Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II



Сторінка2/4
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.54 Mb.
1   2   3   4

Активізація українофільства і реакція столичної преси


Суттєва активізація українського руху припадає на 1861 р. і пов’язана вона перш за все з утворенням щомісячного Південноруського літературно-наукового вісника «Основа», перше оголошення про вихід якого незабаром було надруковано в червні 1860 р. Редактором журналу став Василь Білозерський, а в списку співробітників, що налічував понад 50 чоловік, найбільше уваги привертали імена колишніх учасників Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова та П. Куліша. Вони, поряд з Т. Шевченком, стали найактивнішими авторами нового видання. Сам Т. Шевченко наприкінці свого життя стає культовою, символічною фігурою українофілів (після його смерті цей культ невдовзі одержав логічне завершення в історії цілком свідомого творення національного символу з його могили)29. Те, що вірші й щоденники Т. Шевченка незмінно відкривали кожне нове число «Основи», також мало символічне значення.

«Край, изучению которого будет посвящена «Основа», обитаем преимущественно южно-русским народом, – проголошувала програма журналу. – Хотя в Бессарабии, Крыму и земле Войска Донского преобладающее население не южно-русское, но мы включаем и эти области в круг нашего изучения, как потому, что они не имеют еще своих печатных органов, так и потому, что они находятся в непосредственной, промышленной и торговой, связи с прочими южно-русскими землями»30. Редакція одразу заявила, що «открывает свой журнал для произведений на обоих родственных языках», підкресливши, що «в наше время вопрос – можно ли и следует ли писать по южно-русски, что все равно – по-украински, разрешен самим делом»31. Особливу увагу редакція закликала звернути на «практическое значение народного языка в преподавании и проповеди – вопрос весьма важный и, пока, спорный единственно оттого, что разрешение его не выведено из наблюдения над действительностью»32.

У центрі уваги публіцистів «Основи» було завдання формування особливої малоросійської, або української, народності, з типовою для такого націоналістичного намагання увагою до питання про самостійність української мови, а також до історії й проблем національного характеру33. Ключовою темою було питання української мови, а особливо її використання в освіті. Про це писали П. Куліш, М. Костомаров, молоді активісти Павло Житецький та Павло Чубинський; останньому судилося стати одним г лідерів українського руху в 1870-і pp.34

До цього моменту обговорення мовного питання торкалося, якщо можна так сказати, «нестатутних» аспектів. Проти використання української мови в творах художньої літератури, а тим більше при публікації історичних пам’яток ніхто не заперечував. Скептицизм щодо можливостей створення самостійної, «повної» літератури українською мовою побутував серед російської громадської думки, але ніхто, в тому числі й уряд, протягом усього XIX ст. не збирався вирішувати це питання заборонами, через переконання в приреченості на невдачу українофільських намагань. Загалом, доля самої «Основи», котра з початку 1862 р. відчувала серйозні фінансові труднощі через недостатню кількість передплатників, постійно затримувала випуск чергових чисел й припинила своє існування до кінця року, без будь-яких репресій з боку влади, слугувала переконливим аргументом на користь цього погляду. Можливість використання української мови в початковій освіті народу також цілком допускалася й розглядалася крізь призму прагматики. Більш того, в намаганні довести свої рішення до селян влада, якщо дійсно вона була цим стурбована, не зупинялася перед тим, щоб звернутися до них українською мовою.

Ситуація докорінно змінилася, коли в публіцистиці «Основи» мова набула універсального, сакрального значення. Можливість висловити регіональну специфіку в художній літературі, можливість швидше й легше навчити селян читати й повідомляти їм важливі урядові рішення – всі ці функціональні аспекти відсувалися на другий план. Головною ставала символічна, національно-репрезентативна роль мови. Всі ті функції, котрі українська виконувала до тієї пори, розглядалися тепер як початкові кроки до повної мовної емансипації, й «Основа» прямо писала про це. «Неужто, в самом деле, русский язык имеет монополию быть органом науки, проводником образованности?» – запитував П. Житецький, і продовжував: «Великорусский язык – и народный и литературный, не есть ближайший и прямой орган малоруссов»35. М. Костомаров погоджувався, що «смешно было бы, если бы кто-нибудь перевел на южно-русский язык «Космос» Гумбольдта или «Римскую империю» Моммзена», додаючи, що «для такого рода сочинений еще не пришло время (виділено мною. – О.М.)»36.

Російська громадська думка, особливо із загостренням російсько-польського суперництва навколо Західного краю, починала звертати все більше уваги на відмінності між Імперією з її безмежним національним розмаїттям та її російським ядром, в яке майже одностайно зараховували і Малоросію. Конфліктний потенціал питання про мову дуже зріс.

Проблеми особливої української ідентичності найбільш повно були розглянуті в статтях М. Костомарова «Правда москвичам о Руси» і «Правда полякам о Руси», де він підкреслював відмінність українців як від великоросів, так і від поляків, роблячи при цьому зауваження, що в політичному відношенні Південна Русь тісно пов’язана з Москвою, а за складом народного характеру ближча до Польщі37. Остання теза була дуже ризикованою в світлі російсько-польських взаємин взагалі та російсько-польського суперництва в Західному краї зокрема. М. Костомаров, напевне, відчував це, тому що до того часу постійним мотивом усіх українофільських публікацій було підкреслення необхідності єдиного фронту проти поляків. Єдність Русі, тобто її північної та південної гілок, М. Костомаров інтерпретував як єдність рівних за статусом і політично самостійних елементів, підкреслюючи значення федеративного елемента, який начебто був в основі історії Русі удільного періоду38.

Візьмемо на себе ризик стверджувати, що публіцистика «Основи», особливо статті М. Костомарова і П. Куліша, відіграли дуже важливу роль у подальшому розвитку подій. Вона мала дуже сильний пропагандистський ефект, на який і була розрахована. Ось що говорить невідомий український автор у листі від 19 листопада 1861 p., перлюстрованому жандармами: «безошибочно можно сказать, что большая часть молодого поколения заражена украинофильством; за что, конечно, нужно благодарить «Основу»39. Але побічний, незапланований ефект був не менш сильним. «Основа», що виходила в Петербурзі, досить уважно читалася в російському суспільстві, яке поступово, великою мірою – завдяки журналу, почало усвідомлювати справжні цілі українофільського руху. В своїй написаній 1875 р. «Автобіографії» М. Костомаров послідовно заперечує наявність будь-яких сепаратистських ідей і намірів у співробітників «Основи». Однак він згадує, що «независимо от печатных намеков, появлявшихся кстати и некстати в периодических наших изданиях, я тогда получал письма с укором за мою статью («О федеративном начале древней Руси». – О.М.) и с отысканием в ней такого смысла, какого я не заявлял»40.

Перша реакція петербурзької та московської преси на появу «Основи» була цілком доброзичливою, так що редакція в оголошенні про журнал на 1862 р. навіть висловила подяку «образованнейшим великоруссам за трогательное [...] доброжелательство»41. Однак з плином часу, особливо після появи згаданих статей М. Костомарова, все більше видань починає полемізувати з «Основою», при цьому кожне виходячи зі своїх власних міркувань.

«Современнику» не подобався антипросвітницький, антимодернізаторський пафос деяких публікацій «Основи», що викликало в розділі «Свисток» січневого його числа за 1862 р. дуже жовчні розмірковування про те, що «сыны благословенной Малороссии, изучая, самым усердным образом, философию, все-таки не смогли уразуметь – чем жид отличается от собаки, равно как и того, что – кроме искусства делать сало и хорошие наливки – для человеческого благоденствия на земле потребны и некоторые другие знания»42. (Як бачимо, деякі стереотипи мають давню історію).

Однак загальне ставлення редакторів «Современника» до українського національного руху було радше доброзичливим. Визнаючи в українцях самостійну націю, Микола Чернишевський у своїй знаменитій статті «Национальная бестактность» засуджував тих, хто заперечував свою «украинскость» – галицьких русофілів та їхню газету «Слово», а також закликав українців замиритися з поляками, маючи на увазі спільну боротьбу проти спільного ворога – самодержавства43. Демонструючи типове для російських демократів усіх часів погане знання реалій Заходу, М. Чернишевський переконував: «нынешним людям в своих чувствах и действиях надо бы руководствоваться не прадедовскими отношениями, а нынешними своими надобностями; иначе бретонцу следовало бы ненавидеть французов, которые когда-то угнетали бретонцев»44.

«День» продовжив, тепер уже з приводу статей М. Костомарова, започатковані ще M. Погодіним і M. Максимовичем квазінаукові суперечки з приводу історичних прав велико- та малоросів на Київ45. Потім газета виступила проти особливого «малорусского патриотизма» й надій на розвиток малоросійської мови в літературну. Питання про таку можливість, на думку «Дня», «a priori решается отрицательно»46.

Особливе місце в публіцистиці «Дня» з українського питання належить статті Володимира Ламанського, надрукованій у жовтні 1861 р. У ній достатньо чітко були сформульовані основні елементи тієї позиції, котра двома роками пізніше буде виразно і більш агресивно стверджуватися М. Катковим. В. Ламанський прямо порівнював малоросійську мову з говірками (patois) y Франції, підкреслюючи недоцільність намагань українофілів перетворити це наріччя в розвинену мову, коли «для Малой и Великой Руси обоюдными их усилиями уже выработан один общий литературный язык»47. Далі, у зв’язку з претензіями поляків на об’єднання Західного краю с Царством Польським, В. Ламанський пише: «Малоруссы и Великороссы с Белоруссами, при всех несходствах и насмешках друг над другом, образуют один Русский народ, единую Русскую землю, плотно, неразрывно связанную одним знаменем веры и гражданских учреждений [...] Отнятие от России Киева с его областью повело бы к разложению Русской народности, к распадению и разделу Русской земли»48. (Зауважимо, що мова весь час іде про «русскую народность» і «русскую землю», але не про Імперію). Стаття В. Ламанського була відповідно сприйнята в середовищі українофілів й викликала енергійний протест «Основи»: ,Для нас одинаково смешон и шляхетский гонор поляков, обзывающих малорусский язык хлопской мовой, так и вельможная деликатность великоруссов, употребляющих для этой цели французское выражение»49.

Згодом обізвався катковський «Русский вестник», який надрукував у додатку «Современная летопись» великий лист «Из Киева» Миколи Анненкова з критикою «малорусской партии»50 (до цього «Русский вестник» публікував оголошення M. Костомарова про збір коштів на видання малоросійських підручників; в інших виданнях, зокрема, «Санкт-Петербургских ведомостях», ці об’яви продовжували виходити аж до прийняття Валуєвського циркуляра). Нарешті, в полеміку стосовно користі української мови включилися «Киевские ведомости» – вони вступили у суперечку з вихідцем з Малоросії редактором «Петербуржского еженедельника» Аскоченським, котрий підтримував українофілів51.

Таким чином, українське питання стало предметом дуже жвавого обговорення в петербурзькій, московській (та й у київській) пресі, до того ж тон цього обговорення поступово ставав таким, що українські активісти вирішили за краще у вересні 1862 р. надіслати до «Русского вестника» колективного листа з поясненнями з приводу тих звинувачень, які лунали на їхню адресу. Газета оприлюднила його в листопаді під назвою «Отзыв из Киева»52. В цілком народницькому за духом тексті рішуче спростовувалося звинувачення в «государственном сепаратизме» і взагалі підкреслювалося, що «никто из нас [...] не говорит и не помышляет о политике»53. «Другое дело, если под словом сепаратизм разумеют желание развить южно-русский язык и южно­русскую литературу. Это желание мы действительно имеем», – зізнавалися автори листа, які гадали, що в російській громадській думці це бажання має виглядати як цілком природне і нешкідливе. Під листом був 21 підпис, перші з яких належали В. Антоновичу й П. Чубинському, лідерам українофільського руху в Києві в 60-70-х роках.

Отже, наприкінці 1862 р. полеміка в пресі дуже загострилася. Колишній доброзичливий тон столичної преси по відношенню до українського руху поступився місцем недовірі та підозрі в сепаратизмі. Конфлікт, як і раніше, не змальовувався в націоналістичних категоріях. Навіть «Современная летопись» M. Каткова, оприлюднюючи колективного листа українофілів, проголошувала, що менш за все бажає, щоб «попытки малороссийской литературы встречали какое-нибудь внешнее противодействие и подвергались стеснению», й лише з прикрістю зауважувала, що «многие добрые силы» можуть відволіктися на «бесплодное и безуспешное дело»54. Злам, однак, був уже близьким. Зауважимо, що через місяць та сама «Современная летопись» передрукувала такий характерний уривок зі статті «Тайме» про Росію: «Нынешний Император выводит теперь на свет целую нацию (виділено мною. – О.М.); пройдет еще поколение, и мы, можеть быть, увидим действительно русский народ, вместо механизма, состоявшего из дворян, чиновников и рабов»55. Невдовзі M. Катков покаже себе цілком гідним учнем Заходу.

Захисники українських активістів у столичній пресі підкреслювали необґрунтованість підозр у сепаратизмі. Самі вони також відкидали ці звинувачення. Безсумнівно, що частина українофілів робила це нещиро. Не слід, однак, забувати, що тодішні умови не залишали іншого виходу тим, хто не намагався перетворитися на об’єкт негайних поліцейських репресій.
Владні структури Імперії й українофільство в 1862-1863 pp.

Дослідники вже не раз зверталися до проблеми генези Валуєвського циркуляра від 18 липня 1863 р. і реконструювали значну частину цієї історії. Однак цілісна картина до сьогодні не була відтворена, багато в чому через те, що жоден історик не мав, з різних причин, доступу до всього комплексу пов’язаних з цією справою документів56. Між тим у надрах бюрократичного апарату розповсюджувалися, до певного моменту формально незалежно одна від іншої, дві справи про українофільство, які в кінцевому підсумку замкнулися на міністрі внутрішніх справ П. Валуєві, котрому й належало підписати цей знаменний документ, і тільки вивчивши обидва комплекси документів, що зберігаються в Державному архіві Російської Федерації (у Москві) і Російському Державному історичному архіві (в Санкт-Петербурзі), можна відтворити процес прийняття цього рішення, що ми і спробуємо зробити.

Більш ніж за рік до того, як П. Валуєв підписав свій циркуляр, 29 червня 1862 р. військовий міністр Дмитро Мілютін направив шефу жандармів князю Василю Долгорукову коротеньку записку такого змісту: «Секретно. Сообщенные мне генерал-губернатором свиты е.в. графом Сиверсом секретные сведения о происходящем в Киеве считаю полезным довести до сведения Вашего сиятельства, присовокупив, что прилагаемую при сем записку я прочел Государю Императору»57. Добре знайомий зі звичками царської бюрократії, Д. Мілютін знав, як змусити крутитися досить нерухливу машину таємної поліції. Згадавши, що він поінформував про це в листі імператора, або, як сказали б сучасні російські бюрократи, що «дело находится у царя на контроле», Д. Мілютін міг бути спокійним – справа буде опрацьовуватися з максимальною активністю.

Така пересторога Д. Мілютіна не була зайвою. III відділення вже мало на той момент дуже суттєву інформацію щодо активності українофілів, але ніяких заходів, окрім пошукових, з цього приводу не вживало. В Секретному архіві III відділення зберігалося на цей момент декілька перлюстрованих листів українських активістів. Найбільш ранній, датований жовтнем 1858 p., був лист П. Куліша до Сергія Аксакова. П. Куліш писав таке: «Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждей. [...] Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то, и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность. Мы это видим и чувствуем беспрестанно, и не имея возможности писать за себя так, как пишут дома, изредка только нарушаем свое молчание [...] Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете. И пускай доказательством будет то, что в период высшего развития вашей письменности существуют люди, негодующие на ее односторонность и нетерпимость. Мы не домогаемся от Правительства и вашего общества невозможного покамест, но мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития»58.

Сама назва, яку дали справі в ІІІ відділенні, свідчить, що лист зрозуміли правильно. Ось ця назва: «Выписка из письма Кулиша П. А. из Спб. к Аксакову С. Т. в Москву с рассуждениями в националистическом духе: о невозможности сосуществования в будущем России и Малороссии в едином государстве, о вере Малороссии в свое обособленное от России будущее и т.д.».

В. Долгоруков наказав доставити йому свідчення про П. Куліша (із справою Кирило-Мефодіївського товариства він був незнайомий!), і листування останнього перебувало відтоді під пильним наглядом*. Це не завадило, однак, групі, в яку входив П. Куліш, отримати двома роками пізніше дозвіл на видання «Основи».

Тепер, після записки Д. Мілютіна, ІІІ відділенню належало зайнятися питанням українофільства серйозно. В доданому до записки листі Сіверса йшлося про існування в Києві «общества под названием хлопоманов», яке діє «для возмущения крестьян против помещиков и распоряжений правительства с целью восстановления независимости Малороссии»59. «Нисколько не скрывая принадлежности к обществу, – читаемо в листі, – молодые люди эти ходят в национальном малорусском платье и разъезжают по деревням». Серед активістів товариства Сіверс згадував В. Антоновича, Тадея Рильського й П. Чубинського. їхні підписи стояли під листом, що відкидав політичні звинувачення «Современной летописи Русского вестника» на адресу українофільського руху, надруковані в листопаді 1862 p.60

Відповіді жандармських офіцерів з Південно-Західного краю на запити петербурзького керівництва, які прийшли слідом за зверненням Д. Мілютіна до В. Долгорукова, були витримані в заспокійливому тоні й не містили суттєвої додаткової інформації. «Дошедшие в Петербург слухи, что ничтожное общество хлопоманов стремится будто бы о восстановлении и независимости Малороссии, не заслуживают на внимание, испокон веков Малороссия самостоятельной не была и быть не может», – підсумовував штаб-офіцер корпусу жандармів полковник Грибовський, який перебував у Київській губернії61. (Зауважимо, що вже тут відчувається формула, яку пізніше зробить видатною Валуєвський циркуляр, – «не было, нет и быть не может»).

Однак 23 лютого й 17 березня 1863 p. M. Анненков, який зайняв у грудні 1862 р. після смерті І. Васильчикова посаду київського генерал-губернатора, відправив В. Долгорукову два листи, що надали справі нового імпульсу62. У той самий час М. Аннєнков писав і Д. Мілютіну, що «необходимо теперь принимать меры к усилению русской народности»63.

У листах М. Аннєнкова В. Долгорукову є фактично повний перелік тих загроз, які влада може очікувати від українофільства. В першому за часом листі M. Аннєнков солідаризувався з поглядом шефа жандармів щодо «вредности коммунистических и социалистических теорий» – як бачимо, соціальна неблагонадійність українофілів була важливим приводом для хвилювань. Скаржачись на те, що секретний нагляд, встановлений над українофілами, не дав компрометуючих матеріалів, М. Аннєнков пропонував спровокувати в пресі полеміку за участю українофілів, котра «могла бы содействовать Правительству в раскрытии действительной цели и к объяснению духа и направления лиц, подписавших статью», надруковану в «Современной летописи»64. М. Аннєнков, по суті, пропонував продовжити тактику, яка вже була використана ним самим, бо ж лист українофілів став відповіддю саме на його статтю «Из Киева».

До згаданого листа М. Аннєнкова до В. Долгорукова додано записку без підпису, яка повідомляла, що таємне товариство «старается распространить в нем (народі. – О.М.) либеральные идеи и с этой целью издавать народные малороссийские книги», а також про контакти товариства з «польскими гминами»65.

Особливо важливі наслідки мав другий лист М. Аннєнкова до В. Долгорукова, про який відразу доповіли цареві66. М. Аннєнков зазначає, що «польская и малорусская партии, расходящиеся в окончательной цели своих стремлений (тобто, M. Аннєнков визнавав українофільство самостійним рухом і не був схильним бачити в українофілах свідомих польських агентів. – О.М.), сходятся в средствах, ибо и поляки стали в воззваниях своих к простому народу тоже напоминать им о прежней независимости Украины, о козачестве»67. Потім M. Аннєнков звернувся до мовного питання, порівнявши українську мову з «особыми наречиями жителей некоторых великорусских губерний». У цьому зв’язку заплановане видання українського перекладу Святого Письма М. Аннєнков охарактеризував як «предприятие скореє политического характера». Його висновок був таким: «До сих пор в литературе идет спор о том, составляет ли малороссийское наречие только особенность русского языка, или это язык самостоятельный. Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии»68. На полях, поруч з цими словами, В. Долгоруков зробив примітку: «Высочайше разрешено войти с кем следует по данному предмету в сношение. 27 марта».

Таким чином, Святіший Синод не був, як вважають деякі дослідники, ініціатором запобіжних заходів, і саме питання щодо доцільності видання Святого Письма українською зовсім не було початковим приводом для репресій проти української мови69. Наскільки можна судити, Синод взагалі схилявся на користь дозволу на цей переклад Пилипом Морачевським. Принаймні, за рік до описуваних нами подій він дозволив видання українською «Священної історії» о. С. Опатовича. Отримавши запит В. Долгорукова з додатком листа М. Анненкова, обер-прокурор Синода генерал-майор Ахматов навіть не зважив за доцільне просити додаткових інструкцій з приводу інших книг релігійного змісту, посилаючись на оприлюднені в пресі об’яви щодо збору коштів для «издания книг для народа по-малороссийски»70. Остаточно з’ясувавши, куди дме вітер, обер-прокурор наказав калузькому єпископу, в котрого переклад П. Морачевського був на рецензії, повернути текст без жодного відгуку, вочевидь не бажаючи ставити єпископа в незручне становище, якби той дав позитивний висновок71. Якщо Ахматов припускав таку можливість, то, отже, ніяких попередніх інструкцій негативного плану з приводу перекладу єпископ не отримував.

Тільки внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши другого листа М. Аннєнкова72. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня73.

Буквально через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова. В листі йшлося про те, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии»74. (Всі цитовані фрази, в тому числі знамените «не было, нет и быть не может», без змін увійшли потім у текст Валуєвського циркуляра75). О. Новицький проникливо зауважував, що «положение цензора при рассмотрении подобных рукописей (для народа. – О. М.) тем более затруднительно, что в них только цель и предосудительна, самое же содержание обыкновенно не заключает в себе ничего непозволительного»76. Завершувався лист вказуванням на те, що явище малоросійського сепаратизму «тем более прискорбно и заслуживает внимания правительства, что оно совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением»77.

Не можна виключати того, що, разом з листом О. Новицького, перша зі статей М. Каткова проти українофільства, що з’явилася в «Московских ведомостях» 22 червня, також була частиною загального наступального плану. Збіг дат дуже підозрілий. М. Аннєнков був добре знайомий з М. Катковим, 1862 р. М. Катков надрукував статтю М. Аннєнкова «Из Киева» проти українофілів, коли останній ще не був генерал-губернатором і міг сам виступати в пресі. Своїми нападами на українофілів, особисто на М. Костомарова, М. Катков, по суті, реалізовував план спровокувати українофілів на полеміку, як це пропонував М. Аннєнков В. Долгорукову в листі від 23 лютого.

М. Катков зробив головним предметом критики акцію М. Костомарова щодо збору коштів для видання книг для народу. М. Катков не без підстав вбачав у цій ініціативі потенціал для переростання українофільства в легальну колективну дію з міцним пропагандистським ефектом. Якщо скористатися понятійним апаратом М. Гроха, котрий запропонував періодизацію національних рухів, подібних до українофільського, то мова йшла про спробу в Україні перейти від стадії А (науковий інтерес групи національних активістів до національної специфіки) до стадії В (створення організаційних структур і широка пропаганда національних ідей), потенціальне навіть до елементів стадії С (масова націоналістична мобілізація в умовах скасування кріпосного права)78. Перша така організаційна спроба – створення Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. – була легко придушена владою як через загальні порядки миколаївського царювання, так і через нечисленність її учасників. Але на початку 1860-х можливості для українського національного руху були кращими – у зв’язку із загальною лібералізацією режиму і наявністю достатньо організованих і численних груп українських національних активістів як у Петербурзі (коло «Основи»), так і в Києві й інших містах України («громади»).

У дусі своєї головної й улюбленої ідеї щодо всюдисущої «польської інтриги» М. Катков заявляв, що «сбор пожертвовании в пользу издания книг [...] на Южно-русском языке есть дело тайных польских интриг» і що M. Костомаров став знаряддям ворогів Росії79.

M. Костомаров, відчуваючи насування загрози, відповів у виправдовувальному тоні в газеті «День»80. Він спростовував звинувачення в співробітництві з поляками і підкреслював, що «никто не думал и не думает изгонять из Южной Руси книжного, общего, государственного языка; никто не заявлял о заменении его иным каким бы то ни было в университетах, гимназиях, семинариях. Шло дело только о преподавании в селах». Він навіть вважав за потрібне, вірогідно, з тактичних міркувань, засудити захоплення «юной южно­русской литературы» «бесплодной беллетристикой», наполягаючи на приматі завдань народної освіти. «Русскому обществу следовало бы помогать нам в этом деле [...], не допуская нелепое подозрение в возможности солидарности какого бы то ни было Малорусского дела с каким бы то ни было польским», – завершував M. Костомаров свою статтю.

Редактор «Дня» Іван Аксаков оздобив текст М. Костомарова обширними примітками. Засуджуючи спроби створення самостійної української літературної мови, І. Аксаков, проте, вважав, що «малорусская речь» може бути використана для «передачи первоначальных познаний малороссийскому простонародью». Він робив зауваження, що «в этом отношении должна быть предоставлена свобода частным школам; но что касается правительства, то оно, конечно, со своей стороны, может признавать обязательным: для общества – разумение, а для себя преподавание только русского общественного и государственного языка, того языка, которым оно говорит со всем Русским народом, не справляясь с его наречиями». Він засуджував можливість підтримки малоросійської мови з боку Міністерства народної освіти, маючи, вірогідно, інформацію про контакти міністра народної освіти Олександра Головніна з українофілами. І. Аксаков, таким чином, виступав як прихильник концепції великої російської нації й супротивник українофілів. Водночас він вважав, що «всякой лжи должна быть предоставлена полная свобода самоубийства», рішуче виступав проти заборон на українську мову в приватному викладанні, вважаючи, що вони «несравненно опаснее полной свободы, предоставленной в этом отношении украинцам и могли бы только дать силу и прочность тому, что, при полной свободе, скоро оказалось бы неудобным или излишним или временной прихотью, возбужденной ложной теорией федерализма». Вказавши на те, що «малорусе и малороссийский «патриот» – это вовсе не одно и то же и большею частью находится в совершенном друг другу противоречии», І. Аксаков фактично пропонував більш гнучку, менш репресивну тактику боротьби з українофільством, ніж та, яку проповідував М. Катков і яка втілилася в урядовій політиці. «День» послідовно тримався цієї позиції, й не тільки по відношенню до українофільства – двома числами раніше, у той самий день, коли М. Катков оприлюднив свої антикостомарівські філіпіки, «День» виступав у підтримку початкової освіти «на белорусском наречии»81.

Лист О. Новицького від 27 червня був запитом і вимагав відповіді. Нею стало рішення П. Валуєва щодо заборони публікації книг для народу українською мовою, прийняте практично одразу після отримання цього листа.

Валуєвський циркуляр став віддзеркаленням цілого ряду побоювань влади. Він був реакцією на помітну активізацію як легальної, так і таємної діяльності українофілів, в якій явно прочитувалися, нехай і віддалені, сепаратистські плани. Між тим владні структури бачили своєю стратегічною ціллю асиміляцію українського селянства. Тобто конфлікт у 1862-1863 pp. був уперше з обох сторін усвідомлений у націоналістичних категоріях.

По-друге, контекст російсько-польських взаємин того часу різко посилював підозрілість влади з приводу будь-якої несанкціонованої політичної активності в Південно-Західному краї. Вже восени 1862 р. наслідком зростаючої занепокоєності уряду стало створення «Комітету у справах Західного краю» на чолі з князем Павлом Гагаріним. Його засідання розпочалися в листопаді. Про статус комітету свідчить те, що до його складу входили міністри внутрішніх справ, юстиції, державного майна, фінансів, військовий міністр і шеф жандармів82. Через декілька місяців після початку польського повстання, пізньою весною 1863 р. уряд вдався до тактики придушення польського руху за будь-яку ціну (символом цього стало призначення Михайла Муравйова на посаду віденського генерал-губернатора). Саме сполучення остраху перед українським сепаратизмом як такого з небезпекою його використання польським визвольним рухом у своїх цілях і було головною причиною гострої реакції уряду. Нарешті, влада підозрювала, й не без підстав, українофілів у соціалістичній народницькій орієнтації. Значення цього чинника буде зростати з посиленням соціалістичного руху.

Ніхто з дослідників, які писали про циркуляр, чомусь не зауважив, що П. Валуєв розглядав його як тимчасовий захід. Це ясно видно з його записки «О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречии», відправленої цареві 11 липня, тобто за тиждень до підписання циркуляра. В ній ішлося про те, що «в последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических»83. П. Валуєв зазначав, що до видання книг для народу постійно виявляються причетними члени таємних товариств. Він пропонував обговорити це питання з міністром народної освіти, обер-прокурором Синоду й шефом жандармів і повідомляв, що «пока же сделал распоряжение, чтобы дозволялись в печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы, пропуском же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановиться до решения настоящего вопроса»84. Олександр II схвалив пропозиції П. Валуєва наступного дня, 12 липня85. 18 липня П. Валуєв розіслав одночасно два документи – сам циркуляр у Київський, Московський і Петербурзький цензурні комітети і листи О. Головніну, Ахматову та В. Долгорукову із запрошенням обговорити це питання.

Те саме слово «приостановление», що свідчить про тимчасовий характер заходу, знаходимо і в щоденниковому запису П. Валуєва від 28 липня 1863 p., який говорить: «были у меня несколько лиц, в том числе Костомаров, сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии. Мягко, но прямо и категорически объявил ему, что принятая мною мера останется в силе»86. Привертає увагу і зауваження про те, що відповідав П. Валуєв «мягко», тобто відкрито сваритися з «сильно озадаченным» M. Костомаровим не хотів. Сам М. Костомаров також говорить в «Автобиографии», що П. Валуєв підкреслив йому тимчасовий характер цього заходу87.

П. Валуєв листувався на цю ж тему з іншими вищими посадовими особами ще довго після підписання циркуляра. Так, обер-прокурор Синоду відповідав на запит П. Валуєва 24 грудня 1864 р.: «Я охотно склоняюсь к тому убеждению, что как для самого дела, так и для Правительства бьшо бы гораздо лучше, если бы украинофильские попытки возможно бьшо уничтожить силою общественного мнения, без прямого участия власти»88. В самому цензурному відомстві також не було розуміння Валуєвського циркуляра як постійного. В березні-квітні 1865 р. Санкт-Петербурзький цензурний комітет пропонував повернутися до обговорення українського питання.

Є непрямі, але достатньо переконливі аргументи, що і сам П. Валуєв вважав зазначений захід не просто тимчасовим, але й неефективним у перспективі. У своєму секретному листуванні з М. Катковим з приводу польського питання влітку і восени 1863 р. він демонструє ясне розуміння того, що одними заборонними заходами змін добитися не можна. «Этот вопрос разрешим только в Москве и Петербурге, а не в Вильне и Киеве, и разрешен будет только тогда, когда Вильна и Киев станут лицом к Санкт-Петербургу или Москве [...] Надлежит иметь решимость посмотреть на себя в зеркало, когда чувствуешь себя нездоровым. Ни Аксаков в «Дне», ни Говорский в «Вестнике Юго-Западной России» не убедят меня, что мы нравственно сильны на западе. Мы материально сильны и можем быть сильны и морально. Но как?»89 (З цього видно, чому П. Валуєв не захотів сприйняти логіку І. Аксакова. Він вважав, що українофіли виграють у темпі, і його рішення було виявом розуміння слабкості російського асиміляційного потенціалу, а не його сили). Пізніше він знову повертається до цієї думки, підкреслюючи: «Нужна невесомая сила»90. П. Валуєв розумів, що перш за все «невесомая», тобто цивілізаційна й асиміляційна, сила необхідна для посилення російських позицій у Західному краї, й усвідомлював також, що поки її немає й зранку не буде. Не випадково до ствердження, що Росія може бути сильною «й морально», він підвішує болюче питання «Но как?» Постійно про це «твердя, изустно и письменно», за його особистим висловлюванням91, П. Валуєв просто не міг раптом абстрагуватися від своїх роздумів при прийнятті рішення щодо циркуляра з українського питання. Вірогідно, він розглядав цей циркуляр як захід на період польського повстання, кінця якому в той момент ще не було видно, і хотів «пригасить», «приостановить» буйно зрослу активність петербурзького кола українофілів, щоб дати уряду час підготуватися до того суперництва, котре пропонувала концепція І. Аксакова.

Однак у необхідності циркуляра в той конкретний момент П. Валуєв був переконаний. Це ясно виявилось під час обговорення заходів щодо українофільства, до якого П. Валуєв запросив вищих посадових осіб тоді ж, 18 липня 1863 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconV міжнародна наукова конференція проблеми дослідження українського визвольного руху 1920–1950-x років
«Академічний історичний наратив українського визвольного руху та проблема його інтерпретацій». 10. 00–12. 00
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II icon2015 Підготувала Стукаленко В. А
«Нестора» Запорозької Січі, фундатора і першого директора Дніпропетровського історичного музею, активного діяча українського національного...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconВелетень слова І думки
Велетень слова І думки : до 180-річчя від дня народження Олександра Потебні : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconУкраїна в 20-ті 30-ті роки ХХ століття
Україні у 20-ті роки. Українізація здійснювалася в певних, дозволеним центром межах. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconФизическим лицом, а субъектом властных полномочий
Касу суб'єкт владних повноважень орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconТема: СРСР у роки “відлиги ” (1953-1964рр.) та “застою” (1964 1985 рр.) Мета: навчальна
М. Хрущова та розкрити роки правління Л. Брежнева; розглянути особливості дисидентського руху в СРСР
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconВолинь рідний край
Перші вірші Петро Гоця з`явилися ще в студентські роки, але видати книгу у 60-ті роки йому не судилося, хоча були неодноразові спроби....
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconХарківська районна державна адміністрація
На підставі п. 20 Регламенту громадської ради на першому засіданні громадської ради головує голова лічильної комісії установчих зборів...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconДж. Джеєм як перша політична кампанія по мобілізації громадської думки
При незначних загрозах І значних змін пр спеціаліст бере на себе роль інформаційного брокера так
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconПлан Вступ Від народження до зрілості Дитинство Юні роки Ранні радянські роки Трагедія генія Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» Висновок Література Олександр Довженко
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка