Запоріжжя 2012 Жадько В. А



Сторінка5/7
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.5 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7
ТЕМА 6. Діалектика як теорія розвитку знання та її альтернативи
ПЛАН
1.Поняття закону. Принципи діалектики.

2.Основні закони діалектики.

3.Основні категорії діалектики.

4.Антиподи діалектики: софістика, еклектика, догматизм і релятивізм.

5.Метафізика та її сутність.
Коротка анотація змісту
1. Закон є головним принципом світобудови, тому філософія покликана знайти його як загальну основу, з якої народжуються всі її різноманітні прояви. Отже, закон – це прояв об’єктивного, загального, сутнісного, необхідного, внутрішнього, усталеного і повторюваного способу існування різноманітного, породженого з єдиної основи. Ось чому засобами мислення пізнаються закони, адже мислення і є здатність об’єднати різноманітне у законі. Закон, таким чином, є проявом сущого в бутті, яким, фактично, є його духовна сутність. Цим зумовлено те, що закони існують об’єктивно, але відкриваються через взаємодію об’єктів у процесі пізнання.

Діалектика – це вчення про пізнавально-пошукове мислення щодо знаходження загальної основи буття. Виникає вона як мистецтво організації і ведення діалогового мислення. Найвища форма діалектики – системно-цілісне знання, представлене „Наукою логіки” Гегеля, а також „Капіталом” К.Маркса. Розрізняють об’єктивну і суб’єктивну діалектику. Об’єктивна – це узагальнення загальнолюдського пізнавального досвіду, результатом чого стало відкриття її принципів, законів і категорій. Суб’єктивна – це діяльність людини в якості суб’єкта пізнавального пошуку. В так званій матеріалістичній діалектиці вона розглядається не стільки як теорія пізнавального розвитку мислення, скільки як розвиток природи, суспільства і пізнання.

Діалектика заснована на принципі (-ах) взаємопов’язаного розвитку (взаємозв’язку і розвитку). Закон якраз і відкриває властиві йому типи зв’язків між об’єктами взаємодії, а також поняттями і категоріями пізнання. Якщо відкриті всі типи зв’язків, маємо фундаментальні закони світобуття і світопізнання. Якщо ж деякі, можемо говорити про певні закономірності їх розвитку. Щодо розвитку, то він, в свою чергу, зумовлений універсальними взаємозв’язками всього зі всім. Сутність розвитку розкривається діалектикою як вченням про принципи, закони й категорії пізнання.

2. Історія пізнання дає право говорити про три закони діалектики. Закон єдності і боротьби протилежностей фіксує суперечливий характер розвитку пізнання. В основі цього специфіка людського світосприймання: органам відчуття світ дається в універсальній різноманітності, об’єднати яку – завдання мислення. Об’єднання досягається через пошук протилежностей в самій сутності об’єкта (-ів). Отже, протилежність – це „своє інше” в єдиній основі, у спорідненій сутності. Взаємодія протилежностей складає протиріччя, яке відіграє роль рушійної сили розвитку пізнавального мислення і його результатів – знань. Діалектика і є вчення про єдність протилежностей, здійснюване засобами „боротьби” понять, термінів, категорій, які використовує мислення для досягнення єдності свідомості. „Боротьба” постійно супроводжує пошукове мислення, метою якого є спокій єдності. Це означає, що не можна переносити закони розвитку пізнання на суспільну практику: в протилежному випадку будемо мати штучно створювану революційну ситуацію в суспільстві. Ототожнення об’єктивної діалектики пізнання з розвитком об’єктивної суспільної практики привело в колишньому СРСР до цілеспрямованих пошуків „ворогів народу” і невиправданих репресій щодо них. Отже, вкрай важливо розрізняти „боротьбу” взаємопов’язаних протилежностей у понятійно визначеній сфері пізнання і боротьбу між людьми, в основі якої не стільки пізнання, скільки психофізіологічне несприйняття один одного, здатне призвести до війни між народами та постійні конфлікти між людьми навіть у межах одного народу. Тут діють ідоли роду й печери, про які вів мову Ф.Бекон.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні можна охарактеризувати через зміст основних понять. Якість – те, що залишає об’єкт в стані самототожності; кількість – сукупність сутнісних властивостей об’єкта, яка забезпечує якість або самототожність, самоідентичність Тому говорять, що якість це знята кількість, а кількість – знята якість. Міра – категорія, що поєднує кількісну і якісну визначеність об’єкта пізнання. Стрибок – категорія, яка фіксує міру існування об’єкта, за межами якої він переходить в іншу якість з іншими кількісними характеристиками. Для прикладу: якісне визначення людини – природно-соціальна істота, кількісне – число природних і суспільних властивостей, які зберігають її як людину; міра – єдність природних і суспільних властивостей, що характеризують її як певну людину, певний природно-соціальний тип або характер; стрибок – фізіологічна смерть, коли людина втрачає свої сутнісні ознаки, поступово розчиняючись у безформенну матерію. Хоча це приклад „для популярності”, для простонародного розуміння за аналогією, адже діалектика опікується пізнавальними протиріччями. Тут приклад такий: чим активнішою є людина в пізнанні, тим більшою мірою вона відчуває якісний стрибок у своєму духовному розвитку. Звідси її виникнення в якості терапевтичної функції: лікування душі пізнанням.

Закон заперечення заперечення характеризує циклічний характер розвитку пізнання об’єкта дослідження. Цикл має такі ступені розвитку: вихідна теза – антитеза – синтез. Таким чином відображається поступальний характер розвитку пізнання, в процесі якого відбувається змістовне насичення об’єкта знаннями взаємопов’язаних щаблів його розвитку. Приклад: абітурієнт – вихідна позиція, студент – заперечення статусу абітурієнта, дипломований спеціаліст – заперечення статусу студента. В дії цього закону маємо органічне поєднання всіх законів діалектики. „Зняття” – це утримання попередніх ступенів розвитку знання в наступних. Так, людина, як фізіологічно, так і духовно, презентує природу та історію людства: „анатомія людини – ключ до анатомії мавпи”.

3.Категорії – найбільш загальні поняття науки, які характеризують основні форми і способи її функціонування. Діалектика як теорія пізнання – це система взаємопов’язаних між собою принципів, законів і категорій. До останніх відносяться такі пари: одиничне – особливе – загальне, причина – наслідок, можливість – дійсність, необхідність – випадковість – свобода, форма – зміст, сутність – явище. Це ступені сходження пізнавального мислення до цілісного охоплення історії пізнання. Загальне, або закон, проявляє себе специфічним особливим чином в будь-чому одиничному і навпаки – одиничне особливим чином представляє загальне. Аналогічно відносно інших діалектичних категорій як категорій самої діалектики: причина прихована в наслідках, тому пізнання причини йде від наслідку. Дійсність багата можливостями, прихованими в ній самій, тому пізнання дійсності це, фактично, пошук можливостей їх здійснення. Необхідність прокладає собі шлях через безліч випадковостей, тісно пов’язаних зі свободою як пізнаною через них необхідністю. Тобто, необхідність такою ж мірою прояв свободи, як свобода – необхідності. Будь-який зміст оформлений, як і форма завжди змістовна. Сутність явлена пізнанню всією системою взаємопов’язаних принципів, законів і категорій діалектики. Звідси єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Помилково шукати об’єктивні відповідники діалектичним парам категорій в світі об’єктів – це системно пов’язаний напрям теоретичної побудови історії загальнолюдського пізнання.

4.Софістика – свідомий відхід від предмета дослідження, пов’язаний із порушенням закону тотожності, який вимагає безумовного дотримання змісту вихідних понять у процесі пізнання. Діалектика долає цей недолік за рахунок всебічного розгляду об’єкта пізнання. Несвідомий відхід від змісту вихідних понять – це паралогізм. Софістика як метод свідомого відходу від істини широко застосовується в політико-правовій діяльності. Так, софістичними є виступи адвокатів у суді, коли вони захищають, наприклад, вбивцю, взагалі – відвертого злочинця, а жертва постає як винуватець їх афекту. До софістики звертається студент, коли, не знаючи відповіді на питання, свідомо починає говорити про щось таке, що не має відношення до його змісту.



Еклектика – (суміш, мішанина) поєднання в науково-теоретичному дослідженні методів, несумісних за властивими їм світоглядними, методологічними, ціннісними тощо принципами. Так, теорія подвійної істини не може бути об’єктивною і науковою. Проте ми маємо безліч прикладів релігійно-конфесійної приналежності вчених, які намагаються науково обґрунтувати буття Бога, ігноруючи той факт, що йдеться про понятійний аспект буття. Адже їм відомо, що Бог – це вихідна світоглядно-пізнавальна аксіома, виведена за межі будь-якого доведення. Буденна свідомість людини – це суцільна еклектика, адже в кожному з нас органічно поєднані міфо-релігійні та науково-філософські погляди, від яких звільнитись неможливо і не потрібно.

Догматизм – визнання в науковій діяльності закону як прояву виключно абсолютної (абсолютності) необхідності, яка, як ми щойно зазначили, тісно пов’язана з випадковістю і свободою. Догматизм – це суто математичний підхід до науково-пізнавальної діяльності. Застосований до суспільного життя, він породжує практику тоталітаризму. Релятивізм – визнання лише відносного характеру законів і принципів як в науці, так і суспільному житті. Розвиток науки потрібно пов’язувати з органічним поєднанням незмінності наукових аксіом і мінливістю об’єкта дослідження. Слід пам’ятати, що спокій – міра руху.

5. Метафізика теж якоюсь мірою є антиподом діалектики з тієї точки зору, що вона примушує пізнавальний розум концентрувати всю волю на, так би мовити, одній діалектичній протилежності, на одному протиріччі, забувши на певний час про її спорідненість зі своїм іншим. Завдяки цьому мислення має можливість проникнути в глибини духу, сутнісні глибини об’єкта дослідження, сконцентрувати всю увагу на чомусь одному як абсолютному, самодостатньому, самототожному й самоцінному. Метафізика як метод дослідження дозволяє підняти мислення на справді божественний рівень, адже воно зосереджене на собі самому. А філософія, як зауважував Аристотель, це і є мислення про мислення, творча самодіяльність. Лейбніц зі своєю монадологією вважається одним із класиків метафізики, тому що монада не має ні вікон, ні дверей, тому розвивається з самої себе.

Критика метафізики як методу, що нібито є антиподом діалектики, властива марксистсько-ленінській філософії. Це зумовлено тим, що в ній практика оголошується критерієм істинності знань. Звідси й розуміння об’єктивної діалектики не як діалектики історико-філософського знання, а як розвитку природи й суспільства на основі суспільної практики, в першу чергу матеріального виробництва. Тому метафізика оголошувалась однобічним методом, для якого природний матеріальний світ начебто не існує. Насправді ж недолік метафізики може бути тоді, коли дослідник „забуде” перейти від однієї протилежності до її власної іншої. Це означає, що сама метафізика діалектична, оскільки послуговується мисленням як процесом взаємопов’язування протилежностей, а діалектика метафізична, оскільки відноситься до сфери пізнання. Щоб не відбулось однобічності (метафізичності в позапізнавальному сенсі), діалектика має стати єдністю логіки і теорії пізнання. Саме таку „метафізичну” систему діалектики створив Гегель. „Капітал” Маркса є також метафізично-діалектичним науковим доробком, тому він майже нічого не дав для побудови практичного соціалізму чи комунізму. Але є неперевершеним у своїй цілісності як теоретичне пояснення історії становлення економічних відносин у суспільстві.

Сутність метафізики як методу пізнання чітко висловив Г.Лейбніц, давши визначення апперцепції: максимальна концентрація розумно-пізнавальної волі на об’єкті дослідження без допуску можливості хоча б щось випустити з поля зору. Так завершилось формування найглибшої метафізичної науки – математики.



ТЕМА 7. Проблеми теорії пізнання
ПЛАН

1.Суб’єкт і об’єкт пізнання. Проблема істини в філософії і науці. Критерії істини.

2.Поняття методу і методології наукового пізнання. Форми наукового пізнання.

3.Структура емпіричного і теоретичного рівнів пізнання.


Коротка анотація змісту
1.Пізнання – це процес, підпорядкований свідомо поставленій меті: отримати знання законів світобудови, включно до суспільства і людини. Його слід відрізняти від процесу звичайного сприйняття, для чого не потрібно концентрувати волю на об’єкті сприйняття, оскільки він сам „впадає в очі”. Отже, пізнання є апперцептивним актом, а сприйняття – акт перцепції.

Головними категоріями теорії пізнання є суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт – джерело активності, спрямоване на об’єкт з метою знаходження в ньому змістовної сутності у вигляді закону його розвитку. Суб’єктом у філософії є людина, яка володіє інструментом пізнання, яким є метод отримання знань, що ціле спрямовує мислення в напрямку його переходу від суджень, які фіксують наявність чи відсутність у об’єкта певних ознак, до умовиводів, що дають узагальнену сутність об’єкта, розкривають, так би мовити, його ум, і, нарешті, до понять, зміст яких відображає визначальну внутрішню сутнісну ознаку об’єкта. Об’єкт – та частина об’єктивної реальності, яка включена в поле зору пізнавальної активності суб’єкта. Об’єктивна реальність – все те, що сприймається органами відчуття, але не обов’язково є предметом пізнавальної уваги суб’єкта. В теорії пізнання діє правило: без суб’єкта немає об’єкта і навпаки. Це означає, що кожна людина як суб’єктивна істота не обов’язково виступає як суб’єкт пізнавального способу життя. Хоча кожна людина через органи відчуття сприймає об’єктивну реальність і є її несвідомим носієм в якості мікрокосму.

Мета пізнання – відкриття істини у вигляді закону розвитку (руху) об’єкта. Буквально з давньогрецької мови істина – це дійсність. Для філософії як способу теоретичного осмислення світу істина (дійсність) – це дія закону саморозвитку об’єкта, тотожна законам мислення, логіці мислення. Для науки, яка послуговується експериментом, істина пов’язується із відповідністю закону предметно-речовій формі об’єкта в його взаємодії з іншими. Тому говорять про об’єктивну істину як відповідність знання дії закону і дії об’єктів. Об’єктивна істина, водночас, абсолютна – закон відокремлений від об’єктів, він діє і поза ними, тому є вічним і незмінним; з іншого боку – відносна, тобто співвіднесена з дією об’єктів сприйняття. Абсолютна істина – це ідеальний стан об’єкта, відносна – це об’єкт в ситуації взаємодії з іншими. Так, температура кипіння води 100 градусів – абсолютна істина відносно хімічно чистої води і тиску 760мм.рт.ст., чого в дійсності ніколи не буває, а лише в лабораторних умовах.

Крім того, істина завжди конкретна; це означає, що істинним є не окремий закон, а системно-цілісна теорія будь-якого об’єкта, яка містить у собі всі закони його взаємодії з іншими об’єктами. Отже, істина – це процес, а не якесь одномоментне судження, абстраговане від процесу і конкретної теорії. Тому говорять, що абстрактних істин немає, істина завжди конкретна. Істина також предметна, тобто передбачає, що знання для людини як її носія має стати (бути) для неї способом поведінки, якщо йдеться про морально-етичні чи етико-правові знання. Щодо суспільства, то його матеріально-виробнича діяльність має відповідати законам природи. Це не завжди відбувається, тому людство зіштовхується з глобальними негативними наслідками своєї діяльності, що якраз і свідчить про її невідповідність об’єктивним законам. Це також означає, що об’єктивна істина містить в собі елементи суб’єктивності, які й відхиляють людську діяльність від прямолінійної дії закону.

Для філософії як теорії пізнання критеріем істини є логіка мислення з дотриманням усіх законів його функціонування. Тут важливо утвердити істинність самого мислення, не допустивши його ототожнення з процесом мовлення. Для науки, особливо прикладної, критерієм істини є науковий експеримент як предметно і наочно оформлене пізнавальне мислення. Діалектичний матеріалізм критерій істини знання вбачає в суспільній практиці як предметно-речовій перетворюючій діяльності людини, до структур якої входять матеріально-виробнича, суспільно-політична, науково-експериментальна, організаційно-управлінська. Він не визнає суб’єктивної істини, оскільки мислення вважає похідною від наведених видів практичної діяльності людини. Це не можна вважати правильним, оскільки людина – це єдність мікро- і макрокосму, суб’єкт-об’єктна цілісність. Тому суб’єктивність належить до об’єктивних характеристик об’єктів дослідження.

Метод – це шлях, яким суб’єкт відкриває в об’єкті властиві йому закони розвитку; це спосіб досягнення об’єктивно-істинного знання в усіх його характеристиках (див.п.1). Оскільки об’єкт пізнання універсальний, існує безліч методів пізнання, що, в свою чергу, дає можливість мати науку про методи науково-теоретичного дослідження, або філософську методологію.

Результати наукового пізнання закріплюються у певних формах. Форма – це стійкий, змістовно насичений спосіб фіксації і збереження пізнавальних цілеспрямованих зусиль людини як суб’єкта пошуково-дослідницької діяльності. Як методи, так і форми пізнання залежать від типу і рівня пізнавальної діяльності.

3.Розрізняють емпіричний і теоретичний рівні пізнання. Кожному з них властиві свої методи і форми пізнання.

До методів емпіричного пізнання відносяться: спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент, описування, узагальнення, аналогія, моделювання. Залежно від об’єкта дослідження кожен із цих методів має відповідну класифікацію. Спостереження – це свідома концентрація уваги на певному об’єкті, яка дає можливість виявити в ньому певні риси, властивості, ознаки засобами органів відчуття або ж певних приладів, які підсилюють їх пізнавальні можливості. Порівняння – фактично продовження пізнавального потенціалу спостереження, коли об’єктами виступають або споріднені, або ж відмінні предмети. Вимірювання – продовження порівняльного спостереження, засобами якого можна знайти міру існування властивостей об’єкта пізнання. Експеримент – власне науковий метод, за якого об’єкт пізнання досліджується з дотриманням чітких умов і за допомогою певних приладів і пристроїв. Описування – фіксація пізнавальних результатів, отриманих від застосування кожного методу або ж усіх разом. Узагальнення – застосування індукції як способу мислення для фіксації результатів пізнання у вигляді певних його форм: умовиводів, які мають статус емпіричних фактів. Аналогія – широко застосовується як метод пояснення сутнісних особливостей об’єктів пізнання через їх порівняння з більш простими об’єктами, чиї закономірності сприймаються на аксіоматичному рівні. Моделювання – створення штучного об’єкта дослідження, який би максимально можливою мірою за своїми сутнісними характеристиками відповідав дійсному об’єкту. Так, вважається, що сім’я може слугувати моделлю суспільства, а людина як мікрокосм – макрокосму. Проте моделювання застосовується до об’єктів природи.

Емпіричні знання беруться або з життєвого досвіду окремої людини чи певних соціальних структур, або ж із доцільно поставлених дослідницьких експериментів.

Формами емпіричного рівня пізнання є емпіричні факти і емпіричні закони. Емпіричний факт – безпосереднє сприйняття якихось природних і суспільних об’єктів або явищ, закріплених у людській свідомості, що дозволяє зафіксувати їх у статусі законів, оскільки вони мають усталений і постійний характер. Так, емпіричний факт – це і сприйняття якогось об’єкта, і водночас закон його буття (наприклад, бідність – це і факт сприйняття, і факт у вигляді закону суспільства, де панує соціальна несправедливість). Можна говорити, що існують ліниві люди, але є також фактом емпіричний закон, згідно якого „лінь-матінка раніше нас народилась”, адже раніше від необхідності працювати людині властива ознака бути істотою, схильною до гри, в якій вона не лінується. Емпіричні закони є результатом застосування емпіричних методів пізнання, сформульованих у вигляді певних умовиводів. Якщо брати суспільство як об’єкт пізнання, то тут жанри літератури є водночас проявами емпіричних фактів і законів. Ними є афоризми, поговірки, анекдоти тощо.

До методів теоретичного пізнання відносяться: аналіз, синтез, абстрагування, формалізація, ідеалізація, математизація, а також специфічно філософські методи побудови наукової теорії – сходження від абстрактного до конкретного, єдність історичного і логічного. Індукцію і дедукцію як методи мислення можна віднести до обох рівнів пізнання.

Аналіз – напрям пізнання, за якого об’єкт пізнання всебічно досліджується засобом його вивчення в різних наукових джерелах різними вченими, школами. Синтез – формування єдиного концептуального розуміння сутності об’єкта пізнання на основі попередньо здійсненого аналізу.

Формами теоретичного рівня пізнання є: гіпотеза, проблема, теорія, наука, ідея. Гіпотеза як вірогідне пояснення змісту і сутності об’єкта дослідження є універсальною формою пізнання. Формулювання гіпотези має бути максимально наближеним до змісту об’єктивних закономірностей, які визначають спосіб існування об’єктів у їх взаємодії. Проблема – це знання про незнання. Тому пізнання – це процес постійного формулювання і вирішення проблем засобами постановки гіпотез. Теорія – системно-цілісно, всебічно і логічно завершена гіпотеза. Якщо вона підтверджена на істинність, маємо науку. Ідея – достовірне об’єктивне знання, що перетворює людську суб’єктивність в активну суб’єктну дію. В ідеї органічно поєднана об’єктивна і суб’єктивна істина. Ідея – це істина життя як наукова істина. Без науковості ідея небезпечна фанатизмом суб’єктивізму. Позитивне значення ідея має в науці, досить рідко – в суспільному житті, оскільки частіше вона виглядає як прояв фанатизму віри, а не спокою розуму.


ТЕМА 8. Суспільство як соціальна система

ПЛАН

1. Специфіка предмета соціальної філософії. Методологічна спрямованість соціальної філософії.

2. Генеза теоретичних моделей розвитку суспільства.

3. Специфічні особливості пізнання суспільного життя. Сутність соціального детермінізму.


Коротка анотація змісту
1.Специфіка предмета соціальної філософії визначається особливостями суспільства як об’єкта дослідження. Пізнати можна щось незмінне, постійне, усталене, повторюване, оскільки це дає можливість відкрити закон буття об’єкта дослідження. Проте динаміка суспільних процесів настільки мінлива, швидкоплинна і скороминуща, що постає проблема їх детального і всебічного описання. Натомість, знайти внутрішню пружину, яка „розкручує” суспільний організм із об’єктивною необхідністю, не завжди вдається. Нарешті, суспільні процеси унікальні, індивідуалізовані, а закон вимагає знання загальних тенденцій розвитку суспільства.

Всі наведені обставини пояснюють, чому історія соціального пізнання представлена великою різноманітністю вчень, концепцій, теорій тощо. Щоб мати якусь цілісну теоретичну модель суспільства, для соціальної філософії вкрай важливо чітко визначити зміст поняття „суспільство”.

Отже, суспільство – це соціально-духовний організм як спосіб і умова сумісного існування людей, завдячуючи якому забезпечується задоволення їх життєвих потреб та інтересів. Тобто, ніколи не потрібно випускати з уваги соціально-духовну суспільну природу (сутність) людини – в такому разі можна зрозуміти логіку різноманітних соціально-філософських вчень: всі вони досить значною мірою відображають індивідуальний спосіб світосприймання і світорозуміння своїх авторів. Інакше кажучи, в соціальній філософії, яка розробляє концепції розвитку суспільства, діють не лінійні закони, а закономірні тенденції або ж тенденційні закономірності. Отже, тут наявна єдність об’єктивної та суб’єктивної істини, де джерелом останньої є як авторські підходи, так і прояви суб’єктивного характеру народів як основних суб’єктів суспільного розвитку.

Звідси випливає, що об’єктом дослідження соціальної філософії є суспільство як цілісний духовно-соціальний організм в усталених історичних формах його буття. Адже відкрити закон буття об’єкта можна в тому випадку, коли він існує як цілісний у своїй тривалій часовій впорядкованій усталеності. Предметом дослідження якраз і є пошук тенденцій і закономірностей розвитку суспільства як способу і водночас форми міжлюдської взаємодії.

Потрібно виходити з того, що пізнавально-дослідницька пошукова діяльність – це методологічна практика. Вона містить у собі як знання історичної послідовності подій, так і знання законів (переважно у вигляді тенденцій) їх розвитку, так би мовити, практичну науку логіки індивідуальної або колективної життєдіяльності. Для філософії практика тотожна світопізнавальній діяльності людини, методу її організації, а не знаряддевій діяльності, яка обробляє відокремлений у просторі й часі матеріальний предмет. Духовно-пізнавальна діяльність обробляє саму людину, її душевні устремління, зцілює її тим, що вона має змогу діяти не під впливом зовнішніх подразників або внутрішніх афектів, випадкових за характером їх дії на людину. Навпаки, людина отримує можливість діяти раціонально – під дією „чистої” внутрішньої логіки пізнаної необхідності, а не необхідності, що проявляє себе через множину хаотичної й невпорядкованої множини випадковостей зовнішнього предметно-речового світу. Це вже зцілення як націлення, як цілеспрямування цілим, органічним, гармонійно з’єднаним світотворчою силою об’єктивного розуму. А ним є історія розвитку суспільства, втілена в теорію логічного знання про нього, яке водночас є практичним знанням як знанням філософії історії, внутрішнім змістом якої є метод як істина і навпаки – істина методу (шляху).

У вищезазначеному полягає суть гуманізації свідомості людини, яку здійснюють соціальна філософія і філософія історії. В історії немає живих емпіричних людей, але тільки вона формує гуманістичний світогляд. Всі проблеми людини і суспільства, з якими вони зіштовхуються в своєму бутті, зумовлені відсутністю історичної пам’яті не стільки про події, скільки про внутрішню логіку їх розгортання. Гегель зазначав, що люди знають історію розвитку суспільства, але, на жаль, не беруть уроки історії.

2. Виходячи зі складної та багатогранної природи суспільного життя, існує досить багато вчень і концепцій, що обґрунтовують сутність суспільного поступу людства.

а. Діалектико-матеріалістична концепція конкретизується в теорії історичного матеріалізму, або ж так званому матеріалістичному розумінні історії. Класиками цієї теорії є К.Маркс, Ф.Енгельс, Г.Плеханов, В.Ленін та їх послідовники. Її сутність зводиться до наступних положень:

- основу суспільства складає спосіб виробництва в першу чергу матеріальних умов життя людей, до яких відноситься виробництво продуктів харчування, одягу, житла, а також можливість мати сім’ю як засіб для народження і виховання дітей;

- рушійною силою розвитку суспільства є взаємозалежність між продуктивними силами та виробничими відносинами. Причому, провідна роль віддається характеру виробничих відносин, які, в свою чергу, визначаються формою власності на засоби виробництва. Якщо панує приватна власність, суспільство набуває характеру антагоністичних відносин, які породжують експлуатацію людини людиною. Якщо ж утверджується колективна власність, утверджуються відносини взаємоповаги та взаємопідтримки, на основі яких будується соціалістичний тип суспільства;

- сутність історичного розвитку людства підпорядкована класовій боротьбі між експлуататорами та експлуатованими, завдячуючи якій відбувається зміна суспільно-економічних формацій. Кінцева мета суспільного поступу – утвердження комуністичного суспільства, в якому вже економічний фактор не є домінуючим, оскільки продуктивні сили набули найвищого рівня розвитку, а колективна власність зняла антагоністичні взаємини між людьми.

б. Соціологічна інтерпретація суспільства представлена вченнями О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, П.Сорокіна, Т.Парсонса, Р.Мертона та ін.

Для розуміння соціальної доктрини О.Конта важливе значення мають відкриті ним закони: трьох стадій розвитку людського мислення – теологічну, метафізичну й позитивну; постійного підпорядкування уявлення спостереженню та енциклопедичний закон (класифікація наук). Тип суспільства залежить від взаємодії цих законів. Парадигма суспільного розвитку визначена ним таким чином: „Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути”. Головне полягає у визнанні, а не в пізнанні, оскільки уявлення впізнає у зовнішньому світі свій власний внутрішній зміст.

Г.Спенсер виходив із того, що суспільства створюються не штучно, не як дія якогось видатного законодавця, не внаслідок розподілу праці, а еволюційно, як прояв „певного настрою і способу мислення всієї общини”. Цей дух народу і є об’єктивний дух його історичного розвитку як дух субстанційний і суспільствотворчий. Щось можна змінити індивідуальними зусиллями (монарха, президента і т.п.), але як тільки цей чинник сходить із політичної арени, суспільний організм відкочується до вихідного пункту, можливо, трохи далі (назад або ж вперед). Якщо ж особистість чогось досягла, то лише тому, що для цього в гущині народного духу вже існували передумови. Звідси його переконаність у тому, що для розуміння закономірностей розвитку суспільства потрібно порівняння з еволюцією розвитку природних організмів, позаяк суспільство є продовженням еволюції світобудови.

Е.Дюркгейм вважав, що соціальну дійсність слід вивчати з неї самої, оскільки вона унікальна, а не природоподібна. Соціальні факти є об’єктивною реальністю суспільного життя, творцями яких є суспільство в цілому та його структури: релігійні, політичні, професійні, національні, мистецькі тощо. Соціальні факти об’єктивні по відношенню до свідомості індивідів, тому останні повинні зважати на них, керуватись ними, корелювати свої почування і способи мислення відповідно до їх змісту. Тобто, людина зобов’язана подолати в собі природно-біологічну мотивацію поведінки. Суспільство, таким чином, є осередком „внутрішнього морального життя”, „джерелом і вмістилищем усіх цінностей”. Це якесь духовне божество, що зовні огортає людей, впливає і формує їх свідомість, робить розумними й моральними істотами. Суспільство існує в людях і завдяки їм, творить їх, а не вони його. Без колективної душі „в собі” індивід деградує до тваринного рівня. Отже, для суспільства необхідна соціально-духовна солідарність, критерієм наявності якої і відповідного стану якого є право.

На думку П.Сорокіна, суспільство дане там, де є певна кількість наділених психікою індивідів, пов’язаних між собою процесами психічної взаємодії. Психічна організація індивідів дає їм можливість обмінюватися ідеями, почуттями, вольовими прагненнями, тобто свідомістю. Отже, суспільство – це система спілкування, в основі якого життєві потреби й інтереси людей. Соціальне явище як факт психічної взаємодії можна відобразити у таких координатах: „злочин - покарання”, „подвиг – винагорода”, „дозволений акт – належна реакція”. Це так звана концепція соціокультурного підходу до суспільства, оскільки без ціннісних норм взаємодія між людьми втрачає будь-який духовно-гуманістичний вимір, стаючи звичайним фактом біофізичної взаємодії.

в. Феноменологічно-герменевтична лінія в соціальній філософії представлена вченнями Е.Гуссерля, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, М.Хоркхаймера.

Т.Адорно як автор так званої негативної діалектики розглядав її не як науку, а як критичний порив, рішучість до нього. Цей порив не може бути раціональним, як у системі діалектики Гегеля, а лише ірраціональним, що не піддається чіткому логіко-понятійному визначенню. Звідси підхід до розуміння й пояснення суспільства: це взаємодія між людьми, яку не можна прогнозувати як щось системно-цілісне. Негативна діалектика є сукупністю модельних аналізів окремих історичних фактів (Освенцім, ГУЛАГ, соціалізм і т.п.). Вона є „логікою розпаду”, а тому „розпач є остання ідеологія, зумовлена історично й соціально”.

Макс Хоркхаймер розробив „критичну теорію суспільства”, згідно якої необхідно не просто аналізувати реальний стан суспільства, але намагатись залучити максимально можливу кількість людей до активної роботи по творенню спільної форми (спільних форм) свого власного життя. Мета такої суспільної діяльності полягає в знятті будь-яких відчужених форм спільності, коли людина не хоче бути суспільною істотою, не сприймаючи наявні форми як гуманістичні способи власного індивідуального буття. Принцип такої життєдіяльності: „Так не повинно бути, люди зобов’язані змінювати своє буття”. Це фактично немарксистська концепція суспільства.

Герберт Маркузе розробив теорію „одномірного суспільства” й „одномірної людини” як її продукту. Це стало наслідком панування тоталітарно-авторитарних типів держави, які всіма засобами намагаються сформувати „одномірну” свідомість, досягаючи цього маніпуляцією її змістом засобами безальтернативної ідеології, яка виключає будь-яку варіативність і прояви свободи слова, думки, мислення. Таку свідомість формує технократизм як домінанта капіталістичного способу виробництва і державний соціалізм; фактично йдеться про монополізм у сфері свідомості. Подолати такий тип суспільства і конформістську людину зовнішніми чинниками не можна: має відбутись революція у сфері індивідуальної самосвідомості, своєрідний „бунт свідомості”, небажання бути таким, як усі. Приклад „великої відмови” може подати суспільству насамперед творча інтелігенція, особливо гуманітарна. Саме вона здатна повести за собою міське населення, службовців, студентство, оскільки ці верстви схильні до проявів критичного мислення. г. г. Культурологічні концепції суспільства також представлені багатьма видатними представниками соціально-філософської думки. Серед них М.Вебер, В.Дільтей, Г.Зіммель, О.Шпенглер, А.Тойнбі.

Макс Вебер вважав, що в дослідженні суспільства слід робити наголос на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Мета поведінки важить більше, ніж її зовнішня форма; тлумачення і мотиви дійових осіб – це головне. Цікава не будь-яка взаємодія, а лише осмислена, свідома; взаємодія не типу „стимул-реакція”, а сфера значень і смислів, тобто людські виміри, а не інстинкти чи рефлекси. Важлива процедура розуміння, а не пояснення, як це робить наука. Завдання суспільних наук у тому, щоб зрозуміти людське життя в його своєрідності, встановити культурну значимість явищ, з’ясувати причини їхньої історичної особливості. Тільки через віднесення до ціннісних ідей культури конкретний фрагмент дійсності стає значущим для наукового дослідження. Критерієм можуть бути лише релігійні, моральні, естетичні, політичні та інші цінності, визнані й визначені в певній культурі. Завдання соціальної філософії полягає в тому, щоб „ідеальні типи”, якими є всі поняття суспільних наук, звести до „зрозумілої” поведінки окремих людей, що взаємодіють у суспільному житті. Зрозуміти можна те, що має певний смисл для суб’єкта певної поведінки. Соціальною дією є та, що своїм смислом орієнтована на поведінку інших індивідів. Якщо ж вона спрямована на речі, то це не є соціальна поведінка.

Вільгельм Дільтей пов’язував пояснення й розуміння суспільства з умінням витлумачувати написані щиросердно тексти, авторами яких є поети, релігійні та філософські генії, першовідкривачі. Саме ж суспільство, як воно сприймається безпосередньо, сповнене брехні, отже, не може дати об’єктивного знання про тенденції свого історичного розвитку. Життя – це таке переживання, коли індивід живе і сучасним, і минулим соціокультурним досвідом. Філологія має вивчати не предметно-речовий природний світ, а духовний світ людини як дійсно значимий для неї, адже це світ історико-культурний, суб’єктивно-суб’єктний, а не об’єктивно-об’єктний. Духовний світ людини поєднує в собі історичний дух творчості, представлений здобутками мистецтва, релігії, філософського знання всіх епох і культур.

Науки про дух не знають суб’єкт-об’єктного відношення, оскільки досліджують безпосередню, а не об’єктивну, реальність, якою і є життя людини і людства, а не „життя” законів. Наука про дух – це психологія. Щоб знати в людському сенсі, треба пере-живати, пере-жити, мати досвід пере-живання, тоді можна зрозуміти людство і жити з ним по-людськи. Розуміючи себе, розумієш інших і твориш особистісну спільноту, проте не суто психологічну, а герменевтичну – через розуміння мови інших людей, народів, культур, епох, цивілізацій. Історична дійсність – це своєрідний текст, який слід розшифрувати. Історія – засіб „для відкриття людини собі самій”, а людина – засіб „для відкриття історії собі самій”.

Георг Зіммель поділяв суспільство на два типи. З одного боку, це певна спільнота соціологізованих індивідів на грунті певної історичної дійсності; з другого – система форм відносин між індивідами, завдяки якій проста множина перетворюється на людську спільність. Саме це в першу чергу й цікавить соціальну філософію, яка вичленовує особливі низки фактів, що створюють „чисті” форми соціації, або соціальної взаємодії, підпорядкованої свідомо обраній меті, в основі якої спільний інтерес. Форми соціацій первинні щодо суспільства в цілому. Соціологія, перш ніж досліджувати суспільство як таке, повинна дослідити їх. Соціальні інститути є наслідком компромісу інтересів невеликих груп, асоціацій, соціальних кіл. Суспільство якраз і постає як функціональна взаємодія соціальних елементів, але не „первісних” простих атомів, а єдностей, що виникають у результаті соціальної диференціації. Оскільки індивід належить до багатьох соціацій, кожна з яких вимагає певних зобов’язань і відповідальності, індивідуальність збагачується, хоча при цьому виникає небезпека внутрішнього розладу. В цілому історія суспільства має вигляд історії наростаючої інтелектуалізації соціального життя і поглиблення принципів грошового суспільства. Відповідно знижується рівень і роль емоційного компоненту культури. Останній стає об’єктом суто інтелектуального розуміння. Інтелект із безжальною об’єктивністю вибудовує механічний образ світу. Гроші також все зводять до однозначних кількісних рішень. Все це призводить до панування загального відчуження в суспільстві. Зростання об’єктивної культури супроводжується відставанням і дедалі більшим збіднінням індивідуальної культури. В цьому й полягає „конфлікт і трагедія культури”. Він не має розв’язання: досягнувши певної критичної гостроти, він переходить в іншу форму, але з тим самим трагічно-драматичним змістом.

Освальд Шпенглер створив концепцію розвитку людства в системі так званих „закритих” цивілізацій, або ж культур, кожна з яких має свою власну специфічну історію зародження, розвитку в режимі розквіту, а потім розпаду. Культура розглядається ним як організм, який має наскрізну основу, що забезпечує її єдність, але водночас і специфічність. Все це не дає підстав говорити про якусь суцільну однорідність в існуванні й розвитку людства. На його думку, воно представлене вісьмома автономними культурами: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська (аполонівська), візантійсько-арабська (магічна), західноєвропейська (фаустівська) і майя. Очікував, що створиться російсько-сибірська культура. Помираючи за приблизно тисячолітній період існування, культура перероджується в цивілізацію. ЇЇ характеризують, з одного боку, „мертва протяжність”, бездушний інтелект, з іншого – омасовлення суспільства й культури, її закостеніння, втрата творчого начала, безплідність, домінування механічної роботи над героїчними творчими зусиллями. Індустріальна цивілізація робить непотрібною літературно-художню й мистецьку творчість, тому Шпенглер говорить про культурний занепад Європи.

Автор 12-титомної праці „Дослідження історії” Арнольд Тойнбі вважає, що вивчати й аналізувати потрібно не нації, не періоди, а „суспільства”. Це в першу чергу західно-християнський світ як спадкоємець вже „померлого” еллінського суспільства, а також живі суспільства: православно-християнське, ісламське, індуїстське та далекосхідне. Всього налічується 19 окремих суспільств-цивілізацій, споріднених за такими ознаками: а) наявність світової держави, яка переходить у б) період безцарів’я, за якого в) виникає церква і здійснюється рух варварських племен. Історична безперервність складається із життєвих циклів людських генерацій, які змінюють один другого. Тому є відносини між людськими спільнотами у межах одного суспільства і між різними суспільствами.

У суспільствах потрібно вирізняти економічну, політичну й культурну площини. Перехід від одного суспільства до іншого відбувається за таких умов: а) світова держава перебуває на „прикінцевій стадії вже приреченого суспільства”; б) наявності церкви, що виникла в надрах старого суспільства і стала осередком нового; в) хаотичне „вторгнення варварів, які переживають свою Героїчну Добу”. Головний фактор – другий. Основу суспільства складають інституції, а не міжлюдські родинно-сімейні відносини. „Без інституцій суспільство не могло б існувати. Адже й самі суспільства – це інституції найвищого порядку. Вивчення суспільств та вивчення інституціональних взаємин – це одне й те саме”. Головна відмінність між примітивними суспільствами (їх близько 650) і цивілізаціями полягає у спрямованості мімезису (наслідування). У перших він повернутий у минуле, тому тут панує звичай, який зберігає статус-кво, статику суспільного життя, консервуючи його. У других він спрямований на творчих особистостей, які ведуть за собою послідовників, даючи народам перспективу. Становлення суспільства-цивілізації йде в координатах „виклик-і-відгук”. Тобто, є виклик тяжкої життєвої ситуації, на який різні народи відгукуються по-різному, тому й створюють різні типи суспільно-цивілізаційного розвитку, або ж зовсім зникають з арени історії. Серед факторів виклику: суворі кліматичні умови, стимул нової землі, військові та воєнні поразки, тиск з боку інших народів на прикордонні землі, гноблення. Критерій розвитку – це поступ у напрямку самовизначення: прозаїчна формула, яка описує чудо того, як життя входить „у царство своє”. Цивілізація, таким чином, являє собою спосіб життя, в якому будь-який зовнішній (природний або суспільний) виклик породжує відгук як внутрішню духовно-пізнавальну реакцію системи – індивіда чи суспільства. Відгук – це завжди осмислення пройденого шляху і вибір нового, визначеного більш вагомими гуманістичними цінностями у сферах політики, моралі, права, релігії, культури тощо.

Людина в собі самій є носієм соціально-духовної суспільності, тому являє собою взаємодію цілей, інтересів, потреб, які потрібно впорядкувати й гармонізувати. Із цією внутрішньою душевною взаємодією вона входить у зовнішнє з іншими людьми су-спільне існування, створюючи певний тип су-спільства. „Суспільство – це „поле діяльності”, проте „джерело будь-яких видів діяльності слід шукати в індивідах”, що його утворюють”. І це не просто індивіди, а надлюди; це люди, що не належать масі, але здатні зрушити властивий їй стан спокою та його міру – інерцію. Якщо для творчої людини її цивілізаційний поступ є явищем внутрішньо психологічним (діяльність – екстаз – вищий рівень діяльності), то для суспільства напрям має бути іншим. А саме: відхід-і-повернення. Відхід означає, що людина сама стверджується на шляху філософського пізнання як пізнання трансцендентного. Для філософа важливо споглядання останнього розумом, а саме його споглядання є те, що зветься теорією. Філософ, який споглядає такий світ, відкриває новий світ, усвідомити який може лише незначна кількість наближених до нього, на яких він може впливати безпосередньо, проектуючи на них поле діяльності свого мислення. Але філософ не повинен бути лише філософом – він зобов’язаний бути царем, правителем. Це і є повернення, необхідне для просвітлення народу, але водночас небезпечне тим, що інерція народної темряви потужніша світла істини.

Підсумовуючи аналіз цивілізаційного саморозвитку суспільств, Тойнбі зазначає: „Розвиток відбувається в тих випадках, коли індивід, або творча меншина, або все суспільство відгукується на виклик, і не просто відгукується, а й породжує своїм відгуком інший виклик, який вимагає нового відгуку”. Що стосується занепаду цивілізацій, то він „пояснюється трьома основними причинами: втратою діяльної снаги творчою меншістю, яка відтоді перетворюється лише на „панівну меншість”; зворотною відмовою більшості підкоритися тепер уже тільки „панівній меншості” й наслідувати її поведінку через мімезис; і, як наслідок, – втратою соціальної єдності суспільства в цілому”.

3. Зміст питання можна і потрібно вивести із попередніх. До специфічних особливостей пізнання суспільного життя можна віднести:

а) обов’язкове врахування принципової різноманітності його проявів;

б) врахування тієї обставини, що суб’єктом суспільного життя є кожна окрема людина, хоча б вона й належала до якоїсь групи, колективу, класу;

в) попри зовнішню мінливість, воно в основі своїй майже незмінне, якщо брати матеріальні й духовні складові його буття;

г) у своєму бутті воно досить потужно залежить від стану громадської думки, що зумовлюється її консерватизмом і складністю проведення будь-яких змін у ньому, хоча б цього й вимагали об’єктивні обставини й теоретична наукова думка;

д) варіативність розвитку суспільства залежно від природних, духовних, політичних, етнокультурних і т.п. чинників, що визначають сферу мотиваційної свідомості людей як його суб’єктів.

Всі вище зазначені фактори, як і багато інших, взяті разом, складають зміст того, що називають соціальним детермінізмом. З іншого боку, людина як суб’єкт суспільного розвитку є також суб’єктом свободи волі, отже, джерелом протидії будь-якій жорсткій лінійній причинності. Саме тому пізнання закономірностей і тенденцій розвитку суспільства носить динамічний характер, основу якого складає плюралістична методологія, яка не дозволяє надмірне абстрагування, формалізацію та ідеалізацію. Соціальна динаміка має визначатись і визначається в соціально-філософських теоріях і вченнях суттєвою кореляцією з боку соціальної статистики, що враховує всі наявні й навіть можливі складові суспільного буття. Лише в такому разі соціальний детермінізм не суперечить соціальній свободі людей, які, власне, складають саме суспільство. Суто наукова теорія суспільства неприпустима – інакше воно зігнорує людей, перетворившись у „народні маси”, як це маємо в супернауковій теорії суспільства К.Маркса, яку В.Ленін і „вірні ленінці” активно впроваджували у життя. Результат відомий – відсутність свободи стала рівнозначною розпаду суспільства.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconЗміст вступ розділ теоретичні засади кадрового забезпечення органів публічної влади 8
Армаш Н. О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : кпу, 2012. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconОснови теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Основи теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації бібліотекарям до Міжнародного дня друзів Запоріжжя, 2016
Друг – це друге я: Методичні рекомендації бібліотекарям по відзначенню Міжнародного дня друзів /укладач М. П. Зубко; Запорізька обласна...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconНаказ №01-осн / 10 Про проведення районної акції «Запоріжжя читає Шевченка»
Запорізької обласної державної адміністрації від 11. 01. 2014 №005-осн «Про проведення обласної акції «Запоріжжя читає Шевченка»...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon2014 рік, з метою гідного відзначення 200-річного ювілею видатного сина українського народу, Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconКоростіль Л. А. Інформаційно-аналітичний бюлетень ІІ-ІV етапів Всеукраїнської учнівської олімпіади з хімії. 2011-2012 н р. Суми: рвв соіппо, 2012. 60 с



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка