослідником М.В. Паршиним, який вказує про те, що будь-який прорахунок посадових осіб системи надання адміністративних послуг, що зумовлено їх недостатньою кваліфікацією, отримує резонанс на інтернет-форумах та в соціальних мережах, що дискредитує заходи щодо вдосконалення системи надання адміністративних послуг [97, с. 187]. Тому дослідник вказує на критичне значення забезпечення належної кваліфікації відповідних працівників, звертаючи особливу увагу на наступні напрями підготовки: електронні послуги, адміністративні регламенти, багатофункціональні ЦНАП, міжвідомча інформаційна взаємодія, засоби досудового оскарження, а також а також формування особистих компетентностей щодо «сервісної установки» як щирої готовності надавати послуги [97, с. 188]. Можливо казати про доцільність роботи щодо запровадження вказаних напрямів підготовки і щодо національної системи надання адміністративних послуг. Це обумовлюється такими тенденціями, як: розвиток систем електронного урядування та електронних адміністративних послуг, розширення переліків адміністративних послуг, що надаються через ЦНАП, розвиток систем управління якістю надання адміністративних послуг.

На сьогоднішній день питання забезпечення належної кваліфікації посадових осіб – суб’єктів надання адміністративних послуг, а також адміністраторів ЦНАП належать до компетенції департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики Мінекономрозвитку (абз. 6 розд. 2 Положення про департамент розвитку підприємництва та регуляторної політики). Можна відмітити значні кроки у цьому напрямку: фактично сформованою є система вказаної підготовки, визначено напрями, методи, суб’єкти підготовки тощо. Зокрема, у 2013 році 901 адміністратор пройшов підвищення кваліфікації за такими програмами, як: «Реалізація державної політики у сфері надання адміністративних послуг», «Організаційно-правові засади надання адміністративних послуг місцевими органами влади», «Розвиток системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади», «Ефективне спілкування з відвідувачами місцевих органів влади», «Забезпечення ефективності та відкритості роботи центрів надання адміністративних послуг». Крім того, проведено значну кількість навчальних семінарів, конференцій та інших заходів, в тому числі і на базах безпосередньо суб’єктів надання адміністративних послуг, а також закладів вищої освіти [232]. Визнаючи цінність вказаних напрямів підготовки, доводиться стверджувати про їх переважно загальну спрямованість. Такі ж сфери, як електронні послуги, міжвідомча інформаційна взаємодія носять спеціалізований характер та є достатньо значними за обсягом, що не дозволяє викладати їх в рамках вказаних загальних напрямків. Недостатньою є увага до таких спеціалізованих сфер підготовки і у останніх дослідженнях, присвячених питанням підготовки наведених посадових осіб [228, с. 88-91].

Вказане підвищує вимоги також щодо підготовки посадових осіб - суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг, в тому числі і у галузі містобудування, особливо з урахуванням складності надання окремих послуг, широким використанням спеціальних знань у галузі містобудування.

Не оспорюючи значення підготовки кадрів щодо забезпечення законності діяльності суб’єктів надання адміністративних послуг у галузі містобудування у напрямку забезпечення їх належної кваліфікації, слід зважати також на позицію О.Ф. Скакун про те, що якісне законодавство, забезпечення належної кваліфікації посадових осіб є лише зовнішніми показниками законності, які не є головними чинниками її забезпечення. Головним же чинником є внутрішнє переконання таких осіб, їх прагнення діяти відповідно до закону [195, с. 498]. У цьому зв’язку актуальності набувають викладені у попередньому підрозділі положення щодо вжиття правових та організаційних заходів щодо запобігання та протидії корупції. Зокрема, вказувалось на заходи, спрямовані на зміну ставлення службовців до вчинення корупційних правопорушень: створення доброчесної публічної служби (врегулювання проблем щодо: дисциплінарної відповідальності посадових осіб, організації оплати праці, конфлікту інтересів, етичних стандартів поведінки державних службовців тощо). З метою вирішення цих проблем вказувалось на доцільність таких заходів, як: проведення моніторингу наслідків застосування етичних стандартів із наданням відповідних роз’яснень; регулярне навчання та підвищення кваліфікації службовців з питань дотримання антикорупційних вимог та вимог етики. Враховуючи: характер відповідних положень Антикорупційної стратегії, якими визначаються вказані заходи; мету та специфіку діяльності суб’єктів забезпечення законності надання адміністративних послуг, виконувані ними в рамках цієї діяльності завдання, наслідки рішень, що приймаються ними, вказані заходи слід вважати актуальними не тільки стосовно діяльності суб’єктів надання адміністративних послуг у галузі містобудування, але також щодо діяльності суб’єктів забезпечення законності надання вказаних послуг, передусім у вузькому розумінні: керівників відповідних органів публічної влади та їх підрозділів, адміністраторів ЦНАП.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Забезпечення закон iconЗакон України "Про інформацію". Сутність інформатизації. Закон України "Про Національну програму інформатизації". Етапи створення І тенденції розвитку засобів обчислювальної техніки. Принципи побудови та роботи персонального комп’ютера
Сутність інформатизації. Закон України “Про Національну програму інформатизації”
Забезпечення закон icon№467 від 23. 09. 2010p. Передплатні індекси
Однак, закон є закон, І його потрібно виконувати. Тому Володимир Хомко разом зі своїми однодумцями прийматиме участь у виборах від...
Забезпечення закон iconУрок №44 Клас 10 Тема уроку. Закон Гука. Дата
Мета: Освітня: продовжити характеризувати деформоване тіло, ввести закон Гука, розглянути діаграму розтягу твердих тіл; Розвивальна:...
Забезпечення закон iconЗакон україни про Кабінет Міністрів України Цей Закон відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження І порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Розділ I
Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади
Забезпечення закон iconШановний Олександрович, шановні народні депутати! Дозвольте вам доповісти закон
Этот закон. Головуючий. Проти ніхто не хоче висловлюватися. Проект у вас на руках. Також мова йде про перше читання. До другого читання...
Забезпечення закон iconЗакон України "Про закони І законодавчу діяльність"
...
Забезпечення закон iconЗакон термоди­наміки для пояснення теплових явищ, узагальнити знання про фізичні основи теплових двигунів. Тип уроку. Урок узагальнення та систематизації знань. Обладнання
Формувати науковий світогляд на основі першого закону термоди­наміки; систематизувати знання про закон збереження енергії та його...
Забезпечення закон iconЗакон всесвітнього тяжіння Розробка уроку з фізики з комп’ютерною підтримкою для 10 класу Кривий Ріг 2011
Кожен етап уроку: перевірка домашнього завдання, викладання нового матеріалу, закріплення супроводжується комп’ютерною підтримкою,...
Забезпечення закон iconЗакон України «Про освіту»; Закон України «Про дитячі та молодіжні громадські організації»; Положення про загальноосвітній навчальний заклад; Статут школи; Положення про організацію діяльності учнівського самоврядування
З розвитком дитячого та молодіжного лідерського руху актуальним стало питання аналізу діяльності органів учнівського самоврядування,...
Забезпечення закон iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка