Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II



Сторінка1/4
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.54 Mb.
  1   2   3   4

Олексій МІЛЛЕР
ЗАСВОЮЮЧИ ЛОГІКУ НАЦІОНАЛІЗМУ:

СТАВЛЕННЯ ВЛАДНИХ КІЛ ІМПЕРІЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ

ДУМКИ ЇЇ СТОЛИЦЬ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО

РУХУ В ПЕРШІ РОКИ ЦАРЮВАННЯ ОЛЕКСАНДРА II
Все это переворотилось и только укладывается», – написав Лев Толстой про Росію через декілька років після скасування кріпацтва. Це відчуття було характерне і для влади, і для підданих Імперії на початку 1860-х pp. Останні не знали, де пройдуть нові межі можливого і до якої міри це залежить від волі влади, а до якої – від них самих. Влада, зі свого боку, розпочавши реформи, ще також не знала, де зупинитися, й побоювалася втратити контроль над подіями, пам’ятаючи вже тоді відому істину, що нема моменту більш небезпечного для авторитарного режиму, ніж початок ліберальних перетворень.

Серед проблем, які дуже непокоїли владні структури, була активізація польського національного руху не лише в Царстві Польському, але й в Західному краї1. З польського середовища знов залунали вимоги приєднати, принаймні частини, «креси» до Царства Польського*. Уряд, з одного боку, шукав компроміс з поляками, з іншого – цілком заперечував можливість передачі земель Західного краю до Царства Польського як плату за такий компроміс2. Вже з 1861 р. починається, постійно наростаючи аж до повстання 1863 p., потік секретних урядових документів, який підіймав питання про необхідність «усиления русского элемента в Западном крае»3. Постійний ріст

напруги в західних губерніях, початок польської маніфестаційної кампанії й відсутність єдності в керівних колах Імперії щодо питання про відносини з поляками, невизначеність умов селянської реформи на цих землях просували проблему Західного краю все вище в списку пріоритетів уряду.

Саме в цій атмосфері загальної невизначеності й особливого занепокоєння уряду становищем у Західному краї свої перші кроки у сфері публічної активності роблять у Петербурзі та Києві люди, яких прозвали українофілами*. Фактично вони становили собою перший організований вихід українського національного руху на рівень легальної діяльності, оскільки Кирило-Мефодіївське братство 1847 p., було більш-менш конспіративною організацією. Саме в 1861-1863 pp. українська проблема вперше стала надбанням широкої громадської думки. В цей же період вона вперше активно обговорювалася на найвищому державному рівні, наслідком чого став циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва від 18 липня 1863 p., який забороняв видання книг «для простонародья» на «малороссийском наречии». Можна сказати, що саме з цього часу сучасний (у значенні, характерному для нових часів, тобто «модерний») український націоналізм займає своє постійне місце в політичному житті Російської імперії.



Ця стаття написана з метою проаналізувати процес формування позиції імперської влади й громадської думки в столицях Імперії щодо цього нового, а точніше – інакше сприйнятого (вперше в націоналістичних категоріях) питання. Можна сказати, що поряд і в зв’язку з польським питанням українська проблема була тією темою, з приводу якої, зокрема, на початку 60-х років формулювався новий, «модерний» російський націоналізм. У першій частині статті ми спробуємо реконструювати процес обговорення української проблеми в пресі до прийняття Валуєвського циркуляра. Потім відтворимо паралельний процес формування позиції уряду, наслідком якої стало прийняття цього циркуляра. Наостанок ми розглянемо реакцію на дії влади в урядових структурах і громадській думці.
Напередодні...

Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. влада доволі уважно спостерігала за проявами «малоросійського сепаратизму». Але цей сепаратизм вона розуміла в традиційних, не націоналістичних категоріях. Це добре видно з матеріалів канцелярії міністра народної освіти стосовно Головного Управління у справах цензури (далі – ГУЦ), які відклалися в 1853-1854 pp. у зв’язку з конфліктом між київським цензором Д. Мацкевичем та київською Тимчасовою комісією для розгляду древніх актів з приводу видання «Летописи гадячского полковника Григория Грабянки»4. Цензор вважав, цілком згідно з первісними планами уряду, який заснував цю комісію, що «главная цель учреждения ее (комісії. – О.M.) состоит в обнародовании не актов, доказывающих отдельную историческую самобытность Малороссии, а присутствие русского элемента в возвращенных от Польши губерниях»5. Д. Мацкевич нагадував також, що в зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського товариства вийшло розпорядження не дозволяти передруковувати раніше дозволені твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова, оскільки «в этих сочинениях авторы стараются выставить прежнее положение Украины в выгоднейшем свете в сравнении с нынешним и возбудить сожаление об утрате старинной вольницы»6. Чиновник з особливих доручень Волков був з Д. Мацкевичем згідний, вказуючи в доповіді міністру народної освіти Сергію Уварову, що «Малороссияне никак не могут забыть ни своей Гетманщины, ни своей казацкой вольности, ни своих прав, ими потерянных»7. У свою чергу С. Уваров у листі міністру внутрішніх прав від 27 квітня 1854 p. нагадував височайше повеління від 1847 р., «чтобы писатели рассуждали возможно осторожнее там, где дело идет о народности или языке Малороссии и других подвластных России земель, не давая любви к родине перевеса над любовью к отечеству – Империи, изгоняя все, что может вредить последней любви, особенно о прежнем, будто бы необыкновенно счастливом положении подвластных племен»8. Таким чином, на всіх рівнях імперської влади, від царя до рядового цензора, «малороссийское особничество» розглядалося перш за все як прояв «местного регионального патриотизма», як своєрідний пережиток старовини, приречений відійти в минуле, але не як початок модерного українського націоналізму, яким насправді була діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших українських активістів цього покоління9. З початком царювання Олександра ІІ учасники Кирило-Мефодіївського товариства були прощені, й пильність влади по відношенню до українофільства практично зійшла нанівець. Тільки деякі рядові чиновники, які все ще пам’ятали порядки попереднього царювання, інколи турбували керівництво. Так, 1857 р. петербурзький цензор Іван Лажечніков, знайшовши у передмові П. Куліша до його роману-історичної хроніки «Чорна рада» «рассуждения о внесении примирительного начала между двух племен, связанных материально и отчасти духовно, но разрозненных старыми недоразумениями и недостатками взаимной оценки», вирішив, що «столь важный предмет требует рассмотрения его высшею Цензурою». Ось чому він звернувся із запитом у ГУЦ10. Останнє від пильного цензора відмахнулося, запропонувавши розглянути справу «согласно общих правил»11. У 1860 р. петербурзький цензор В. Бекетов не знайшов у книзі П. Куліша під назвою «Хмельниччина» «ничего предосудительного, кроме некоторых слов, намекающих на стеснительное положение Малороссии при завладении ею русскими»; проте той же цензор висловив свій сумнів, «может ли вообще быть допущена история Малороссии, в чем как бы высказывается самостоятельность этого края»12. І знову ГУЦ не знайшло причин трактувати українське питання поза «загальними правилами»: «Цензура вообще не может и не должна препятствовать обнародованию специальных сочинений, касающихся истории разных областей империи, бывших некогда отдельными и ныне составляющих с ней одно целое, если только сочинения эти написаны с чисто ученою целью, без всякой мысли о возможности самостоятельного существования тех областей и без всяких сепаратических учений и настроений»13. Не виявивши нічого такого в творах П. Куліша, ГУЦ дозволило публікацію «Хмельниччини».

Напередодні скасування кріпосного права уряд і громадська думка були стурбовані поширенням початкової освіти для селян. 1 тут особливої чутливості щодо загрози націоналізму, а також жорсткості асиміляторської політики не виявилося. Спеціальний комітет, що розглядав це питання в 1861 p., прийшов до висновку, що в перші два роки – а до цього саме й зводилася початкова освіта в багатьох областях імперії, в тому числі і в Україні, аж до початку XX ст. – викладання має вестися на місцевих наріччях «в тех местностях, где родной язык не есть язык великороссийский», і тільки на більш високих ступенях мовою освіти має бути російська14. (Фактично це рішення повторювало норми Уставу 1804 p., який передбачав викладання як російської, так і місцевої граматик). 1861 p. y Петербурзі й Москві можна було вільно придбати шість (!) українських букварів різних авторів, у тому числі П. Куліша й Т. Шевченка15. У 1858 р. цензурний комітет розпорядився, щоб у разі перевидання «Граматики» П. Куліша, вперше надрукованої в 1857 p., виключити з неї статті, «проникнутые национальным украинским духом»16. Цензурній владі просто не спадало на думку, що сам факт видання українських букварів набагато важливіший для розвитку українського націоналізму, ніж декілька висловлених у них сепаратистських ідей! Інша претензія влади до «Граматики» П. Куліша, була пов’язана з наявністю у ній статей, які викликали ворожість до поляків. Київський генерал-губернатор князь І. Васильчиков під впливом скарг місцевих поміщиків звернувся в 1858 р. до міністра народної освіти з проханням заборонити саме з цієї причини продаж «Граматики» в підзвітних йому губерніях, а в наступних виданнях виключити ці статті17.

Загалом влада не тільки не чинила перепон для видання українських букварів, але навіть асигнувала через Міністерство народної освіти 500 рублів для видання українських підручників для народних шкіл18.

Також помірковану позицію займав і Священний Синод, цензурі якого підлягали всі книги релігійного змісту. Так, призначене для народу видання «Священної історії» о. Степана Опатовича українською мовою не зустріло перепон у 1862 р.

Де уряд виявляв жорсткість та швидкість реакції, так це у відсічі дуже активних на той час спроб поляків розповсюджувати в Західному краї друковані латинкою книги місцевими мовами19. 30 травня 1858 p. y Галичині за наказом намісника провінції графа Аґенора Ґолуховського була створена спеціальна комісія для переведення галицьких русинів з кирилиці на латинку. Вже в 1859 р. «печатание азбук, содержащих в себе применение польского алфавита к русскому языку», в Росії було заборонено. В цьому зв’язку було наказано «постановить правилом, чтобы сочинения на малороссийском наречии, собственно для распространения между простым народом, печатались не иначе, как русскими буквами»20. Аналогічне рішення невдовзі послідувало й щодо білоруської мови21. Загалом, ці рішення продовжували політику, прийняту після повстання 1830-1831 pp., яка, за влучним визначенням Даніеля Бовуа, визнавала селян Західного краю економічною власністю польських землевласників, але відмовлялася вважати їх польською культурною та національною власністю22.

Таким чином, на початку 1860-х pp. уряд не бачив будь-якої серйозної загрози в діяльності українофілів й не вважав за потрібне спеціально виділяти українське питання. Влада взагалі не демонструвала жорсткості в питанні про мову викладання й не виявляла особливої чутливості до проблем етнічно-національної ідентичності, що явно свідчить про запізнення самодержавства щонайменше на декілька десятиліть у виробленні і засвоєнні націоналістичних принципів своєї політики, які, до речі, вже цілком визначилися й утвердилися до того часу в західноєвропейських країнах.

Преса столиць Імперії протягом усієї першої половини XIX ст. ставилася до малоросійських сюжетів і специфіки з явною симпатією і зацікавленістю23. В другій половині 50-х своєрідною прелюдією до майбутнього загострення українського питання стала полеміка двох дуже відомих у тодішній Росії вчених мужів – академіка Михайла Погодіна і колишнього ректора Київського університету Михайла Максимовича, котрий виступав від імені «малорусского народа»24. Сутність суперечки, яка відбувалася протягом 1856-1857 pp. На сторінках слов’янофільського журналу «Русская беседа», зводилась до того, хто (великороси чи малороси) мають більше прав на спадщину Київської Русі. M Максимович розпочав полеміку «Филологическими письмами» до М. Погодіна, заперечуючи проти його теорії, згідно з якою населення Київської Русі до татарської навали було великоруським, а малороси зайняли цю територію лише в XIV-XV ст., після відходу великоросів на північ. Підкреслюючи малоросійський характер культури Київської Русі, М. Максимович зауважив, що «Малороссийское и Великороссийское наречие, или, говоря полнее и точнее, Южнорусский и Северорусский языки, – родные братья, сыновья одной русской речи, [...] должны быть непременно вместе, в одной системе»25. І далі, говорячи про мову, M. Максимович дає Цілком систематичне викладення концепції «великої» російської спільноти: «Великороссийское наречие состоит в ближайшем сродстве с белорусским, и составляют они одну речь, или язык севернорусский, который, вместе с южнорусским языком, или речью (состоящею в двух главных наречиях – малороссийском и червонорусском), образует одну великую речь восточнославянскую, или русскую»26. У відповідь М. Погодін звинуватив свого старого приятеля (вся суперечка проходила в достатньо доброзичливій атмосфері й полемісти зверталися один до одного на «ти») в «жаре местного пристрастия»27. Характерно, що M. Погодін заперечував проти проголошення «Малороссийским того, что принадлежит нам (т. е. Великоруссам) искони»28.

Фактично ми маємо тут справу з дуже типовою для романтичного етапу розвитку націоналістичного конфлікту суперечкою щодо поділу історії, з пошуком історичних аргументів для обґрунтування прав на ту чи іншу територію й для встановлення того чи іншого варіанта етнічної ієрархії у стосунках між народами. З розмірковувань М. Погодіна випливала ідея «старшинства» і домінування великоруського елемента, а М. Максимович обстоював рівність малоросів і великоросів.

Форма полеміки, з багатством наукової термінології, детальним обговоренням лінгвістичних подробиць, робила дуже важкою для читачів справу виокремлення ідеологічної частини суперечки і свідомо виключала можливість перетворення цих публікацій у предмет широкого громадського інтересу.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconV міжнародна наукова конференція проблеми дослідження українського визвольного руху 1920–1950-x років
«Академічний історичний наратив українського визвольного руху та проблема його інтерпретацій». 10. 00–12. 00
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II icon2015 Підготувала Стукаленко В. А
«Нестора» Запорозької Січі, фундатора і першого директора Дніпропетровського історичного музею, активного діяча українського національного...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconВелетень слова І думки
Велетень слова І думки : до 180-річчя від дня народження Олександра Потебні : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconУкраїна в 20-ті 30-ті роки ХХ століття
Україні у 20-ті роки. Українізація здійснювалася в певних, дозволеним центром межах. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconФизическим лицом, а субъектом властных полномочий
Касу суб'єкт владних повноважень орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconТема: СРСР у роки “відлиги ” (1953-1964рр.) та “застою” (1964 1985 рр.) Мета: навчальна
М. Хрущова та розкрити роки правління Л. Брежнева; розглянути особливості дисидентського руху в СРСР
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconВолинь рідний край
Перші вірші Петро Гоця з`явилися ще в студентські роки, але видати книгу у 60-ті роки йому не судилося, хоча були неодноразові спроби....
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconХарківська районна державна адміністрація
На підставі п. 20 Регламенту громадської ради на першому засіданні громадської ради головує голова лічильної комісії установчих зборів...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconДж. Джеєм як перша політична кампанія по мобілізації громадської думки
При незначних загрозах І значних змін пр спеціаліст бере на себе роль інформаційного брокера так
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconПлан Вступ Від народження до зрілості Дитинство Юні роки Ранні радянські роки Трагедія генія Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» Висновок Література Олександр Довженко
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка