Запоріжжя 2012 Жадько В. А



Сторінка6/7
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.5 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7
ТЕМА 9. Суб’єкти суспільного розвитку: індивіди та соціальні спільності
ПЛАН

1. Концептуальні підходи до походження людини як суб’єкта суспільного розвитку.

2. Форми соціальної спільності людей та їх якісні суб’єктні відмінності.

Коротка анотація змісту
1.Творцем суспільства є сама людина. Це зумовлено як природними факторами – вона є колективною стадною істотою, так і духовними – мова є засобом спілкування, що, власне, якраз і створює суспільство. Проблема, проте, в тому, що суб’єктність людини і, відповідно, суспільства суттєво залежить від концептуальних підходів до походження людини. Розглянемо деякі з них. а). Релігійна концепція. Обґрунтовує духовну сутність людини, оскільки для неї дух є субстанційною основою світобуття, отже, є за своєю сутністю світотворчим і людинотворчим суб’єктним началом. Гегель писав, що „Бог – за своєю сутністю дух в якості знаючого духу. І мова.., отже, йде про відношення духу до духу. Це відношення духу до духу лежить в основі релігії”. Людина, таким чином, знаючи себе, займаючись самопізнанням, творить себе в якості духу і водночас суб’єкта релігійної свідомості та відповідної до неї мотивації поведінки. А це тяжка, кропітка, постійна праця, в тому числі пізнавальна, адже потрібно намагатись „бути досконалим, як досконалий Отець наш Небесний” (Нагірна проповідь).

б). Концепція Тейяра де Шардена. Обґрунтував еволюційну теорію походження людини, згідно якої еволюція Космосу і людини збігаються, тотожні, тому наука про природу тотожна людинознавству. Завдяки універсальності свідомості людини, здатності накопичувати дух одна одної, формувати дух колективної пам’яті створюється загальний і спільний розум людського біоту. Навколо Землі утворюється ноосфера – сфера духу. Запас духовності, або ноосфера, втілюються в науку, техніку, мистецтво, системи мислення і системи дій. Еволюція людини – це її діяльність, творчість, суть якої в подоланні матерії, її перетворенні. Якщо світ завершений, немає місця діяльній творчості. Тому потрібна віра в наявність наджиття та існування еволюційного центру Всесвіту за межами простору й часу – „точки Омега”. Це першодвигун, що знаходиться „попереду” світу, але має на нього вплив через радіальну психічну складову енергії. Сутність точки – любов, мінімальний прояв якої на рівні молекули – притяжіння. „Омега” – центр найбільшої концентрації свідомості, духовна особистість, надособистість, персоніфікація Універсуму.

в). Концепція особистості в персоналізмі. Побудована на засадах визнання духовного начала як суб’єкта творення з людини суб’єктивно-психофізіологічної людини як особистості, соціалізованої з іншими людьми, здатними створити персоналістську цивілізацію. Людина не є щось індивідуалізовано-егоцентричне й егоїстичне. Це єдність Я з іншими Я, насиченість Я іншими Ти і творення Я як Ми. Персоналістська цивілізація твориться низкою фактів. До них відносяться такі дії. 1. Потрібно „вийти з себе”, щоб позбутись егоцентризму. 2. Потрібно „розуміти”, стати на точку зору іншого і виявити його особливості. 3. Потрібно „мати біль у грудях”, щоб відчути іншого. 4. Потрібно „віддавати”, бути великодушним у самовіддачі, адже щедрість розбиває самотність. 5. Потрібно „бути вірним”, оскільки „вірність особистості – це творча вірність”, невичерпне джерело персоналізації та спілкування. Якщо такі акти людина буде здійснювати свідомо і цілеспрямовано, вона стане суб’єктом персоналістської цивілізації. Якщо ж ні, тоді драматизм і трагізм її життя збільшуватиметься, адже не буде злагоди і порозуміння поміж людьми.

Теорія діяльності, або ж суб’єктності, включає такі моменти: а) еволюційна, а не революційна, зміна зовнішньої дійсності; б) формування людини; в) зближення людей; г) збагачення їх душевного й духовного світу новими цінностями. Повинна бути не революція, а духовне оновлення. Цілі персоналізму „компрометуються силою революційних вибухів, тому що це складні вимоги, а революції являють собою грубі вибухи великих найпростіших сил”. Нова еліта – це пробуджені до персоналізації особистості зі всіх верств суспільства, яким надані рівні можливості.

г). Трудова теорія походження людини. Згідно неї людина є суб’єктом двох головних чинників: сумісної праці і мови як засобу комунікації. Впливи, які ці два субстанційних чинники здійснюють на наших далеких пращурів, як і на кожну новонароджену дитину, такі. 1. Йдеться про систематично здійснювані трудові операції. 2. Систематичне використання знарядь праці та їх виготовлення відповідно до індивідуальних особливостей працівника. 3. Зміна функцій передніх кінцівок, що дає ефект прямоходіння і їх перетворення на систематично використовуваний орган і водночас знаряддя праці – руки. 4. Принципова зміна функцій великого пальця на долонях, що остаточно формує руку як орган і знаряддя праці. 5. Вплив трудових операцій на розвиток, об’єм і вагу головного мозку як матеріальний носій свідомості. 6.Сумісний характер праці розвиває ротову порожнину таким чином, що гортань стає здатною до диференціації суто звукових повідомлень у членороздільне мовлення, оскільки трудова кооперація породжує потребу в постійному спілкуванні між членами общини. 7. Мова стає, завдяки всім зазначеним обставинам і факторам, засобом збереження і передачі життєвого досвіду як у межах одного народу, так і людства загалом. Але людина ще не є повноцінним суб’єктом суспільного розвитку від одного лише уміння й бажання говорити. Має бути свідома праця над змістом мови. Суб’єктом цієї праці є мислення, є бажання людини бути мислячою істотою.

д). Еволюційна теорія Ч.Дарвіна. Становлення людини є наслідком еволюції вищих приматів за рахунок їх пристосування до умов зовнішнього середовища, що давало їм можливість виживати, вдосконалюючи психофізіологію і морфологію свого тіла. Що стосується людини, то вона з’явилась на грунті вкорінених у процесі біологічного видоутворення мінливості, спадковості, природного добору, які здатна свідомо використати на свою користь. Обґрунтування Дарвіном людини як індивідуальної і водночас стадно-колективної істоти, спосіб життя якої пов’язаний із боротьбою за існування, має надзвичайно велике значення для розуміння її суб’єктності. З особливою силою це проявилось у суб’єктності так званого капіталістичного способу виробництва. І навпаки, патерналістські типи суспільства, ідеологія яких фактично ігнорувала природну складову сутності людини як визначальну (йдеться про феодалізм і соціалізм з їх абсолютизацією винятково духовної сутності людини), зазнали краху, оскільки людина розглядалась ними як об’єкт зовнішнього впливу.

е). Сугестивна концепція проф. Поршнєва Б. Доводить, що людина – суб’єкт праці, регульованої мовою. Мова, в свою чергу, є засобом сугестії (навіювання) певних змістів на структуру психіки людини, інтеріоризації свідомості, її соціального структурування в напрямку утворення стійких відносин з іншими людьми, начебто вони є нею самою. Природно-біологічною основою для даної концепції є така закономірність: більш розвинена нервова система будь-якого біологічного виду гіпнотизує менш розвинену, носії якої стають жертвами. Безпосередні пращури людей – неоантропи – вели не трудовий, а „паразитичний” спосіб життя. А саме: вони користувались продуктами, здобутими для споживання вищими ссавцями шляхом вивчення їх мови і „спілкування” з ними з метою наближення до себе, приручення й одомашнення, або ж „мовної” агресії, яка відганяла їх від їжі голосом їх природних ворогів і антагоністів.

Примати є таким видом (класом, родом) тварин, який має здатність до заборони реагування внутрішніми відгуками на багаточисленні зовнішні подразники, водночас реагуючи на поза вітальні зовнішні форми поведінки інших видів, накопичуючи таким чином об’єктивний „духовний” досвід. Подальше накопичення у неоантропів такого досвіду призвело до того, що вони могли еволюціонувати в людину, яка має свідомість у вигляді мови як другої сигнальної системи і вже є засобом духовного спілкування, змістом якого є пізнання об’єктивного світу і його матеріально-речове упредметнення у продукти вітального призначення.

Людину творить мова і навпаки – мову творить людина. Вона не відображає предметно-речовий світ, а використовує його комунікативно-символічні можливості. Головне полягає в тому, що мова „опредметнює” (своїми засобами) відношення між людьми, творячи їх як суб’єктів культури. Але це в кінцевому варіанті. Первинне ж значення мови – групова і колективна ідентифікація людей. Концепція важлива тим, що, врешті-решт, всі взаємовідношення між людьми і групами, супроводжувані конфліктами, включно до воєн, мають своє позитивне вирішення у взаєморозумінні на основі аналізу мови як голосу народної душі й образу об’єктивного духу, закону. На жаль, першосигнальна реакція, проявляючись у війні та агресії, досить часто випереджає другосигнальну, розумну. Тому після війни настає мир як зобов’язання дотримуватись умов мирного договору. Залишається лише побажати, щоб люди мирно „воювали” засобами мовних комунікацій, інакше їх важко назвати людьми.

2. Висновок із попереднього питання має бути таким: людина, на відміну від всіх інших природних істот, насамперед приматів, є свідомим суб’єктом власного і суспільного життя. Суб’єктність означає здатність до послідовної цілеспрямованої дії, що максимально ефективно сприяє задоволенню життєво необхідних потреб. З іншого боку, людина є соціально-духовною істотою. Її становлення завжди відбувається в певних формах колективності, які й розвивають її як суб’єкта власної волі й долі. Або ж не розвивають, тоді вона об’єкт зовнішніх сил і суб’єкт неволі й недолі.



Сім’ю у вигляді подружньої пари можна визначити як первинну органічну об’єктивну природно-соціальну цілісність і спільність, що презентує людину як таку. Водночас це соціально-духовна спільність, пов’язана з необхідністю виходу подвоєного індивідуального організму (у міфології людина як організм представлена андрогінами – з’єднаними в одному тілі особинами чоловічої та жіночої статі) за межі біологічної пари в пару сімейно-родинну, з’єднану вже не тільки любов’ю між собою, але й любов’ю до спільного „породження” цієї любові – дитини, яку потрібно не лише годувати їжею, а також виховувати. Виховання й означає передачу попереднього суспільного духовно-практичного досвіду від батьків, що досягається засобами активної соціалізації – від навчання мови до передачі трудових навичок і вмінь, включно до уміння писати й читати, адже саме в текстах збережено духовний досвід в якості досвіду суб’єктності попередніх поколінь попри їх суб’єктивність. Отже, сімя у вигляді моністичної пари „чоловік – жінка (дружина)” з народженням дитини (дітей) переходить у нову суспільно-духовну якість: родину. Вона, в свою чергу, стає первинним осередком для утворення наступної форми суспільно-духовної цілісності – родо-племінної. Це вже первинна форма су-спільства, в якій зароджуються, розвиваються й закріплюються певні усталені норми поведінки людини у власне суспільно-сумісному духовно-соціальному спорідненому просторі. В основі родо-племінної спільноти – звичаї, традиції, що з часом оформлюються в якості внутрішнього закону її буття.

Народність – з’являється як розселена у більш широкому географічному просторі родо-племінна спільність. Розселені в різних місцях представники вихідної родо-племінної спільноти, маючи обмежені можливості для постійного спілкування, поступово набувають інших ознак у традиційно-звичаєвому побуті, які індивідуалізують їх настільки, що з часом стають визначальними для самоідентифікації. Отже, територія є спільною і об’єднуючою ознакою народності, але вона ж і роз’єднує, особливо за відсутності розвиненої системи комунікацій. Саме тому для народності вкрай важливо, щоб спільна територія перекривалась „спільним духом” як духом єдності і постійного прагнення до єднання. А в цьому й полягає дух суб’єктності.

Поступово народність як субетнос трансформується в етнос (потім у суперетнос) або ж народ у якості суспільства, коли фактор кровної спорідненості перестає відігравати функцію об’єднання у спільноту, оскільки її визначають духовні чинники соціалізації. Народ – це такий рівень історичної спільності людей, в якій вони вже складають суспільство як духовно-соціальне об’єднання, яке для свого ефективного функціонування потребує створення якоїсь постійної інституції, яка б управляла ними, приводила їх життєві інтереси й прагнення до, так би мовити, спільного знаменника. Без усього цього війна, спричинена все збільшуваною різноманітністю взаємовідносин між людьми як суб’єктами індивідуальної та колективно-групової дії, стає майже нормою внутрішнього життя народу-суспільства, оскільки природно-територіальна і кровна єдність втрачає (поступово) функцію табу (заборони) на агресію також і по відношенню до „своїх”.

Цим можна пояснити причини трансформації народу в націю. Суспільство-нація є не просто соціально-духовний організм як спосіб сумісного існування людей, який забезпечує задоволення їх життєвих потреб і інтересів. Принциповим є те, що ось ці „життєві потреби й інтереси”, будучи на попередніх щаблях розвитку людства „голосом” психофізіології та біології, набувають соціально-духовного спрямування. Тобто нація як історична форма існування людського суспільства намагається у своєму розвитку визначатись певними правилами міжсуб’єктної взаємодії, які мають статус загальнолюдських норм, а тому не провокують війну на знищення у разі будь-якої незгоди, а стимулюють діалог зацікавлених сторін, результатом якого неодмінно має стати мирний договір про всебічну співпрацю.

Сучасне розуміння нації полягає в тому, що вона є основою громадянського суспільства. Людина з національною самосвідомістю є суб’єктом будь-якої правової держави, тому їй і забезпечується право на власний вибір місця і країни проживання зі збереженням усіх її прав на прояви етнокультурної само ідентичності. Нація як домінантне начало правового громадянського суспільства формує його як соціально-духовний універсум. Звідси й соціальна структура, що вже не зводиться до поділу на обмежену кількість верств, прошарків, класів. Вона також має тенденцію до універсалізації, адже людина як автономний суб’єкт соціальної дії, маючи гарантовані права на вільний розвиток особистості, стає суб’єктом соціально-духовної структуризації суспільства, центром тих соціальних структур, у яких вона, по-перше, рівноправна, по-друге, вільна у своїх діях і думках, по-третє, діє як свідомий суб’єкт саме соціально-духовного розвитку своїх талантів і здібностей і з яких вона, по-четверте, має можливість у будь-який час вийти, не звітуючи ні перед ким про мотиви виходу. Все сказане характеризує націю як тип суспільства соціальної стратифікації і водночас соціальної мобільності.


Тема 10. Особистість у вимірах філософського аналізу
ПЛАН

1. Людина як індивід, особистість, індивідуальність.

2. Цінності як ядро світоглядної проблематики.

Коротка анотація змісту

1.Поняття індивід визначає людину як живу природну істоту, яка веде суспільно-сумісний з іншими спосіб життя, послуговуючись у процесі духовно-практичної і матеріально-виробничої діяльності мовою як засобом комунікації. Людина як суб’єкт цілепокладання в якості індивіда в мотиваційній сфері свідомості покладається на цілі, безпосередньо пов’язані з її психофізіологічними тілесними потребами. Розуміння людини як індивіда стало визначальним у розробці концепції матеріалістичного розуміння історії. Специфічною „теорією” людини як індивіда є міфологія як первинний, перший, органічно властивий їй тип світоглядно-мотиваційної свідомості. В ньому людина проектує внутрішній світ своїх потреб, інтересів, цілей, бажань, уявлень і т.п. у зовнішній природний світ як органічно споріднений з собою. В олюдненій природі людина споглядає себе саму у всій сукупності своїх індивідуальних специфічних особливостей, спостерігає за собою як індивідом, котрий безпосередньо ототожнюється, рідниться з однорідними предметами, явищами, процесами природи, що, в свою чергу, також індивідуалізовані, персоніфіковані, поіменовані як природні індивіди. Індивід – це людина як окремий представник виду homo sapiens-demens, виду розумного безумця. Чому так? Тому що потенційно людина може бути розумною, але ця її властивість потребує того, щоб вона розвинула розум у собі такою мірою, яка б дала можливість їй бути особистістю, мотивація поведінки якої розумна. Актуально людина діє як біологічна природно-суспільна істота, діє без-умно, тобто егоцентрично, адже до ума вона може піднятись іншим – само- і світопізнавальним – шляхом, який веде її до буття в якісному визначенні.

Людину як особистість формує головним чином релігійний світогляд (не плутати з церквою!). Особистість – це поняття, яке визначає людину в якості суб’єкта самопізнання, до якого спонукає саме релігійний світогляд. Він утверджує в людині моністичне начало, облагороджене напруженою внутрішньою душевною роботою самовдосконалення, в той час як міфологічний – множинне, незібране (й не зібране) нею самою в продуктивну цілісність і цілість в собі самій.

1. Які ж субстанційні властивості „чистої” (в даному разі релігійної) особистості? Вона стає вольовою істотою, адже метафізичні сутності не оче-видні, не дані відчуттям, тому їх постійно потрібно утримувати в полі зору пізнавальної уваги, на яку органи відчуття нездатні – вони занадто швидко втомлюються і „втікають” від одного зовнішнього об’єкта сприйняття до іншого. Отже, особистість є якісною характеристикою людини як суб’єкта само- і світопізнання засобами цілеспрямованого вольового мислення. Розвиненість людини як особистості залежить від типу політичного устрою в суспільстві. Якщо воно демократичне й правове, маємо соціалізацію, яка йде від людини. Якщо тоталітарне, маємо розчинену в соціумі особистість на зразок „радянської людини”. В усякому разі, досить часто особистість як поняття соціальної філософії визначається мірою засвоєності людиною як індивідом суспільного досвіду людства, країни, народу. Тобто, домінанта в особистості йде від загального до індивідуального.



Людина як індивід має безліч душевних схильностей, бажань, потреб, інтересів, спонукань, життєва енергія яких може мати або природну психофізіологічну домінанту, або ж її можуть породжувати фактори суспільного характеру. У першому випадку можна говорити про людину в якості природної індивідуальності, в другому – вільної індивідуальності. Поняття індивідуальності позначає специфічні особливості прояву будь-яких властивостей, зумовлених конкретними обставинами місця, часу, взаємодії з властивостями інших людей і факторів, що складають природне й суспільне середовище людського буття. Звідси поняття людини як природної індивідуальності має такий зміст: безпосередній прояв душевних схильностей, який, маючи усталені форми, може характеризувати людину без того, щоб вона ставила перед собою якісь свідомо обрані цілі, підпорядковуючи їм напрямки своєї життєдіяльності.

Вільна індивідуальність – це людина, що свідомо формує в собі філософський рівень світопізнання і світорозуміння, отже, є суб’єктом власної волі і власного мислення, суб’єктом розуму і розумної духовно-соціальної дії, суб’єктом загальнолюдської історії та всесвітнього Універсуму. Це тип людини, яка, з одного боку, діє як соціальна істота, з іншого – як істота асоціальна у всьому тому, що будь-яким зовнішньо-примусовим чином зобов’язує її бути нижче того рівня, який вона має у своїй волі і своєму мисленні, але який має місце в суспільстві. Це своєрідне заперечення стану особистості в назавжди визначеному типі існування, наприклад, православна особистість, радянська людина, європеєць тощо. Це також протест проти будь-яких намагань з боку держави, суспільства, якихось міждержавних об’єднань, на зразок СНД чи ЄС і, відповідно, „есендівської” чи „єесівської” особистості. Маркс у свій час писав про вільну індивідуальність, яка прагне розвиватись в абсолютному русі становлення без наявності будь-якого наперед заданого масштабу. Отже, вільна індивідуальність – це особистість, достатньо сильна в своєму розумно-вольовому мисленні й поведінці, щоб не бути ні в чому конформістською, стереотипною, класифікованою й типізованою. Це найвищий прояв духовно-пізнавальної та духовно-практичної соціалізації людини, презентований в ідеальному варіанті Богом. 2. Залежно від якісних характеристик людини – індивіда, особистості, індивідуальності – проявляється її суспільна соціально-духовна сутність. Якість – це усталеність функціонування певної ознаки людини, її (ознаки) значимість і значущість. Інакше кажучи – значима цінність. Якщо б людина існувала як суто природна істота, проблема ціннісних вимірів її буття не поставала б. Проте вона існує як суб’єкт перетворювальної діяльності, наслідки якої не завжди благодатні як для неї самої, так і для природного середовища. Тому буття людини якісно визначене змістом тих цінностей, які проявляються як цільові домінанти її поведінки. Цінності, таким чином, є обов’язковим фактором спрямованості її потреб, інтересів, емоційних переживань. Від їх вибору залежить її власна доля, доля суспільного оточення, суспільства і природи в цілому.

Цінність визначається змістовним наповненням людського буття, представленим певними цільовими поняттями, які мають бути відомими людині, що вважає себе розумною істотою. Розрізнення цінностей відбувається на рівні психофізіологічного або духовно-пізнавального соціопсихологічного підходу до людини. У першому випадку базовими є цінності, які визначають цілі матеріально-виробничої діяльності, в другому ті, що формують людину як суб’єкта розумно-пізнавальної діяльності.

Отже, зміст цінностей можна розглядати як цілі життєдіяльності людини. В плані буття людини як індивіда найвищою цінністю-ціллю є праця. Підпорядковані їй цінності мають споживчий статус, оскільки продукти праці в сфері матеріального виробництва забезпечують її психофізіологічні потреби й інтереси. Якщо йдеться про людину-особистість, цінностями є цілі, досягнення яких забезпечується творчими видами праці. Тобто, це праця пошукова, науково-пізнавальна, засобами якої утверджується всебічний розвиток людини як суб’єкта знань, умінь і навичок їх життєвого застосування. У випадку людини-індивідуальності (вільної) найвищою цінністю є цільові установки, що формують людину як суб’єкта самодостатньої автономної волі і життєвої долі. До цієї категорії слід віднести пасіонарних людей, які працюють на людство загалом, на майбутнє. Це видатні особистості в галузі науки, літератури й мистецтва, адже зміст їх продуктивної творчості належить вікам і вічності.

Систему цінностей-цілей досліджує аксіологія – вчення про цінності, їх визначеність. Щоб бути свідомим суб’єктом життєвих цінностей, потрібно знати визначення ціннісних понять. Праця – доцільна, цілепокладальна діяльність, засобами якої ідеальний образ бажаного близького майбутнього трансформується в предметно-речові форми його буття. Ціль – внутрішній закон, який підпорядковує індивідуальну (колективну) волю її спрямуванням на бажаний об’єкт використання. Ідеал – образ бажаного майбутнього, в якому людина з’єднується з об’єктами своїх бажань і сподівань. Людина без ідеалу – лише примат, суб’єкт психофізіологічного буття. Вироблення ідеалу – надзавдання, найвища ціль людини як розумно-вольової істоти, носія розумно впорядкованої волі, впорядкованої розумом волі. Досягнення ідеалів у житті – сенс життя. Оцінка – аналіз життєвого шляху людиною, яка його проходить; критерій аналізу – ідеал. Йдеться про самоаналіз, оскільки зовнішня оцінка дій людини може сприйматись нею як спроба її приниження. Що виправдано: зовнішня оцінка не може бути об’єктивною. Тому для об’єктивності кожна людина зобов’язана мати ідеал і займатись самооцінкою, але без установки на самовиправдання. Ось чому важливо мати релігійний світогляд – від розвиває самокритичний погляд прийняттям вродженої провини за егоцентризм психофізіологічної домінанти поведінки.



Благо – стан світобудови, який характеризує її як гармонійно облаштовану цілісність. Звідси благодатна цілюща сила світової гармонії, закладена в кожну людину від її зародження, яка зцілює її життєвий шлях в тому випадку, якщо вона переймається проблемою самопізнання як знаходження в собі цієї природної гармонії світу. Ось чому без найвищої цілі-ідеалу в собі людині складно жити; навпаки, отримуючи постійну допомогу благодатної сили гармонії, названої релігією благодаттю Духа Святого, вона відчуває радість життя. Воля – уміння зосередити життєдіяльність на свідомо обраній цілі (меті) в процесі її досягнення. Сила волі тотожна силі розуму, набутій завдяки формуванню навичок постійної роботи аналітико-синтетичного мислення. Добро – чистота помислів, властива самосвідомості людини, яка оберігає її від саморуйнації. Доброчесність – спрямованість поведінки на самовдосконалення, на подолання егоцентричних схильностей, постійно провокованих психофізіологічною складовою сутності людини. Якщо в ній наявний такий стан свідомості, вона може бути добродійною, якщо ні, тоді діє відомий вислів про добрі наміри, якими простелений шлях до пекла. Правда – стан щирого серця, щиросердність як домінанта мотиваційної свідомості людини. Правдивою є діяльність, коли людина не приховує ні від себе, ні від інших зміст власних душевних переживань і намірів. Це також ідеал як ціль, оскільки безпідставно вважати, що правдиво можуть діяти всі люди без винятку. Життєве правило інше: „правда добре, а щастя краще”. Тут під щастям розуміють душевний спокій, хоча для людини жити спокійно не властиво – за таких мотиваційних спонукань вона не має права вважати себе розумною і моральною істотою. Звичайно, люди вважають себе такими, але безпідставно.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconЗміст вступ розділ теоретичні засади кадрового забезпечення органів публічної влади 8
Армаш Н. О. Державні політичні діячі: становлення та перспективи їх адміністративно-правового статусу. – Запоріжжя : кпу, 2012. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconОснови теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Основи теорії військової справи та бойових мистецтв”, м. Запоріжжя, 20 квітня...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації бібліотекарям до Міжнародного дня друзів Запоріжжя, 2016
Друг – це друге я: Методичні рекомендації бібліотекарям по відзначенню Міжнародного дня друзів /укладач М. П. Зубко; Запорізька обласна...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconНаказ №01-осн / 10 Про проведення районної акції «Запоріжжя читає Шевченка»
Запорізької обласної державної адміністрації від 11. 01. 2014 №005-осн «Про проведення обласної акції «Запоріжжя читає Шевченка»...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А icon2014 рік, з метою гідного відзначення 200-річного ювілею видатного сина українського народу, Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Запоріжжя 2012 Жадько В. А iconКоростіль Л. А. Інформаційно-аналітичний бюлетень ІІ-ІV етапів Всеукраїнської учнівської олімпіади з хімії. 2011-2012 н р. Суми: рвв соіппо, 2012. 60 с



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка