Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження
Скачати 1.96 Mb.
|
|
Міністерство культури України Управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації Громадська Рада директорів обласних центрів народної творчості КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» РОР 
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття… Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка Рівне, 2014 УДК 08.454 «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…»: збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Даний збірник сформований за матеріалами, підготовленими співробітника обласних центрів народної творчості України та практичними працівниками закладів культури і може використовуватися у підготовці культурно-дозвіллєвих заходів відповідної проблематики. Упорядники: провідні методисти КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» РОР Терещук В.В., Посільська Л.О., Боднарчук В.І. Редактор: Виткалов В.Г. Рекомендовано до друку: колегією управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації. Відповідальний за випуск: Васечко Ф.Ф. КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради. Рівне, 2014 р. Передмова Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…» є актуальним для сьогоднішнього часу. Зміст матеріалів висвітлює не лише життєвий і творчий шлях поета, художника, пророка, але й акцентує увагу на важливих питаннях, які хвилювали і хвилюватимуть людство в минулому та майбутньому. Коли в Україні і прогресивному світі іде активна підготовка до відзначення славного ювілею генія, надіємося, що високохудожні мистецькі твори Т.Г.Шевченка та інших авторів використають працівники культури у художньо-мистецьких заходах, які сприятимуть формуванню у відвідувачів духовних і художніх смаків, поваги до української культури, мови, культурно-мистецької спадщини поета. «ВИСОКА СИЛА КОБЗАРЕВИХ СТРУН» Літературно-драматична композиція 1 ведучий: Кобзарем його ми звемо, Так від роду і до роду. Кожен вірш свій і поему Він присвячував народу. 2 ведучий: Щиро матір і дитину Він прославив серцем чистим, Всю осяяв Україну Поглядом він променистим. 1 ведучий: Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. 2 ведучий: Сьогодні ми святкуємо 200-річчя від дня народження великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом, а на сторожі правди, любові і честі стоїть його слово. Читець: Спасибі, земле, що ти родиш хліб, Спасибі, земле, що на Україні Колись давно з убогої хатини Тарас великий вирушив у світ. Читець: І в слово ніжне й гнівне перелив Снагу свою, і віру, і надію, Він не зломився і не відступив, А став борцем своєї України. Виконується пісня на слова Т.Г.Шевченко «Думи, мої думи». 1 дія. «Поетова молодість» 1 ведучий: Тарас Шевченко. Він був сином кріпка, а піднявся у своїй геніальності до найвищих вершин народного духу. Він не мав власної оселі, був безрідним сиротою, а став гордістю й неоціненним скарбом духовної культури українського народу й оселився в його серці як найрідніший і найдорожчий син. 2 ведучий: А прожив усього 47 років, із них – 24 роки в кріпацькій неволі, а 10 – у казематі на засланні. Виходить юний Шевченко. Шевченко: Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини. Декламація вірша Т.Шевченка «Якби ви знали, паничі» від початку до слів «У наймах сестри й умрете». За сценою лунає мелодія «Ой, не шуми, луже». Співає бандурист. Окраїна села. Під кущем терену сидить старий, але ще міцний селянин-кріпак Іван Шевченко, поруч з ним – онук підліток Тарас. Дід Іван дошиває бриля, час від часу приміряючи на онукові. Тарас малює. Іван: Тарасе, а піди-но перевір, чи ягнята до царини не заскочили. Як наробить шкоди, дістанеться від економа… Тарас побіг. Тим часом з’являється дівчинка Яринка з вузликом в руках. Придивляється стурбовано навкруги, від сонця долонею прикривається, когось пильно шукає. Яринка (голосно): Тарасику-у! Іван (лагідно): І чого б ото зненацька горло дерти на всенький степ? Яринка: Ой, це ви , дідусю? Іван: Та вже ж не пень. Яринка: А я й не помітила відразу. (Біжить до діда). Іван: Не помітила. Яринка: Здраствуйте, дідусю! (Б’є дідові чолом). Іван: Здорова була, онучко! Яринка: Чи не проходив часом до вас Тарасик? Іван: А навіщо тобі братик Тарасик отак раптом знадобився? Яринка: Ой дідусю, мені лячно-лячно за нього (Сідає біля діда). Мачуха казали (таємниче), що Тарасик таке наробив! І лають його, і клянуть, аж страх бере (удаючи репетування розлюченої мачухи). «Де це видано. Де це чувано!!! Отак поглумитися над божим чоловіком! Нехай, нехай-но тільки навернеться до хати отой шибеник, я на ньому всі рогачі поб’ю!...». Тим часом Тарасик вже пробрався з терника й опинився в Яринки за спиною. Вона не бачить брата, який зненацька ззаду затуляє їй очі. Яринка: Ой, хто це? Іван: А ти вгадай. Яринка: Оксанка! Тарас: От і не вгадала. Яринка (радо): Тарасик! Хай тобі абищо, налякав (Тарас сідає поруч). Оце з раннього рання блукаю. Усе розшукує. Та дарма, їси ось принесла (Подає братові вузлик). Тарас: Оце ти, Яринко, молодчина! (Бере вузлик, розв’язує. У вузлику окрайчик житнього хліба. Тарасик розламує навпіл, подає сестрі). На! Ти ж і сама вже, напевно, їсти хотіла! Сонце ген високо (Яринка бере хліб. Тарас подає шматок, розламавши навпіл, дідові), їжте діду. Іван: Спасибі. Сам їж. Я вже поснідав. Яринка й Тарас починають смачно їсти черствий хліб. Тарас: Діду, а ви якось обіцяли про гайдамаків розповісти. Іван: Та якось і розповім, коли обіцяв. Щось охоти нема сьогодні. З’являється старий кобзар з кобзою за плечима. Кобзар: Добридень, Іване! Іван (підводиться): День добрий, Кобзарю! От він вам, онуки, ліпше від мене розповість. Сідай до гурту. Відпочивай. Кобзар (сідає): Спасибі. Що ж вам заспівати? Починає грати і співати «Ой чого ти, дубе». 1 ведучий: Важка сирітська доля Шевченка була ніби уособленням долі його безталанної України. І 27-річний юнак, викуплений із кріпацтва, глибоко усвідомив потоптану правду свого народу. У 1840 році поет створив свою геніальну книгу «Кобзар». У ранніх творах Шевченка – яскраві картини народного горя. Вперше в літературі героєм став сам народ.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе… умирає… одно зацвіло, А друге зав’яло, навіки зав’яло… І листя пожовкле вітри рознесли. А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять… Порадь мені ще раз, де дітись з журбою? Я не одинокий, я не сирота, – Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? – гріх, душа жива! А може, їй легше буде на тім світі, Як хто прочитає ті сльози-слова… Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, – Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Інсценізація поеми «Гайдамаки». Чути в далині пісню «Місяць по небу ходить», яку співає Кобзар. Читець: Отак, ходе попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба місяць Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає.
Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду, і доля – Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота. Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась».
Поплакав сердега, утер рукавом. Озирається навколо. Коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана Забув, побіг, обнялися.
Ти з неба злетіла!»(Послав свитку). Оксана: «Сідай же й ти коло мене». Ярема: «Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?» Оксана: «Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась...»
А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано... Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть він мені срібло-злото, Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посаджу, як паву, На дзиґлику…
Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!»
Кращої немає Ні на небі, ні за небом, Ні за синім морем Нема кращої за тебе!»
Не барися, швидше повертайся! Уклонились одне одному в пояс і Оксана тихо, як і прийшла, зникла. Ярема (стоїть з хусткою на руці): Тут Оксана…Тут весело і в сірій свитині, А там, а там… що ще буде? Може, ще загину!... Гайдамаки збираються з піснею в лісі. Чути дзвін. 1-й гайдамака: Цить, лишень… Здається дзвонять…Чуєш? Ще раз…о! Кобзар (випроставшись): Дзвонили, дзвонили Пішла луна гаєм! 2-й гайдамака: Беріть ножі, беріть зброю! З’являється Залізняк. Залізняк: Кари ляхам, кари! Нехай ворог гине! Замучені руки розв’язались – І кров за кров, і муки за муки! Кобзар виконує пісню «Літа орел». Читець: Гомоніла Україна, довго гомоніла, Довго, довго кров степами. Текла – червоніла... Текла, текла та й висохла. Степи зеленіють, Діди лежать, а над ними кургани синіють... І день, і ніч ґвалт, гармати . Земля стогне, гнеться... Сумно, страшно, а згадаєш – Серце усміхнеться! 1 ведучий: У 1843 році 29-річний Шевченко повертається в Україну. І те, що він там побачив, ще більше вразило його зболене серце. Шевченко: І я прозрівати Став потроху... Доглядаюсь, – Бодай не казати! Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії... І засохли мої сльози, Сльози молодії…
Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій.
Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! 1 ведучий: Міцний організм Тараса Григоровича переміг важку хворобу. 2 ведучий: У Переяславі він створив незабутній образ Ганни – матері-страдниці у поемі «Наймичка». Читання кінцевого уривка із поеми. 3 дія. «Караюсь, мучуся, але не каюся» 1 ведучий: За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Шевченка заарештовують у 1847 році. Попереду десятирічне заслання в пустелі Кос-Арала. Шевченко (після паузи починає писати): Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю. О Господи, як-то тяжко тії дні минають. І четвертий рік минає тихенько, поволі, І четверту начинаю книжечку в неволі мережати…(Пауза)
Пташечка тихне, поле німіє. Радіють люди, що одпочинуть, А я дивлюся... і серцем лину В темний садочок на Україну.
Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тоді б промовила мені? Рєпніна (з’являється): Коли б ви знали, як кохаю Як жду я вас із далини І як ночами виглядаю… Ви полонили думи й сни, Кобзарю славний, я й писати Заради вас розпочала… Ще як взяли вас у солдати, Гірку жалобу зодягла.
Який коханий я тобі? У мене є одна Вкраїна, Одна турбота в далебі, До смерті встигнути скоріше Все недороблене піднять, Мої убогі діти-вірші Вкраїні-матінці віддать. Забудь мене, тобі я вдячний За всі турботи, за листи. Тебе любив я, необачний Перегоріло все… Прости… Рєпніна: Я знаю. Що моя провина Моїм прокляттям упаде. Так от чому таким байдужим Були ви часом! А мені Було тоді так гірко, друже, так боляче в самотині.
А вже й листів від вас давно немає, Ніхто мене в чужині не згадає.
Моя любов єдина і остання. І я напам’ять знаю кожен вірш, Який ви залишили на Вкраїні, І ті, що вийшли в вашім «Кобзарі». Здалека шлю квиління вам чаїні, Молюся вам, немов своїй зорі.
В темниці цій, немов у домовині, Лише шкребуться миші та щурі… Який я сон тривожний бачив нині… Ну, й приверзеться ж справді.
Благаю Бога, щоб світило… Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати, Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б’ють... (задумавшись) І щоб збудить химерну волю, Треба миром, громадою Обух сталить та добре вигострить сокиру Та й заходиться вже будить…
І на оновленій землі Врага не буде, супостата А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.
І висока, і тиха могила. В тій могилі співець незабутній лежить, Що народу віддав свої сили. Що народу віддав своє серце й пісні, Свої мрії про зорі досвітні. А навколо лани вдалині, вдалині розлетілись, як птиці блакитні. На могилу приносять розкішні вінки З пишних квітів садів України Кароокі дівчата, стрункі юнаки – І всміхаються гори й долини... І щасливий Дніпро зустрічає дідів І жінок – Батьківщини окрасу, І гримить «Заповіт» безсмертного спів На високій могилі Тараса. Виконується пісня на слова Т.Г.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Вікторія Годюк, методист комунального закладу «Корецький районний Будинок культури і дозвілля» Рівненської області «ВІД ПЕРШОЇ І ДО ОСТАННЬОЇ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА» У залі повністю вимикається світло. У темряві тричі звучать «позивні» вечора: «Реве та стогне Дніпр широкий». Після чого звучить запис. Голос. Вельмишановні пані і панове, просимо вас зустріти і прийняти серцем духовні обереги сьогоднішнього вечора: вогонь, який ми нині запалили в Київському храмі Святої Софії, і голос калинової сопілки з її чистим звучанням пралісів прадавньої землі Української. Почесну місію – запалити Святий Вогонь і доставити сюди, – доручено кращим студентам училища! Заспівує сопілка, і під її мелодію в темряві «свічкарі» несуть запалені свічі. Голос. Трепетне полум’я свічі, – долаючи простір і час, – допомагає нашим словом і помислом оберігати Благословенне Світило. А голос калинової сопілки, – то сумний, як зимовий вітер, а то ніжний, як шелест листочків берези, – співає про невмирущу любов. Свічі поставлено на відповідне місце. Спалахує світло. Входить ведуча. Ведуча. Добрий день, шановні пані і панове! Приступаючи до складної і відповідальної теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка», ми сумнівалися, як назвати нашу зустріч, щоб назва точніше відповідала її суті. Шукали довго…по-різному, і зупинились… на Сповіді. Ми сподіваємося на приємне спілкування, аби наша Сповідь Вам видалася цікавою, а головне – потрібною. Отже, заспів. Читець 1. Ще малим хлопченям вирушив Тарас, майбутній поет, у дорогу, аби побачити оті залізні стовпи, що підпирають небо. Яка ж тяжка йому судилася дорога!.. Гай-гай! Та не одну ж крутую гору, в собі і за собою, довелося йому подолати!.. А він таки знайшов оті три стовпи! Три стовпи – це три субстанції, на яких тримається увесь світ. Це Бог – Людина – Нація! І всі вони, ці три начала, проголошені в Шевченківському «Кобзарі» вершинними. А осягнення їх і служіння їм стало сенсом життя поета. І ми, відчуваючи потребу в розумінні оцих вершинних начал, хочемо бережно і тактовно торкнутися теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка». Ведуча. Так трапилось у моєму житті: тема долі і творчості Тараса Григоровича Шевченка стала для мене головною. А доля української жінки-Матері в поезіях поета стала для мене настільки близькою, що їхні думи і сльози стали моїми. Разом з ними я шукала і сподівалася, щось знаходила, а щось втрачала. А коли мені ставало гірко, тоді як спасіння, я хапала голку…і хрестиком виводила на полотні… «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами. Нащо стали на папері Сумними рядами!» А часом і таке бувало, – я впадала в розпач… І кому ж тоді було пожалітися? А нікому. І в мені тоді зойком кричали Тарасові слова: «Україно, Україно! Серце моє, Ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько». Я буду рада, як цього рушника прилаштуєте десь біля Тараса Григоровича. Може, йому буде тепліше. А ще теплоти нам додасть калинова сопілка, голос якої ще з правіку кує зозулею або заливається соловієм, від чого калина розквітає, а дика рожа яріє. Голос сопілки допоможе перенестися на два століття назад і зупинитися в давньому Санкт-Петербурзі, у знаменитій Академії мистецтв. Там, «на антресолях», найвищому поверсі, живе Великий поет – Тарас Григорович Шевченко. Звучить сопілка. Ведуча. За одинадцять днів до смерті Тарас Григорович пише останній вірш, останню свою поезію: «Чи не покинуть нам, небого?». Знесилений хворобою, зусиллям волі він намагається перемогти жорстокий біль, а інтуїція підказує йому, що смерть уже близько, зовсім близько. Поруч нікого нема. І Шевченко береться за олівець… Цього останнього вірша він пише на офорті власного портрета 14 лютого 1861 р. Другого дня, 15-го лютого, він завершує вірш. Перша частина вірша – це своєрідна дружня пропозиція Музі вирушити разом у дорогу, НА ТОЙ СВІТ. Однак який дивний віршований жанр він обирає для ОСТАННЬОЇ поезії! Він бере глибоку іронію, яка межує з сарказмом. Він каже: «Моя сусідонько убога!» І починає він з найважливішого і того, що тримає його на цьому світі. З поезії: «Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать? Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога!» У передсмертну годину поет звертається до Музи… Тієї Музи, яка давно і владно кликала його до поетичного слова. «А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала… і співала… І чари діяла… А який же пророчий був його початок! Адже йому було тоді лише 13 літ! Каталог: data -> files -> n.volyan n.volyan -> Відзначаємо ювілей книги у бібліотеці n.volyan -> Книга ювіляр Марк Твен. «Пригоди Тома Сойєра» n.volyan -> Рекламна діяльність рівненської державної обласної бібліотеки: історичний аспект n.volyan -> Волян Наталія Петрівна, головний бібліотекар відділу маркетингу та наукової роботи Комунального закладу «Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека» n.volyan -> Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів до державних свят та пам’ятних дат n.volyan -> Семінар «Інформаційна підтримка школи», м. Рівне, 19 березня 2013 р Поділіться з Вашими друзьями:
|
