Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань



Сторінка4/5
Дата конвертації29.03.2018
Розмір0,61 Mb.
1   2   3   4   5

Ігор СЮНДЮКОВ



ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

Ім'я Джона Бакена (1875 – 1940) практично не відоме українському читачу, хоча він був не тільки першокласним письменником, автором блискучих «шпигунських» романів і романів-біографій, але й одним із найбільш розумних, проникливих і далекоглядних політичних діячів Великої Британії та Канади.

Виходець із родини шотландського пастора-кальвініста, Бакен 1892 року вступив на юридичний факультет університету в Глазго, і тоді ж почав пробувати сили в літературі. Його статті, нариси та оповідання охоче друкували популярні англійські журнали і газети.

Після закінчення університету Бакен переїхав до Лондона, але незабаром змінив кар'єру адвоката на посаду секретаря лорда Альфреда Мілнера – верховного комісара імперії у справах африканських колоній. Протягом двох з половиною років він супроводжував свого патрона в Південній Африці, у самий розпал Англо-бурської війни (1899 – 1902), а потім спробував щастя як видавець.

Перед Першою світовою війною Джон Бакен повернувся до журналістики і всі воєнні роки був європейським кореспондентом британської «Таймс». У цей же час він став секретним співробітником британської розвідувальної служби в чині лейтенанта, і досвід цієї роботи не минув для нього даремно – 1915 року на світ з'явився його перший «шпигунський» роман «Тридцять дев'ять сходин», який мав гучний успіх. Саме тут уперше виник привабливий образ героя, що згодом кочував сторінками романів Джона Бакена, – Річарда Ганнея. Серед них і роман «Три заручники», виданий 1924 року, – один із найбільш захопливих сюжетів про викрадення з політичним підґрунтям і водночас – вражаюча панорама звичаїв та політичного життя Англії до і після кривавої світової бійні.

У повоєнні роки Джон Бакен зайнявся політикою, але не залишав літературу – у цей час були опубліковані написані ним кілька романів, біографії Вальтера Скотта, Олівера Кромвеля і Юлія Цезаря, а також нариси про британські колонії в Африці.

1927 року письменник був обраний до Палати громад. Згодом він прославився блискучими промовами на захист шотландської церкви, проти антисемітської політики Гітлера і на користь створення єврейської держави на землях Палестини. Парламентська діяльність принесла Джону Бакену низку вищих нагород і титул лорда Твідсмурського, а 1935 року король призначив його генерал-губернатором Канади. На цій посаді письменник і залишався аж до своєї кончини 1940 року.

«Тридцять дев'ять сходин» уперше були екранізовані 1935 року великим Альфредом Хічкоком, потім з'явилися екранізації 1959 і 1978 років, а 2008 року режисер Джеймс Гоуз зняв сучасний римейк цієї хвилюючої історії. За мотивами роману створена популярна комп'ютерна гра.

І в наші дні книги Джона Бакена продовжують виходити багатьма європейськими мовами, увага читачів до цих чудових зразків жанру не слабшає.

Джон БАКЕН

ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ СХОДИН

(детектив)

Глава 1

Покійник

Того травневого дня я повернувся із Сіті близько третьої години, відчуваючи непереборну огиду до життя. Минуло три місяці відтоді, як я прибув до старої доброї Англії, і за цей час вона встигла мені до смерті набриднути. Якби рік тому хтось розповів мені про мій нинішній настрій, я, скоріш за все, розсміявся б йому в обличчя – але справа стояла саме так. Погода мене дратувала, міщанська балаканина обридла до нудоти; мені бракувало фізичних навантажень, а всі лондонські розваги здавалися прісними, як перестояла на сонці содова. «Річарде Ганнею, – повторював я сам собі, – ти явно потрапив не в ту колію, друже. Вибирайся, поки не пізно!»

При думці про плани, які я будував під кінець свого перебування в Булавайо, мені хотілося кусати губи від досади. (Булавайо – місто на території володінь Британської Південно-Африканської компанії, засноване 1893 року. Друге за розміром місто сучасного Зімбабве.) Я зібрав деяку суму – не велетенську, але, за моїми мірками, цілком пристойну – і заздалегідь смакував різноманітні задоволення, яким збирався віддатися в Лондоні. Мій батько вивіз мене з Шотландії, коли мені було всього шість років, і з того часу я жодного разу не бував на батьківщині; не дивно, що Англія здавалася мені чимось на кшталт казки з «Тисячі і однієї ночі», і я сподівався осісти там довіку.

Але життя в Англії швидко мене розчарувало. За якийсь тиждень я втомився від споглядання пам’яток; менш ніж за місяць переситився ресторанами, театрами і перегонами. Можливо, моя хандра пояснювалася тим, що я так і не завів собі доброго приятеля, готового розділити зі мною дозвілля. Багато хто запрошував мене в гості – але, здається, тільки для того, щоб поставити два-три малозначних запитання про Південну Африку і відразу ж перейти до обговорення власних справ. Дами – поборниці імперської ідеї – раз у раз звали мене на чаювання зі шкільними директорами з Нової Зеландії або газетярами з Ванкувера; такі зібрання бували особливо нестерпними.

Здоровий тілом і душею тридцятисемирічний чоловік із грошима, цілком достатніми для безтурботного проведення часу, я тільки те й робив, що цілими днями позіхав від нудьги. Дійшло до того, що я майже зважився втекти і повернутися до свого вельду (трав’янисто-чагарникова савана в Південній Африці), вважаючи себе найзнудьгованішим підданим Сполученого Королівства.

Того дня, повертаючись додому після розносу маклерам з приводу моїх вкладень, який я влаштував просто для того, щоб чимось зайняти мізки, я зазирнув до свого клубу або, точніше сказати, невеличкого шинка, що обслуговував вихідців з колоній. Я потягував пиво і читав вечірні газети. Усі вони навперебій повідомляли про конфлікт на південному сході Європи; в одній з них мені попалася на очі стаття про грецького прем’єра Каролідеса. Мабуть, мені подобався цей хлопець. Судячи з того, що про нього говорилося, він був єдиною по-справжньому помітною фігурою в усьому балканському балагані. Крім того, він вів чесну гру, чого не можна було сказати про більшість інших. Наскільки я зрозумів, у Берліні та Відні його ненавиділи чорною ненавистю, тоді як ми, навпаки, збиралися підтримати – одна з газет навіть оголосила Каролідеса «останнім бар’єром на шляху Європи до Армагеддону».

Я згадав, як розмірковував про те, чи зможу отримати роботу на Балканах. А ще мені спало на думку, що Албанія – явно не те місце, де довелося б позіхати і нудьгувати.

Близько шостої вечора я зайшов додому і переодягнувся, після чого повечеряв у кафе «Ройял» і зазирнув до мюзик-холу. Вистава за участю жінок, які жваво стрибали по сцені, і чоловіків з мавпячими фізіями була донезмоги дурною, і я поспішив піти.

Безтурботним ясним вечором я пішки повертався на Портленд-Плейс, де наймав квартиру. (Вулиця в районі Мерілебон у Центральному Лондоні. На початку XX ст. тут була зосереджена ціла низка посольств, головних офісів великих компаній і фешенебельних особняків британської знаті. У будинку № 76 (нині знесений) від 1912 до 1919 р. проживав сам Джон Бакен, і тут же він «поселив» свого героя Річарда Ганнея.) По тротуарах повз мене снували назад і вперед занурені у власні клопоти люди, теревенячи про свої справи, і я заздрив їм, тому що всі вони були чимось зайняті. Усі продавчині, клерки, денді й полісмени мали хоч якесь заняття, що підтримувало їх на життєвій ниві. Я подав півкрони вуличному жебраку, побачивши, як той позіхнув: він був такий самий нещасник. Вийшовши на Оксфорд-Серкус (площа в центрі Лондона, утворена перехрестям Оксфорд-стріт і Ріджент-стріт; з 1900 р. – також однойменна станція Лондонського метро), я підняв очі до весняних небес і поклявся самому собі, що коли протягом наступної доби стара добра Англія не знайде, нарешті, чим мене розважити, я куплю квиток на найближчий пароплав до Кейптауна.

Моя квартира розташовувалася на другому поверсі будинку в новому кварталі за Лангам-Плейс. У будинку були загальні парадні сходи з портьє і ліфтером при вході, але не було ані ресторану, ані інших подібних закладів, а на кожну сходову площадку виходила тільки одна квартира. Я терпіти не можу домашньої прислуги, тому за квартирою під час моєї відсутності доглядав мій знайомий, який приходив щодня перед восьмою ранку і йшов о сьомій вечора: сам я ніколи не обідав удома.

Не встиг я вставити ключ у дверний замок, як побачив поруч із собою чоловіка. Я не помітив, як він підійшов – його несподівана поява змусила мене здригнутися. Він був худорлявий, з каштановою борідкою і гострим, як буравчик, поглядом маленьких блакитних очей. Я впізнав у ньому мешканця квартири, розташованої поверхом вище: до цього ми раз або двічі обмінялися привітаннями, випадково зустрівшись на сходах.

– Можу я з вами поговорити? – запитав він. – Ви дозволите увійти?

Йому коштувало помітних зусиль придушити хвилювання в голосі, а його рука вчепилася в моє зап’ястя.

Я відчинив двері і жестом запросив його. Ледь переступивши поріг, він кинувся до задньої кімнати, що правила мені за курильню та кабінет, і відразу ж метнувся назад.

– Двері зачинені? – гарячково запитав він, сам закриваючи їх на ланцюжок. – Вибачте мою безцеремонність, але саме ви здалися мені людиною, яка зможе мене зрозуміти. Я думав про вас увесь тиждень – із тих пір, як усе полетіло під укіс. Скажіть, чи не могли б ви надати мені одну послугу?

– Я готовий вас вислухати, – сказав я. – Це все, що я можу вам обіцяти. – Мене починала дратувати недоладна поведінка цього засмиканого коротуна.

На столику поряд з ним стояв піднос із напоями. Мій відвідувач схопив одну з пляшок, налив собі віскі, додав содової, вихилив склянку в три ковтки і стукнув нею об стіл з такою силою, що скло тріснуло.

– Вибачте, – сказав він, – нерви ні до біса. Бачите, вийшло так, що в цей самий момент мене вже немає серед живих.

Я сів у крісло і запалив люльку.

– І як воно? – запитав я його.

Я був майже впевнений, що маю справу з божевільним.

На його змученому обличчі промайнула тінь усмішки.

– Я не збожеволів… Поки що. Кажу вам, сер, я спостерігав за вами і вважаю вас розважливою людиною. Крім того, я впевнений, що ви порядні і не боїтеся ризикувати. Я готовий вам довіритися. Мені вкрай потрібна допомога, і я хочу точно знати, чи можу я на вас покластися.

– Викладайте, – сказав я, – там видно буде.

Набравшись духу, він почав свою розповідь – настільки дивну й недоладну, що спочатку я мало що розумів і був змушений раз у раз перебивати оповідача. Втім, ось суть його монологу в двох словах.

Мій гість був американцем із Кентуккі. Після закінчення коледжу, не відчуваючи браку в грошах, він вирішив побачити світ. Намагався писати, працював військовим кореспондентом однієї з чиказьких газет, прожив кілька років у Південно-Східній Європі. Я вирішив, що він гарний лінгвіст і непогано вивчив тамтешнє суспільство: він говорив як про близьких знайомих про безліч людей, чиї імена я зустрічав у газетах.

Він захопився політикою: спочатку з цікавості, а потім уже не міг зупинитися. Я зрозумів, що маю справу з уїдливим і невгамовним типом – із тих, що завжди хочуть докопатися до самого коріння. І він явно копнув трохи глибше, ніж збирався.

Я ділюся з вами тим, що зміг запам’ятати з його плутаної розповіді.

Поряд із законними урядами і арміями існує великий таємний рух, очолюваний украй небезпечними людьми. Мій співрозмовник дізнався про нього випадково. Розслідування захопило його; він зайшов далі, ніж слід було, і втрапив у пастку. Якщо я правильно зрозумів, основну масу підпілля становили освічені анархісти-революціонери, але були й ділки, які грали в цю гру тільки заради грошей. Розумна людина, граючи на пониження, може заробити величезні бариші; і не дивно, що пересварити між собою народи Європи було в інтересах і тих й інших.

Разом з тим дивна розповідь непроханого гостя розплющила мені очі на багато речей, які дотепер заганяли мене в глухий кут: чому події на Балканах повернули на лихе, яким чином одна держава несподівано піднялася над іншими, чому виникали і розпадалися військові союзи, чому зникали деякі люди і звідки надходили кошти на утримання підпільних структур. Кінцевою метою змови було нацькувати одне на одного Росію та Німеччину.

На моє запитання «навіщо?» він відповів, що, на думку представників анархічного крила, це дало б їм довгоочікуваний шанс. Європа перетворилася б на вируючий котел, з якого, як вони сподівалися, світ вийшов би повністю оновленим. Ділки – ті просто б загрібали золото лопатою і збивали статки на оптовій скупівлі уламків. Капітал, сказав він, не має ні совісті, ні батьківщини. Крім того, повідомив він, за всім цим стоїть людина, яка до зубовного скреготу ненавидить Росію.

– Вас це дивує? – вигукнув він. – Вона з тих, кого переслідували триста років: і тепер, на її думку, прийшов час помститися за погроми. Так, це єврей, але щоб побачити його, вам доведеться спуститися довгими потаємними сходами у глибоке підземелля. Ось вам приклад: візьміть будь-який великий німецький концерн. Якщо ви надумаєте укласти з ним угоду, першим, хто вас зустріне, буде князь фон-цу-такий-то – елегантний молодий чоловік, що розмовляє англійською, як випускник Ітона і Герроу. Але це лише ширма. Якщо справа у вас серйозна, ви йдете далі і потрапляєте до якого-небудь вестфальця з черепом пітекантропа, щелепою бульдога і манерами кабана. Це німецький комерсант – той, що вічно наганяє страху на ваші англійські газети. Але якщо ви самі власник фірми і волієте поговорити зі справжнім босом, ставлю десять проти одного, що вас проведуть до блідого єврейського джентльмена, який пересувається у кріслі-каталці і має погляд гримучої змії… Так, сер, саме така людина править сучасним світом, і саме вона ось-ось устромить ніж у спину Російській імперії за те, що його тітку збезчестили, а батька висікли в якомусь глухому містечку на Волзі.

Я не зміг утриматися і скептично зауважив, що в такому разі згадані ним анархісти, схоже, залишаться без роботи.

– І так і ні, – сказав він. – Вони вже здобули часткову перемогу, але їхньою метою було дещо набагато більше, ніж гроші: пробудити прадавні, найпримітивніші войовничі інстинкти людини. Коли тебе хочуть знищити, ти вибираєш прапор і країну, за які варто битися, і, якщо виживеш, дійсно починаєш їх любити. Тупа солдатня знайшла те, що могла б берегти і захищати, і це розладнало карколомний план, складений у Берліні та Відні. Але мої закляті друзі ще не розіграли свою останню карту. Вони приховали туза в рукаві, і якщо мені не судилося померти в найближчий місяць, мають намір зайти із цього туза – і виграти партію!

– А я гадав, що ви вже померли, – укинув я.

– Mors janua vitae (Смерть – ворота життя (лат.), – посміхнувся він, і я впізнав цитату: мабуть, нею і обмежувалося моє знайомство з латиною. – За тим, щоб померти, справа не стане, але спочатку я маю вам багато про що розповісти. Якщо ви заглядаєте в газети, то вам, імовірно, знайоме ім’я Константіноса Каролідеса?

Я насторожився, оскільки читав про Каролідеса всього кількома годинами раніше.

– Це той, хто постійно псує їм гру. Каролідес – єдиний світлий розум у всьому цьому балагані і, крім того, просто порядна людина. Саме тому його взяли на мушку ще рік тому. Я з’ясував це, загалом, без особливих зусиль; про це міг би здогадатися навіть дурень. Але я дізнався до того ж, як саме вони збираються його вбити, і це знання виявилося смертельно небезпечним для мене. Ось чому мені довелося померти.

Він знову налив собі віскі, і я сам додав йому содової – мене починав цікавити цей чоловічок.

– Вони не можуть дістати його у Греції, тому що там його охороняє епірська варта, готова спустити шкуру хоч із самого чорта. (Епір – область на північному заході Греції. У ході Першої світової війни проголошувалася автономною республікою.) Але 15 червня Каролідес прибуває в Лондон. Британське міністерство закордонних справ запровадило звичай влаштовувати міжнародні чаювання, і найбільше з таких чаювань намічене якраз на цей день. Каролідес вважається за головного гостя, і якщо моїм «друзям» вдасться задумане, йому не судилося повернутися додому.

– Немає нічого простішого, – зауважив я. – Можна попередити його, щоб не приїжджав.

– І зіграти на руку ворогам? – запитав він різко. – Якщо Каролідес не приїде, вони будуть у виграші, тому що він єдиний, хто може розплутати цей клубок. А якщо попередити його уряд, він знову-таки не приїде, оскільки не знає, якими високими будуть ставки 15 червня.

– А як щодо британського уряду? – запитав я. – Не допустить же він, щоб його гостей убивали серед ясного дня! Натякніть йому, і він посилить заходи безпеки.

– Немає сенсу. Навіть якщо вони наповнять Лондон детективами в цивільному і подвоять кількість патрульних, Каролідес усе одно приречений. Мої «друзі» грають по-крупному. Їм потрібен масштабний привід, спектакль на очах у всієї Європи. Каролідеса вб’є австрієць, і всі докази вкажуть на те, що вбивство було скоєне зі схвалення перших осіб у Берліні та Відні. Усе це, звісна річ, жахлива брехня, але тим охочіше в неї повірить увесь світ. Це не пусті балачки, друже мій. Вийшло так, що мені став відомий увесь їхній диявольський план у найдрібніших подробицях, і запевняю вас – затівається найогидніше лиходійство з часів Бордова. (Родина Бордова, яка подарувала католицькому світу в XV – XVI ст. двох пап і більше десятка кардиналів, залишилася в історії уособленням жадібної жорстокості, що перетворила церковну політику цього часу на низку підступних убивств.) Але у них нічого не вийде, якщо п’ятнадцятого червня тут, у Лондоні, перебуватиме людина, обізнана про справжнє підґрунтя нинішніх подій, і ця людина – ваш покірний слуга Франклін П. Скаддер.

Мені точно починав подобатися цей коротун. Його щелепа закрилася, як щуроловка; очі-буравчики горіли войовничим вогнем. Якщо він мене і розігрував, то виконував свою роль майстерно.

– Звідки ви про все це дізналися? – запитав я.

– На перші підозри мене наштовхнула розмова, випадково підслухана в тірольському готелі на Ахензеє. (Гірське озеро в Австрійському Тиролі.) Це спонукало мене потягнути за ниточку, і наступні докази я роздобув у хутровому магазинчику в галицькому кварталі Буди, у віденському Клубі блукачів і у книжковій крамниці в околиці Раквіцштрасе в Лейпцигу. (Буда – західна частина Будапешта, до 1873 р. – самостійне місто). Останні докази були знайдені й долучені до справи десять днів тому в Парижі. Зараз я не можу відкрити вам подробиці – залишимо їх майбутнім історикам. Тверезо оцінивши обставини, я вирішив, що зараз мені слід зникнути, і дістався до Лондона, попередньо здійснивши непростий відволікаючий маневр. Я виїхав з Парижа молодим дженджуристим франко-американцем, потім відплив з Гамбурга під виглядом єврейського торговця діамантами. У Норвегії я став англійським фахівцем з Ібсена, який збирав матеріал для лекцій; залишаючи Берген, перетворився на постановника документальних фільмів про лижний спорт. А сюди я прибув із Літа з повними кишенями пропозицій про постачання балансової деревини для паперових фабрик. (Літ – місто в Шотландії на березі затоки Ферт-оф-Форт; з 1920 р. – північний район і порт Единбурга.) До вчорашнього дня я був упевнений, що непогано замів сліди, і відчував себе цілком безтурботно. Аж раптом…

Спогад явно засмутив його, і він хлебнув ще віскі.

– Раптом я побачив чоловіка, який стояв на вулиці поряд із цим будинком. Я цілі дні проводив у чотирьох стінах, виходив крадькома, після настання темряви, і проводив поза домом не більш однієї-двох годин. Я поспостерігав за цим чоловіком з вікна, і, здається, упізнав його… Він увійшов до під’їзду і заговорив з портьє… А повертаючись додому вчора ввечері, я виявив у себе в поштовій скриньці візитівку. На ній значилося ім’я пана, зустрітися з яким я хочу менше всього на світі.

Погляд мого співрозмовника і непідробний страх на його обличчі остаточно переконали мене в тому, що він не бреше. Мій власний голос ледь затремтів, коли я запитав Скаддера, як він повівся далі.

– Я зрозумів, що влип, як муха в клейстер. Тому в мене залишався один вихід: я мав померти. Тільки тоді мої переслідувачі заспокояться.

– І як вам це вдалося?

– Я сказав слузі, який чистить мій одяг, що мені зовсім зле, і зробив вигляд, ніби ось-ось віддам кінці. Це було неважко: мені чудово вдається такого роду маскарад. Потім я роздобув труп – цього добра в Лондоні завжди вистачає, якщо точно знаєш, де шукати. Я привіз його із собою у скрині на даху візницької карети; мені довелося вдатися до сторонньої допомоги, аби занести скриню нагору, до моєї кімнати. Самі розумієте, я мусив забезпечити слідство належними доказами. Я ліг у постіль і велів слузі подати мені снодійне, після чого відпустив його на всі чотири сторони. Він хотів збігати по лікаря, але я гримнув на нього, заявивши, що терпіти не можу медиків. Чистильник пішов, і я заходився готувати труп до призначеної йому ролі. Мрець був мого зросту і пішов на той світ, наскільки я міг судити, від зловживання алкоголем, тому я розставив навколо ліжка на відстані витягнутої руки кілька пляшок зі спиртним. Щелепа псувала схожість – довелося відстрелити її з револьвера. Наступного дня хтось обов’язково стане клястися, що чув постріл, але на поверсі у мене сусідів немає, і я визнав за можливе піти на такий ризик. Отже, я залишив тіло на ліжку – одягненим у мою піжаму, з револьвером, що валявся поверх ковдри, посеред кімнати, приведеної в крайній безлад. Потім я надягнув костюм, заздалегідь приготовлений на такий випадок. Я не став голитися з побоювання наслідити; крім того – тепер і мови не могло бути про те, щоб з’явитися на вулиці. Перед цим я весь день думав про вас і дійшов висновку, що в мене, схоже, просто не залишалося іншого виходу, крім як звернутися до вас. Сидячи біля вікна на сходовій площадці, я дочекався вашого повернення і спустився вниз, щоб зіткнутися з вами на сходах… Ось і все, сер. Гадаю, тепер ви знаєте про все це стільки ж, скільки і я.

Він сидів переді мною – блимаючи, мов сова, тремтячи від хвилювання і, незважаючи ні на що, повний відчайдушної рішучості. Усе це звучало абсолютно дико, але мені не раз доводилося чути неймовірні історії, які згодом виявлялися чистою правдою, і я взяв за правило судити не стільки про оповідання, скільки про самого оповідача. Якби він хотів улаштуватися в моїй квартирі, а потім перерізати мені горлянку, він вигадав би щось більш правдоподібне.

– Дайте мені ключ, – сказав я, – я хочу поглянути на труп. Прошу вибачення, але ж мушу я якось перевірити ваші слова.

Він сумно похитав головою.

– Я знав, що ви про це попросите, але ключа у мене немає. Він на моєму брелоку на туалетному столику. Я мав залишити його там, аби не дати ані найменшого приводу для підозр. У тих джентльменів, що йдуть по моєму сліду, дуже уважний погляд. Вам доведеться повірити мені на слово до ранку, після чого, запевняю вас, ви отримаєте найпереконливіші докази того, що труп і справді лежить нагорі.

Я замислився на кілька секунд.

– Гаразд. До ранку так до ранку. Я замкну вас у цій кімнаті і залишу ключ у себе. І ось ще що, містере Скаддер: я вірю, що ви говорите правду, але якщо виявиться, що це не так, краще б вам пам’ятати, що я дуже вміло поводжуся з пістолетом.

– Зрозуміло, – сказав він, скочивши. – Не маю честі знати, як вас звуть, сер, але ви шляхетна людина. Буду вдячний, якщо ви ненадовго позичите мені бритву…

Я відвів його в спальню і залишив наодинці. Через якихось півгодини з дверей спальні з’явилася постать, яку я ледь упізнав. Від колишньої зовнішності Скаддера залишилися тільки колючі, голодні очі. Він чисто виголив підборіддя, розділив волосся на прямий проділ і підстриг брови. Тримався він так, ніби щойно повернувся зі стройових навчань на плацу, і взагалі мав вигляд справжнісінького – аж до характерної тропічної засмаги – британського офіцера, що півжиття прослужив в Індії. На додачу до всього він вставив в око монокль, а коли знову заговорив, з його промови зникли навіть незначні сліди американського акценту.

– Боже мій! Містере Скаддер… – затинаючись, пробурмотів я.

– Не містер Скаддер, – виправив він, – а капітан Теофіл Дігбі, сороковий полк гуркхських стрільців, у відпустці в Лондоні. Буду вдячний, якщо ви це запам’ятаєте, сер. (Гуркхи – британські колоніальні війська, сформовані з непальських добровольців.)

Я постелив йому в курильні, а сам ліг на канапі – у набагато бадьорішому настрої, ніж протягом усього цього місяця. Що не кажи, а навіть у цьому богом забутому мегаполісі інколи трапляються дивовижні речі.

Наступного ранку я прокинувся від того, що друзяка Паддок, який заявився ще й на світ не зайнялося, свариться на повний голос, стоячи біля дверей курильні. Колись я врятував йому життя на Себакве (ріка в Зімбабве), і з тих пір, як я повернувся в Англію, йому спало на думку стати моїм добровільним слугою. Здібностей до ввічливої бесіди він мав не більше, ніж гіпопотам, особливої користі від його прання і прасування теж не спостерігалося, зате я знав, що можу розраховувати на його абсолютну відданість.

– Годі галасувати, Паддоку, – сказав я. – Там мій друг, капітан… капітан… – Я так і не зміг згадати ім’я мого гостя. – Він тимчасово зупинився у мене. Приготуй сніданок на двох і зайди до мене, я хочу з тобою поговорити.

Потім я розповів Паддоку чудову історію про те, що мій друг – важлива персона, яка має відношення до уряду, що його нерви засмучені від перевтоми і йому потрібні абсолютний спокій і тиша. Ніхто не повинен знати, що він тут, інакше його негайно завалять повідомленнями з міністерства у справах Індії і канцелярії прем’єр-міністра, і його лікування буде безнадійно загублене.

Треба сказати, що Скаддер, вийшовши до сніданку, блискуче підіграв цій імпровізації. Він, немов справжній британський офіцер, утупив у Паддока свій монокль, поставив йому кілька питань про Англо-бурську війну й відразу ж став сипати градом прізвищ наших вигаданих приятелів. Паддок так і не навчився називати мене «сер», зате Скаддера став іменувати «сером» з такою старанністю, ніби від цього залежало його життя.

Я залишив Скаддера з газетою і коробкою сигар і до обіду вирушив у Сіті. Коли я повернувся, ліфтер повідомив мене з багатозначним обличчям:

– Виходить так, що у нас тут з ранку кепські справи, сер. Джентльмен із п’ятнадцятої – теє… візьми й застрілься. Тільки-но відвезли до трупарні. Поліція вже там, нагорі.

Я піднявся до квартири № 15. Там я виявив двох полісменів та інспектора, зайнятих оглядом місця події. Я поставив їм кілька дурних запитань, і незабаром мене прогнали.

Тоді я знайшов слугу, який чистив одяг Скаддеру, і спробував вичавити з нього все, що той міг знати, хоча з першого погляду було ясно, що він ні про що й гадки не мав. Це був жалюгідний чоловічок з плаксивим голосом і цвинтарним виразом обличчя; аби його втішити, цілком вистачило півкрони.

Наступного дня я відвідав судове дізнання. Партнер якоїсь видавничої фірми дав свідчення, згідно з якими покійний прийшов до нього з діловою пропозицією про продаж партії балансової деревини і був, як він уважав, агентом якогось американського комерційного підприємства. Присяжні визнали причиною смерті самогубство у стані душевного затьмарення; усе майно покійного було передано американському консулу. Я надав Скаддеру повний звіт про хід справи, і моя розповідь його вельми зацікавила. Він пошкодував, що не зміг особисто побувати на дізнанні, тому що такий досвід, на його думку, підбадьорює навіть сильніше, ніж читання власного некролога.

У перші два дні, проведені в моєму житлі, Скаддер поводився дуже спокійно. Він читав, покурював, безперестану робив нотатки у своєму записнику, а вечорами грав зі мною в шахи, незмінно громлячи мене в пух і прах. Гадаю, таким чином він заспокоював свої нерви, адже йому і справді довелося нелегко.

На третій день, однак, ним знову почало опановувати занепокоєння. Він повісив на стіні аркуш паперу, на якому були позначені всі дні, що залишилися до 15-го червня, і викреслював минулі дні червоним олівцем, супроводжуючи їх короткими позначками. Я кілька разів заставав його зануреним у глибоку задуму – у такі хвилини його гострі очі відчужено дивилися в одну точку. Напади такої замисленості, як правило, змінювалися глибоким смутком.

Потім я побачив, що він знову починає нервувати. Він прислухався до найменшого шуму і постійно запитував у мене, чи можна довіряти Паддоку. Раз чи два він упадав у дратівливість, яка межувала з істерикою, хоча потім і просив за це вибачення. Я не звинувачував його. Я все розумів: він звалив на себе тяжку, смертельно небезпечну працю.

Його турбувала не власна безпека, а успіх розробленого ним плану. Цей чоловік був увесь, із голови до п’ят, викуваний із щирої сталі. В один із вечорів він набрав особливо урочистого вигляду.

– Послухайте, Ганнею, – сказав він. – Я вирішив, що маю ґрунтовніше посвятити вас у цю історію. Було б шкода піти, не залишивши по собі когось, хто зміг би продовжити боротьбу…

І Скаддер узявся докладно розповідати мені те, про що раніше згадував лише побіжно.

Я слухав неуважно. Чесно кажучи, його власні пригоди цікавили мене куди більше, ніж будь-які політичні матерії. Про себе я вирішив, що Каролідес і його справи мене не стосуються, тому багато з того, що говорив мій гість, начисто вивітрилося з моєї пам’яті.

Однак він ясно дав зрозуміти, що небезпека почне загрожувати Каролідесу тільки тоді, коли той приїде в Лондон, причому виходити вона буде з найвищих сфер – настільки високих, що ні в кого не виникне жодних підозр. Із цією небезпекою, за його словами, пов’язана якась жінка; він назвав її ім’я – Юлія Сечені. Наскільки я зрозумів, вона мала стати наживкою, за допомогою якої передбачалося виманити Каролідеса з-під опіки охоронців. Потім він згадав про якийсь чорний камінь, про якогось шепелявого пана, а також дуже докладно описав того, чиє ім’я не міг вимовляти без здригання: старого з молодим голосом, що володів здатністю затягувати очі плівкою, мов хижий птах.

Крім того, він часто заговорював про смерть. Більш за все він боявся не впоратися зі своїм завданням, але нітрохи не турбувався за власне життя.

– Я гадаю, померти – все одно, що заснути після тяжкої праці і прокинутися літнього дня, відчуваючи, як у відкрите вікно вривається запах свіжого сіна. Я багато разів дякував Богові за такі ранки там, у нас у Кентуккі, і сподіваюся подякувати йому знову, коли прокинусь на іншому березі Йордану.

Наступного дня він мав вигляд набагато бадьоріший і просидів майже до вечора за читанням біографії генерала Джексона. (Томас Джонатан Джексон (1824 – 1863) – генерал Конфедеративних Штатів Америки в роки війни між Північчю та Півднем, один із найвідоміших воєначальників в історії США.)

Я сходив на ділову вечерю з одним гірським інженером і повернувся додому близько о пів на одинадцяту, збираючись, як завжди перед сном, зіграти зі Скаддером партію в шахи.

Я пам’ятаю, що, коли штовхнув перед собою двері курильні, тримав у роті сигару. За дверима було темно – це здалося мені дивним. Я подумав, що Скаддер, напевно, уже ліг.

Я клацнув вимикачем, але в кімнаті нікого не було. І тут я побачив щось таке, від чого сигара випала у мене з рота, а на чолі виступив холодний піт.

У дальньому кутку – навзнак, незграбно розкинувши руки, – лежав мій гість. У серці Франкліна П. Скаддера стирчав довгий ніж, який намертво приштрикнув його тіло до мостини.




Каталог: document -> pressa -> Zaklik -> 2017
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Видань утос
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка