Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань



Сторінка1/3
Дата конвертації03.08.2017
Розмір0.63 Mb.
  1   2   3

ЗАКЛИК

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ

РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ЖУРНАЛ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з травня 1935 року
ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор відділу Інесса СИДОРІНА


Коректор Тетяна ВОЛОЩУК

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

6



червень-2017 року

ЗМІСТ



НАШЕ СЬОГОДЕННЯ

М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


ПОСТАТІ

Н. Тлумак. Анна Ахматова: поетеса Срібного віку родом з Одеси’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’



А. Ахматова. Поезії’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

В. Бережний. Доля «Оракула»; Віра-Віруня (оповідання)”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


МАЛОВІДОМА УКРАЇНА

З. Колісніченко. Вирватися на відпочинок: як побачити у Чернівцях понад 600 пам’яток’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””


ІЗ ШУХЛЯДИ ПСИХОЛОГА

К. Гіржева. 20 найцікавіших і найпізнавальніших фактів про сон’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””


ЦЕ ЦІКАВО

Найбільш незвичайні будинки у світі, побудовані з непотрібних речей’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””



НАШЕ СЬОГОДЕННЯ
«ЄВРОСИРОТИ»: З ЧИМ СТИКАЮТЬСЯ

ДІТИ УКРАЇНСЬКИХ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ

Соціальні сироти, діти трудових мігрантів, або, як називають їх наші сусіди-поляки – «євросироти».

За оцінкою різних джерел, від 200 тисяч до декількох мільйонів українських дітей мають одного чи обох батьків, що працюють за кордоном. Причини цілком зрозумілі: економічна та політична криза, в якій не перший рік перебуває наша держава, та безробіття, що зростає, змушують дедалі більше українців вирушати в Росію, Польщу, Італію, Німеччину та інші країни шукати кращої долі.

За словами Олександри Слободян, експертки з питань міграції аналітичного центру CEDOS, лише у 2016 році 700 тисяч наших співвітчизників виїхало працювати за кордон. А МЗС України прогнозує, що, якщо економічні умови в країні не покращаться, ця цифра й далі зростатиме. Навряд чи кому спаде на думку звинувачувати батьків-заробітчан у тому, що вони «покинули» дітей удома. Тим більше, що таке рішення найчастіше приймається, виходячи з міркувань про краще майбутнє для дитини.

Згідно з даними досліджень міжнародного правозахисного центру «Ла Страда – Україна», серед причин від’їзду за кордон трудові мігранти називають бажання заробити гроші на навчання дітей (86%), придбання або будівництво житла для родини (72%) або просто забезпечення повсякденних потреб своїх нащадків (69%). Валютні надходження з-за кордону, дійсно, на певний час вирішують проблеми матеріального добробуту «євросиріт», але чи все можна купити за євро?

Психологи та соціальні працівники давно б’ють тривогу, намагаючись привернути увагу уряду та суспільства до психоемоційних проблем дітей, чиї батьки довгий час перебувають за кордоном. Дослідження показують, що цим дітям часто притаманне почуття провини: вони вважають себе винними у тому, що батькам доводиться працювати в іншій країні. У них виникають проблеми соціалізації, які, у свою чергу, накладають відбиток на спілкування з однолітками, шкільні успіхи, мотивацію у навчанні, самооцінку тощо.



ЧИ ДОСТАТНЬО МАМИ ПО SKYPE?

З одного боку, бажання батьків забезпечити матеріальний добробут для своїх дітей, здається, виконане. Більше половини дітей з родин, де один або двоє батьків працюють в іншій країні, стверджують, що їхня сім’я живе досить забезпечено, і лише 12% підлітків відповіли, що мають вдома фінансові проблеми.

Переважна більшість дітей трудових мігрантів (майже 63%) мають власні ноутбуки – це дещо частіше, ніж діти, які живуть з батьками і в половині випадків мають комп’ютер у спільному користуванні з іншими членами родини.

Незважаючи на те, що батьки-заробітчани – феномен більш характерний для малих міст та сільської місцевості, 92% таких дітей відповіли, що мають доступ до мережі Інтернет, адже для багатьох Skype є головним засобом зв’язку з батьками. Відомо багато випадків, коли матері роблять із дітьми по Skype домашні завдання або навіть доглядають за малими. Але чи може віртуальна турбота замінити реальну присутність батьків?

Цифри кажуть, що ні, і підтверджують побоювання психологів.

У червні 2016 року в Україні було проведено опитування, яке охопило більше як 50 тисяч випускників шкіл, серед яких були і діти, чиї батько, мати або обоє батьків працюють за кордоном. Отримані результати говорять самі за себе: середній бал ЗНО випускників, у яких обоє батьків працюють за кордоном, приблизно на 10 балів – а це 10% усієї шкали оцінювання – нижчий, ніж у їхніх однолітків, у кого батьки живуть разом з ними.

Окремо слід зауважити, що, згідно з результатами дослідження, те, хто саме з батьків працює за кордоном – батько чи мати – не однаково впливає на життя дитини.

Це можна побачити, перш за все, вже порівнюючи результати навчання випускників: середній результат тих учнів, чия мати працює за кордоном, на 8 балів нижче ніж у дітей з обома батьками в Україні (середній бал – 142).

Якщо мати живе з дитиною, а батько працює за кордоном, негативний зв'язок з результатами тестів не такий сильний, тоді як найгірша ситуація у дітей, в яких з якоїсь причини матері взагалі немає, а батько був змушений поїхати працювати в іншу країну (середній бал – 136).

Про що ще розповідають нам ці цифри?

Саме відсутність матері відчувається дітьми найболючіше: це пояснюється і емоційним зв’язком матері з дітьми, і тим, що крім матерів, здається, в родинах немає кому займатися з дитиною, перевіряти домашні завдання або ж цікавитися шкільними успіхами та разом переживати невдачі.

На жаль, незважаючи на те, що матері, які працюють за кордоном, часто є головними годувальницями всієї родини, це, очевидно, не має значного впливу на «традиційний» гендерний розподіл праці, згідно з яким саме жінки беруть на себе піклування про дітей.

Беручи до уваги постійну фемінізацію трудової міграції в Україні (у 2013 році не менше як 35% української трудової міграції становили жінки), за умови відсутності соціальних ініціатив, які б просували та заохочували зміну традиційного розподілу сфер відповідальності вдома і активніше залучення чоловіків до виховання нащадків, становище дітей трудових мігрантів лише погіршуватиметься.

А ЯК У СУСІДІВ?

Термін «євросироти» не дарма було позичено у сусідньої Польщі: вже з падінням залізної завіси наприкінці 1980-х тисячі людей з Польщі, Румунії, Болгарії, Латвії та Литви попрямували на Захід на пошуки роботи. Після приєднання цих країн до Європейського Союзу в 2004 та 2007 роках цей тренд посилився, а проблема покинутих дітей трудових мігрантів перетворилася з національної на загальноєвропейську, яку тепер намагаються вирішувати на наднаціональному рівні.

Сьогодні лише в Румунії, Болгарії та Польщі, за оцінками різних неурядових організацій, від 500 тисяч до одного мільйона дітей зростають у неповних родинах, поки їхні батьки працюють у Великій Британії, Німеччині чи країнах Скандинавії.

У Румунії, де, за оцінками Фундації Сороса, близько 300 тисяч євросиріт, вже в 1990-ті роки було засновано рекордну кількість неурядових організацій та інституцій опіки за дітьми трудових мігрантів. За ініціативи та підтримки таких організацій, у 2005 році Національний департамент захисту прав дитини та Міністерство праці Румунії підписали угоду, згідно з якою батьки, що виїжджають за кордон, мають перед цим призначити офіційного опікуна, який відповідатиме за добробут дитини, поки їх немає в країні.

На жаль, документ, що виглядає дуже ефективним на папері, виявився недієздатним на практиці: виникла, перш за все, проблема виявлення та моніторингу дітей трудових мігрантів, спричинена браком грошових та людських ресурсів, а слабка координація між відповідальними інститутами призвела до того, що стратегія залишилася лише в планах.

Наразі найактивнішими захисниками прав таких дітей у Румунії залишаються саме неурядові організації, що здебільшого отримують фінансування з-за кордону: міжнародна платформа «Врятуй дітей» («Organizatia Salvati Copiii/Save the children Romania») та неурядова організація «Соціальна Альтернатива» («Alternative Sociale Association»), яка започаткувала програму «Один вдома» («Home alone») для боротьби з негативними наслідками трудової міграції батьків.

«Соціальна Альтернатива» займається наданням послуг дітям трудових мігрантів та їхнім батькам чи опікунам, проводить соціальні кампанії з підвищення рівня інформованості населення, тренінги для психологів та соціальних працівників. Вона намагається досягти покращення законодавства щодо запобігання розлученню батьків з дітьми та допомоги соціальним сиротам.

У Литві приблизно 5% дітей (а це близько 20 тисяч) мають батьків – трудових мігрантів – лише з 2011 по 2016 рік більше як 200 тисяч громадян країни поїхали працювати до Великої Британії, Ірландії, Норвегії та інших Західноєвропейських держав.

Через фінансову кризу 2007 – 2008 років економічна ситуація в країні значно погіршилася, і кількість батьків-мігрантів, змушених розлучитися з дітьми, почала різко зростати. Тому вже в 2007 році литовський уряд ухвалив закон, що вимагав від батьків повідомляти місцеві органи влади кожного разу, коли діти на довгий час залишалися під опікою дідусів та бабусь, або інших родичів чи знайомих.

До ухвалення закону по всій країні нерідкісними були випадки, коли вчителі, помітивши погіршення результатів навчання або проблеми з поведінкою дітей, виявляли, що ті насправді вже деякий час живуть без батьків.

Такі діти частіше опинялись у виправних закладах, тому що за відсутності батьків інші родичі не мали авторитету у підлітків і не могли змусити їх дотримуватися дисципліни.

Одним зі способів покращення ситуації стало відкриття спеціальних центрів для молоді. Раніше в країні були лише дитячі центри, яких наразі понад 170, але підлітки відмовлялися їх відвідувати, тому що більшість дітей там була набагато молодшою за них.

Тоді на гроші, надані Норвегією та Євросоюзом, було відкрито перші молодіжні центри, де підлітки можуть зустрічатися із друзями, брати участь у різноманітних заходах або просто поспілкуватися із дорослими, психологами та соціальними працівниками. Підлітки створюють власні музичні гурти, готують разом з друзями або навіть разом прибирають вдома – таким чином психологи намагаються створити для них повсякденну «домашню» рутину, яка є такою звичною для їхніх однолітків.

ЯК РЕГУЛЮЄТЬСЯ СТАНОВИЩЕ ДІТЕЙ

ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ В УКРАЇНІ?

Проблема «євросирітства» для України зовсім не нова, однак до 2016 року в нашій державі навіть не було офіційного статусу «дитина трудових мігрантів» або «соціальна сирота». Лише з 1 січня 2016 року в Україні набрав чинності закон «Про зовнішню трудову міграцію», в якому вперше згадуються діти трудових мігрантів та їхні права.

Втім, хоча цей закон гарантує захист соціальних прав дітей трудових мігрантів, зокрема право на задоволення їхніх «національно-культурних, освітніх, духовних і мовних потреб», в документі не прописаний механізм, завдяки якому ці потреби мають здійснюватися, так само не є зрозумілим, на які кошти це відбуватиметься. До того ж закон поки що не пропонує шляхів вирішення першочергових проблем.

Наприклад, на відміну від інших країн, у нас досі не існує інституту тимчасової опіки дітей трудових мігрантів, тобто дитина, чиї батьки поїхали працювати за кордон, може опинитися без законних представників, що могли б захистити її права та забезпечити гарантії, які отримують інші діти.

Міжнародна правозахисна організація «Ла Страда – Україна» з 2007 року намагається ініціювати створення такого інституту, який би на певний час зобов’язував призначену людину опікуватися проблемами та потребами соціальних сиріт. На жаль, на момент, коли було запропоновано цю ініціативу, вона не тільки не знайшла державної підтримки, але й зустріла опір груп, які стверджували, що під прикриттям цього інституту у батьків незаконним чином будуть відбирати дітей. Крім того, одне лише створення такого інституту без супутнього вирішення інших проблем може, за словами соціологині Кароліни Ковязіної, призвести до підвищення рівня нелегальної трудової міграції або корупції на місцях, бо батьки намагатимуться уникнути передачі дітей під опіку.

До першочергових проблем у сфері роботи із соціальними сиротами можна віднести й відсутність соціальних центрів та організацій, які б підтримувалися державою, для надання допомоги цим дітям.

На сьогодні в регіонах, де зареєстровано найбільше трудових мігрантів (Волинська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська області) соціальних служб навіть менше, ніж у регіонах, де ця проблема не стоїть так гостро. І лідером із допомоги «євросиротам» в цих областях залишається благодійний фонд «Карітас». В його активі – понад 10 років досвіду праці з дітьми та родинами трудових мігрантів, а в 2014-му «Карітас» презентував навчально-методичний посібник «Зцілюючи рани» , в якому йдеться про соціально-психологічний супровід цієї категорії дітей.

Незважаючи на багато закликів з боку науковців та експертів, до сьогодні подібного посібника на державному рівні, який би схвалило Міністерство соціальної політики, не було, хоча він став би у пригоді як вчителям шкіл, так і психологам та соціальним працівникам.



ЩО ДАЛІ?

Як бачимо з досвіду сусідніх країн, проблема дітей трудових мігрантів уже перетворилася на загальноєвропейську і поки не має простого вирішення. Фінансова криза, погіршення умов праці та безробіття, що продовжує зростати, змушують заробітчан залишати дітей вдома та вирушати до інших держав.

Цілком логічно, що саме в країнах зі скрутним економічним становищем продовжує не вистачати ресурсів на відкриття соціальних центрів для роботи з соціальними сиротами та на перепідготовку спеціалістів чи на розробку науково-методичних матеріалів для них.

Чи є вихід із цього замкненого кола?

Чи не першою проблемою, що потребує вирішення, є відсутність ефективної методики обліку дітей трудових мігрантів, адже для того, щоб допомогти їм, цих дітей спочатку треба знайти. Цьому посприяла б більш тісна взаємодія держави з громадськими організаціями, фундаціями та науково-аналітичними центрами, які вже активно працюють з цією групою дітей чи проводять відповідні дослідження та отримують на це фінансову й інформаційно-технічну підтримку від міжнародних організацій та інституцій. Адже всі попередні дослідження вказують на те, що діти трудових мігрантів є вразливою категорією, яка потребує окремої, спеціальної допомоги держави, і це особливо відчувається в менших містах та селах, де загалом поки що маємо гірші умови для розвитку дітей та молоді.

Безумовно, вже зараз необхідно розробити державні заходи для допомоги дітям, чиї батьки працюють за кордоном, залучаючи психологів та педагогів з організацій, які вже спілкуються і працюють з цими дітьми.

Проте, на жаль, в Україні все ще спостерігається така тенденція, що державні органи не прислуховуються до рекомендацій і порад громадських організацій та незалежних експертів, якими б обґрунтованими вони не були. Насправді ж співпраця з ними і запозичення вдалого досвіду та практик в сусідніх країн могли б мати позитивні наслідки. Наприклад, щодо створення спеціальних соціальних центрів, підготовки спеціалістів для роботи в них, перепідготовки вже працюючих психологів, працівників шкіл тощо.

У 2013 році до рейтингу «Книжка року» увійшла презентована Галиною Малик та іншими збірка оповідей «Мама по скайпу», які переповідали реальні історії українських родин. Книга починалася рядками із листа одинадцятирічного хлопчика із села під Чернівцями: «Мама не живе тепер з нами, бо вона на заробітках в Італії. Коли приїжджає в гості додому, то каже, що Італія дуже гарна, сонячна країна. Але для мене ця країна чужа, далека і зовсім не сонячна, бо вона забрала мою маму».

За результатами опитування випускників шкіл у 2016 році, серед дітей трудових мігрантів набагато більше тих, хто хоче після закінчення школи поїхати навчатися та працювати за кордон – більше 9% (порівняно із 3,6% серед інших школярів). Отже, незважаючи на нелюбов до країни, яка відбирає батьків, випускники схильні вважати, що там їх очікують кращі умови, ніж вдома.

До речі, у сусідній Польщі, де, за останніми дослідженнями, кожна п’ята дитина має хоча б одного з батьків, що працює за кордоном, вже 39% всіх школярів і 44% випускників шкіл заявляють про готовність покинути країну та повторити досвід своїх батьків.

Чи очікують Україну ті самі наслідки?

Згідно з результатами дослідження аналітичного центру CEDOS, динаміка зростання від’їзду української молоді на навчання до закордонних вишів з 2009 по 2015 рік становила 129% з особливо стрімким приростом за останні два роки. Так, станом на 2014/2015 навчальний рік за кордоном навчалися вже 59 648 українців та українок, і можна припускати, що цифри за 2016/2017 навчальний рік будуть ще вищі.

Серед цих студентів є й багато таких, що їдуть навчатись за кордон, аби возз’єднатися з сім’єю, наприклад, батьками, які працюють в інших країнах.

Звичайно, за відсутності держполітики щодо створення якісних робочих місць в Україні та побудови ефективної взаємодії з трудовими мігрантами і їхніми дітьми, дуже висока вірогідність того, що такі родини залишатимуться за кордоном. Втім, хочеться вірити, що ухвалення закону «Про зовнішню трудову міграцію» було лише першим кроком на шляху до розробки та втілення у життя заходів з допомоги «євросиротам».



Марина ШЕВЦОВА,

стажерка аналітичного центру CEDOS.

ПОСТАТІ

АННА АХМАТОВА:

ПОЕТЕСА СРІБНОГО ВІКУ РОДОМ З ОДЕСИ

Одна з найяскравіших, самобутніх і талановитих поетес Срібного віку Анна Горенко, більш відома своїм шанувальникам як Ахматова, прожила довге і насичене трагічними подіями життя. Ця горда і водночас тендітна жінка була свідком двох революцій і двох світових воєн. Її душу обпалили репресії і смерть найближчих людей. Біографія Анни Ахматової гідна роману або екранізації, що неодноразово й робили як її сучасники, так і пізніші покоління драматургів, режисерів та літераторів.

Анна Горенко з'явилася на світ влітку, 23 червня, 1889 року в родині спадкового дворянина і відставного інженера-механіка флоту Андрія Андрійовича Горенка і Інни Еразмівни Стогової, що належала до творчої одеської еліти. Дівчинка народилася в південній частині міста, в будинку, який розташовувався в районі Великого Фонтану. Вона була третьою з шістьох дітей.

Коли дівчинці ледь виповнився рік, батьки переїхали до Санкт-Петербурга, де глава сім'ї отримав чин колезького асесора і став чиновником держконтролю з особливих доручень. Родина оселилася в Царському Селі, з яким і пов'язані всі дитячі спогади Ахматової. Няня водила дівчинку гуляти до Царськосільського парку й інших місць, які ще пам'ятали Олександра Пушкіна.

Дітей навчали світського етикету. Читати Анна навчилася за абеткою Льва Толстого, а французьку мову вивчила ще в ранньому дитинстві, слухаючи, як вчителька викладає її старшим дітям.

Освіту майбутня поетка здобувала у Маріїнській жіночій гімназії. А писати вірші, за її власним твердженням, дівчинка почала ще в 11 років.

Юна Горенко закохалась у Петербург назавжди і вважала його головним містом свого життя. Вона дуже сумувала за його вулицями, парками й Невою, коли довелося виїхати з мамою до Євпаторії, а потім і Києва. Батьки розлучилися, коли дівчині виповнилося 16 років.

Передостанній клас вона доучувалася вдома, в Євпаторії, а останній закінчувала вже у київській Фундуклеївській гімназії. Після завершення навчання Горенко стає слухачкою Вищих жіночих курсів, обравши для себе юридичний факультет. Але якщо латина й історія права викликали в ній жвавий інтерес, то юриспруденція здалася занадто нудною, тому дівчина продовжила освіту в улюбленому Санкт-Петербурзі, на історико-літературних жіночих курсах М.П. Раєва.

У родині Горенків поезією ніхто не займався. Лише по лінії матері Інни Стогової виявилася далека родичка Ганна Буніна – перекладачка і поетка. Цікаво, що батько не схвалив захоплення дочки поезією і попросив не ганьбити його прізвища. Тому Анна Ахматова свої вірші ніколи не підписувала справжнім прізвищем. У своєму генеалогічному дереві вона віднайшла прабабусю-татарку, яка нібито вела свій рід від ординського хана Ахмата, і таким чином перетворилася на Ахматову.

У ранній юності, коли дівчина ще навчалася в Маріїнській гімназії, вона познайомилася з талановитим молодим чоловіком, згодом відомим поетом Миколою Гумільовим. І в Євпаторії, і в Києві Анна листувалася з ним. А навесні 1910 року вони повінчалися в Миколаївській церкві в Микільській Слобідці під Києвом. На той час Гумільов уже був поетом, знаним у літературних колах.

Молодята вирушили на свій медовий місяць до Парижа. Це була перша зустріч Ахматової з Європою. А після повернення чоловік ввів свою талановиту дружину до літературно-мистецьких кіл Санкт-Петербурга, де її відразу помітили. Спочатку всіх вразила незвичайна, велична краса і царствена постава молодої поетеси. Смаглява, з виразною горбинкою на носі, «ординська» зовнішність Анни Ахматової підкорила літературну богему.

А незабаром пітерські літератори опиняються в полоні творчості цієї самобутньої красуні. Вірші про кохання, а саме це велике почуття вона оспівувала все своє життя, Анна Ахматова пише у часи кризи символізму. Молоді поети пробують себе в інших течіях, що входять тоді у моду, – футуризмі й акмеїзмі. Гумільова-Ахматова набуває популярності як акмеїстка.

1912-й стає роком прориву в її біографії. Цього пам'ятного року не лише народжується єдиний син поетеси – Лев Гумільов, а й виходить невеликим накладом її перша збірка під назвою «Вечір». На схилі років жінка, яка витримала всі труднощі й випробування часу, в який їй випало народитися й творити, назве ці перші твори «бідними віршами пустої дівчинки». Але тоді поезії Ахматової знайшли своїх перших шанувальників і принесли їй популярність.

За два роки виходить друга збірка, названа «Чотки». І це вже був справжній тріумф. Читачі і критики захоплено відгукуються про її творчість, підносять у ранг наймоднішої поетеси свого часу. Ахматовій більше не потрібна протекція чоловіка. Її ім'я звучить навіть голосніше, ніж ім'я Гумільова.

У революційному 1917-му Анна видає свою третю книгу – «Біла зграя». Вона виходить значним накладом у 2 тисячі примірників.

Пара розлучається у неспокійному 1918 році.

А влітку 1921-го Миколу Гумільова розстріляли. Ахматова важко переживала смерть батька свого сина і тієї людини, яка ввела її у світ поезії.

Від середини 1920-х років для поетки настають важкі часи. Вона перебуває під пильною увагою НКВС. Її не друкують. Вірші Ахматової пишуться «у шухляду». Багато з них було втрачено під час переїздів. Остання збірка вийшла в 1924 році. «Провокаційні», «занепадницькі», «антикомуністичні» вірші – таке тавро на творчості дорого коштувало Анні Андріївні.

Новий етап її творчості тісно пов'язаний з переживаннями за рідних людей, що виснажують і краять душу. Перш за все за сина Льва. Пізньої осені 1935-го для жінки пролунав перший тривожний дзвінок: одночасно були арештовані її другий чоловік Микола Пунін і син. Обох звільняють за кілька днів, але спокою в житті поетеси більше не буде. З цієї миті вона відчуватиме, як стискається довкола неї кільце переслідування.

Через 3 роки сина знову заарештовано. Його засудили до 5 років виправно-трудових таборів. У цьому ж страшному році закінчився шлюб Анни Андріївни і Миколи Пуніна. Виснажена мати носить передачі сину у «Хрести». У ці ж роки виходить знаменитий «Реквієм» Анни Ахматової.

Щоб полегшити життя синові і витягти його з таборів, поетка перед самою війною, в 1940-му видає збірку «З шести книг». Тут зібрані старі відцензурені вірші і нові, «правильні» з точки зору правлячої ідеології.

Воєнні роки Анна Андріївна провела в евакуації, у Ташкенті. А відразу ж після перемоги повернулась у звільнений і зруйнований Ленінград. Незабаром звідти вона перебирається до Москви.

Та тільки-но розійшлися над головою хмари – сина випустили з таборів, як вони знову скупчуються: у 1946-му її творчість було розгромлено на черговому засіданні Спілки письменників, а в 1949 році Лев Гумільов заарештований знову. Цього разу його засудили до 10 років. Нещасна жінка зламана. Вона пише прохання і покаянні листи в Політбюро, але її ніхто не чує.

Після виходу з чергового ув'язнення стосунки між матір'ю і сином довгі роки залишалися напруженими: Лев вважав, що мати на перше місце поставила творчість, яку любила більше, ніж його. Він віддаляється від неї.

Чорні хмари над головою цієї знаменитої, але глибоко нещасної жінки розходяться лише під кінець її життя. У 1951 році її поновили в Спілці письменників.

Вірші Ахматової відтепер друкуються. В середині 1960-х Анна Андріївна отримує престижну італійську премію і випускає нову збірку «Біг часу». А ще Оксфордський університет присвоює відомій поетесі докторський ступінь.

На схилі років у поетки і літератора зі світовим іменем нарешті з'явився свій дім. Ленінградський «Літфонд» виділив їй скромну дерев'яну дачу в Комарово. Це був крихітний будиночок, який складався з веранди, коридорчика та однієї кімнати.

Все «меблювання» – це жорстке ліжко, де замість ніжок були складені цеглини, стіл, прилаштований з дверей, малюнок Модільяні на стіні і старовинна ікона, що колись належала її першому чоловікові.



Каталог: document -> pressa -> Zaklik -> 2017
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Видань утос
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка