Запоріжжя 2012 Жадько В. А



Сторінка3/7
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.5 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7
ТЕМА 3. Некласичні форми філософських вчень
ПЛАН
1.Сутність некласичного філософування.

2.Специфічні особливості марксистської філософії.

3.Філософія життя: А.Шопенгауер, Ф. Ніцше.

4.Екзистенційна філософія: С. К’єркегор, Ж.П. Сартр, А. Камю, М. Гайдеггер, К. Ясперс.

5.Психоаналітична філософія З.Фрейда. Неофрейдизм Е. Фромма.

6.Сучасна філософська антропологія: М. Шеллер, К. Лоренц, Е. Морен.



Коротка анотація змісту

1.Класичною можна вважати філософію, яка ставила собі за мету побудову наукової системи мислення. Найточніше цей задум висловив Г. Гегель: «Істинною формою, в якій існує істина, може бути лише її наукова система».

Але на тлі демократизації всіх сфер суспільного життя майже всіх європейських країн філософська класика стала анахронізмом. Тому філософія набула ознак життєвості й оригінальності, проте не на понятійно-діалектичних засадах, підґрунтям яких був дух минулих поколінь («мертвий хапає живого»), а засадах оригінальної суб’єктивності мислителів, які, часто свідомо, обирали ірраціоналізм як основу філософування про реалії сьогодення і сьогоденні реалії.

1.Філософське вчення К. Маркса і Ф. Енгельса вважається таким, що продовжує розвиток класичної філософії. Насправді ж це не зовсім так. Як показав історичний досвід, марсистська філософська доктрина, сполучена з позафілософськими чинниками, явила світу під прапором раціоналізму чи не найбільшу форму ірраціоналізму.

А саме: включивши основні види суспільної діяльності – матеріально-виробничу і соціально-політичну – в основу теорії пізнання, вона сприяла перетворенню філософії в ідеологію, логіка якої не є розумною, а завжди суб’єктивною і суб’єктивістською.

Діалектика зі вчення про закономірності розвитку пізнавального процесу та його викладу трансформувалась у практику революційного перетворення всього, що ставало об’єктом зацікавленої уваги асоційованого суб’єкта дії – комуністичної партії та її соціальної основи в суспільстві – пролетаріату, об’єднаного спільною бідністю, а не спільною духовністю.

3.Ірраціоналістичне спрямування філософії чи не найбільшою мірою позначилась у творчості А. Шопенгауера (1788 – 1860 рр.).

Філософську доктрину будував на тезі І. Канта про те, що „світ є моя уява”. Це та аксіома, яка пробуджує в людині філософський рівень самосвідомості. Уява – єдина об’єктивна реальність, з якої можна відкрити предметно-речову реальність. „Ти з себе повинен зрозуміти природу, а не себе з природи. Це мій революційний принцип”. Засіб пізнання світу – воля: „Всю мою філософію можна сформулювати в одному виразі: світ – це самопізнання волі”.

„Річ у собі” – це і є світова воля, яку й слід пізнавати. Але не засобами діалектики, яка є лише мистецтвом суперечки, а еристики – волі до перемоги в суперечці.

Розум підпорядковується волі, а не навпаки. Тому мораль, ґрунтована на розумі, є рабською. Свобода волі – це абсурд, оскільки поведінка людини не залежить від розумної мотивації, а підпорядкована жорсткій необхідності вродженого характеру. „Мотивація – це причинність, видима зсередини”. Оскільки світ є прояв волі, метод пізнання полягає в уподібненні світу людському тілу і пізнання на основі аналогії.

Світова воля у своїх людських вимірах проявляється як воля до життя, далі якої інтелект не йде. Любити своє існування – імператив волі до життя. Воля до життя породжує егоїзм, що є джерелом вчинків людини, рушійною силою здійснення її бажань, устремлінь до блага, щастя, радості, насолоди. Егоїзм ріднить людину і тварину. Девіз егоїста: „Все для мене і нічого для іншого!”, „я і егоїзм – це одне: якщо зникне останній, то, власне, немає вже більше й першого”. Закон мотивації – основа егоїзму, який мотивує збереження „Я”, „его”.

Ф.Ніцше (1844–1900рр.) продовжив розвиток ірраціонально-песимістичних тенденцій філософії А. Шопенгауера, доповнивши їх етичними міркуваннями зороастризму – древньоіранської релігії, в основу якої було покладено принцип одвічної боротьби сил добра і зла.

У своїх етико-філософських міркуваннях виходив із необхідності „переоцінки всіх цінностей” з позицій „надлюдини”, що знаходиться „по той бік добра і зла”. Надлюдина – це продукт міфологічного способу світосприйняття: дух його філософії – пробудити в людині інтерес до себе, до свого життя і таким чином стати над собою, а не втратити себе в іншому. Його життєво пізнавальна позиція така:

„Треба спокійно жити на вершині духу і нейтрально спостерігати життя внизу; слід бути байдужим, мужнім у світі забороненого, вміти жити в умовах лабіринту; мати семикратний досвід самітності; нові вуха для нової музики; нові очі, щоб бачити найвіддаленіше; нову совість, щоб почути раніше німі істини; бути готовим до монументальних справ; поважати себе самого, любити себе самого, бути безумовно вільним по відношенню до себе самого”.

„Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина – це те, що треба подолати. Що ви зробили, аби її подолати?”

Зовсім не випадково, що Ніцше вважав християнство за таку ідеологію, яка не дає людству приклад боголюдини як надлюдини.

Що більшою є роль моралі в суспільстві, то більшою мірою проявляється його деградація.

Ф. Ніцше визнає виключно позитивну роль політеїзму, заснованого на народній міфології, яка, в свою чергу, базується на героїці життя, повазі до життя і неповазі до нежиті.

4. С. К’єркегор (1813–1855рр.) вважав, що не можна побудувати систему буття – вона його нищить. Тому його гаслом стало „назад від системи”. Не може бути абсолютної тотожності мислення і буття, адже буття – це дух життя, а не дух логіки. Адже кожна людина – центр, і світ обертається навколо неї. Головне в діалектиці – іронія.

Істина має бути не об’єктивною, а людяною, істиною для людини, а не для науки, екзистенційною, такою, без якої немає самої людини. Ось чому Сократ обрав смерть, а не життя без можливості бути самим собою. Істина – це не знання.

Лише „суб’єктивність є дійсність”; інтровертивність – це дух суб’єктивності. Основа філософії – діалектика людського існування, яка дає можливість знати людину і людині знати себе. Основа буття як існування – суперечлива, але не в логічному, а патетичному значенні. Пристрасть – підняте до найвищої напруги протиріччя. Це і є екзистенція. В ній немає опосередкувань; тут діє принцип – або:або, або те, або інше, третього немає: або свобода – або необхідність і т.ін.

Про себе не можна говорити, ні думати в третій особі. „Я” завжди рефлексивне, а не споглядальне. Воно постійно стає, тому його не можна пізнати – воно парадоксальне. Його охоплюють категорії: існування, парадокс, страх, мить, перехід, стрибок, рішення, кінечність-безкінечність, можливість-дійсність, Я, особистість, історія, рефлексія, страждання, провина, гріх – це категорії життя, а не логіки мислення.

„Існування – це завжди одиничне, абстрактного не існує”. Це „Я” конкретної особистості. Людське – це пристрасть, а не мислення: вона є вершиною суб’єктивності. Людина не може бути визначена. Вона сама себе робить тим, що вона є. „Я повинен знайти істину, що є істиною для мене”.

„Буття Бога стверджують не доказами, а обожненням”. Віра – це внутрішній стан душі, її енергія; інтелект не може вторгатись в душу, він лише руйнує її. „Гріх розуму” в тому, що він руйнує віру, руйнує існування. „Завдання не в тому, щоб зрозуміти християнство, а в тому, щоб зрозуміти, що зрозуміти його не можливо. В цьому священна справа віри...”, тому має бути воля до віри.

Ж.П. Сартр (1905 -1980 рр.) обґрунтував екзистенціалізм як гуманістичне вчення. Його вихідна теза – існування передує сутності, тому слід виходити із суб’єкта .

Отже, не варто говорити про наявність об’єктивної природи людини, як і природи Бога. Людина просто існує. Вона така, якою себе уявляє і якою хоче стати. Це і є суб’єктивність як перший принцип екзистенціалізму. Людина – це проект у майбутнє, який переживається суб’єктивно.

Причому те, що люди обирають, завжди благо, адже ніхто свідомо не обирає зло.

З іншого боку, вибір є для людини нестерпним, - за нього потрібно відповідати. Людині хочеться втекти від відповідального буття, тому воно сприймається як постійне відчуття й почуття „тривоги”, „відчаю”, „закинутості” у світ. Хочеться існувати „як всі”, і не хочеться „бути собою”.

Таким чином, людина – це істота, яка мусить вибирати, але боїться відповідальності. Тому має бути Бог як засіб пом’якшення життєвої долі; без Бога людина самітна, одинока, вільна від залежності. Її всі покинули і вона приречена на свободу. Вона присуджена долею, яку не обирала, але вільна у своїй відповідальності.

Екзистенціалізм не робить з людини об’єкт, тому він проти матеріалізму; це – гуманізм. Людину за будь-яких умов не можна засуджувати: не існує такого загального, яке могло б відповідати її індивідуальній природі, отже, вимагати від неї відповідальності. Якщо суспільство приймає для себе якусь ціль, воно є фашистським, тому екзистенціалізм ніколи не робить із людини ціль – вона завжди не завершена, щоб бути нею.



А.Камю (1913 – 1960 рр.) вважав головною проблемою, яку філософія має вирішувати в найпершу чергу, проблему самогубства. „Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити – означає відповісти на фундаментальне питання філософії”. Питання про сенс життя найневідкладніше, але самогубство слід розглядати не як соціальний феномен, а в його найтіснішому зв’язку з мисленням конкретного індивіда: „Варто мисленню розпочатись і воно вже підточує”.

Втрачена батьківщина – це природний стан людини, який вона має в ранньому дитинстві; земля обітована – царина ідеальних сутностей мислення. І те й інше наскільки реальні, настільки ж ірреальні, тому онтологія людського життя абсурдна. Людина прив’язана до світу значно більше, ніж його негаразди й лиха. „Ми звикаємо жити задовго до того, як звикаємо мислити”.

Найабсурдніше відкриття – це відкриття часу: на момент відкриття вже звикаєш жити. „Цей бунт плоті і є абсурд”. Що відкриває час? – Те, що життя своєю, так би мовити, внутрішньою сутністю має смерть. „Але що дивно: всі живуть так, начебто „нічого не знають”. Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті. У нас є досвід смерті інших, але це лише сурогат, .. який нас не переконує”.

Головний висновок: шоб позбутись абсурду, слід змінити спосіб мислення. Людина є вічною жертвою своїх істин. Але ж немає Істини, є лише істини. Мислити означає – заново навчитись дивитись; не пояснювати, а описувати переживання; треба жити за правилом: „не існує завтрашнього дня, не існує часу взагалі”. Тоді існування отримує сенс в якості буття, оскільки воно переживається, але ні до чого й нікуди не наближається і не завершується.



Гайдеггер Мартін (1889 – 1976рр.). Онтологія людини – це не раціоналістичний, а людський (людяний) гуманізм. Перший не розрізняє буття і суще, тому не знає істину буття. Це – метафізика. Гайдеггер хоче дослідити і знати сутнісне існування людини. Воно дається такими категоріями буття сущого: „знаходження (перебування) на проблиску буття”, „знаходження в істині буття”, „ек-зистенція”, „пастир буття”, „близькість до буття”, „вітчизна”. Суще без буття – безрідне, без вітчизни. Воно має бути разом із буттям людяності в самій людині, тоді з’явиться „буття свободи для людяності” як прояв і здійснення сутності сущого, коли вона стає „пастирем буття”, але не „володарем сущого”, яким людина не може бути, але вона може його знати. Володар сущого стає безрідним у бутті.

Суще буття завжди при-сутнє в людині, але поклик буття як буття сущого, а не буття мінливого, досить рідко стає для неї мотивом поведінки, тому вона „безродна”. Слухати буття сущого можна через мову, адже вона є для кожного сущим у ньому буттям. Пізнати людину означає не що інше, як пізнати систему її мовлення і самої мови в цілому. Адже „дар мови” – навіть не якась одна з людських здатностей поруч із багатьма іншими. Дар мови визначає людину, тільки й роблячи її людиною. Цією рисою окреслена її сутність”.

Без слова буття існує як подразник для органів відчуттів; разом зі словом (голосом) проголошується розум (логос) світу, що увійшов у тіло людини як сутність сущого буття і, природно, мовленням повертається в своє одвічне й безкінечне материнське лоно. Зі зміною форм світоглядної свідомості незмінною залишалась функція слова, - воно завжди надавало речам статусу буття в свідомості людини, поза якою речі дійсно не існують, бо нікому „про це” промовляти. „Де не вистачає слова, там немає речі. Лише наявне у віданні слово наділяє річ буттям”. Філософія як герменевтика і повинна розкрити людині суть її буття через вимовлення і висловлення її душевно-духовного сущого. „Відповідність буттю сущого і є філософія, одначе тоді.., коли ця відповідність здійснюється і саме тому розкривається й розширює своє розкриття”.

Філософія – це одкровення буття сущого в кожній людині. Щоб вона відбулась, потрібно, по-перше, мати „елементарну готовність до внутрішньої небезпеки філософі” і, по-друге, „підняти власну присутність і присутність інших до плідної запитальності”.



Ясперс Карл (1883-1969рр.) належить до класиків європейського екзистенціалізму. Вважав, що не може бути наукового пізнання людини, оскільки наука досліджує її як соціальну істоту, а філософія – як ірраціональну, асоціальну. Людина, пізнаючи себе, здійснює самостворювану діяльність, тому не може мати усталеної постійної сутності, яку можна вивчити за допомогою законів.

Наука про людину як об’єкт пізнання, для якого є закон загального, є гомінізм, а не гуманізм. У науці є родова людина, людина взагалі як якась загальнородова істота. Гуманізм – це визнання самобуття, самості людини, її індивідуальності, визнання асоціальності як істини індивідуального буття. Екзистенція – це прорив одноманітності соціального, середньо- статистичного „на межі світу наявного буття” в „критичних ситуаціях”, в „абсолютній свідомості” і „безумовних діях”. Тут з’являється можливість пізнати в собі те, що не є соціальним. Людина в науці – особистість, у філософії – самість.

Людина перебуває в бутті не тільки й не стільки загальному, скільки в бутті „власної ситуації”. Це – світ „суб’єктивного наявного буття”, а не буття, в якому немає людини. „Я перебуваю у світі тільки як у моїй ситуації”, тоді я відповідальна особа. Якщо я визначаюсь науково, є світ, а мене немає, адже я належу до визначення світу, а не до самовизначення. Я – це самовідчуття себе і світу в собі; якщо Я пізнається через мислення, тоді немає самовідчуття, а є схеми, план, напрями і т.п., є загальний соціум, є поняття людини певної епохи, а не сама людина якогось часу. Наука – це типове і загальне; філософія – індивідуальне і конкретно людське.

Ідеальне суспільство розділене на „масу” і „еліту”, на „безликих” і „особистостей”, „духовних аристократів”, яким властиві „індивідуально-самостійні біографії”, а для маси – „схематичні біографії”. Крім високого рівня культури, духовним аристократам притаманні особливі властивості характеру, серед рис якого – „воля до влади, рішучість, обережність, окомір для дієвих конкретних реальностей, практичні навички і успіх”. „Духовний аристократ” той, хто, по-перше, має високоякісну академічну освіту, по-друге, є вихідцем із соціальних кіл, для яких культурне середовище є нормою повсякденного буття. Такі люди належать до „політичної аристократії”, а не до „безликої” маси, де індивід існує як „ми”, як „нестійка юрба нерозчленованих людей”, яка „саму себе не усвідомлює”, „одноманітна і якісна”, „без традиції”, „безгрунтовна і пуста”, „бездушна і нелюдська”. Такою „людською масою” легко маніпулювати.

5. З. Фрейд (1856-1939рр.) у своєму підході до людини виходив із того, що на мотивацію її вчинків впливають, насамперед, її природно-біологічні чинники. Всім людям властиві деструктивні риси і для значної більшості вони достатньо сильні, щоб визначати їх суспільну поведінку.

Культура будується на забороні природно-фізіологічних схильностей і бажань, тобто на примусі. Звідси постійний тиск на масу з боку меншості, оскільки маса інертна і недалекоглядна, спонукає один одного до вседозволеності і розпусти.

Структура свідомості людини включає в себе підсвідоме – „Воно”, свідоме – „Я” і моральні норми як систему заборон, „Над-Я”. Зовнішній примус поступово входить всередину і „над-Я” включає його до числа своїх заповідей. Так дитина залучається до моральності й соціальності. „Це підсилення над-Я є найвищою мірою цінний психологічний здобуток культури. Особистості, в яких воно відбулось, робляться із противників культури їх носіями”. Але цивілізованість народу, як не дивно, можлива лише під загрозою покарання: його послаблення призводить до проявів агресивної асоціації. Причому, з обох сторін; бідної маси – відкриті бунти, менш чисельної еліти – прихована асоціальність у вигляді аморалізму.

Для розуміння психоаналітичної філософії важливе значення має зміст її вихідних понять,

«Над-Я»(super ego) – совість як компенсація інстинкту сина до матері; образ суворого батька.

Нарцисизм – (Нарцис – юнак, що помер від самозакоханості): а) джерело сексуальної розпусти, коли сама особа є для самої себе об’єктом сексуального бажання; б) самозакоханість на суспільному рівні – ми найкращі, культурний ідеал, ідеал зверхності взагалі.

Едіпів комплекс – провина за вбивство батька через ревнощі синів до матері як виключного сексуального об’єкта батька.

Лібідо – від лат.libido – бажання, пристрасть, потяг, устремління. Сексуальний потяг як основа всього психічного життя; локалізується в різних зонах тіла: спочатку свого – аутоеротика, потім – іншого.

Заміщення – замість витісненого образу формування іншого: вбитий батько – постійний тотем, вбивство якого ритуальне, духовно-культурне.

Витіснення – пригнічення, репресія – те, що не пропускає «над-Я» –цензура, витісняється в підсвідоме, але його енергія залишається і йде у свідомість – „Я” в якості «фобій» – страхів, мук сумління, провини.

Сублімація – трансформація енергії інстинктів у дії, що є позитивними для суспільства: культура, наука, спорт, мистецтво.

Звичайно, психоаналіз в інтерпретації З.Фрейда справді біологізує і тому спрощує вирішення і пояснення багатьох проблем. Але ж і надмірна соціологізація людської поведінки не дає вичерпних позитивних відповідей. Тому можна погодитись із оцінкою, яку дав психоаналізові Е.Фромм: „Головна мета психоаналізу – допомогти людям відрізняти істину від омани в самих собі, це терапевтичний метод як емпіричний додаток до тези «істина зробить вас вільними».

Е. Фромм (1900 – 1980 рр.) відійшов від суто біологічного підходу до людини. Людина – це соціальний характер, тобто взаємодія індивідуальної психосфери і соціоекономічної структури. Не можна випереджати можливості соціально-політичних і соціально-економічних впливів на соціальний характер. Старе буде тягнути назад сильніше, ніж бажане нове.

Соціальний характер тісно пов’язаний з релігійними потребами – ними є будь-яка система поглядів і дій, якої дотримується певна група людей і яка служить їм схемою поведінки і поклоніння.



Ми –те, чому ми віддані, а те, чому ми віддані – це те, що мотивує нашу поведінку. Людині потрібні карти природного і соціального світу – без цього вона не здатна до цілеспрямованих дій. Тому релігійна потреба належить до психічних засад людського буття як буття соціального.

Мати й бути – головні координати розвитку людини. Мати – це домінанта міфологічної мотивації поведінки, система язичництва; бути – потреба релігійної людини, потреба мучеництва.

В Новий час започаткувала свою історію індустріальна релігія. Лютер, вважає Е. Фромм, витіснив материнський елемент з релігії – безумовну любов, побудовану на милосерді й жалісливості, і утвердив батьківську –обумовлену – любов як справедливість. Основа нової індустріальної релігії – новий соціальний характер: страх і підпорядкування могутній батьківській владі, культивування провини, розрив зв’язків природної солідарності. Тут священні – праця, власність, прибуток, влада.

Гуманістичний протест спричинений тим, що відчуження дійшло крайніх меж: індустріальний спосіб життя робить людину нещасною. Постає завдання: не робити те, що людина вміє робити.

Нове суспільство може бути наслідком свідомого творення нового середовища, здатного подолати егоїзм і утвердити альтруїзм. У зв’язку з цим Е. Фромм пропонував змінити соціальний простір суспільства: воно має розселитись на невеличкі поселення чисельністю до 3-5 тисяч мешканців, що зробило б можливим вільний розвиток кожного як умову вільного і всебічного розвитку всіх.

6. Макс Шеллер (1874 – 1928 рр.). Потрібно знати, що таке людина, яке її метафізичне місце в загальній картині світобуття і ним, а не земними умовами, визначати перспективи її існування.

Провідниками, які вводять нас у зовнішній світ, є наші відчуття: задоволення і незадоволення, спеки і холоду, грубий опір речей нашій діяльності. Тільки в дії та „інтенціональному відчутті” ми дізнаємося про дійсне існування предметів пізнання. Почуття в цілому, любов найбільшою мірою, домінують у пізнанні. Вічна і неперехідна сутність речей пізнається на рівні метафізичного мислення шляхом безпосереднього споглядання сутностей. Для цього необхідно відволікатися від інстинктивного ставлення до речей і від дійсного існування них самих. Так відкривається шлях до вічних сутностей.

Поряд з інтелектуальним апріорі існує „емоційне апріорі”. Надія, страх, любов і ненависть – всі ці цінності недосяжні для розуму. Раціональним структурам буття протистоять „порядок серця” і „логіка серця”. Всі ці почуття виключно духовного характеру.

Емоційно-діяльний і метафізично-споглядальний способи пізнання підкоряються більш високому і досконалому знанню – „спасаючому знанню”, до якого веде релігійне мислення.

Людина трактується як об’єктивно призначена до трансцендування, виходу за межі самої себе і будь-якого життя. Так пізнаються істини рівня святенності і на такому шляху людина, переборюючи голу природність, прагне до Бога і стає особистістю.

Моральні істини не розсудливі, а чуттєво-сердечні. Вони пізнаються почуттями, але не створюються ними чи розумом. Народи по-різному відчувають і сприймають, тому їх зближення на основі єдиної етики лежить на шляхах формування єдиного відчування цінностей.

Становлення людини є її піднесення завдяки духові відкритості світу. Тварина ж не „має” предметів: вона живе екстатично своїм середовищем, яке вона, подібно до равлика, несе на собі, як свій дім. Тварина не здатна зробити середовище своїм предметом. Своєрідне відокремлення середовища від себе, дистанційоване ставлення до середовища і світу в цілому – виключна здатність людини.

Тварина завжди каже „так” середовищу; людина, будучи духовною істотою, вміє сказати „ні”. Вона „аскет життя”, „великий протестант” проти будь-якої голої дійсності, вона – істота, яка не є світом, а яка має світ. На цій силі духу і ґрунтується вся метафізика, здатність людини відмовитися навіть від самої себе, власної дійсності, покінчити самогубством у разі необхідності.

Дух та інстинктивні поривання – це два основних начала, які живуть в людині, як і в світі в цілому, але не зводяться один до одного. Дух покликаний спрямувати ці поривання, надавати їм певних форм.

Дух створює весь реальний зміст культур, однак у нього не вистачає сил для його здійснення в реальній історичній дійсності. Якщо „дух” могутній у царстві ідей, то він слабкий у царстві дійсності. Чим чистіші ідеї, тим менше вони захоплюють і визначають світову історію. У світі панують інстинктивні поривання – інстинкти самозбереження, розмноження і т.п. Лише там, де ідеї поєднуються з інстинктивними прагненнями, підкріплюються ними, вони набувають характеру творчої історичної сили. Звідси і витікає основне завдання і мета людства – досягнення тимчасової гармонії, нехай і відносної, цих двох сил за визначальної ролі духовного начала. Образ такої єдності даний у „надлюдині”. Це образ людини великих протиріч і внутрішнього напруження, людини розбудженої чуттєвості і ясного духу, глибокої відданості й прив’язаності до цінностей ідеального світу, людини, яка прагне втілити в собі гармонійне поєднання двох протилежних світових начал.



К.Лоренц (1903–1987рр.). Антропологія будується на домінуванні в людській поведінці природно-фізіологічних мотивацій. На подібні висновки його наштовхнули дослідження в галузі етології – науки про поведінку тварин.

Якою ж насправді є природа людини? Вона не богоподібна, тобто не розумна, а природно-географічно, „біогеоценотично” визначена. Людина походить не зверху – від розуму та його сутності – моралі, а знизу (з низу і з низин), тобто від тварин, від властивого їм способу життя, який для неї є більш безпечним, ніж той, який вони погордливо обрали, вважаючи себе подібними Богові в розумі. Сущим для людини, як і будь-чого іншого, є першооснова, в якій вона зароджується і з якої народжується. Це наближає її до природи і є визначальним для того, аби закони суспільного розвитку корелювали із законами природи, а не заперечували їх. З іншого боку, не можна вважати людину продуктом природи. Вона є її „останнім криком”, але не останнім словом і не останнім кроком в еволюції, яку, можливо, тільки людина й продовжує розвивати.

Що ж у сучасній людині тваринне, яке вона, якщо сприйме об’єктивно, зможе подолати? Це агресивна поведінка, спостерігаючи яку, надто складно визначити і визнати людину розумною істотою. Ось чому потрібно усвідомити, що „соціальна поведінка людей продиктована зовсім не одними лише розумом і культурною традицією, але, як і раніше, підпорядковується ще й закономірностям, властивим будь-якій філогенетично проявлюваній поведінці; а ці закономірності ми достатньо глибоко пізнали, вивчаючи поведінку тварин”.

Звичайно, здатність до абстрагування породжує також відповідальне розумне мислення, спроможне сформувати феномен відповідальної моралі. Бажано, щоб вона була у народних керманичів, тоді вони не спровокують народи на агресивні взаємини. Адже агресія йде від сприйняття іншого не як подібного й рівного собі іншого, а як чужого й тому ворожого. Якщо в природі „ворон ворону око не виклює”, то люди, відпустивши з інстинктивного ланцюга внутрівидові заборони, творять зброю масового знищення. Хоча їх спасає наявність розумної складової, яка дає можливість задати самим собі питання про можливі наслідки своїх дій, що дає людству певні перспективи в напрямку просування до людяної людини і людяного суспільства. Віру в це К.Лоренц пояснює тим, що людина, на відміну від тварин, не має „натури хижака”. Від цього й виникає небезпека внутрівидового винищення, чого немає у тварин, які мають органи самозахисту. Безпека людини, таким чином, пов’язана з такою організацією суспільства, яка дає цивілізовані форми зняття внутрівидової агресії.

Притяжіння й відштовхування у вимірах соціального простору й часу – це любов і ненависть, мир і агресія. Отже, агресія має трансформуватись у прояви любові й дружби між людьми. „Ця вимога не нова, розумом ми усвідомлюємо її необхідність, почуттям ми сприймаємо її величну красу, але так вже ми влаштовані, що виконати її не можемо. Щирі, теплі почуття любові та дружби ми спроможні відчувати лише до окремих людей; і найчастіші наші наміри нічого тут змінити не можуть. Але Великі Конструктори – можуть. Я вірю, що вони це зроблять, тому що вірю в силу людського розуму, вірю в силу відбору і вірю, що розум приведе в рух розумний відбір”.

Е. Морен. Сутність людини розглядає під кутом зору структури, елементами якої є „вид – індивід – суспільство”, головним чинником формування людини є Культура, ядром якої є мова. Еволюція ланцюжка: „клас ссавців – ряд приматів – родина гомінід – рід homo – вид sapiens” закінчується утворенням системи подвійної артикуляції, складовими якої є гештальти (образи) та фонеми, які разом формують слово. Так ось: „Ця система подвійної артикуляції є настільки своєрідною, що було б цілком слушно сказати: унікальною є не людина, а саме мова”. Мова таким чином, створила людину, але це мова гомінід.

Мова, будучи засобом комунікації та трансформації знань і навичок, породжує додаткові й до того ж безкінечні та універсальні зв’язки між людьми, оминаючи породжені безпосередні взаємини і стосунки. Душевні переживання набагато різноманітніші від вражень, породжуваних суспільно-сумісним способом життя, тому дія людини не прогнозована у своїх проявах. Навпаки, у суспільному житті маємо „справжнє вулканічне виверження психоафективності, навіть просто суцільний надмір: ubris”.

Ось ця надмірність і визначає природу людини, проявляючись як у Культурі, так і безкультурності, агресії. Внаслідок цього вона вносить у світ і світло природної гармонії хаос безладдя, який іде від проектування на зовнішнє середовище мороку й темряви власних психоафективних сновидінь і одкровень, а не світла розумно впорядкованого пізнавального мислення.

Людина, зазначає Е. Морен, є суперечливою істотою. Тому на шляху її історичного поступу ми бачимо як лад, так і безладдя. Через що й потрібно „запитати в себе, чи здійснюється прогрес складності, винахідництва, розумності й соціальності всупереч помилкам, безладдю і фантазіям, разом з ними чи завдяки їм. І відповімо ми так: воднораз – і завдяки, і разом, і всупереч; бо правильна відповідь може бути тільки складною і суперечливою”.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconЗміст вступ розділ теоретичні засади кадрового забезпечення органів публічної влади 8
Армаш Н. О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : кпу, 2012. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconОснови теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Основи теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації бібліотекарям до Міжнародного дня друзів Запоріжжя, 2016
Друг – це друге я: Методичні рекомендації бібліотекарям по відзначенню Міжнародного дня друзів /укладач М. П. Зубко; Запорізька обласна...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconНаказ №01-осн / 10 Про проведення районної акції «Запоріжжя читає Шевченка»
Запорізької обласної державної адміністрації від 11. 01. 2014 №005-осн «Про проведення обласної акції «Запоріжжя читає Шевченка»...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon2014 рік, з метою гідного відзначення 200-річного ювілею видатного сина українського народу, Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconКоростіль Л. А. Інформаційно-аналітичний бюлетень ІІ-ІV етапів Всеукраїнської учнівської олімпіади з хімії. 2011-2012 н р. Суми: рвв соіппо, 2012. 60 с

Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconКонспект лекцій запоріжжя ббк 87. Ж 17 Ухвалено до друку вченою радою Гуманітарного університету



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка