Закон України "Про закони І законодавчу діяльність"



Скачати 360.88 Kb.
Дата конвертації09.02.2018
Розмір360.88 Kb.
ТипЗакон

Правове регулювання нормотворчої діяльності в Україні:

проблеми та перспективи.


У тих, хто слідкував за роботою Верховної Ради України 11 липня 2003 року мало скластися враження, що безрезультатно закінчився тривалий процес підготовки закону, завданням якого було врегулювання відносин у сфері нормотворчої діяльності. Справа в тому, що в цей день парламенту не вдалося подолати вето Президента України на Закон України “Про закони і законодавчу діяльність”.

Від моменту внесення першого проекту, що пропонував врегулювати ці відносини і до дня голосування в парламенті, яке не принесло бажаних результатів, пройшло довгих вісім років. За тривалістю цей процес можна порівняти з підготовкою Основного Закону або кодифікованого акту. Воно й зрозуміло, зважаючи на важливість даного Закону, своєрідного Кодексу з нормотворчості. Протягом всього цього часу в стінах парламенту і за їх межами йшли безперервні дискусії з приводу предмету регулювання та інших питань проекту: нормотворчих ініціатив, порядку внесення, розгляду проектів нормативно-правових актів, їх прийняття та набуття ними чинності, нормотворчої техніки тощо.

Перший проект закону “Про нормативно-правові акти України” було внесено ще в січні 1995 року, до розробки якого було залучено відомих фахівців-правознавців, в тому числі з Академії правових наук України та Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Згодом намагання певних кіл в парламенті призвели до розділення предмету регулювання і існування двох проектів законів “Про нормативно-правові акти” і “Про закони і законодавчу діяльність”.

Хибність цієї позиції була відмічена в Пропозиціях Президента України до Закону України “Про закони і законодавчу діяльність”, коли він зазначив - “вбачається за доцільне підготувати до розгляду Верховною Радою України з урахуванням висловлених зауважень проект єдиного закону про закони та інші нормативно-правові акти, в якому комплексно врегулювати всі питання нормотворчої діяльності”1.

Тобто, необхідно констатувати, що такі намагання відкинули законодавчий процес в питанні врегулювання нормотворчої діяльності на цілих 6 років, оскільки саме шість років тому, в листопаді 1997 року, було внесено на розгляд парламенту альтернативний проект закону “Про закони і законодавчу діяльність”, який мав вужчий предмет регулювання, ніж проект закону “Про нормативно-правові акти”.

Як наслідком такого розподілу предмету регулювання стало накладення Президентом України вето як на проект Закону України “Про нормативно-правові акти” в лютому 2000 року, так і на проект Закону України “Про закони і законодавчу діяльність”. До речі, останній закон було ветовано 4 рази. І саме 11 липня 2003 року парламенту остаточно не вдалося подолати вето Президента.

У глави держави виникали обґрунтовані сумніви щодо відповідності як одного, так і іншого проектів Законів положенням Конституції України. Що й стало причинами не підписання цих проектів.

Фактично, на сьогодні існує чотири проекти законів, які могли б стати регулятором нормотворчої діяльності у державі. Це два альтернативні проекти Закону України “Про нормативно-правові акти”, проект Закону України “Про закони та законодавчу діяльність”, та проект Закону України “Про підзаконні нормативно-правові акти”. Але прийняття цих законів постійно відкладається. Затримку з прийняттям вказаних законопроектів часто пояснюють завчасністю законодавчого визначення порядку розробки і прийняття законів та інших нормативно-правових актів. Прихильники такої позиції обґрунтовують її недостатньою практикою правотворчої діяльності державних органів України, яка б здійснювалася на рівні світових та європейських стандартів. Адже як законотворча, так і підзаконна правотворчість активізувались лише після проголошення незалежності України та визнання її суверенітету.

Звичайно, законодавство розвивалось і продовжує розвиватись бурхливо та неузгоджено, і це не сприяє високій якості та ефективності правових норм, а, відповідно, і авторитету права в державі. Звичайно, спроба правового врегулювання діяльності, до цього часу не регламентованої правовими нормами, завжди супроводжується певними проблемами – як прогалинами у правовому регулюванні, так і некоректним регулюванням певних аспектів відповідної діяльності. Але цей факт не повинен бути перешкодою для прийняття відповідних нормативно-правових актів та врегулювання відносин правотворчості на належному правовому рівні. Розробка проекту нормативно-правового акта поєднує в собі два основні процеси: формулювання політики та укладення тексту проекту2. І для ефективної реалізації вказаних процесів необхідним є детальне врегулювання даної діяльності. Неврегульованість механізмів правотворчості на законодавчому рівні призводить до того, що нерідко приймаються недостатньо технічно опрацьовані проекти, що містять неточні і нечіткі розпорядження, протиріччя і прогалини. Не всі нормативні акти, які готуються, уніфіковані за структурою і стилем викладу, узгоджені з чинним законодавством, не завжди дотримується єдність термінології. Відсутні досконалі механізми дотримання правила обов’язкової заміни застарілих актів і їх частин, внесення до них своєчасних змін. 3

Вважаємо за необхідне дати стислий аналіз основних законопроектів з питань нормотворчої діяльності.

Як уже зазначалося вище, проект закону „Про нормативно-правові акти” було внесено на розгляд Верховної ради України ще в січні 1995 року. У вказаному проекті вперше була зроблена спроба комплексно врегулювати всі питання, пов’язані із нормотворчою діяльністю в Україні. Передбачалось, що Закон має за мету “створення системи внутрішньо-узгоджених нормативно-правових актів, спрямованої на забезпечення належних умов для реалізації прав і свобод громадян та їх ефективного захисту, властивих правовій державі принципів верховенства права, демократизму і справедливості і підвищення ефективності регулювання суспільних відносин в Україні із забезпеченням високої якості та стабільності нормативно-правових актів України”. Аргументом на користь існування цього закону його розробники представляли те, що даний закон мав би бути загальним уніфікованим законодавчим актом, який визначає поняття нормативно-правового акта, юридичної сили, дає єдиний повний перелік нормативних актів, суб’єктів їх прийняття тощо.4

Очевидно, однією з основних проблем цього законопроекту було те, що його розробники ставили своїм завданням правове регулювання та уніфікацію нормотворчої діяльності всіх суб’єктів, наділених правотворчими повноваженнями. Але, намагаючись в одному документі врегулювати нормотворчу діяльність органів, які представляють різні гілки влади та мають цілу низку особливостей, пов’язаних як зі структурними відмінностями, так і різним механізмом вироблення та прийняття рішень, автори законопроекту настільки розширили предмет регулювання цього закону, що виключили можливість чіткого та повного врегулювання цієї діяльності. Адже чим вужчий предмет регулювання, тим більша вірогідність того, що відповідна сфера суспільних відносин буде врегульована чітко, повно та без неузгодженостей у нормативному акті. Однією з вимог юридичної техніки є певне поєднання лаконічності з повнотою викладу, а бажання авторів законопроекту всебічно врегулювати відносини у сфері нормотворчої діяльності в одному Законі мало наслідком те, що цей проект містив певні внутрішні суперечності та неузгодженості нарівні з прогалинами у правовому регулюванні даної сфери, що і стало причиною не підписання даного Закону Президентом України. Один з характерних прикладів таких неузгодженостей є змішування у проекті понять “нормотворча ініціатива”, “ініціювання проекту нормативного акта”, “внесення проекту”, “нормотворча пропозиція”, “ініціатива про необхідність прийняття нормативного акта”, що не відповідає визначеній у цьому ж Законі вимоги щодо єдності термінології нормативного акта (ст. 30, 33, 35,37 проекту Закону).5

Проект Закону “Про нормативно-правові акти” містив велику кількість спірних положень, а також положень, які порушували норми Конституції України. Такими положення проекту є:

1) Невизначеність проекту з питанням нормативних актів, прийнятих на всеукраїнському референдумі. У статті 4 та статтях 9-16 проекту (розділ 2 “Види і юридична сила нормативних актів”) не зазначається такого виду нормативних актів. Відомо, що на всеукраїнському референдумі можуть прийматися Конституція, зміни до Конституції та закони. Як відомо, Конституції України містить лише три обмеження щодо референдуму. Він не може відбуватися щодо законопроектів у сфері бюджету, податків та амністії (стаття 74). З усіх інших питань Конституція дозволяє проводити референдум і приймати на ньому відповідні закони. А проект закону не вирішує питання юридичної сили законів, які будуть прийняті на референдумі.

З іншого боку, проект визначає лише, що рішення місцевих референдумів мають вищу юридичну силу щодо нормативних актів відповідних органів місцевого самоврядування (частина 6 статті 16 проекту).

Виходячи із цієї логіки, необхідно було визначати у проекті, що рішення всеукраїнського референдуму мають вищу юридичну силу щодо закону, оскільки вони очевидно можуть змінювати, відміняти дію або ж скасовувати закони України. Але це не було відображено у проекті.

2) Проект Закону встановлює для всіх випадків прийняття нормативно-правових актів єдині стадії нормотворчого процесу, якими є:

- нормотворча ініціатива і підготовка проекту нормативного акту;

- внесення проекту нормативного акта суб’єкту нормотворення;

- розгляд та обговорення проекту нормативного акта;

- експертиза проекту нормативного акта;

- прийняття нормативного акта;

- введення нормативного акта у дію (стаття 35).

З першого погляду стає очевидним, що зазначені стадії є характерними для прийняття рішень вищими органами державної влади – Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Але більшість із них будуть зайвими у повсякденній діяльності інших органів і посадових осіб (сільських, селищних і міських голів, голів місцевих державних адміністрацій тощо), які згідно з проектом Закону уповноважені приймати нормативні акти. Нам здається, що дотримання цих стадій буде перешкодою і не дозволить ефективно здійснювати свою діяльність цими органами і посадовими особами.

3) Структура нормативно-правових актів є також єдиною для всіх актів (стаття 18). Але пропонована структура притаманна лише для законодавчих актів, і не обов’язково для всіх нормативних актів. Не відповідає дійсності твердження проекту про те, що стаття є основною і первинною структурною складовою нормативного акта (частина 1 статті 21). Практика показує, що в постановах Кабінету Міністрів України і наказах міністерств, інших підзаконних нормативних актах структурною одиницею є не стаття, а пункти.

4) Не відповідає Конституції України також положення проекту Закону про можливість суду скасувати рішення про державну реєстрацію нормативного акту (частина 1 статті 64). Це означає, що рішення про включення до державного реєстру будь-якого прийнятого закону України може бути скасовано, а отже скасований сам закон на підставі лише рішення місцевого суду. Така ситуація порушує Конституцію України, яка визначила, що лише Конституційний Суд України може приймати рішення про неконституційність законів, яке тягне за собою визнання їх не чинними (частина 2 статті 152 Основного Закону).

5) Неправильним видається також відображення у статті 74 проекту Закону конституційного принципу зворотної дії нормативно-правових актів. Проект повністю повторює формулювання статті 58 Конституції: “Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи”.

Подібне формулювання означає, що нормативні акти можуть мати зворотну дію лише у двох випадках:

- нормативний акт пом’якшує відповідальність особи;

- нормативний акт скасовує відповідальність особи.

Законодавчі акти окремих країн СНД встановлюють додатковий випадок застосування зворотної дії нормативного акту – “покращення правового статусу особи”. Так, в частині 1 статті 67 Закону Республіки Білорусь “Про нормативні правові акти Республіки Білорусь” від 10 січня 2000 року, № 361-3 йдеться: “Нормативний правовий акт не має зворотної сили, тобто не поширює свою дію на відносини, які виникли до набрання ним чинності, за винятком випадків, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність громадян або іншим чином покращує становище осіб, на яких поширює дію нормативний правовий акт ...”.

Закон Республіки Казахстан “Про нормативні правові акти” від 24 березня 1998 року, № 213-1 (частина 3 статті 37) відображає наступне правило: “Нормативні правові акти, які встановлюють або підсилюють відповідальність, покладають нові обов’язки на громадян або погіршують їх становище, зворотної сили не мають”.

Подібне правило ми можемо знайти і в статті 64 проекту Закону Російської Федерації “Про нормативні правові акти Російської Федерації” – “Дія нормативного правового акта не поширюється на відносини, які виникли до набрання ним чинності (нормативний правовий акт не має зворотної сили), за винятком випадків, коли це не передбачено спеціально в нормативному правовому акті і коли нормативний правовий акт усуває або пом’якшує відповідальність за правопорушення або іншим чином покращує становище особи”.

Проведений аналіз свідчить, що в проекті Закону слід закріпити наступне правило зворотної дії нормативних актів - “Нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, або іншим чином покращують правове становище особи”.

Ми не випадково детально зупинилися на питанні зворотної дії нормативних актів, оскільки від характеру застосування цього принципу проявляється ступінь демократичності держави і відповідності її вимогам правової держави.

Не зважаючи на висловлені вище зауваження до проекту Закону щодо юридичної сили нормативних актів, стадій прийняття нормативних актів, структури нормативних актів, реєстрації нормативних актів, необхідно привітати і підтримати ідею проекту - врегулювання відносин, які виникають при розробці, обговоренні та прийнятті всіх без винятку нормативних актів.

Важливою новацією є спроба врегулювати у проекті загальні питання дії нормативних актів, на які дається відповідь лише в науці. Така ситуація і до цього часу ускладнює процеси правозастосування у відносинах органів державної влади і приватних осіб. Відповідними положеннями проекту є:

- приписи щодо юридичної сили нормативних актів;

- приписи щодо дії нормативних актів у часі;

- приписи щодо дії нормативних актів у просторі;

- приписи щодо дії нормативних актів щодо кола осіб;

- приписи щодо прогалин нормативних актів і шляхів їх подолання за допомогою аналогії права і аналогії закону;

- приписи щодо суперечностей між нормативними актами та шляхів їх усунення тощо.

Питання про необхідність прийняття закону “Про закони й законодавчу діяльність”, з метою забезпечення верховенства Конституції й законів України, ставилось у науці вже давно. Проект Закону України “Про закони і законодавчу діяльність” спрямований на визначення місця та посилення значення закону в системі нормативно-правових актів, упорядкування і підвищення якості, стабільності законів, законодавчої діяльності. Закон визначає основні характеристики закону як правової основи усіх нормативно-правових актів, умови дії закону, порядок його зміни, суб’єктів та організаційно-правові засади законодавчої діяльності, а також вимоги щодо систематизації законів. Звичайно, внаслідок відсутності чіткого розмежування та певного перетинання предметів регулювання законопроектів “Про нормативно-правові акти” та “Про закони й законодавчу діяльність”, при прийнятті паралельно цих законів не виключена можливість дублювання норм, результатом чого може бути неоднозначність їх тлумачення та застосування, а це призведе до труднощів при реалізації цих законів.6

При цьому вважаємо за необхідне вказати на деякі спірні положення проекту Закону України “Про закони і законодавчу діяльність”:

1) Стаття 3 проекту Закону запроваджує новий термін “звичайний закон” і стаття 6 проекту визначає його, як “закон, що приймається Верховною Радою України у порядку загальної законодавчої процедури з усіх питань законодавчого регулювання, за винятком тих питань, які регулюються безпосередньо Конституцією України”. Виділення в проекті конституційних і звичайних законів України є неможливим - на відміну, наприклад, від Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Естонії, Російської Федерації, Румунії, Угорщини, Молдови, де такий поділ визначено на конституційному рівні7. Конституції зазначених зарубіжних країн передбачають існування конституційних (органічних) законів і звичайних законів. При цьому, конституційні закони можуть прийматися тільки абсолютною більшістю членів парламенту і лише з питань, які прямо передбачені Конституцією, або у випадках, коли прийняття відповідного конституційного закону прямо передбачено положеннями Конституції.

Схожою є позиція щодо положень проекту про “звід законів”, “основи законодавства”, “кодекси”, коли не визначаються предмет, ознаки, особливості та місце цих нормативних актів в системі права України.

2) Стаття 4 проекту також намагається встановити предмет регулювання Конституції України, яка “визначає загальні засади конституційного ладу, закріплює суверенітет Українського народу, основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, встановлює форми народного волевиявлення, статус, організацію та порядок діяльності органів державної влади, порядок відносин між ними, визначає територіальний устрій України, засади місцевого самоврядування, встановлює державні символи, а також регулює інші найбільш важливі суспільні відносини”. В цьому випадку вбачається порушення принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), тому що окремий закон не може встановити обмеження в конституційному регулюванні. У цьому випадку проектом закону опосередковано визнається, що окремий закон буде мати вищу юридичну силу від Конституції України.

3) Положення частини 1 статті 9 проекту, що “предметом законодавчого регулювання можуть бути будь-які суспільні відносини ..., що виникають в Україні”. Встановлення цього правила суперечитиме статтям 6 і 19 Конституції України, які визначають, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Наглядним прикладом того, що Верховна Рада України не може врегульовувати будь-які суспільні відносини є Рішення Конституційного Суду України, який встановив, що парламент, прийнявши Закон України "Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України", порушив статті 6 і 19 Основного Закону, оскільки “втрутився у повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування”8.

З цього випливає, що в суспільстві існують відносини, які врегульовуються лише законодавчою владою, а також відносини, які можуть врегульовуватися виключно органами виконавчої влади.

4) Визнаючи в статті 17 проекту Закону Президента України лише суб’єктом законодавчої ініціативи, він вступає в суперечність з положеннями Конституції України про те, що глава держави виступає суб'єктом законодавчого процесу і на стадії підписання прийнятого Верховною Радою України закону, і на стадії офіційного оприлюднення підписаного закону;

5) Важко знайти чітку різницю між положеннями статті 42 проекту про роз’яснення законів Верховною Радою України, Комітетами Верховної ради України і Верховним Судом України та положеннями статті 150 Конституції України про офіційне тлумачення законів Конституційним Судом України. Проект надає такі повноваження Верховній Раді, які звели б нанівець діяльність органу конституційної юрисдикції України. Надання цих повноважень парламенту суперечить принципу розподілу влад, закладеному в Конституції України.

Проект містив також інші невідповідності з Конституцією України та внутрішні неузгодженості і суперечності, неодноманітність термінології.

Тому, рішення Президента України про накладення вето на Закон України “Про закони і законодавчу діяльність” слід визнати цілком правильним, оскільки його дія в такій редакції не покращила б регулювання даних суспільних відносин, а тільки призвела б до неузгодженостей і труднощів у правозастосуванні.

Законопроект “Про підзаконні нормативно-правові акти” (який був підготовлений, але не був навіть зареєстрованим у парламенті), дає можливість врегулювати та уніфікувати підзаконну нормотворчу діяльність – діяльність Президента України, органів виконавчої влади, суб’єктів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, пов’язаної з прийняттям або виданням підзаконних нормативно-правових актів, враховуючи їх особливості.

Також існують пропозиції щодо прийняття спеціального Закону виключно щодо правотворчої діяльності органів виконавчої влади, в якому пропонується відобразити особливості механізму та процедур діяльності органів виконавчої влади з питань розроблення, подальшого опрацювання, прийняття і видання, зміни та скасування ними правових актів як нормативного, так і індивідуального характеру9. І така пропозиція має певну рацію, адже шляхом відпрацювання належних правових процедур розробки й прийняття управлінських рішень створюються умови для удосконалення механізмів повсякденної діяльності органів виконавчої влади.10

Події в кінці 2003 року засвідчили, що не подолання Верховною Радою вето Президента України не стало закінченням процесу підготовки законодавчого акту в сфері нормотворчості, а лише закінченням певного етапу, за яким має слідувати інший, якісніший етап. Про це свідчить факт подання Міністерством юстиції України в жовтні 2003 року на розгляд уряду нового проекту Закону України "Про нормативно-правові акти"11. Представники міністерства запевняють, що він суттєво відрізняється від попередньої редакції.

На даному етапі відповідальним за розробку нового проекту закону є Центр правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України, який займається цим за дорученням Міністра, залучивши представників органів державної влади, міжнародних неурядових організацій та науковців12.

Аналіз поданого на розгляд Кабінету Міністерство України проекту Закону України “Про нормативно-правові акти України” свідчить, що він також залишає невирішеними проблеми, притаманні для попередніх проектів і які стали причинами їх неприйняття.

Однозначним є те, що даний проект потребує детального доопрацювання його термінології, структури, приведення у відповідність до Конституції України, врахування зарубіжних досягнень в даній сфері. Так, проект визнає суб’єктом нормотворення лише державний орган, не враховуючи можливість прийняття нормативно-правового акту органами місцевого самоврядування. Проект також безпідставно розмежовує поняття законодавчого акту і закону; всупереч положенням Конституції України визнає кодекси України нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, ніж закони.

На нашу думку, в майбутньому законі, який буде врегульовувати здійснення нормотворчої діяльності у державі, мають бути вирішені усі зазначені вище проблеми. Але одним із найбільш дискусійних залишається питання про шляхи формування системи законодавства з питань нормативно-правових актів. Можна виокремити чотири підходи до розв’язання цієї проблеми:

1) Прийняти новий Закон “Про нормативно-правові акти”, який має врегулювати питання всієї системи нормативних актів в Україні. Такий шлях вирішення цього питання є характерним для країн-колишніх республік СРСР, зокрема Республікам Білорусь і Казахстан.

2) Прийняти два основоположні закони “Про закони і законодавчу діяльність” і “Про підзаконні нормативні акти”. Основне твердження прихильників цього підходу полягає в тому, що в одному законодавчому акті об’єктивно неможливо об’єднати і згрупувати єдині правила для всіх нормативних актів. Це ми могли спостерігати у випадку зі старим проектом Закону “Про нормативно-правові акти”, коли питання процедури підготовки нормативного акта, його структури були виписані, за прикладом законодавчих актів або нормативних актів вищих органів державної влади. А це би зашкодило іншій кількості підзаконних нормативних актів, при підготовці і прийнятті яких не завжди можливо дотриматися всіх описаних процедур.

3) Третій шлях полягає в необхідності прийняття лише одного закону “Про підзаконні нормативні акти”. Відображення цього підходу є законодавча практика однієї з колишніх радянських республік – Молдови, в якій прийнято лише Закон “Про нормативні акти Уряду та інших органів центрального та місцевого публічного управління” від 18 липня 2003 року, № 317 – ХV.

Роз’яснення цього підходу може бути лише те, що неможливо встановлювати законом правила, яким мають відповідати інші закони. Вірніше сказати, встановлювати можна, але в нинішніх суспільних умовах, коли демократія перебуває на стадії становлення, виникають сумніви щодо їх дотримання. Доцільніше, коли вимоги до нормативного акту будуть встановлені актом вищої юридичної сили. Наприклад, коли Конституція встановлює вимоги до окремих законів. Або ж як пропонується, закон встановлюватиме вимоги до підзаконних актів. Прикладом може слугувати Бюджетний кодекс України, який за своєю юридичною природою є кодифікованим законодавчим актом і врегульовує процедуру прийняття інших законодавчих актів, фактично, рівної з ним юридичної сили, а саме – Законів про бюджет країни на певний рік. Не зважаючи на конкретні приписи Бюджетного кодексу, положення фактично кожного закону про бюджет країни порушують їх, і це не призводить до жодних юридичних наслідків. Ми отримуємо ситуацію, коли закон про бюджет приймається всупереч існуючим правилам, але це не зупиняє його дію.

Тобто, при відсутності належного рівня правової культури, які б правила не були записані у єдиному законі про нормативні правові акти, це, на жаль, не гарантує нам, що закони будуть прийматися у суворій відповідності до зазначених правил.

4) Четвертий підхід, який полягає у відмові від спроб врегулювати питання нормотворення на законодавчому рівні, замінивши її правилами, які мають різну юридичну силу. Такі правила, які встановлюють вимоги до нормативних актів містяться, зокрема, у:

- Конституції держави, яка визначає види нормативних актів, основні вимоги їх конституційності, суб’єктів їх прийняття;

- Регламентах відповідних органів (парламенту, уряду, міністерства, місцевої ради), які визначають процедуру прийняття нормативних актів;

- Рекомендаціях з підготовки окремих видів нормативних актів, які визначають вимоги до структури актів, їх мови, термінології, процедури проведення експертиз тощо.

Подібний механізм правового регулювання діє в більшості західноєвропейських країн і передбачає існування високої правової культури, як у осіб, які займаються нормотворенням, так і у осіб, які безпосередньо приймають нормативні акти. Це зумовлюється тим, що фактичну основу при розробці і прийнятті нормативних актів складають акти рекомендаційного характеру.

На даний момент в законодавстві України спостерігається існування одного із різновидів саме останнього підходу. Видання Міністерством юстиції України збірника з питань нормопроектування13 засвідчило той факт, наскільки розгалуженою є система приписів різної юридичної сили, які стосуються розробки і прийняття нормативних актів. Всю зазначену систему можна схематично розділити на три блоки:

1) Установчі приписи, які відображені в Конституції України, частково у Регламенті Верховної Ради України, Законах України “Про місцеве самоврядування” та “Про місцеві державні адміністрації”. Так, саме Конституція визначає юридичну силу рішень референдумів, повноваження Верховної Ради України на прийняття законів України, повноваження Президента України, Кабінету Міністрів України та міністерств, місцевих державних адміністрацій на прийняття відповідних нормативних актів.

2) Процедурні приписи, які містяться у Регламенті Верховної Ради України, Законі України “Про міжнародні договори України”, Бюджетному кодексі України, Законах України “Про статус народного депутата України”, “Про комітети Верховної Ради України”, Тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України.

Хочеться виокремити кілька недоліків, які, на нашу думку, існують у цій групі норм.

По-перше, присутня явна неузгодженість, а часом і протиріччя між положеннями різних нормативних актів, які регулюють одноманітні суспільні відносини (процедури). Наприклад, Бюджетний кодекс встановлює одні правила розгляду проекту закону про бюджет в уряді та парламенті, а Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України та Регламент Верховної Ради України фіксують зовсім інші правила. Ця ж ситуація відбувається і у випадку з міжнародними договорами України. В цьому випадку, ми бачимо порушення одного із принципів техніки нормопроектування – мінімізації нормативного матеріалу. Очевидно, що конкретні норми про процедуру розгляду проектів нормативних актів мають міститися у відповідних регламентах, а інші акти мають містити або відсильні норми до регламентів, або визначити лише загальні засади розгляду проекту нормативного акту. Це означає, що Бюджетний кодекс мав би містити лише відсильні норми до Регламенту Кабінету Міністрів України та Регламенту Верховної Ради України щодо порядку розгляду проекту закону про державний бюджет в уряді та парламенті.

По-друге, існуючі процедури не дають можливості уникнути створення законів та інших нормативних актів, які вступають в суперечність з Конституцією та іншим чинним законодавством. На цю мету мають бути спрямовані зазначені процедурні правила. Для прикладу, в Німеччині існують “шість синіх аркушів”, тобто перелік вимог до проектів нормативних актів, з якими мають звірятися на кожному етапі розгляду проектів. Це дозволяє уникати проблеми протиріч у законодавстві.

В Україні, як відомо, є інша ситуація – наявність внутрішньої суперечності всього масиву законодавства. І однією з проблем, яка спричиняє вказану суперечність є те, що готуючи проекти законів до розгляду в парламенті, мало уваги приділяється питанню співвідношення проекту положенням інших законодавчих актів, які діють у цій сфері.

Процедурні приписи мають спрямовуватися на те, щоб на кожному етапі прийняття проекту нормативного акту, вони проходили перевірку на відповідність:

- вимогам міжнародного, в тому числі європейського права;

- Конституції України взагалі, та принципу верховенства права, зокрема;

- положенням чинних законодавчих актів.

У випадках виявлення протиріч, необхідно зупиняти процедуру розгляду проекту, і узгоджувати його із законодавством, вилучати певні норми або приводити у відповідність з міжнародним правом та Конституцією України.



3) Методичні приписи, які формулюють правила нормотворчої техніки, вимоги до структури актів, мови, термінології, формулювань і містяться в: Тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України; Методичних рекомендаціях Міністерства юстиції України щодо розроблення проектів законів та дотримання вимог нормопроектної техніки; Методичних рекомендаціях Апарату Верховної Ради України про правила оформлення проектів законів та основні вимоги законодавчої техніки; Рекомендаціях Міністерства юстиції України з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актів; відповідних інструкціях міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Із цього переліку стає очевидним, наскільки є розпорошеними правила, які стосуються одного питання. Так, правила підготовки проектів законів містяться в регламенті уряду, рекомендаціях апарату парламенту і Міністерства юстиції України. І в них містяться відмінні правила. Інше менш значне питання, наскільки коректним є формулювання правил нормопроектування в регламенті уряду, оскільки за своїм змістом це має бути документ про процедуру діяльності уряду та його структурних підрозділів.

Головним недоліком зазначених рекомендацій є фрагментарність і несистемність вирішення питань техніки нормопроектування.

Прикладом системного викладення правил нормопроектування може бути практика ФРН, де існує довідник з нормотворчої техніки, розроблений федеральним Міністерством юстиції і має силу підзаконного нормативного акту14.

Варіантом удосконалення методичних приписів має стати уніфікація правил нормопроектування. Мається на увазі, що правила підготовки проектів законів мають бути однаковими для усіх суб’єктів законодавчої ініціативи (народні депутати України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України), так само як єдиними мають бути правила підготовки проектів підзаконних актів.

Подібна уніфікація має на меті створення одноманітних законів, постанов, інструкцій, не залежно від того, хто був фактичним розробником відповідного акту. Відсутність таких єдиних підходів призводить до суперечностей, різночитань в законодавстві, що може негативно впливати на реалізацію особами своїх прав.

На наш погляд, найбільш доцільним з точки зору удосконалення системи законодавства у сфері нормотворчої діяльності та створення передумов для кодифікації відповідного законодавства могло б стати прийняття блоку нормативно-правових актів:


  1. Закону “Про закони й законодавчу діяльність в Україні”, який буде регламентувати технології законотворчості, процедури розробки й прийняття законів;

2) Закону “Про підзаконні нормативно-правові акти”, який уніфікував би види та форму підзаконних нормативно-правових актів, їх юридичну силу, процедуру їх розробки та прийняття. Чітка та повна урегульованість цих питань у одному нормативному акті сприяла б ліквідації прогалин та протиріч у регулюванні здійснення підзаконного нормотворення різними суб’єктами правотворчості.

Вказані законопроекти внаслідок чіткого розмежування предметів їх регулювання, є незалежними один від одного, - цей факт запобігатиме виникненню будь-яких колізій між ними15;

3) Методичних рекомендацій з підготовки та оформлення проектів законів (правила законопроектування);

4) Методичних рекомендацій з підготовки та оформлення проектів підзаконних актів.

Прийняття такого блоку нормативно-правових актів дозволить всебічно врегулювати нормотворчу діяльність в державі з розмежуванням процедур підготовки, оформлення та прийняття актів різної юридичної сили суб’єктами нормотворчого процесу.

Однак факт підготовки Міністерством юстиції проекту Закону „Про нормативно-правові акти” свідчить про те, що в Україні на даний момент обрано саме варіант прийняття нового Закону “Про нормативно-правові акти”, який має врегулювати питання всієї системи нормативних актів в Україні. Тому вважаємо за необхідне зупинитися на проблемі визначення єдиного підходу до поняття нормативно-правового акту, вирішення якої має важливе значення для позитивного врегулювання нормотворчої діяльності в державі.

На даний момент, в науці можна виділити існування щонайменше трьох підходів до розуміння нормативних правових актів.

Представники традиційного підходу розуміють під нормативно-правовим актом “офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий (далі - прийнятий) уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для невизначеного кола суб'єктів, та розрахований на тривале, багаторазове застосування до передбачених ним життєвих ситуацій”. Саме таке визначення було відображено в статті 4 проекту Закону України “Про нормативно-правові акти”.

Здавалося б, що все вірно в цьому визначенні нормативного акта. Але у нас викликає зауваження лише один момент – визначення суб’єкта, який уповноважений приймати норми права, тобто загальнообов’язкових правил поведінки. Традиційно вважається, що більшість органів або осіб, які є представниками держави, уповноважені приймати норми права. Ця концепція очевидно виходить з тих позицій, що держава створена і існує в суспільстві саме для врегулювання відносин між членами цього суспільства за допомогою своїх представників – державних службовців. При цьому підході, що панує і зараз в Україні, визнається, що нормативним актом буде як Закон, прийнятий Верховною Радою України, Постанова Кабінету Міністрів України, так і рішення голови райдержадміністрації, тощо.

Представники політичного підходу16 говорять про те, що тільки політичні органи або посади можуть приймати загальнообов’язкові правила поведінки для всього населення. У згаданих працях політичними органами або посадами визнаються:

- Президент України;

- Народні депутати України, або ж Верховна Рада України;

- Кабінет Міністрів України та окремі міністри17.

Ознаками, які свідчать про належність до політичних органів та посад, є:

1) особливий порядок набуття статусу політичного суб’єкта – внаслідок обрання або призначення. “Так, Президент і народні депутати України отримують владу безпосередньо від народу шляхом обрання на визначений строк, а члени Кабінету Міністрів України України на посади Президентом, за участі у цьому процесі Верховної ради. Парламент дає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра, яка є наслідком вираження політичної волі більшості Верховної Ради. Отже, це призначення носить суто політичний характер”18;

2) строковість обіймання посади;

3) можливість звільнення або відставки (політична відповідальність).

Так, деякі дослідники доповнюють перелік політичних суб’єктів виборними органами місцевого самоврядування (місцевими радами, місцевими головами)19. Прихильники такого підходу вбачають у даній схемі здійснення нормотворчих функцій реалізацію конституційного принципу – “... єдиним джерелом влади в Україні є народ” (частина 1 статті 5 Конституції України).

Іншими словами, народ України може здійснювати владу, в тому числі встановлювати правила поведінки, самостійно або ж “безпосередньо”, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Як відомо, народ самостійно може встановлювати правила за допомогою референдуму - всеукраїнського або місцевого.

Виходячи з висвітлених вище позицій, ми вважаємо, що не кожен орган державної влади або особи, які його представляють, можуть приймати обов’язкові для всіх приписи. Цю функцію можуть виконувати тільки ті державні органи або особи, які отримують свої повноваження від народу, а у випадку неналежного виконання своїх функцій, в першу чергу, політичних і нормотворчих, вони будуть позбавлені своїх повноважень знову ж шляхом їх не обрання.

Народ в цілому, а кожна особа окремо, обираючи народних депутатів, главу держави, депутатів місцевих рад, місцевих голів, повинні знати, який вони обирають політичний напрямок розвитку держави в цілому. Адже політичні погляди мають значний вплив на процес нормотворення, і цей факт не можна недооцінювати. Не існує жодного питання державного або місцевого життя, вирішення якого може бути політично нейтральним. При врегулюванні відносин можна стати на позицію максимального забезпечення прав людини, на позицію забезпечення державного інтересу тощо. Кожна із цих позицій відображатиме ту чи іншу політику. А громадяни при обранні депутатів на 4 роки або Президента України на 5 років голосують за певну політичну програму і вирішують, в якому напрямку розвиватиметься законодавство найближчі 4 або 5 років. Якщо стан законодавства, а отже, напрям політики в державі не задовольнятиме громадян, вони зможуть на наступний період обрати інший напрям розвитку.

У зв’язку з висловленими думками, можуть виникнути цілком обґрунтовані заперечення щодо права інших суб’єктів приймати норми права. Проект Закону України “Про нормативно-правові акти” відобразив існуючу систему органів і посадових осіб, які можуть приймати норми права, за виключенням названих вище. Такими суб’єктами визнаються:

- Національний банк України, який приймає постанови;

- Інші колегіальні центральні органи державної влади, які приймають постанови;

- Інші центральні органи виконавчої влади, які приймають накази;

- Голови місцевих державних адміністрацій, які приймають розпорядження;

- Інші органи державної влади та їх посадові особи, які приймають акти у випадках, передбачених законом (частина 2 статті 4 проекту Закону).

Проаналізувавши вказаний перелік органів державної влади і державних службовців, які на даний момент уповноважені положеннями законодавства на прийняття норм права, необхідно зазначити, що населення не має жодного відношення до процесу їх створення та не може ефективно впливати на їх діяльність. А якщо орган чи посадова особа не обирається населенням, то виникає питання, чи можуть вони для цього ж населення встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки тривалого характеру? Наша відповідь буде негативною, оскільки не відбуватиметься названого зв’язку “народ – орган (посадова особа) – народ”. Саме такий зв’язок відображатиме суть конституційного принципу - “єдиним джерелом влади є народ”.

Наша позиція щодо неможливості невиборних державних органів та посадових осіб прийняття нормативно-правових актів не означає, що вони не зможуть приймати жодних рішень при виконанні своїх функцій, які зачіпатимуть інтереси громадян. Це не так, оскільки неможливо уявити діяльність державних органів без прийняття ними індивідуальних актів, тобто рішень у конкретній справі, які повинні ґрунтуватися на чинному законодавстві. Але прийняттям таких актів і має обмежуватись нормотворча функція зазначених суб’єктів.

Інші акти, які приймаються державними органами (інструкції, рекомендації тощо), не можуть впливати на практику правозастосування, а від факту ознайомлення чи не ознайомлення фізичних або юридичних осіб з положеннями цих актів не може залежати реалізація їх прав. Зазначені акти носитимуть лише внутрішній характер і будуть спрямовані до безпосередніх виконавців цього закону в державних органах. Прикладом в цьому випадку можуть служити інструкції податкових органів. Якщо існують положення закону про оподаткування доходів фізичних осіб, то інструкція податкового органу про порядок стягнення та обрахування такого податку не може змінювати положень закону, і є лише внутрішнім документом.

Вся діяльність органів державної влади та їх посадових осіб має засновуватися на положеннях Конституції України та законів України, тому при невиконанні, з будь-яких причин, вимог закону, вони не зможуть посилатися на положення “своїх” внутрішніх інструкцій як джерело права, яке уповноважує їх діяти тим чи іншим чином.

Наступний підхід (який умовно можна назвати універсалістським) засновується на положенні, що нормативно-правовими актами є лише ті, які “мають універсальний характер за своєю дією в просторі часі і за колом осіб”20. І до них відносяться акти, прийняті:

- Верховною Радою України;

- всеукраїнським референдумом;

- Президентом України;

- Кабінетом Міністрів України;

- Національним банком України;

- іншими центральними органами державної виконавчої влади21.

А інші акти, передбачені в проекті Закону „Про нормативно-правові акти”, вважаються не нормативно-правовими, з огляду на їх локальність. До таких “локальних” актів прихильники вказаного підходу відносять:

- розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

- рішення референдумів;

- рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

- рішення сільських, селищних, міських, районних у місті рад;

- рішення виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних у місті рад;

- рішення районних і обласних рад22.

З першого погляду може видатись, що в основу подібної кваліфікації поставлено правильний критерій, а саме – ступінь поширеності правових приписів. Але дослідивши українське законодавство, ми побачимо, що є акти, які містять так звані “універсальні” норми, але їх неможливо визнати нормативно-правовими актами. Йдеться в першу чергу про Генеральні угоди, які укладаються на державному рівні між організаціями роботодавців та організаціями працівників та можуть містити загальнообов’язкові правила поведінки, навіть не передбачені іншими актами законодавства, що поширюють свою дію на всю територію держави, відповідно до Закону України “Про колективні договори і угоди”23.

Виходить, що правильність описаного вище підходу, який відносить до нормативних актів лише акти, які мають універсальну дію, підлягає сумніву, а твердження підходу не можуть слугувати єдиним критерієм для визначення поняття нормативно-правових актів.

На нашу думку, яка висловлювалася вище, нормативні акти (норми права) можуть прийматися тільки народом або тими суб’єктами, які отримали від народу належне (політичне) уповноваження. На підставі цього критерію, система нормативних актів України мала б виглядати наступним чином:

1) Конституція України;

2) Рішення всеукраїнського референдуму;

3) Закони України, та інші прирівняні до них нормативні акти:

- міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

- Декрети Кабінету Міністрів України;

- Укази Президента України з економічних питань, прийняті на підставі пункту 4 Перехідних Положень Конституції України;

4) Постанови Верховної Ради України;

5) Укази Президента України;

6) Постанови Кабінету Міністрів України;

7) Накази міністрів;

8) Рішення місцевого референдуму;

9) Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, районних і обласних рад;

10) Рішення сільських, селищних, міських, районних у місті рад;

11) Рішення сільського, селищного, міського голови.

Даний перелік побудовано таким чином, що першим нормативним актом вказується Основний Закон України (Конституція), який має найвищу юридичну силу, а далі слідують акти нижчої юридичної сили.

Цій класифікації можуть заперечити, зіславшись на те, що вона безпосередньо відображає взаємодію таких соціальних явищ, як право і політика. Це взаємовідношення свідчитиме, що належність суб’єктів до сфери права дозволяє їм створювати норми права. Всі інші суб’єкти такого права не матимуть. Саме цей підхід обґрунтовується окремими сучасними дослідниками проблем конституційного права, які аналізують вчення представників позитивістської концепції права24. Томас Гоббс, Ієремія Бентам, Джон Остін – засновники позитивістської школи права – вважали, що право походить цілком і повністю лише від політичних суб’єктів (суверена або інших державних органів).

Але наша позиція відрізняється від вчення позитивістів хоча б тим, що ми ведемо мову про вплив політичних суб’єктів на творення нормативних актів, як одного із багатьох джерел права. Іншими джерелами права безперечно є:

- звичай;

- судовий прецедент;

- нормативний договір.

Про звичай як джерело права України можна вести мову хоча б в силу існування положень статті 7 Цивільного кодексу України щодо звичаю як джерела цивільного права – “Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.”

Про судовий прецедент, як джерело права в Україні, на нашу думку, можна вести мову поки що лише в межах застосування положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1950 року. Положення Рішень Європейського суду з прав людини у конкретній справі мають застосовуватися національними органами, в тому числі судовими, нарівні з Конвенцією, оскільки вони тлумачать її та є продовженням Конвенції. В Україні присутні випадки, коли місцеві суди обґрунтовували свої рішення, зсилаючись на відповідні положення Конвенції та рішення Європейського суду у певних справах.

Про нормативні договори як джерела права йшлося вже вище, коли законодавство про колективні договори дозволяє встановлювати додаткові норми права у колективних договорах, регіональних, галузевих і генеральних угодах.

Як бачимо, всі названі джерела права реально існують і діють у правовому полі України, тому не є правильним твердження, що явище права обмежується лише нормативними актами.

Ми не погоджуємося також з тією позицією позитивістів, що один тільки факт належності до політики робить автоматично приписи уповноважених суб’єктів загальнообов’язковими, а їх обов’язковість не може оскаржуватися. Норми права та нормативно-правові акти, як документи, які містять сукупність певних норм права, мають відповідати принципу верховенства права, не порушувати права людини, не суперечити положенням Конституції України. Тільки в цьому випадку нормативно-правовий акт буде загальнообов’язковим для виконання на всій території України для всіх без винятку суб’єктів правовідносин.



Очевидно, що у сфері правового регулювання нормотворчої діяльності існує багато проблем, і далеко не всі з них знайшли відображення у цій статті. Але успішне вирішення проблем, пов’язаних з унормуванням нормотворчої діяльності, є необхідним для створення цілісної, гармонійної і досконалої системи законодавства.
Ігор Коліушко,

Голова Центру політико-правових реформ

(Україна, м. Київ),

Наталя Александрова,

Доцент Національного університету „Києво-Могилянська Академія”,

Олександр Банчук,

експерт Центру політико-правових реформ.


1 Абзац 8 пункту ІІІ Пропозицій Президента України до Закону України “Про закони і законодавчу діяльність” від 29 грудня 2000 року

2 Prof. Keith Patchett. Встановлення та дотримання стандартів розробки законопроектів//Матеріали курсу нормопроектування, підготовленого Центром законодавчих студій сера Вільяма Дейла в Інституті поглиблених правничих студій Університету Лондона.


3 Александрова Н.В. Деякі питання законодавчого правотворчої діяльності.// „Адміністративне право в контексті європейського вибору України”. Збірник наукових праць. – К, Міленіум, 2004.

4 Александрова Н.В. Деякі проблеми розвитку законодавства з питань нормотворчої діяльності органів виконавчої влади. // Правова держава. Щорічник наукових праць. Випуск 14. – К.. 2003, с.254.

5 Александрова Н.В. Деякі проблеми розвитку законодавства з питань нормотворчої діяльності органів виконавчої влади. // Правова держава. Щорічник наукових праць. Випуск 14. – К.. 2003, с.254.


6 Александрова Н.В. Деякі проблеми розвитку законодавства з питань нормотворчої діяльності органів виконавчої влади. // Правова держава. Щорічник наукових праць. Випуск 14. – К.. 2003, с.255.


7 Детальніше про конституційні і органічні закони: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, Вища шк., 1998. – С. 36-38.

8 Абзац 12 пункту 2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України" (справа про комунальні послуги), від 2 березня 1999 року, № 1-18/99.


9 Концепція реформи адміністративного права, підготовлена робочою групою Кабінету Міністрів України з підготовки Концепції реформи адміністративного права та проекту Адміністративного кодексу України – березень, 1998.


10 Александрова Н.В. Деякі проблеми розвитку законодавства з питань нормотворчої діяльності органів виконавчої влади. // Правова держава. Щорічник наукових праць. Випуск 14. – К.. 2003, с.255.


11 Закон для законодателей // Юридическая практика. - № 42 (304). - 21.10.2003

12 Інформація до проекту Закону України "Про нормативно-правові акти" // http://www.legalreform.gov.ua/

News.htm#infa



13 Нормотворча діяльність: Збірник нормативно-правових актів та методичних рекомендацій. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 288с. (Серія “Бібліотека української школи нормопроектувальників”).

14 Існує дві редакції довідника: Справочник по вопросам проверки проектов законов и постановлений – рекомендации по конституционному и единообразному оформлению правовых предписаний. – Бонн: Германский фонд международного правового сотрудничества, 1995. – 150с.; Справочник по нормотворческой технике. / Пер. с нем. – 2-е изд., перераб. – М.: Издательство БЕК, 2002. – 261с.

15 Александрова Н.В. Деякі проблеми розвитку законодавства з питань нормотворчої діяльності органів виконавчої влади. // Правова держава. Щорічник наукових праць. Випуск 14. – К.. 2003, с.256.


16 Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Монограф. – К.: Факт, 2002. – С. 68-70; Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К.: Факт, 2003. – С.19-20.

17 Коліушко І.Б. Зазначена праця.

18 Коліушко І.Б. Зазначена праця.

19 Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К.: Факт, 2003. – С. 20.


20 Енциклопедія законодавства (матеріали до спецкурсу) С.І. Алаіс, С.В. Бобровник, Д.Д. Лилак та інш., за заг. ред. В.П. Самохвалов. – К.: Український Центр духовної культури, 2003. – С. 111.

21 Там же.

22 Вказана праця. – С. 110.

23 Детальніше про це дивіться: Банчук О.А. Колективні договори як джерело (форма) права України // Держава і право очима молодих дослідників. Збірник наукових робіт міжнародної наукової конференції: Матеріали міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (29-30 листопада 2001р.). – К., 2003. – С.39-42.

24 Шевчук Станіслав. Основи конституційної юриспруденції. – Харків: Консум, 2002. – С.18-32.





Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакон України "Про інформацію". Сутність інформатизації. Закон України "Про Національну програму інформатизації". Етапи створення І тенденції розвитку засобів обчислювальної техніки. Принципи побудови та роботи персонального комп’ютера
Сутність інформатизації. Закон України “Про Національну програму інформатизації”
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакон україни про Кабінет Міністрів України Цей Закон відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження І порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Розділ I
Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакон України «Про освіту»; Закон України «Про дитячі та молодіжні громадські організації»; Положення про загальноосвітній навчальний заклад; Статут школи; Положення про організацію діяльності учнівського самоврядування
З розвитком дитячого та молодіжного лідерського руху актуальним стало питання аналізу діяльності органів учнівського самоврядування,...
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconФотоефект. Закони фотоефекту
Навчальна: активізувати знання про методи наукового пізнання природи; сформувати в учнів уявлення про фотоефект І вивчити його закони;...
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакони динаміки. Перший закон Ньютона. Інерція
Актуалізація опорних знань І практичного досвіду учнів (попередні завдання). Перевірка домашнього завдання
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЩо вивчає астрономія? План уроку
Назва астрономія походить з грецької мови (astron — зоря, nоmоs — закон), тобто це наука, яка вивчає закони зір
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакону України «Про очищення влади»
На підставі частини першої статті закону України «Про очищення влади» (далі – Закон), пункту постанови Кабінету Міністрів України...
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакон України "Про внесення змін до статті 21 Основ законодавства України про культуру" з пропозиціями Президента. І доповідає з цього приводу Юрій Богданович Ключковський від Президента. Прошу. Ключковський ю. Б
Эти Законы, то он автоматически переносится. И это будет честно и справедливо
Закон України \"Про закони І законодавчу діяльність\" iconЗакон України про вищу освіту; Концепції виховання дітей І молоді в національній системі освіти; Національної доктрини розвитку освіти України у xxiст
Національному музеї літератури України. Окрім запланованого порядку денного, викладачі поспілкувалися з академіком нан україни Миколою...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка