Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь



Скачати 350.99 Kb.
Дата конвертації26.05.2017
Розмір350.99 Kb.

ВІДДІЛ ОСВІТИ І НАУКИ ІВАНИЧІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТ. С. БУЖАНКА ІВАНИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ
С.І. ВАСИЛЮК

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

І ВОЛИНЬ


Василюк Світлана Іванівна, вчитель української мови і літератури ЗОШ І-ІІІ ст. с. Бужанка, Іваничівського району, Волинської області; кваліфікаційна категорія „вчитель вищої категорії”, старший вчитель, педагогічний стаж 22 років.


У посібнику представлено творчість волинських поетів і письменників про нашу славетну землячку Лесю Українку, про її улюблені місця, пов’язані із Волинню, які вчитель може використовувати на уроках літератури рідного краю і для позакласної роботи. Даний матеріал сприяє формуванню національної свідомості школярів, любові до своєї рідної землі, до літератури.

Рецензенти:

Кунчик Є.Н. – вчитель української мови і літератури вищої категорії, вчитель-методист.

Лучко А.М. – вчитель української мови і літератури ЗОШ І – ІІІ ст. с. Бужанка, старший вчитель.


Схвалено на засіданні педагогічної ради ЗОШ І –ІІІ ст.с. Бужанка (протокол № 3 від 26.01. 2011 р.)

ВІДДІЛ ОСВІТИ І НАУКИ ІВАНИЧІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТ. С. БУЖАНКА ІВАНИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ
С.І. ВАСИЛЮК

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

І ВОЛИНЬ
ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ

- 2011 -




Волинь – це відлуння віків праслов’янських,

Волинь – це мелодії ніжна струна.

Волинь моя, краю мій рідний прекрасний,

Ти поклик небес і джерельна ясна глибина.

Волинь – це казкові бори і діброви,

Волинь – це вечірні заграви озер,

Це врода природи і рідної мови,

Закоханий шепіт берізок-сестер.

Озерний край озорений, зігрітий

Вогнем натхнення геніїв-митців,

Високий дух свободи і просвіти

Вдихали в слово й музику співці.

Волині вольний дух ніколи не змаліє,

Довіку не зміліє творчості криниця,

Бо вічно з нами Леся і її надія,

Бо вчить нектар збирати Пчілка-трудівниця.
Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси і трави, що на тій землі ростуть і тими водами напуваються, мають свою неповторну красу, вдачу і долю свою.

Кожен край народжує свого Поета, сподіваючись виявити себе через його слово.

Шуми лісів, шелести трав, лопотіння дощів настроюють його слух; глибини блакиті пронизують зір; запах ріллі і стерні сповнює серце теплим спогадом і добротою. Рідна земля виколисує і виховує свого Співця.

Народження Поета завжди відчувається природою – замовкають ліси і вслухаються у свою тишу, на якусь мить зависає у повітрі краплина роси, що скотилася із гілки. Раптом перестають пастися коні, підводять голови і насторожено стрижуть вухами.

На якусь хвилину довше затримується призахідне вечірнє світло. Зволікає згаснути, чогось чекаючи.

З кожним народженням Поета знову і знову народжується надія природи, надія народу. Мудрість природи і мудрість народу у тривожні для них часи проявилася в тому, що справді величезний талант було вкладено у серце і вуста слабосилої дівчини, за висловом Івана Франка, - адже перед тим вже не одне покоління дужих мужів, твердих у помислах, із буйними головами наклало ними у битвах видимих і невидимих, на бранному полі честі і на полях обмови та лжі.

І от зазвучав її голос – тихий і ніжний, проникливий і мелодійний, пристрасний і пломенистий, – голос великої Лесі Українки. І край, що її народив, почув цей голос, почув і ожив, стрепенувся в новій надії, сповнився новим поетичним світлом.

Вона – пісень крилатих лицар,

Вона – палкого слова криця,

Вона – весни у серці вісник,

Як Мавка з «Лісової пісні».

Вона – зоря досвітня в мандрах,

Вона – народові Касандра,

Вона – як пісня з піднебесся

Це наша Українка Леся.

Вона нам Богом дана жінка,

Тому і Леся Українка.

На літературній карті Волині знайдемо немало пам’ятних місць, пов’язаних із життям, творчістю Лесі Українки. Багато волинських письменників і поетів звертаються у своїй творчості до нашої славетної землячки.



ТВОРЧІСТЬ ВАСИЛЯ ГЕЯ

“Природна краса Волині, її джерела напоїли снагою не один літературоталант”, - читаємо у передмові до літературного збірника Волинської організації Спілки письменників України, що належать перу Василя Степановича Гея, голови Спілки письменників.

Ці слова повною мірою стосуються й таланту Василя Гея, що народився, виріс і зміцнів на Волині, наповнений її чудовою красою, живодайними джерелами її озер, випещений у правічній колисці її лісів, заворожений синявою льонів, щедрістю нив - чарами природи рідного краю. Уся творчість Василя Гея пройнята безмежною любов’ю до отчого краю, вірою в мудрість народу, у життєдайну силу рідного слова, народної пісні. Прагненням краплиною свого поетичного слова впасти на душі читачів, пробудити в них живі джерела найчистіших людських почуттів - доброти, людяності, щедрості, милосердя - живиться поезія Василя Гея

Письменникові вдалося оволодіти скарбами художнього досвіду своїх попередників. Останні збірки “Краплі на листі” та “Лесин кадуб” яскраво засвідчують це. Гей постійно шукає найдосконаліших засобів увиразнення, найнаочніших висловів, які б правдиво розкрили ідейний зміст творів. Авторові вдається заполонити читацьке єство непідробленою правдою мовленого. Здається, він присутній на сторінках і в житті, співпереживає, бере участь у подіях, ситуаціях, емоційних станах ліричного героя-людини тонкої, ніжної, з трепетною душею, небайдужої до болючих проблем сучасності. Але ця присутність автора ненав’язлива, ледь вловима, що не заважає польоту між художнім твором і дійсним, реальним життям. І нам, землякам поета, найбільше це зрозуміло: сюжети, теми його творів, герої вихоплено з гущі життя. Здається, що воно, саме життя, просто перенесено на рядки поезій. У цьому, на мій погляд, найвища майстерність творчості В.Гея.



Не раз і не два він згадує, теплим словом безсмертних ратаїв української мови Тараса Шевченка та Лесю Українку. Невмирущість слова Кобзаря і справи, за яку він боровся, постає з рядків віршів “Коли вже здавалось: душа України...”, “На Шевченківському святі в Кирилівці” та інших. Лесі Українці, “яка світилкою Шевченкового слова в сузір”ї геніїв стоїть”, поет присвятив 10 віршів циклу “Її зоря”. Та й сама назва збірки свідчить про данину великої і світлої шани співачці досвітніх вогнів. “А Лесин кадуб все ж таки не висох, якщо до нього ми йдемо щодня”, – з оптимізмом твердить поет. До багатьох своїх поезій Василь Гей взяв епіграфи з творів Лесі Українки і Тараса Шевченка.
КОЛОДЯЖНЕ

Колодяжне – земне зелене диво,

Колодяжне – криниця і садок,

І дім, і дух великої родини,

І стежка через терни до зірок.

Колодяжне – любистку тихе свято,

Густенне гілля, зілля золоте.

Здається, зараз вийде з хати Мати

І привітає Лесиних гостей.

А гості – брості рідної раїни,

Що не здались морозяному дню,

Невбиті діти, квіти України,

Жарини ще не згаслого вогню.

Проходьте, гості, неба синь елітна

На вас Волинню й волею дихне.

Хай кожен з нас тут в мислі чи в молитві

Своє щось сокровенне спом’яне.

Скажімо правду: в рідній Україні

Іще не літо, хоч і не зима.

Сльозу зронімо тут у самотині,

Згадавщи тих, кого уже нема.
Згадавши поруйновані садиби,

Ув’язнені , розстріляні слова,

Плекаймо це колодяненське диво,

Де кров народу нашого жива.

Очищує нас Лесина криниця

Від чорноти, від пороху й іржі.

Колодяжне – світлиця і столиця

Природи, вроди, слова і душі.

Колодяжне – осушена долина,

Мережана житами далина,

Сюди з Гори, з найвищої вершини,

І жаль, і гнів Тараса долина.

Бо власне чухраїнство ще пече нам,

Бо «грязь Москви» ще бризкає з імли,

Біснуються недоумки й нікчеми,

Що ми не всі запроданці й хохли.

Народе подібров’я, Подніпров’я,

З Чорнобиля в Колодяжне прийди –

Напитися у ньому на здоро’я

Живої, неотруйної води.
ПРИ СВІТЛІ ПЕРШОГО СНІГУ

Уяву збуджують і кров нам

В кімнаті речі, мов живі,

І не безмовний, безумовно,

Холодний «кадуб» у траві.

Уже не блискає ручайно

З його нутра жива вода,

Та й мовчазний він – як свічадо,

А в ньому слова Божий дар.

Погода, врода, подив, свято

І сум у Лесинім гаю:

Нам рідну мову захищати

Потрібно в рідному краю.

Це сором нації чи безум –

Святе жбурляти у сльоту?

І перший сніг – як гнів небесний

На глупоту і чорноту.

Вирує, хмариться облога

Довкола плеса і зорі...

Складають «сказкі о налогах»

Нерідномовні лихварі.

Та є і в сірім дні година,

Коли б’є світло угорі,

І ця садиба – наче диво,

Де слово й славу рід беріг.

У вічі промінь б’є крізь віти,

Світає слово у крові,

І тане сніг, щоб напоїти

Каміння «кадуба» в траві
КОЛОДЯЖНЕ, ЛІТО

Пульсує в кадубі вода,

Пульсує думка, словом застигає,

На луки росяницею спадає

І повнею пливе над синім гаєм.

Аж захиталась хата за плечима.

Самі побігли ноги у Нечимне,

Де сни сидять над озером кружка,

Де муку гоїть лагідна природа,

Горить у хащі папороті квіт.

У всьому тут – гармонія і врода,

Ген очі Мавки світяться між віт.

  • Скажи мені, посестро лісова,

Як людям прислужитись я зумію,

Як щастям обернути їх надію

І вісниками дня – мої слова?

Де взяти сил для пісні і житя?

Бо я сміюсь, радію лиш на людях, А так, буває, плачу, мов дитя,

І проклинаю слів холодне груддя...

- Не знаю, сестро. В лісі я зростала,

І до людей немає мені діла.

Вони любов у мене підло вкрали,

За неї ж я боротися не вміла...-

... Світився місяць знаком запитаня,

Та вже бриніло слово на губах.

Мов небо під зірницею світання,

Очам світився вибір –

Боротьба!

ПОЕЗІЯ ПЕТРА ГОЦЯ

Петро Гоць народився 20 червня 1937 року в селі Торговище Турійського району на Волині. За професією бібліоте-кар-бібліограф. Працює завідувачем інформаційно-бібліографічного відділу Львівської центральної міської бібліотеки ім. Лесі Українки. Веде активну громадську роботу.

Видав п'ять поетичних збірок: „Євшан пробудження" (Луцьк, 1991 р.), „Дорога до Лесі" (Луцьк, „Надстир'я", 1992 р.), „Тисячоліття" (Луцьк, „Надстир'я", 1994 р.), „Молюся на Тебе" (Луцьк, „Надстир'я", 1995 р.), „Високий Замок" (Львів,

„Край", друкується зараз).

Петро Гоць пише з дитинства. В його поезії чимало місця займає Волинь, Холмщи-на, а також і Підляшшя. Друкуватися почав із 1954 року.

В поезії не новина жанр присвят. Тематичні збірки присвячені пам”яті Т.Шевченка, І.Франка і іншим.Але,щоб один поет видав цілу збірку присвят в одній особі-явище рідкісне.А тому радує,що волинський поет Петро Гоць подарував читачеві цілу збірку віршів,присвячених Лесі Українці”Дорога до Лесі”.

Поезії у цій збірочці об”єднані циклами:”Звягельські витоки”,”Під замком Любарта”,”Літо в Колодяжному”,”Тяжіння до Львова”,”Прощальний монолог”.

«Дорога до Лесі» Петра Гоця – не просто зібране докупи на певну тему, а цілісна, композиційно продумана річ. Перед читацьким зором – картини з Лесиного життя, оживлений голос її та голоси сучасників з якими вона спілкувалася. Зримо окреслені місця – міста українські і заграничні, куди закидала її фатальна доля. Вірші Петра Гоця – поетичні візії, що йдуть зсередини, з осмислення дум і помислів геніальної дочки українського народу, душу якої красою своєю наснажувала Волинь…

Уважно вслухайтеся у поезію Петра Гоця,яка стала своєрідним епіграфом до збірки.



Дорога…У світ? Чи в віки дорога

То сніг під ногами скрипить чи мороз

Тривога на серці чи просто знемога,

Чи душу тривожить гудком паровоз.

Дорога… Од рідних воріт дорога,

А хто не пройшов у житті тих доріг?

І все-таки легше рушати у світ із порога,

Аніж не вернутись ніколи на той поріг.

Дорога… Яка ж то ти часом строга,

Де сила здолати твою строготу?

Чи ти мені Лесю у тому підмога,

Щоб я подолав її всю довготу.
ПОТЕРЧА

Була ти, Лесю, дитинчам

Веселим і кмітливим

То ж кликав батько потерчам

Іноді пустотливим.

А ти, як пташечка в гаю,

Весняно щебетала.

І першу пісеньку свою,

Немов пергу, сотала.

Та коли трохи підросла –

Не тільки на калині,

Свій голосочок піднесла

Ти аж до хмар Волині.

З тієї пісеньки луна

Пішла по всьому світі…

І засвітилась далина,

Як сонечко в зеніті.
ВОДОХРЕЩА

Під замком Любарта на площі

Знов люду, люду – не злічить!

Спішить до Стиру не для прощі,

А на Водохреща спішить…

На річці – проруб, хрест із льоду,

Кропило бризкає довкіл…

Такого скупчення народу

Іще не бачив тут окіл!..

Вже вгнувся лід, вода хлюпоче,

Посудин брязкіт – передзвін…

Народ розходитись не хоче:

Прийшов на водосвяття він!

Вже багатьом промокли ноги…

Та що там сніг, та що – мороз!

Нема для Лесі остороги,

Нема осудливих погроз!..

Бо як же ж все довкола гарно:

І лід, і іней, і юрба!..

Таки з Михайликом не марно

Прийшла з-під замку пагорба!

Ой, доле, доле! Хто ж остуду

До того дійства принесе?..

Оту водохрещну простуду

Вона, як хрест свій, понесе.

ДО ЛЕСИНОЇ КАЗКИ

Коли в Колодяжне приїду,

У твій будиночок прийду,

За мною Мавка йде по сліду,

І Перелесник жде в саду.

А там, де кадуб під вербою,

Стоїть в задумі дядько Лев.

Русалка, вкрившися габою,

Шугає в плетиво дерев.

Лукаш десь грає на сопілці,

Килина зжовкле жито жне,

І Лісовик сидить на гілці,

Немов очікує мене.

А пісню заведуть дівчата,

І все навколо оживе:

Озвуться листом Потерчата,

Застогне Той, що греблі рве.

Чи то сім струн, чи ціла злива

Враз наді мною загуде.

Так, ти отут була щаслива,

Сюди те щастя й нас веде.
КОЛОДЯЖНЕ

Колодяжне – казко Волині!

Колодяжне – квітко село!

Осінні ключі журавлині

Чарівне весняне зело.

Село, де на кожному плесі

Лілеї, як зорі ясні,

Де завше світилися Лесі

Пророчі досвітні вогні.

Село, де хвилини роботи

Для Лесі, як рожі цвіли

Від болю, журби і скорботи

За обрії світлі вели.

Село, де вечірня година

Як марево, ніжна була

Де кожна стеблина й людина

Притулок в душі здобула.

Село з соловєм на калині,

Село не лиш Лесі, як рай

Колодяжне – казко Волині

Коханий, улюблений край.

ЛЕСЯ В КОВЕЛІ

По вуличках – завулочках

Задумано іду...

Шукаю стежку Лесину,

Шукаю – не знайду...

А скільки ж тут разів вона

Сама і не сама

По Ковелю проходила!..

А стежечки – нема...

Вокзал... Залізні велети

Летіли в Киїк, Крим.

А там – в Сан-Ремо, Гелуан,

Софію, Відень, Рим...

Ласкаві хвилі Турії...

І тут вона була.

Не раз вони їй снилися,

Як за моря пливла.

Димок повнився вранішній

То там, то сям в хатах...

У Генуї задимленій

Він солодко їй пах

Схилились верби на ставку,

Шепочуть до сокор...

Між горами Кавказькими

Не раз бринів той хор...

А я іду по Ковелю,

Задумано іду...

І всюди стежку Лесину

Читаю на ходу
ЛЕСИНЕ СЛОВО

Мов дівчина в легкій хустині,

З доброзичливістю привіту

Ходить слово твоє по Волині,

Ходить слово твоє по світу.

То наллється конвалій дзвоном,

То струною арфи озветься,

То сяйне виноградним гроном,

То зорею вночі всміхнеться.

Всім воно стає у пригоді,

Хто за друга тебе вважає,

Хто шукає щастя – в народі,

Хто народу добра бажає.

З ним нам легше боротись, жити

І нове життя будувати…

Буде завжди воно служити

Всім, хто вміє тебе шанувати.

ВІКТОР ЛАЗАРУК

Волинь – благословенний Богом край. Упродовж віків тут жили працьовиті й добрі люди, найвищим покликом яких була воля. І парадоксально те, що на цю землю всякчас зазіхали жорстокі чужинці, грабуючи й плюндруючи її. Як не королі, то царі намагалися прилучити до своїх володінь такий ласий шмат з голубими озерами та зеленокрилими лісами. Але гордий дух поліщуків не могли зламати. Тому-то й не дивно, що співці цього краю виростали з корневища нескорення.

Віктор Антонович Лазарук народився 3 листопада 1933 року в с. Дубова Ковельського району в родині землероба і музиканта.

Після закінчення філологічного факультет Львівського університету ім. І.Франка, працював у редакції журналу „Жовтень", в обласній організації Товариства охорони пам'ятників історії та культури, у луцькому Будинку природи. Нині – провідний редактор редакційно-видавничого відділу Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки „Вежа". Делегат установчого з'їзду народного руху України (1989), на якому був обраний членом Великої Ради. Голова обласної екологічної асоціації „Зелений світ". Член Спілки письменників України з 1968 року.

Автор книг „Синь озерна" (1963), „Музика верховіть" (1966), „Шацькі озера" (1975) , „Сині очі Волині" (1979), „Озерний дзвін" (1982), „Глаголи Землі" (1987), „Літораль" (1990), „Вікна" (1995), „Світязь" (2001).

Ще в дитинстві Віктор Лазарук захоплювався поезією, любив слово. Творчість цього письменника, справді, перейнята любов'ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і неляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя.

З віршів автора „Озерного дзвону" постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежить від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона – центр його поетичної істоти. Рідна Ковельщина, мати Волинь надає йому не тільки жаги життя, а й глибокої і щирої ліричності.

У циклі “Нечімле” поет здобуває перемогу і водночас зазнає відносної поразки, коли намагається вже відоме і писане-переписане про мотиви Лесиної «Лісової пісні», дуб дядька Лева, мавчині берези і т. д. поєднати із сучасністю, поглянути на те, про що писала Леся Українка, очима людини другої половини XX століття, очима саме своєрідного поета. Перемоги, тому, що так цілісно, багатогранно поглянути на це ще не спромігся ніхто. А поразки, бо у циклі постає Лазарук стилістично, структурно і образно вже знаний нами з інших поезій, а відтак і певною мірою традиційний, і відкриття, як у названих віршах, не відбувається.

У Лесі Українки було чимало улюблених місць на Волині, де вона жила, де відпочивала. Крім Колодяжного це і Луцьк, і Ковель, Запруддя, Піддубці, а також озеро Нечімле.

Подорож у край лісової пісні, на береги таємничого Нечімлого Леся Українка з матір’ю, братом Михайлом, сестрою Ольгою здійснила наприкінці 80-років, тобто в пору юності.

У Нечімле вступаємо, як у казку. Назустріч нам виходить лісова криниця, над якою похилилася плакуча верба. Стоїмо на Лесиній галявині, затамувавши подих, в уяві доповнюємо живу декорацію хатинкою дядька Лева та шопою на сіно. Заквітчана калиною, до озера збігає стежка, яка через плави, що йдуть під ногами хвилею, продовжується дощатою кладкою. Царство водяника, сховалося від світу лісовими хащами. Стоїть на озері тиша. Ніхто, крім качок, не потривожить тихе замріяне плесо. Проте не спить уява. Весь час здається, що ось-ось із-за дерева вийде поважний Лісовик, з гущавини вибіжить з чорними бровами і блискучими очима Перелесник та білявий і синьоокий «Той, що греблі рве», що з-поміж латаття винирнуть свавільна Русалка і Потерчата в біленьких сорочечках, а посеред озера – Водяник.

Все здається нам, що на галявині, під старим дубом, спалахне іскрами багаття дядька Лева, промайне ще одне літо, відлетить журавлями у вирій осінь, відбіліє на вітах дерев зима, і з глибини лісу знову озветься весела Лукашева сопілка, замайорять на вільхах сережки, залепече листом береза, розкриються на озері білі лілеї і знову розквітне Мавчине кохання.

Красу поліського озера зумів описати волинський поет Віктор Лазарук. В збірці поезій «Ліктораль» є цикл «Нечімне», що складається з інтермецо та 17 віршів, пов’язаних з образом Лесі Українки, з героями її творів, з місцями, де народилася «Лісова пісня»

У циклі “Нечімле” поет здобуває перемогу і водночас зазнає відносної поразки, коли намагається вже відоме і писане-переписане про мотиви Лесиної «Лісової пісні», дуб дядька Лева, мавчині берези і т. д. поєднати із сучасністю, поглянути на те, про що писала Леся Українка, очима людини другої половини XX століття, очима саме своєрідного поета. Перемоги, тому, що так цілісно, багатогранно поглянути на це ще не спромігся ніхто. А поразки, бо у циклі постає Лазарук стилістично, структурно і образно вже знаний нами з інших поезій, а відтак і певною мірою традиційний, і відкриття, як у названих віршах, не відбувається.


СКРІЗЬ МАВЧИНІ БЕРЕЗИ РОЗБРЕЛИСЯ

Скрізь мавчині берези розбрелися

На перехресті хор перепиня

По вуха в них закохане Полісся

Тут часто з кореня – двійня.

Мов сестри світла місячні, невинні,

Немов довічна мавчина душа

Блукають, мов причинні, по долині

Чекаючи нового Лукаша.

Знов самостій. В насінні золотому

Долини й луки, пагорби і даль,

І ця криниця, що лікує втому,

І той поріг замлілий, де печаль.

П’ємо їх із водою, із хмарами

Цілуються береза і берез…

У нас вони звучать, як білі храми,

Із нас ростуть, як срібний полонез.

Читаю ліс, вслухаюсь в тиші кроки

В березових веселих літачках.

То мавчині гаї летять у світ широкий

Мелодія солодка і терпка.

ОЛЕКСАНДР БОГАЧУК

Олександр Богачук... Це ім’я відоме кожному непересічному волинянинові. Його творчість – гордість, окраса нашого краю. Ця людина вабила і вабить своєю одержимістю служити людям – простим, добрим та щирим.

Народився в селі Сокіл Рожищенського району на Волині. Дід і батько його були сільськими ковалями. Дід був справжній маестро молота і смичка. Вдень він працював важким ковальським інструментом, а ввечері брав до рук тонкостанну скрипку. Після війни, закінчивши Луцьку середню школу робітничої молоді, О. Богачук вступив на історико-філологічний факультет до Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. В інституті бере активну участь у літературному житті, починає публікувати вірші. У 1958 році, у рік закінчення інституту, вийшла його перша поетична збірка «Незабутнє». Цю книжку досить доброзичливо зустріла критика. Через рік виходить друга збірка поета «Вересневий грім», яка, на думку критика Степана Крижанівського, стала подією в українській літературі.

Після закінчення інституту Богачук кілька років працював у районній газеті. Працював також у газеті "Радянська Волинь".За характером своєї роботи часто зустрічався з людьми, пізнавав життя у всіх його вимірах.

Згодом одна за одною з'являються на світ книжки: «Зелене руно», «Золота жінка», «Крик попелу», «Стогін землі». Гонорар за останню Олександр Богачук і художник Леонід Хведчук, який ілюстрував книжку, перерахували у Фонд миру. У 1984 році виходить пісенний збірник — «Світи мені, Дніпре». В цьому ж році автор видає збірку поезій «Горно».

У грудні 1985 року Олександр Богачук переїздить на роботу до Рівного, де очолює новостворену Рівненську обласну організацію Спілки письменників УРСР. У 1988 році виходить остання збірка поета «Цвіт роси». 18 травня 1994 року Олександр Теофілович помер у Луцьку, залишивши нам велику поетичну спадщину. Похований на місцевому кладовищі у Луцьку. 2 листопада 2003 року, напередодні 70 річниці у рідному селі поета за ініціативи громади було встановлено пам`ятний знак.

Олександр Теофілович залишив багату літературну спадщину з широким жанрово-тематичним діапазоном: вірші-роздуми, вірші-спогади, філософські мініатюри, вірші-реквієми, публіцистичні поезії, пісні-думи, ніжні ліричні акварелі, бризки-імпровізації, вірші-перестороги, гумористичні вірші, вірші-заповіти, поеми.

Говорячи про Олександра Богачука як поета, мимоволі захоплюєшся широтою діапазону його поезії. Він пише про життя і боротьбу свого народу, про зв’язок поколінь, про добро і зло. Але немало віршів створено ним і про чаруючу природу рідного краю. про справжню людську любов. І у всіх них виявляється глибока і ніжна духовна ліричність поета, яка прихиляє до його творчості людей всіх поколінь.

Простота, потаємне хвилювання, прозорість думки — така властива риса усієї лірики поета. Він шукає свої власні образи і слова. У Олександра Богачука — це висока простота поезії, це звичайність і сердечна щирість його поетичного слова.

Творчий доробок

«Незабутнє» (1958);

«Вересневий грім» (1959);

«Ні!» ([[]]);

«Золота жінка» (1976) — сатиричний твір;

«Зелене руно» (1976);

«Крик попелу» (1978);

«Стогін землі» (1983);

«Світи мені, Дніпре» (1984) — пісенний збірник;

«Цвіт роси» (1988);

«А час не жде» (2003) — посмертна збірка, видана дружиною поета, Неонілою Богачук.


Спинись і стань перед її очима,

Збагни собою, хто ти й що ти є.

Не нишкни кволо, не хились плечима,

А в серці серце випростай своє.

Їй не потрібні похвала й поклони,

Залузана словесна штовхітня.

Будь як вона, аж доки не схолоне

Остання мить на зламі ночі й дня.

Ніколи не підмоднюйся в догоду

Сезонній шик-модерній течії…

Якщо ти справжній син свого народу,

Будь завжди гідний імені її!
МОНОЛОГ МАВКИ

Я – Мавка, я – донька волинського краю,

Я казка поліська, що довго блукала.

Мене чарівниця покликала з гаю,

І вийшла я з казки, і піснею стала.

Я знаю, що коси мої – то берізки,

Я знаю, що очі – озера блакитні,

Я знаю, що серце моє – українське

В якому вогні засвітились досвітні.

Зійшли вони сонцем мінливої долі,

А темрява ночі навіки згоріла.

Живе у єдиному дружньому колі

Дочка України – Волинь моя мила.

Хто з нею не бачивсь – приїдьте будь – ласка

Тут ниви, озера, гаї солов’їні.

Якщо не забули ви, що таке казка,

Її ви зустрінете в нас – на Волині.


АНАНІЙ РЯБЧЕНЮК

Житель Нововолинська Ананій Рябченюк не обминув увагою Лесю Українку. Народився у 1930 році в селі Зубильне Локачинського району. Був учасником національно-визвольного руху в Україні, пройшов через сталінські концтабори у Сибіру. Але завжди залишався вірним своїй землі і народу. Після повернення з Сибіру на рідну землю,40 років прожив у Нововолинську. Багато сил та енергії віддав навчально-виховній роботі з учнівською молоддю. Друкувався у часописах Нововолинська, Іванич, Володимира - Волинського, Локач, Трускавця «Франкова криниця», у журналі

«Праця і життя» (Австралія).До збірки А.Рябченюка «Біль і спів серця» увійшов вірш «Лесі Українці».

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

О, славна дочко України,

Княгине рідної землі

На п’єдестал ти стала слави

З вінком лавровим на чолі.

В піснях казкового Полісся

Ти музу правильну знайшла

Вона ім’я твоє світам У сині далі понесла.

Бо ті пісні в борців за волю

Сталили віру у борні

Ти засвітила в царстві ночі

Непереможнії вогні.

Ти вчила нас в лиху годину

Іти сміливо до мети

На круту гору крем’яную

З каменю вольності нести.

В озернім краю, на Волині

В легендах шелесту лісів

Ти зустрічала Мавку в гаю

І слухала чарівний спів.

В сріблястих росах, в час вечірній

Свої купала тут пісні.

Тому вони такі нам рідні

Народу близькі й дорогі.

Хвала тобі і честь бояне,

Що оспівала край ти наш.

Ти доля наша, гордість наша

До волі наш дороговказ.

КАСІЯН ГРАНАТ

Спогади про Лесю Українку залишив ще один земляк-літератор Касіян Гранат,автор книги про Україну “Золоті ворота”.Гранат народився в селі Микуличі Володимир-Волинського району у селянській сім”ї у 1889 році.Після закінчення початкової школи сільський вчитель влаштував талановитого хлопчика,що не мав грошей для продовження навчання,писарем у міську управу Володимира,потім на з”їзді мирових осередків у Ковелі.Там і почав працювати Касіян Гранат під керівництвом Петра Косача-батька Лесі.

Зустріч з Лесею відбулася у вересні 1906 року в Ковелі на залізниці.Гранат виконував доручення-привіз їй від батька з Колодяжного книги і речі,необхідні у подорожі.Поетеса дуже дякувала,розпитувала про його сім”ю,життя селян,умови праці.На прощання сказала:”Бажаю вам хорошого життя.Треба б вам продовжити навчання,але це не так просто але хоч би читайте,якомога більше читайте.Це принесе вам користь.Може ще зустрінемось”.Але більше Гранату не довелося зустрітеся з великою поетесою.Касіян Гранат став письменником вже будучи літньою людиною.У 1963 році виходить книга про Лесю Українку”Народна улюблениця”, а в 1967 році біографія поетеси”Велетнем покликана”і “Велет розпалює вогонь”.Гранат добре знав сім”ю Косачів,тому детально описав про сім”ю,про луцьких,ковельських,колодяженських друзів.

ЙОСИП СТРУЦЮК

Струцюк Йосип Георгійович - народився 17 липня 1934 року в селi Стрiльцi на Холмщинi (Польща). У листопадi 1944 року разом з батьками депортований до Запорiзької областi, а в 1946 роцi сiм'я Струцюкiв переїхала на Волинь у село Глинище Рожищенського району. Тут навчався у Глищенськiй початковiй, Копачiвськiй семирiчнiй, Рожищенськiй середнiй школах. Пiсля закiнчення Луцького державного педагогiчного iнституту iменi Лесi Українки (1958р.) вчителював у Бiлостоцькiй середнiй школi, обiймав посаду наукового спiвробiтника Колодяжненського краєзнавчого музею-садиби Лесi Українки i Волинського краєзнавчого музею, працював у мiсцевих газетах, редактором Волинського будинку народної творчостi, режисером народної самодiяльної кiностудiї, очолював обласну органiзацiю Всеукраїнського Товариства "Просвiта" iм. Тараса Шевченка. Нинi - керiвник органiзацiї творчої молодi "Лесин кадуб".

Член Нацiональної Спiлки письменникiв з 1970 року. Лауреат лiтературно-мистецьких премiй iм. Агатангела Кримського, Богдана-Нестора Лепкого, "Благовiст". Твори перекладалися польською, бiлоруською, росiйською мовами.

Ще в юнацькi роки Йосип Струцюк визначив свою земну дорогу, взявши з собою Богом дане йому обдарування. енкаведистськими бандами ("Стохiд" "Коливо" та iн). Майбутнiй поет без особливого ентузiазму навчався в Копачiвськiй семирiчнiй та Рожищенськiй середнiй школах. Пiсля закiнчення Луцького педагогiчного iнституту учителював в селi Бiлостiк, де ходив стежками Йова Кондзелевича, а в Колодяжному - стежками Лесi Українки.

Його слово завше виважене, вагоме, щире. А його творчий доробок – яскрава ілюстрація доволі плідних “трудів і днів”: понад півтора десятка прозових та поетичних збірок, путівник “Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному” (у співавторстві з І.Чернецьким), низка статей та рецензій, передмов до поетичних збірок молодих авторів. Будучи керівником літературної студії “Лесин кадуб”, він уважно дослухається до голосу початківців, дбайливо виховує молоді таланти. Завершено підготовку до друку збірки драматичних поем, одна з яких – “Роман Мстиславович – великий князь Волинський і Галицький” – з успіхом йшла на сцені обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка.

Виявив себе Йосип Струцюк як вдумливий перекладач, перш за все білоруських та польських авторів. А ще на його рахунку декілька любительських фільмів, удостоєних високих відзнак.



Йосип Струцюк бере активну участь у громадському житті міста й області. Він очолює обласну організацію товариства “Просвіта”.
НА ВЕСЬ СВІТ

Десь там за сірими горами

чинари вже перецвіли

Ви помирали у Сурамі,

та у Колодяжнім жили.

Про вас розповідала Ганна,

Ликера, Варка – геть усі,

як невгамовними ногами

ви чеберяли по росі.

Мов з казки ожило Нечімле,

і зблиснула його душа,

як ви, русява Косачівна,

тут перестріли Лукаша.

Мов перепел, в траві бив кадуб

і тасувались небеса.

Шкода і непростимо, мабуть,

що горицвіт ваш пригасав.

Ви тут жили – були, як вдома

бриніла пісня з далини.

Ще вірші ваші – невідомі,

тут ще не відають про них.

Тут у пошані більше кісся,

мантачка, плуг і борона.

А від узлісся вже – Полісся,

і в тому не його вина.

Свої утіхи тут і драми,

і чорний хліб, і чорна сіль…

Ви ж помирали у Сурамі

за тридев’ять земель відсіль.

Нема від чого вже радіти:

рубають скулинські дуби,

невдячні Теокріта діти

плюють на батьківські скарби.

А ніч під зорі плеса хилить, плете для куця кошелі.

Вам пошкодують із могили

півжмені свіжої землі.

У кого серце сміло б’ється –

прислухаються. Врешті - решт,

хто по-інакшому сміється –

як не в тюрму, то під арешт.

Все продається на руїні,

а совість можна навіть в борг.

Лишився вже від України

хіба що з пампушками борщ.

І треба ж так, щоб грімко, дзвінко,

на повні груди, на весь світ

нараз:

  • Я – Леся Українка!

Бо є народ у мене свій!

Десь тут колодязі ховали

під пахви воду молоду.

Пні довголіттям обростали

веселим мохом. Кривень-дуб

крижі випрямлював на вітрі,

коріння ночі гриз бобер.

Знайомились зубами звірі,

і крик їх у розгіллі мерз.

Колодяжне. Колодязі

воли чумацькі розпили.

Мажари в обрії впряглись:

  • Везіть, як муфти на мазі!..-

То вже в непам’яті. Сьогодні

експресів оповідь швидка.

Все вище крила екстра модні

ми підтинаєм в літака…

Я непоквапен. Сонний кадуб

оговтує суха трава.

На власній здогадці присяду

і чаруватиму слова.

І знов не вийде, моя панно,

Посвяту святу відмовчу,

Така висока Ваша пам'ять,

що словом я не долечу.


НІНА ГОРИК

Горик Ніна Петрівна народилася 7 вересня 1957 року в мальовничому селі Забужжі Любомльського району Волинської області. Звідси простелилися її стежки у великий світ. Тут народилась мрія стати вчителькою української мови та літератури і перші поетичні рядки.

В селі закінчила середню школу. Вчилась старанно, в основному на «відмінно». Особливий потяг мала до гуманітарних предметів, багато читала. Активною була і в громадському житті: секретар комсомольської організації школи, активний учасник художньої самодіяльності. Знала кожну стежину у навколишніх лісах, любила ходити туди сама, багато думала, мріяла і співала.

Про поетичні витоки і свої душевні почуття Ніна Петрівна говорить:

«Якби мене хто запитав, як я потрапила в письменники, то найімовірніше було б відповісти: випливла на «Хвилях Світязя». І це не просто образний вислів. Справді, коли я була ще школяркою, то найбільш трепетні хвилини переживала тоді, як переступала поріг редакції Любомльської районки. Раз на місяць там відбувались зібрання літстудії «Хвилі Світязя»…

Пам'ятаю сільські пейзажі рідного Забужжя і батьківську хату за греблею, яку з обох боків обступила лепеха. Люблю спостерігати за ростом усього живого – трави у лузі, рослин на городі та в полі…. Безмірно вдячна Всевишньому за те, що відчиняє мені двері до тайни. Хтось назвав її Поезією».

Після закінчення сільської школи в 1974 році стала студенткою філологічного факультету Луцького державного педінституту ім. Лесі Українки, бо це був найближчий вуз, де можна було вивчати літературу. Навчалась охоче, любила працювати в читальних залах та кабінетах. Редагувала газету філфаку, відвідувала літстудію, організовану самими студентами. В ці роки й прийшло до неї поетичне слово. Писала багато. Саме в студентські роки відбулись перші серйозні публікації, зокрема у збірнику «Пісня і праця» виданому у Львові.

В 1978 році Ніна Горик закінчила філологічний факультет інституту і отримала диплом з «відзнакою».

В Головненській середній школі почалася трудова стежина Ніни Горик на посаді вчителя української мови і літератури.

З 1979 року Ніна Петрівна - ковельчанка. Викладає в міських школах № 7, 11, машинобудівному технікумі.

З 1995 року – вчитель української мови і літератури загальноосвітньої школи №1.

Поетеса бере активну участь в організації Товариства української мови імені Т.Шевченка.

На початку 90-х років організовує «Різдвяні зустрічі на Лесиній землі» за участю відомих людей краю, гостей міста.

У 1990 році з'явилася друком її перша збірка поезій «Волинь моя, воле...» у колективному збірнику «Айстри», який вийшов у видавництві «Радянський пись менник». Її поезії публікуються в обласних і республіканських газетах; загальноукраїнських виданнях: журналах «Дніпро», «Соняшник», альманахах «Вітрила», «Світязь».

З 1995 року Ніна Горик – член Національної Спілки письменників України.

У 1996 році у видавництві «Надстир'я» вийшла нова збірка її поезій «Територія слова».

Поетеса плідно поєднує свою педагогічну працю з поетичною творчістю. У її доробку чимало цікавих дитячих віршів. Вся ця поезія освітлена трепетним відчуттям світу, який бачить дитина. Поетеса розкриває красу нашого краю, пробуджує любов до рідної землі.

У 1997 році видавництво «Веселка» видрукувало збірку поезій Ніни Горик для дітей під назвою «Погожою дниною над Україною».

Кажуть, що вчитель-словесник це посередник між письменником і учнями. А якщо вчитель – письменник? І мова мистецтва для нього – спосіб мислення і спілкування. Інтелектуал і психолог, а до того ж ще й весела і легка в спілкуванні людина… Мабуть про такого вчителя можна тільки мріяти!

Про себе Н. Горик каже: «Не знаю чого в мені більше – письменниці чи педагога? А врешті, забуваю замислюватись над земними мірами і …віршую, чи то пак, віншую Слово. Воно є моїм фахом, смислом життя і посередником між душею і Всесвітом, і райдугою, що з'єднує серця.»



ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос

Леся Українка «Лісова пісня»

Не мучся, Лукашу. Загублена Доля твоя

Гірчить між деревами, та не сміється у вічі

Опала облуда з душі, як мозільна шлея,

А вільній душі вже не важко рушати у вічність

Ой, як же нестерпно на грудях горить полотно,

Сорочкою зване. Ти б, може, Лукашу заплакав…

Ти б, може, омив свої очі сльози полином,

Щоб легше від тебе віддалився той вовкулака…

Мовчу! Не нагадую. Муку твою поміж брів

Осяяло щось мимолітнє, як вогник, легеньке.

Відрікся любові, зневажив. А як помудрів,



Від тої любові лишилася попелу жменька.

Ти тяжко страждаєш. Тулися тепер до верби,

Але ж і вона, скуштувавши неволі та скрути,

Не знала б і щастя, проживши на світі, якби

Колись не навчив ти ту гілку сопілкою бути.

ОЛЕНА КРИШТАЛЬСЬКА

Дитячі роки майбутньої поетеси пройшли в мальовничому селі Привітному Локачинського району, де вона народилася 19 листопада 1943 року.

Там вона успішно закінчує середню школу і поступає в Камінь-Каширське медичне училище. У 1971 році успішно його закінчивши, працює медсестрою у Горохівській районній лікарні. Любов до літератури та поетичні почуття завжди заповняли серце і душу Олени Криштальської. В майбутньому це вилилось у першу її поетичну збірку – „Відкриваю в собі таємницю" (1985 р.). Вона розпочинається „хуторським віршем" про голодного школяра-переростка, з котрим лірична героїня (авторка) ділиться підпалком. У цьому, мабуть, і сенс літературної праці як вияву прекрасних поривань людської душі – ділитися щедрістю чуттів і роздумів.

У збірці „Відкриваю в собі таємницю" переважає інтимна та пейзажна лірика. В наступній збірці Олени Криштальської „Хліб і камінь" (1933 р.) закладене філософське осмислення образу хліба, буття людини і земного призначення. Ця книга стала яскравим свідченням, що поетеса продовжує свою літературну працю на якісно вищому художньому рівні.

Ще в 70-х роках Олена Криштальська самотужки опанувала іспанську мову, навчаючись на Київських міських державних курсах іноземних мов. Знання іспанської мови, поєднане із захопленням поезією і природним загостреним чуттям слова, закономірно породило бажання перекладати – будувати зв'язки між літературами різних народів. Ось чому у збірці „Хліб і камінь", окрім власних поезій Олени Криштальської, знаходимо так багато перекладів творів знайомих і не дуже знайомих українському читачеві авторів: Федеріко Гарсіа Лорка, Рафаель Альберті, Рубен Даріо, Габріела Містраль. Цілий розділ – „Пульсуючі струни" – представляє зразки поезії Іспанії, Нікарагуа, Аргентини, Чилі, Куби.

Згодом, у 1993 р. вийшла окрема збірка перекладів Олени Криштальської представника іспанського романтизму XIX ст. Густава Адольфа Беккера під скромною назвою „Рими".

Знавці слова високо оцінили поезію Олени Криштальської. Адже, за її переклади та оригінальні поетичні твори спільним рішенням секретаріату Ради національної Спілки письменників України і президії Української всесвітньої Координаційної ради присуджено премію імені Василя Мисика.
ОСВЯЧЕННЯ

Цей світ – як храм. Висотний неба купол

І голуб в нім як Божий Благовіст

Лиш зрідка Стир об хрестовину хлюпне,

води потвердить незбагненний зміст.

Іскряться дзвони в зимній високості.

З усіх церков хоругви до води.

А на льоду дівчатко русокосе

за крок до тридцятьлітньої біди!

А вже ж бідою валяночки повні,

вже в неї Леся вмерзла, далебі.

Шукаючи Господньої любові,

знаходить муку в стлумленій юрбі.

Довічну муку. Крижаніють сльози…

За прогріхи чиї та люта мста?!

Аж раптом голос з неба. Янгол Божий

вкладає слово у її уста.

НАДІЯ ГУМЕНЮК

Подих світу й поезії відчула серцем у рідному селі Онацьківці Полонського району на Хмельниччині, де народилася 2 січня 1950 року. Ще навчаючись у школі, почала друкувати свої вірші у пресі, стала переможцем літературного конкурсу, оголошеного всеукраїнською газетою «Зірка». Два місяці перебування у міжнародному дитячому центрі «Артек», де проходив зліт юних кореспондентів, зустрічі з відомими журналістами, літераторами визначили життєвий шлях юної поетеси: до намірів стати вчителькою додалася мрія про журналістику. 1970 року закінчила з відзнакою Хмельницьке педагогічне училище, а потім факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

Журналістську діяльність розпочала 1973 року в редакції Каланчацької районної газети на Херсонщині. Працювала кореспондентом Рівненського обласного радіо (1975-1980), завідувачкою відділу Луцької районної газети (1980-1985), редактором радіогазети Луцького шовкового комбінату (1987-1990), заступником головного редактора луцької міської газети «Народна трибуна» (1990-1995). З 1996 року - редактор відділу культури Волинської обласної газети «Віче». Н. П. Гуменюк є членом Національної спілки журналістів України (з 1977), членом Національної спілки письменників України (з 1995). Нагороджена Почесним Знаком Національної спілки журналістів України.

Вперше публікуватися почала у десятирічному віці у всеукраїнській газеті для школярів «Зірка». У 1965 році стала переможцем літературного конкурсу на честь ювілею цього видання і була нагороджена двомісячною путівкою у Міжнародний дитячий табір «Артек». У 1972 році відбувся дебют у журналі «Радянська жінка», з благословінням Любові Забашти, яка зазначила: «Кращі твори її поки що невеликого доробку свідчать про безперечне обдарування». Далі - публікації у журналах «Україна», «Жовтень», «Прапор», колективних збірниках. У 1992 році у видавництві «Каменяр» побачила світ перша збірка поезій Н. П. Гуменюк «Країна світла». У видавництві «Надстир’я» у 1994 році вийшла збірка поезій «Каріатиди», а в 2000 році - «Однокрил».

Надія Гуменюк також є автором книжок для дітей. Видавництво «Надстир’я» видало її дуже популярні серед дітей книжки «Чапики - Чалапики» (1990), «Веселка для Веселика» (2001), «Де гуляє крокотам» (2003), «Казка про козака Ярка і Яринку-Живинку» (2004), «Котилася писанка» (2004), а тернопільське видавництво «Підручники і посібники»- «Святвечір» (2003).

Поезії Надії Гуменюк властиві високе громадянське звучання, філософське осмислення світу, щирість; вся вона пронизана ліричним струменем, що балансує десь на межі жорстокої дійсності і пошуку ідеалу, земного і небесного, скороминущого і вічного. Як написав голова Волинської організації Національної спілки письменників України Василь Гей у передмові до збірки «Однокрил»: «Здавалося б, звичайні слова і традиційний ліричний погляд на світ. Та в цих словах і в цьому погляді бринить якесь таємниче світло поезії. Це від того, що вірш не просто «складений», а народжений душею, наповнений чуттям. Цим, власне, й відрізняється поет поміж не поетів.»

Переможець численних конкурсів з висвітлення питань духовності і проблем рідної мови та літератури. Володар «Крила натхнення», «Людина року Волинського краю – 2000» у номінації «Професіонал року». Поетеса. Лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського.
У БУДИНОЧКУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Прозорий сад, зимовий вальс

І біла тиша в білім домі.

Пробачте, Лесю, ми до Вас

Непрошені і незнайомі.

Цей білий спокій, цю печаль

Не потривожимо словами.

Вікно у сад. Свіча. Рояль…

І образ ваш нетлінний з нами.

Холоне свічка. Квітне сніг.

Ми мовчимо. Так чисто й страдно.

Тут стільки впало на поріг

Фальшивих фраз і фраз парадних.

Пробачте, Лесю, і простіть

За ці чужі бетонні стіни,

За душі темні і пусті,

За невкраїність України.

Простіть…За те, що вбили в нас,

Що ми самі зняли на палю.

Стікає чорно – білий час

По стертих клавішах роялю.

ІВАН ЧЕРНЕЦЬКИЙ

Народився 23 грудня 1935 ро ку в с. Злоєц на Холмщині. На початку 1945 року сім'я приму сово переселена в с. Біляївку на Херсонщині. Там пішов до 1-го класу, а 10-й закінчив у Луцькій середній школі № 1. Потім на вчався на історико-філологічному факультеті Луцького педін ституту ім. Лесі Українки.

Вчителював на Одещині й Во лині, працював у Волинському краєзнавчому музеї та Луцькій міськраді. Останні 20 років - робота в обласній організації Товариства книго любів.

Поет, прозаїк. Член НСПУ з 1981 р. Лауреат обласної літературно-мистецької премії їм. Агатангела Крим ського.

Окремі твори перекладені російською, білоруською, польською мовами.

У народі кажуть, що життя прожити – не поле перейти. Люди щодня у клопотах. Хтось радіє, а хтось сумує, хтось відпочиває, а хтось натхненно працює. Кожному потрібна розрада, добре слово, гарна новина, а може, трохи гумору. Іван Чернецький стверджує, що жити з гумором легше.

Пан Іван - шанована у творчих колах людина, член Національної спілки письменників України. Для читача – серйозний автор, для домашніх – відповідальний чоловік, хороший наставник дітям та внукам. І кожен погодиться, що мова його пересипана дотепними афоризмами. Він надзвичайно тонко відчуває слово. Про себе каже, що наодинці вдумливий та серйозний
КОЛОДЯЖЕНСЬКЕ ЛІТО

Довкіл Колодяжного – жито,

під сонцем жито половіє,

і льон свої блакитні вії

розплющує в достигле літо;

і, чисто вимивши порги,

загледілась на хату хата,

підтягнуті до взбіч дороги

блискучим поясом асфальту;

і згадки і розгадки світу

накручують на вус антени;

і Лесин кадуб правдосвідчить:

в колодязях вода студена;

і немовлят у білих льолях

приносять бусли до колиски,

і в їхню доленьку поліську

пречисто шелестить тополя.

Довкіл Колодяжного – тиша,

янтарна тиша вечорова.

На сон міцний, на добре слово

Колодяжне себе колише.

МИХАЙЛО ПРОНЬКО

Пронько Михайло Григорович родом із Дніпропетровщини.Народився в місті Новомосковську 10 січня 1922 року. Після закінчення педагогічного училища деякий час вчителював у Покровському районі Дніпропетровської області. З 1940 року – військовослужбовець. Рядовим розвідником, керівником полкової розвідки пройшов дорогами Другої світової війни від Полтавщини до Закарпаття. Нагороджений орденами та медалями. По війні служив у військових частинах на Рівненщині та Волині. Після демобілізації працював директором Теремнівського будинку культури, в будівельному управлінні, начальником рятувальної служби, редактором Волинської бібліотеки для юнацтва. Певний час був керівником обласного літоб'єднання „ Гранослов".

Михайло Пронько – автор багатьох збірок поезії та прози. Його твори для дітей різноманітні за жанрами й тематикою.

Член Національної Спілки письменників України з 1980 року.



ЛЕСИН СТАВОК

Поміж дубами світиться ставок

В оправі запашного диво-зілля.

Довкола – навіть вітерець примовк,

Обнявши плесо крилами розгілля.

Отут колись у лагідній воді

З дівчатами купалась юна Леся.

І голоси веселі й молоді,

Мов лебеді, здіймалися із плеса.

Та не гадали подруги в той час,

Що понад світом вічною зорею

Займеться слово Лесі, мов алмаз,

Орлицею полине над землею…

Тих днів, либонь, і в спогадах нема.

Лише цвітуть, як і тоді, барвінки.

Та сяє кольорами всімома

Веселка слова Лесі Українки!..

ЛІТЕРАТУРА




  1. Василь Гей «Вічно памятати»

  2. Василь Гей «Псвяти. Повітання. Побажаня»

  3. Василь Гей «Кривавник рідного слова».

  4. Віктор Лазарук «Озерний дзвін»

  5. Йосип Струцюк «Терпкі сторінки»

  6. Михайло Пронько «Життєцвіт»

  7. Олександр Богачук «Зелене руно»

  8. Петро Гоць «Дорога до Лесі»

  9. «Джерела безсмертного слова»

  10. Колективна збірка «Зорі над Стиром»

  11. «Співачка досвітніх вогнів»


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconЗагальноосвітня школа І – ІІІ ступенів села бужанка іваничівського району письменники прибузького краю загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів села бужанка іваничівського району василюк с.І. Письменники прибузького краю збірник матеріалів
Василюк Світлана Іванівна вчитель української мови І літератури зош І – ІІІ ступеня села Бужанка, Іваничівського району, Волинської...
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconЧижівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Новоград-Волинського району Житомирської області Використання мультимедійних презентацій та відеоматеріалів на
Використання інноваційних технологій на уроках світової літератури
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconКняжицький навчально виховний комплекс: загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад словниковийдивограй княжичі 2014
Княжицький навчально виховний комплекс: загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь icon"Леся Українка" (про неї). Леся Українка "Давня весна", "Вечірня година", "Вже сонечко в море сіда "
Тема: "Леся Українка" (про неї). Леся Українка "Давня весна", "Вечірня година", "Вже сонечко в море сіда "
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconКз «Гуляйпільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1» Гуляйпільської районної ради Підготувала: творча група вчителів початкових класів кз «Гуляйпільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1» Гуляйпільської районної ради
Здоров’я – дорогоцінний дар, яким наділяє людину природа. Недарма в народі кажуть: у здоровому тілі – здоровий дух. Щоб надовго вистачило...
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconХвиля Леся Українка
Леся Українка використовує такі художні засоби, як: епітети (хвиля смутна), порівняння (може, буде там покірно,мов рабиня, тихо,...
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconЛеся Українка.”Бояриня”.Історична основа драматичної поеми. План Історія написання твору
Драму "Бояриня" Леся Українка написала в 1910 р., перебуваючи на лікуванні в Єгипті. Це єдиний твір поетеси, побудований на матеріалі...
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconЗагальноосвітня школа І-ІІІ ст смт Люблинець Ковельського району Волинської області без байки світ цей був би гіршим…
Підготувала: Прадійчук Олена Лук’янівна, вчитель світової літератури, російської мови та основ християнської етики
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconВідділ освіти Ратнівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Загальноосвітня школа І – ІІІ ступеня №2 смт Ратне Літературна скарбничка Довідник Ратне – 2014
Літературна скарбничка. – Довідник. – Загальноосвітня школа І – ІІІ ступеня №2 смт Ратне, 2014. – с
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. С. Бужанка іваничівського району с.І. Василюк леся українка І волинь iconУроку: Леся Українка. «Хотіла б я піснею стати…»
Тема уроку: Леся Українка. «Хотіла б я піснею стати…» зразок ліричної мініатюри, романтичний спосіб вираження мрій та сподівань ліричної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка