Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань



Сторінка2/3
Дата конвертації01.02.2018
Розмір0.64 Mb.
1   2   3

Популярність в Інтернеті


Харизматична зовнішність, людинолюбна політика і милі витівки прем'єр-міністра Канади зробили його інтернет-зіркою. Ми вже писали про його пристрасть до різнокольорових шкарпеток – у Трюдо ціла колекція шкарпеток веселих кольорів, в яких він любить з'являтися на важливих заходах і світських раутах. Наприклад, на зустрічі з Ангелою Меркель політик з'явився в рожевих шкарпетках з емблемою НАТО, а прем'єр-міністра Ірландії Енду Кенні зустрів у шкарпетках із символікою «Зоряних воєн».

Джастін Трюдо вміє зачаровувати людей. У мережі є ціла колекція фото, де знаменитості, перші особи держав, з обожнюванням дивляться на політика. Серед них Дональд Трамп, його дочка Іванка, актриса Емма Уотсон, герцогиня Кетрін Міддлтон, президент Франції Еммануель Макрон і навіть королева Британії Єлизавета II. Захоплення шанувальників викликає і фізична підготовка Джастіна.



Ще кілька фактів,

пов'язаних з прем'єром:

1. Він старший син П'єра Трюдо, який був прем'єр-міністром Канади в 1968 – 1979 і 1980 – 1984 рр. і залишив вельми помітний слід в історії країни.

2. До виборів 2015 р. Ліберальна партія була лише третьою за чисельністю в парламенті. Влітку опитування давали їй не більше 30%. Джастіна Трюдо критикували за недосвідченість і молодість. Але в підсумку впевнені публічні виступи лідера і його передвиборні обіцянки принесли успіх – партія отримала 54% місць в парламенті, майже вдвічі більше, ніж найближчі переслідувачі.

3. Як і багато сімей колишніх прем'єрів, родина Трюдо живе у Квебеку. При цьому Джастін, як і його батько, твердо виступає за єдність країни.

4. Під час передвиборчої боротьби Трюдо обіцяв покласти край неоліберальній економічній політиці консерваторів і збільшити державне фінансування інфраструктурних проектів. Він також обіцяв підняти податок для багатіїв і послабити податковий тягар для середнього класу. Мета – стимулювати канадську економіку, яка перебуває у стані рецесії.

5. Жорсткий прихильник права жінок на аборти: «Це не справа уряду – вирішувати, що жінка повинна робити зі своїм тілом. Ось і все. Крапка».

6. Джастін Трюдо є не тільки прем'єр-міністром, а також і міністром міжурядових справ та міністром у справах молоді. Його кабінет став першим гендерно збалансованим в історії Канади (міністрів-жінок і чоловіків у ньому по 15); крім того, він відзначається етнічним розмаїттям.

7. На саміті у Варшаві Трюдо заявив, що Канада стане основою для багатонаціональної бойової групи НАТО в Латвії, буде однією з чотирьох лідируючих націй у рамках розширення присутності альянсу в Східній Європі.

8. Має намір легалізувати в Канаді вживання марихуани. На його думку, дозвіл продажу малих доз знизить невиправдане навантаження на правоохоронні органи.

9. У 2012 р. під псевдонімом «Канадський чувак» змагався у благодійному боксерському поєдинку з канадським сенатором – консерватором Патріком Бразо. Незважаючи на різницю у вагових категоріях, Трюдо здобув перемогу. Метою проведення цього поєдинку не були жорстокість або бажання показати, хто сильніший. У своєму стилі Трюдо знову боровся за благо людей. Боксерський турнір був благодійним і проводився на підтримку дослідження онкозахворювань.

10. У травні цього року прем'єр-міністр разом з кількома парламентарями і членами уряду провели фотосесію, одягнувшись в українські вишиванки. Раніше на одному із заходів Індійсько-канадської асоціації прем'єр у традиційному індійському вбранні виконав запальний індійський танець.

11. Трюдо став першим прем'єром Канади, про якого відомо, що у нього є татуювання. Про нього розповів сам прем'єр: «Це земна куля, що розміщується усередині ворона Хайда. Землю витатуювали, коли мені було 23 роки, а ворона – коли виповнилося 40».

12. Разом із сім'єю часто пропагує здоровий спосіб життя, любов до спорту і тварин. Відповідні фотографії публікуються в соцмережах. А в кінці червня прем'єр-міністр Канади і президент Мексики вийшли вранці на пробіжку в Оттаві, відповідне відео розмістили на YouTube.

13. Він послідовний і твердий у питанні України і Росії.

Наприклад, 2 квітня Трюдо заявив: «Наша позиція чітка і непорушна: ми виступаємо проти нелегальної і незаконної територіальної експансії, яку проводить Росія в Україні. І ми підтримуємо наших українських друзів. Так, ми заявили, що почнемо контактувати з РФ щодо низки питань, але в ході цих контактів за кожної нагоди будемо чітко заявляти, що ми налаштовані рішуче в нашій підтримці України і твердо наполягатимемо на цій позиції».

Станіслав Симчук


ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА
Джон БАКЕН

ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ СХОДИН *)

(детектив)



Глава 10

Побачення край моря

Рожево-блакитний червневий ранок застав мене, коли я дивився з вікна брадгейтського готелю «Гріффін» на безтурботне море і плавучий маяк біля Кокської обмілини, який звідси, здалеку, здавався не більшим за річковий бакен. Однією-двома милями південніше і набагато ближче до берега стояв на якорі невеликий есмінець. Скейф, який колись служив на флоті, упізнав корабель і повідомив мені його назву та ім'я капітана, а я відправив ці відомості серу Волтеру телеграмою.

Після сніданку місцевий управитель вручив Скейфу ключ від хвіртки до всіх сходів на мисі Рафф. Ми прогулялися уздовж кромки мілини, після чого я сів перепочити у затишному куточку серед скель, а _____________________________________________________

*)Закінчення. Початок у «Заклик» № 7,2017

Скейф заходився обстежувати скелі, яких тут, на березі, виявилося не менше півдюжини. Я не хотів, щоб мене бачили сторонні, але тепер на пляжі було зовсім порожньо, і за весь час я не помітив нікого, крім чайок.

Огляд і підрахунки зайняли у Скейфа понад годину, і коли він нарешті повернувся до мене, зосереджено заглядаючи в клаптик паперу і з записами, серце у мене мало не вистрибувало з грудей. Ви й самі розумієте: усе залежало від того, чи виявиться моя інтуїтивна здогадка правильною.

Присівши поруч на пісок, агент назвав уголос кількість сходин на всіх тутешніх сходах: 34, 35, 39, 42, 47 і 21 – у тому місці, де скелі були трохи нижчі. Я схопився, ледь стримавши радісний крик.

Ми помчали назад у місто і негайно відіслали телеграму Магіллврі. Я зажадав у своє розпорядження півдюжину помічників і звелів їм після прибуття оселитися в різних готелях, назви яких були вказані в телеграмі. Після цього Скейф вирушив вивчати віллу, до якої належали сходи з тридцятьма дев’ятьма сходинами, і підступи до неї.

Він повернувся зі звісткою, яка одночасно спантеличувала і вселяла впевненість. Вілла мала назву Трафальгар-Лодж і належала літньому джентльмену на ім’я Епплтон, колишньому біржовому маклеру. Містер Епплтон проводив там більшу частину літа. Перебував він на віллі і зараз, як і майже весь минулий тиждень. Скейфу нічого не вдалося про нього дізнатися, крім того, що Епплтон справляє враження цілком пристойної людини, регулярно платить за рахунками і ніколи не шкодує п’яти фунтів на місцеву благодійність.

Потім Скейф проник у будинок через задній вхід під виглядом комівояжера з продажу швейних машин. На віллі були кухарка, покоївка та економка, які нічим не відрізнялися від прислуги в будь-якому іншому респектабельному домі середнього класу. Кухарка виявилася не з балакучих і незабаром зачинила двері перед настирливим комівояжером; Скейф, утім, був упевнений, що вона все одно нічого не знає.

Поряд розташовувався новий, ще не добудований будинок, цілком придатний для спостереження за територією Трафальгар-Лодж, а вілла на протилежному боці вулиці здавалася в оренду, і сад навколо неї мав дикий і занедбаний вигляд.

Я запозичив у Скейфа бінокль і до обіду прогулювався по мису. Зайшовши за ряд вілл, я виявив там чудовий оглядовий майданчик на краю поля для гольфа. Звідти відкривався вид на смужку дерну біля вершини скелі з лавками, розставленими через рівні проміжки, і маленькими прямокутними ділянками, обнесеними огорожею та обсадженими кущами. Саме звідти приватні сходи спускалися на пляж.

Я чітко бачив і Трафальгар-Лодж – віллу з червоної цегли із заскленою галереєю, галявиною для тенісу на задньому дворі і квітником, засадженим маргаритками і хирлявою геранню. Перед віллою стирчав флагшток, з якого мляво звисав у нерухомому повітрі британський прапор.

Не минуло й кількох хвилин, як хтось вийшов із будинку і неквапливо рушив уздовж скелі. Придивившись, я переконався, що це старий у світлих штанах, синьому фланелевому піджаку і солом’яному капелюсі. У руках він тримав польовий бінокль і газету. Діставшись однієї з лавок, він сів і почав читати, однак час від часу відкладав газету, направляв бінокль на море і довго розглядав есмінець, що стояв на якорі. Я спостерігав за старим близько півгодини, поки він не встав і не рушив додому, тому що покоївка покликала його обідати. Тоді я теж повернувся до готелю – з тією самою метою.

Я був злегка збентежений. Очікував чого завгодно, але тільки не розміреного і нудного проведення часу. Можливо, чоловік із біноклем і був тим самим лисим археологом з ферми посеред вересових пустищ. Однак стверджувати це я б не взявся. Він надзвичайно нагадував задоволеного життям старого птаха – такий тип людей можна зустріти в будь-якому передмісті, на будь-якому курорті. І якби вам знадобився для прикладу зразок абсолютно пересічної людської особи, то ви, швидше за все, зупинилися б саме на ньому.

Утім, після обіду, покурюючи на балконі готелю, я піднісся духом, бо побачив саме те, що сподівався побачити і відчайдушно боявся пропустити. З півдня до берега підійшла яхта і кинула якір майже точно навпроти краю мису Рафф. Водотоннажність цього судна становила близько півтораста тонн, військово-морський прапор свідчив про його приналежність до «Ескадри». («Королівська яхтова ескадра» – один із найстаріших найбільш престижних англійських яхт-клубів, що базується на острові Байт у Ла-Манші. Судна, які належать до клубу, за давньою традицією несуть на флагштоках британський військово-морський прапор.) Ми зі Скейфом спустилися до гавані і найняли човен для риболовлі.

Вечір видався теплий і тихий. Ми наловили фунтів 30 тріски і сайри на двох, і у штильовому морі мій настрій різко покращився. Над білими скелями Раффа бовваніли червоно-зелені вілли і флагшток Трафальгар-Лодж. Близько 4-ї години, досхочу порибаливши, я попросив човняра провезти нас навколо яхти, що була на воді, немов білий птах, готова будь-якої миті злетіти. Скейф зауважив, що ця яхта, судячи з обводів, мусить розвивати пристойну швидкість – на ній явно встановлено потужний двигун.

Назви на борту не було, але з напису на безкозирці матроса, який драїв на палубі латунні деталі, я зрозумів, що яхта називалася «Аріадна». Заговоривши з ним, я одержав відповідь на м’якому ессекському діалекті. Інший матрос, що проходив повз, повідомив мені час чистою англійською. Наш човняр побився об заклад із кимось із матросів про погоду, і ми кілька хвилин сушили весла, тримаючись біля правого борту судна.

Раптом матроси перестали нас помічати і старанно взялися до справи – на палубу вийшов офіцер. Це був елегантний, підтягнутий молодий чоловік; він поцікавився нашою риболовлею, розмовляючи бездоганною англійською. І все-таки, глянувши на нього, я одразу відкинув усі сумніви. Коротка стрижка, форма комірця і спосіб зав’язувати вузол краватки походили звідки завгодно, тільки не з Англії.

Моя впевненість зміцніла, але ненадовго: поки ми пливли назад до Брадгейта, мене знову почали брати сумніви. Наші противники знали, що Скаддер поділився зі мною всією відомою йому інформацією, і саме він дав мені ключ до цього місця. Але якщо вони знали, що Скаддер мав цей ключ, хіба не подбали би про те, щоби змінити свої плани? Занадто багато стояло на кону, аби допустити бодай найменший ризик. Учора ввечері я з упевненістю говорив про те, що німці завжди чітко дотримуються розробленої схеми, але якщо у них виникнуть хоч найменші підозри, що я йду по їхньому сліду, буде нерозумно з їхнього боку не спробувати мене зупинити.

Я запитав себе: чи міг чоловік, якого я бачив учора ввечері в холі будинку сера Волтера, здогадатися, що я його впізнав? Чуття підказувало мені, що ні, і я твердо вирішив виходити із цього. Ще ніколи вся ця справа не здавалася мені такою заплутаною, як у той момент, коли, за всіма розрахунками, я мав би радіти майже гарантованому успіху…

У готелі Скейф відрекомендував мене капітану есмінця. Коротко з ним переговоривши, я вирішив, що варто витратити ще годину-другу й уважніше постежити за Трафальгар-Лодж.

Я знайшов місцинку вище по схилу пагорба, у саду покинутої вілли. Звідти відкривався чудовий вид на галявину, де двоє гравців якраз почали партію в теніс. Одним із них був старий, якого я вже бачив, іншим – чоловік трохи молодший, із шарфом клубних кольорів, зав’язаним навколо талії замість пояса. Грали вони з великим завзяттям, як справжні містяни, які вирішили якомога сильніше навантажити свої м’язи і провітрити легені на чистому повітрі.

Нічого більш невинного, ніж це видовище, не можна було й уявити. Досхочу накричавшись і нареготавшись, вони зробили перерву, щоб осушити по високому келиху, які на металевому підносі подала їм покоївка.

Я протер очі та запитав себе: чи не є я останнім дурнем у цьому всесвіті? Людей, які полювали за мною в шотландських пустищах на аероплані та в автомобілі – і особливо цього диявольського археолога, – оточували таємниця і морок. Їх неважко було асоціювати з ножем, який приштрикнув Скаддера до підлоги, і з жахливими замірами, прихованими під маскою миролюбності. Але переді мною були двоє простодушних містян, зайнятих нешкідливими фізичними вправами, що збиралися ось-ось повернутися в будинок до звичайної вечері, а за столом вони будуть обговорювати ціни на ринках, останні крикетні матчі і плітки їхнього рідного Сербітона (район Лондона на правому березі Темзи). Я готував пастку для стерв’ятників, але в сильце зненацька потрапили зо два жирних дрозди.

Незабаром з’явився ще один персонаж – молодий чоловік на велосипеді з мішком ключок для гольфа. Він неквапливо пройшов до тенісного корту, де його зустріли занадто бурхливими привітаннями. Двоє гравців явно над ним кепкували, і це кепкування звучало зовсім по-англійськи. Потім товстун, витерши чоло шовковою хустинкою, оголосив, що має прийняти душ. Я навіть розчув його слова: «Еге ж, змусив ти мене попотіти, Бобе! Але тепер, коли я скинув пару-трійку фунтів, кінець твоїй перевазі. Завтра я всерйоз візьмуся за тебе, і тоді попуску точно не чекай!»

В усьому світі не було нічого більш англійського, ніж остання фраза!

Уся ця компанія попрямувала до будинку, а я залишився на місці, відчуваючи себе повним ідіотом. Схоже, я таки взяв помилковий слід. Припустимо, ці люди прикидаються. Але якщо це так – на кого розраховане їхнє удавання? Вони й гадки не мали, що я сиджу в заростях рододендронів за якихось п’ятдесят ярдів від них. Просто неможливо повірити, що ці троє добродушних джентльменів є чимось більшим, ніж звичайними мешканцями лондонського передмістя, які обожнюють ігри на свіжому повітрі. Нудні, тупуваті, обмежені, але явно такі, що не мають жодного стосунку до шпигунського ремесла.

І все-таки їх було троє: старий, товстун і третій – смаглявий і худорлявий. Їхня вілла за багатьма ознаками збігалася з вказівками у нотатках Скаддера, а за півмилі від неї стояла на якорі моторна яхта щонайменше з одним офіцером-німцем на борту.

Я згадав про вбитого Каролідеса, про Європу, що вже здригалася від перших поштовхів майбутнього світового землетрусу, і про тих, кого я залишив у Лондоні, – людей, які з тривогою чекали розвитку подій у найближчі години. Просто зараз сили пекла готувалися вирватися на волю. Так, «Чорний Камінь» переграв нас усіх, і якщо йому вдасться пережити цю червневу ніч, він безперешкодно покладе свій приз у банк.

Отже, залишався єдиний варіант: продовжувати робити свою справу так, ніби в мене немає і не було ніяких сумнівів – і якщо вже мені судилося виставити себе метушливим дурнем, зробити це слід ефектно і красиво.

Ніколи в житті я не брався за справу з більшою неохотою, ніж тієї хвилини. Я радше увірвався б у лігво анархістів із браунінгом на взводі або виступив з мухобійкою проти розлюченого лева, ніж удерся до затишної вілли трьох життєрадісних англійців із заявою, що їхня гра програна. О, як би вони наді мною посміялися!

Але тут я несподівано згадав про людину, яку одного разу вже згадував на цих сторінках. Мій приятель, старий Пітер Пієнаар, був найкращим слідопитом і розвідником із тих, кого я знав у Родезії, – але перш ніж стати респектабельним професіоналом, йому не раз доводилося вступати в конфлікти із законом і перебувати у розшуку.

Якось ми з Пітером розговорилися про методи маскування, і він виклав мені свою теорію, яка мене вразила. Він сказав, що звичайні прикмети – крім абсолютно незаперечних, на кшталт відбитків пальців – майже не допомагають упізнаванню, якщо втікач знає свою справу. Він висміяв фарбоване волосся, накладні бороди та інший дешевий маскарад. Насправді важливе тільки те, що Пітер назвав «атмосферою».

Якщо людина вміє створити навколо себе обстановку, абсолютно не схожу на ту, в якій її бачили вперше, і – саме в цьому вся суть – злитися з цією обстановкою і вести себе так, ніби вона ніколи її не полишала, вона може загнати в глухий кут найпроникливіших детективів на світі.

Пітер розповів мені, як одного разу запозичив у когось чорне пальто, вирушив до церкви і почав співати псалми і гімни, дивлячись в одну книгу з тим чоловіком, який його розшукував. Якби цей чоловік коли-небудь зустрічав Пітера у пристойній компанії, він неодмінно впізнав би його; але він бачив його тільки раз – коли Пітер погасив світло в пабі, палячи по лампах відразу з двох револьверів.

Цей спогад приніс мені першу розраду за весь день. Пітер був стріляним горобцем, а ті, за ким я стежив, – елітою у своїй справі. Що, як вони грали у гру Пітера? Тільки новачок намагається змінитися зовні. Розумний має звичайний вигляд, але спритно змінюється зсередини.

Пам’ятав я й інше правило Пітера – те, що стало мені в пригоді, коли я був «дорожнім робітником». «Ти не зможеш зіграти свою роль переконливо, якщо не запевниш себе, що ти і вона – одне ціле». Мої підопічні не мали потреби акторствувати – досить було просто «повернути вимикач» і найприроднішим чином перетворитися на завзятих тенісистів з усіма їхніми звичними манерами і слівцями. Звучить банально, але Пітер постійно підкреслював, що саме в цьому і полягає головний секрет усіх знаменитих злочинців.

Час наближався до 8-ї вечора, і я повернувся до готелю, щоб зустрітися зі Скейфом і проінструктувати його. Ми домовилися, як розставити наших людей, після чого я вирішив прогулятися, бо геть утратив апетит. Обійшовши безлюдне поле для гольфа, я попрямував до однієї місцинки на скелях на північ від вілл.

На вузьких охайних доріжках назустріч мені траплялися відпочивальники в білих фланелевих штанях, які поверталися з кортів і приватних пляжів. У морській далині, оповитій синіми сутінками, я помітив вогні «Аріадни» й есмінця, що стояв далеко на півдні, а за Кокською обмілиною – ходові вогні пароплавів, що прямували до гирла Темзи.

Усе навколо було таким мирним і звичним, що мій ентузіазм розсіювався з кожною хвилиною. Мені знадобилась уся моя рішучість, аби близько 9:30 завернути до Трафальгар-Лодж.

Дорогою я відчув непідробну радість, зустрівши породистого хорта, який трусив підтюпцем поруч із нянею з дитячим візочком. Побачивши його, пригадав пса, який був у мене в Родезії, – я частенько брав його з собою на полювання в горах Палі. Ми вистежували невеличких антилоп сірувато-брунастої масті, й одного разу, погнавшись за дорослим самцем, обидва його впустили. Хорт переслідує дичину, покладаючись на свій гострий зір, мої очі теж рідко мене підводять, але того разу наша жертва зникла просто у нас під носом. Пізніше я з’ясував, як їй це вдалося. На тлі сірих кам’янистих пагорбів антилопу так само неможливо розрізнити, як сіру ворону на тлі дощової хмари. Їй не треба було втікати – досить було просто застигнути на місці, злившись із пейзажем.

Щойно ці спогади майнулися у мене в голові, я подумав про свою ситуацію і дійшов висновку: «Чорному Каменю» не було потреби тікати. Він просто розчинився в навколишньому ландшафті, а значить, я на правильному шляху. Я міцно, як цвях, вбив цю думку собі в голову і заклявся ні на мить не забувати про це. Отже, останнє слово знову залишилося за Пітером Пієнааром.

До цього часу люди Скейфа мали зайняти свої пости, але я ніде не помітив жодного з них. Вілла стояла, доступна всім поглядам, немов ринкова площа. Трифутова огорожа відділяла її від дороги, висіченої у скелях. Усі вікна на першому поверсі були розчинені; тьмяне світло і звуки голосів указували на їдальню, де мешканці будинку якраз закінчували вечерю. Усе було відкрито й чесно, як на благодійних зборах у церкві. І все-таки я відчинив хвіртку і подзвонив у дзвіночок.

Людина на зразок мене, що чимало побродила по світу, як не дивно, чудово може порозумітися з представниками двох прямо протилежних класів – назвемо їх умовно верхнім і нижнім. Вона розуміє їх, вони розуміють її. Я легко знаходив спільну мову з пастухами, волоцюгами і дорожніми робітниками і в той же час міг невимушено спілкуватися з такими людьми, як сер Волтер та інші представники військового істеблішменту, з якими я бачився вчора ввечері. Не знаю чому, але це так. А ось світ ситого й самовдоволеного середнього класу – мешканців комфортабельних вілл і передмість – для мене закритий. Я не знаю, як усі ці люди дивляться на речі, не розумію умовностей і звичаїв, прийнятих у їхньому колі, і тому поводжуся з ними обережно, як з африканською чорною мамбою, що переповзає стежину. Ось чому, коли охайна і бездоганно ввічлива покоївка відчинила мені двері, я не відразу знайшов, що сказати.

Прочистивши горло, я все ж запитав, чи вдома містер Епплтон, і покоївка провела мене до будинку. Я розраховував несподівано увійти просто в їдальню, викликавши своєю раптовою появою шок, який чітко вкаже, що мешканці будинку мене впізнали, і підтвердить усе інше.

Натомість я опинився у скромному холі, обстановка якого відразу заволоділа моєю увагою. Там усюди були розкидані ключки для гольфу й тенісні ракетки, солом’яні капелюхи й кепі, кілька пар рукавичок і з півдюжини тростин, подібних до тих, які можна бачити в тисячах британських будинків. На кришці старовинної дубової скрині лежала купа акуратно складених пальт і непромокальних плащів; на столі цокав дідівський годинник; на стінах висіли кілька старовинних латунних грілок, барометр і естамп із зображенням перегонів… Усе було чинно і благопристойно, як в англіканській церкві.

Повернувшись, покоївка спитала, як про мене доповісти, і я машинально назвав своє справжнє ім’я. Вона пішла до їдальні через курильню, що прилягала до правої частини холу. Я не мав часу як слід її розглянути, але встиг помітити над каміном кілька групових світлин у рамках і ладен був заприсягтися, що зроблені вони в одній з англійських приватних шкіл або коледжів. Я встиг кинути на них побіжний погляд, після чого поквапом наздогнав покоївку, але все одно запізнився: вона вже увійшла в їдальню і голосно назвала моє ім’я. Можливість побачити, як на нього відреагує ця трійця, було прогаяно.

Щойно я увійшов, старий, який сидів на чолі столу, підвівся і повернувся обличчям до мене, щоб привітати відвідувача. Він був у вечірньому костюмі – короткому піджаку і чорній краватці; так само був одягнений і той, кого я про себе називав «товстуном». На третьому, смаглявому, були синій костюм і сорочка з відкладним комірцем. На кишені піджака красувалася емблема якогось клубу або школи.

Манери старого були бездоганні.

– Містере Ганней? – ніби трохи вагаючись, промовив він. – Ви хотіли мене бачити? Одну хвилинку, друзі, і я знову до вас приєднаюся… Давайте перейдемо до курильні! – звернувся він до мене.

Не відчуваючи в глибині душі ані найменшої впевненості, я все-таки змусив себе продовжити розпочату гру. Кімната для куріння мені не підходила, тому я мовчки підсунув стілець і сів біля стіни.

– Гадаю, ми вже зустрічалися раніше, – сказав я, – і, здається, ви знаєте, чого я хочу.

Світло в кімнаті було неяскраве, але, наскільки я міг бачити їхні обличчя, вони чудово грали свої ролі.

– Можливо, можливо, – промовив старий. – У мене погана пам’ять, але, боюся, вам так чи інакше доведеться викласти мені вашу справу, сер, бо я, правду кажучи, не маю уявлення, чого ви хочете.

– Що ж, у такому разі, – сказав я, не в змозі позбутися думки, що верзу повну нісенітницю, – я прийшов сказати вам, що гру закінчено. Я маю ордер на ваш арешт, джентльмени.

– Арешт? – перепитав старий з абсолютно враженим виглядом. – Арешт! Боже правий! І в чому ж нас звинувачують?

– У вбивстві Франкліна Скаддера, яке сталося в Лондоні 23 травня цього року.

– Ніколи ні про що подібне не чув, – ошелешено пробурмотів старий.

Тут утрутився «товстун»:

– Це вбивство на Портленд-Плейс, я читав про нього в газетах. Боже праведний, ви, напевно, спали з розуму, сер! Кого ви представляєте?

– Скотланд-Ярд, – незворушно повідомив я.

Після цього на хвилину запанувала мовчанка.

Старий дивився у свою тарілку, машинально качаючи по столу горіх. Він здавався втіленням цілковитого нерозуміння.

Тоді знову заговорив «товстун» – злегка затинаючись, як людина, що насилу добирає слова.

– Не засмучуйтеся, дядьку, – сказав він. – Усе це якась безглузда помилка; такі речі іноді трапляються, і ми можемо легко все виправити. Нам не стане жодних зусиль довести свою невинуватість. Мене 23 травня взагалі не було в Англії, Боб перебував у приватній клініці, а ви, хоч і були в Лондоні, напевно можете розповісти, чим ви там займалися, а свідки, щоб підтвердити це, знайдуться.

– Правильно, Персі! Це досить просто. Двадцять третє! Це був наступний день після весілля Аґати. Дайте подумати… Чим я займався? Вранці я повернувся з Вокінга (місто в графстві Суррей) і поснідав у клубі з Чарлі Саймонсом. Потім… Еге ж, обідав я з Фішмонгерами. Пам’ятаю, пунш не пішов мені на користь і наступного ранку мені було не по собі. Чорт забирай, та ось же сигарна коробка, яка залишилася у мене після того обіду!.. – Він вказав на коробку, що стояла на столі, і нервово засміявся.

– Я гадаю, сер, – сказав молодий чоловік, шанобливо звертаючись до мене, – ви незабаром самі переконаєтеся, що помилилися. Ми, як і всі англійці, готові співпрацювати з представниками закону і не хочемо, щоб Скотланд-Ярд опинився в безглуздому становищі. Правильно, дядьку?

– Звичайно, Боб! – До старого, схоже, знову повернулася впевненість. – Зрозуміло, ми зробимо все, що в наших силах, щоб допомогти владі. Але це… Це вже занадто. З цим я не можу змиритися…

– Уявляю, як буде хихикати Неллі, – зауважив «товстун». – Вона вічно твердить, що можна померти з нудьги, коли з тобою ніколи нічого не трапляється. А тепер трапилося – та таке, що тільки знай ухиляйся! – І він весело розсміявся.

Сміх цей був майже задоволеним.

– Саме так! Буде про що розповісти в клубі. Справді, містере Ганней: я, напевно, повинен обурюватися, щоб підтвердити свою невинуватість, але все це вже занадто смішно! Я готовий навіть вибачити вас за те, що ви мало не змусили мене злякатися! Ви мали такий похмурий і зосереджений вигляд, що я вже був злякався: чи не страждаю я на лунатизм і не блукаю ночами містом, убиваючи людей?

Це не могло бути акторською грою – усе мало абсолютно природний вигляд. Моїм першим поривом було вибачитися і забратися з Трафальгар-Лодж геть. Але я сказав собі, що мушу довести справу до кінця, навіть якщо мені судилося стати посміховиськом для всієї Британії. При світлі свічок, що горіли на обідньому столі, мало що можна було розгледіти, і я, аби приховати розгубленість, підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув електричні лампи. Потік світла, що несподівано ринув у вічі, змусив усіх трьох примружитися. Я застиг навпроти, пильно вивчаючи їхні обличчя.

Що ж, і це мені нічого не дало. Один із них був старий і лисий, другий огрядний, третій смаглявий і худорлявий. Ніщо не завадило б цим людям полювати на мене у Шотландії, хоча прикмет, за якими їх можна було розпізнати, я також не виявив. Досі не розумію, чому я, людина пам’ятлива і вельми спостережлива, був так упевнений у власних висновках. Ці люди здавалися рівно тими, ким себе називали, – а я не міг сказати про жодного з них нічого певного.

Тут, у цій затишній їдальні з гравюрами на стінах і портретом літньої леді у мережаному комірці над каміном, я ніяк не міг знайти нічого спільного між ними й тими горлорізами, що ганялися за мною по вересових пустищах Шотландії. На столі прямо переді мною лежав срібний портсигар з гравіюванням, і прочитавши написане, я дізнався, що це приз, присуджений містеру Персівалю Епплтону, есквайру і члену клубу Беда Преподобного, за участь у турнірі з гольфа. Мені доводилося щосили чіплятися за слова Пітера Пієнаара, аби просто не втекти з цього будинку.

– Отже, – ввічливо сказав старий, – вас переконали результати вашого огляду, сер?

Я промовчав.

– Сподіваюся, – продовжував він, – ваші уявлення про обов’язок не постраждають від того, що вам доведеться облишити цю безглузду витівку? Я не маю наміру скаржитися вашому начальству, але ви самі бачите, які незручності завдають поважним людям ваші непродумані дії.

Я похитав головою.

– О Боже! – вигукнув худорлявий молодик. – Це вже дійсно занадто!

– Ви збираєтеся відправити нас до поліцейського відділку? – поцікавився «товстун». – Це могло би бути найкращим виходом зі становища, але вас, як я розумію, не влаштує місцевий відділок. Я маю право поглянути на ваш ордер, але не хочу кидати на вас тінь. Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хоча все це, погодьтеся, зовсім безглуздо. Що ви маєте намір зробити?

У мене не залишалося вибору: або покликати моїх людей і наказати їм заарештувати всіх трьох, або визнати свою помилку і забратися геть. Мене буквально загіпнотизував цей будинок з його атмосферою кричущої невинуватості – і не просто невинуватості, а чесного, глибоко щирого здивування і занепокоєння, виразно написаного на трьох обличчях.

«Ох, Пітере, Пітере!..» – подумки звернувся я, майже вже зважившись проклясти свою самовпевненість і принести всій трійці вибачення.

– Поки те та се, давайте зіграємо партію в бридж, – раптом запропонував «товстун». – Це дасть містеру Ганнею час усе обміркувати як слід – а нам, знаєте, якраз бракує четвертого гравця. Ви граєте, сер?

Несподівано для себе я погодився – так, ніби йшлося про рядову пропозицію зіграти в якомусь клубі. Мабуть, я і справді перебував під гіпнозом.

Ми пройшли до курильні, де містився ломберний столик, мені запропонували закурити й випити. Я, немов уві сні, зайняв своє місце за столом. Вікно було відчинене, усе навколо – і скелі, і море – потопало в повені місячного світла, і у мене в голові також не було нічого, крім рівного місячного сяйва. До моїх партнерів повернулася колишня самовпевненість, і вони почали невимушено теревенити, пересипаючи жарти жаргонними слівцями, які можна почути в будь-якому гольф-клубі. Я сидів похнюплений, з безцільно блукаючим поглядом, – і, мабуть, мав украй безглуздий вигляд.

Я опинився в парі зі смаглявим молодиком. Узагалі-то я непогано граю в бридж, але в той вечір грав на справжню суть обличчя, але нічого не міг на них прочитати. Справа була не в тому, що ці люди мали інакший вигляд – вони й були іншими. Я відчайдушно, як за останню соломинку, чіплявся за слова Пітера Пієнаара.

І тут сталося те, що змусило мене подолати тупе заціпеніння.

Старий простягнув руку, щоб запалити сигару. Але не відразу підніс її до губ, а на мить відкинувся у кріслі і побарабанив пальцями по колінах.

Я запам’ятав цей жест із тієї самої хвилини, коли стояв перед власником маєтку, розташованого в серці вересового пустища, а його підручні цілилися мені в потилицю.

Усе це зайняло не більше секунди, і шанси на те, що цієї секунди я буду дивитися в карти і нічого не помічу, становили тисячу до одного. Але я не дивився в карти, тієї ж миті каламутна пелена розсіялася, і я наново побачив своїх партнерів – з абсолютною ясністю усвідомивши, хто вони такі.

Годинник на каміні пробив десять.

Троє облич змінилися буквально на очах, відразу розкривши свої таємниці. Смаглявий молодик був убивцею. Тепер я виразно бачив жорстокість і нещадність там, де раніше помічав тільки добродушність і гумор. Саме його ніж – я був абсолютно впевнений у цьому – пришпилив бідолаху Скаддера до мостини. Тільки такий негідник, як він або подібний до нього, міг всадити кулю в Каролідеса.

Я перевів погляд на «товстуна»: риси його обличчя ніби розпливлися на мить і знову набули різкості. По суті, обличчя в нього не було – натомість використовувалася дюжина масок, які він міг надягати, коли йому заманеться. Цей агент напевно був першокласним актором. Можливо, саме він зіграв лорда Аллоа минулої ночі, хоча зараз це не мало значення. Я подумки запитав себе, чи не був «товстун» тим чоловіком на вулиці, який вистежив Скаддера і сунув йому свою візитівку. Скаддер стверджував, що той шепелявить, і я легко міг уявити, якого жаху ця вдавана шепелявість нагонила на мого лондонського гостя.

Але головним із них був, звичайно, старий. Досконалий мозок – крижаний, розважливий, точний і безжальний, як паровий молот. Тепер, коли моїм очам відкрилася істина, я вже не розумів, як міг бачити в ньому доброзичливість. Його щелепи були тверді, як загартована сталь, а очі світилися нелюдським вогнем, немов у хижого птаха.

Я продовжував гру, але з кожною секундою в моєму серці росла ненависть. Вона буквально душила мене: коли до мене звернувся партнер, я не зміг відповісти. Терпіти цю компанію ставало дедалі складніше.

Тут старий присвиснув:

– Гей, Бобе! Глянь-но на годинник! Як би тобі не запізнитися на потяг. Сьогодні Бобу необхідно з’їздити в місто, – додав він, звертаючись до мене.

У його голосі бринів жахливий фальш. Я теж глянув на циферблат настільного годинника: було близько пів на одинадцяту.

– Боюся, йому доведеться відкласти свою поїздку, – холодно промовив я.

– От дідько лисий! – нервово вигукнув молодий чоловік. – Я думав, ви вже награлися в цю нісенітницю. Зрозумійте, я мушу їхати! Я повідомлю вам мою лондонську адресу і, якщо це необхідно, залишу яку завгодно заставу.

– Ні, – сказав я. – Ви повинні залишитися тут.

Гадаю, у цей момент вони зрозуміли, що гра близька до кінця. Їхнім єдиним шансом було переконати мене, що я помилився, і це не спрацювало.

Тоді знову заговорив старий:

– Я готовий поручитися за мого племінника. Це мусить вас задовольнити, містере Ганней!

Мені здалося, чи я справді почув запинку в його гладкій мові? Напевно, так воно і було, тому що коли я знову глянув на нього, його яструбині очі затяглися тією плівкою, моторошний спогад про яку назавжди засів у моїй пам’яті.

Я засвистів у свисток.

Тієї ж миті всі вогні в будинку погасли. Пара міцних рук обхопила мене за талію, блокуючи кишені, у яких могла виявитися зброя.

– Schnell, Франц! – прокричав чийсь голос. – Das Boot, das Boot! (Мерщій… Човен, човен! (нім.).

Тієї ж миті на залитій місячним світлом галявині зовні з’явилися силуети агентів Магіллврі. Смаглявий молодик, перш ніж я встиг дістати до нього кулаком, метнувся до вікна, вистрибнув у сад і буквально перелетів через невисоку огорожу. Я вчепився у старого, а кімнату, як мені здалося, відразу ж заповнила безліч темних постатей. Краєм ока я встиг помітити, як «товстуна» тягнуть за комір, але в той же час продовжував стежити за тим, що діялося зовні.

Той, кого назвали Францем, мчав по доріжці до хвіртки, що відкривала доступ до сходів, які спускалися на пляж. Один із наших людей спробував був його переслідувати, але розрив був занадто великий. Хвіртка з гуркотом зачинилася за втікачем, а я, міцно стискаючи обома руками горлянку старого, продовжував стояти і дивитися. Це тривало рівно стільки, скільки було потрібно, щоб подолати тридцять дев’ять сходин, що ведуть до моря.

Зненацька мій бранець вирвався і кинувся до стіни. Почулося клацання, як від звичайного кімнатного вимикача, після чого десь глибоко, немов у надрах землі, прокотився глухий гуркіт, а в вікно я побачив хмару крейдяного пилу, що зметнулася над урвищем і сходами, від яких напевно залишилися одні уламки.

Нарешті хтось здогадався ввімкнути світло.

Старий спрямував на мене скажений погляд.

– Франц у безпеці! – хрипко вигукнув він. – Вам його не наздогнати… Ми перемогли!.. Der Schwarze Stein ist in der Siegeskrone! («Чорний Камінь» у переможному вінці! (нім.).

У цих очах було щось більше, ніж звичайне торжество. Раніше затягнуті плівкою, як у хижого птаха, тепер вони палали шаленою гордістю. У них горів той білястий жар, який мені доводилося бачити тільки у фанатиків, і я вперше усвідомив, яка могутня сила мені протистояла. Цей чоловік був не просто шпигуном – він був патріотом своєї батьківщини, але в найспотворенішому розумінні цього слова.

Коли наручники зі дзвоном клацнули на його зап’ястях, я звернувся до нього:

– Сподіваюся, Франц гідно прийме свій тріумф. Хоча мушу застерегти: яхта «Аріадна» захоплена нашими людьми приблизно годину тому.

***

Через три тижні, як тепер усім відомо, почалася війна. Незабаром після початку бойових дій я вступив до Нової армії і, завдяки досвіду, отриманому в Південній Африці під час війни з матабеле, відразу отримав звання капітана. Але, гадаю, для перемоги я зробив набагато більше ще до того, як одягнувся в хакі.



(Нова армія – добровольчі формування, створені на початку Першої світової війни з ініціативи військового міністра Великої Британії Герберта Кітченера.)
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Богдан Волошин (відомий також як Пан Марциняк і Онуфрій Жменя) – український публіцист, письменник-гуморист. Народився 6 січня 1962 року у Львові.

Закінчивши факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, з 1984 р. працює у різних львівських періодичних виданнях та на телебаченні. З 2014 року Богдан Волошин веде авторську колонку на сторінці ЗІК. Нині працює на Львівському телебаченні. Відомий у Львові та околицях за псевдонімом пан Марциняк.

Він – автор таких творів, як «Бурачковицькі хроніки» (1996); «Хроніки Галицького містечка» (2006); «Львівськ і його львівці» (2007); «Приватна міфологія Львова» (2009). Деякі з них були надруковані в періодичних виданнях. А 2016-го у Видавництві Старого Лева вийшла книжка «Політ золотої мушки».

До речі, на початку 2016 у широкий прокат в Україні вийшов фільм «Політ золотої мушки» (реж. Іван Кравчишин), знятий за мотивами збірки оповідань «Бурачковицькі хроніки». Стрічка у трьох новелах розповідає про жителів села Бурачковичі у Західній Україні, які опиняються в різних комічних ситуаціях.
Богдан Волошин

ЛЬВІВСЬК І ЙОГО ЛЬВІВЦІ

Вступ до вступу

Що б там не казали всілякі історики та архіваріуси, наш благословенний Львів заснований зовсім не у 1256 році. Хоч порахунок днів сього славного міста ведуть саме з цієї дати. Бо, бачте, саме у цім році, як записано в Галицько-Волинському літописі, якась окаянна баба запалила Холм і полум’я було таке, що виділи його і зі Львова. А уявіть собі, мої читальники поважані, що було б, якби та баба не запалила Холм? А ніхто би про Львів не знав і донині! Уявляєте – купа люду мешкає в місті, п’ють, жирують, дітисок на світ приводять, а про него в жадній хроніці не зголошено! Бодай би якийсь куций рядок хто написав… А ґудза – нема пожежі – нема про що й згадувати! Тьфу, напасть якась на наші світлі львівські голови!

Так от, як зацний патрійота і чоловік, сфастригований зі львівської ґвари, пива і пляцків з тертої бульби, взяв я собі якось за гальбою пінного трунку і постановив, що віднині буду писати міську історію, котру ще ніхто не знає, бо не знає ніхто. Була вона ще до тої баби з Холма і всіх инших бабів, що до історії втрафили, тамка наслідили, а другі нє. Бо місто наше вартує ріжних мітів, історій та байок – і всі вони є правдою святою. А як не є, то ще будуть…

При роботі я скористався нотатками Юрка Кракула – мученика за свободу і незалежність нашого краю. Рукопис сеї праці зберігався в бичачому міхурі, зануреному в бочку з квашеними вогірками. Тому ся не дивуйте, як декому в носі закрутить при читанні літопису. А що рукопис був дещо пошкоджений, то будемо реставрувати, що ся вдасть за допомогою инших невідомих авторів ріжних часів і народів, що замешкали в нашім благословеннім краю.



Вступ

Року 3576/157 від створення світу їхав берегом Полтви поважний пан Дзуньо Перший Дзядівець. Не їхав, а мучивсі, бо багна були на берегах річки такі, що доісторичні мамонти колись тамка як зайшли попастися – так і вклєкли в тотих мочарисках. Тілько бивні понаставляли до неба, на яких чаплі гнізда вили, а павучиска сильки на горобців ставили.

З тотим Дзуньом перли свої манатки світом його дорога родина числом чоловік сорок, родина тієї родини таким же числом, і всілякі приблуди, які не мали жадного скарбу і роботи, то й винайнялисі челяддю і покоївками до зацного пана Дзуня.

А той сі страшно з тего тішив, бо так направду, любив славу і почет. Часами Дзуньо міркував, що він може є затаєним королем, який ще не надибав свого королівства. Він сподобав собі корону з папендеклі, що склепали його підданці, і їхав на чолі валки в короні, з батогом замість пернача і бульб’яною «державою» в руках. Але найбільшою мрією Дзуня Першого Дзядівця було заснування свого родового міста. Він уже пробував заснувати і Рим, і Париж, і Лондон… Але як тілько пан Дзядівець придибував на Тибр, Сену чи Темзу – довідувався прикру правду – ті славетні міста уже заснували до него якісь инші зайди. І лишилосі охотному до слави мандрівцеві тілько саме задуп’я Европи – східне пограниччя між цивілізацією і Диким полем.

…Наш необачний герой, обливаючись потом і відбиваючись перначем від мошви і гнусу, пер свою долю до історичної місії – заснування міста на віки вічні. Хилилось на вечір, м’які сутінки огортали подорожніх, худоба заточувалась з утоми, від річки тягло легкими міазмами трясовиння. Словом, на душі в мандрівців було, як в старого Юрка Кракули, що від сталих походів дістав від сідла болячку геморойну дупогризну. Аж раптом Дзуньо Перший Дзядівець, який звів очі до неба, щоб попросити у Всевишнього ласки та сказівки, де його вірний слуга мав би стати табором, узрів високу гору, порослу травою та чагарником. Від річки вона страшенно нагадувала гузно старого Юрка Кракули, лише значно більше та вище.

– Ото високий задок! – із захопленням вигукнув поводир. – Тут ми й заночуємо. Так і назвемо…

На рано, протерши свої сліпаки, Дзядівець наказав на горі Високий Задок закласти місто. А щоб воно було славним та багатим, дав йому звучну назву Львівськ Дзядівський.

– Від нині і на віки вічні город сей буде моєю вотчиною, а навколишній край називайте при мені і на людях Дзядівством Львівським. Як хто приблудить до нашого краю – селіть його помежи себе, най плодиться і колоситься під моїм покровом чи омофором. І буде кождий, хто в нашім місті замешкає, називатися львівцем. Чулисте, львівці? А як не схоче – бийте дубцями по п’ятах, заким не наберетьсі розуму і прийме наше громадянство. Я скінчив. Берітсі до роботи, а я – за вас. Аби було нам добре і мені файно.

Аж тут подав голос Юрко Кракула.

– Шляхетний найясніший пане! Зволійте дати мені таку ласку, не поневольте – не годен я через свою дупогризку ні на конє сісти, ні шинки з’їсти, бо маю біду зозаду.

– То чого я ті, Кракуле, буду годував задурно? – надувсі як миш на крупу ощадливий пан Дзядівець.

– А я зможу заробити на хліб і шпондерок з майонезом писаниною на пергаменті і бібулах атраментом (чорнилом – по-простому). Буду писав про ваші подвиги, історію всього Дзядівства Львівського нашого. Тілько правду і ніц окрім правдоньки святої буду класти на папір.

– А най ті, старий Кракуле! Знайшов як сі викрутити, щоби дупу ті не гризло і від мене кавал мнєса перепало! Най так буде! Бо історія нашого дзядівського народу має бути славною і багатою. А Львівськ, що я заклав – прославитьсі в віках як вітцівщина моя, а ще телєвізорів «Елєктрон», цукорків «Світоч» і папіросів «Верховина».

З тего часу зачав Юрко Кракула підглядати за мосцьпаном Дзуньом Першим Дзядівцем, його народом, і класти нерівні рядки (від сего пішли каракулі), записуючи їхні діяння та подвиги, які були, або мали бути. Отож, будьмо уважні і читаймо писаніє від Юрка Кракули – достославного сподвижника славного засновника нашого міста, що спершу звалось Львівськ Дзядівський.



Як мосцьпан Дзядівець королем став

На рано пан Дзуньо зобсервував мальовничі околиці свого дідівства, вдягнув папендекльову корону, взяв до рук пернач, державу і почувсі в душі правдивим королем. Затим закликав мене, ницого Юрка Кракулу і так повелів на всю губу:

– Юрку, маєш щось таке придумати, жиби я королем став. Як не придумаєш – будеш свойов дупов горіхи товк на кутю. Чуєш?

– Найясніший пане, володарю мочарів Полтвянських, гір Високозадих, славного міста Львівська і Дзядівства Львівського. Над вами нема ні пана, ні дзяда крім Бога Всевишнього – нашого патрона і ненька рідного. Значить, ви самі мусите проголосити себе королем і володарем сеї землі і людности, що припхаласі за вами аж в сі дебра на краю Европи. Треба тілько написати на себе грамоту про те, що ви себе призначаєте королем. І всьо…

– А хто напише? Я нині не маю часу – буду думав про нарід свій, львівців, серцю рідненьких. Щоби багатіли вони при мені і множилисі.

– То я напишу.

– Маєш час до обіду. А як нє…

– Знаю – буду дупою горіхи товк на кутю.

З тим пан Дзуньо Перший ліг думати про нарід львівський з гальбою пива і макітрою вареників з капустою, шкварками і смаженою цибулькою. А Юрко Кракула взявся писати грамоту. Тіжка то була справа, бо так направду, востатнє Юрко писав ще в школі, де празькі дидаскали прали його по пальцях сказівками, бо завше плутав кирилицю з латиною, шумерський клинопис з єгипетськими ієрогліфами, а Мойсея з Лєніним. Тож Юркові довелося не тілько згадувати тоті смішні буквиці з літерами, але й вигадувати свої.

Акурат в полудне, коли сонце вже не відкидало тіні з повішеного напередодні Яцка Серняка, що при катуванні зізнався, ніби він є москаль-вивідник, який шпигує на користь Золотої Орди, Юрко навідавсі до шатра Дзуня Першого з сувоєм березової кори, на якій цізориком було нашкрябана грамота.

– Написав? – відригнув Дзядівець.

– З Божої ласки.

– Читай!

– Во імя Отця і Сина і Святого Духа Божим істворіньєм у віки амінь. І сталосі так, жи ми, Дзуньо Перший Дзядівець, з божої ласки зацний пан над панами, господар над ланами, рибалка над рибалками, чередник над чередниками, мірошник над мірошниками, вояка над вояками, пияк над пияками і бабограй над бабограями сповіщаємо теперішнім і наступним поколінням тут сущим, що віднині проголошую себе, Дзуня Першого Дзядівця, королем Львівським, володарем Дзядівства Львівського, правителем людности місцевої і зайшлої, львівцями званої, а також владарем над Кривим потоком, Кам’яним горбом, рікою Полтвою, мочарами і шуварами, рибою, раками і всілякою живністю, що тамка і тутка на моїх теренах жирує. Най все живе мені сплачує з носа, з пальця, комина, горнятка, хвоста, ратиці, чи рила. А як нє – прокляну і в Сибір вишлю старшим братам хвости крутити. Для засвідчення сеї справи ми веліли скласти сей документ і скріпити його прикладенням нашої королівської печатки. Завершено і дано у Львівську на горі Високий Задок по обіді в середу року Божого 3577/157 від створення світу.

Присутні були діяльні і здорові: славний наш канцлер Василь Нитка, генеральний намісник Винник і Замарстинова Юрко Кропишевич і я – генеральний писар при королю Юрко Кракула.

Після читання першої королівської грамоти в світлиці запала мовчанка. Нарешті їх королівська милість крекнули, добряче ликнули з гальби і промовили:

– На коліна, матолки! Перед королем, свинопаси, шапки не скидаєте? – усі присутні попадали на коліна, а канцлер навіть на свій великий живіт, від чого голосно пукнув, аж фіранки завіялися. – Скликайте нарід, я говорити буду!

За якісь кількоро мінут на майдані уже стояли всі львівці, які могли стояти, лежати, повзати чи присідати. Король повагом видерсі на таборик, який винесли з пересувної корчми «Веселий світанок».

– Чи ви знаєте, перед ким ви, львівці пархаті, вклякли?

– Та чо не знаєм, знаєм! Перед Дзуньом зафойданим, який нас в правдиві Гицльові дебра привів і львівцями охрестив! – обізвавсі вострий на язик Зеньо Гембалінський, пияк і буздиґан.

– А от і не знаєте! Перед вами король всея Львівського Дзядівства, правитель людности місцевої і зайшлої, а також владар над Кривим потоком, Кам’яним горбом, рікою Полтвою, мочарами і шуварами, рибою, раками і всілякою живністю, що тамка і тутка на моїх теренах жирує.

Нарід занімів.

– А Левандівка чия?

– Моя!


– А Клепарів?

– Теж мій! І Замарстинів, і Персенківка, і Паперівка, і Збоїща, і Сихів, і Кульпарків…

– Нє, Кульпарків не ваш, Кульпарків вар’ятів.

– Вар’яти тоже мої! Все моє, аж поки з Високого Замка видко. А що не видко – сам поїду і позначки з кілочками позабиваю, щоби кожда скотина знала, на чиїй землі обитає і чиє жито жне.

– Слухай, королю зацофаний, а часом в писок тобі не дати, щоби ти, дупа вухата, нею ж і накривсі? – справедливо запропонував коваль Федько Гордоступ.

– Нє, не дати, я такого мордобою з дитинства не люблю, – відповів король Дзуньо.

– Як нє, то й нє, а спитати можна, – сказав Федьо, – тоді будеш нашим королем, а ми твоїми підданцями. Видко, у нас така карма намальована, шлячок би її ясненький трафив…

На цьому і порішили. Відтоді королем на наших землях владарював Дзуньо Перший Дзядівець.



ПРАВДИВІ ЗАКУСКИ ДЛЯ МУРОВИХ ХЛОПІВ

ВІД МІСЬКА ГІТЛЕРА, ВЛАСНИКА МОРДОВНІ

«ПІД КРУКОМ»

Сі записи творені мною над ранок і занотовані з таким цільом, що коли Бозя забере мене до себе, то чоловік, який прийде на моє місце, з тої книжки буде знати, що їлося і пилося в мордовні (макдональдсі по-теперішньому) за старих часів. Тота традиція мусить жити вічно разом з рецептами страв, яким вже по пару віків. Амінь.



Запечений крілик

«по-швабськи» для Мерлюня

За два дні, як наш завсідник Мерлюньо має дістати пенсию, треба злапати сивого кота. Ліпше, щоби то був коцур Замурзєвички, бо в неї всяка скотина дуже тлуста. Її виполокати, хутро пофарбувати «Веллою», поголити «Жилєтом» і здати на коси, а тушку спотрошити. Потому те тіло треба тримати півтора доби обома руками в окропі для дезінфекції. Коли коцур почервоніє, можна йому накласти в утробу все, що є на господарці: паприку, рис, сухі макарони, сухарі, митку до баняків і до смаку – краплю мастики до мештів. Тоді акуратно пришити котові вуха з підошов від старих черевиків і закрити крілика в духовці. Чекати, поки почне квилити. На третьому крику «Help!» кріля треба витягти, запхати до рота «дурачок» і полити відваром з конячих ратиць. Подавати найліпше вже теплому Мерлюньові з пивом «Гуцульським» (три шклянки оцту на відро води, ложка меду, 94 ложки соку з-під старої Василихи). Страву прикрасити одним маринованим «швабом».



Цапові яйця у власному соці

під вострим соусом

Знайти цапа з яйцями. Закласти йому на роги чоботи Ладзьга Микуличина і чекати, заким зомліє. Потім надіти собі на голову протигаз, у праву руку взяти ножик, в ліву – цапові яйця. Вже вдома, окремо від цапа, яйця посолити, поперчити, можна на замовлення навіть пофарбувати. Чекати днів три, поки не пустять сік. Тоді їх законсервувати у трилітровому слоїку з макаронами. Подавати яйка треба в окремій кімнаті, дрібно посіченими разом з банкою і кришкою. До страви пасує гострий соус, настояний на уживаних жилєтках «Нева», і сто грамів горілки «Вострий абсолют», який випродуковує Карбівникова Марія.



Кишка зі шкварками «Майкл Джексон»

Зготувати кишку: кров до каші наточити зі свині фірмана Кльоцка, в якої високий гемоглобін, а саму кишку втяти в Карбівникового кнура. Пекти в духовці до почорніння. Прикрасити страву шкварками (золотисті, 3 – 4 см в діаметрі) і полити кишку густою сметаною. доки ся зараза не вибілиться, як Майкл Джексон.



Паштет ліверний «Перестройка»

Прижився в мордовні «Під круком» за Горбачова. Береться якийсь лівер, перемелюється з непраним фартушком цьотки Парані з Лопушни, що торгує кооперативними мештами на станції, зі старою фіранкою і соусом «чілі» з кропиви. Все це напихається до кишки (панчохи, капелюха, рейтузів) і подається до столу холодним. Але хто б то їв.



Бурачки «Мозок Лєніна»

Готуються звичайні терті бурачки з хроном. Але викладаються вони купкою на довгій тарелі для селедця. Потім треба запросити Мерлюня з покрученими артритом пальцями, щоб він ними поробив звивини на бурачках. Подавати тілько членам компартії і співчуваючим громадянам.



Кава з огірком

Дуже помічна на другий день після празникування уродин, народин, поминків і Дня незалежності. Візьміть літру окропу, киньте до нього чайну ложечку ячмінного напою «Аромат мулатки» з цикорієм, а біля нього ставите трилітровий слоїк з квашеними огірками в росолі. Росіл випиваєте і виїдаєте всі огірки. А запах від окропу з «Ароматом мулатки» на цикорії дасть вам повне відчуття кавопійності. Навіть якщо огірки в пивниці стояли з 1936 року.



УКРАЇНСЬКІ МАНДРИ
900 КІЛОМЕТРІВ ПІШКИ.

МАНДРІВКА ДВОХ ЛЬВІВ’ЯН УКРАЇНОЮ

ВІД ЗАХОДУ ДО СХОДУ

2 червня цього року двоє львів’ян – Сашко Брама та Андрій Бучко – сіли у Львові на потяг до Чопа. За плечима – два рюкзаки і амбітна мета: пішки пройти Україну від Чопу до першого блокпоста на сході, і створити на основі побаченого та почутого сучасну виставу. Сашко за освітою режисер, а Андрій – актор.

За три місяці хлопці пройшли 900 кілометрів Закарпаттям, Івано-Франківщиною, Тернопільщиною, Рівненщиною і навіть встигли тиждень пожити у Чорнобильській зоні. Згодом вони планують поновити подорож. А наразі мандрівники розповіли про те, що побачили за час подорожі і яка спільна риса об’єднує українців у цих регіонах.

ПОНАБИРАЛИ ЗАЙВОГО МОТЛОХУ

Уже на початку мандрівки у хлопців з’являлося бажання зупинитися.

– Був шок. Ми обоє «згоріли». Просто спеклись, – каже Андрій. – Вперше цього року вдягнув шорти: цілий день на сонці, і за два дні – що там з тими ногами творилось…

Зрештою, шорти він надіслав поштою додому.

А в Сашка «згоріли»… вуха. Спалив їх так, що «шкіра злазила і шматками відвалювалась».

Про натерті ноги й мови немає. Хлопці до того не ходили у такі тривалі піші походи. За час мандрівки вони за день проходили від 5 до 45 кілометрів.

– Ще й рюкзаки важезні, бо понабирали зайвого мотлоху, – пригадує Андрій.

Сашко навіть шарманку спеціально для мандрівки зробив, але цей інструмент було важко нести, тож її теж відіслали додому. За нею поїхали сандалі.

А от про їжу хлопці не надто думали. В останній момент взяли термос, який дуже пригодився. Закидали в нього гречку, заливали окропом і чекали, коли приготується. Купували хліб і масло, помідори і робили канапки. На цьому здебільшого й жили.

Їжу на перспективу не купували. Що купили – те відразу й з’їли.



ЗАКАРПАТТЯ. ЛЮДИ ЧАСТО ЇЗДЯТЬ НА ЗАРОБІТКИ,

І – ВАЛЯТЬ ЛІС

На схід України мандрівники планували дійти за три місяці. Однак, як це зазвичай буває, поїздка затягнулася. Самим лише Закарпаттям Сашко з Андрієм подорожували місяць. Вглиб регіону мандрівники просувалися попри румунський, угорський і словацький кордони.

– Перше, що впадає у вічі – те, що там люди українською можуть навіть не розмовляти, – розповідає Андрій. – Все крутиться навколо кордону, контрабанди. Люди часто їздять на заробітки, бо близько. І – валять ліс.

Сашка вразило, що сільські жінки, які не поїхали на заробітки, не хочуть працювати на зарплату 5 тисяч гривень. Для них це вже не гроші.

Коли хлопці спілкувалися з місцевим прикордонником, почули історію про людей у водолазних костюмах – вони пливуть по дну річки через кордон, обв’язані цигарками, щоб заробити 50 доларів.

Не всі здатні так плавати, тож періодично з річки виловлюють трупи.

– Це смішна і трагічна смерть водночас. Ця історія мене зачепила. Думаю з нею попрацювати у самій виставі, – каже Сашко.

Зароблені за кордоном кошти місцеві мешканці вкладають у будівництво.

– Є село Нова Апша. Там люди теж заробляють кошти на заробітках, і такі палаци вибудовують! – вигукує Андрій. – Навіть зовнішньо ці палаци стилізують під замки. Там це просто уже абсурд. Передня стіна може бути по-багатому збудована, а позаду – взагалі ні. Головне – щоб з дороги гарно виглядало.

Хлопці також помітили, що люди намагаються будувати ліпші паркани, ніж у сусіда.

– Найприкольніше – це леви, які на цих високих парканах стоять, – усміхається Сашко.

При цьому місцеві здебільшого скаржаться на життя:

– Дуже часто чув, як вони скаржаться, що важко, що нічого нема, все розвалене… Хоча дивишся на будинки і на машини з європейськими номерами і не скажеш, що у них все погано, – міркує Сашко.

З вирубкою лісів ще цікавіше. Оскільки вона здебільшого незаконна, то відзняти її не так просто.

Андрій із Сашком заручилися підтримкою місцевого депутата, який пообіцяв допомогти. Але дуже боявся, щоб мандрівники ніде його не називали. Коли хлопці приїхали у село, де «під кожною хатою» стоїть вантажівка для перевезення лісу, місцевий депутат попросив свого друга на джипі супроводжувати їх – щоб його з мандрівниками не бачили разом. Андрія з Сашком попросили сидіти лише на задніх сидіннях, де тоновані вікна.

Спочатку їх повезли на одну вирубку, потім на другу.

– Їдеш і бачиш, як зі всіх сторін дивляться, хто і куди їде. Як у кіно: повертають голови і проводять недоброзичливими поглядами машину, – пригадує Сашко.

Впритул до другої вирубки чоловік на джипі відвезти їх відмовився. Зупинився на відстані 4 км від КПП.

– Це була наймасштабніша вирубка на Закарпатті, – пояснює Сашко. – Він ніби і вину відчував, що не може йти з нами. Купив нам продукти…

Хлопці пішли до КПП. Там стояв чоловік у військовій формі. Прикинулись туристами, які шукають дорогу на Івано-Франківськ. Мандрівників ніхто не обшукував, їх пропустили, тож два дні вони знімали наслідки масової вирубки лісу – порожні галявини на місці шмата лісу.

Коли Андрій та Сашко вийшли з території вирубки, біля них зупинилась вантажівка: «Застрибуйте!»

Застрибнули – а там повний причеп роботяг з бензопилами і жінок, які засаджують ділянки.

– Вони виглядали дуже нещасно, замучені життям. Жінки дивилися набік такими сумними поглядами. Коли ми вже в селі вийшли, усі чоловіки купили по пляшці пива по завершенні робочого дня. Сиділи, обійнявши пляшку, і були щасливі… – каже Сашко.

Мандрівникам здалося, що закарпатці не відчувають себе Україною.

Коли вони проходили одне із сіл, люди гнали корів на пасовисько. Коли хлопці почали їх фільмувати, почули:

– А що ви оце знімаєте?

– Кіно про Україну, – кажуть мандрівники.

– Хлопці, вам тут не Україна! – почули у відповідь.

За спостереженнями Сашка і Андрія, місцеві не орієнтуються на Київ. Там навіть час інший.

– Ми з Андрієм говорили, що Закарпаття – як окрема країна. Там живуть «по-місному». Видно, що регіон розвивається завдяки іноземній валюті від заробітчан.

Мене вразило, що вони патріоти своїх сіл. Їдуть на заробітки, але все одно люблять село.

ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА. «БО ТАК Є,

І ТРЕБА ЖИТИ І ТО ПРИЙНЯТИ…»

У горах мандрівники перейшли кордон між Закарпатською і Івано-Франківською областями. Ішли гірським хребтом, планували зайти в Космач за два дні, але заблукали і намочили ноги. Зустріли на лісовій дорозі хлопців на моторці. Вони «обнадіяли»: іти ще 50 кілометрів.

– Ми взагалі «випали», – усміхається Андрій. – Порадили нам повернутись трохи назад і знайти хатину лісорубів у лісі.

Знайшли. І знову повернулися до вирубки лісів. Семеро хлопців живуть в одній хатині, сплять на одному великому ліжку – і валять ліс.

– На Закарпатті просто рубають ліс. А на Франківщині вирубують «точками». Наприклад, ідеш лісовою дорогою, звертаєш метрів на 50, і бачиш вирубану галявину. Ніби небагато, але скільки вони таких галявинок вирубали… – каже Андрій.

– Для цих хлопців вирубка лісу – не екологічна шкода, а ремесло, яким вони пишаються, – додає Сашко.

Мандрівники помітили, що ці лісоруби – здебільшого хлопці. Це для них – літній сезонний заробіток – один зі способів заробити гроші й побудувати хату чи зібрати кошти на весілля. Робота дуже важка.

Коли Сашко з Андрієм сиділи ввечері з лісорубами і пили чай, керівник бригади сказав: «Кожен десь працює, хтось вівчар, ми от ліс валим. Але всі мучаться…»

– Ми часто записуємо одкровення людини, що на її думку є правильним, – каже Сашко. – Отримуємо мозаїку різних правд, які суперечать одна одній. Це цікава і абсурдна картина. Я дуже люблю абсурд і бачу його скрізь.

Наприклад, одні люди гордяться вирубкою лісу як ремеслом і заробляють гроші, інші скаржаться: «У нас вирубують ліс, через це повені, це депутати кришують, тисне мафія».

Слова бригадира лісорубів вказують на ще одну рису регіону, яку помітили хлопці.

– Люди сприймають своє життя як певну даність. «Бо так є, і треба якось жити, прийняти то…», – говорить Сашко.

Він пригадує їхню розмову з гуцульською дівчиною, в якої невдалий шлюб.

Про свій шлюб дівчина каже: «Ну, якось воно мусить бути…» На Сашкове: «Ти ж молода, тобі 24 роки…» – відповідає: «Та то життя, вже нічого не вернути…» І зітхає разом з бабусею.



ТЕРНОПІЛЬЩИНА.

ЄВРОПЕЙСЬКІ АГРООРЕНДАТОРИ

З Івано-Франківщини хлопці помандрували Тернопільщиною.

Коли проходили один з районів, їм сказали, що усі землі там орендувала німецька фірма. Хлопці захотіли навідатись на фірму.

За 300 метрів до входу вилили воду з пляшок, щоб попросити набрати на підприємстві і таким чином все роздивитися. Чоловік у військовій формі пропустив їх на територію зі словами: «Підете на кухню, дівчата наберуть».

– Тут дівчата набирають воду, тут уже роблять канапки, заварюють чай. Кажуть: «От у нас є душ, прийміть душ», «У нас можна поспати, відпочиньте». Ми в шоці, – усміхається Сашко.

Незалежно від області, їм рідко пропонували поїсти місцеві. Здебільшого хлопці спали в наметі.

Компанія мандрівникам ніби й сподобалась: там робітникам перуть одяг, вони можуть взяти на кухні мінералку чи поїсти, але…

– Слизький момент тут – що фірма орендувала цілий район, і це якось… – протягує Андрій.

Потім дорогою Сашко з Андрієм побачили, що на Тернопільщині французи мають гіпсовий завод, видобуваючи вапняк вибухівкою. Трохи далі свою фірму мають данці.

Однак Тернопільська область все ж здалась їм біднішою, ніж Закарпатська. Хоча і на Тернопільщині є випадки, коли півсела виїхало на заробітки.

Однак найбільше зачепила мандрівників ратуша у райцентрі Бучач. Ратуша має три яруси. Верхній – відреставрований, має годинник, котрий щогодини грає якусь українську мелодію і в певний час – гімн.

А на нижньому ярусі в самій ратуші живе Павло, який слухає метал. Він народився у Німеччині, служив у внутрішніх військах СРСР, охороняв військовополонених американців у В’єтнамі, а потім грав метал. А потім почав будувати церкви.

– Це доволі абсурдна картина світу. На території життя однієї людини зіткнулись різні реальності. А він це все пройшов, – роздумує Сашко. – Є ратуша, яка відмірює час, напіврозвалюється, її купу років реставрують. І він ніби бореться з силами ентропії, з каменем, який валиться.

Павло деякий час жив на нижньому поверсі й реставрував ратушу сам упродовж року.

– Ратуша цікава тим, що певною мірою відображає процеси в Україні. Верхній ярус пошпакльований і дивитися можна, а заглянеш всередину – сміття, якась вода і хлопці, які там працюють. Коли ми зайшли, вони відразу почали казати, що у них все згідно з правилами техніки безпеки і що в них найкращий у світі начальник. Потім стали людяніші… – додає Сашко.

З Тернопільщини подорожні пішли у Рівненську область.

Пригадують, як проходили цілу низку сіл, де у кожному зустрічали людей напідпитку. Таких, які навіть вдень говорити не могли.

За їхніми спостереженнями, Рівненщина відрізнялась від Івано-Франківщини, Тернопільщини і Закарпаття брудом.

– У селах подвір’я здебільшого захаращені мотлохом, не трава, а земля, засмічена курми, гусьми… Андрій казав, що на Рівненщині архітектура бідності. І дуже брудні річки. Ми ніде помитися не могли, бо в ті річки страшно було ступати, – розповідає Сашко.

У Рівненській області мандрівники натиснули паузу в своїй подорожі й поїхали до Києва. Їм потрібно осмислити зібраний матеріал для проекту, який вони назвали «Enter UA».

Однак коли приїхали до Києва, їм вдалося поїхати разом зі сталкером у Чорнобильську зону. Там вони прожили тиждень.

180 КІЛОМЕТРІВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЮ ЗОНОЮ

Вибирали собі будиночки «до смаку» і там ночували.

Хлопці помітили, що Чорнобиль нині – зона заробляння коштів.

– Таксисти возять сталкерів і готові їхати серед ночі за першим дзвінком. Сталкери, які водять іноземних туристів, беруть від 100 доларів за добу. Є металурги, які легально і нелегально ріжуть там метал.

І держава заробляє. Лише за минулий рік, за статистикою, було 20 тисяч іноземних туристів. Це 1000 гривень з кожного. Тебе привезли автобусом, підняли на 16-й поверх, зробили селфі на фоні реактора і поїхали назад, – розповідає Сашко.

Мандрівники також назбирали у зоні стосу листів, які не зацікавили мародерів.

– А нам – цікаві для дослідження. Перечитали трішки. Це листи ніби з нізвідки в нікуди, – каже Сашко. – Ці всі «мама», «папа», «Петенька» для мене – абстрактні образи, але там ідеться про людські речі. Хлопець пише сестрі з армії: «Слухай маму», побутові речі розповідають. Ніби звичайні радянські листи, але зібрані у зоні відчуження.

На другий день перебування у Чорнобильській зоні хлопці відчули і її психологічний вплив.

– Це середовище зачіпає певні травматичні плити. Те, що глибоко в тобі, підіймається назовні, – розповідає Сашко.

– Найбільше впливає те, що ти потрапляєш у місце, де зупинився час. Чорнобиль – це про якусь темну сторону людини, яка постійно в ній присутня, і які це може мати наслідки. Мені там кошмари снились, – додає Андрій.

Загалом Сашко з Андрієм пройшли 180 кілометрів зоною відчуження. Тепер – оброблятимуть зібраний матеріал і готуватимуться до нових піших мандрівок.

Загалом вони планують за якийсь час знову вирушити пішки з точки, на якій завершили подорож. А по завершенні мандрівки усе це має вилитись у перформанс на перетині відеоарту і музики. Хлопці працюють зі сценографом, планують залучити медіахудожника.

Як виглядатиме вистава в кінцевому варіанті – театрали ще не знають, бо не пройшли всього маршруту.

Наразі хлопці помітили дві спільності, які є у мешканців тієї частини України, яку вони пройшли.

– Це український паспорт і боротьба за виживання. Люди шукають, як заробити. Про це завжди говорять, – каже Сашко.

– Мені здається, що це перебільшення – називати це боротьбою за існування, – вважає Андрій. – Я називаю це боротьбою за матеріальний достаток. Коли я чую історії своєї бабусі, яка маленькою пережила війну, можливо, це була боротьба за існування. А зараз у людей здебільшого все є.

Цивілізація задовольнила основні потреби. Просто в людей пріоритет – матеріальний добробут. Це всюди так. Я теж хочу собі новий фотоапарат, – сміється.

Ось такі цікаві спостереження. Чекатимемо нових розповідей і мандрівок двох львів’ян, і, звісно, мистецької вистави, яка все це відобразить.

Розмовляла Світлана Хміль
ЦЕ ЦІКАВО
ЦИВІЛІЗАЦІЯ НА ІМ’Я ГОЛЛІВУД
Точної дати заснування Голлівуду, звичайно, не існує, але назвати умовну можна – жовтень 1927-го. Саме тоді, 90 років тому, син ярославського прикажчика Ніколас Шенк (справжнє прізвище Шейнкер) очолює щойно створену кінокорпорацію «Metro-Goldwyn-Meyer». 

«Ося і Коля були тут»

За два роки до цього кіномагнат, власник театрів і кінотеатрів Маркус Лоу організовує злиття кінокомпаній «Metro Pictures», «Goldwyn Pictures» і «Louis B. Mayer Productions». Напевне, у Лоу були великі плани щодо нової корпорації, але їм не судилося справдитися через його раптову смерть. Контроль над корпорацією перейшов до Ніколаса Шенка, правої руки Лоу. Разом із братом Джозефом через якийсь час вони засновують кінокомпанію «20th Century Pictures», яка в зручний момент поглинає «Fox Film Corporation», що вже потроху розсипалася.

Народжується ще один кіномонстр – «20th Century Fox». Президентом компанії стає Джозеф Шенк. Він же, до речі, був пізніше й одним із організаторів Американської кіноакадемії. А ще Джозеф Шенк якось познайомився з молодою, не надто видатною акторкою Нормою Мортенсон. Кар’єра в дівчини складалася поганенько, і Джозеф чи то через дружбу, чи то через романтичні стосунки (цього вже ніхто ніколи не дізнається) взявся допомагати їй. Незважаючи на низку невдалих робіт, Джозеф наполіг на тому, щоб із Нормою підписала контракт студія «Columbia Pictures». Акторку взяли на головну роль у фільмі «Все про Єву», завдяки якому вона прославилася на весь світ як Мерілін Монро.

Джозеф Шенк помер у 1961-му, Ніколас – у 1969-му. У некрологах американські газети проголосили їх родоначальниками кіноіндустрії. І до сьогодні спадкоємці ярославського прикажчика волзького пароплавства вважаються засновниками Голлівуду.



Голлівуд починається з пограбування

Задля справедливості слід зазначити, що фактична історія Голлівуду розпочалася раніше, у першому десятилітті XX сторіччя, коли Західне узбережжя, ніби магнітом, стало притягувати до себе всіляких шукачів пригод, джентльменів удачі, мисливців за статками. У цей час набирає обертів індустрія розваг. І містечко під назвою Голлівуд стає одним із її центрів.

Місцеві бізнесмени охоче вкладали свої гроші в театри, кінотеатри, мюзик-холи, парки атракціонів. Кіно як новий вид розваг зажило успіху, власники кінотеатрів процвітали не щоднини, а щогодини. Незабаром стало зрозуміло: майбутнє за кінематографом. Тож у кіновиробництво грошові мішки Західного узбережжя вкладали без побоювань. І не прогадали.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Р. Клочко. Репортаж з лігва звіра. Нацистська Німеччина очима американського журналіста’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Л. Чечель. Світлана Орліченко: «Щоб зіграти Дездемону, я мовчала цілий день»’’’’’’’’’’’’’’’
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка