Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня»



Скачати 210.57 Kb.
Дата конвертації23.06.2017
Розмір210.57 Kb.

Тема: Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня»

Мета: ознайомити учнів з життєвим та творчим шляхом А.П.Дрофаня, наголосити на врученні літературної премії імені Анатолія Дрофаня Забарному Олександру Вадимовичу; розвивати вміння аналізувати та презентувати художню прозу, акторські здібності; виховувати повагу до письменників літератури рідного краю.

"Коли ти хочеш людської шани,

дбай, аби те, що ти зробив,

було в сто крат
більше тебе самого!"
А. Дрофань

Хід конференції

1. Слово бібліотекаря
Анатолій Павлович народився в місті Ічня на Чернігівщині в сім'ї залізничника. Батько письменника був завзятим мисливцем. Багато років він головував у місцевому товаристві мисливців та рибалок. Маленькому Толі нерідко випадала нагода побувати з батьком на полюванні, посидіти біля вечірнього вогнища, заночувати під копицею пахучого сіна. Анатолій Дрофань був середнього зросту, міцно складений, стрункий і жвавий. Його строга атлетична постать не змінювалася до самої смерті — такі люди не горбатіють, не згинаються навіть у похилому віці, ніколи не ходять з опущеною головою.

В Ічні хлопець закінчив семирічку, відвідував музичний і фотогурток. Та найбільше любив уроки літератури, і насамперед читання творів свого земляка Степана Васильченка. Десяток років після війни Анатолій Павлович працював журналістом і практично не писав художніх творів. Причиною цього була не лише складна праця журналіста, яка забирала багато часу, а й те, що вважався «підозрілим», оскільки перші два роки перебував на окупованій німцями Україні.

Перше оповідання А. Дрофаня «Перепел» з'явилося у 1945 році, а через одинадцять років вийшла збірка оповідань «Журка з Сонцеграда».

Особливо плідними для письменника були останні три десятиліття. За цей час він видав півтора десятка своїх книжок. Завоювали симпатії читачів романи «Таїна голубого палацу», «Буремна тиша»; повісті «У кожному камені — іскра», «Біла криниця», «Загадка старої дзвіниці»; документальна повість «Коли ми красиві»; збірки оповідань «Троянди», «Альбіон», «Земля для квітів», «Сонцелюби»; збірка сатиричних оповідань «Іменини»; книги для дітей «Про Барона, Мавру і Мале Вушко», «Коли я виросту», «Янехо» та інші твори.

Доповнюють образ Анатолія Дрофаня як людини спогади Миколи Самійленка, який вчився разом з Анатолієм Павловичем на філологічному факультеті Київського університету. Він згадує, що вже тоді юнак помітно відрізнявся з-поміж студентів своєю дорослістю: зібраний, урівноважений, розсудливий. Відчувалося, що мав більший життєвий досвід, мабуть, тому, що його тато був хворобою прикутий до ліжка і батьківські обов'язки в сім'ї рано лягли на плечі сина. А ще, як згадує Микола Самійленко, він усе вмів і за все брався. Журналіст і письменник, Анатолій Павлович мав чималу сім'ю, ніколи не цурався фізичної праці: із завзяттям порався біля землі, будував, досконало знав автосправу, з любов'ю і вміло користувався автомашиною, як тільки міг і чим тільки міг, помагав людям у їхніх скрутах. Анатолій Дрофань був завзятим мисливцем і рибалкою, захоплювався бджільництвом, вирощував сад (на батьківщині, в Ічні, вивів навіть власний сорт яблук і жартома назвав його «дрофанівкою»).

Дорога письменника обірвалася на творчому злеті. Він саме здав до друку новий роман «Музи кохання». В останній день свого життя Анатолій Павлович зайшов до видавництва «Радянський письменник» і поклав на стіл редакторові доопрацьований з урахуванням зауважень рецензентів рукопис, сказавши, що роботу завершено. Того ж дня його не стало.

Здійснював активну громадську роботу, закликав публіцистичним словом відроджувати палац Качанівка, залучивши до цього Михайла Стельмаха, збирав документальні й архівні відомості про видатних людей краю, про рід Симиренків, записував свідчення-спогади від Левка Ревуцького. Разом із скульптором і письменником Андрієм Німенком розшукав у Білорусі могилу Миколи Стороженка, а також могилу Миколи Ге на забутому хуторі поблизу Івангорода, їздив у краєзнавчі подорожі з журналістом Анатолієм Скрипником, написав спогади про Остапа Вишню, свого університетського викладача Агатангела Кримського.

В останні десятиліття свого життя виявив себе як романіст, звернувшись до історичної тематики. Задумує серію видань про Качанівку — легендарний маєток на Чернігівщині, збудований у 17 столітті графом Петром Рум’янцевим-Задунайським, що згодом перейшов у власність українським меценатам Тарновським, а потім родині Харитоненків. Світ побачили два романи письменника — «Таїна голубого палацу» та «Музи кохання». Останній вже вийшов по смерті письменника, життя якого раптово обірвалося 25 травня 1988 року у видавництві «Радянський письменник» («Український письменник»), куди він відніс рукопис щойно завершеного твору. Готується перевидання цієї історичної дилогії, яка буде доповнена багатьма раритетними світлинами.



Уявна зустріч із Станіславом Маринчиком
Маринчик Станіслав Гаврилович — український письменник, режисер і кіносценарист.

Автор кінопортретів про видатних земляків «Творець незвичайного», «Чародій», «Повторився в учнях», «Вірність», «Душа до творчості охоча» та ін.; книжки «Біле латаття» та творів у 2-х томах.

Відзнаки: Заслужений працівник культури України.

Лауреат обласної премії імені М. Коцюбинського

Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя та інших премій.

Категорії: Заслужені працівники культури України

Лауреати літературної премії імені Миколи Гоголя
№1. На 95-ті роковини Анатолія ДРОФАНЯ Про Анатолія Дрофаня уперше я почув 1954 року від його двоюрідної сестри Людмили, з якою навчався в школі. Якось вона похвалилась нам, своїм одноліткам, що її брат Анатолій живе в Києві і пише цікаві оповідання. Я дуже зрадів, що з’явилось нове ім’я літератора, вихідця з Ічні, і захотів було прочитати його твори. Але така можливість трапилась лише через два роки, коли у 1956-му році побачила світ перша книжка А. Дрофаня «Журка із Сонцеграда». Не забув письменник, де виріс, тому на титульній сторінці написав: «Дорогим землякам з синівською любов’ю і подякою за хліб-сіль», і подарував книгу Ічнянській районній бібліотеці. Оповідання земляка були настільки захоплюючі, що від тих часів я став постійним шанувальником його творчості. І почав виглядати його нових книг. А вони майже щороку виходили з-під його пера. Книжка гумору «Іменини» (1957), документальна повість «Коли ми красиві» (1962), книги оповідань «Троянди» (1963), «Альбіон» (1967), «Земля для квітів» (1968), повість «У кожному камені – іскра» (1971), книжки для дітей «Про барона, Мавру і мале вушко» (1959), «Коли я виросту» (1963), «Янехо» (1965), «Загадка старої дзвіниці» (1971). З російської мови переклав низку творів Віталія Біанкі, Михайла Алексєєва. Окремі твори Дрофаня перекладено російською, білоруською, казахською, німецькою мовами.

№2 Мріяв, звичайно, й особисто познайомитися з автором. І така зустріч відбулася 1971 року несподівано для мене. Одного серпневого дня в Ічні, на Спаса, пішов я провідати свою рідну тітку Марію та її чоловіка, мого колишнього шкільного учителя малювання, талановитого скульптора-художника Василя Швидченка, і в його майстерні зустрів Анатолія Дрофаня. Пригадую, якою радістю засяяли його мудрі очі, коли він дізнався, що в Ічні діють дві самодіяльні кіностудії «Сівач» і «Заспів».


№ 3 – В Ічні знімають кіно! А як побачити ваші стрічки? А коли дізнався, що я засновник і режисер цих студій, що навіть зараз можу це організувати, негайно запросив нас із Василем Пилиповичем до своєї «Волги». Ми поїхали дивитись фільми… Забігаючи наперед, скажу, що згодом відзнятий фільм про Анатолія Павловича «До рідних джерел» зберіг нам і досі живий образ письменника, а заодно і святкування в Ічні 100-річчя від дня народження класика української літератури С. Васильченка. Та це було згодом. А того пам’ятного дня Анатолій Павлович був такий привітний, простий і безпосередній у розмові, що в мене склалося враження, ніби я з ним давно знайомий.
№4. Згодом, коли він знову приїхав до Ічні, зателефонував мені і запросив на день народження. Тоді я дізнався, що він народився 17 листопада 1919 року. Добротну хату, у якій ми сиділи, збудував його батько, який працював залізничником. Того дня Анатолій Павлович познайомив мене зі своєю матір’ю Софією Данилівною та молодшою сестрою Валентиною. Мати була вельми лагідна і гостинна господиня, як виявилося, ще до Жовтневої революції закінчила гімназію. Сестра, за фахом лікар, стримана, скромна, надзвичайно доброзичлива. Прощаючись, на згадку про зустріч Дрофань подарував мені свою книжку «У кожному камені – іскра», яка тільки-но вийшла друком, з написом «Станіславу Маринчику на дружбу». Відтоді й зародилась наша дружба.
№5. Бувало, тільки приїде з Києва, обов’язково зателефонує, запросить до себе додому, а траплялось, що й сам приходив до мене. За довгі роки спілкування із Анатолієм Павловичем багато цікавого дізнався я про його творче життя. Ще зі шкільної лави він мріяв стати письменником. Тож старанно навчався, нагромаджував знання. 1935 року успішно закінчив семирічку (нині середня школа № 1), 16-річним юнаком вступив до робітфаку при Ніжинському педінституті. В ті роки при кафедрі української літератури діяла літературна студія, якою керував доцент Микола Павлович Сайко. Високоерудований літературознавець і талановитий поет М. Сайко згуртував навколо себе студентів – шанувальників красного слова – до числа яких входив і Анатолій Дрофань. Активістом студії був і Олекса Ющенко, який згодом став відомим поетом-піснярем, публіцистом, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом літературної премії імені Павла Тичини.
№6. Студію також відвідували студенти з Ічнянщини: Андрій Бурлака, Іван Москаленко, Григорій Мошенець, Микола Шуст. «Десь у цей час, саме в Ніжині, я відчув смак до слова, – згадував Анатолій Дрофань. – І в моєму серці зародилася думка, що в своєму виборі стати письменником я не помилився. Мені дуже хотілося пізнати таїну рідної мови, аби передавати своїми словами різні враження і творити цікаві оповіді».

Ніжин був духовною колискою для геніального Миколи Гоголя, у свій час тут навчалися відомі українські письменники: Леонід Горлач, Євген Гуцало, Віктор Костюченко, Володимир Мордань, Анатолій Мойсієнко та чимало інших талановитих майстрів слова. Ніжинський робітфак дав творчий поштовх і Дрофаню, вивів його на широкий шлях літературної творчості. По закінченню робітфаку, 1938 року, він вступає на філологічний факультет Київського університету. Та згодом почалась війна, отож університет Анатолій Павлович закінчив лише 1945-го року.


№ 7. У ті роки в університеті разом з ним навчався Дмитро Білоус, в майбутньому лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, поет, прозаїк, перекладач. У перші повоєнні роки при журналі «Дніпро», редактором якого був Андрій Малишко, діяла літературна студія «Дебют молодих». Андрій Самійлович керував тією студією, але інколи її засідання проводили інші метри літературної ниви. І от 18 липня 1945 року чергове засідання вів Павло Тичина. Там були присутні відомі українські письменники Іван Кочерга, вчений лінгвіст Степан Крижанівський та інші. Серед молодих початківців були Анатолій Дрофань, Борислав Степанюк, Дмитро Білоус, Олекса Ющенко, Іван Цинковський, Анатолій Боженко. На тому засіданні Дрофань прочитав своє оповідання «Сіль», яке схвально прийняли Павло Тичина та присутні. За кілька днів оповідання надрукувала газета «Київська правда». Дебют для Дрофаня був досить вдалим. З великою вдячністю Анатолій Павлович згадував письменника Юрія Яновського, редактора журналу «Українська література». Талановитий письменник відчув, що початківець – неординарний літератор, і у своєму журналі надрукував друге оповідання Дрофаня – «Перепел».
№8. Читачі, критика прихильно зустріли перші оповідання Анатолія Дрофаня. Це окрилило автора, надало йому снаги і творчого запалу. Він пройшов гарну журналістську школу в газетах: «Молодь України», «Колгоспне село» (нині «Сільські вісті»), журналі «Україна». На сторінках цих видань старанно відточував своє перо, набирався досвіду.

Анатолій Павлович досить часто приїздив до Ічні і завжди провідував мене. Неодноразово бував і я в його батьківській хаті та київській квартирі. Його дружина Лідія Іванівна, також родом з Ічні, за фахом санітарний лікар, завжди гостинно зустрічала гостей. У подружжя Дрофанів росли дві гарненькі та дотепні доньки з різницею в чотири роки Льоля і Люба. Згодом закінчили філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка і знайшли своє покликання в редакціях періодичних видань. Молодша Люба закінчила аспірантуру і має вчене звання кандидата філологічних наук.


№9. Пригадується, як одного разу Анатолій Павлович з блиском в очах розповів мені незвичайну новину, яку почув від поетеси Ганни Ігнатенко. Коли Ганна Георгіївна працювала над документальною повістю про декабриста Кіндрата Рилєєва, то в архівах виявила сенсаційний документ, підписаний самим Богданом Хмельницьким. У тому універсалі за № 1 писалося, що ічнянським та парафіївським жінкам і дівчатам за виявлену мужність у боротьбі з ворогами українського народу надається право носити чоловічі козацькі шапки, як символ козацької доблесті. Згодом Хмельницький підписав такі універсали і для інших міст України.
№10. Дрофань неодноразово пропонував мені організувати творчий вечір у Республіканському Будинку літераторів і показати програму моїх кінофільмів. Організатори вечора А. Дрофань та С. Плачинда зробили хорошу рекламу і 23 березня 1982 року зал Будинку літераторів був переповнений, серед глядачів було чимало відомих письменників і, звичайно, з рідної Чернігівщини: Леонід Горлач, Дмитро Головко, Володимир Дрозд, Юрій Збанацький, Ганна Ігнатенко, Григорій Коваль, Юрій Мушкетик, Борислав Степанюк та багато інших. На творчу зустріч прийшли також мої добре знайомі кіномитці режисер-оператор заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат Державної премії СРСР Валентин Орлянкін, режисер-оператор лауреат міжнародних кінофестивалів Натан Ширман, директор навчальної кіностудії Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого Григорій Вядра, завідуючий кінофотовідділом Центрального Будинку народної творчості, кінознавець Олександр Ципенюк та інші.
№11. Після перегляду кінопрограми почалось обговорення, назавжди запам’ятались мудрі та щирі промови письменників-земляків і майстрів кіно, про яких я згадував вище, а також присутніх Дмитра Білоуса, Віктора Кочевського, Олекси Ющенка, Богдана Чалого та інших. По закінченню заходу господарі гостинно запросили мене на вечерю в знамените кафе «Еней», що тоді діяло при Спілці письменників. Згодом письменниця та критик Лариса Скалій в газеті «Літературна Україна» опублікувала чималу статтю про мій кіновечір.

На повний голос про свій талант Анатолій Дрофань заявив 1984 року, коли побачив світ його біографічний роман «Буремна тиша». Головний герой твору – класик української літератури, син чоботаря з Ічні Степан Васильченко, автор безсмертних творів «Мужицька арихметика», «Чайка», оповідань, новел, сюжети яких він черпав із життя. Багато довелося вивчити матеріалу, щоб відтворити правдивий образ видатного літератора: Васильченка-учителя, Васильченка-інтелігента, Васильченка-демократа, Васильченка-письменника. Автор створив яскравий літературний портрет видатного земляка, що завдяки своїм здібностям і наполегливій праці вибився в люди, став класиком української літератури, одним з тих письменників, яких читають не тільки у нас, а й за кордоном, твори якого за тиражем посідали друге місце після видань Великого Кобзаря.


№12. Сам Анатолій Дрофань більшу частину свого життя мешкав у Києві та ніколи не забував рідної Ічні. Якось мені зізнався, що ніде йому так гарно не пишеться, як у батьківській хаті. Саме тут він написав чимало своїх творів. Влітку свій робочий стіл він ставив під величезним крислатим горіхом, навколо якого буяли кущі бузку, калини та жасмину. А поруч була батькова криниця з надзвичайно смачною водою. З рідного джерела, з цієї криниці він черпав свої сили і творчу наснагу.

Мені пощастило спостерігати творчі хвилини художника Василя Швидченка, коли він у Ічні писав портрет Анатолія Дрофаня. Василь Пилипович досить вдало відтворив натхненне обличчя письменника, коли митець на мить підняв голову від рукопису і зосереджено думав, відшукуючи потрібне слово. Тепер цей прекрасний портрет зберігається в Ічнянському історико-краєзнавчому музеї, відвідувачі якого затримуються біля цього чудового олійного полотна.

Невтомні руки Анатолія Павловича не тільки тримали перо, він зумів заново перекрити бляхою батьківську хату і вимурував з цегли гараж. А ще він дуже любив сад посаджений батьком і дбайливо доглядав фруктові дерева. Я завжди милувався, як письменник вправно і невтомно орудував косою в саду. У перших числах травня 1988 року Дрофань приїхав до Ічні і зателефонував мені. «Станіславе, приїздіть! Сьогодні наше свято (авт. – тоді був День преси), а у мене воно подвійне: вранці закінчив новий історичний роман «Музи кохання».
№13. Фактично на моїх очах створювався історичний роман «Музи кохання», продовження твору «Таїни голубого палацу». Ми разом з ним не один раз їздили в Качанівку, зустрічались там із старожилами Петрушівки та Власівки (поблизу Качанівки), і Анатолій Павлович усе розпитував про історію легендарного палацу, старанно працював над цією книгою, правдиво описував, як у нас на Ічнянщині, у романтичному помісті, переплітались долі геніїв та видатних митців української і російської культури. А щоб вивчити минуле Качанівки, Анатолій Павлович неодноразово їздив до Москви, Ленінграда, старанно вивчав архівні джерела в Києві, Чернігові. Не хто інший, як він відшукав тоді у Москві Тетяну Василівну Тарновську. Письменник запросив її приїхати в Качанівку. Незважаючи на свій похилий вік, Тетяна Василівна приїздила на свою рідну землю.

Анатолій Павлович мав власний автомобіль «Волгу» і ми відразу вирушили в Качанівку. Про наш приїзд ми по телефону повідомили Тарновську, в призначений час відбулася наша зустріч. Тетяна Василівна була вже вельми похилого віку, але від неї віяло спадковою вродою і шляхетністю, якою славився рід Тарновських. Після короткого знайомства ми пішли в парк і повільно ходили алеями, де колись прогулювалися М. Гоголь, М. Глінка, Т. Шевченко, В. Штернберг, О. Агін, М. Вовчок, І. Рєпін та багато інших легендарних митців. З неприхованою гордістю розповідала Тетяна Василівна про дружбу Тарновських з багатьма видатними діячами літератури та мистецтва.


№14. Анатолій Дрофань саме збирав матеріали для нового історичного роману «Музи кохання» про помістя Тарновських в Качанівці і ретельно розпитував Тетяну Василівну про пам’ятні події, що упродовж багатьох років відбувалися в садибі. Тетяна Василівна охоче розповідала нам про свій родовід, традиції та звичаї, що склалися в Качанівці. Багато чого вона чула від свого батька, тож щиро і задушевно ділилася спогадами про славне минуле свого родоводу. Виявляється, в садибі усі говорили виключно українською мовою, а в національному одязі постійно ходили не тільки челядники та слуги, але й господарі помістя. Тарновські були великими патріотами України. А коли зайшла мова про її особисте життя, Тетяна Василівна відверто розповіла про себе.

Народилася вона в Києві, 23 грудня 1898 року. Її батько, Василь Васильович був сином Василя Васильовича Тарновського-молодшого. І вона пояснила, що в їхньому родоводі з давніх-давен існував звичай: усім первісткам хлопчикам давати ім’я Василь. У сім’ї збереглися перекази, що батько з’явився на світ Божий настільки красивим, що дуже нагадував янголятко з ікон та біблійських картин. Батьки дуже пишалися, що новонароджений мав божественний вигляд і дуже часто зовсім оголене немовля демонстрували гостям на срібному блюді. В сім’ї первістка вельми любили і з самого малечку сердечно називали Васючок…


№15. Анатолій Дрофань зрідка перепитував її і ретельно записував до свого блокнота все, що вона розповідала, а я, затамувавши подих і боячись пропустити бодай одне слово, уважно слухав. Коли ж вона почала розповідати про свою матір, то взагалі здивувала нас. Виявилось, що її мати, графиня Марія Миколаївна О’Рук, закінчила Інститут благородних дівиць. А її родовід по батьковій лінії походив з ірландської гілки королівської династії Стюартів…

Життєві стежини неординарної жінки вельми зацікавили Анатолія Дрофаня, і він щиро зізнався мені, що як тільки закінчить і обнародує роман «Музи кохання» має намір продовжити тему Тарновських і написати про Тетяну Василівну документально-художній твір. Але письменнику не судилося втілити в життя творчий задум. Коли Анатолій Павлович повідомив, що завершив роман «Музи кохання», я поспішив побачитись з автором, щоб поздоровити його із закінченням титанічної роботи. Але по дорозі до письменника трапилася зі мною оказія, довелось кілометрів зо два вести велосипед у руках, і я затримався. Тож, коли нарешті «дочалапав» до хати, де жив Дрофань, то побачив, що Анатолій Павлович терпляче чекає мене біля воріт. Того разу ми довго розмовляли. Він, ніби відчуваючи, що бачимось востаннє, розповідав цікаві епізоди зі свого життя. Повідав, як під час окупації Ічні фашисти часто влаштовували облави і впійману молодь під конвоєм відправляли в Ніжин. Одного разу схопили і його. І опинився він у Ніжині, де за огорожею з колючого дроту, поблизу залізничної станції, тримали кілька тисяч бранців.


№16. Зі сльозами на очах згадував, як до нього з Ічні пішки прийшла молодша сестра Валентина. Дорога була далека – п’ятдесят кілометрів. Щоб не так страшно було йти, взяла вона із собою собачку. Коли наблизились до огорожі, собачка побачила Анатолія в натовпі, спритно проникла через охорону і радісно заплигала навколо нього. Він помітив, що лапки в неї геть стерті, кровоточать. Песик від болю і збудження злегка повискував. Валентина передала брату вузлик із картопляними пиріжками. Зголоднілий і виснажений далекою дорогою, песик так жалібно просив їсти, що Анатолій щедро поділився з ним.

Напередодні відправки до Німеччини Анатолію Павловичу вдалось вирватися з неволі.

Показав він мені тоді чимало своїх книжок, які виходили у перекладах: російською, білоруською, казахською, грузинською, німецькою мовами. Мене вельми зацікавила збірка «Українське гумористичне оповідання», що вийшла в Німеччині. На її сторінках надрукували твори трьох письменників з Ічнянщини: Олекси Стороженка – «Вуса» та «Голка», Степана Васильченка – «Свекор» та Анатолія Дрофаня – «Іменинники».
№17. Було далеко за північ, а ми все ще говорили. Кілька разів я поривався йти додому, але Анатолій Павлович не відпускав. І тільки о третій годині ночі ми вийшли з хати. Я хотів було забрати несправного велосипеда, та Анатолій Павлович не віддав, мотивуючи тим, що нелегко буде мені поночі вести його в руках. Він провів мене далеко від своєї садиби, аж до засолзаводу. Прощаючись, домовилися зустрітися на початку червня, коли він повернеться з Києва.

На жаль, та зустріч була останньою. Анатолій Павлович раптово помер 25 травня 1988 року. Трапилося це у видавництві «Радянський письменник», куди він приніс рукопис відрецензованого роману «Музи кохання». Поклав рукопис на стіл редактора і на тому ж місці пішов у небуття, у вічність. Так склалося, що я не провів у останню путь свого старшого дорогого друга, бо напередодні цієї трагічної днини відбув до Львова на кінофестиваль. Як тільки я повернувся в Ічню, відразу зателефонував до Києва і висловив співчуття сім’ї письменника.


№18. Лідія Іванівна, дружина покійного, запросила приїхати на дев’ятини і пом’янути Анатолія Павловича. Того дня рідні, друзі прийшли на кладовище Берковці з квітами, я теж поклав на могилу видатного земляка троянди, привезені з Ічні. На Ічнянщині в Анатолія Павловича було чимало друзів та шанувальників його творчості і, звичайно, більшість з них не змогла приїхати в Київ. Валентина Павлівна, менша сестра письменника, запросила багатьох пом’янути брата в Ічні. І коли я з нею прощався, вона віддала мені велосипеда і пояснила, що Анатолій Павлович не тільки заклеїв пошкоджену гумову шину, але ще й змастив мою веломашину. Таким добрим, щирим і уважним залишився в моїй пам’яті старший друг – талановитий майстер красного письменства України.

У Ічні по вулиці Анатолія Дрофаня на фасаді будинку де жив і працював талановитий майстер слова, 17 листопада 2014 року мають відкривати меморіальну дошку на честь пам’яті відомого українського письменника. Пам’ятний знак встановлять з ініціативи автора цих рядків та фінансової підтримки голови правління ПАТ «Ічнянський завод сухого молока та масла», депутата Чернігівської обласної ради 4-х скликань Віктора Павловича Кияновського. Про високу повагу та шану до пам’яті письменника говорить такий факт – Ічнянська районна рада та державна адміністрація прийняли постанову «Про встановлення щорічної літературної премії імені Анатолія Дрофаня для шкільної молоді».



Основні видання

Збірка оповідань для дітей середнього шкільного віку «Журка із Сонцеграда» (1956).

Збірка сатиричних оповідань «Іменини» (1957).

Книжка для дітей «Про барона, Мавру і мале вушко» (1959).

Документальна повість «Коли ми красиві» (1962).

Збірка оповідань «Троянди» (1963).

Книжка для дітей «Коли я виросту» (1963).

Книжка для дітей «Янехо» (1965).

Збірка оповідань «Альбіон» (1967).

Збірка оповідань «Земля для квітів» (1968).

Повість «У кожному камені — іскра» (1971).

Книжка для дітей «Загадка старої дзвіниці» (1971).

Повість «Біла криниця» (1975).

Історичний роман із часів гайдамаччини «Таїна голубого палацу» (1978).

Збірка оповідань «Сонцелюби» (1979).

Історико-біографічний роман «Буремна тиша» (1984) — про Степана Васильченка.



Слово про книги Анатолія Дрофаня

«Цілком таємно» - книга розрахована на дітей молодшого віку, їхніх батьків, школярів, учителів, усіх, хто цікавиться творчістю А.Дрофаня.
До цього видання увійшли найкращі оповідання та новели для дітей письменника Анатолія Дрофаня. Його герої переживають на сторінках творів захопливі пригоди, знайомляться з великим і різноманітним світом, вчаться бачити приховане і справжнє.
Оповідання «Архімед"

Дрофань, А. Архімед // Дрофань, А. Цілком таємно: оповідання / Анатолій Дрофань. – К.: Школа, 2008. – С. 51-67.

До цього видання увійшли найкращі оповідання та новели для дітей письменника Анатолія Дрофаня. Його герої переживають на сторінках творів захопливі пригоди, знайомляться з великим і різноманітним світом, вчаться бачити приховане і справжнє. Динамічний, вдало побудований сюжет, у якому враховується психологія дитячого сприймання, - все це робить твори цікавими і зрозумілими.

«Є в діда вірний помічник – гнідий коник, маленький, кругленький, як огірочок... Своєму коникові він вигадав якесь чудернацьке ймення – Архімед. Стоїть, бува, той коник, запряжений у воза, десь під двором, похнюпив голову, дрімає, жде свого хазяїна....».

Книга розрахована на дітей молодшого віку, їхніх батьків, школярів, учителів, усіх, хто цікавиться творчістю А.Дрофаня.

Гостросюжетні, цікаві і захоплюючі, ці твори, які полюбилися юним читачам, віховують у них почуття патріотизму, розповідають про складний світ дитинства, в якому є й радоці, і прикрощі.



Інсценізація оповідання

РОМАН КУРОЧКА
На крутому березі Дністра стоїть невелике село Берізки. У тих Берізках і живе учень п’ятого класу Роман Курочка. Хлопець він на вигляд не дуже показний: невисокий, худорлявий, кирпатий, з гарними темно-сірими очима. А русяве волосся на голові за літо так вигорає на сонці, що стає білим-білим. Груди і плечі вузькі.

Роман був найменшим у класі. Вийдуть учні на фізкультуру, вишикуються в одну лінію, плече до плеча, то Курочка найостанніший. А коли йдуть строєм, Микола Перегуда, що був у класі найвищим, озирнеться та насмішкувато й кине:


— Ей, Романе, ноги вище піднімай!
І весь клас так і зайдеться сміхом.
Узагалі той Перегуда не давав бідному Курочці спокою. Високий, здоровий, він, бувало, штовхне хлопця в плече:
— Ти, Романе, навіть не курочка, а справжнісіньке курча.
Роман мовчки зносив ті глузування Перегуди. Та й що міг сказати, коли на зріст він був якраз тому під руки. Тільки одного разу не втерпів, стиснув кулаки і тремтливим голосом сказав:
— Ну почекай, ми ще з тобою поквитаємось…— і, певно, в ту хвилину Романові дуже хотілося бути більшим і сильнішим за Перегуду.
Жили Роман з матір’ю на березі Дністра. Невелика їхня хата у садочку стояла над дорогою, а кінець городу спускався до самісінької води. І влітку, поки мати працює в колгоспі, хлопець усе біля річки: то рибу ловить, то ятери сушить, то весло струже або смолить свою плоскодонку. А то збере цілу ватагу таких хлопців, як сам, та все проводить з ними змагання.
І тут Роман виявився таким майстром, що випередити його ніхто не міг. Він так спритно вимахував руками і перебирав у воді ногами, що й справді був схожий на прудку рибину (За А. Дрофанем, 256 сл.).
Бесіда за змістом тексту
Ø Визначити, про що розповідається в тексті. З’ясувати тему й основну думку висловлювання.

Ø Назвати учасників мовленнєвої ситуації. Дати їм характеристику.

Ø Чому Романа називали справжнім курчам?

Ø Хто не давав бідному Курочці спокою?

Ø У чому виявився Роман майстром?

Роман Анатолія Дрофаня “Таїна голубого палацу” (1978)

описує перші роки царювання Катерини ІІ, російсько-турецьку війну, завоювання Криму, поступове приборкання, а потім знищення Запорізької Січі, ліквідацію решток самоуправління України, селянську війну під проводом Пугачова (а побіжно і Коліївщину). “Хід історичного процесу відтворюється через причетних до нього – так чи інакше – історичних та вигаданих осіб: від Катерини та її найближчих поплічників і фаворитів (фельдмаршал Румянцев) до простих селян, козаків, солдатів-утікачів різних національностей.” Серед сюжетних ліній роману – чумацькі мандри, поневіряння та пригоди Семена Миколаєнка, який виявився втікачем і бунтівником з Білорусії, а на Запорізькій Січі був відомий під козацьким іменем Семен Гаркуша. Серед численних персонажів роману з”являєтья на сторінках книги вірний помічник тогочасного президента Малоросійської колегії Рум”янцева серб капітан Зорянич, якому граф довіряє найвідповідальніші завдання. “Своєю хоробрістю, сердечною добротою і щирістю душі заслужив повагу Рум”янцева і повне довір”я. Граф знав: коли треба здобути якусь перемогу не кількістю, не числом солдат, а тільки сміливістю та умінням військовим, кращого вожака за Зорянича на таке діло не підібрати”. Знаменною є й дружба Зорянича з козаком Семеном Гаркушею, який врятував життя капітанові.

Історичні твори Дрофаня «Таїна голубого палацу» і «Музи кохання» (останній з творчого доробку автора) про Качанівку – це осмислення важливої частки культурної спадщини минулого на основі вивчення архівів Чернігова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга. З особливою цікавістю сприймається розповідь про зустріч Анатолія Дрофаня з потомственною дворянкою Тетяною Василівною – представницею славного родовиду Тарновських, очевидцем якої був автор.

«Музи кохання»

Ця посмертна книжка відомого українського письменника Анатолія Дрофаня (1919-1988 рр.) продовжує тематичну ліні. гостросюжетного історичного роману "Таїна голубого палацу".

Красивий, затишний качанівський маєток, збудований у XVII столітті царським правителем України фельдмаршалом Румянцевим-Задунайським, позашлюбним сином Петра I, після смерті графа перейшов до нових володарів — Тарновських. У цьому помісті й відбуваються драматичні події, свідками яких мимоволі стають письменники Микола Гоголь, Нестор Кукольник, композитор Михайло Глінка, художники Віллі Штернберг, Павло Федотов, історик Микола Маркевич, поети Тарас Шевченко, Віктор Забіла та інгі діячі культури і науки українського й російського народів. Історична панорама царської Росії середини минулого віку, сімейна трагедія багатої родини господаря голубого палацу Григорія Тарновського постають перед читачем роману.




Олександр Вадимович Забарний (народився 29 квітня 1956 в місті Прилуки Чернігівської області) — український вчений-філолог, літературознавець, поет, прозаїк, публіцист, член Національної Спілки журналістів України, лауреат міжнародної премії імені М.Гоголя «Тріумф», лауреат обласних літературних премій імені Л.Глібова та М.Коцюбинсього – нагороджений премією Анатолія Дрофаня за книги «Під знаком білої плями», «Калинова сповідь» (2014 р.).



Підсумок конференції

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» icon14 грудня 2015 р. V всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
Володимира. Минуле І сьогодення (з нагоди 1000-річчя успіння князя Володимира І 400-річчя Київських духовних шкіл) : матеріали V...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconІвано-франківщина: минуле І сьогодення

Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconСлободянюк Олена Твори анатолія куща в колекції Національного музею
Непересічність особистості скульптора Анатолія Куща беззаперечна. Переконливим свідченням цього є понад 60 пам”ятників, декоративних...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconОсвіта києво-святошинського району: минуле та сьогодення вступ
В історії свого міста чи села, як у краплині води відбиваються сторінки історії українського народу. Знання історії – це шлях до...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconЛюди мистецтва І мій край Мета
Мета. Ознайомити дітей з епізодами життєвого та творчого шляху митців пов’язаними з Печеніжчиною. Будити почуття гордості за рідний...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconУчениця 9 класу Неплях Анна Учитель: Бортник К.І. “ Рання творчість ” Перший період творчості: Рання Творчість (1837-1843)
Предметом творчості поета є Україна, де «родилась, гарцювала козацькая воля», до якої поет спрямовує всі свої помисли, бо впевнений,...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconРодинне свято «Пісня – перлина народної творчості» Для ліцеїстів І курсу Людмила Шипелюк
Мета: відроджувати звичаї, традиції та обряди нашого народу; збагачувати знання ліцеїстів про народну пісню; вихову­вати любов до...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconКонтрольна робота. Творчість Т. Г. Шевченка І варіант Встановіть
Основна тематика ранньої творчості Т. Шевченка: історичне минуле, сатира на царизм, самотність
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconЕкскурс в минуле розвитку цивілізації: Екскурс в минуле розвитку цивілізації
Екскурс в минуле розвитку цивілізації: для переходу від усного до письмового способу навчання знадобилось 500 млн р від письмових...
Заочна конференція «Минуле й сьогодення творчості Анатолія Дрофаня» iconЛюдмила кулішенко
Стаття присвячена розгляду епістолярію українських літераторів П. Грабовського та В. Стуса. На основі листів проаналізовано формули...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка