Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань



Сторінка1/5
Дата конвертації14.06.2017
Розмір0.67 Mb.
  1   2   3   4   5

ЗАКЛИК

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ

РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ЖУРНАЛ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з травня 1935 року
ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор відділу Інесса ГУСЄВА


Коректор Тетяна Волощук
Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

5 ТРАВЕНЬ-2016 року


ЗМІСТ



ПОГЛЯД У МИНУЛЕ

Р. Клочко. Репортаж з лігва звіра. Нацистська Німеччина очима американського журналіста’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
РЕАБІЛІТАЦІЯ

Л. Саєвич. Футбол – для всіх!’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ПОСТАТІ

Засновник психоаналізу і його погляди на життя’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

ДО ДНЯ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ

О. Довженко. Мати (оповідання)”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ІСТОРІЇ КОХАННЯ

С. Рошкевич. Роксолана: вона підкорила серце чоловіка і його імперію’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’ ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС

Т. Зінченко. Зіркова кухня у Страсбурзі’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’
КРАЇНАМИ І КОНТИНЕНТАМИ

Д. Кушнарьов. Побратими в Європі’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

ЖІНОЧІ ПОСИДЕНЬКИ


Догляд за обличчям: домашні маски на будь-який смак”””””’’’’’’’’’’’’’’
БУДЬМО ЗДОРОВІ

М. Крук. Щит від недуги – наші знання”””””’’’’ ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ПОГЛЯД У МИНУЛЕ
РЕПОРТАЖ З ЛІГВА ЗВІРА.

НАЦИСТСЬКА НІМЕЧЧИНА ОЧИМА

АМЕРИКАНСЬКОГО ЖУРНАЛІСТА

1941 року на полицях книгарень США з'явилася книжка «Берлінський щоденник. Записки іноземного кореспондента», що швидко стала бестселером. Це були щоденникові записи американського журналіста Вільяма Ширера, який перед Другою світовою війною кілька років прожив у Німеччині і на власні очі бачив зародження нацизму, що невдовзі перетворив Європу на воєнне згарище.



З Парижа до Берліна

Перший запис у щоденнику зроблено ще не в Берліні, а в рибальському селищі Льорет-де-Мар на іспанському узбережжі. Саме тут відпочивав автор з дружиною Терезою, відновлюючи добряче підірване здоров'я. На початку 1930-х рр. він працював журналістом в Індії й Афганістані, де перехворів на малярію та дизентерію, а навесні 1932-го ледь не втратив зір, катаючись на лижах в Альпах. Тож подружжя винайняло будиночок в Іспанії, щоб відпочити «у прекрасній незалежності від решти світу, від подій, людей, босів, видавців, редакторів, родичів та друзів». Але так не могло тривати вічно.

11 січня 1934 р. Ширер розпочав свій щоденник записом: «У нас закінчилися гроші». На щастя, довго шукати роботу не довелося: журналістові надійшла пропозиція від паризького офісу газети «The New York Herald», і він, недовго думаючи, погодився.

6 лютого 1934 р. Вільям Ширер уже спостерігав за заворушеннями у Парижі, коли крайні праві намагалися захопити будівлю парламенту. Перший запис у щоденнику цілком міг стати останнім, бо журналіст перебував у самому центрі подій і ледь не спіймав кулю від силовиків, коли ті розганяли натовп. Відставка французького прем'єра Едуарда Даладьє, який мотивував її тим, що не може забезпечувати порядок і безпеку заходами, що призведуть до подальшого кровопролиття, стала для нього несподіванкою. «Уявіть собі Сталіна, Муссоліні або Гітлера, котрі вагаються, чи використовувати армію проти натовпу, що прагне скинути їхні режими!», – із сарказмом прокоментував журналіст у щоденнику.

На щастя, напруження у Франції пішло на спад. А от за її межами ставало дедалі гарячіше. 30 червня, згадуючи про чистку в лавах СА (одне з військових формувань нацистів), що її влаштував Гітлер, Ширер пише: «Хотів би я отримати посаду в Берліні. Це історія, про яку мені хотілося б написати». Він і гадки не мав, що його мрія невдовзі стане реальністю!

9 серпня Ширера запросили до Берліна кореспондентом служби новин «Universal News», що належала відомому медіамагнату Вільяму Герсту. Азартний журналіст не міг не погодитися і за кілька тижнів разом із дружиною вже виходив з потяга на берлінському вокзалі.

Першими, хто зустрів іноземних гостей, були... агенти гестапо. На щастя, обійшлося без арешту і допитів. Один з них попросив показати паспорт. «Він уважно вивчав його кілька хвилин, нарешті підозріло глянув на мене і промовив: «Отже... Ви не герр Такий-то. Ви герр Ширер». «І ніхто інший, – відповів я, – як ви можете побачити з мого паспорта». Він кинув на мене ще один підозрілий погляд, підморгнув своєму напарникові-нишпорці, сухо віддав честь і швидко зник».

4 вересня Ширер вирушив до Нюрнберга, де проходив з'їзд нацистської партії. Середньовічні вулички міста затопили прапори зі свастикою і люди в коричневих і чорних одностроях. Тут Ширер уперше побачив Гітлера, який проїхав на машині повз його готель, і «ніяк не міг зрозуміти, що за секретну кнопку йому вдалося натиснути, щоб завести натовп, який вітав його так шалено». А ввечері журналіст опинився серед 10-тисячного екзальтованого натовпу: люди, жадаючи побачити фюрера, просили його вийти на балкон готельного номера. Коли ж той нарешті з'явився на публіці, реакція людей шокувала Ширера: «Вони дивилися на нього, ніби він був Месією, а їхні обличчя набули нелюдського виразу. Якби він залишився в їхньому полі зору хоч на хвильку довше, гадаю, багато жінок просто знепритомніли б від хвилювання».

Партійний з'їзд тривав до 10 вересня. За ці дні у Нюрнбергу відбулося чимало заходів, що дали Вільяму змогу зрозуміти, на які людські інстинкти тисне Гітлер. Це і містична атмосфера на видовищах, і спекулювання на прагненні реваншу за поразку в минулій війні, і відновлення могутності держави. Перед ним і тисячами німців промарширували фанатичні юнаки з імперської служби праці. Вони вигукували нацистські гасла, а публіка шаленіла від їхнього ідеального стройового кроку. Іншого дня на Полі Цепеліна зібралися 200 тисяч партійних чиновників, які розгорнули у світлі прожекторів 21 тисячу прапорів. «Ми сильні і станемо ще сильнішими!» – вигукував Гітлер у мікрофон, і луна від його слів котилася затоптаним полем... І там, в освітленій ночі, напхані, мов сардини у бляшанку, «маленькі німці», які зробили можливим нацизм, досягали найвищого стану, що його коли-небудь знав німецький народ, – позбавлення власного розуму і душ разом з відповідальністю, сумнівами та проблемами, – аж поки під світло чарівних вогнів і музику слів австрійця остаточно перетворювалися на череду», – пише приголомшений Ширер.

Та ще більше розбурхало публіку видовище в день закриття з'їзду. На Полі Цепеліна армія влаштувала навчання. Безумство 300 тисяч глядачів, які почули постріли і вдихнули запах пороху, було важко описати. «Вони поводилися сьогодні наче діти, які граються з олов'яними солдатиками», – іронізує автор щоденника.

Одного разу Ширер потрапив «під приціл» нацистської пропагандистської машини. 23 січня 1936 р. він прокинувся від телефонного дзвінка з міністерства пропаганди. Один з урядовців вилаяв його за статтю про утиски євреїв у Гарміші і кинув слухавку. Та цим справа не закінчилася: увесь день журналіста паплюжили по радіо і в газетах, звинувачуючи у зриві зимових Олімпійських ігор, що мали відбутися за кілька днів у цьому містечку. Вочевидь, когось «нагорі» неабияк зачепила серія статей про підготовку до Олімпіади, бо Ширер написав, що нацисти прибрали всі таблички на кшталт «Євреї небажані» і що урядовці заповнили всі найкращі готелі, а для преси залишили незручні пансіонати. Колеги-німці з редакції дивилися на нього як на майбутню жертву гестапо, а він, замість заспокоїтися і відволіктися на щось інше, дратувався дедалі більше і, врешті-решт, вийшов з редакції і подався прямісінько до міністерства пропаганди.

Він довго сварився з урядовцем, який розбудив його вранці, вимагаючи вибачень у пресі й по радіо. Виговорившись, журналіст трохи опанував себе, бо почав розуміти, що ніхто не в силі «внести бодай маленьку корективу у механізм нацистської пропаганди, хай якою великою є брехня». Ще трохи посперечавшись з чиновником, він махнув рукою і пішов додому.

1937 рік став для Ширера роком великих змін. Служба новин, де він працював, збанкрутувала, і йому довелося перейти на роботу до радіокомпанії CBS, ставши її іноземним кореспондентом у Європі. У вересні Ширер разом з дружиною виїхав до Відня, де мала бути штаб-квартира компанії.

У щоденнику він із сумом підбиває підсумки своєї трирічної роботи в Німеччині: «Я якимось чином відчуваю, що, попри всі наші зусилля як репортерів, і вдома, і будь-де за кордоном погано розуміють, що таке Третій Рейх, на що він здатен і куди прямує». І все ж журналіста тішило те, що він їде до нейтральної країни і зможе відпочити від нацистської пропаганди. Та вже наступний рік показав, що й в Австрії йому теж буде непереливки...



Референдум по-австрійськи

Нацисти розпочали підготовку до сумнозвісного аншлюсу, і напруження в країні дедалі зростало. У лютому 1938 р. Австрію облетіла новина про ультиматум Гітлера. Під загрозою вторгнення німецьких військ можновладці погодилися ввести нацистів до складу уряду і дозволити діяльність їхньої партії. Для держави це стало початком кінця.

Намагаючись хоч якось стримати нацистів, канцлер Шушніг оголосив плебісцит (референдум) про підтримку незалежності Австрії. Та 11 березня Гітлер висунув ультиматум – якщо плебісцит, то матимете вторгнення німецької армії. Канцлер скасував своє рішення, однак вторгнення однаково відбулося. 12 березня Австрія була окупована.

В іншій ситуації Ширер мав би думати про особисте і радіти, адже нещодавно він став батьком, у подружжя народилася донечка. Та події вечора 11 березня не дали порадіти. Повертаючись з лікарні від дружини, журналіст потрапив у натовп нацистів, який у шаленому екстазі біг вулицею, радіючи скасуванню плебісциту. Їхні фанатичні погляди нагадали йому партійні з'їзди в Нюрнбергу. Пізніше, йдучи на радіостанцію, де мав відбутися його ефір, Ширер знову наштовхнувся на прихильників нацистів: «Юрби народу на всьому шляху. Тепер вони співають нацистські пісні. Нечисленні поліціянти доброзичливо стоять навколо. Що це в них на руці? Пов'язка з червоно-чорно-білою свастикою! Отже, вони теж перейшли. Я протискався вгору по Кернтнерштрассе в напрямку до Грабен. Молоді хулігани кидали бруківку у вітрини єврейських крамниць. Натовп ревів від захвату».

На ранок по всьому Відню майоріли прапори зі свастикою, а наступного дня новий канцлер Зейсс-Інкварт підписав закон про входження Австрії до складу Третього Рейху.

10 квітня того ж року Ширер мав нагоду спостерігати за плебісцитом, улаштованим Гітлером на підтримку аншлюсу. На одній з дільниць, що розташовувалася в колишньому імператорському палаці, він побачив, у яких умовах відбувалося голосування: «Я зайшов до однієї з кабінок. Просто перед вами на стінці – наклеєно зразок бюлетеня, де було показано, як поставити позначку навпроти «Так». У кутку кабінки – широкий розріз, що давав членам виборчої комісії можливість побачити, як ви голосуєте, з відстані в кілька футів».

Не дивно, що, побачивши таку «прозорість» виборчого процесу, Ширер, не вагаючись, оголосив у вечірньому ефірі результати голосування (99% «так») відразу після закриття дільниць, почувши першу інформацію від одного з нацистських урядовців.

На шляху до війни

Маховик німецької агресії розкручувався і далі. Тепер погляди нацистів були спрямовані на Чехословаччину, до складу якої входила населена переважно німцями Судетська область. Міністерство пропаганди посилено промивало населенню мізки, готуючи до сприйняття нового «аншлюсу». 19 вересня, перебуваючи у Берліні, Ширер записав у щоденнику свої враження від місцевої преси: «Ось деякі заголовки: «Чеські броньовики давлять жінок і дітей» або «Кривавий режим – нові вбивства німців чехами». А за тиждень спостерігав, як містом у напрямку чехословацького кордону проїхала моторизована дивізія. Люди саме поверталися з роботи і, за розрахунками пропагандистів, мали би вітати своїх солдатів. Та на тротуарі у повній тиші стояла жменька городян, усі інші поховалися в метро. «Це була найбільш вражаюча антивоєнна демонстрація, що я будь-коли бачив», – занотував у щоденнику вражений Ширер.

Та з кожним днем війна невблаганно насувалася на Європу. Нові поступки Гітлеру з боку західних держав лише розпалювали його апетити. «Проковтнувши» остаточно Чехословаччину в березні, влітку 1939 р. німецьке керівництво висунуло ультиматум уже полякам, вимагаючи віддати так званий данцизький коридор – частину Балтійського узбережжя між Східною Пруссією і рештою Німеччини. У польський бік спрямували і пропагандистські «гармати»: газети зарясніли заголовками на кшталт «Польща порушує мир у Європі».

Цим нісенітницям охоче вірили в Німеччині (вам це нічого не нагадує?). На початку серпня 1939 р., коли до світової війни залишалися тижні, Ширер мав нагоду поговорити з одним капітаном вермахту, який, щиро обурюючись, «чому це поляки провокують німців», запитував: «Хіба ми не маємо права на таке німецьке місто, як Данциг?» Журналіст не стримався і у відповідь запитав: «А чи мають німці право на таке чеське місто, як Прага?» На це капітан відповів мовчанням і порожнім поглядом, що його Ширеру вже не раз доводилося бачити на обличчях німців.

1 вересня 1939 р. німецькі війська вступили в Польщу, розпочавши Другу світову війну. Реакція берлінців на цю новину була досить стримана: «Коли я їхав на ефір, що починався о 8:15 ранку, серед людей на вулиці панувала апатія. Навпроти готелю «Адлон» ранкова зміна робітників працювала на будівництві нового будинку «ІГ Фарбеніндустрі» так, ніби нічого й не сталося. Ніхто з чоловіків не купував екстрених випусків газет, заголовки з яких вигукували хлопчаки». Війна вже й до того вчувалася в повітрі, тож офіційне її оголошення нікого не здивувало.

Додому

З кожним днем робота Ширера ускладнювалася. Йому ще вдавалося бувати на місцях бойових дій, однак поінформувати слухачів про події в Німеччині та за її межами стало практично неможливо. Перед ефіром тексти повідомлень прискіпливо перевіряли цензори, які видаляли з тексту кожне «підозріле» слово. За рік Ширер уже запитував себе, а що, власне, він тут робить.

«Вже не можна називати нацистів нацистами, вторгнення – вторгненням. Ти перетворюєшся на ретранслятора офіційних комюніке, де сама брехня». Дійшло до того, що деякі цензори й самі запитували в нього, чому він досі тут. Урешті-решт у жовтні 1940 р. журналіст вирішив їхати додому. Спочатку допоміг вибратися дружині з донькою, які вже давно жили в нейтральній Швейцарії, а потім вирушив і сам.

13 грудня 1940 р., перебуваючи на борту корабля «Ексамбіон» у лісабонському порту, Вільям Ширер зробив останній запис у своєму щоденнику, спостерігаючи за вогниками на узбережжі: «За Лісабоном майже по всій Європі вогні згасли. Вони продовжували сяяти на цій крихітній смужці на південно-західному кінці континенту. Цивілізації, яка вона є, ще не розтоптано тут нацистським чоботом. А що буде за тиждень? За місяць? За два місяці? Чи не захоплять і її гітлерівські орди і загасять ці останні вогні?»

Сьогодні ми вже знаємо відповідь на це запитання, як і те, що історія нікого й нічого не вчить...

Роман Клочко


РЕАБІЛІТАЦІЯ

ФУТБОЛ – ДЛЯ ВСІХ!

Як відомо, більш ніж 10% населення, тобто близько 100 000 000 осіб, у широкій географічній зоні УЄФА є людьми з обмеженими можливостями здоров'я. За компетентними оцінками, щонайменше півмільйона з них становлять уболівальники, які мають право насолоджуватися красивою і захопливою грою. Однак поки що реалізація фанатських устремлінь дуже обмежена, тому вкрай своєчасно з'явився Центр доступу до футболу в Європі (Centre for Access to Football in Europe).

CAFE намагається поліпшити умови переглядів матчів і повсюдно підвищити залучення до спорту людей з особливими потребами. Найважливіший аспект його діяльності полягає в прямій підтримці організованих уболівальників з фізичними обмеженнями, які отримують можливість співпрацювати з клубними функціонерами і спілкуватися з гравцями улюблених команд, що вже стає стандартною практикою. Центр створений для того, щоб інваліди будь-якої нозології могли безперешкодно відвідувати зручні та безпечні стадіони. З цієї причини необхідно регулярно контактувати з професіоналами, що займаються облаштуванням фізкультурно-спортивних майданчиків. Зокрема, цими проектами займається Європейський комітет зі стандартизації, працівники якого зобов'язані надавати свої рекомендації для розробки єдиного підходу до будівельних нормативів при зведенні відповідних об'єктів.

Історія співпраці унікальної громадської організації з її установчим партнером, яким є УЄФА, триває всього 6 років. Саме тоді Британській національній асоціації вболівальників з обмеженими можливостями здоров'я була вручена благодійна премія «Monaco Charity Award», що сприяло створенню нового «Центру доступності до футболу в Європі». Ця континентальна програма вже сьогодні кардинально змінила взаємини клубів з їхніми відданими шанувальниками. Її основною метою є забезпечення рівноправності під час відвідування стадіонів та супутньої інфраструктури, а також налагодження якісного сервісу для членів маломобільних груп. Вона постійно співпрацює з національними організаційними комітетами головних змагань УЄФА, членами якого вже стали 53 асоціації держав Старого Світу.

Відвідування футбольних матчів приносить людям з інвалідністю відчуття співпричетності, що так яскраво проявилося в Польщі та Україні. Хочу зазначити, що до «Євро-2012» у рамках офіційного проекту «Football with nolimits» проводився конкурс «Без бар'єрів», тож стадіони, на яких проводилися футбольні матчі, мали відповідати необхідним нормативам.

Звичайно, щоб докорінно змінилися усталені погляди консервативних європейців, потрібні неабиякі зусилля всіх зацікавлених осіб, а ще чимало часу. Втім, футбольна сім'я може зробити дуже важливі кроки, які допоможуть позбутися негативних стереотипів і упередженого ставлення до незрячих людей. Безперечно, на цьому тернистому шляху є реальні досягнення, а патронат УЄФА дає змогу асоціаціям інвалідів та профільним організаціям активно взаємодіяти з раніше майже недоступними структурами. Тішить те, що у цій співпраці, як правило, всі дотримуються надзвичайно продуктивного принципу: «Не робити нічого для нас без нас!»

Ось і безпрецедентний захід у Парижі не обійшовся без участі інвалідів. Він відбувався протягом трьох днів на найбільшій спортивній арені «Стад де Франс». І принципову важливість цієї події для вболівальників із функціональними порушеннями важко переоцінити.

Наприкінці жовтня минулого року в тоді ще благополучній і не збуреній вибухами французькій столиці відбулася Друга Міжнародна конференція «Футбол для всіх – доступність для всіх». У ній взяли участь понад 200 делегатів із 27 країн світу. На форум були запрошені ключові футбольні функціонери і представники кількох національних ліг, поборники рівноправності та корифеї спортивного проектування, які разом шукали способів реорганізації супутньої інфраструктури. Вони знайомили делегатів, фахівців і чиновників вищого ешелону з кращими світовими практиками та законодавчими новинками. У ході засідань велася пряма трансляція, що значно розширило аудиторію і привернуло увагу широкої громадськості.

На початку форуму прозвучало привітання тодішнього очільника УЄФА – Мішеля Платіні. Після нього виступали президент «EURO-2016» Жак Ламбер, посол з прав людей з обмеженими можливостями та президент Паралімпійського комітету Франції Еммануель Ассманн, керівник відділу сталого розвитку ФІФА Федеріко Аддьєчі, старший менеджер УЄФА із соціальної відповідальності Патрик Гассер і його колеги Нілу Бікрофт, а також представник футбольного клубу «Арсенал» Лондон Алан Френсіс і головний архітектор Олімпійських ігор у Лондоні 2012 р. Кевін Оуенс. Тож розуміння того, що створення належних умов для залучення вболівальників з особливими потребами до відвідування матчів є соціально значущим, стало справжнім лейтмотивом плідної дискусії.

Виконавчий директор CAFE Джойс Кук у своєму вступному слові зазначила: «Наша Перша всеєвропейська конференція на стадіоні «Уемблі» пройшла з величезним успіхом. Дуже приємно знову бачити колег і друзів – цього разу в Сен-Дені. Місце для чергової зустрічі однодумців вибране невипадково: саме на «Стад де Франс» 10 липня відбудеться фінал «Євро-2016». Ми згадаємо наші численні звершення за минуле чотириріччя і детально обговоримо те, що належить зробити для підготовки до найближчого Чемпіонату Європи...»

На цій конференції порушувалися й обговорювалися нагальні питання реабілітації. Пильна увага приділялася орієнтуванню незрячих та ризикам їх пересування в незнайомому просторі.

Безперечно, саме вболівальники складають основу і головну цінність футболу. Це повною мірою стосується маломобільних любителів гострих відчуттів. Глядацька аудиторія стає дедалі більш мультикультурною, оскільки відображає різноманітність соціального складу сучасного суспільства, а отже, слід подбати і про те, щоб видовища були доступні для всіх без винятку європейців.

Можливість побувати на захоплюючих матчах, радіти і переживати разом з десятками тисяч азартних глядачів має бути у будь-якої людини незалежно від стану здоров'я, переконань, кольору шкіри і віросповідання. Однак поки вона є далеко не у кожного. Втім, адекватні завсідники чемпіонатів і кубків, волонтери і штатні працівники сподіваються і надалі з комфортом і без перешкод занурюватися в емоційну розкіш командних видів спорту.

Постійно проектуються і будуються нові стадіони, які нерідко зберігають національний колорит. А існуючі комплекси теж досить часто розширюються і модернізуються. Ці об'єкти також необхідно добре оснастити відповідно до сучасних вимог. Виявляється, насправді хибною є поширена думка, що безбар'єрність арени неможливо поліпшити без суттєвих змін у конструкції. Прогресивні клуби навіть на комплексах, які вже давно функціонують, впроваджують безліч оригінальних і малобюджетних проектів та адміністративних рішень, що забезпечують зручний прохід у приміщення і безпроблемне отримання послуг.

Важливо зазначити, що на обох форумах було приділено однакову увагу специфіці сприятливих для пересування територій. Пропорційно порушувалося питання, що стосуються безпосередньо сліпих та слабозорих, в цілому ж за основу бралися принципи універсального дизайну, який забезпечує доступність і безпеку. Спільно з клубами обговорювалася перспектива працевлаштування інвалідів у сфері футболу. Підкреслювалася необхідність ретельного добору менеджерів з роботи з маломобільними громадянами, а також навчання персоналу стадіонів етики і техніки їх обслуговування. Йшлося й про створення та впровадження спеціалізованих умов для незрячих, включаючи відвідування велелюдних заходів з підготовленими собаками-провідниками, а ще організацію подачі оперативної інформації в альтернативних форматах, зокрема для вболівальників без залишкового зору і дальтоніків.

Я була делегатом Першої міжнародної конференції в Лондоні, а ставши три роки потому членом Всеєвропейської експертно-консультаційної ради CAFE, мала можливість на практиці вивчити реальний стан на багатьох сучасних аренах. Тож у своєму паризькому виступі я поділилася узагальненим досвідом реальних поліпшень, що радикально змінили якість сприйняття матчів глядачами з порушеннями зору. На мою думку, слід розвивати послуги аудіоописового коментаря. Це одне з найбільш важливих завдань, оскільки сприйняття на слух залишається пріоритетним для глядачів з особливими потребами та насамперед незрячих. На цій вкрай актуальній темі дозволю собі докладніше зупинитися.

Згідно зі статистикою, наведеною на Паризькій конференції, тотально незрячими є лише 18% людей з вадами зору. Постійно люди з повною сліпотою і з розмитим або частковим зором стикаються із сенсорними, фізичними і емоційними бар'єрами. Втім, основні елементи архітектурної доступності будь-якої суспільно значущої інфраструктури вже добре відомі і в цілому дотримуються з різним ступенем правильності і зручності. Так і всі інші перепони неінформаційного характеру ми навчилися долати в повсякденному житті. Зазвичай нам вдається впоратися з проблемами орієнтування за допомогою тростини, навігатора, собаки-провідника або супроводжуючого, а от на стадіоні багато інвалідів досі почуваються некомфортно, проте ситуація швидко змінюється на краще.

Треба наголосити, що озвучується вже понад 70% спортивно-масових заходів. Для вибору відповідної системи подачі інформації найкраще звернутися до місцевих організацій вболівальників з обмеженими можливостями здоров'я, щоб врахувати побажання безпосередніх споживачів і узгодити найбільш зручний формат послуги. До речі, вона може виявитися затребуваною і в інших категорій глядачів.

Зробити наше перебування на матчі повноцінним у режимі реального часу може лише тифлокоментар, який вже успішно впроваджений на багатьох найбільших стадіонах. Ця цінна і дуже людяна послуга була вперше апробована в рамках підготовки до останніх чемпіонатів Європи та світу з футболу.

Досвідом впровадження принципово важливого сервісу в Бразилії поділилася координатор проекту УЄФА Моуанна Сімас, а мені випала честь розповісти про історію розвитку аудіоописової діяльності в Польщі та Україні.

У рамках проекту УЄФА «Respect Inclusion – Football with No Limits» CAFE організував тифлокоментування на всіх аренах, які приймали «Євро-2012». Згодом деякі імениті клуби вирішили впровадити цю послугу на своїх базових об'єктах.

Моя перша зустріч із професійним аудіоописом відбулася на одному з півфіналів європейського свята спорту на «Донбас-Арені». Теоретично я була цілком готовою до сприйняття цього нововведення, оскільки є одним з регіональних координаторів проекту УЄФА «Поважай безбар'єрність – Футбол без обмежень», а отже, брала безпосередню участь у процесі відбору та навчання перших східноєвропейських тифлокоментаторів. Але навіть для мене це було свого роду прозрінням! Впевнений голос фахівця допоміг мені відчути атмосферу і зорієнтуватись у просторі, знайти своє місце на трибуні і зрозуміти геометрію футбольного поля. Змінюючи один одного, два віртуози словотворчості докладно пояснювали всі деталі того, що відбувається, кожен рух ніг гравців і навіть їхні зачіски. Таким чином, вони своєчасно підживлювали мене енергією співпричетності, що допомагало стежити за масштабним дійством і вповні отримувати насолоду від захопливого спортивного бою.

Маломобільні фанати мають отримувати оперативні відомості в альтернативних форматах. Їм вкрай необхідні спеціальні покажчики з тактильними елементами, контрастними кольорами і поверхнями, що не відбивають світло, написи крупним шрифтом і за Брайлем, а крім того, озвучена інформація, адже без цього спортивний об'єкт не може вважатися повністю інклюзивним.

Похід на стадіон схожий на відвідування ресторану, де навколо багато щасливих людей і смачної їжі, але незрячі, позбавлені тифлокоментаря, навіть поглинаючи аромати щирих емоцій, зрештою залишаються напівголодними.

Щоправда, в цьому випадку реабілітаційний експеримент, безсумнівно, вдався! Перспективний проект припав до смаку гурманам з інвалідністю, недарма після матчу мої незрячі друзі, не приховуючи сліз, ділилися своїми захопленнями: «Це найкращий спосіб для нас відчути себе рівними зі здоровими уболівальниками!»

Матчі настійливо рекомендується супроводжувати описовим голосовим коментарем. Природно, на міжнародних змаганнях його бажано вести мовами обох країн. Він повинен бути гранично докладним і містити додаткові відомості про рухи тіла, міміку і кольори форми гравців. Його завдання не тільки озвучувати «картинку», а також емоційно і точно передавати загальну обстановку на стадіоні, вникаючи в сюжет, що відбувається.

Аби переконливо відображати атмосферу спортивного свята, тифлокоментатор повинен пройти спеціальну підготовку і отримати навички спілкування з особливою аудиторією. Йому слід розповідати про те, що відбувається безпосередньо на полі, а не розмірковувати про тактику гри і статистику, або довго аналізувати те, що вже відбулося. Навчання такого мистецтва починається з основ візуального опису, після чого майбутній фахівець осягає особливості мовної подачі оперативної інформації. Зрозуміло, під час змагань досвідченому майстрові необхідно перебувати у зоні преси з гарним оглядом. Такий репортаж подібний до стилю радіокоментаторів, який суттєво відрізняється від манери їхніх колег на телебаченні, котрі своїми репліками зазвичай лише доповнюють трансльоване зображення.

На деяких аренах доступність до описових коментарів можлива лише на певних ділянках. Там маломобільні громадяни користуються навушниками, підключеними до приймачів, що, як правило, розташовані під сидіннями.

«Намертво» зафіксованою системою досить легко управляти, але її не можна вважати повністю «відкритою», бо ж вона не дозволяє клієнтам з вадами зору вільно вибирати місця на трибунах.

Рекомендованим стандартом вважається доступний підхід до всіх послуг і оснащення без обмежень. Для вирішення проблеми варто ширше використовувати переносні засоби зв'язку, що дасть змогу незрячим розташовуватися поруч з рідними і друзями, або серед інших уболівальників своєї команди, а не тільки у спеціальних зонах. До того ж це зручно приїжджим глядачам з порушеннями зору.

На вільному ринку є кілька видів радіотехнічного обладнання, яке працює в певному діапазоні частот, що не вимагає ліцензування. Кілька каналів, які перемикаються, забезпечують хорошу якість звучання в радіусі до двохсот метрів. Передавач скеровує сигнал на приймачі, які зазвичай являють собою невеликі автономні пристрої з можливістю підключення навушників різних розмірів і живленням від акумуляторів, що перезаряджаються, або змінних батарей. Єдина суттєва незручність для сліпих користувачів – це необхідності перед кожним матчем у певних пунктах отримувати переносні пристрої, а після гри здавати їх там само стюардам, відповідальним за перевірку і технічне обслуговування апаратури. Крім того, часом стягується застава, що гарантує повернення.

Втім, завдяки неухильному розвитку технологій, зараз вже можна пропонувати відвідувачам одноразові портативні комплекти. Вони досить дешеві і можуть продаватися в клубних магазинах або видаватися інвалідам разом з квитками. Така схема є кращою, оскільки вона економічна, проста і зручна, адже не вимагає додаткового персоналу і складських приміщень.

Під час конференції делегатам люб’язно запропонували чудово організовану вечірню екскурсію по «Стад де Франс». Його трибуни вміщують 80 тисяч глядачів. За цим показником він п'ятий в Європі.

Протягом двох з половиною годин ми знайомилися з усією інфраструктурою, звертаючи особливу увагу на елементи універсально доступного середовища. Нам вдалося відвідати трибуни і підсобні приміщення, побувати в роздягальнях, обвішаних футболками з легендарними іменами на них, ми навіть вийшли на поле через тунель, яким користуються гравці, тренери та судді. Оскільки в нашій групі було чимало «візочників», незрячих та представників інших нозологій, довелося переміщатися на ліфтах і по пандусах. В результаті практичних занять прискіпливі учасники «дослідницької експедиції» переконалися, що на всіх рівнях паризького стадіону немає непереборних бар'єрів. Його працівники доклали максимум зусиль, щоб він став реально зручним і гостинним для відвідувачів будь-якого ступеня мобільності.

Того дня матчу не було, але ми повірили на слово, що під час ігор неухильно забезпечується якісне функціонування спеціальних інформаційних сервісів, якому сприяє високий рівень підготовки всього персоналу. Водночас не можу не відзначити, що за останні місяці мені довелося побувати на кількох новітніх аренах, які претендують на відповідність усім сучасним вимогам міжнародних стандартів, але на них поки відсутні індукційні петлі для людей з порушеннями слуху та апаратура для тифлокоментування.

Поза всяким сумнівом, міжнародна конференція «Total Fooball. Total Access. Total Sense» зробила вагомий внесок у розвиток доступного середовища футбольної інфраструктури та стала черговим впевненим кроком, який наближає час, коли всі стадіони будуть «повністю відкритими», а отже, архітектурно, інформаційно й емоційно доступними!

Лариса Саєвич,

член експертно-консультаційної ради

Центру доступності футболу в Європі

(«Наше життя» № 1, 2, 2016)
ПОСТАТІ
ЗАСНОВНИК ПСИХОАНАЛІЗУ

І ЙОГО ПОГЛЯДИ НА ЖИТТЯ



6 травня виповнюється 160 років від дня народження австрійського психолога, невропатолога, психіатра Зигмунда Фрейда (1856 – 1939), який став засновником психоаналізу в його класичній формі. Він запропонував новий підхід до пізнання людини та її духовного світу.

Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення. Проте тогочасні традиційні уявлення вже не могли дати повної картини про психічне життя людини, розкрити таємницю її буття, виходячи лише з природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини: розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту поведінки та аналізу впливу культурного і соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це вимагало глибшого вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення і тлумачення. Адже, як наголошував учений, несвідоме раніше не було предметом дослідження класичної філософії та психології – основною вважалася свідомість, а домінуючим – культ розуму. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Теорія Зигмунда Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Також її важливим елементом було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Тож сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Проте пізніше вчений скоригував свою систему і дещо переглянув структуру інстинктів.

Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону.

В останні роки свого життя Зигмунд Фрейд, вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю сотень тисяч людей у роки Першої світової війни, піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він провадить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації.

Психологічні та соціальні погляди Зигмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зигмунда Фрейда («Тлумачення сновидінь» (1900), «Три нариси з теорії сексуальності» (1905), «Вступ до психоаналізу» (1910), «Тотем і табу» (1913), «Я і Воно» (1923) та ін.) стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури становлять особливий пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу.

Зигмунд Фрейд є не тільки засновником психоаналізу, але й однією з найдивніших особистостей свого часу. Завдяки незламній силі волі і потягу до знань, цей чоловік зумів перехитрити долю, пройшовши довгий шлях від звичайного мешканця міських нетрів до світоча світової медицини.

При народженні Фрейда назвали єврейським іменем Шломо (Соломон). У сім’ї його довго називали Сигізмундом або скорочено – Зигі, проте це ім’я йому не подобалося, і в 1878 році він змінив його на Зигмунд.

Шломо був улюбленцем своєї матері. Можливо, ця любов з боку його матері лягла в основу теорії Фрейда про реакцію дитини на батьків протилежної статі.

Зі слів сучасників, Зигмунд Фрейд, як і більшість великих учених, був особистістю неординарною. Дехто вважав його звичайним шарлатаном, але більшість людей все ж сходилися на думці, що Фрейд – справжній геній медицини, якому немає рівних. Для того щоб спробувати зрозуміти, ким же насправді був цей чоловік, можна згадати деякі цікаві факти з його життя.

Одним з найбільш відомих дивацтв засновника психоаналізу була його боязнь чисел 6 і 2. Так, вчений вважав за краще ніколи не селитися в готелі, в якому кількість номерів перевищує число 61, щоб ненароком не опинитися в апартаментах під номером 62. Боявся Фрейд і календарних дат, пов’язаних зі злощасними цифрами, і ні під яким приводом не бажав виходити з дому 6 лютого.

Зигмунд Фрейд володів феноменальною пам’яттю, оскільки тренував її з самого дитинства, запам’ятовуючи величезний обсяг інформації, що міститься в сотні прочитаних ним книжок. Зараз достеменно відомо, що вчений володів добрим десятком мов, серед яких англійська, німецька, італійська, староєврейська та інші.

Те ж можна сказати і про стосунки Фрейда зі своєю дружиною. Виходячи з неписаного правила, яке панувало в домі вченого, навіть фрау Фрейд ніколи не повинна була йому перечити. Мало того, в щоденні обов’язки подружжя входило беззаперечне виконання всіх, часом навіть найдивніших побажань світоча медичної науки.

Зигмунд Фрейд був схиблений на всьому, що так чи інакше пов’язане з історією стародавнього Єгипту, тому частенько їздив по Європі в пошуках якого-небудь артефакту. Зараз багато біографів вченого впевнені, що саме в рукописах, що з’явилися на світ тисячі років тому, Зигмунд Фрейд черпав своє натхнення.

У Фрейда не було слуху та таланту до музики. Через це він зненавидів музику настільки, що навіть уникав ресторанів із живим оркестром. На ґрунті неприязні до музики Фрейд змусив викинути піаніно своєї молодшої сестри, на якому вона вчилася грати, поставивши ультиматум: «Або я, або піаніно!» Таким чином, музична кар’єра його сестри була зруйнована.

Фрейд вживав кокаїн. У період з 1884 по 1887 рік він провів перші зі своїх наукових досліджень, пов’язаних з кокаїном. Спочатку Зигмунд Фрейд був вражений його властивостями: «Я відчував на собі вплив кокаїну, він пригнічує відчуття голоду, сну, стомлення і загострює інтелектуальні здібності в кілька десятків разів!» Фрейд писав про можливе використання кокаїну для лікування як фізичних, так і психічних розладів. Пізніше він зрозумів його наркотичні властивості і припинив дослідження.

Зигмунд дружив із дуже дивними людьми, наприклад з Вільгельмом Флейсом, який фанатично вважав, що є зв’язок між носом жінки і її сексуальністю.

Фрейд вважав себе самого своїм найулюбленішим пацієнтом.

Зигмунд Фрейд був першим, хто провів сеанс гіпнозу без присутності іншого асистента в кімнаті. За правилами того часу, гіпнотизер не міг проводити гіпноз, залишаючись наодинці з пацієнтом, при цьому завжди мав бути присутнім хтось третій, але Фрейд не любив дотримуватись чужих правил.

Зигмунд Фрейд сам був психоаналітиком своєї дочки Анни, знову порушивши всі правила (близькі родичі у такому форматі працювати не могли).

Фрейд був егоїстичним за своєю натурою і вимагав абсолютної любові від своєї дружини. Ще до їхнього одруження він неодноразово вимагав, щоб вона розірвала будь-які стосунки зі своєю родиною, бо інакше вони розлучаться. Його дружина зрештою пішла назустріч і практично перестала спілкуватися зі своєю родиною.

Фрейд став жертвою нацистів. Агенти служби безпеки увірвалися до його квартири 15 березня 1938. Усе в домі після їхнього приходу було перевернуто догори дригом, при цьому вони забрали гроші і пішли. Люди з гестапо прийшли в дім одразу ж через тиждень і, провівши обшук, забрали із собою на допит молодшу дочку Фрейда Анну. Саме арешт дочки став тією останньою краплею, яка була необхідна вченому для усвідомлення того, що треба покидати Австрію. Проте це виявилося не так легко, тому що нацисти не хотіли випускати його з Відня, і тільки після сплати викупу Фрейд із сім’єю отримали змогу виїхати.

Одна з пацієнток Фрейда, принцеса Марія Бонапарт, заплатила 100 тисяч шилінгів за його звільнення. Але влада не хотіла випускати психоаналітика з країни. Він був змушений підписати принизливу подяку гестапо за «низку добрих послуг», і лише після цього отримав право покинути країну. Сім’я Фрейда переїхала в Лондон, а чотири його сестри загинули в газових камерах.

«Фірмовий» спосіб спілкування з пацієнтами, коли хворий лежить на диванчику, а лікар сидить позаду нього, доктор Фрейд придумав, тому що боявся дивитись людям у вічі.


Каталог: document -> pressa -> Zaklik -> 2016
2016 -> Видань утос
2016 -> Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
2016 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Видань утос
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка