Запоріжжя 2012 Жадько В. А



Сторінка4/7
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.5 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7
ТЕМА 4. Філософська думка в Україні
ПЛАН
1.Специфічні особливості української філософської думки. Філософські ідеї Києво-руської доби.

2.Філософія в Києво-Могилянській академії: Ф. Прокопович.

3.Філософія серця: Г. Сковорода, П. Юркевич.

4.Соціальні та філософсько-правові ідеї: М. Драгоманов, І. Франко, Б. Кістяківський.



Коротка анотація змісту

1.Сучасний український мислитель І. Бичко до особливостей вітчизняної філософії відносить: антеїзм – сакрально-благоговійне, майже священне ставлення до матінки-Землі, до неньки-України; космізм – універсальний погляд на Всесвіт згідно відомої авторської, що стала народною, пісні: „Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю”; кордоцентризм – сердечність філософських думок, чуттєвість, людяність, індивідуалізація загальних положень. Можна говорити, що загалом вітчизняна філософія тяжіє до емпірично-сенсуалістичного напряму світопізнання. Визначальною ознакою філософських міркувань була святість сердечно пережитих думок, їх щирість, релігійність: „Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать”. Звідси демократизм і плюралізм філософських вчень і поглядів, не сприйняття загального поза життєвою долею людини. Звідси ж і: „Дай серцю волю – заведе в неволю”, тобто в суспільний хаос індивідуалізму, який без системно-цілісного теоретичного знання справді досить часто породжує недолю. Всі

зазначені особливості яскраво проявились у добу Київської Русі, населення якої було обізнане зі здобутками античної міфології і філософії, а також християнства. Тому культура Русі – софійна: не знання головне, а уподібнення нижчого вищому, людини – Богові. Звідси культ святих як „преподобних”: „добре діло” вище „істинного слова”. Світ складається із протилежностей: „свої – чужі”, „порядок – хаос”, „світ – темрява”, „верх – низ” тощо. Основа поділу – образ світового дерева: верх – життя, низ – смерть. Людина – це єдність тіла і душі; душа має ім’я, а померле тіло – безіменне: небіжчика покинув Бог – душа, дух, світло. Душа, яка бачить світло – око; душа, що бачить темряву, почуття – серце.

2.Прокопович Феофан(1677/81 - 1736) ректор і професор Києво-Могилянської академії, головний ідеолог реформ Петра 1. Філософські погляди коливались між пантеїзмом і деїзмом. Бог був раніше від світу як досконалий розум, в якому були всі ідеї речей. Бог – особа і водночас „невидима сила”. Він у речах і поза ними. Спочатку обожнюються природні стихії, потім окремі люди, нарешті – моральні якості. Бога можна пізнати, йдучи від природи, від „тварі” до творця.

Предмет теології – одкровення; суть філософії – логічні операції, фізики – природні тіла, моралі – поведінка людини в суспільстві. Тобто, позиція „дуалістична”: деїзм – Бог створив світ, пантеїзм – Бог у природі, тому немає акту творіння. Філософію поєднував із фізикою, яка дає нові методи пізнання – майстерність, експеримент. Бог творив світ не довільно, а по закону, тому він пов’язаний з природою законом. Чудо є справою інтерпретації, а не прояв закону. В нього не слід вірити, а розуміти. Чудеса беруться зі снів, які є сферою неправди, а не істини. Тому Біблія є джерелом інтерпретації.

Матерія пізнається через тіло, його геометрію. Головне не в тому, як вона відчувається, а в якій формі дається відчуттям. Тобто – єдність матерії і форми. Матерія головна, форм без матерії не буває; але проблема – звідки беруться нові форми. Його відповідь – із внутрішнього „жадання”, „устремління”, „спраги” матерії бути оформленою, отримати буття з небуття.

Рух – це всі зміни, а не тільки переміщення. В основі мінливості – боротьба протилежностей, їх заперечення, а не єдність. Простір – це тіло, а не щось безтілесне, адже пустоти немає. Час – це міра руху тіла. Безкінечність актуальна – тут всі частини існують одночасно, і потенційна – це вся природа. Жива природа характеризується вегетативністю, чуттєвістю і розумністю. Пізнання починається з чуттєвості, головним чином – зору, який і створює пізнавальний досвід. Досвід і умоглядність – це „дві ноги” вченого, але досвід домінує. Зміст мислення – дані досвіду; уявлення – основа творчості.

Діалектика є природна, стихійна, що виникає без навчання як прояв здорового глузду, і штучна, логічна, яка розвиває розум. Для розвитку пізнавального інтересу математика – найкраща наука. Істина – відповідність судження об’єкту; правильність – засіб до істини, це – виконання правил пізнання. Істинне те, що діє з необхідністю, адже вона є закон. Істинне знання – очевидне, чітке і визначене, чого немає у вірі.

Ідеал людини –гармонія душі й тіла, розуму і волі. Зло і гріх – від порушення міри пристрасті, які мають підпорядковуватись розуму. Безпристрасність також велике нещастя. Всі почуття і пристрасті мають бути гармонійно завершені в любові й дружбі. Звідси певні конституційні нормативи, запропоновані ним: шлюби з іновірцями, широка свобода і рівність сторін при розриві шлюбу, осуд чернецтва як потаємного стимулу до розпусти.

Нещастя і зло від того, що людина порушує закон природний, моральний, громадянський, божественний. Причина порушення – в незнанні законів, яке – знання – дається вихованням і формується в процесі спільного життя, а також незнанні людиною самої себе. Немає єдиного щастя, воно відносне. Тому так важливо знати себе, міру власної духовності й душевності, міру свого розуму й розуміння: „найголовніша причина зла в тому, що людина саму себе не знає”.



3.Сковорода Григорій (1722–1794рр.) – найвидатніший мислитель в історії України. У всій своїй творчості реалізував ідею самопізнання, яка є головною для філософії. Людина пізнає світ, а світ – себе через людину. Це потрібно для визначення сенсу свого буття – природного й соціального, що змінює мотивацію поведінки і спрямовує на самовдосконалення. Сенс буття: а) пізнання здібностей і б) споріднена з ними діяльність. Основне – пізнати Бога, що через людину бачить самого себе; це – всесвітні „господні” очі. Господь бачить людину тим же оком, яким людина бачить Господа. Проміння Господа – це світло очей людських. Людина, на жаль, зупиняється на півдорозі й тому блукає в темряві.

Макро- і мікросвіт тотожні. Єдине око уособлене в Христі – він Бог і людина, яку піднято до Бога, а той побачив себе в ній. Це і є самопізнання світу, Всесвіту. Христос розіп’ятий тому, що треба покинути тлінний світ і його псевдоцінності, щоб увійти в світ істини – духовний, вічний. У цьому сенс самопізнавального буття людини, адже Христа немає, кожна людина в собі – Христос, якщо вона так розуміє сенс буття.

Три світи (малий, великий і біблійний) мають дві натури – зовнішню (матеріальну) і внутрішню (духовну). Йдучи все життя шляхом пізнання, людина стає „очитою”, „зрячою”, а не сліпою. Потрібно побачити в собі „безодню”, „лествицу” – сходинки до неї і „преобразитись”, обминути покривало плоті. Людина, що бачить безодню духу, воскресає від плоті і бачить істину, царство Боже в душі своїй. Тільки така людина є людиною по істині, а не за формою. Душевні стани, що ведуть до істини – страх, любов, почуття чудесного, розуміння світу як символу, простота бачення – є умовою прозріння, стежкою, що веде до філософської мудрості. Опановуючи чуття вічності, людина здійснює своє друге народження. Біблія сприяє цьому.

Те, що людині потрібно, народжується поволі і пізно. Спочатку тілесне – потім духовне. До нового серця людина є твариною. Стан екстазу як стан всеосяжної прозорості й істинного сенсу буття є станом, що розділяє два етапи в житті людини. В ньому – повна істина, просвітлення, ніщо не відчужено, око Боже й око людське співпадають. Екстаз є припиненням пошуку, переживанням набутого, оглядом душевної безодні, тому ніякі земні проблеми життя більше не хвилюють людину.

Головою людських справ є дух, думка, серце. Мету мають всі, але цілі – не всі, не кожен робить те, що йому належить. Філософія дає життя духові, благородство серцю, світлість думкам. Коли дух у людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то й все є світлим, щасливим, блаженним. Саме таке людське життя і є жива філософія. Життя людини проходить між „минаючим” і „вічним”. Минаюче робити вічним – у цьому розум і сенс буття, увічнення і радість життя.

Гра є загальною основою, що перешкоджає зводити людину до справ, вона – протофеномен чистого діяння. „Працювати граючи” – значить бути вільним від мети праці, від корисливості, що може бути від продукту праці, від прибутку. „Природа и сродность значит врожденное Божие благоволение и тайный закон его”. Людиною „воліє” її природа – небесна й земна. Сковорода не „ходить в народ”, не вчить „маси”. Він говорить: „Всяк ходи своим путем”. Він ходив шляхом філософа, громадянина неба і землі. Носячи в собі духовну повноту, він „працював граючись” у мандрах, оскільки дух не може бути прикутим, приземленим. Духовна повнота не дає душі смутку, нудьги, дає „веселие сердечное”, робить життя святковим, наповнює його святом і святістю. Такі люди вже не „раби”, а „діти Божі”. Свято душі – усмішка, а не сміх.

Говорити слід щиросердно, адже серце – душа думки. Бог чекає від людини щиросердного милосердя; віри, страху, любові, знання; істини, правди, мудрості; доброзичливості, простоти, чесності. Той, хто має ці якості, стає Богом, уподібнюється природі. Всі ці якості складають категорію щирості, яка творить людину – живу, вічну, нетлінну, духовну. Світ існує за законами щирості, тому це – онтологічна категорія. Щирість витікає із антропного принципу світу, який є світом для людини. Її завдання – повернути втрачену єдність і цілісність з Богом і природою, стати щирою. Людина – „гірня” істота, спрямована духом до Бога: тіло належить землі, життя – небу. Людина „сродна” духу, її родова сутність духовна. Щирість дає славу не людську, а божественну, тому вона є основою моралі.

Світ земний, людський „ловить” людину тлінними цілями. Сковороду не впіймав, бо він жив не за його законами, а за законами щирості, єдності Природи і Бога. Засіб – філософія. Жив згідно кредо Платона: „Немає нічого важливішого, ніж бути кращим”. Але не за інших, а за себе вчорашнього. До щирого йдуть люди – і до нього йшли. Світ ловив його, але не впіймав. А він „впіймав” цілий народ – створив українців – щирих серцем, чистих, правдивих, істинних.



Юркевич Памфіл (1827–1874рр.), видатний український і російський мислитель, вихователь блискучої плеяди релігійних філософів у Росії другої половини хIх ст.., послідовник вчення Г. Сковороди у формі „філософії серця.”

Основні форми пізнання: 1) Уявлення – створюється суб’єктивно-психологічними асоціаціями, тому не дає об’єктивної картини світу, не має необхідності; 2) Поняття – свідомість необхідності зв’язку і відношень між елементами об’єкта, зняття суб’єктивізму й суб’єктивності; 3) Ідея – пізнання внутрішньої сутності, яка з необхідністю охоплює всю цілісність явища, дає йому життя, є його душею і серцем, його розумною сутністю. Філософські питання – основа і мета світу, як світ і людина ставляться до Бога – не можуть бути вирішені без передбачення ідеї і постають раніше від наукового інтересу. Вона має бути науковою, але їй заважає: а) відсутність бажання проникати в сутність речей – ідею; б) задоволення від сфери обмеженого чуттєвого досвіду. Без ідеї нічого не може бути пізнано – вона допомагає почати пояснення. Сліпа необхідність це та, в якій мислення не знаходить себе. Ідея є основою гармонії мислення і буття і в цій якості постає необхідною передумовою будь-якої науки. Тому ідея являє собою єдність пізнавального і того, хто пізнає.

Ідея – це не визнання апріорної думки, вона є об’єктивною сутністю речей, - без цього просто неможливо собі уявити світовідповідної діяльності людини, прогресу її духу. Ідея є суттю феноменального світу, основою його буття і пізнання. Істинна сутність предмета пізнається не у погляді на світ, а в ідеї предмета, тому сама вона ідеальна. Ідеальні зв’язки й ідеальні відношення між речами і подіями мають бути явищем і фактом, апріорні ідеї тільки гіпотези. Тобто, ідею ми повинні знаходити в дійсності як щось дане, позитивне, відкрите і пізнаване.

Серце має вирішальне значення в духовному житті людини. Сутність душі не зводиться до волі і мислення, до її зосередженості в голові. Орган душі – все тіло людини. Душа отримує враження не від просторових рухів мозку, а від доцільності її ідеї. Біблейське вчення про серце вище фізіологічних вчень про нервову систему. Всі душевні переживання позначаються на роботі серця. Тому думки, бажання, слова і діла народжуються від сердечної діяльності. Вони не є відображеннями зовнішніх речей, а загального душевного почуття. Все, що входить у душу іззовні, „переробляється” відповідно до нього. У серці людини знаходиться основа її особливого особистісного начала, основа індивідуалізації. Якби сутність людини визначалась тільки мисленням, то свідомість була б правильною, але виключно математичною, фактично мертвою. Душа є способом переживання зовнішніх вражень і внутрішньої реакції на них.

Сердечні істини інтуїтивні, стрімкі, спрямовані у вічність, а розум і мислення відстають від сердечних одкровень. Щоб світло знання стало світлом теплоти і життєвості духу, воно має досягти серця, тільки сердечна істина облагороджує і кличе до звитяжності. Серце не сприймає абстрактних істин. Цим слід пояснювати двурушність, лицемірство, розлад особистості. Ось чому тільки чисті серцем побачать Бога; сердечні стосунки засновані на дружбі, братстві, любові.

Серце продовжує всі загальні умови й закони, проте воно не втискує в них увесь свій зміст: в його глибині є джерело нового життя, недосяжне аналізу, джерело вічності душевних поривань. Через серце людина стверджує себе як щось індивідуальне. Тож серце є способом прояву безпосередньої самосвідомості особливостей індивідуальної душі. Це й зумовлює специфічнісить історичного процесу суспільного розвитку.

Основа релігійної свідомості людського роду міститься в серці людини: релігія не є щось потойбічне для його духовної природи, вона стверджується на природному ґрунті. Хотіння й воля визначаються безпосередньо сердечними потягами й потребами. Серце – джерело моральності: воно любить добро і притягується до нього. Воно вільно визначає себе любов’ю, а не теорією морального обов’язку.

М.П. Драгоманов (1841–1895рр.). Цей видатний, енциклопедично освічений вчений належить до так званого громадівського руху в Україні.

Якщо особистість є найвищою цінністю, то потрібна така держава, яка б не обмежувала свободу її індивідуальної волі. Держава, на його думку, є інструментом обмеження свободи, тому історичний поступ реалізується на шляху обмеження державної влади. Це приводить його до анархічної ідеології, згідно з якою на місце держави мають прийти самоврядні громади, в яких не повинно бути „начальства”, обмеження творчої ініціативи гармонійно розвинених особистостей, мінімум елементів примусу в суспільному житті.

Ліберально-анархічний підхід до організації суспільства визнає і визначає громаду в якості первинної клітинки соціуму. Основа для створення громади – воля індивідів до її існування й функціонування як найефективнішого засобу самоствердження тих цінностей, які для членів громади складають спільний інтерес. Це шлях утворення суспільства знизу, в той час як державу він вважав політичним інститутом, який накидається людині зверху.

Визнаючи право українців на національно-культурне самовизначення, не підтримував прагнень до утворення власної держави. Загалом це позиція космополітизованого інтелектуала, мало придатна для дійсного життя. Просвітити народну свідомість до рівня визнання і пріоритету загальнолюдських цінностей просто протиприродно. По-перше, етнічний поділ на „своїх” і „чужих” існує на біологічному рівні, тобто індивідуальному, і погасити його освітою не те що не можна, але й непотрібно – у людини зникає стимул до життя. По-друге, освіта на рівні розуму також неможлива, адже якраз розумні люди і не об’єднуються в громади, вбачаючи в них спосіб обмеження свободи власної, як їм здається, розумної волі. Тому громади у вигляді етнічних груп, народів мають законне устремління до держави.



І.Я.Франко (1856 -1916 рр.). Маючи філософську освіту і ступінь доктора філософії Віденського університету, видатний поет і громадський діяч не писав спеціальних філософських праць. Все ж у деяких поетичних і публіцистичних творах і працях його філософсько-правова позиція проглядається досить виразно.

Історія, на його переконання, не розвивається лінійно і однозначно як світова і загальнолюдська. Її поступ хвилеподібний, нерівномірний. Тому народи знаходяться на різних щаблях економічного, політико-правового, духовно-культурного розвитку. Відтак процес слід оцінювати з точки зору „емансипації людської одиниці”, а не досягненнями виробництва, науки, мистецтва. Вільний розвиток людської індивідуальності в умовах розвитку родини, громади, нації має бути визначальним напрямком суспільного процесу. Отже, слід гарантувати державно-правовий статус суспільства, який би сприяв такому розвиткові.

Не сприймав марксизм як ідеологію абстрактного пролетарського інтернаціоналізму, адже людина органічно належить до певного народу, певної культури, історії, а вже потім може стати носієм якоїсь доктрини, наприклад, соціал-демократичної.

Особа, духовно зростаючи, не може зраджувати тому суспільному осередку, в межах якого зросла її душа, сформувалось її духовне серце. Етнос як природна суспільна одиниця має піднятись до нації, що є „суспільним культурним організмом”. На цьому шляху особа якраз і усвідомлює себе як вільну особистість у вигляді наявності у неї ідеалу національної і загальнолюдської єдності та віри, яка робить ідеал сердечним покликанням.

В історії людства важливим є не матеріальні стосунки в процесі виробництва матеріальних благ, а суб’єктивний чинник, який привносять у неї різні народи. Особлива місія в такому поступі належить „будителям” мас, їх свідомому служінню народу, включно до страждальницько-героїчного.

Людина – це душевна і духовна істота, суб’єктивна. А суб’єктивність, як ми неодноразово зазначали, не змінюється революційно, як це можна спостерігати у сфері технічній і технологічній, науково-природничій. Саме вона є базисом суспільного буття народу, який і треба окультурити, облагородити до рівня нації, а тоді вже вона – нація – стане носієм правових відносин.



Б.Кістяківський (1869 – 1920 рр.). Великий патріот України і знавець історії, широко відомий у Європі мислитель і громадський діяч, один із активних засновників Української академії наук та її дійсний член. Цього було достатньо, щоб на весь період існування держави „пролетарських інтернаціоналістів” його творча спадщина була забута.

Тип держави, яку має Росія, формує у людей негативне ставлення до неї взагалі. Проте це не є підставою для того, щоб заперечувати її необхідність: „справді, все культурне людство живе в державних об’єднаннях. Культурна людина і держава – це два поняття, що взаємно доповнюють одне одного. Тому культурна людина просто немислима без держави”.

Основний принцип держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена визнанням за кожною особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканих прав. Тобто, особистість має право на власне самовизначення без того, щоб його зміст визначала держава. На першому місці має стояти свобода совісті. Всі інші є похідними від неї, насамперед, свобода слова у всіх його проявах.

„Всі права особистості разом із її недоторканістю складають посутнісний зміст політичної свободи, без якої не може обходитись жодне культурне суспільство”. Якщо ж особистість безправна, то процвітає адміністративне свавілля і поліцейське насилля.

Влада у правовій державі за принципами і формами своєї організації суттєво відрізняється від тієї, яка панує в абсолютній монархії. Головна відмінність – народ як сукупність рівноцінних і рівнозначних між собою в гідності й достоїнстві людей є суб’єктом влади, а не її об’єктом у винятковому значенні. Уряд і народ взаємодіють у напрямку взаєморозуміння і взаємо підтримки зусиль один одного на встановлення й утвердження правової основи держави. Класова боротьба, що існує в суспільстві, не є політичною основою держави, а належить до її соціальних основ.

Основа організації правової держави – органи народного представництва як політичного інституту, в якому виробляється спільна солідарна воля. Суспільство, в такому разі, має бути просякнуте політичними (партійними), професійними, громадськими об’єднаннями, щоб через них можна було репрезентувати як інтереси окремих осіб, так і зміст загальнонародної правосвідомості. Для цього потрібно, щоб народ мав загальне, рівне, пряме і таємне виборче право. Це з одного боку. З іншого – народна свідомість має бути правовою, тобто саме правосвідомістю. Принаймні вона повинна мати безумовний пріоритет порівняно з іншими формами, що побутують у свідомості народу.



ТЕМА 5. Матерія і свідомість у філософії і науці
Заняття 1. Матерія
ПЛАН
1.Історичні уявлення про матерію. Матерія як субстанція. Рівні структурної організації матерії. Сучасні уявлення про види матерії.

2.Рух як спосіб існування матерії. Проблема класифікації форм руху матерії.

3.Простір і час як універсальні форми буття, їхній взаємозв’язок. Відносність просторово-часових характеристик. Проблема безмежності і нескінченності простору і часу.
Коротка анотація змісту
1.Термін „матерія” в перекладі з давньогрецької означає речовина. Надбанням філософської думки дане поняття стало завдяки натурфілософським пошукам. Що цілком виправдано: людина долучається до світобуття засобами органів відчуття, для яких воно сукупність об’єктів, представлених так званими первинними якостями, насамперед їх формами, образами. Звідси субстанційне визнання матерії у вигляді 4-х першостихій: води, землі, повітря, вогню. Суттєвим проривом у визначенні матерії є концепція Демокріта: все, що складає буття, це – атоми як неподільні елементи різноманітних форм і порожнеча. В сучасній фізиці вона трансформувалась в уявлення про речовину і фізичні поля.

Для філософії як способу теоретичного осягнення світу матерія це все те, що, діючи на органи відчуття, породжує в них певні враження від її сприйняття. Теорія пізнання виходить із того, що матерія – це філософська категорія, яка позначає об’єктивну реальність, що існує незалежно від сприйняття. Незалежно від сприйняття існує закон як об’єктивно суще, вічне, незмінне, абсолютне. Об’єкти можуть змінюватись і навіть зникати в конкретній дотичній формі, але матерія як об’єктивно суще – ні; від мінливості й перетворення емпіричних об’єктів закони їх існування не змінюються.

2.Матерія діє на органи відчуття завдяки її основній властивості – руху, який є способом її буття. Всесвіт, Універсум єдиний, тому все об’єктивне, різноманітно оформлене постійно взаємодіє одне з іншим як зі своїм іншим органічним. Людина як мікрокосм взаємодіє з макрокосмом і для неї самої рух як взаємодія біологічних першоструктур є визначальним способом буття. Людина як суб’єкт пізнання виділяє в цьому процесі основні форми руху: механічну, фізичну, хімічну, біологічну, соціальну. Кожна з них містить в собі безліч інших форм руху. Критерій виділення – стаціонарна поведінка об’єкта дослідження. Умовно кажучи, скільки є наукових дисциплін, стільки й форм руху. Рух є способом існування матерії, тому всі її властивості притаманні також і йому: він об’єктивний, абсолютний, вічний, незнищенний.

Форми руху залежать від його носія – субстрату. Для механічної – це просте переміщення в просторі будь-яких об’єктів; фізичної – елементарні частинки, атоми, молекули; хімічної – взаємодія молекул в результаті хімічних реакцій; біологічної – взаємодія молекул як носіїв життя в організмі та між живими організмами, а також організму із природним довкіллям, часткою якого воно є; суспільної – взаємодія між людьми та їх об’єднаннями.

3.Матерія здійснює свій рух у певних постійних формах, завдяки яким вона може бути об’єктом дослідження. Це простір і час. Простір – категорія буття, засобами якої пізнається тілесність, поверхневість, відокремленість, усталеність, місцезнаходженість, протяжність будь-якого об’єкта, світобуття загалом. Якщо це матеріально-речовий об’єкт, його просторова визначеність тривимірна (V=авс); якщо йдеться про фізичні поля, то це площинна вимірність, яка збігається зі спрямованістю їх силових ліній.

Час – категорія буття, безпосередньо пов’язана з рухом об’єктів світобуття, тривалістю взаємодії між ними, або між внутрішніми структурами об’єкта. Власне кажучи, час і є рух, а рух і є час. Тому сучасна фізика вважає, що фундаментальною категорією буття є час, пізнання сутності часу – основна проблема науки.

Як простір, так і час, пов’язані не лише поміж собою, але відносяться до руху матерії. Що означає – кожна форма руху матерії має свої специфічні просторово-часові особливості. Як форми буття матерії, вони об’єктивні й у цьому сенсі абсолютні; як співвіднесені з різними за якістю об’єктами – відносні. Якщо брати об’єкти неорганічної природи, то час має лінійне спрямування, є незворотною характеристикою. Що стосується біологічних істот, особливо ж людини, то він тривимірний одночасно: минуле, теперішнє і майбутнє. Це не означає заперечення об’єктивності; йдеться про спорідненість часу і вічності, єдності матерії речовини (простору) і поля (часу) в людині.
Заняття 2. Свідомість

1.Поняття і структура свідомості. Функції свідомості.

2.Свідомість як світ суб’єктивної рефлексії. Свідомість і самосвідомість. Несвідоме і підсвідоме.
Коротка анотація змісту
1.Оскільки людина – це мікрокосм, не можна лише її наділяти свідомістю. Щоб не заперечувати це твердження, слід виходити з аксіоми універсальної взаємодії всього зі всім. Наслідками цього є те, що об’єктам взаємодії немовби „відомі” хоча б деякі ознаки один одного, отже, вони взаємодіють інформативно, начебто „свідомо” обмінюючись якимось змістом зсередини [information – в (in) середині форми, внутрішній зміст]. Іншими словами, об’єкти взаємодії подають один іншому хоча б деякі знання про властиві їм ознаки, про свої властивості. Людина в цьому сенсі відрізняється від природних об’єктів здатністю засобами мови повідомляти ці знання, абстрагуючись (відволікаючись, відчужуючись) при цьому від предметних образів уяви і уявлення, позначаючи їх символічними знаками, насамперед у вигляді писемності.

Тобто, йдеться не стільки про відображення як фундаментальну властивість буття, скільки про свідомість як його внутрішній стан. Для розуміння цього, варто розглянути еволюцію, так би мовити, інформативної взаємодії в органічній і живій природі.

Подразливість – здатність живих організмів до вибіркового реагування на необхідні для них матеріально-субстратні основи життєзабезпечення. Вибірковість („избирательность”) – це і є прояв доцільності в природі, природність, органічність цілей – законів. У людини це стає (може стати) усвідомленим фактом її життя.

Сприймання – безпосереднє відображення організмом окремих властивостей зовнішнього середовища завдяки наявності нервових клітин як своєрідних центрів інформації про нього.

Сприйняття – безпосереднє відображення організмом цілісної картини середовища (внутрішнього стану самого організму також) завдяки нервовій системі, яка закріплює інформацію про нього. З’являється щось на зразок психіки – відомостей про душевний стан.

Уява – опосередкована наявністю центральної нервової системи інформація („знання”) про психічні процеси і зовнішнє середовище у їх взаємодії. ЦНС – це пам’ять та її матеріальний носій мозок.

Уявлення – прояв формотворчої діяльності психіки як наслідок функціонування організму в його загально-родовому та індивідуально-видовому статусі. Тобто, це та біологічно-природна якість, маючи яку, сама природа немовби висвічує, висвітлює себе як світло знань, як властиву їй свідомість. Її образи, ідеї є у ній самій як об’єктивна дійсність, втілена в об’єктах, предметах, явищах природи.

Для людини як природно-соціальної істоти, свідомість розкривається завдяки, по-перше, суспільному способу життя, по-друге, матеріально-предметній, світо- і самопізнавальній діяльності. Продуктами цієї діяльності є знання законів як об’єктивної сутності світу, включно до суспільства і самої людини. Засіб до знання і розвитку свідомості – мислення, знаряддя – мова і мовлення як духовна квінтесенція світобуття.

2. Виходячи з наведеного (звичайно, спрощеного) розуміння свідомості, можемо визначити її як, по-перше, онтологічну властивість: вона розкриває в бутті його суще, по-друге, гносеологічну (пізнавальну) здатність, по-третє, формує ціннісно-мотиваційну поведінку людини. Об’єктом онтологічної свідомості є природа; гносеологічної – її сутнісний зміст у вигляді законів; аксіологічної – морально-етичні норми поведінки. Можна говорити, що цим визначаються її головні функції. Розвиток самосвідомості пов’язаний із мислиннєвою діяльністю людини як актом творчо-пошукової спрямованості волі. Мислення – це здатність, уміння, бажання, устремління знайти в досвіді різноманітного світосприймання та світовідчування єдине, знайти і знати спільний знаменник як знамено і знамення розуму. Варто знати, що пошук єдиного мислення веде в стихії писемного мовлення, у мові текстів, адже живою природою слід насолоджуватись позапізнавально, естетично.

Мова визначається як та матерія, що містить у собі відомості про об’єкти, які вона позначає лексичними засобами. Тому вона первинна по відношенню до свідомості і є невичерпним арсеналом і для висловлення думок, і для їх пізнання. У зв’язку з цим в історії філософії проблема буття й небуття є головною в гносеологічному аспекті. Якщо філософ визнає матерію основою буття, то свідомість фактично виступає як небуття; якщо ж основою буття визнається свідомість, матерія визнається за небуття. Але не тому, що вона не існує, а тому, що про неї свідомості людини нічого невідомо.

Відносно конкретної емпіричної людини говорять про її самосвідомість, змістом якої є не лише зміст її життєвого досвіду, але й ті знання, які, маючи статус загальнолюдського або ж наукового надбання, мотивують її життєдіяльність. Адже людина в першу чергу – суб’єктивна істота, а суб’єктивність більшою мірою зумовлена психофізіологічно, аніж пізнавально-науково. Виховна й освітня проблема якраз і полягає в тому, щоб знання загального, а це закон, стали надбанням індивідуально зорієнтованої діяльності. Так звана суспільна свідомість є ніщо інше, як популяризована індивідуальна самосвідомість мудреців, мислителів, літераторів. Колективна свідомість є також формою прояву специфічності світовідчування, властивого певній людській спільноті.

Що стосується несвідомого, то це певною мірою прояв інстинктивно-стереотипізованої поведінки, прояв конформізму: пояснювати або ж діяти так, як більшість. Це зумовлено бажанням зберегти душевний спокій, який, як відомо, є нормальним станом будь-якої природної системи, до якої належить звичайна людина, а таких абсолютна більшість. Спокій – це закон світобуття, ось чому пізнавально-пошукова свідомість виводить зі стану спокою, супроводжуючись душевними муками доти, доки не відкриє закон. Але ж він діє об’єктивно: його можна не знати, але діяти законно підсвідомо. Підсвідомість відрізняється від несвідомого тим, що відноситься до всієї духовно-інформативної сутності, яку містить головний мозок, центральна нервова система з її десятками мілліардів нейронів, що складають буття як світове суще. Підсвідоме – це Універсум, поміщений в людину; це, за Гайдеггером, поклик буття сущого. Ось чому свідомість це не відображення емпіричної дійсності, а відгук на поклик буття сущого, яке не є буттям, що його сприймають органи відчуття. Тому розвиток свідомості, як його розуміє тільки філософія, пов’язаний із самопізнанням: кожен у своєму тілі носить Всесвіт, Універсум.

Головне в розумінні проблеми свідомості полягає в тому, що способом її буття на рівні самосвідомості є знання. Оскільки людина об’єктивно визнається мікрокосмом, її знання про макросвіт фактично тотожні знанню про неї саму. Інша річ, що людина чомусь неохоче сприймає таку аксіому. Цю складну місію і бере на себе філософія, закликаючи людину до світопізнання як самопізнання. Тому свідомість тотожна самосвідомості. Людина як мікрокосм, будучи духовною істотою, вимушена визнати й духовну основу світобудови. Несвідоме з цієї точки зору рівнозначне тому, що людина існує як звичайний природний об’єкт, оскільки природа не перебуває в стані пізнання, а всього лише стані матеріального буття. Підсвідоме в такому випадку – це визнання органічної єдності людини з природою на рівні інтуїтивного відчування. Міфологія якраз і є своєрідним підсвідомим переживанням людиною своєї органічної єдності з природою: персоніфікуючи природу, людина оживляє (аніматизм) й одухотворює (анімізм) її, спілкується (магія) з нею. Тобто, здійснює єдність буття й небуття, матерії і свідомості.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconЗміст вступ розділ теоретичні засади кадрового забезпечення органів публічної влади 8
Армаш Н. О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : кпу, 2012. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconОснови теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Основи теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації бібліотекарям до Міжнародного дня друзів Запоріжжя, 2016
Друг – це друге я: Методичні рекомендації бібліотекарям по відзначенню Міжнародного дня друзів /укладач М. П. Зубко; Запорізька обласна...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconНаказ №01-осн / 10 Про проведення районної акції «Запоріжжя читає Шевченка»
Запорізької обласної державної адміністрації від 11. 01. 2014 №005-осн «Про проведення обласної акції «Запоріжжя читає Шевченка»...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon2014 рік, з метою гідного відзначення 200-річного ювілею видатного сина українського народу, Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconКоростіль Л. А. Інформаційно-аналітичний бюлетень ІІ-ІV етапів Всеукраїнської учнівської олімпіади з хімії. 2011-2012 н р. Суми: рвв соіппо, 2012. 60 с



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка