Запоріжжя 2012 Жадько В. А



Сторінка2/7
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.5 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7
ТЕМА 2. Історичний розвиток світової філософії
ПЛАН

1. Філософія давніх часів:

а) давньокитайська філософія: Лао-цзи, Конфуцій;

б) давньоіндійська філософія.

2. Елінсько-римська філософія:

а) проблеми онтології (Фалес, Геракліт, Демокріт, Епікур);

б)проблеми гносеології (Платон, Аристотель);

в) етична проблематика (Епікур, Сенека, Плотін).

3.Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:

а) основні особливості релігійної філософії;

б) номіналізм і реалізм, його змістовна проблематика;

в) філософія патристики (Тертулліан, Августин);

г) докази буття Бога: Ф. Аквінат.

д) філософські погляди мислителів епохи Відродження (Монтень, Кузанець, Бруно).

4.Філософія Нового часу: проблема методу пізнання, емпіризм і раціоналізм (Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Д. Локк, Г. Лейбніц).

5.Філософія німецького ідеалізму 18 – поч. 19 ст.:

а) критична методологія І. Канта;

б) ідеалістична діалектика Г. Гегеля;

в) антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.
Коротка анотація змісту
1.а) У давньокитайській філософії представлені головні її аспекти.
Онтологічний. Світ створений із хаосу завдяки дії двох впорядкувальних духів. Інь – тяжке й важке, темне й непроникливе жіноче начало, яке є суттю землі; ян – легке, світле, проникливе чоловіче начало – небо.

Всього п’ять першостихій – вода, вогонь, дерево, метал і земля. Їх субстратна й водночас субстанціональна першооснова – ці, тобто єдине, те, що єднає і об’єднує в певні речі, процеси. Це означає, що світ являє собою різноманітні модифікації ян-ці й інь-ці. Все підпорядковується закону неба – дао, конкретним проявом якого є де.

Верховне божество знаходиться на небі – Шан-ді; там же визначається земна доля всього – і природи, і суспільства, і окремої людини. Тому термін танься – піднебесна – означає країну, державу. „Без неба народ загине. Від милості неба залежить його доля”. Але воля неба – глибока таємниця. Тому добрі й злі вчинки йдуть від людей, а мудрі правителі мають знати природу людини, перш ніж намагатись пізнати природу дао. Конфуцій радив не перейматись тим, що люди не знають мудреця чи правителя, а тим, що вони не знають природи (характеру, мотивів поведінки) людей.

1. Чому інь, будучи жіночим началом, оголошується темним, непроникливим, тяжким?

2. В чому причина того, що ян – чоловіче й легке, світле?

3. Який аналог у сучасній фізиці відповідає ці?

4. Який аналог у сучасній фізиці відповідає дао, де?

5. Як розуміти те, що земне життя людей підпорядковане Небу?

6. Чому воля Неба – глибока таємниця?

7. З яких причин слід спочатку пізнавати природу людини, а не природу Неба?

8. Що дає мудрецеві знання природи людини?

Гносеологічний аспект. Предмет пізнання – досвід мудреців, враження і спостереження простолюдинів, принципи управління країною, відносини між людьми, вміння вести бесіду. Основа пізнання – емпіричний досвід народних мас. Знання повинні мати прикладне значення – народ має вміти і вчитись жити згідно знань. Це варіант конфуціанства. В даосизмі немає заклику до пізнання, оскільки „хто говорить – не знає”, адже вже сама назва дао є відходом від нього. Має діяти принцип недіяння. Якщо людина стає на шлях пізнання, нею складно управляти. Тому слід вести природовідповідний спосіб життя, підпорядковуючись волі неба, дао.

1. Що дає простолюдину вивчення досвіду мудреця?

2. В чому суть емпіричного досвіду життя народних мас?

3. Чому вже саме вимовлення дао є відходом від його пізнання?

4. Як можна навчитись жити згідно знань?

5. Чому той, «хто говорить – не знає»? Чого саме він «на знає»?

6. Чому не діяння, а недіяння має бути способом життя людини? Як же їй діяти?

7. Чому людьми, які йдуть шляхом пізнання, складно управляти?

8. Які переваги природо відповідного способу життя? Недоліки?

Людина і суспільство. Антропологічна проблематика є головною. Лі – категорія, що означає ритуал, церемонію, благопристойність, повагу. Суб’єкт лі «шляхетний муж», «досконаломудрий» тип правителя. Щоб стати ним, треба змінювати свою природу, „виправляти ім’я” – чжен-мін. Краще відразу бути собою, бути відповідним своїй природженій сутності.



Жень – „людяність”, „гуманність”, „братолюбство”. Соціум дії жень – аристократія; народ нездатний до цього, адже потрібні досить значні розумові й вольові зусилля. Тобто, суспільство має в якості норми ієрархічну будову.

Категорії ієрархії подані поняттями: сяо – покірність і шанування батьків, ді – підлеглість і повага молодшими старших братів, чжун – відданість як всезагальний етичний принцип.

1. Чому простолюдина виховує ритуальна поведінка правителя?

2. В чому причина складності вимоги чжен-мін?

3. Чи можливо бути собою? Як це можливо?

4. Що заважає людині «відразу бути собою»?

5. Чому народ нездатний проявляти гуманність? Що заважає цьому?

6. Чим зумовлена ієрархічна побудова суспільства?

7. Чому людина має бути віддана?

8. Чи тотожні поняття покірності й шанування?

1.б) індійська філософія виникла в найтіснішій взаємодії з міфологією і релігією.

Слід зауважити, що Брахман, який є сутністю світу, являє собою вселенську людину, пурушу. Тобто, світ подібний людині за духовною ознакою, „образом” якої є дихання. Вихідна формула: „Брахман є атман”.



Космогонія. Начало – безкінечні й безкрайні води, з яких виникло золоте яйце. З яйця виник Праджапаті („володар творінь”) – пращур усіх живих істот. У нього виникло „бажання” до запліднення і розмноження, тому він „підігрів” себе через тапас („тепло” куриці-насідки) і створив три світила: Агні (вогонь) із землі, Ваю (вітер) із повітря, Адіті (безкінечність) із неба.

Гносеологія. Упанішади пов’язують пізнання із певними станами душі (атмана). Це: 1) активний стан, для пізнання нічого не важить – життєвий досвід; 2) сон зі сновидіннями і без них – початок і розвиток пізнання, оскільки душа відділяється від тіла; 3) турія – повний відхід від будь-яких зв’язків із матеріальним світом, розчинення індивідуальної душі в „стихії”(ефірі) загальносвітового атмана, повне духовне життя, яке не може бути якимось чином вираженим – адже це сфера вічного і безкінечного.

Якщо брати буддизм як фактично етико-філософське вчення, то в ньому теорія пізнання виражена у так званому восьмеричному благородному шляху Будди, який включає правильне розуміння, правильне спонукання, правильну мову, правильну поведінку, правильний спосіб життя, правильне устремління, правильне мислення, правильне споглядання. Правильне означає згідно певних чітко визначених правил, головне з яких – максимально можливе зосередження пізнавально спрямованої свідомості на об’єкті пізнання, або ж процес медитації.

Сутність людини відображена в поняттях: карма – причинно визначена життєва доля („праця”, „труд”) людини, сукупність її добрих і злих справ, що є основою для нового майбутнього існування, основою певної духовної сутності; дхарма – обов’язок, правило, право, істина, закон (в буддизмі – елемент буття, його складова); сансара – цикли постійних перетворень-перероджень, в яких проходить життя людини; нірвана – вихід (випадіння) із сансари і входження в духовну першооснову – Брахман, що дає можливість розчинитись у ній, знати її як світло, як енергію, але не пізнати її раціональні визначення.

1. Який синонім з фізики можна порівняти з Брахманом?

2. Чим дихає Брахман?

3.


2. Філософія античності є вершиною загальнолюдської світо- й самопізнавальної думки. Вона також вирішувала проблеми онтології та гносеології, що поклало початок її класифікації на матеріалістичну, що віддавала перевагу розробці вчень про першооснови буття, та ідеалістичну, для якої головне полягало в розробці методології пізнавального мислення, у знанні того, що таке суще і як його можна виразити засобами понять.

а) Фалес (бл. 624 – 547 рр. до н. е.) вважав началом всіх речей воду, а космос – живим цілісним організмом, наповненим божественними силами. Верховне божество – це „те, у чого немає ані початку, ані кінця”. Дякував долі за те, що народився людиною, а не твариною, чоловіком, а не жінкою, елліном, а не варваром.



Геракліт (бл. 520 – 460 рр. до н.е.) належить до засновників так званої стихійної діалектики. З одного боку, це справді так, адже стихію вогню він вважав такою, що все перетворює у все. З іншого, вогонь можна тлумачити як розум, який також творить зі всього єдине і в якому все, як в одному і єдиному. Тобто, це вже діалектика пізнання через боротьбу протилежностей самого мислення, а не тільки предметно-речових стихій. Говорив, що один для нього дорівнює десяти тисячам, якщо він найкращий, і що народ повинен триматись за закон як за свою захисну фортецю.

Демокріт (бл. 460 – 370 до н.е.) належить до найвидатніших енциклопедично освічених мислителів Античності. Світ він пояснював у категоріях буття і небуття. Буття – це наповненість світу атомами, що є умовою їх руху, простором для буття речей, небуття – це порожнеча. Якщо людина нічого не знає, то вона перебуває в стані небуття. Тому стверджував, що відкриття причинної залежності між явищами для нього важливіше, ніж оволодіння персидським престолом. Різноманітність матеріальних речей, явищ, процесів зумовлена відмінностями в поєднанні в них атомів за формою, порядком і положенням. Атоми „безкінечні числом і безкінечно різноманітні за формами; речі ж відрізняються між собою неділимими, з яких вони складаються, їх положенням і порядком...”. Віра людей в богів – наслідок їх розумових лінощів. Розрізняв пізнання на основі даних органів відчуття, яке не дає знання істини, та мислення, яке дає істинні знання про атомну будову речей.

Епікур (бл. 342 – бл. 270 до н.е.). Космологічні постулати:

1. Нічого не породжується із неіснуючого. Все переходить у все і всьому властиві особливі сили, вкорінені в їх сім’ях (насінні), або в елементарних структурах.

2. Всесвіт один і єдиний: один, тому що більше нічого не існує, окрім нього, і єдиний, тому що має єдину і, таким чином, вічну основу. Через що „Всесвіт завжди був такий, який він тепер, і завжди буде такий, адже немає нічого такого, від чого він міг би змінитись”.

3. Структура Всесвіту – тіла і простір, порожнеча (простір порожнечі) як умова їхнього існування в русі, без чого він не може бути достовірним для відчуттів і, відповідно, для мислення.

4. Будь-яких сутностей поза тілами й пустотою не існує. Тому тіла рухаються або ж самі по собі, або ж під дією інших тіл, переміщаючись при цьому в просторі, безкінечному за своєю природою. Час належить до сутності тіл, а не є якоюсь третьою структурою.

5. Начала всіх речей – атоми – прості і щільні, тому сутність усього, що є у Всесвіті, одна і та ж, однорідна, а за видами – різноманітна; ось чому є істина сприйняття, побудована за видимістю, й істина пізнання, породжена розумом і мисленням, які в своєму устремлінні йдуть далі видимості, чуттєвої даності, знаходячи там родові сутності і знаючи їх. Але пріоритетність належить відчуттям, уяві, яка сприймає образи, що випромінюються від поверхні будь-якого тіла. Мислення має це врахувати, щоб не допустити помилкових суджень про світ: помилки йдуть від стану людського тіла.

Закликав жити з однодумцями, непомітно. Приємне життя – розумне, моральне і справедливе, тому друзів не може бути багато. Слід у будь-якому віці займатись філософією, адже це основа щастя.

2.б) Платон (428/ 7 – 348/ 7 рр. до н.е.). В його філософії реалізувалась об’єктивна діалектика матерії та ідеї. Об’єктивно існує світ ідей як світ і світло істини і його пізнання пов’язане не тільки і не стільки із зусиллями мислення, скільки аксіоматичним сприйняттям об’єктивних ідей і подоланням матеріальної видимості речей, за якою приховується істина.

Свідомість зовнішньо-чуттєвої видимості „відає” лише „темне” знання: воно не пояснює (і не прояснює) природи речей. Прояснення йде від джерела світла, яким є вогонь, сонце. Воно є образом (це і є межа видимості, за якою „відається” істина як ідея) ідеї блага, від яких (ідеї і блага) випромінюється блага дія (дія блага), благотворна дія. „Те, що надає істинність пізнавальному і дає наснагу пізнаючому, називай ідеєю блага, причиною знання й істини, оскільки вона пізнається розумом”.

Суще як істина і істина як саме суще якраз і полягає в тому, щоб за матерією форм його втілення в різні речі і явища уміти бачити їх розум, образом якого є ідея сама по собі, а не образ будь-якого предмета; ідея прекрасна тому, що вона творить красу предметів, а не навпаки. Змінюючи форми, не можна змінити ідеї, які для неї випадкові, відносні; вона ж завжди залишається самовдоволеною і самодостатньою, такою, що відноситься тільки до себе самої як абсолютної і об’єктивної.

Ідеї, маючи об’єктивний статус, є вічними у своєму бутті, отже, їх пізнання є ніщо інше, як пригадування. Тут, як можна бачити, приховується елемент випадковості: мудрецеві випадає щаслива доля – світовий розум поселяється в його душу, надаючи йому благодіяння. Виходячи з цього, долі людей в суспільстві мають вирішувати мудреці. Оскільки цього не відбувається, в ньому домінує несправедливість, породжена суб’єктивністю правителів, яким може бути й народ як найнебезпечніший носій влади: в нього суб’єктивність перетворюється на масовий суб’єктивізм. Тому демократія – найгірша форма правління в державі.

Життєве кредо Платона: жити поруч із тим, хто кращий тебе. Кращим був Сократ, бесіди і настанови якого він постійно слухав.



Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.). Перше, на чому він наголошував, це необхідність побудови системи знання, яке знає перші причини. Знання першопричин знімає психологічний стан здивування і налаштовує душевний потенціал людини на духовні пошуки, втілені в систематичне і систематизоване мислення. „А про причини йдеться в чотирьох значеннях: однією такою причиною ми вважаємо сутність, або суть буття речі (адже кожне „чому” зводиться в кінцевому результаті до визначення речі, а перше „чому” і є причина і начало); другою причиною ми вважаємо матерію, або субстрат; третьою – те, звідки начало руху; четвертою – причину, що протистоїть останній, а саме „те, заради чого”, або благо (адже благо є ціль всякого виникнення і руху)”.

Оскільки Філософ (так його іменують у Європі) визначав філософію як процес „мислення про мислення”, є всі підстави інтерпретувати наведені ним першопричини в суто гносеологічному, тобто пізнавальному плані. Суть речі (суще) пізнається засобами мислення, підпорядкованого певним законам. Тому перша першопричина – це закони мислення. Друга – їх застосування засобами пізнавального мовлення. Третя – початок руху йде від протилежних вражень і думок, які започатковують пізнавальний процес. Четверта – мета пізнавального мислення: знайти вирішення проблеми засобами мислення як уміння об’єднати різноманітне в певну цілісність, яку він називав калокагатією, тобто єдністю істини, добра і краси.

Тобто, пізнання безпосередньо стосується не речей самих по собі, а того, що слід знайти поза їх окремішністю, що є сущим для них, а не поза ними, в якості загально-родової окремої від них сутності. Світ об’єктивних ідей належить об’єктам, а не перебуває поза ними, як вважав Платон.

Ця обставина робить науку про суще своєрідною метанаукою, метафізикою, справді наукою наук. Адже „наука всюди досліджує головним чином перше – те, від чого залежить все інше і через що це інше отримує свою назву. Отже, якщо перше – сутність, то філософ, слід думати, зобов’язаний знати начала і причини сутностей”.

Начало – це аксіома, яка не потребує доказів; це – єдине в процесі, а не одне поза процесом. Невіглаством є намагання доводити істинність аксіом, оскільки це заводить пізнавальний процес в глухий кут невизначеної безкінечності.

Суть пізнання в тому, що пізнається щось незмінне, постійне, усталене. Те, що сприймається відчуттями, не відповідає цим вимогам, тому не слід приймати те, що відчувається, за істину пізнання; навпаки, визнавши і прийнявши наявність непорушної сутності, можна, нарешті, вступити у сферу вічного, сферу пізнання, сферу загального, спільного, єдиного і необхідного, з якої ніщо суттєве не випадає і якій воно підлягає, якою воно пояснюється і в якій прояснюється чуттєва свідомість.

2.в) Сенека (4 до н.е. – 65 н.е.). Світом править закон долі, його слід дотримуватись і виконувати. „Долі ведуть того, хто хоче, і тягнуть того, хто не хоче”.

Люди за природою (= за долею ) споріднені як зі Всесвітом, так і між собою: у них спільна матерія і спільна причина – розум. „Розум – ніщо інше, як частина божественного духу, вміщена в тіло людей”. Він ріднить людей із Богом і відрізняє від тварин і рослин.

Зміст і сутність бажань і пристрастей людини позначається на її тілі мірою його духовності, морально-етичною благодійністю. Тому тіло є віддзеркаленням її духу, темним і злим, якщо пристрасті суто матеріальні, світлим і добрим, якщо в ньому панує чистий дух небесної благодаті. Його чистота визначається спрямованістю на вічне і нетлінне, нетілесне (і не тілесне). Тіло – темниця і пута душі, якщо її дух прикутий до нього; навпаки, світлиця, якщо дух має вищі устремління – моральні, образно кажучи – небесні. Не церква і не жерці наближають людину до духовних висот, „всередині нас знаходиться дух святий, що слідкує за нами і спрямовує нас серед добра; залежно від того, як ми його пестимо, він оберігає і нас: без Бога не можна стати чесною людиною”.

Раб в людині, людина як раб – це її тілесна природа; дух – „носій начал гордості, честі, мужності, великодушності, дарованих усім людським істотам, яким би не було їхнє суспільне становище”, а тому „немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне”.

Як позбутись рабського стану душі і духу? Для цього потрібно, по-перше, не йти за „вожаками стада”, по-друге – за натовпом, по-третє, йти за велінням обов’язку, визначеного розумом, оскільки він – об’єктивний, автономний і загальний, а не просто спільний для значної більшості. Навпаки, „схвалення натовпу – доказ повної неспроможності. Предметом нашого дослідження має бути питання про те, який спосіб дій найбільше гідний людини, а не про те, який зустрічається найчастіше; про те, що робить нас здатними володіти вічним щастям, а не про те, що схвалюється черню, цією найгіршою тлумачницею істини... Про духовне достоїнство зобов’язаний судити дух”.

Нарешті, досить актуальна і для нашого сьогодення проблема: „Кого вважати багатим? У чому суть багатства?” – Сенека відповідав таким чином: „Для мудреця багатство відіграє службову роль, а для дурнів – вирішальну; мудрець зовсім не піддається впливу багатства, для вас (дурнів – Ж. В.) багатство є всім”.



Плотін (203 – 269рр.). Все існує як Першоєдине, в основі якого – визначальна ідея Блага. Отже, все потрібно пізнавати як благо-подібне.

Перед людиною постає альтернатива: або вона спрямовує свої устремління на буття, або ж на небуття. За першого варіанту вона обирає Благо, за другого – зло.

„Дух – перша енергія Блага і перша його сутність; Благо перебуває нерухомо в собі самому, а Дух діє і немовби живе довкола Блага.

Душа, в свою чергу, знаходиться довкола Духу, неначе огортаючи його, і, вдивляючись в Дух, в його глибинах прозріває Благо”.

За другого варіанту душа впадає в темряву зла, презентованого матерією. Чому матерія є абсолютним злом? І що таке зло? „Це субстанція, що перебуває нижче будь-яких образів, видів і форм, мір і меж, яка не має в собі нічого благого, тому отримує порядок і вид іззовні, яка відноситься до сущих речей як жалюгідна подоба до прообразу і яка і є сутність зла, – якщо тільки у зла взагалі може бути яка-небудь сутність. І ось якраз цю субстанцію, відому під словом „матерія”, відшукує наш розум і вказує на неї як на перше зло, зло саме по собі. Тілесна природа настільки зла, наскільки причетна до матерії”.

Ознаки зла, що йдуть від матерії, такі: безмірність, безмежність і похідні від них. Ось чому „первинна темрява” – безмірність від постійної мінливості, а „вторинне – те, що потьмяніло. Тому зло, яке проявляється у вигляді невігластва і безмірності душі, є зло вторинне, а не зло саме по собі: адже й доброчесність – це не перше Благо, а тільки причетне до Блага, благоподібне”.

3. а) Виходячи з того, що середньовічний період досить тривалий (охоплює II-III – XIII-XIVст.ст.), характерні особливості духовного розвитку суспільства цього періоду доцільно розділити таким чином: філософська патристика та схоластична філософія.

Отже, філософську патристику (філософію „батьків” церкви) визначають такі риси:

1) теоцентризм – Бог є центром і джерелом блага, краси, буття, а теологія – основою філософії та всіх інших наук;

2) креаціонізм – Бог створив світ із нічого, а тому створене, змінюючись, трансформується в „ніщойність”, себто у світ душі й духу, світлом чого є слово, яке є Бог і Людина водночас;

3) провіденціалізм – Бог править світом на правах його творця, а тому визначає його долю і напрям пізнавально-пошукової духовної діяльності людини;

4) персоналізм – розуміння людини як „персони”, залежної в собі істоти, проте достатньої для богопізнання, а тому відкритої лише богові – для благодаті святого духу або ж суду божого;

5) ревеляціонізм – пізнання Божого замислу і промислу через його одкровення в священних книгах.

Що ж до схоластичної філософії, то її, крім наведених вище, вирізняють такі властивості.

1. Глобалістика в постановці й обґрунтуванні питань, що стосуються основ світобуття, а також духовних засад життя особистості.

2. Сакралізація духу як тієї субстанції в людині, яка робить її богоподібною.

3.Обґрунтування духовного характеру суспільного життя і, як наслідок, прав церкви на управління суспільством і державою.

4.Утвердження відповідального свободомислення, що й вишколило (scholion – те, що виникає із школи) логіку доведень майже до стану досконалості.

5.Домінування морально-етичної проблематики в якості предмета дослідження єдиного об’єкта пізнання – Бога, докази буття якого мали підкріпити силу безумовної віри в нього.

3.б) Головною для цього періоду (він мав свої підрозділи) була проблема універсалій – загальних понять. „Авторитети” розділились на номіналістів і реалістів.



Номіналісти (nomen – ім’я, назва) вважали, що загальним поняттям ніщо поза сферою мислення, яку вони обслуговують, не відповідає. Тобто, універсалії – суть категорії мислення, що не мають онтологічного об’єктивного статусу. Відтак реальність – це виключна прерогатива речового світу.

Реалісти (realis – речовий, дійсний) стверджували, що універсаліям: 1) відповідає загальна об’єктивна сутність, відмінна від емпіричних одиничних речей (ідея у Платона, Благо у Плотіна, Бог у Августина та ін.) і 2) вони є об’єктивно значимими, оскільки через них і в них відображена сутність речей.

Дискусія велась довкола п’яти основних універсалій: роду, виду, підвиду, сутнісної властивості (субстанції) і несуттєвої ознаки – акциденції.

Інакше кажучи, і філософія, і релігія досліджують один і той же об’єкт – первинну духовну основу світу, яка є також основою морально визначеної поведінки людини, тобто, реальність людського буття тотожна реальності духовної субстанції в ньому.

„Реальність” людини полягає в наявності в ній розумної волі. Світотворчість Бога відбувається в такій послідовності: „Бог є творець всього; спершу він за своєю милістю створив субстанції всесвіту, який належало створити; потім за своєю величчю вирішив наділити дарами кожну з них відповідно до їх стану. Із цих субстанцій саме природу людини він підпорядкував розумній волі. Адже не тому є воля, що вона є саме воля, а тому, що вона є розумна воля. Насправді, знищ розумну волю – і людини не буде. Але не навпаки, так що, якщо ти знищиш людину, то не буде й розумної волі; вона виявляється не тільки в людині, але і в ангелі, і в самому Богові”. Це і є „класичний реалізм”, або ж „об’єктивний ідеалізм”.

Засновником номіналізму є Росцелін (бл.1050-1120 рр.), який вважав, що статус об’єктивно-реального буття належить виключно окремим одиничним речам. Поняття лише позначають речі, є їх іменами, навіть своєрідними „звуками голосу”, що опосередковано відносяться до речей, а тому не відображають їх сутнісні ознаки. Подібне вчення, звичайно, заперечувало об’єктивне буття Бога як духовної субстанції, тому було заборонено церквою як єретичне, фактично-язичницьке. Адже Росцелін, не будучи атеїстом, вимушений був триіпостасну монотеїстичну сутність Бога представити суто натуралістично – у вигляді трьох богів, тобто політеїстично („тритеїзм”).

3. в) до найвидатніших представників філософської патристики слід віднести Тертуліана (160-222 рр.) і Августина Блаженного (354-440 рр.). Тертуліан вважав, що антична філософія позбавила людину душевного спокою. Філософи шукають істину і в цьому знаходять сенс свого буття. Тому філософія знижує життєву потенцію людини і має бути замінена на віру: „По відношенню правила віри не знати нічого означає знати все”. Філософія, таким чином, не повинна втручатись у справи релігії, остання ж може її використовувати для пояснення, а не дослідження.

Душа збігається за формою з тілом, інакше не можна було б щось пізнати. У першому панує влада афективних пристрастей і бажань, другому – духовні цінності, побудовані на вірі в Бога і запереченні права на лукавство розуму людини, спокушеної хіттю, будувати виправ дальні теорії цій хіті.

Перед людиною два шляхи – свобода і гріх. Вибір залежить від неї самої. Обираючи віру, людина обирає свободу від гріха; якщо навпаки – право на гріх і його виправдання.



Августин Блаженний зазначав, що філософія є не стільки мудрість, скільки любов до неї. Людина має право на пошук, але власного начала: „Звідки я прийшов сюди?” І має знати відповідь, згідно якої не мати народила й вигодувала людину, а Бог. Лише він реально існує, адже статус буття має тільки те, „що перебуває незмінно”.

Оскільки незмінність є синонімом вічності, проблемою номер один є розуміння часу і вічності. До акту творіння часу немає. Саме творіння є актом Божої волі, адже розум сам по собі на світотворчість не впливає. Тобто, час розчинений у вічності, а вічність – у часі. Але ця розчиненість не у просторі, а в душі людини. В ній постійно присутні теперішнє минулого – пам’ять, теперішнє нинішнього – споглядальне сприйняття Всесвіту, теперішнє майбутнього – надія і сподівання.

Мета пізнання – пізнання сутності творіння, яке, в свою чергу, є творінням краси і гармонії, творінням цілого. Любов – це сутність, що належить до цілого як прекрасного у своїй гармонійності. Ненависть – відсутність бачення цілого і гармонійного, шлях помилок і зла, оскільки він веде людину від сутності, а не до неї. Любов – це вічність, „стихія” розуму та умодосяжних сутностей, світло істини, все те, що визначає буття Бога. Все інше пізнається без і поза любов’ю, тому слугує злу. Ось чому не мудрість сама по собі має значення, а любов до неї. Любов – це стан душі, від якого не можна щось відняти чи щось додати, тому вона тотожна станові самоусвідомлення особистості, станові розуміння, отже, й уміння жити любов’ю і з любов’ю, мати розум і жити з розумом і розумно.

3. г) Ф. Аквінський (1225-1274 рр.) навів п’ять доказів буття Бога, які певною мірою сприяли зниженню накалу пристрастей, супроводжуваних кривавими аргументами для дисидентів:

1. Із поняття руху. Дати першопоштовх може лише те, для чого не існує стану спокою, стану потенції. Поскільки рух є, його причиною є Бог як постійна актуальна через рух субстанція.

2. Із поняття породжуючої причини. Жодна річ не може бути попереду свого буття, тобто бути причиною самої себе. Отже, Бог є першопричиною всього.

3. Із понять можливості й необхідності. Речі мають статус тимчасового буття, а це з необхідністю може призвести до зникнення буття взагалі. Тому Бог є необхідність буття.

4. Із різних ступенів організації буття. Бог – найвища якість буття, без якої воно не може бути; оскільки буття є, це свідчить про реальність Бога.

5. Із розпорядку природи. Речі, позбавлені розуму, підпорядковуються доцільності, але доцільність – властивість розумної істоти, тому Бог і є суб’єкт свідомої творчої волі.

У співвідношенні матерії і форми субстанційність належить формі, яка обмежується матерією. Тому вічність є атрибутом форми, а Бог є чиста форма без матерії.

Вічність – це міра перебування, час – міра руху. Час – це опозиція „раніше-пізніше”, а вічність не має якихось вимірів, але може вступати з ним у певну „вікову” структуру, яку й слід мати об’єктом пізнання. Оскільки це складно, філософія має ґрунтуватись також на одкровенні. Всі атрибути Бога – це його одкровення людям, а тому ціль має бути відомою людині до початку її пізнавальної автономної діяльності, що можливо лише через віру. Саме тому філософія підпорядковується релігії, – умодосяжне, яким є Бог та його атрибути, усвідомлюється за її допомогою, адже Бог відкритий людині у її відчуттях.

3. д) М. Монтень (1533-1592 рр.) вважав за необхідне подолання сили звичок, властивих громадській думці, сформованій на філософії, яка служила церковним авторитетам і авторитетові Священного Письма. Ось чому „люди, які все зважують і оцінюють розумом, нічого не беручи на віру і не спираючись на авторитет, дотримуються дуже далеких від загальноприйнятих суджень”, відчуваючи при цьому себе набагато впевненішими в діях. Звичка заважає народній масі засумніватись в істинності тих забобонів, які їй накинула релігійно-церковна віра в неймовірні чудеса.

Людина значно більшою мірою природно-тілесна, ніж розумно-духовна істота. Тобто, свою сутність може побачити і пізнати швидше в суспільно-природному оточенні, аніж у релігійних текстах, які неодмінно апелюють до віри в чудесне, спекулюючи на вірі в безсмертя. „Презирство до життя – хибне почуття, адже врешті-решт воно – все, що у нас є, воно – все наше буття”. Ось чому „наші судження, наш розум і наші душевні здібності завжди залежать від тілесних змін”.

М. Кузанський (1401-1464 рр.) свою головну роботу назвав „Про вчене незнання”. У ній чітко поставлена проблема незнання вчених на тлі всезнайства схоластичних богословів і просто люду. Знання є наслідком автономного пошуку відповідей на питання, які для людини мають онтологічне значення; навпаки, знання текстів ще нічого не дає для людини, яка їх має, але для якої вони не є спонукальними до дії. Перший тип знання є воістину філософським – він відкриває для людини безкінечну сутність духу (Бога); другий обмежує можливість пошуку межами догматичної думки того чи іншого авторитета, отже, не розриває автономні пізнавальні здібності читача або ж слухача.

Головне в пізнанні полягає не в знанні текстів, а в знанні методу його отримання. Цьому сприяє пошук принципу світобудови, який би, разом із тим, був методом його використання в якості принципу світопізнання для конкретної людини. Для М. Кузанського це принцип тотожності абсолютного максимуму з усією можливою універсальною множинністю його проявів. Отже, у всьому – все, і все – у всьому.

Чуттєві образи мінливі, тож віднайти в них прообрази вічного і незмінного, яке тільки й може бути ціллю і метою наукового пізнання, дуже складно. Тому „єдність, рівність і зв’язок є одне і те ж. Це є та потрійна єдність, якій Піфагор... вчив поклонятись. Єдність є синонім від грецького слова on, яке латиною перекладається ens (сущий), єдність і сутність. Бог є дійсно сама сутність речей, адже він – принцип буття і тому є сутністю”.

Як у математиці нуль і одиниця надають сенс усім її теоретичним конструкціям, так і в теології світ твориться Богом, адже без нього вони – ніщо. Оскільки мислить окрема людина, вона обожнює мислення, яке відкриває їй сенс буття Всесвіту і її власного як причетного до універсальної всесвітньої множинності. А тому Бог, узятий як основа Всесвіту, не нищить і не принижує людину; навпаки, взятий із церковно-богословської догматики, робить її немічною, залежною від його свавілля, а не розуму.

Дж. Бруно (1548-1600 рр.) фактично довершив розумно-математичний напрямок обґрунтування сутності Бога, Природи і Людини, тому церква так жорстоко обійшлася з ним. Він виходив із того, що Всесвіт єдиний, безкінечний і тому нерухомий. Все – єдине і, отже, у єдності можна все пізнати: „Хто хоче пізнати найпотаємніші основи природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми протиріч і протилежностей. Глибинна магія міститься в умінні вивести протилежність, попередньо знайшовши точку об’єднання”. Саме цьому, зазначав він, учив Кузанський; а загалом вчить не церква, а розум, в якому знаходять вирішення всі проблеми, оскільки він поєднує і єднає в собі всі протилежності, він знає всю їх визначеність від максимуму до мінімуму і навпаки.

Людина, безумовно, є суб’єктом пізнання. Але вона може стати ним лише за умови погляду на себе як на втілену єдність максимуму і мінімуму. „Почуття не бачуть безкінечності”, вона не є їх об’єктом. Їх призначення в тому, „щоб збуджувати розум;.. адже почуття, якими б вони досконалими не були, не бувають без деякої каламутної домішки. Ось чому істина походить від почуттів лише незначною часткою, як від дуже слабкого начала, але вона не міститься в них. – А у чому? – Істина міститься в чуттєвому об’єкті немовби у дзеркалі, в розумі – засобами аргументів і розміркувань, інтелекті – засобами принципів і висновків, у духові – у власній і живій формі”.

Все єдине і центральне, оскільки причетне до єдиного начала і єдиної причини, все є єдиносущим. У Всесвіті людського суспільства це означає право кожної людини бути в ньому і для нього центром його існування, право мати свободу вибору власного напрямку суспільного життя, обов’язок перед авторитетами, але й право на власне дослідження змісту їх вчень. Якраз таке звернення до авторитетів античної філософії дало потужний духовний сплеск по всій Європі, який і отримав назву Ренесансу або Відродження. Біля витоків цієї епохи, зазначав Ф. Енгельс, були титани думки, бо спирались вони на титанів античності.

Отже, животворний дух є істиною і світобудови, і світопізнання. Тому сутність людини – духовно-практична діяльність, творчість і жоден філософ, починаючи від Платона й Аристотеля, визнаючи існування Бога, не заперечував необхідності для неї мати свободу вибору, свободу діяльності, свободу мислення.

4. На перший план вийшли такі проблеми:

1. Що є джерелом пізнання – природа, філософські та наукові тексти, духовний потенціал самої людини?

2. Що є об’єкт і суб’єкт пізнання?

3. Що має статус буття і небуття – об’єкт чи суб’єкт?

4. Що є суб’єктом пізнання?

5.Яка саме методологія – емпірична, сенсуалістична, раціоналістична, інтуїтивно-психологічна, інтуїтивно-трансцендентальна – може претендувати на статус суб’єкта пізнання?



Ф. Бекон (1561-1626 рр.) увійшов у історію філософської думки як видатний мислитель, родоначальник емпіричної методології пізнання.

Об’єктом пізнання є природа, людина лише з неї може брати принципи і правила її пізнання.

Основа природовідповідної методології – істинна індукція. Але це не проста, а підпорядкована чітким пізнавальним цілям процедура. Перший шлях до істини: „від відчування і частковостей до найбільш загальних аксіом” і відкриття на їх основі, як на непорушній істині, так званих середніх „аксіом”. Другий – істинний – не пропускає, а враховує всі наявні частковості у сфері відчування і сприйняття, а тому формулює загальні аксіоми, глибинні за суттю і змістом свого проникнення у світ і світло природи. Тобто, це ніщо інше, як єдність всього сущого, яку досліджує вища пізнавальна математика як єдність диференційного й інтегрального обчислення. Це індукція, але така, що передбачає завершений досвід відчування об’єктивного процесу. Перший шлях – поспішний і незрілий, адже допускає бачення природи, яке їй не відповідає; другий – дозволяє її тлумачити.

Перший шлях породжує певні усталені химерні види свідомості, які заважають розумному пізнанню природи, закриваючи для суб’єкта пізнання – людини – розум природи.

Привиди (ідоли) роду вкорінені в самій природі людини. Відчуття не стільки міра речей, скільки міра чуттєвого стану самої людини, якою не можна міряти об’єктивний стан природи.

Привиди печери – помилки окремих людей, пов’язані зі специфікою їх власної природи і суспільного стану зі всіма цими наслідками.

Привиди ринку пов’язані з довільним і свавільним використанням слів, відповідним розумінню площі (натовпу), а не розумові понять, якими позначається сутність природи. „Слова просто ґвалтують розум, все змішують і ведуть людей до численних і пустих суперечок і тлумачень”.

Привиди театру йдуть від наявності численних філософських шкіл, наукових аксіом, гіпотез і т. ін., які беруть свідомість у полон часто уявною доказовістю.



Р. Декарт (1596-1650 рр.) вважав чуттєві свідчення недостатніми для того, щоб на їх основі формувати методологію пізнання істини. Це мають бути якісь вихідні начала, по-перше, настільки чіткі, виразні й самоочевидні, щоб людський розум при уважному розгляді не міг засумніватись в їх наявності, „по-друге, пізнання всього іншого повинно залежати від них так, що хоч начала і могли бути пізнанні поза пізнанням інших речей, проте, навпаки, ці останні не могли бути пізнані без знання начал”.

Цивілізованість суспільства Р.Декарт безпосередньо пов’язував із тим, настільки його духовне життя просякнуте філософським розумом і його інструментом – мисленням.

До основ пізнання Р.Декарт, серед багатьох інших, відносив такі:

1.Для пошуку істини потрібно хоча б один раз у житті поставити наявні знання під сумнів.

2.Слід постійно сумніватись не лише в істинності чуттєвих речей, але також і в математичних доказах.

3.Мислення є „все те, що відбувається в нас таким чином, що ми сприймаємо його безпосередньо самі собою; а тому не лише розуміти, бажати, уявляти, але також відчувати означає в цьому разі те ж саме, що мислити”.

4.Найвиразніше і найчіткіше можна пізнати якраз душу, а не тіло, адже стосовно неї ми постійно знаходимось у стані пошуку і фіксації її властивостей.

5.Не знаючи Бога, не можна ні про що мати якогось достовірного знання; лише поняття бога конституює необхідність буття, всі інші – тільки його можливість.

Розум слід постійно тренувати дослідженням сутності вже відомих речей, – методичне відтворення відомого робить розум проникливим і методологічно оформленим, здатним до поступового переходу на режим автономного самопізнання. Діалектика не може дати нового знання, але за її допомогою його можна засвоїти і викласти іншим. Відкриття – наслідок інтуїції, яка відкриває прості, ясні, чіткі, виразні, прозорі й самоочевидні засади буття і започатковує логічну дедукцію. Повне знання досягається за рахунок методичної енумерації – поступового охоплення цілісного й відомого знання, інтуїтивно відтвореного з пам’яті.

Бенедікт Спіноза (1632-1677рр.) будував своє філософське вчення на принципі: „Не плакати, не сміятися, а розуміти”.

Отже, вихідні аксіоми, з яких можна все вивести = довести.

1.„Все, що існує, існує або саме в собі, або в чомусь іншому.

2.Що не може бути представлене через інше, має бути представлене саме через себе.

3.Із даної певної причини необхідно витікає дія, і, навпаки, якщо немає ніякої певної причини, не можливо, щоб дія відбулася.

4.Знання дії залежить від знання причин і містить у собі останнє.

5.Речі, що не мають між собою нічого спільного, не можуть бути пізнані одна через іншу”.

Субстанція визначає себе мисленням і через його, а не фізичний, простір, змістом якого і є пізнавальний процес, презентований відповідними йому, спорідненими з ним спільними = загальними категоріями.

Математизація пізнання – ознака того, що воно йде шляхом науки – шляхом об’єктивності, адже саме в математиці „порядок і зв’язок ідей такий же, як і порядок і зв’язок речей”, де ідеї – аксіоми, а речі – логічні й необхідні висновки з них. Що стосується інших сфер пізнання – людини і природи – то тут ідеї нечіткі й невиразні, тому що вирізнити, що належить до порядку і зв’язку природних тіл, а що до людського тіла, дуже складно. Отже: „Всі ідеї, оскільки вони відносяться до Бога, істинні”. Ідеї або ж поняття – це реалії душі в її пізнавальному стані, а не образи речей, що існують поза нею і позначаються, як правило, словами.

Джон Локк (1632-1704рр.). У своїй філософській діяльності намагався тісно пов’язати пізнавальні можливості відчуттів і ґрунтованого на них мислення. Він вважав, що „1. Ідея є об’єкт мислення... 2. Всі ідеї надходять від сприйнять або рефлексії...

На його переконання, в душі не може бути жодних вроджених ідей у будь-якій їх формі – чуттєво-образній чи понятійно-мисленнєвій. Вони починають своє „життя” з чистої дошки (tabula rasa), тобто з моменту першого „враження” органів відчуттів зовнішніми для них об’єктами. Об’єкт дає якості, суб’єкт – ідеї як приналежність відчуттів, мислення, розуміння. Первинні якості невіддільні від об’єкта й породжують у свідомості прості ідеї, як-от: щільність, тілесність (протяжність), форму, рух або спокій і число. Вторинні якості не знаходяться в самих зовнішніх речах, але є силами, що викликають в людині певні відчуття, як-от: кольору, звуку, смаку, запаху і т.п.

Ступінь пізнання визначається можливостями його видів.

Інтуїтивне. Безпосереднє споглядання розумом ясних, чітких і виразних сутностей (ідей), достовірність яких безсумнівна. „Від такої інтуїції повністю залежить достовірність і очевидність усього нашого пізнання”.

Демонстративне. Розум сприймає відповідність або невідповідність ідей опосередковано, використовуючи для цього розсудок, певні порівняльні міркування, що виконують функцію доказу.

Чуттєве. Стосується фіксації реальності окремих речей як очевидних, адже не для всіх ідей розуму (свідомості) є предметно-речові об’єктивні відповідники. Це, фактично, різниця між ідеєю, сприйнятою завдяки зусиллям пам’яті, та ідеєю, що в даний момент сприймається розумом через органи відчуттів.

Слід зазначити, що „ідея” це, насамперед, наповненість душі під час мислення. Метод сенсуалізму якраз і передбачає дослідження процесу походження ідей, які людина знаходить у своїй душі як її даність. Якщо емпіризм – це досвід пошуку начал пізнання у зовнішньому світі, у світі матеріально-предметному, то сенсуалізм починає пошуки з пошуку відповіді на питання про джерело ідей або понять, які він фіксує як реальність душевного стану людини.



Готфрід Лейбніц (1646-1716 рр.). На відміну від Локка визнавав наявність у людській свідомості вроджених ідей. Таку позицію, звичайно, слід виводити із бачення ним способу організації світобуття.

В основі світу – монада як абсолютно проста субстанція, що не має в собі якихось частин, але яка складає всі розмаїття його проявів. Якщо немає частин, то, відповідно, монаді не властиві просторові виміри її буття, отже, вона є одного разу створена духовна субстанція, яку можна лише знищити. Таким чином, монада не має вікон: створена як самодостатня й самоцінна, вона змінюється лише під впливом власних „внутрішніх начал”, не впускаючи до себе нічого із зовнішнього світу і не випускаючи із себе щось назовні. Тому монади цілком унікальні, не тотожні одна іншій.

Міркування, розсудливість ґрунтується на двох началах: протиріччя і достатньої підстави. „Є також два роди істин: істини розуму та істини факту. Істини розуму необхідні, а тому протилежне їм неможливе; істини факту – випадкові, а протилежне їм можливе”.

Необхідні істини знаходять свої підстави шляхом аналізу, який здійснюється доти, доки рефлексія не доходить до первинних і вихідних основоположень. Оскільки аналіз є не що інше, як творчість різноманітного, виявляється, що першоосновою і першопочатком усього є Бог: він у всьому і все в ньому. Фактично, це Бог як Розум, Бог, який інтегрує й диференціює, це – Математик. Але, звичайно, Лейбніц визнає Бога і як творця світу, тобто у власне релігійному сенсі. Звідси богопізнання є само- і світопізнання і навпаки. Звідси також гармонія душі і тіла, хоча закони їх розвитку різні, але в Богові вони єдині.

5.а) Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) у своїй головній праці „Критика чистого розуму” відразу ж зауважує, що розум має брати свої основоположення не зі сфери чуттєвого, а можливого досвіду.

Але розум при цьому має бути самокритичним, тобто свідомим своїх пізнавальних можливостей.

Що ж таке розум? Це „здатність, яка дає нам принципи апріорного знання”. Причому, принципи мають бути непорушними за будь-яких емпіричних умов. А це можливо, якщо умови диктує розум, а тому не він відповідає змісту людських уявлень, а, навпаки, – вони мають узгоджуватись із принципами розуму, оскільки він ще не знає речей і не залежить від них і від їх вражень у свідомості суб’єкта. Ось чому лише чистий розум є суб’єктом пізнання.

Проблеми чистого розуму – Бог, свобода, індивідуальне безсмертя. Наука, яка має відповісти й вирішити їх – метафізика.

Стосовно питань розуму як суб’єкта до свого об’єкта, то вони такі: 1) Що я можу знати? 2) Що я повинен робити? 3) На що я можу сподіватись?

Відповіді залежать від методу організації їх пошуку на шляху апріоризму. Предмет має відповідати знанням розуму про нього, – інакше уникнути суб’єктивізму і догматизму шкіл неможливо. А без наукової системи філософії її не можна пропонувати „публіці”, оскільки її задовольняють лише чіткі відповіді, які і є свідченням об’єктивності розуму, а не суб’єктивізму мислителя.

Розум має силу лише в стихії чистого пізнавального мислення. У сфері емпіричної свідомості він поступається вірі, яка гармонізує людський соціум (загал) більш вагомо і впевнено, ніж його загальні й необхідні, але незрозумілі через абстрактно-відчужену методику їх отримання, вимоги.

Філософія спрямовує розум на шлях свободи; її практика – моральна, а не матеріально-виробнича чи суспільно-політична. В практиці трансцендентальної філософії народжується людина як суб’єкт моралі і моральної дії. Вона вчить тому, що і як повинно бути, а не тому, що відбувається. Ось чому її висновки імперативні для особи, яка сама собі велить і сама ж себе винить. Це складно для нас, але це і є напрямок дій можливого досвіду життя, створеного самим чистим розумом усупереч реальному чуттєво-емпіричному суспільно-історичному досвідові людства.

Пізнання не може долучити до свого змісту матеріальні предмети. Вони презентуються певними ідеями-образами, базисом яких є уявлення чуттєвої свідомості. Пізнавально-змістовного характеру вони набувають завдяки апріорним поняттям розсудливості, які виконують функцію схеми пошуку поєднання чуттєвості і розсудливості і способу активного впливу останньої на першу, наслідком чого є підвищення статусу поняття – воно набуває ознак всезагальності і категоріальності, що наближає його до статусу наукового факту.

5.б) Г.В.Ф. Гегель (1770-1831 рр.) виходив із того, що не можна, не залучаючи пізнавальні надбання людства, піддавати сумніву пізнавальні можливості розуму. Істинне знання дає система об’єктивного, а не суб’єктивного розуму.

Об’єктивне – те, що відстоялось, утвердилось, залишилось після пізнавально-психологічно забарвленого процесу індивідуального пізнання. Його й слід аналізувати, адже воно вже не розвивається, є незмінним у своєму існуванні як об’єктивний історичний дух народу. Об’єктивний розум пізнання і об’єктивний моральний дух народу мають взаємозалежну логіку розвитку, тому система знання має бути й може бути лише системою логіки.

Логіка вчить тим, що поняття в їх системному зв’язку спонукають до дії, а не мета, сприйнята на віру. Система знання починається не з чуттєвого сприйняття, а з початку знання. Ось чому філософія, яка бере свій початок із чуттєвих даних, не може стати і бути науковою.

Філософія як наука починає з розгляду пізнавального процесу як постійно замкненого на собі процесу мислення. Отже, за таких умов початок і кінець завжди збігаються, являючи собою метод і логіку, або ж методологію розвитку знань.

Завдання полягає в тому, щоб знати логічну природу духу: він має знати себе не лише в предметно-речовій, але й духовній формі, якою є його самосвідомість. Він має бути відомий собі, знаний собою і для себе.

Неосвічений спосіб мислення – коли мислять про щось інше, ніж те, в чому є мислення. „Своє” мислення – це поняття, категорії, це інші їх визначення і значення, це внутрішні трансформації самого мислення, завдяки яким воно є самодостатнім у собі процесом. Логіка мислення і є його практикою і методом, завдяки чому мова буденної свідомості, жорстко прикута до матерії природного буття, переходить у понятійну свідомість як пізнавальну, в межах якої з необхідністю здійснюється абсолютна тотожність змісту і форми, істини і достовірності. Ця „межа” збігається зі всією системою логічного саморозкриття мислення, являючи світові пізнання абсолютне знання того, що всі його проблеми вирішуються в синтезі всіх протилежностей, охоплених діалектичним методом.

Отже, система логічно сформованої філософії базується на принципах розуму, які є розумними принципами. Це – перше – принцип тотожності начала і принципу, який дозволяє реалізувати моністичну модель саморозвитку і світу, і пізнання; друге – принцип сходження системи від абстрактного до конкретного знання, яким і є системно-цілісне теоретичне його відтворення; третє – принцип тотожності історичного і логічного, де історичне є логічно впорядкована емпірична свідомість, підпорядкована принципам системи і трансформована в понятійно-категоріальне буття пізнавального діалектичного мислення.

5.в) Л. Фейєрбах (1804-1872 рр.) зазначав, що, починаючи з абстрактного поняття „чистого буття”, логіка лише в кінці пізнавального процесу приходить до теоретичної конкретної системно побудованої цілісності й повноти знання. Це вірно, але стосується виключно мислителів. Філософія має, на його думку, бути спорідненою не лише з об’єктивним історичним духом пізнання, але і з духом безпосередньої сучасної (= живої) народної конкретності. Тобто, такою ж всезагальною – це необхідний рівень філософського світорозуміння і світосприйняття – сутністю людини, як і мислення, є її безпосередня й конкретна чуттєвість. Звідси витікає, що початок життєвої філософії зворотний.

Філософія не є системою функціонування абстрагованого від світового духу абсолютного знання. Це – своєрідна пульсація розумно сформованої чуттєвості людини і світу; це – антропологічна філософія, цілісність якої знаходить своє відтворення в релігії, мистецтві, науці.

Філософія – це не стільки логіко-понятійна система знання, скільки логіка саморозвитку чуттєвості. Мислення – це уміння системно-цілісно й взаємопов’язано читати євангеліє почуттів, чуттєвості й почуттєвості загалом, – саме вони є загальною основою світобудови, її початком і кінцем.

Мислення – діалог розуму з досвідом, родового в індивіді з родовим в народі, людстві. Воно є проявом родового загального, а не наслідком абстрагуючої дії узагальнення, властивого лише людині як індивіду. Ось чому відчуття і почуття об’єднують своєю загальною і спільною природою, тому вони – істина, їх єдність – істина.

Єдність буття і мислення не лише в логіці, але й у всій сукупності всіх форм духовно-практичної діяльності людини – релігії, мистецтві, науці, філософії. Тому суб’єкт – це не лише метод побудови системно-цілісного знання; це також розумно-одухотворена чуттєва свідомість людини, категоріальні визначення якої адекватно представлені змістом міфології (= мистецтвом), релігії (= мораллю), філософії (=наукою). „Істина – не в мисленні і не в знанні як такому. Істина – в повноті людського життя і сутності”.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconЗміст вступ розділ теоретичні засади кадрового забезпечення органів публічної влади 8
Армаш Н. О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : кпу, 2012. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconОснови теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Основи теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації бібліотекарям до Міжнародного дня друзів Запоріжжя, 2016
Друг – це друге я: Методичні рекомендації бібліотекарям по відзначенню Міжнародного дня друзів /укладач М. П. Зубко; Запорізька обласна...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconНаказ №01-осн / 10 Про проведення районної акції «Запоріжжя читає Шевченка»
Запорізької обласної державної адміністрації від 11. 01. 2014 №005-осн «Про проведення обласної акції «Запоріжжя читає Шевченка»...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon2014 рік, з метою гідного відзначення 200-річного ювілею видатного сина українського народу, Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconКоростіль Л. А. Інформаційно-аналітичний бюлетень ІІ-ІV етапів Всеукраїнської учнівської олімпіади з хімії. 2011-2012 н р. Суми: рвв соіппо, 2012. 60 с



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка