Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань



Сторінка5/5
Дата конвертації29.03.2018
Розмір0,61 Mb.
1   2   3   4   5

Глава 2


Молочник вирушає в дорогу

Я сів у крісло, до горла підступила нудота. Хвилин через п’ять їй на зміну прийшов страх. Видовище безкровного обличчя на підлозі, що дивилося в нікуди, було для мене понад силу, і я змусив себе стягнути зі столу скатертину і накрити тіло вбитого. Після цього я, хитаючись, прошкандибав до буфета, відшукав пляшку бренді і зробив кілька великих ковтків.

Мені й раніше не раз траплялося бачити, як люди вмирають насильницькою смертю – та що там, я й сам убив кількох людей під час війни з матабеле, – але з такою холоднокровною розправою, та ще й у моєму житлі, зіткнувся вперше. (Війна з матабеле – збройне повстання племен матабеле і шона проти агентів Британської Південно-Африканської компанії, що тривало від березня 1896 до жовтня 1897 р. Вважається першою війною за національну незалежність в історії Зімбабве.)

Незабаром, однак, мені так-сяк удалося опанувати себе. Я подивився на годинник: було пів на одинадцяту.

Тут мені спало на думку, що вбивця міг усе ще перебувати десь поруч, і я обережно, кімната за кімнатою, оглянув квартиру. Ніде нікого, ні сліду сторонньої присутності, але я все-таки щільно зачинив усі вікна і накинув ланцюжок на вхідні двері. До цього часу, потроху приходячи до тями, я віднайшов здатність зв’язно міркувати. Мені знадобилося близько години, щоб обміркувати все як слід, без зайвого поспіху, оскільки – за умови, що вбивці не заманеться повернутися, – у моєму розпорядженні була вся майбутня ніч до шостої ранку.

Я міцно влип – це ясно, як божий день. Останні сумніви в правдивості слів Скаддера розсіялися. Доказ лежав на підлозі, накритий скатертиною. Люди, які знали, що він знає те, про що він мені розповів, вистежили його і змусили замовкнути, скориставшись найбезвідмовнішим способом. Це так; але ж він прожив у мене чотири дні, і його вороги напевне вирішать, що він посвятив і мене у свої справи. Отже, на черзі у них я. Це могло статися цієї ночі або наступного дня, або ще через день, але моя доля в будь-якому разі вирішена. Тут, несподівано для самого себе, я подумав про іншу можливість. Що, коли я просто зараз вийду на вулицю і покличу поліцію, або ляжу спати і дозволю Паддоку знайти тіло і самому викликати поліцію вранці? Що саме я маю розповісти поліції про Скаддера? Я вже збрехав про нього Паддоку, і тепер моє становище мало геть двозначний вигляд.

Якби я надумав розповісти все, про що дізнався від Скаддера, мене просто підняли б на кпини. Можна поставити тисячу до одного, що саме мене звинуватять у його вбивстві – і непрямих доказів для того, аби відправити мене на шибеницю, цілком достатньо. В Англії я майже нікого не знав; у мене не було жодного по-справжньому близького знайомого, який міг би за мене поручитися. Можливо, ті, хто вбив Скаддера, саме на це й розраховували. У них вистачило б розуму на будь-яку капость, і англійська в’язниця – анітрохи не гірший спосіб позбутися мене до 15 червня, ніж лезо між п’ятим і шостим ребром.

Крім того, навіть якщо б я розповів усе дочиста і мені якимось дивом повірили, я просто підіграв би ворогу. Каролідес залишився б удома – а саме цього вони й домагалися. Так чи інакше, але вигляд мертвого обличчя Скаддера змусив мене остаточно увірувати в його правдивість. Він пішов, але довірив мені свою таємницю, і тепер мені доведеться продовжити його справу.

Можливо, це здасться вам безглуздим – адже мені самому загрожувала смертельна небезпека, – але тієї хвилини я дивився на речі саме так. Я такий же, як усі, нітрохи не хоробріший за інших, але мені нестерпно бачити, як гине хороша людина. І цей кинджал не поставив би крапку в кінці життя Скаддера, якби і я грав у ту ж саму гру й опинився на його місці.

Усі ці роздуми зайняли в мене близько двох годин, після чого я, нарешті, прийняв рішення. Я мушу зникнути і зачаїтися до кінця другого тижня червня, а потім знайти спосіб зв’язатися з людьми з уряду і передати їм те, що повідомив мені Скаддер. Тепер я щиро шкодував, що він не розповів мені більше, а ще про те, що так неуважно слухав ту дещицю, яка була мені розказана. Я не знав нічого, крім кількох фактів. І сильно ризикував, оскільки навіть якби я успішно подолав усі небезпеки і протримався до п’ятнадцятого, моїй розповіді, швидше за все, просто ніхто не повірив би. Але вибору в мене не було – залишалося піти на ризик у надії, що станеться якась надзвичайна подія, яка підтвердить мої слова в очах влади.

Отже, протягом наступних трьох тижнів моїм головним заняттям мала стати постійна зміна місць. На календарі було 24 травня – отже, я мав переховуватися цілих 20 днів, перш ніж удатися до спроб вийти на зв’язок з представниками влади. Мене розшукуватимуть відразу дві сторони: вороги Скаддера, які поставили собі за мету знищити мене, і поліція, яка вважає мене вбивцею.

Погоня обіцяла бути запаморочливою, і ця перспектива, як не дивно, мене підбадьорила. Я так довго нудьгував, що був радий будь-якому діяльному заняттю. Сидячи на самоті з трупом Скаддера і чекаючи своєї долі, я був нічим не кращий за розчавленого хробака. Але якщо відтепер безпека моєї шкури залежить тільки від моєї кмітливості, я буду радий її проявити.

Відразу ж за цим мені спало на думку, що Скаддер міг мати при собі якісь записи або документи, здатні пролити хоч якесь світло на його вбивство. Я стягнув з трупа скатертину й обшукав його кишені, уже не відчуваючи колишнього судомного страху при вигляді мертвого тіла. Для людини, яка загинула насильницькою смертю, лице Скаддера мало напрочуд спокійний вигляд. Нагрудна кишеня була порожня; у жилеті знайшлися лише кілька монет і сигарний мундштук. Із кишень штанів я виловив складаний ніж і дрібні срібні монетки, з бічної кишені піджака – старий портсигар крокодилячої шкіри. Ані сліду чорного записника, у якому він при мені робив свої нотатки. Безсумнівно, убивця забрав його із собою.

Але тут, піднявши голову, я побачив, що з письмового стола висунуто кілька шухляд. Скаддер, найакуратніший зі смертних, ніколи не залишив би їх у такому вигляді. Мабуть, там щось шукали – можливо, той самий записник.

Я обійшов квартиру і тільки тепер виявив, що перерито все: книги, висувні шухляди, буфети, коробки, навіть кишені костюмів у моїй шафі і сервант у вітальні. Нотатки безслідно зникли. Швидше за все, вороги знайшли їх, але не на тілі Скаддера, а деінде.

Після цього я дістав атлас, аби поглянути на велику карту Британських островів. Мені здалося найрозумнішим сховатися в якій-небудь безлюдній місцевості, де я міг би використовувати свої навички життя в африканській савані, тому що в місті я в будь-якому разі відчував би себе як щур у пастці. Для цієї мети найкраще підходила Шотландія: усі мої предки були родом звідти, і сам я легко міг зійти за пересічного шотландця. Перед тим мені спало на думку видати себе за німецького туриста, оскільки мій батько мав ділових партнерів у Німеччині, завдяки чому я з дитинства досить вільно розмовляв німецькою – не кажучи вже про три роки, проведені на мідних копальнях у німецькому Дамараленді (землі, населені народом дамара; дамара, поряд із бушменами, – одні з найдавніших жителів Намібії). Але потім я вирішив, що подоба шотландця викличе менше підозр і буде менше пов’язана з обставинами мого минулого, можливо, відомими поліції. Як місце своєї тимчасової еміграції я вибрав Галловей. Це була найближча, якщо рухатись на північ, область шотландських пустищ – і, судячи з карти, явно не дуже густонаселена.

Довідник Бредшоу повідомив мене, що шотландський потяг відходить із вокзалу Сент-Панкрас у десять хвилин по сьомій ранку; отже, ближче до вечора я міг зійти на будь-якій станції у Галловеї. (Довідник Бредшоу – серія залізничних довідників і путівників, названа на честь англійського картографа і видавця Джорджа Бредшоу (1801 – 1853). Видавалася в Манчестері від 1839 до 1961 р.)

Непогано, але зараз набагато важливіше дістатися самого вокзалу: я не мав сумніву, що «друзі» Скаддера стежитимуть за кожним моїм кроком. Це завдання змусило мене поламати голову, але незабаром я відчув щось на кшталт осяяння, після чого ліг і проспав дві неспокійні години.

Прокинувшись о четвертій ранку, я відчинив віконниці у спальні. Небеса сяяли ніжним світлом чудового літнього ранку, горобці тільки-тільки почали свій галас. Усе те, про що я болісно роздумував дві години тому, здалося мені вкрай безглуздим, і я відчув себе жалюгідним переляканим дурнем. А що як пустити все на самоплив, сподіваючись, що британська поліція зрештою розбереться в моїй справі? І все-таки, ще раз подумки оцінивши своє становище, я не зміг відкинути висновки, до яких дійшов уночі, тому, скріпивши серце, вирішив дотримуватися прийнятого плану. Не те щоб я чогось злякався – просто не схильний був шукати нових неприємностей. Якщо ви розумієте, про що я.

Я відшукав у своєму гардеробі зношений твідовий костюм, пару міцно підкованих добротних черевиків і простору фланелеву сорочку. У порожні кишені я порозсовував запасну сорочку, полотняну кепку, кілька носових хусточок і зубну щітку. За два дні до цього я зняв зі свого банківського рахунку пристойну суму – на випадок, якщо би Скаддеру знадобилися гроші,– і сховав п’ятдесят соверенів у поясі, привезеному мною з Родезії. Більше мені нічого не було потрібно. Потім я прийняв ванну і підстриг вуса, залишивши під носом лише коротку щетинку.

На черзі був наступний крок. Паддок завжди з’являвся рівно о пів на восьму і відчиняв двері своїм ключем. Але близько шести сорока, як я знав з колишнього досвіду, з’являвся молочник, трясучи бідонами, і залишав пляшку з молоком у мене на порозі. Іноді я зустрічав цього молочника, виходячи з дому на ранкову прогулянку. Це був молодий чоловік приблизно мого зросту з рідкими вусиками, який завше тягав на собі білий формений халат. Ось на цього юнака я й поставив усе, що в мене було – включно з власним життям.

Я увійшов до темної курильні, куди крізь замкнені віконниці якраз почали проникати перші ранкові промені. Там я нашвидку проковтнув порцію віскі із содовою і кілька галет, що завалялися в буфеті. На годиннику було за кілька хвилин шоста. Потім я поклав у кишеню люльку і наповнив кисет тютюном з великої бляшанки, що стояла на столику біля каміна.

Але щойно я запустив руку в тютюн, мої пальці намацали щось тверде, і я витягнув на світ божий чорний записник Скаддера!

Це здалося мені добрим знаком. Я підняв скатертину, що вкривала тіло, і здивувався виразу спокійної гідності на мертвому обличчі.

– Прощавай, друже, – сказав я. – Я постараюся зробити для тебе все, що зможу. Побажай мені щастя, хай де б ти був тепер.

Після цього я заходився крокувати туди-сюди по передпокою, очікуючи на молочника. Це було гірше за все: мені нестерпно хотілося якомога скоріше забратися з проклятої квартири. Годинник показав шосту тридцять, потім шосту сорок, але молочник усе не йшов. З усіх днів, рівною мірою придатних для того, щоб запізнитися, цей бовдур чомусь вибрав сьогоднішній.

О шостій сорок шість на сходовій площадці почувся гуркіт бідонів. Я відчинив парадні двері й побачив просто перед собою мого молодця: він якраз наповнював мою пляшку, насвистуючи крізь зуби. Побачивши мене, молочник злегка здригнувся від несподіванки.

– Прошу вас, зайдіть на хвилину, – сказав я. – Я хочу з вами про дещо поговорити.

Я завів його до вітальні.

– Гадаю, ви, як і я, трохи гравець, – сказав я, – і хочу попросити вас про невелику послугу. Позичте мені ваші кашкет і халат на найближчі десять хвилин, і я дам вам цей соверен.

При вигляді золота його очі широко розплющилися, а рот розтягнувся в посмішці до вух.

– Що за гра? – запитав він.

– Парі, – відповів я. – Немає часу пояснювати, але щоб його виграти, на наступні десять хвилин я мушу стати молочником. Усе, що від вас вимагається, – побути тут, поки я не повернуся. Ви злегка запізнитеся, але скаржитися ніхто не стане, а монета буде ваша.

– Згода! – радісно вигукнув він. – Я не з тих, хто псує гру. Хапайте дрантя, хазяїне!

Я натягнув його синій кашкет і білий халат, підхопив бідони, зачинив двері і, насвистуючи, спустився вниз. Портьє внизу велів мені заткнутися – схоже, моє маскування виявилося досить удалим.

Спочатку я подумав, що на вулиці нікого немає. Потім я помітив поліцейського, що маячив за сто ярдів від мене, і самотнього зіваку, який неспішно прогулювався на протилежному боці. Щось змусило мене підвести очі та поглянути на будинок навпроти: там, у вікні другого поверху, я помітив чиєсь обличчя. Проходячи під вікном, зівака подивився вгору, і мені здалося, що він обмінявся з людиною у вікні умовним знаком.

Я перетнув вулицю, весело посвистуючи і наслідуючи розв’язну ходу молочника, потім увійшов у перший-ліпший провулок, що огинає будівельний майданчик. У провулку було безлюдно, і я спустив бідони в щілину між дошками огорожі будівельного майданчика, а слідом відправив кашкет і халат. Не встиг я натягнути полотняну кепку, як із-за рогу з’явився листоноша. Я побажав йому доброго ранку; він відповів мені тим же. Цієї миті годинник на церкві в сусідньому кварталі пробив сьому.

Не можна було гаяти ні секунди. Діставшись Юстон-Роуд (вулиця, що з’єднує західну частину Лондона зі східною, одна з найважливіших транспортних магістралей англійської столиці), я помчав щодуху. Годинник на вокзалі показував п’ять хвилин по сьомій. Купувати квиток не було часу – не кажучи вже про те, що я так і не вирішив, куди саме їду. Носильник повідомив мені номер платформи; вибігши на неї, я виявив, що потяг уже рушив. Двоє перонних контролерів перегородили мені шлях, але я ухилився від них і скочив на підніжку останнього вагона.

Три хвилини по тому, коли ми з гуркотом проносилися через північний тунель, мене вже допитував роздратований провідник. Він виписав мені квиток до Ньютон-Стюарта (місто на південному заході Шотландії) – першого-ліпшого міста, яке спало мені на думку, – і випровадив із купе першого класу, де я встиг влаштуватися, у вагон для курців третього класу, де моїми сусідами виявилися моряк і огрядна пані з малюком на руках.

Провідник пішов, невдоволено буркочучи під ніс, а я витер піт з чола і, старанно напираючи на шотландську вимову, повідомив своїх супутників, що ловити потяги – ще та морока. Я вже увійшов у свою роль.

– Ну й нахабний тип цей провідник, а! – обурилася пані. – З такими тілько й можна по-нашому. Причепивсь до дитя, чом без квитка, а їй тілько в серпні рік. А ще забороняв, щоб цей жельтмен плювавсь!..

Моряк похмуро кивнув, і я почав нове життя в атмосфері непокори владі. А заразом нагадав собі, що за якийсь тиждень перед тим уважав цей світ нудним.

Подорож на північ проходила в чарівній обстановці. Стояла чудова травнева погода, біля кожної огорожі цвів глід, і я врешті-решт запитав себе: чому, ще будучи вільною людиною, я стирчав у Лондоні й жодного разу не насолодився цими воістину райськими заміськими красотами? Я не ризикнув показатися у вагоні-ресторані, але в Лідсі придбав кошик із усякою їжею і розділив частування з товстухою. Крім того, я купив ранкові газети з новинами про дебютантів майбутнього дербі і початок крикетного сезону, а також із дописом на кілька абзаців, який сповіщав про те, що балканський конфлікт остаточно вщухає і британська ескадра повертається в Кіль.

Покінчивши з газетами, я дістав чорний записник Скаддера і заходився його вивчати. Майже весь він був заповнений короткими записами, які в основному складалися з цифр. Лише де-не-де траплялися імена або географічні назви, написані друкованими літерами. Так, мені весь час потрапляли на очі слова «Хофгаард», «Люневіль», «Авокадо». Особливо часто траплялося слово «Павія».

(Далі буде)
КРАЇНАМИ І КОНТИНЕНТАМИ
КИТАЙ: ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ КРОКІВ

Десять тисяч кроків – та мінімальна дистанція, яку треба подолати, щоб розігнати по судинах кров, а по боках смалець. Пройшовши цю відстань у будь-якому місті Китаю, можна побачити його весь, найрізноманітніший: традиційний, кітчевий, надсучасний, змінений, незмінний, устелений бруківкою, залитий бетоном, заасфальтований, протоптаний у полі.

Із кожним кроком пейзаж навколо трохи змінюється. Ця країна динамічна. Запитайте мене, скільки треба пройти, щоб зрозуміти її пластичність, – і я проведу вас одним із десятків шляхів, якими щодня повертаюся з роботи додому.

Десять тисяч кроків... Чи йтимете велелюдним Шанхаєм, чи заїдете у віддалений, маловідомий середньому європеоїду Хуаншань, чи гулятимете мальовничими «горами Аватара» в Чжанцзяцзе – встигнете побачити всі відтінки китайського життя, нехай і не в деталях.



Історія

Китайській державності орієнтовно понад 5 тис. років. Китайській писемності трохи менше. Уся історія Піднебесної, у принципі, занотована, задокументована, опоетизована й міфологізована в писемних джерелах та усних пам’ятках. І тут не йдеться про всі ці династії Мін, Тан чи Цін. Мова про всю історію, весь відрізок часу, протягом якого існує ця держава.

Міжусобиці та завойовницькі війни – цілком звичне явище для всіх країн. Але, що неймовірно, у цілій історії Китаю жоден правитель, жоден завойовник – чи це внутрішній самопроголошений володар, чи хтось із зовнішніх нападників – ні разу не знищив країни дощенту. Це стосується навіть комуністів, які, прийшовши до влади в 1949 році, не зруйнували жодного монастиря, не перетворили жодного храму на зерносховище, навпаки, вкладали в традиції гроші й плекали «витоки» комунізму з героїчної минувшини. Монголи, які, примчавши в Європу, передусім плюндрували й палили її, у Китаї не вийняли ані цеглинки з Великого муру... Японці... Хто сюди тільки не приходив... Та, хоч скільки китайських імперій знав світ, нічого не було зруйновано – хіба що саме розвалювалося від часу, та й то на його місці тут-таки зводили абсолютну копію.

Так, скажімо, найдовший міський мур, найбільше оборонне укріплення у світі, стоїть у Наньцзіні, трохи північніше Шанхая по східному узбережжю. Почали його зводити ще в III столітті до н. е., найактивніше розбудовували в середньовіччі (приблизно від XIII до XVI ст.), проте останні вежі відповідно до стародавніх архітектурних планів добудовували вже комуністи в 1950-х. На цьому мурі спокійно розминуться два туристичні автобуси, якщо комусь вистачить розуму їх туди занести, а двогодинна піша прогулянка покриває лише 3% загальної його довжини. І при цьому все, що не стосується історії, тривалої пам’яті й традицій, нищиться та перебудовується за лічені роки.

Що є дивним і навіть дивовижним у Китаї ще, то це цілковита відсутність кастовості. Ні, поділ на багатих і бідних завжди був, є і буде, східне суспільство саме собою заточене під нерівність, але чітких меж, які визначали б можливості всередині групи, як в Індії, немає. Гроші дають (давали) змогу найняти кращих учителів, влаштувати в кращу школу, спроектувати краще майбутнє, проте людина розумна, вперта й цілеспрямована завжди могла знайти собі місце під сонцем. Подавшись у вчителі, уроджений селянин спокійно жив, не знаючи голоду, виходець із ремісників міг стати чиновником чи військовим, дослужитися до генерала й видатної воєнної слави. Власне, тепер усе те саме.

Родина

Родина в Китаї – це святе. Є мільйон приказок про сімейне життя, про дім, про родичів та самовідчуття в цьому світі генетичних зв’язків. Кожен китаєць живе і знає, що живе заради родини.

Почавши романтичні стосунки ще в школі, молоді люди вже окреслюють пару на майбутнє. Вони починають вибудовувати оточення, плани й родинні зв’язки. Більшість одружених пар живуть разом зі старшої школи. Позустрічатись і розбігтися – так не прийнято.

Розлучення трапляються, і ніхто за них нікого не засудить, проте це радше винятки. Якщо стається так, що подружжя розпадається або хтось із двох помирає, то другий має всі шанси залишитися самотнім на все життя, бо пари однолітків уже давно сформовані.

Батьками стають років у 26 – 28, причому, народивши дітей, віддають їх своїм мамам-татам, а самі облаштовують кар’єру й побут, через те сім’ї часто живуть великими патрі(матрі)архальними анклавами (бо ще дід із бабою по-азійськи живі-здорові, можуть із правнуками допомагати).

Утім, і в Китаї не все райдужно. Анекдоти про свекрух із невістками теж побутують. Хоча, дочекавшись дітей з роботи, старше покоління з чистим сумлінням іде на свіже повітря танцювати (тут це роблять по всіх кутках), займатись у-шу або музикувати разом з однодумцями, прилюдні скандали майже не трапляються, «сміття» з хати тут майже не виносять.

Кожен китаєць, хоч би де він був, прагне додому. Тут насправді рідко мріють про мандри: це швидше віяння західних цивілізацій. Кажуть: «Можна працювати далеко від домівки, але Новий рік треба зустрічати вдома».

Сміття

Попри звичну картинку і стереотипи, у Китаї не брудно. Хоча населення собі у вус не дме й активно засмічує довкілля. Армія двірників та прибиральників, що цілими днями замітають, миють і шкребуть, робить своє діло, заперечуючи нав’язану істину «чисто там, де не смітять, а не там, де прибирають». Двірника можна зустріти в найнесподіваніших місцях. Скажімо, помітила його на схилі жовтої гори Хуаншань на висоті близько 1,5 тис. м над рівнем моря: лазив, збирав папірці й пляшки після туристів.



Цікаві місця

Серединна Держава – Чжунґо – велика країна, де на півночі взимку лежить сніг і відбувається фестиваль крижаних скульптур, а на півдні тропіки. Буває, дорогою на роботу людина дістає повідом­лення, що полем іти не можна, бо там дві кобри звили гніздо, влада міста попереджає та обіцяє вжити заходів. На заході цієї країни Гімалаї, Тибет і найбільша азійська пустеля, на сході узбережжя Східно-Китайського моря й перлина вишуканої найновітнішої урбаністики Шанхай.

Зі сходу на захід, із півночі на південь Піднебесна помережана річками, перетягнута горами з найхимернішими перепадами висот і цікавим впливом ерозії на ландшафт. Хай куди подайся, хай де пройди свої десять тисяч кроків – завжди знайдеш цікаве.

От, приміром, найдовший скляний міст у Чжанцзяцзе простягнувся на висоті близько 400 м. Навіть тим, у кого немає ані агорафобії, ані страху висоти, паморочиться в голові. І в них виникає нормальне, природне бажання вчепитися за важку сталеву стропу й більше її не відпускати.

Тут-таки, поряд, місто, а в ньому висотки, 4G-інтернет і п’ятизіркові готелі для найвибагливіших. З міста виводить канатний шлях на гору Тяньмень (Небесні Ворота), 8 км на тонкому канаті й мільйони кубометрів повітря під тонкою хисткою підлогою кабінки, півгодини – і півторакілометрова височінь. Ходи, дивись, як сюди доїхав і як з’їжджатимеш.

Але це відоме місце розтиражоване. Кожен користувач Інтернету або ж читач паперових газет знає про скляний міст у Чжанцзяцзе, та й про тутешні «гори Аватара» не чув хіба що ледачий. Відомі атракції – Сіань із теракотовим військом, Пекін із Великим муром, Шанхай із хайтек-районом Пудун, де на 5 км розрослися три півкілометрові стоповерхівки.

А про те, що місцина, названа на честь жовтої гори Хуаншань, належить до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, знає мало хто. Двокілометрові гранітні пасма вишукані й неймовірно викарбувані природою: подекуди обдерті вітром та водою, витріпані, вишарпані голі вершини, здається, штовхни – і каменепад забезпечено. Тут, поміж горами, заховався старовинний монастир, до якого раніше можна було хіба що залізти крутими кам’янистими схилами, а тепер дістаються канатною дорогою. Щоправда, туристів до усамітненої обителі не дуже пускають: вона не приймає суєти. Тут водоспади, тихі стежки, на яких природа транслює тишу, шумні натовпи мандрівників на проторованих і пронумерованих дорогах, а трохи далі обладнані автостанції, скло й бетон, цивілізація та їжа для всіх охочих.

По всьому Китаю розкидані різноманітні старовинні селища. Лише навколо невеликого за тутешніми мірками (півмільйона жителів) міста Пінху з різних боків розкинулися Шитан, Вучжень, Чжапу... Тут не змінюють декорацій століттями, і старі, потріскані від часу дерев’яні віконниці з барельєфами, почорніла черепиця на закручених високих дахах, старі важкі меблі – усе залишається на місці, ніби люди століття тому просто встали й вийшли, аби не нищити пам’яті про своє життя.

Вирують східні базари, накриті маркізами та парасолями, відчайдушно пахне їжею, і галаслива юрба переходить від крамнички до крамнички в пошуках чогось особливого. А десь під критою сценою ввечері можна сподіватися побачити пекінську оперу, яка насправді зовсім не опера, а швидше пантоміма з танцями, співом та перформансом, із традиційними костюмами, поезією і театром тіней. У цих містечках знімаються специфічні кадри голлівудських блокбастерів, із яких ми дізнаємося про Китай, що постає в уяві отаким, старовинним, традиційним, із дашком та драконом на ньому.

Щоденне життя, гопники, азартні ігри

У Китаї повсюди дуже пахне їжею: супом, м’яс­ними булочками, тушкованою капустою, шкварками. Посеред вулиці між висоток стоїть бочка-пічка, а на ній пихкає кіптявий чайник чи баняк із рисом, це нормальне явище. Усе життя китайця проходить на вулиці: тут його телевізор, радіо-брехунець, рисоварка. Поряд перукарня на одне крісло, через двоє дверей їдаленька для урізноманітнення раціону, магазинчик із найнеобхіднішим: оцтом, перцями, рисом та соєвим соусом, а також сусіди. Тут і новини, і весілля, і радість, і сум. Усі всіх знають, разом сушать труси, м’ясо та зелень просто посеред тротуару, разом ховають родичів, разом обідають і бавлять дітей: такий колективізм, що притаманний східним народам, особливо концентрований у Китаї.

Звісно, щоб 24 години на добу жити із сусідами в мирі, треба чимось займатися. От і займаються. Найпопулярнішим дозвіллям є гра в маджонг на гроші. Нормально за вечір програти кілька сотень юанів (приблизно 1 – 2 тис. грн). Якщо хтось виграв більше, до 1 тис. юанів (4 тис. грн), то проставляється: купує щось смачне поїсти, якщо компанія з байцзю – горілкою, то ще й алкоголь коштом переможця.

Звісно, у такій ідилії трапляються і проколи. Є в китайців свій термін на позначення гопника – дрібного хулігана, що захоплюється криміналом, але його туди не беруть за браком засадничих рис: «лю ман». Якщо раптом почуєте, то це воно, дрібний бандюжка, босота й хуліган, грубе, загальновживане слово, яким можна охрестити підлітка, наприклад, котрий стріляє дріб’язок у малих, чи юнака, що промишляє невеликим розбоєм, за який і посадити не посадиш, і побити шкода.


Вестернізація, кітч


і наслідування

З одного боку, Китай – країна абсолютно східна, як лише можна цей схід уявити. Чай зі спеціальних заварничків наливають у маленькі піали (у нас такими навіть горілку не п’ють)... Вишиті й оздоблені костюми на свята, червоний весільний одяг, рикші... Схід як Схід.

З іншого боку, ця країна безмежно захоплюється Заходом. Може, навіть не так Заходом, як Америкою, США. Загалом у Піднебесній не дуже люблять темношкірих, але якщо ти афроамериканець, то ти божество й китаянка не буде проти вийти за тебе заміж.

«Біла шкіра ховає сім ґанджів», – кажуть місцеві й посилено вибілюються. Буває, доходить до того, що в супермаркеті продавчиня під штучним освітленням схожа на свіженького зомбі: така білісінька, аж синя. Білила, світлі тональні креми – це основна косметика. Світле волосся – мрія. Сині очі – казка.

Китайці намагаються наслідувати Америку в усьому: одязі, музиці, навіть неоновому освітленні нічних вулиць. Позаторік після хвилі відзначань Різдва уряд занепокоєно попросив населення звертати увагу на свої традиції і святкувати, якщо вже хочеться опіуму для народу, буддійські й даоські свята. «Джинґл белз», височенні прекрасні ялинки, олені, Санта, що регоче на санях, смажені каштани й чай із корицею, подарунки – світ наче з глузду з’їхав.

Звісно, до уряду треба дослухатись, але наступне Різдво святкував навіть уряд. А коли вже готувалися до Великодня, кролики та шоколадні яйця з’явилися на полицях китайських магазинів.

Смішно сказати, але тільки завдяки світлому волоссю й «круглим» очам (так китайці називають форму очей європеоїдів) можна запросто влаштуватися на роботу, причому від тебе вимагається не так праця, як торгівля обличчям.

При всьому цьому вестернізація має вигляд бутафорний, награний. Це як повторювати рухи за тим, кого не розумієш: ніби копіюєш, ніби навіть у такт потрапляєш, а сенсу в цьому немає. Такий розкішний целулоїдний кітч.

Пересівши на Maserati з Porsche, китайці не стали раптом людьми Заходу, в душі вони як були азійцями, так і є з відповідними уявленнями про вихованість і право сильного. Але ж Maserati й Porsche – символи й сигнали західної цивілізації! І жителі Піднебесної навіть не розуміють, що в момент, коли оте Maserati їде по зустрічній не у свою чергу на перехресті, воно відразу перетворюється на табун із 800 конячок серед глухого азійського степу.

Школа

Дітей у Китаї важко зустріти посеред міста. З одного боку, побутують страшні історії про викрадення й торгівлю ними. З іншого – хлопчики й дівчатка безкінечно зайняті. Скажімо, у середній школі робочий день триває з 8-ї ранку до 8-ї вечора. Якщо сюди додати ще мовні курси та гурток малювання чи музики на вихідних, стає зрозуміло, що жодного вештання містом просто бути не може.

Освітня система орієнтована на безмежні вправляння, постійне навантаження, методичні повторення й вивчення нового. Нічого дивного, конкурс на вступ до вишів (з урахуванням того, що навчання дороге і платне для всіх) – 10 осіб на місце в найпровінційнішому, найменш рейтинговому закладі. У якихось консерваторіях та медуніверситетах Шанхая чи Пекіна претендентів на одне студентське місце до 60.

Не найоптимальніша, чесно скажемо, не найлюдяніша педагогічна система світу, але вона працює, підтверджуючи думку, що діти можуть навчатись у будь-яких умовах. Так у них налаштований мозок – засвоювати знання.

Учителі – це дуже поважний клас населення. Якщо вони починають викликати батьків до школи, ганьба! Є люди, які, обіймаючи поважну керівну посаду на великому підприємстві, звільнялися, щоб у певний кризовий момент бути разом із дитиною за порадою та рекомендацією наставника. Конфлікт «учень – учитель» тут якщо й виникає, то вже в підлітковому віці, й триває рівно доти, доки тато не під’їде надавати нащадку по вухах за неповажне ставлення до «лаоші».

Школи різні, переважно досить світлі й просторі, з величезними стадіонами та актовими залами. До будь-якого свята організовуються якісь концерти, виступи, перформанси, куди завжди й обов’язково з’їжджаються батьки. Що важливо, у Китаї прийнято, і це нормальна практика, відправляти нащадків учитися в інтернати на повних п’ять-шість робочих днів. Поширеними, наприклад, є школи кунг-фу. Закінчивши такий заклад, дитина з бідної сім’ї може сподіватися на пристойну кар’єру. Вчитися там важко: муштра, дисципліна, постійні тренування. Але бонуси по здобутті атестата теж вражають.

Старша школа завжди обладнана гуртожитком, і 9 – 12-класники просто живуть у ній. Міжнародні школи пропонують помешкання всім дітям від першого класу. Нормальному українцеві боляче дивитись, як дівчинка чи хлопчик побивається за матір’ю, що залишає її на тиждень у чужому, непривітному місці з чужими людьми, але тут це нормально. У китайців це любов до дитини, і так вони дбають про її майбутнє.

Китай різний. Відстоявшись за кілька тисячоліть історії, він, певно, раптом зробився найеластичнішою, найбільш змінною країною у світі. Декорації тут заступають одна одну, як у пластиліновому мультфільмі: зруйнувати старий і побудувати новий житловий масив – справа кількох років, на місці страшної висотки-курника з різнозаскленими балконами виростає сучасний, декорований ліпниною та ілюмінацією район із фільмів про майбутнє. Діти катаються на гіроскутерах, дорослі збирають найпотужніший у світі комп’ютер.



Різний, він вартий того, щоб ним захоплювалися, вартий щоденних десяти тисяч кроків.

Ольга Іщенко
Каталог: document -> pressa -> Zaklik -> 2017
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Видань утос
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка