Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань



Сторінка1/4
Дата конвертації18.04.2018
Розмір0.64 Mb.
  1   2   3   4

ЗАКЛИК

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ

РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ЖУРНАЛ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з травня 1935 року
ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор Інесса СИДОРІНА


Коректор Тетяна ВОЛОЩУК

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

9 вересень-2017 року


ЗМІСТ



М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ПОСТАТІ

Леді Революція: чому світ не байдужий до принцеси Діани навіть через 20 років’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
НАШЕ СЬОГОДЕННЯ

М. Глуховський. Мовознавець Олександр Пономарів: «Немає «російськомовного населення» – є зросійщені українці»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Продовження)”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
КРАЇНАМИ І КОНТИНЕНТАМИ

С. Андрійченко. Безвіз дає дорогу. Незвідана північ Польщі’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””

ЖІНОЧИЙ ПОГЛЯД

НА ШЛЯХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Є слова, які рік у рік трансформуються і, врешті-решт, стають зовсім новими словами. «Незалежність» для мене – одне з них. «Емансипація» – ще одне.

Я досі не дала собі відповіді на запитання, які завжди мене мучили: що таке «Незалежність»?

Що таке Незалежність моєї країни? Що я можу для неї зробити? Для неї – це для неї та її Незалежності.

У червні 1938 року Вірджинія Вулф написала, що війни – справа рук чоловіків. А Незалежність? Та Незалежність, якою вона була досі. І та, якою вона може стати в майбутньому. Перефразовуючи Вірджинію Вулф, що може знати про Незалежність освічена й емансипована громадянка України? І що вона знає насправді?

Або ще інакше: нехай освіченій емансипованій громадянці України (зі Львова, Києва, Одеси чи Харкова, не обов’язково етнічній українці) у серпні 2017, власне, виповнилося 26 років. Що вона знає про Незалежність, окрім того, що в Києві є Майдан Незалежності, властиво – Майдан? Якщо вона сама не стояла на Майдані взимку 2013 – 2014 років – що вона знає про Незалежність України? І що знає, якщо стояла?

Наскільки її досвід, що стосується Незалежності, інший, ніж мій? Незалежна Україна – її ровесниця, то може, це більше її Україна, ніж моя? Відповідно, якщо Україна хоч трохи моя – то більше чи менше моя, ніж тих, хто 1991 року вийшов на абсолютно радянську, по суті, пенсію?

Пам’ятаю так звану Революцію на граніті, студентське голодування. Мене там не було, в жовтні 1990-го я щойно починала вчитися в Львівському університеті імені Івана Франка. До мене тої осені долинув лише «лункий відгомін» цих подій, а потім – спогади про них багатьох різних людей.

Уперше багато розказав мені про ці 16 днів студентського протесту поет Ігор Римарук, я говорила з численними іншими учасниками голодування й очевидцями. Але тільки письменниця Оксана Луцишина, яка цього року брала інтерв’ю в безпосередніх учасниць голодування, звернула увагу на нібито непримітний факт: її респондентки, тодішні дівчата, а нині зрілі жінки, розказали їй, що відігравали тоді зовсім іншу роль, ніж хлопці й чоловіки.

Революцію на граніті, «перший Майдан», боротьбу за Незалежність у жовтні 1990 року суспільство, навіть найемансипованіші його представники, вважало «чоловічою» справою. Дівчатам-учасницям протесту дарували квіти, їх усіляко підтримували, але тільки дуже небагато дівчат брали участь у «справжньому» голодуванні. Не тому, що не хотіли чи не могли.

Оксана Луцишина каже, що учасники та учасниці Революції на граніті наголошували: дівчата не голодували, щоби не завдати організмові непоправної шкоди. З іншого боку – суспільство не готове було прийняти їхню боротьбу за Незалежність на рівних із чоловіками, не готове було з належною повагою поставитися до рішення і вибору кожної з них. 

Чоловіки хотіли бути лицарями і подбати про дівчат – і, таким чином, парадоксально, вони їх дискримінували. На більшості «важливих» фото з мітингів 1989 – 1991 років у кадрі – переважно чоловіки.

Третій Майдан, властиво – Євромайдан, який починали «ровесники Незалежності», – був у цьому сенсі докорінно іншим. І це, як на мене, надзвичайно важливо.

Народженим 1991 року, можливо, навіть і на думку не спаде, що жінок, які так чи так брали участь у боротьбі за Незалежність, на фотознімках із подій так мало не тому, що їх було небагато на мітингах. На більшості фото їх мало тому, що автори фотознімків традиційно намагалися фотографувати чоловіків. І це те, що докорінно змінилося.

Це те, що зазнало трансформації завдяки – зокрема чи навіть насамперед – жінкам мого покоління. Я не про фото, звичайно. Я – про життя.

Кожного року в серпні я спостерігаю те саме. Надто багато всього в публічному просторі говориться цілком бездумно. І про Незалежність також. Ця бездумність, просякла натхненним моралізаторством, перетворює українські серпневі публічні розмови про «Україну та її волю» на трясовину, хоч на перший погляд це сонячна галявина, поросла яскраво-зеленою, свіжою, густою травою.

Та розмову про Незалежність, мабуть, варто почати з дефініцій. Відтак було і є ключове: що таке Незалежність України в 1991 році? І що – в 2017? А ще мені страшенно хочеться думати про Незалежність у категоріях емансипації. І етики. Означуючи – явище, поняття, уявлення.

На початку 1990-х я, як і всі, з головою поринула в постмодернізм. Це було важко: імітувати постмодернізм, не до кінця розуміючи, що це. Зараз я думаю, що тодішня Незалежність теж багато в чому імітувала сама себе: закон про декомунізацію було ухвалено лише через чверть століття, тобто зараз. Ті перші роки Незалежності, вже навіть зараз нами напівзабуті, можна осмислювати дуже по-різному, але перше, що мені згадується, – западання в глибоку етичну прірву.

Звільнення жінки з роботи замість декрету і заміна вивісок «вулиця Леніна» на нові – «вулиця Леніна», але вже із жовтим тризубом на синьому тлі, – не здавалися мені тоді чомусь аномаліями одного порядку, хоча вони такими були.

Тільки зараз, коли завдяки війні різко означилися добро і зло, я починаю розуміти: Незалежність невіддільна від розрізнення добра і зла плюс емансипація цілої країни.

У четвер 24 серпня 2017 року о 7 годині 15 хвилин мені – 43 роки 9 місяців і 7 днів, це мій 15 986 день життя. Неоголошена війна Росії з Україною почалася 1281 день тому. Особисто для мене одна з точок відліку Незалежності України – з 1 березня 2014.

До того Україна мала лише зовнішні ознаки Незалежності, атрибути влади засвідчували легітимність цієї влади. З легітимністю все було майже добре, з державницькою ідеєю – набагато гірше, майже як із правами жінок.

Неповага до Незалежності – у політичному сенсі – парадоксальним чином корелює з неповагою до жінки. 1281 день тому, чи, можливо, трохи раніше, в Україні усе докорінно змінилося. Перемога Джамали (жінки, мусульманки, представниці кримськотатарського народу) на Євробаченні є своєрідною квінтесенцією цих змін.

І якщо ми говоримо про кілька Майданів – Перший, Другий і Третій, то 1 березня 2014 року для мене – ще один день Незалежності України (четвертий буде, коли ми нарешті у цій війні здобудемо перемогу).

Третій Майдан змінив значно більше, ніж можна собі уявити – з перспективи майже рівно тисячі днів. Незалежність України раптом отримала певний метафізичний вимір. Україна почала впливати на темп і конкретні формули європейських змін.

До слова, про зміни. Коли я говорю про емансипацію та Незалежність, то маю на увазі емансипацію в її широкому розумінні. У грудні 2013 року, коли на «майданах» по всій Україні стояли в основному самі лише студенти, мене вразила справжня емансипованість цих учорашніх дітей.

Вразила їхня готовність приймати рішення і брати на себе повну відповідальність за наслідки – о, як же це контрастувало з повсякчасною, вже звичною патологічною інфантильністю майже п’ятдесятирічних «молодих письменників» – практично моїх однолітків, усього на декілька років старших.

У жовтневі дні Революції на граніті мені минав 16-й рік, я почувалася зовсім дитиною, і хоча навчалася на першому курсі української філології, не мала жодного уявлення про життя і його виклики. Таким був цілий усе ще радянський уклад 1990-х: одружені, а потім розлучені молоді жінки аж до власної пенсії жили при своїх матерях, а ті – при своїх. Шістдесятирічні пестунчики-одинаки, зненацька осиротівши, спивалися у спустілих, хоч і захаращених, однокімнатних квартирах.

Цей уклад також значною мірою змінився – і також тільки останнім часом: тепер молоді незаміжні жінки, неодружені чоловіки воліють жити не з матерями, не з батьками в принципі, тому що емансипація та Незалежність частково збігаються також і в своїй дефініції: «відмова від різноманітних залежностей, припинення дії обмежень, набуття адекватних прав і обов’язків» тощо. І це важливо.

За моєї пам’яті ставлення до України декілька разів радикально змінювалося. Приблизно у п’ятому класі був момент, коли для молодших школярів Україна зводилася до шкільних підручників («Українська мова», «Українська література»), до «діда Панаса» з «Вечірньої казки» та репертуару ансамблю бандуристок у музичній школі.

Ми спілкувалися, звісно, українською. Але України ніде поблизу не було. Коли мені хотілося України, я бігла поговорити з дідусем про козаків-запорожців або бралася читати книжки Романа Іваничука, Павла Загребельного, Валерія Шевчука, Володимира Малика. У старших класах мало не напам’ять знала «Марусю Чурай» Ліни Костенко – і ця пошарпана книжка в м’якій обкладинці для мене теж була умовною «Україною», приблизно до вступу в університет.

Коли я вступала на українську філологію 1990 року, то зробила свідомий вибір не на користь кар’єри, бо для кар’єри треба було вступати на російську філологію чи на журналістику. Українська філологія влітку 1990 року означала в перспективі працю вчителькою десь на селі чи коректором у газеті. Однак я йшла на українську філологію, бо Україна поза літературою в ті роки для мене майже не існувала.

Батьки мої на переломі 1980 – 1990-х років брали участь в діяльності Народного Руху України і «Просвіти». Те, що вони робили, теж здавалося мені «Україною», але ми з ними розмовляли насправді нечасто, до того ж я завжди уникала того, що в Україні прийнято називати «політикою», уникаю і досі.

Моїм способом боротьби за Незалежність стало робити добрі українські книжки (у цьому я завжди йшла і йтиму за поглядами Арістотеля, який визначає державу як спілкування, що організоване заради спільного блага). Нота бене: держава як спілкування, організоване заради спільного блага. Нота бене: добрі українські книжки – інструмент пізнання і міжлюдської взаємодії, невід’ємний атрибут вільної держави, ключовий інструмент досягнення емансипації і Незалежності.

Незалежність та емансипація – справа рук тих, хто виховує дітей.

Моїх ровесників, а також трохи старших і трохи молодших переконали, що 24 серпня всі ми святкуємо День Незалежності – бо вона у нас є. Але освічені емансиповані громадяни України (зі Львова, Києва, Одеси чи Харкова, не обов’язково етнічні українці), яким у серпні 2017 виповнюється по 26 років, забажали пересвідчитися в цьому у листопаді 2013-го.

У них не було тої настороженості й недовіри до держави, як у тих, хто прожив своє щасливе дитинство в УРСР. У них не було того скептичного ставлення і тої поблажливості. Вони поставилися до Української Держави прагматично, бо хочуть мати в Україні майбутнє. Ці освічені емансиповані громадяни України (зі Львова, Києва, Одеси чи Харкова, не обов’язково етнічні українці) – люблять Україну зовсім, мабуть, інакше, ніж покоління моїх батьків.

Ці вчорашні студенти знають іноземні мови, проходять стажування за кордоном – але щоразу повертаються. Вони знають про Незалежність України дещо таке, про що я все ще тільки здогадуюся: Незалежність – справа рук кожного. Всюди: у Парижі, Лондоні, Римі, Торонто, Варшаві, Празі... Кожного дня.

Майже тисячу триста днів тому почався Майдан. Торік була офіційна двадцять п’ята річниця Незалежності України. А вони, нині 26-річні, вільні, добрі, розумні, красиві – вчаться, працюють, захищають рідну землю, іноді ціною власного життя, мріють і стають батьками. Вони – емансипуються і емансипують. Можливо, набагато більше, ніж я, люблять і вірять. Пишуть вірші й музику. Багато спілкуються (і це також – один із уроків Майдану). Бо держава – це спілкування, організоване заради спільного блага.

Маріанна КІЯНОВСЬКА,

письменниця
ПОСТАТІ
ЛЕДІ РЕВОЛЮЦІЯ:

ЧОМУ СВІТ НЕ БАЙДУЖИЙ ДО ПРИНЦЕСИ

ДІАНИ НАВІТЬ ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ

ПІСЛЯ ЇЇ СМЕРТІ

Леді Діана – перша дружина принца Чарльза, принцеса Уельська, зіграла величезну роль у житті Великої Британії кінця XX століття, а її загадкова смерть в автомобільній катастрофі, що сталася 31 серпня 1997 року в Парижі, лягла ганебною плямою на представників найстаршої у світі монархії. Розслідування обставин її трагічної загибелі не припинено до цих пір…

Особистість принцеси Діани буде цікавити суспільство ще дуже довго. Журналістка британського порталу «Belfast Telegraph» Кріссі Рассел спробувала розібратися в тому, чому леді Ді приковує увагу суспільства навіть через 20 років після загибелі.

До 20-ї річниці загибелі принцеси Діани телеканал ITV випустив документальний фільм «Діана, наша мати: її життя та її спадщина». 24 липня прем'єру відвертої картини, в якій принци Вільям і Гаррі поділилися спогадами про матір, подивилося понад 7 млн осіб. Такі знаменитості, як Пірс Морган і Наомі Кемпбелл, висловили своє захоплення фільмом.

6 серпня телеканал «Channel 4» показав документальний фільм «Діана: Історія з перших вуст», присвячений нещасливому шлюбу і розлученню принца Чарльза і леді Ді. Ця картина теж прикувала до екранів мільйони.

Але чому протягом стількох років після смерті принцеса Діана так популярна? Невже принци Вільям і Гаррі можуть сказати про свою матір щось більше, ніж те, що вони її люблять і сумують за нею? Невже блискучі сукні з виставки «Діана: історія її стилю» можуть що-небудь розповісти про свою власницю? Навряд.

Сьогодні ми живемо у такому суспільстві, де кожен може дізнатися практично все про будь-яку іншу людину. Жодні особисті подробиці або брудні секрети сьогодні не вислизнуть від телебачення, преси або соціальних мереж.

Діана Спенсер жила в іншій епосі. Вона померла за три роки до виходу реаліті-шоу «Великий брат» і майже за 10 років до появи Twitter. В якійсь мірі вона поклала початок публічній сповіді (варто згадати інтерв'ю Діани для програми BBC «Панорама»), але пішла з життя раніше, ніж світ був охоплений хвилею зіркових одкровень.

Ми ніколи не зможемо дізнатися про Діану стільки, як про сучасних знаменитостей. Ми не зможемо підписатися на її аккаунт у соцмережі, вона не поділиться відеороликом, знятим на IPhone, ми не побачимо її ранковий твіт про сварку з Каміллою Паркер-Боулз. Саме з тієї причини, що сама Діана не розкаже подробиць зі свого життя, людей так цікавить ця інформація на телеканалах і в ЗМІ.

З іншого боку, принцеса Діана досі зачаровує світ завдяки образу, який люди запам'ятали ще з 90-х. Чи цікавила б нас 56-річна бабуся, яка б ходила в магазин за покупками і допомагала Кейт і Вільяму з дітьми? Інша справа активна 36-річна красуня, яка встигає засмагати в купальнику на яхті у Франції і займатися благодійністю.

Крім того, бурхливий інтерес до персони леді Ді можна пояснити її бунтівною і романтичною натурою. Вона любила чоловіка і дітей, і водночас була справжньою революціонеркою: ходила по замінованому полю в Боснії, тисла руки хворим на СНІД, проводила вечори, дружньо розмовляючи з бездомними на вулицях.

Зараз ми вже звикли до того, що члени королівської сім'ї можуть бути звичайними людьми (наприклад, Гаррі грав у волейбол з героями війни), але кілька десятиліть тому побачити принцесу в парку розваг для простих людей було приємним шоком.

На жаль, популярність принцеси Діани пояснюється не одним лише захопленням її особистістю. Багато людей так сильно цікавляться долею леді Ді через зловтіху. Навіть підсвідомо.

У Діани було казкове весілля з принцом, гроші та влада, подорожі по світу, доступ до всіх модних убрань... Але все це було втрачено, Діана страждала від харчових розладів, пережила розлучення, потерпала від полювання папараці і знала про те, що Чарльз кохає іншу.

Так чи інакше, у багатьох з нас іноді проявляється зловтіха по відношенню до представників привілейованого прошарку суспільства, які терплять невдачі або страждають.

Навіть особистий охоронець принцеси Діани зізнався, що одного разу він дозволив їй зайві хвилини понервувати в галасливому натовпі в черзі в аеропорту, перш ніж відвести у безпечне місце.

Та як би там не було, з якої причини людей не цікавила б Діана, ми завжди будемо захоплені історіями про любов і втрати, стосунки і суперництво, красу, ідеали, стрімкість життя й інші аспекти, що притаманні людині. Історія Діани – людська, тому з неї завжди є що почерпнути.

***


Сумна доля принцеси Діани,

життя «королеви сердець»

Діана Френсіс Спенсер народилась у замку Сандригем – одній із королівських резиденцій з чудовим садом, де зазвичай проводить Різдво королівська родина. Батько майбутньої принцеси – Джон Спенсер, віконт Althorp, був представником старовинного аристократичного роду Спенсер-Черчілль. Графський титул його предки отримали ще у XVII ст., у роки правління Карла I.

Знатне походження зі старовинного роду мала й Френсіс Рут – мати Діани. Леді Фермой, бабуся Діани, була фрейліною королеви-матері.

Четверо дітей віконта Спенсера виховувалися, як і личить нащадкам аристократичних сімей, в оточенні численної прислуги, гувернанток і бонн. Коли дівчинці виповнилося шість років, сім’я розпалася. Після важкого розлучення діти залишилися з батьком, мати поїхала до Лондона, де незабаром вийшла заміж.

Отримавши необхідні для вступу до школи знання під мудрим керівництвом Гертруди Аллен, яка колись займалася освітою Френсіс Рут, Діана продовжила навчання в приватній школі Силфілда, потім в Рідлсуорт-Хол. Наступним етапом стала елітна школа для дівчаток в Уест-Хілл, у графстві Кент. Особливим завзяттям до наук Діана не вирізнялася, але була популярною серед подруг завдяки веселому характеру своєї вдачі.

Слід зазначити, що майбутні англійські леді отримують ґрунтовну базу знань не тільки із загальноприйнятих дисциплін, а й у царині ведення домашнього господарства: вміють і варення зварити, і добре вимити підлогу, і заспокоїти репетування немовляти.

У 1975 році, після смерті батька, Джон Спенсер успадкував графський титул і перевіз сім’ю в замок Althorp-хаус – родовий маєток у лондонському передмісті. Саме тут Діана в 1977 році вперше зустріла принца Чарльза, який приїхав у володіння Спенсерів на полювання. Зрозуміло, тоді про жоден роман не могло бути й мови: сором’язлива 16-річна дівчина Чарльза не зацікавила. Та й Діану займали далеко не матримоніальні турботи: вона мала продовжити навчання, тепер уже в привілейованому пансіонаті у Швейцарії.

За два роки по тому, повернувшись із Швейцарії, Діана стала власницею власної квартири в Лондоні, яку їй до повноліття подарував батько, і влаштувалася на роботу в дитячий садок: англійська «золота молодь» не вважає для себе негожим самостійно заробляти гроші. Тоді й знадобилися навички, здобуті в елітних школах.

У 1980 році Діана знову зустрілася з принцом Чарльзом. Спадкоємцю корони тоді виповнилося 32, і його бурхливе холостяцьке життя вже давно турбувало монарших батьків – Єлизавету II і принца Філіпа. Надзвичайним же приводом для занепокоєння був давній зв’язок Чарльза з Каміллою Паркер-Боулз, заміжньою дамою, шлюб з якою тоді вважався неможливим.

Кандидатура Діани Спенсер як майбутньої дружини принца була схвалена миттєво, причому не тільки батьками нареченого, а й самою Каміллою, з котрою Чарльз розлучатися не збирався. Діані із самого початку було відомо про скандальний роман принца, але закохана дівчина дала згоду.

29 липня 1981 року в соборі Святого Павла відбулося вінчання принца Чарльза й Діани Френсіс Спенсер. Щастя було недовгим, щиро люблячу чоловіка Діану чекали роки розчарувань, ревнощів, сліз, безплідних спроб зберегти сім’ю. Єдиною радістю принцеси Уельської стали сини – Вільям, який з’явився на світ у 1982 році, та Генрі (Гаррі), народжений через два роки.

До кінця 80-х життя леді Діани перетворилося на суцільний кошмар. Чарльз, незважаючи на протести дружини, продовжував свої стосунки з Каміллою і навіть не намагався їх приховати. Принцесі з кожним роком ставало дедалі важче зберігати спокій на публічних церемоніях, зростала її конфронтація з королевою, яка завжди була на боці сина, як і личить класичній свекрусі.

Невдоволення Єлизавети підігрівала й доволі вагома обставина – неймовірна популярність Діани. Відразу після весілля, схожого на казку, принцеса Уельська, незважаючи на своє аристократичне походження, стала вважатися «принцесою з народу». Її щиро любили і піддані британської корони, і жителі інших країн. І леді Ді, як її ласкаво називали, ні разу не розчарувала своїх шанувальників. Принцеса активно займалася благодійністю, надаючи тим, хто цього потребував, не лише матеріальну, а й моральну підтримку.

У 1990 році Діана припинила приховувати від громадськості ситуацію. Конфлікт полишив потужні стіни Віндзорського палацу і розлетівся по всьому світу, а принцеса знайшла в особі королеви могутнього і непримиренного ворога. Розлучення представників королівської сім’ї Великої Британії могло викликати не тільки грандіозний скандал, а й певні династичні ускладнення.

Але Діана не вважала за потрібне «упокорити гординю». Бажаючи помститися чоловікові, принцеса насмілилася «заплямувати» свою колись бездоганну репутацію зв’язком з інструктором з верхової їзди. У 1992 році подружжя розлучилося, і лише через 4 роки, у 1996, відбувся розлучний процес. Королева, нарешті, прийняла очевидний факт.

«Свічка на вітрі» –

смерть принцеси Діани

Отримавши довгоочікувану свободу, леді Ді вдалося зберегти титул принцеси Уельської і права на виховання дітей. Вона, як і раніше, займалася активною миротворчою і благодійною діяльністю, залишилася полковником двох військових підрозділів: кавалерійського полку «Легкі Драгуни» і Королівського полку принцеси Уельської. Однак перспектива стати королевою була втрачена назавжди.

Здавалося, у Діани з’явилася можливість налагодити своє особисте життя. Після декількох коротких романів, у червні 1997-го принцеса познайомилася з Доді аль-Файєдом, сином єгипетського мільярдера. Усього через 2 місяці всюдисущим папараці вдалося зробити кілька вельми красномовних знімків Діани і Доді. Незабаром виникли чутки про заручини принцеси з представником могутньої у мусульманському світі сім’ї.

31 серпня 1997 року в Парижі автомобіль, у якому леді Діана і Доді аль-Файєд намагалися втекти від переслідування папараці, на величезній швидкості в’їхав у тунель перед мостом Альма на набережній Сени і врізався в опору. Доді загинув миттєво, а Діана близько години помирала в уламках понівеченого металу під спалахи камер прибулих до місця трагедії журналістів. Охочі до сенсацій мерзотники навіть не спробували допомогти…



Принцесі Діані Уельській присвячується…

Була смерть примхливої принцеси нещасним випадком чи акцією британських спецслужб, швидше за все, назавжди залишиться таємницею. «Свічка на вітрі», як назвав Діану у своїй пісні Елтон Джон, – жінка зі сплюндрованою долею і невгамовний воїн із бідами простих людей, з протипіхотними мінами і смертельними недугами, спочиває в родовому маєтку Спенсерів – у сімейному склепі на мальовничому острівці в центрі озера.

Синам Діани – Вільяму і Гаррі – було 15 і 12 років, коли її не стало.

Принц Гарі зізнався, що робить багато тих речей, які робила б його мати. А принц Вільям назвав свою дочку Діаною на честь мами…



Принцеса Діана:

10 цитат мудрої жінки

Життя принцеси вплинуло на весь світ: її стилем захоплювалися і копіювали, її мудрі висловлювання надихали та ставали життєвими кредо багатьох людей. Згадаємо 10 цитат відомої жінки.

1. Мені не потрібні дорогі подарунки. Я не хочу, щоб мене купували. У мене є все, що мені потрібно. Я просто хочу, щоб був хтось для мене, щоб я почувалася в безпеці.

2. Філософське мислення – це мистецтво переносити нещастя інших.

3. Мені подобається бути вільною духом. Дехто не любить цього, але така я є.

4. Чоловіки брешуть менше, ніж жінки, крім тих випадків, коли вони говорять про свої почуття.

5. Якби чоловікам доводилося народжувати, ні в кого з них не було б більше однієї дитини.

6. Переважно жінки вважають, що чоловік – єдиний спосіб самореалізації. Насправді, робота – для мене кращий спосіб.

7. Я не живу за правилами. Я керуюся серцем, не головою.

8. Найбільша хвороба цього століття – те, що люди ображаються.

9. Якщо ви знайшли у своєму житті ту людину, яку кохаєте, тримайтеся за неї.

10. Кажуть, що краще бути бідним і щасливим, ніж багатим і нещасним. А як щодо компромісу – бути помірно багатим і трішки меланхолійним?

Життя – це лише подорож. Так стверджувала принцеса Діана. Тож подорожуймо та насолоджуймося шляхом.


Каталог: document -> pressa -> Zaklik -> 2017
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Видань утос
2017 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка