Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II



Сторінка3/4
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.54 Mb.
1   2   3   4

Реакція на заборону в урядових структурах і громадській думці

Обер-прокурор Синоду і шеф жандармів циркуляр підтримали. Лист останнього відзначався лапідарністю і містив лише одну фразу: «Я в печатании книг на малороссийском языке, предназначаемых для простонародья, не нахожу ни пользы, ни необходимости»92.

Однак рішучим противником циркуляра виявив себе міністр народної освіти О. Головнін. Його реакція була досить енергійною. Вже 20 липня, через два дні після отримання запиту П. Валуєва, О. Головнін відповів великим і дуже емоційним листом, де, зокрема, говорилося: «Сущность сочинения, мысли, изложенные в оном, и вообще учение, которое оно распространяет, а отнюдь не язык или наречие, на котором написано, составляет основание к запрещению или дозволению той или другой книги [...] Старание литераторов обработать грамматически каждый язык или наречие [...] весьма полезно в видах народного просвещения и заслуживает полного уважения»93. О. Головнін вважав, що «малороссийский перевод Евангелия [...] составит одно из прекраснейших дел», а заперечення проти нього M. Аннєнкова «з поваги» до останнього пояснював «канцелярской ошибкой».

23 липня листа П. Валуєву пише М. Костомаров. Він скаржиться П. Валуєву, по-перше, на те, що його стаття із запереченнями М. Каткову не була пропущена цензурою, а, по-друге, що цензура відмовилась пропустити два рукописи, «не находя в них, по содержанию, ничего противного цензурным узаконениям», а тільки через те, що «они писаны по-малороссийски»94. Посилаючись на цензурні постанови, М. Костомаров просив зобов’язати M. Каткова надрукувати його статтю як відповідь на критику в тих же «Московских ведомостях». Завершувався лист так: «Умоляю Ваше Превосходительство отстранить от вопроса об издании книг научного содержания на южнорусском языке бездоказательные и крайне оскорбительные для всех, имеющих честь принадлежать к малорусскому племени, подозрения в солидарности с какими-либо вредными замыслами святого дела народного образования, – пусть этот вопрос встанет на чисто научную почву и будет дозволен свободный обмен доказательств pro et contra: тогда само собою окажется в чем истина и в чем заблуждение»95. (Д. Сондерс правильно відзначає пастку M. Костомарова, котрий називав книги «научными», а вони не підпадали під заборону в Валуєвському циркулярі, хоча мова насправді йшла про підручники для народу96).

Можливо, що саме О. Головнін допоміг М. Костомарову швидко, вже 28 липня, отримати згадану аудієнцію у П. Валуєва, на якій останній «мягко, но категорически» відкинув апеляцію проти заборони.

О. Головнін і українофіли, здається, і надалі координували свої дії. В січні 1864 р. О. Головнін надіслав В. Долгорукову листа, до якого додав анонімну записку про діяльність українофілів, витриману у виправдовувальному дусі, додавши, що в ній «много дельного». В записці підкреслювалося, що «вся деятельность ее (українофільської партії. – О.М.) происходила и происходит на виду», «не вдаваясь при этом ни в какие политические и социальные толки, а заботясь только развивать грамотность в народе и внушать ему истинные понятия о его долге и обязанностях»97. Судячи з докладного знайомства автора (авторів) записки з розвитком українофільства в 1860-1863 pp., він (або вони) був (були) з кола «Основи»; дуже вірогідно, що складанням записки займався М. Костомаров, котрий у другій половині 1863 р. був найбільш активним серед українофілів у намаганні добитися скасування заборони. Безсумнівним є і знайомство автора (авторів) записки з цитованим листом О. Головніна П. Валуєву.

Логіка О. Головніна цілком відрізнялася від логіки П. Валуєва. Сумніви останнього в дієвості циркуляра корінилися в цілковито прагматичних, а не загальних міркуваннях просвітницького духу. Це повністю виявилося в примітці, яку П. Валуєв зробив на полях листа О. Головніна, в тому місці, де останній посилається як на аргумент на несприятливе враження, що його справили на фінів русифікаторські кроки влади в 1840-і pp. П. Валуєв написав: «Сравнение Малороссии и Финляндии заключает в себе наилучшее опровержение всего того, что здесь высказано [...] Государственно неправильно соображено»98. П. Валуєв розумів, що політика по відношенню до України і в контексті російсько-польських відносин, і з погляду завдань асиміляції принципово відмінна від ситуації з Фінляндією. Можна сказати, що полеміка П. Валуєва з О. Головніним символізує той переломний момент у політиці уряду, коли одні міністри вже мислили категоріями сучасного націоналізму, тоді як інші продовжували проповідувати ліберально-просвітницькі ідеали переважно «донационалистической» (у Росії) першої половини XIX ст.

Зусилля О. Головніна, вжиті по бюрократичних каналах, були підкріплені активністю в пресі М. Костомарова, котрому все ж вдалося надрукувати декілька статей із запереченнями М. Каткову. Тон і характер полеміки М. Каткова і М. Костомарова, в порівнянні з шестирічної давнини полемікою М. Погодіна і М. Максимовича, свідчить, що прийшли інші часи й інші люди.

На початку червня, коли рішення П. Валуєва ще не було прийняте, непідписана стаття в «Санкт-Петербургских ведомостях» таврувала «убогих публицистов», котрі «подняли гвалт, что этого (видання українських книжок. – O.M.) не должно быть, и в своем жалком неведении, что они служат мракобесию и интересам врагов наших, всячески желавших задержать народное развитие на Руси, хватились по истине за калмыцкое (тобто азіатське, варварське. – О.M.) средство»99.

Після прийняття Валуєвського циркуляра тон вимушено став пом’якшеним. Однак і 20 липня в замітці в «Дне» M. Костомаров відгукнувся щодо «выходок» «Московских ведомостей», «Киевского телеграфа» и «Вестника Юго-западной России» як про «крайне насильство»100. «Санкт-Петербургские ведомости», що симпатизували M. Костомарову, більш обережно, але все ж виступали і пізніше на його підтримку. Ця газета, зокрема, писала: «Недавно, преимущественно в Петербурге, утверждали, что первоначальное обучение в западном крае должно быть производимо непременно на местных наречиях, особенно там, где господствует наречие малорусское; но затем поднялись голоса местных деятелей, опровергающие этот взгляд. Таким образом, мы теперь находимся в недоумении и можем желать только, чтобы учили народ западно-русский, а как его учить, по-великорусски ли, или на местных наречиях, белорусском и малорусском, может указать всего лучше сама жизнь. Вредно было бы предрешать этот вопрос регламентацией a priori в ту или в другую сторону»101. Іазета, фактично, закликала звернутися тепер до аксаковської формули вирішення питання як способу хоча б пом’якшити валуєвську заборону. Цікаво, що автор щойно цитованої статті правильно визначав «местных», тобто київських, діячів як найбільш енергійних прихильників запобіжних заходів. Але це були вже ар’єргардні бої.

В одній зі своїх статей того часу М. Катков дуже точно змалював причини еволюції, котру пережив він, а з ним багато його сановних та рядових читачів, від доброзичливого ставлення до «Основи» й перших планів М. Костомарова щодо видання українських книжок для народу в 1861 р. до жорсткої антиукраїнофільської позиції в 1863 р.: «Прежде с.петербургские украинофилы смиренно заводили журналец, для того, чтобы помещать в нем, между прочим, малороссийские сказочки и стишки, и трепетали, чтобы какие-нибудь неосновательные подозрения не помешали им в этом невинном и добродушном занятии; а теперь эти господа берут под свою опеку десять миллионов Русского народа и хотят навязать им особую народность, переводят на вновь сочиняемый ими язык законы Российской Империи и Священное Писание, открывают общественную подписку на издание малороссийских учебников, затевают издавать в Киеве народную газету на этом вновь сочиняемом языке и питают надежду, что правительство окажет им свое могущественное пособие на образование малороссийских школ, которых малороссийский народ не хочет и которых могут хотеть только заклятые враги русской народности»102.

М. Катков говорив мовою сучасного йому європейського націоналізму: «Различия и противоположности между многими элементами германской и французской народности гораздо более резки, чем различие не только между особенностями великороссийскими и малороссийскими, но между разными славянскими народами, и однакоже ни во Франции, ни в Германии, на основании этих особенностей, нет бессмысленной речи о двух французских народностях или языках, о двух немецких народностях или языках. Сколько нужно иметь отваги или сколько нужно иметь презрения к здравому смыслу общества, чтобы проповедовать о возможности двух русских народностей или о возможности двух русских языков!»103 «Если теперь, – пише той же автор, – когда еще нет ни особой народности, ни особого языка, находятся люди, которые осмеливаются предъявлять права особой народности и особого языка, – что же будет тогда, когда явится нечто похожее на особый язык?»104

Звернемо, однак, увагу на те, як М. Катков пояснює причини адміністративної заборони. «Если бы г. Костомаров действовал в Германии, во Франции или Англии, [...] никто не стал бы запрещать ему издавать ученые и учебные книжки на этом языке, – именно потому, что там подобные попытки не имели бы серьезного значения [...] Нигде не могла возникнуть мысль о преподавании в казенных школах на каком-нибудь другом языке, кроме языка общенародного, и нигде нет надобности протестовать против безвредных [...] попыток чудачества». В Росії ж, за М. Катковим, «нужно толковать, и долго толковать о предметах самых понятных, как будто о каких-то мудреных умозрительных задачах». Навіть уряд у Росії «состоит из лиц, которые на многие предметы смотрят с точки зрения совершенно противоположной». В умовах, коли українофільство «может пользоваться сознательным или бессознательным содействием того или другого ведомства» (натяк на О. Головніна) «не должны ли другие, смотрящие на дело с противоположной точки зрения, усилить, сколько возможно, свое противодействие?»105 Отже, M. Катков змальовував П. Валуєва як людину,

котра вживає вимушені заходи, щоб нейтралізувати сприятливі для українофілів кроки інших відомств. Парадоксальним чином виявляється, що навіть найрішучіші речники націоналістичних принципів вбачали у Валуєвському циркулярі породження не сили, а слабкості російського націоналізму.


Висновки

Заборона українських публікацій для народу стала результатом складного бюрократичного процесу, а також націоналістичного зламу в громадських настроях, багато в чому визначеного польським повстанням 1863-1864 pp.

Ми можемо оцінити роль різних відомств у цій історії. Військовий міністр Д. Мілютін, який займав і в польському питанні послідовну ліберально-націоналістичну позицію, став ініціатором процесу. Його мотором на більш пізній стадії був київський генерал-губернатор М. Аннєнков і підпорядковані йому структури, котрі активно обстоювали заходи заборонного характеру і представили в цілісному вигляді аргументацію для відповідного рішення. (До речі, київські діячі М. Аннєнков у 1863 р. і М. Юзефович у 1876 р. при прийнятті Емського указу, відіграли найактивнішу роль). III відділення, що було спочатку доволі пасивним, після втручання Д. Мілютіна і М. Аннєнкова виконувало координуючі функції. В липні 1863 р. ця координуюча роль перейшла до міністра внутрішніх справ, який і підписав заборонний циркуляр. (Варто вказати на те, що В. Долгоруков, П. Валуєв і О. Головнін у польському питанні належали до партії поміркованих, схильних до компромісу чиновників). Олександр ІІ щонайменше тричі втручається у цей процес, щоразу сприяючи його активізації. Він же схвалив рішення щодо заборони. Святіший Синод відігравав лише пасивну роль в усій цій історії, справно погоджуючись із заборонною тенденцією. Енергійні спроби протистояти забороні зробив міністр народної освіти О. Головнін, але лише на пізнішій стадії, вже після розіслання циркуляра.

У пресі найпослідовнішим палким прихильником заборони був М. Катков і його друковані органи. З більш поміркованих, але також неприязних щодо українофільства позицій виступав І. Аксаков і його слов’янофільський «День». Московська та київська преса, взагалі налаштована більш націоналістично, і в українському питанні займала більш агресивну позицію, ніж петербурзька. Ліберальна преса північної столиці, й перш за все «Санкт-Петербургские ведомости», загалом ставилась до українофільства з симпатією й намагалася підтримати М. Костомарова в його вимогах скасувати або пом’якшити валуєвське рішення.

Те, що Валуєвський циркуляр не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 p., мало дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин. Заборонний підхід, не скріплений «невесомой силой», тобто достатньо міцним асиміляційним потенціалом, був приречений на невдачу106. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П’ємонт107. Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей.

Орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців, пасивна й непослідовна в своєму реальному втіленні, заблокувала потенційну можливість пошуку компромісу за зразком «британського» варіанта, який визнає культурну та регіональну специфіку. Традиційні еліти Гетьманщини були асимільовані переважно в XVІІI і на початку XIX ст. А з новими українськими елітами у владних структур виникла проблема відсутності комунікації. Уряд не вірив заявам українофілів щодо політичної лояльності, а українофіли не бачили простору для пошуку компромісу.

Польське повстання було повністю придушене тільки наприкінці 1864 p., а вже в 1866 р. відбувся замах Дмитра Каракозова на Олександра II. Він справив на царя дуже сильне враження, про що можна судити хоча б з обставин відставки О. Головніна. Олександр ІІ звільнив О. Головніна різко, без відповідного подання з боку останнього, коли з’ясував, що серед конспіраторів було багато студентів, за збільшення кількості яких виступав міністр народної освіти. «Молодые люди, арестованные в Москве, – писав згодом О. Головнін, – показали в комиссии с цинизмом и как нечто похвальное, что они предназначали себя в учителя народных школ, чтобы развить народ и освободить его от того, что они называли религиозными предрассудками»108. Підозрілість влади щодо народників з плином часу посилювалась. Початкову освіту було вирішено залишити в руках духовенства. Виключно централістський принцип державного устрою в атмосфері наростаючих сумнівів у тому, чи не «переборщили» з реформами і послабленнями, під сумнів не ставився. Відповідно, й «переключення» влади на «британський» варіант політики по відношенню до України, що передбачав пошук якогось компромісу з українською елітою, було неможливе, тим більше, що нове покоління українофілів було переважно народницьке і складалося не з «класове близьких» землевласників, а з підозрілих письменників і професорів.

Таким чином, національна політика владних кіл Імперії після того, як визначився націоналістичний злам у громадській думці, в засобах легітимізації влади і в її, влади, принципах цілепокладання, була недостатньо продуманою, непослідовною й суперечливою. Розуміючи відсутність ресурсів для проведення асиміляційної політики за «французьким» зразком, уряд вважав себе змушеним застосовувати заборонні заходи в дусі такого зразка через свою слабкість. Циркуляр П. Валуєва, що був прийнятий як вимушений короткотерміновий захід, але залишився в силі на довгі роки, може слугувати своєрідним символом цієї політики.




1 Західним краєм у Росії тоді називали території, зайняті Імперією внаслідок поділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 pp. При цьому розрізнялись Південно-Західний край, який включав Подільську, Волинську та Київську губернії, і власне Західний з Віденською, Ковенською та Могилевською губерніями. Поляки називали ці землі «східними окраїнами» (kresy wschodnie). Проблема йменування різних територій західної частини Російської імперії в російській, польській та українській традиціях – тема для спеціального дослідження, яке ми невдовзі маємо намір опублікувати. Його результати представлені в нашій доповіді «The ‘Ukrainian Challenge’ to Russian Identity and the Imagies of the ‘Ideal Motherlands’ in the Nineteenth and Twentieth Centuries», National Identities Conference, 20-22 April 1998, Institute of Contemporary British History.

* У 1862 p. предводителі дворянства Подільської губернії подали адрес, в якому закликали царя об’єднати Південно-Західний край з Царством Польським, а селянську реформу у цих землях залишити на розсуд місцевим польським землевласникам.

2 «Ни одна пядь Русской земли не может быть уступлена Царству Польскому», – писав найкомпромісніше налаштований до поляків серед вищих сановників Петро Валуєв у донесенні імператору в грудні 1862 р. (Российский Государственный исторический архив (далі – РГИА), ф. 908, oп. 1, ед. хр. 185, л. 5). Коли впливовий лідер польського Рільничого товариства граф Анджей Замойський, якого уряд прагнув залучити до співпраці, висунув умову об’єднання Західного краю з Царством, усі переговори з ним було припинено.

3 Здається, більш ранній проект такого типу, який відразу привернув увагу П. Валуєва, було викладено у листі подільського губернатора Брауншвейга від 4 червня 1861 р. (РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хр. 19, л. 20-23).

* Активісти українського національного руху невдовзі прийняли цю назву, так що й ми будемо для зручності нею користуватися.

4 РГИА, ф. 772. оп. 1, ед. хр. 3210.

5 Там же. Л. 13.

6 Там же. Л. 9.

7 Там же. Л. 18об.

8 Там же. Л. 22об.

9 Див.: Pelech О. The State and the Ukrainian Triumvirate in the Russian Empire, 1831-1847 // Ukrainian Past, Ukrainian Present / Ed. by B. Krawchenko. New York, 1993.

10 РГИА, ф. 772, on. 1, ед. xp. 4027, л. l-1об. (лист від 4 січня 1857 p.).

11 Там же. Л. 8 (висновок ГУЦ від 12 січня 1857 p.).

12 Там же. Ед. хр. 5536, л. l-1об. (запит від 7 грудня 1861 p.).

13 Там же. Л. 4-4об. (лист члена ГУЦ Н. Муханова від 22 лютого 1861 p.).

14 Там же. Ф. 775, оп. 1, ед. хр. 188, л. 9-9об. (довідка для П. Валуєва про рішення з цього питання).

15 Див.: Основа. Санкт-Петербург, 1862. № 1. С. 108. Решта авторів букварів – Л. Ященко, Н. Гаццук, t. Деркач, К. Шейковський. Були також видання, які до того часу розійшлися, наприклад, М. Максимовича.

16 РГИА, ф. 772, оп. 1, 2, ед. хр. 4503.

17 Там же. Ед. хр. 4503, л. 1.

18 Фабрикант Н. Краткий очерк из истории отношений русских цензурных законов к украинской литературе // Русская мысль. Москва, 1905. Кн. III. С. 131.

19 Див. статтю В. Ламанського в № 2 «Дня» від 21 жовтня 1861 р., с. 16.

20 РГИА, ф. 772-, оп: 1, ч. 2, ед. хр. 4840.

21 Там же. Ед. хр. 4950. Цікаво, що видавцю конфіскованого внаслідок цього рішення перекладу «Пана Тадеуша» А. Міцкевича було відшкодовано збитки.

22 Beauvois D. Polacy na Ukraine 1831-1863. Paryż, 1987. S. 31.

23 Bushkovich P. The Ukraine in Russian Culture 1790-1860: The Evidence of the Journals // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 39 (1991). H. 3. S. 339-363.

24 Малоросійський патріотизм M. Максимовича не був у непримиренному конфлікті з його загальноросійською ідентичністю. До кінця життя М. Максимович так і не став українським націоналістом, тобто єдність Південної та Північної Русі ніколи не ставилась ним під сумнів, навіть у віддаленій перспективі. Він просто не мислив ще націоналістичними категоріями. Пояснюючи, чому він свідомо любить Київ більше, аніж М. Погодін, М. Максимович покликається на те, що «питая к нему любовь общерусскую, и ближайшую к нему любовь – малороссийскую, – я люблю его еще как родину моего рода». (Максимович М. Ответные письма М.П. Погодину // Русская беседа. Москва, 1857. Кн. 2. С. 85). Він оперує цінностями родового дворянина. Про Максимовича див.: Пыпин А. Н. История русской этнографии. Т. 3: Этнография малорусская. Санкт-Петербург, 1891. С. 15-37; Драгоманов M. M. А. Максимович: Его литературное и общественное значение. Некролог // Вестник Европы. Санкт-Петербург, 1874. Март. С. 442-453.

25 Максимович М. Филологические письма к М.П. Погодину // Русская беседа. 1856. III. С. 84-85.

26 Максимович М. Ответные письма М.П. Погодину // Русская беседа. 1857. Кн. 2. С. 87.

27 Погодин М. Ответ на филологические письма М.А. Максимовича // Русская беседа. 1856. IV. С. 124.

28 Там же. С. 137.

29 Yekelchyk S. Creating a Sacred Place: The Ukrainofiles and Shevchenko’s Tomb in Kaniv (1861-ca. 1900) // Journal of Ukrainian Studies. Vol. 20. № 1-2. (Summer-Winter 1995). P. 15-32.

30 Основа. Оголошення про видання і Програма. Додаток до № 1 за 1861 p. C. 1.

31 Там само. С. 2.

32 Там само. С. 5.

33 Про характерні риси таких питань див.: Andersen В. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London, 1983.

34 Чубинский П. Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей // Основа. 1862. № 4; Житецкий П. Русский патриотизм: Ответ ,Дню» // Основа. 1862. № 3.

35 Житецкий П. Русский патриотизм. Ответ «Дню»... С. 8, 14-15.

36 Костомаров H. Мысли южнорусса: О преподавании на южнорусском языке // Основа. 1862. № 4. С. 2.

37 Основа. 1861. № 10. Детальний зміст цього журналу я планую розглянути у спеціальній статті.

38 Костомаров H. Мысли о федеративном начале в Древней Руси // Основа. 1861. № 1. Особливо с. 158.

39 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ), ф. 109, Секретный Архив, оп. 1, ед. хр. 1765 л. 1-1об. (витяг з листа з нерозбірливим підписом зі ст. Ріпки Чернігівської губ. до Івана Васильовича Дріге до Москви).

40 Костомаров Н. Автобиография // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / 2-е изд. Киев, 1990. С. 533.

41 Основа. 1861. № 11-12. С. 76.

42 Цит. за: Основа. 1862. № 2. С. 103. У друкованих з номера в номер українською мовою «Листах з хутора» дійсно можна було знайти осудження «цивилизаторов, у которых только сбыт и потребление на уме» (Основа. 1861. № 1. С. 314).

43 Современник. Санкт-Петербург, 1861. № 7-8. Раздел «Современное обозрение» (С. 1-18).

44 Там же. С. 4. Про перебування у повному розпалі в цей час асиміляційного тиску на бретонців див.:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconV міжнародна наукова конференція проблеми дослідження українського визвольного руху 1920–1950-x років
«Академічний історичний наратив українського визвольного руху та проблема його інтерпретацій». 10. 00–12. 00
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II icon2015 Підготувала Стукаленко В. А
«Нестора» Запорозької Січі, фундатора і першого директора Дніпропетровського історичного музею, активного діяча українського національного...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconВелетень слова І думки
Велетень слова І думки : до 180-річчя від дня народження Олександра Потебні : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconУкраїна в 20-ті 30-ті роки ХХ століття
Україні у 20-ті роки. Українізація здійснювалася в певних, дозволеним центром межах. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconФизическим лицом, а субъектом властных полномочий
Касу суб'єкт владних повноважень орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconТема: СРСР у роки “відлиги ” (1953-1964рр.) та “застою” (1964 1985 рр.) Мета: навчальна
М. Хрущова та розкрити роки правління Л. Брежнева; розглянути особливості дисидентського руху в СРСР
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconВолинь рідний край
Перші вірші Петро Гоця з`явилися ще в студентські роки, але видати книгу у 60-ті роки йому не судилося, хоча були неодноразові спроби....
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconХарківська районна державна адміністрація
На підставі п. 20 Регламенту громадської ради на першому засіданні громадської ради головує голова лічильної комісії установчих зборів...
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconДж. Джеєм як перша політична кампанія по мобілізації громадської думки
При незначних загрозах І значних змін пр спеціаліст бере на себе роль інформаційного брокера так
Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання олександра II iconПлан Вступ Від народження до зрілості Дитинство Юні роки Ранні радянські роки Трагедія генія Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» Висновок Література Олександр Довженко
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка