Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології



Сторінка3/24
Дата конвертації13.10.2017
Розмір4,18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Видами корекції є загальна та індивідуальна. Загальна ко­лекція спрямована на розвиток усіх дітей з порушеннями розвитку чи дітей певної категорії. Відповідно вона проводиться у рронтальній або груповій формі. Індивідуальна корекція :прямовується на розвиток певної дитини з урахуванням струк­тури її дефекту та індивідуальних особливостей. Проводиться гака робота в індивідуальній формі. Корекція відхилень розвитку здійснюється як на спеціально організованих з цією метою заняттях в урочний та позаурочний час, так і процесі ви вчення дисциплін, передбачених програмами освітнього закла­ду, та під час виховної роботи. Відповідно проводиться така зобота психологами, вчителями, вихователями, батьками.

Корекція — це відносно самостійне педагогічне явище у си­стемі спеціальної освіти. Вона здійснюється за допомогою педагогичних засобів — змісту, методики, організаційних форм. Як зазначалося, корекційно-розвивальна робота може проводи­тися у процесі навчання та виховання дитини. А педагогічний процес (навчання і виховання), який передбачає корекцію роз­витку дитини, називається корекційно спрямованим. Оскіль­ки корекційний вплив спрямовується на розвиток дитини, то в дефектології використовуються і такі поняття, як "корекцій­но-розвивальна робота" та "корекційний розвиток".

При визначенні суті власне корекції розглядається питання про співвідношення цього явища з іншими складовими освіти, зокрема, навчанням. Г.М. Дульнєв зазначає, що співвідношен­ня між навчанням і корекцією є аналогічним до співвідношен­ня між навчанням та розвитком дитини.

Як же співвідносяться навчання і розвиток дитини? За своїм змістом навчання та розвиток не збігаються, є відносно само­стійними явищами. Навчання веде за собою розвиток (Л.С. Ви-готський), тобто навчання є провідним щодо розвитку дитини. А тому навчання щодо розвитку дитини з відхиленнями теж ви­конує провідну роль, але за умови, що воно спеціально органі­зовується у корекційно-розвивальному напрямі, тобто коли є корекційно спрямованим.

Отже, для спеціальної освіти особливо важливим та специ­фічним є те, що в основу навчання та виховання покладається корекція порушень розвитку дитини. Корекція розглядається як основа, стрижень усієї навчально-виховної роботи в спеціаль­ному освітньому закладі (школі, дитсадку, центрі тощо). Дове­дено, що без цілеспрямованого подолання чи послаблення не­доліків розвитку, тобто корекції, знижується ефективність на­вчання та виховання дітей, а саме ускладнюється процес ово­лодіння необхідними знаннями, вміннями, навичками, станов­лення у них діяльності, спілкування, особистості.

Компенсація — це відновлення, заміщення недорозвинених чи пошкоджених функцій шляхом використання збережених або перебудови частково порушених функцій.

Виокремлюють два види компенсації:

—внутрішньосистемна, коли відбувається перебудова чи заміщення втрачених функцій у межах однієї системи (наприклад, вади механічної пам'яті компенсуються за рахунок пам'я ті логічної, смислової);

—міжсистемна, коли використовуються можливості різних систем (наприклад, у людей з порушеннями зору в процесі розвитку використовуються тактильні відчуття).

Визначені також рівні компенсації.

Біологічний рівень компенсації. Компенсація відбувається на рівні розвитку людини як живого організму, індивіда та характеризується як автоматичний, неусвідомлений процес.

Психологічний рівень компенсації. Психологічний рівень — це суто людський рівень компенсації, що відбувається переважно з залученням свідомості, волі, особистісних властивостей. Компенсаторні процеси на цьому рівні відбуваються завдяки тому, що людина оцінює свої особливості й можливості у зв'язку з наявністю певних порушень та ставить перед собою реальні цілі, які намагається досягти для збереження позитивного ставлення до себе, самоповаги.

Тому психологічний рівень компенсації відбувається на основі, передусім, такого механізму, як копінг-стратегії. Копінг-стратегії — це свідомі зусилля особистості, спрямовані на те, щоб дати собі раду в стресових ситуаціях, що породжують тривогу щодо утримання та збереження позитивної самооцінки, самоповаги.

Вирізняють такі види копінг-стратегій:

—розв'язання проблеми;

—пошук соціальної підтримки;

—ухиляння від необхідності самостійного розв'язання проблеми.

Вибір людиною виду стратегії може визначатися як об'єктивними умовами проблемної ситуації, так і особистісними якостями, особливо її ставленням до свого порушення.

Саме з психологічним рівнем компенсації пов'язується і розуміння такого феномену в людей з недоліками розвитку, як гіперкомпенсація. Гіперкомпенсація характеризується тим, що особи з серйозними недоліками у фізичному чи психічному розвитку здатні досягти більш високих результатів у різних галузях діяльності, ніж більшість людей з нормальним розвитком. Гіперкомпенсація відбувається, коли людина переживає свою неповноцінність ("комплекс неповноцінності"), але основним механізмом виникнення цього феномену є розвиток своїх здібностей та вольові зусилля в результаті усвідомлення своїх особливостей і бажання досягти поставленої мети.

Водночас слід враховувати, що на цьому рівні компенсації можуть спрацьовувати і неусвідомлювані захисні психологічні механізми особистості. Психологічний захист — це спеціальна система стабілізації особистості, спрямована на захист свідомості від неприємних, травмуючих переживань, пов'язаних з внутрішніми і зовнішніми конфліктами, станами тривоги та дискомфорту. Механізми психологічного захисту в основному неусвідомлені. Вони можуть сприяти як адаптації, так і дезадаптації людини в разі, коли обставини змінилися, а спрацьовує попередній захисний механізм. Серед таких психологічних захистів вирізняються заперечення, витіснення, проекція, ідентифікація, раціоналізація, включення, зміщення, ізоляція таін.

Заперечення полягає в тому, що інформація, яка тривожить людину, нею не сприймається. Витіснення — це активне вилучення зі свідомості неприємної інформації. Людина не просто робить вигляд, а справді забуває небажану інформацію, яка повністю витісняється з її пам'яті. При цьому найшвидше людина витісняє не те погане, що їй зробили інші, а те погане, що вона зробила сама. Проекція — несвідоме перенесення (приписування) власних почуттів, бажань і прагнень, у яких людина не хоче зізнатися, розуміючи їх соціальну непривабливість, на інших. Ідентифікація — несвідоме перенесення на себе почуттів і якостей, властивих іншій людині й недоступних, але бажаних для себе. Слід зазначити, що дія механізмів психологічного захисту спрямована в цілому на збереження внутрішньої рівноваги завдяки витісненню зі свідомості всього того, що загрожує збереженню самоповаги, позитивної самооцінки, системи цінностей людини. Однак вилучення зі свідомості такої інформації заважає самовдосконаленню особистості.

Соціально-психологічний рівень компенсації пов'язаний з міжособистісними стосунками людини у найближчому оточенні. Це рівень "соціально-психологічного благополуччя". Найважливішим тут є відчуття підтримки, тилу, захищеності, потрібності для когось або чогось, благополуччя в цілому, що пов'язується з такими життєвими опорами, як сім'я, професія, найближче оточення за межами сім'ї, які є дуже важливими для соціально-психологічної компенсації.

Поняття соціально-психологічного благополуччя тісно пов'язане з поняттям "якість життя", що є характеристикою міри комфорту в задоволенні людських потреб. Якість життя ви¬значається передусім:

—задоволеністю щодо всіх сфер життєдіяльності;

—здатністю вирішувати проблеми та долати перешкоди;

—можливістю самореалізуватися;

—можливістю перебувати у фізичній та психічній рівновазі

з природою, соціальним середовищем та самим собою.

Соціальний рівень компенсації, пов'язаний з макросоціальними умовами існування людини. Це рівень соціально-економічного розвитку держави, ставлення держави до людей з порушеннями розвитку, закони щодо них, наявність спеціальних освітніх закладів, рівень навчально-методичного забезпечення та ін.

Похідними від поняття компенсації є поняття декомпенсації та псевдокомпенсації.

Декомпенсація означає втрату досягнутого рівня компенсаторного ефекту під впливом патогенних чинників.

Псевдокомпенсація характеризується стійкими тенденціями особистості використовувати захисні механізми та копінг-стратегії, які не дають людині змоги знайти продуктивний вихід з проблемної, кризової ситуації.

Реабілітація, абілітація

Якщо корекція спрямована на виправлення та розвиток певної психічної чи фізичної функції, то реабілітація — система заходів, спрямованих на відновлення повноцінного суспільного буття особистості в цілому.

Виокремлюють різні види реабілітації, які визначаються, у свою чергу, видами або рівнями компенсаторних процесів в особи, на які спрямовується система реабілітаційних заходів (біологічний, психологічний, соціально-психологічний та соціальний).

Біологічному рівню компенсації відповідає медичний вид реабілітації, психологічному та соціально-психологічному — психологічний вид реабілітації, соціальному — соціальний вид реабілітації. Психологічний та соціальний види реабілітації конкретизуються, у свою чергу, відповідно до сфер життєдіяльності, як: сімейним, соціально-трудовим, професійно-трудовим видами реабілітації та ін.

Досягнення поставленої мети було не таким вже й потрібним. Вклю¬чення — бачачи чужі страждання, сильніші, ніж особисті, й співчуваючи, людина починає й свої біди сприймати легше. Зміщення — це перенесення дії, спрямованої на недоступний об'єкт, на доступний (людина, наприклад, переносить свої роздратування, гнів, спричинені однією людиною, на іншу). Ізоляція — відокремлення у свідомості людини чинників, які її травмують. Доступ неприємних емоцій до свідомості блокується.

Найбільш ефективною для підготовки людини з порушеннями розвитку до життєдіяльності в суспільстві є реабілітація, коли вплив на особу здійснюється на всіх рівнях — на людину як на біологічну істоту, носія психіки, соціального носія, тобто коли задіяні біологічний, психологічний, соціально-психологічний та соціальний рівні її компенсаторних процесів. Проведення окремих видів реабілітаційної роботи має переваги у плані здійснення більш диференційованого та цілеспрямованого впливу на особу.

Якщо здійснюються усі основні види реабілітації, важливим дотримання поетапності в роботі. На першому етапі реабілі тацїї проводиться активізація та тренування збережених компенсаторних механізмів організму, його нервової системи; по

передження посилення дефекту, інвалідності, їх зменшення. На цьому етапі найдієвішими є біологічні та медичні методи впливу на людину.

На другому етапі знижується обсяг та інтенсивність біологічних і медичних методів впливу та посилюється використання комплексу різноманітних психологічних і соціально-педагогічних заходів, спрямованих:

—на відновлення чи формування у людини особистісної активності;

—тренування у підготовці до емоційно-психологічних навантажень;

—вжиття конкретних заходів з метою побутового та трудового пристосування особи;

—посильного відновлення його індивідної, особистісної та суспільної цінностей.

Такі заходи передбачають опору передусім на компенсаторні процеси, спрямовані на відновлення рівноваги між індивідом та середовищем. Організація реабілітаційних заходів спрямована і на постійну корекцію недоліків психофізичного розвитку людини. До роботи на цьому етапі, відповідно до його спрямованості, залучаються психологи, корекційні та соціальні педагоги, працівники сфери соціального забезпечення.

З поняттям реабілітації пов'язане поняття абілітації. Абілітація відбувається тоді, коли функція у людини була не втра чена, а відсутня від самого народження. Тобто йдеться вже не про відновлення втраченої функції у людини, а про формування у неї способів пристосування до життєдіяльності.

Таким чином, абілітація — це система заходів, спрямова¬них на формування ефективних способів пристосування людини до життєдіяльності відповідно до її можливостей.

Соціалізація

У спеціальній психології використовуються категорія соціалізації та категорії, що становлять структурні компоненти її суті, а саме: адаптація, індивідуалізація, інтеграція. Ці категорії не є суто спеціально психологічні, але щодо дітей з порушеннями розвитку вони набувають особливого, специфічного значення та звучання, оскільки найважливішою метою спеціального педагогічного впливу є їх підготовка до самостійної життєдіяльності у суспільному середовищі, що є можливим лише за умови поетапого "культурного зростання" (Л.С. Виготський) дитини, а саме її соціалізації.

У широкому розумінні соціалізація — це процес становлення особистості на основі засвоєння нею елементів культури й соціальних цінностей. Соціалізація відбувається внаслідок перебування в певному соціальному середовищі та цілеспрямованого впливу суспільства на психологію особи.

У більш конкретному психологічному плані соціалізація — це процес формування особистості в певних умовах; процес за своєння людиною соціального досвіду, під час якого вона перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково залучає до своєї системи поведінки норми і шаблони, прийняті у суспільстві чи групі.

З онтогенетичного (тобто вікового) погляду розрізняють стадії соціалізації: стадія адаптації, індивідуалізації, інтеграції, трудова й післятрудова стадії. Враховуючи визначальну суть кожної стадії соціалізації, у спеціальній психології та корекційній педагогіці, відносно незалежно від зазначеного контексту, досить широко використовуються поняття адаптації та інтеграції. Саме адаптації до життєдіяльності, сучасних соціально-економічних умов та інтеграції дитини з порушеннями психофізичного розвитку в суспільство має слугувати система спеціальної освіти в державі загалом, будь-який корекційно спрямований педагогічний вплив.

Розуміючи адаптацію як первинний етап соціалізації, розглянемо його зміст. Адаптація у широкому розумінні визначається як процес пристосування людини до нових умов існу¬вання.

Оскільки людина постає як живий організм, носій психіки, соціальних відносин, то розрізняють такі види адаптації, як фізіологічна, психологічна, соціальна та їх поєднання — психофізіологічна і соціально-психологічна адаптація.

Фізіологічна адаптація передбачає пристосування організ¬му до навколишнього середовища, нових умов спілкування; пси хологічна — пристосування психіки людини до нових умов; соціальна — пристосування поведінки людини до нових соціальних вимог та умов. Соціальна адаптація, враховуючи, що людина перебуває в суспільстві, включає в себе як фізіологічну, так і психологічну адаптації.

Соціально-психологічна адаптація має специфічний зміст, а саме — пристосування людини до умов функціонування у групі людей, що передбачає зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи та індивіда, засвоєння ним норм, традицій групової куль¬тури, входження у рольову структуру групи.

Показниками адаптованості людини загалом слугує задовіль¬ний стан її здоров'я, самопочуття, психічна рівновага, тобто відсутність невротичних виявів (емоційних зривів, агресивності, тривожності, страхів тощо), задоволеність собою й стосунками з оточуючими та ін.


1.8. 3 історії становлення спеціальної психології

1.8.1. Розвиток уявлень про розумову відсталість у період до становлення психології як науки


Спеціальна психологія як галузь психологічної науки розвивається з початку XX ст. Проте на той час уже було досить багато відомостей про особливості психіки розумово відсталих дітей, зібраних ученими протягом декількох століть.

Перший клінічний опис вродженого слабоумства, для позначення якого тоді найчастіше використовувався термін "ідіотія", було зроблено в кінці XVIII ст. На початку XIX ст. Філіп Пінель дав визначення цьому поняттю як одній з форм психічного за¬хворювання, різновиду психозу, що зводиться до порушення функцій розуму і/або почуттів.

Першим ученим, який відокремив слабоумство від психічних захворювань і цим започаткував клінічний та психологічний напрями вивчення розумової відсталості, був французький психіатр Жан Етьєн Домінік Ескіроль (1772—1840). Він уперше відокремив розумову відсталість від психічних захворювань, розуміючи її як стійкий стан, наслідок порушення розвитку, що обов'язково супроводжується інтелектуальним дефектом. Ж.Е.Д. Ескіроль також уперше виокремив два види розумової відсталості: олігофренію та деменцію. Він образно порівнював олігофренію, стан, при якому людина завжди, від самого народження є інтелектуально неповноцінною, з бідняком, котрий ніколи не мав багатства. Деменцію, сутність якої полягає у втраті розумових здібностей з часом, він порівнював з багатієм, що ро¬зорився.

Цікаво зазначити, що Ж.Е.Д. Ескіроль звернув увагу на недоліки мовлення розумово відсталих: диференціацію розумової відсталості він будував на основі стану розвитку мовлення. Залежно від ступеня порушення мовлення вчений розрізняв п'ять груп слабоумства:

1)імбецилики І ступеня, мовлення яких можна легко зрозуміти;

2)імбецилики II ступеня, котрі мають обмежений словниковий запас, але їхнє мовлення доступне розумінню;

3)ідіоти І ступеня, які вживають лише короткі слова та фрази;

4)ідіоти II ступеня, котрі використовують лише односкладні слова та вигуки;

5) діоти III ступеня, в яких мовлення взагалі відсутнє.

Основні положення Ескіроля про слабоумство лягли в основу всіх подальших вчень і досліджень.

Педагогічний напрям вивчення розумової відсталості започаткував Жан Ітар (1775—1838). Він займався вивченням проблем осіб з вадами слуху при Національному інституті глухонімих у Франції. Одного разу в Айверонському лісі поблизу Парижа знайшли серед зграї вовків дикого хлопчика, який мав вовчі звички, не говорив і не розумів зверненого до нього мовлення. Учений назвав дикуна Віктором і вирішив виховати з нього людину. Ж. Ітар поділяв погляди сенсуалістів, за якими основою всієї психічної діяльності людини є розвиток відчуттів. Навчання хлопчика почалось з розвитку в нього одного з органів відчуттів, після чого переходили до розвитку іншого. Спочатку айверонського дикуна помістили в умови подібні до лісових, потім ці умови поступово підлягали соціалізації. Віктора навчили ходити на двох ногах, вживати їжу з використанням посуду, одягатися, окремим навичкам самообслуговування. Хлопчик навчився розуміти примітивні фрази.

Ж. Ітар не зміг перетворити айверонського дикуна на повноцінну людину, але результати, яких йому вдалося досягти, довели, що навіть людину з глибокою інтелектуальною недостатністю можна чомусь навчити.

У першій половині XIX ст. з'явились сумніви у тому, що сутністю ідіотії є недостатність розуму. Почали висловлюватися припущення про те, що недорозвиток розуму може бути наслідком якихось інших порушень. Так, француз Бельом вбачає сутність слабоумства у порушенні інстинктів і розробляє свою класифікацію, за якою при глибокій ідіотії спостерігається відсутність інстинкту самозбереження; при неповній ідіотії наявні інстинкти як у тварин; при імбецильності І ступеня особа у своїй поведінці підкоряється інстинктам, але не задіює інтелект; імбецили II ступеня піддаються вихованню, здатні займатися ручною працею; імбецили III ступеня спроможні міркувати та діяти, проте їхній інтелект не досягає норми.

В. Солльє вважав, що слабоумство зумовлене порушенням уваги. На його думку, в абсолютних ідіотів довільної уваги немає, в ідіотів вона слабка та ускладнена, а в імбецилів характеризуєть¬ся нестійкістю. На думку Штромайєра, імбецили характеризуються хворобливою рухливістю уваги, невмінням концентрувати душевні сили на одному об'єкті, їх відволікає кожний новий подразник і вони переходять до нового сприймання перш, ніж попереднє буде завершено. У відсутності уміння зосереджувати свою увагу на потрібному об'єкті Штромайєр бачить головну трудність навчання розумово відсталих дітей. Недостатність ува¬ги за Штромайєром є причиною того, чому "дебілик" не навчаєть¬ся відокремлювати суттєве від несуттєвого.

Едуард Сеген (1812—1880) недоліки розуму ідіота поясню¬вав порушенням вольової сфери. З цього приводу став добре відомим його вислів про те, що типовий ідіот — це істота, яка нічого не знає, нічого не може, нічого не хоче. Е. Сеген уточнював, що фізично така дитина не може, розумово — не знає, психологічно — не хоче. Вона б і могла, і знала, якби тільки захотіла, але вся біда у тому, що вона передусім не хоче. На підставі цих поглядів Е. Сеген побудував свою систему навчання слабоум-них. Спостерігаючи інертність, відсутність волі в ідіота, вчений докладав зусиль, щоб вивести його з цього інертного стану. Щоб здолати інертність вихованців, він вдавався до послідовного використання таких способів: 1) створення сприятливих умов життя; 2) використання системи вправ, за допомогою яких ви¬хованець поступово переходив від дії, яку виконував педагог

його руками, до дії за наслідуванням; 3) переходу від ситуацій, в яких воля дитини повністю підпорядкована волі педагога, до поступового збільшення самостійності дитини. На думку Е. Сегена, виховання має охоплювати розвиток рухових здібностей м'язової системи та відчуттів; формування уявлень, опанування елементарними знаннями, виховання здатності керувати своїми інстинктами, формування волі та моральної поведінки. Метою виховання має бути формування позитивних звичок. Звичка — друга натура, — стверджував Е. Сеген, — й ідіотія — майже в усіх своїх найбільш відштовхувальних симптомах є не витвором природи, а переважно результатом звичок; звичка до нервового тику, звичка до інертності, неуважності, крику, неохайності, онанізму, звичка до повторення одних і тих самих вражень та актів, до відхилення від нормальних функцій — ось що становить образ ідіота. Всі органи без винятку, і особливо головний мозок, можна зміцнити та розвинути вправою. Зали¬шаючись у бездії, всі органи, і знову-таки найбільше головний мозок, позбавляються здатності реагувати, втрачають життєвість, атрофуються. Таким чином, звичка — все для ідіота, все для його спасіння або для його кінцевої загибелі. Ідеї Е. Се-гена щодо виховання та розвитку дітей з розумовою відсталі¬стю лежать в основі сучасних підходів до розв'язання проблеми соціальної адаптації таких дітей.

Погляди Е. Сегена щодо сутності розумової відсталості знайшли своє продовження у концепціях вчених XIX—XX ст. Російський дослідник Г.Я. Трошин вказує на наявність межі у розвитку волі та уваги дитини-олігофрена і вважає, що така дитина схильна діяти по лінії найменшого опору. Характерний для волі нормальної дитини момент, який можна назвати "я борюсь із", відсутній у дебіла. За динамічною теорією розумової відсталості, висунутою німецьким психологом К. Левіним, розумово відсталі діти відрізняються від нормальних тим, що у них порушена емоційно-вольова сфера. Відхилення у цій сфері зумовлюють недостатність усієї психіки та діяльності.

1.8.2. Клінічні дослідження розумової відсталості у ХІХ-ХХ ст.


У другій половині XIX — на початку XX ст. визначилося два напрями у розумінні сутності слабоумства. До першого, клініч¬ного, напряму можна віднести роботи таких учених, як Б. Мореля, Ф. Гальтона, Д. Бурневіля. Вони займалися дослідженням причин аномального розвитку. Другий напрям щодо вивчення сутності розумової відсталості можна назвати психоло-го-педагогічним, який був представлений працями А. Біне, Т. Сімона, Г. Трошина, Г. Россолімо та ін.

Бенедикт Морель (1809—1872) в етіології слабоумства про¬відну роль відводив спадковим чинникам. На його думку, розумова відсталість — це ступінь виродження, що прогресує (накопичення шкідливих впливів протягом кількох поколінь, що посилюються від покоління до покоління).

Б. Морель і Ф. Гальтон вважали, що 90 % випадків розумової відсталості зумовлені спадковими причинами. З розумовою відсталістю ці вчені безпосередньо пов'язували такі соціальні явища, як злочинність, жебрацтво. На їхню думку, розумова недостатність обов'язково призводить до соціальної неповноцінності, тому осіб з низькими розумовими здібностями вони пропонували ізолювати від суспільства і не дозволяти їм народжувати дітей.

В. Сольє, Ж. Вуазен, В. Маньян зводять сутність дитячого слабоумства до процесів дегенерації, характеризують дитяче слабоумство як розпад людської особистості. При такому розумінні розвиток розумово відсталих дітей не підпадає під закономірності, які мали хоча б якусь спільність із закономірностями розвитку нормальної дитини. Такі погляди призводять до висновку про неможливість розробити наукові основи навчання і виховання розумово відсталих дітей.


Каталог: ukr -> nmmateriali -> documents
ukr -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
documents -> Надія, яка, за легендою, впродовж всього життя допомагає людям терпіти страждання та турботи на шляху до досягнення поставленої перед собою мети. І хоча Пандора добре ставиться до надії, в інших джерелах її характеризують І як благословіння
ukr -> В пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
ukr -> Цілей Біографія Пророка Мухаммада по Khadeijah А
ukr -> Програма з «української літератури»
ukr -> Атестація з української літератури за курс 5 класу (ІІ семестр)
documents -> Наукова діяльність як форма існування та розвитку науки
documents -> Е. Л. Носенко, Т. М. Петренко діагностика особистості засобами невербального спілкування монографія
documents -> Методичний посібник до вивчення курсу «Позитивна психологія»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconЗасідання Комітету з питань Регламенту та організації роботи Верховної Ради України
А також зняти з розгляду, а, можливо, потім І не повертатися до розгляду з великою ймовірністю питання 9-е – проект Постанови про...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconПояснювальна записка Фізика та математика є фундаментальними науками, які вивчають загальні закономірності перебігу природних явищ
Завдяки цьому в структурі гуртків цнттум він відіграє роль базового компоненту природничо-наукової освіти І належить до інваріантної...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconОрієнтовні питання для складання характеристики класу
Подаються загальні відомості про клас, індивідуальні особливості учнів, рівень їхньої вихованості, свідомості, громадянської відповідальності;...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconПредмет, методи дослідження історії психології, завдання
Знання історії психології необхідне для розуміння різних теорій І напрямів сучасної психології та тенденцій її розвитку
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconПрограма курсу «Соціальна психологія» для студентів 4 курсу радіофізичного факультету змістовий модуль тема Предмет, завдання, історія розвитку та методи соціальної психології
Предмет та завдання соціальної психології. Генезис уявлення про предмет соціальної психології протягом її історії. Основні етапи...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconОноре де Бальзак Загальні відомості
Тур, Франція †18 серпня 1850, Париж, Франція) французький письменник. Перший успіх до нього прийшов після написання «Психології шлюбу»...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconМіністерство юстиції україни академія державної пенітенціарної служби кафедра тактико-спеціальної підготовки «актуальні проблеми запобігання злочинам»
Підготувала: д ю н., професор кафедри тактико-спеціальної підготовки, заслужений юрист України
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconТестові завдання
...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconНавчально-методичний посібник Видання друге, виправлене І доповнене Черкаси 2002
У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні...
Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології iconSelf-менеджмент: тренінги досягнення особистісної та професійної ефективності
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка