Міністерство культури України
Управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації
Громадська Рада директорів обласних центрів народної творчості
КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» РОР
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…
Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження
Тараса Шевченка
Рівне, 2014
УДК 08.454
«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…»: збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка.
Даний збірник сформований за матеріалами, підготовленими співробітника обласних центрів народної творчості України та практичними працівниками закладів культури і може використовуватися у підготовці культурно-дозвіллєвих заходів відповідної проблематики.
Упорядники: провідні методисти КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» РОР Терещук В.В., Посільська Л.О., Боднарчук В.І.
Редактор: Виткалов В.Г.
Рекомендовано до друку: колегією управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації.
Відповідальний за випуск: Васечко Ф.Ф.
КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради.
Рівне, 2014 р.
Передмова
Збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…» є актуальним для сьогоднішнього часу. Зміст матеріалів висвітлює не лише життєвий і творчий шлях поета, художника, пророка, але й акцентує увагу на важливих питаннях, які хвилювали і хвилюватимуть людство в минулому та майбутньому.
Коли в Україні і прогресивному світі іде активна підготовка до відзначення славного ювілею генія, надіємося, що високохудожні мистецькі твори Т.Г.Шевченка та інших авторів використають працівники культури у художньо-мистецьких заходах, які сприятимуть формуванню у відвідувачів духовних і художніх смаків, поваги до української культури, мови, культурно-мистецької спадщини поета.
«ВИСОКА СИЛА КОБЗАРЕВИХ СТРУН»
Літературно-драматична композиція
1 ведучий: Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду.
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу.
2 ведучий: Щиро матір і дитину
Він прославив серцем чистим,
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.
1 ведучий: Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ.
2 ведучий: Сьогодні ми святкуємо 200-річчя від дня народження великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом, а на сторожі правди, любові і честі стоїть його слово.
Читець: Спасибі, земле, що ти родиш хліб,
Спасибі, земле, що на Україні
Колись давно з убогої хатини
Тарас великий вирушив у світ.
Читець: І в слово ніжне й гнівне перелив
Снагу свою, і віру, і надію,
Він не зломився і не відступив,
А став борцем своєї України.
Виконується пісня на слова Т.Г.Шевченко «Думи, мої думи».
1 дія. «Поетова молодість»
1 ведучий: Тарас Шевченко. Він був сином кріпка, а піднявся у своїй геніальності до найвищих вершин народного духу. Він не мав власної оселі, був безрідним сиротою, а став гордістю й неоціненним скарбом духовної культури українського народу й оселився в його серці як найрідніший і найдорожчий син.
2 ведучий: А прожив усього 47 років, із них – 24 роки в кріпацькій неволі, а 10 – у казематі на засланні.
Виходить юний Шевченко.
Шевченко: Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини.
Декламація вірша Т.Шевченка «Якби ви знали, паничі» від початку до слів «У наймах сестри й умрете».
За сценою лунає мелодія «Ой, не шуми, луже». Співає бандурист.
Окраїна села. Під кущем терену сидить старий, але ще міцний селянин-кріпак Іван Шевченко, поруч з ним – онук підліток Тарас. Дід Іван дошиває бриля, час від часу приміряючи на онукові. Тарас малює.
Іван: Тарасе, а піди-но перевір, чи ягнята до царини не заскочили. Як наробить шкоди, дістанеться від економа…
Тарас побіг. Тим часом з’являється дівчинка Яринка з вузликом в руках. Придивляється стурбовано навкруги, від сонця долонею прикривається, когось пильно шукає.
Яринка (голосно): Тарасику-у!
Іван (лагідно): І чого б ото зненацька горло дерти на всенький степ?
Яринка: Ой, це ви , дідусю?
Іван: Та вже ж не пень.
Яринка: А я й не помітила відразу. (Біжить до діда).
Іван: Не помітила.
Яринка: Здраствуйте, дідусю! (Б’є дідові чолом).
Іван: Здорова була, онучко!
Яринка: Чи не проходив часом до вас Тарасик?
Іван: А навіщо тобі братик Тарасик отак раптом знадобився?
Яринка: Ой дідусю, мені лячно-лячно за нього (Сідає біля діда). Мачуха казали (таємниче), що Тарасик таке наробив! І лають його, і клянуть, аж страх бере (удаючи репетування розлюченої мачухи). «Де це видано. Де це чувано!!! Отак поглумитися над божим чоловіком! Нехай, нехай-но тільки навернеться до хати отой шибеник, я на ньому всі рогачі поб’ю!...».
Тим часом Тарасик вже пробрався з терника й опинився в Яринки за спиною. Вона не бачить брата, який зненацька ззаду затуляє їй очі.
Яринка: Ой, хто це?
Іван: А ти вгадай.
Яринка: Оксанка!
Тарас: От і не вгадала.
Яринка (радо): Тарасик! Хай тобі абищо, налякав (Тарас сідає поруч). Оце з раннього рання блукаю. Усе розшукує. Та дарма, їси ось принесла (Подає братові вузлик).
Тарас: Оце ти, Яринко, молодчина! (Бере вузлик, розв’язує. У вузлику окрайчик житнього хліба. Тарасик розламує навпіл, подає сестрі). На! Ти ж і сама вже, напевно, їсти хотіла! Сонце ген високо (Яринка бере хліб. Тарас подає шматок, розламавши навпіл, дідові), їжте діду.
Іван: Спасибі. Сам їж. Я вже поснідав.
Яринка й Тарас починають смачно їсти черствий хліб.
Тарас: Діду, а ви якось обіцяли про гайдамаків розповісти.
Іван: Та якось і розповім, коли обіцяв. Щось охоти нема сьогодні.
З’являється старий кобзар з кобзою за плечима.
Кобзар: Добридень, Іване!
Іван (підводиться): День добрий, Кобзарю! От він вам, онуки, ліпше від мене розповість. Сідай до гурту. Відпочивай.
Кобзар (сідає): Спасибі. Що ж вам заспівати?
Починає грати і співати «Ой чого ти, дубе».
1 ведучий: Важка сирітська доля Шевченка була ніби уособленням долі його безталанної України. І 27-річний юнак, викуплений із кріпацтва, глибоко усвідомив потоптану правду свого народу. У 1840 році поет створив свою геніальну книгу «Кобзар».
У ранніх творах Шевченка – яскраві картини народного горя.
Вперше в літературі героєм став сам народ.
Усі сходять зі сцени виконується пісня на слова Т.Шевченка «По діброві вітер виє».
2 дія. «Син волі»
2 ведучий: Незабутнім у житті поета став день 22 квітня 1838 року. У цей день його друзі, російські й українські культурні діячі (художники Сошенко, Брюллов, Венеціанов, поет Жуковський) вручили Шевченку відпускну, викупивши талановитого кріпака з неволі в пана Енгельгарда. Перед Шевченком відкривався широкий шлях у мистецтво.
Виходить Шевченко.
Шевченко: Все йде, все минає – і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять…
Порадь мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, –
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? – гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова…
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля, –
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Інсценізація поеми «Гайдамаки».
Чути в далині пісню «Місяць по небу ходить», яку співає Кобзар.
Читець: Отак, ходе попід гаєм, Ярема співає,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорі сяють; серед неба місяць
Горить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що дівчину
Козак виглядає.
Ярема: «Нащо мені врода,
Коли нема долі, нема талану!
Літа молодії марно пропадуть.
Один я на світі без роду, і доля –
Стеблина-билина на чужому полі.
Стеблину-билину вітри рознесуть:
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались? Що я сирота.
Одно було серце, одно на всім світі,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась».
Читець: І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
Озирається навколо.
Коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана
Забув, побіг, обнялися.
Ярема: «Серце!»
Оксана: Серце!
Ярема: «Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетіла!»(Послав свитку).
Оксана: «Сідай же й ти коло мене».
Ярема: «Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?»
Оксана: «Я сьогодні забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась...»
Ярема: «А мене й байдуже?»
Оксана: «Який-бо ти, єй же богу!» (І сльози блиснули.)
Ярема: «Не плач, серце, я жартую».
Оксана: «Жарти!»
Ярема: «Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночі у Чигрині
Свячений достану.
Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву,
На дзиґлику…
Оксана: «А може, й забудеш?
Розбагатієш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану!»
Ярема: «Хіба краща є за тебе?»
Оксана: «Може, й є – не знаю».
Ярема: «Гнівиш Бога, моє серце:
Кращої немає
Ні на небі, ні за небом,
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе!»
Оксана: «Що се ти говориш? Схаменися!»
Ярема: «Правду, рибко!»
Оксана: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий!
Підвелася й тихо й урочисто пов’язала своєю хустиною руку Яремі. Звучить пісня «Засвистали козаченьки». Оксана і Ярема дивляться одне одному в очі.
Оксана: Мій єдиний…
Не барися, швидше повертайся!
Уклонились одне одному в пояс і Оксана тихо, як і прийшла, зникла.
Ярема (стоїть з хусткою на руці):
Тут Оксана…Тут весело і в сірій свитині,
А там, а там… що ще буде?
Може, ще загину!...
Гайдамаки збираються з піснею в лісі. Чути дзвін.
1-й гайдамака: Цить, лишень… Здається дзвонять…Чуєш? Ще раз…о!
Кобзар (випроставшись): Дзвонили, дзвонили
Пішла луна гаєм!
2-й гайдамака: Беріть ножі, беріть зброю!
З’являється Залізняк.
Залізняк: Кари ляхам, кари!
Нехай ворог гине!
Замучені руки розв’язались –
І кров за кров, і муки за муки!
Кобзар виконує пісню «Літа орел».
Читець: Гомоніла Україна, довго гомоніла,
Довго, довго кров степами. Текла – червоніла...
Текла, текла та й висохла. Степи зеленіють,
Діди лежать, а над ними кургани синіють...
І день, і ніч ґвалт, гармати . Земля стогне, гнеться...
Сумно, страшно, а згадаєш – Серце усміхнеться!
1 ведучий: У 1843 році 29-річний Шевченко повертається в Україну. І те, що він там побачив, ще більше вразило його зболене серце.
Шевченко: І я прозрівати
Став потроху... Доглядаюсь, –
Бодай не казати!
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії...
І засохли мої сльози,
Сльози молодії…
Декламація уривку з поеми «Сон» від слів «Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало…» до слів «Гуля наш батюшка, гуля!Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...».
1 ведучий: Наприкінці 1845 року, перебуваючи на Переяславщині, Шевченко важко захворів. Поета лікував його приятель, лікар Козачковський. Але стан хворого щоденно погіршувався. Адже від запалення легенів тоді мало хто одужував.
2 ведучий: І тоді митець відчув потребу сказати останнє слово рідному народові, закликати його до боротьби за нову, вільну державу. Так з’явився «Заповіт».
Шевченко (зажурено, поволі, не підводячи голови, ніби сам до себе):
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.
Ансамбль продовжує співати «Заповіт».
Шевченко: Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
1 ведучий: Міцний організм Тараса Григоровича переміг важку хворобу.
2 ведучий: У Переяславі він створив незабутній образ Ганни – матері-страдниці у поемі «Наймичка».
Читання кінцевого уривка із поеми.
3 дія. «Караюсь, мучуся, але не каюся»
1 ведучий: За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Шевченка заарештовують у 1847 році. Попереду десятирічне заслання в пустелі Кос-Арала.
Шевченко (після паузи починає писати):
Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю.
О Господи, як-то тяжко тії дні минають.
І четвертий рік минає тихенько, поволі,
І четверту начинаю книжечку в неволі мережати…(Пауза)
2 ведучий: І знову в поезії Шевченка звучать мотиви боротьби, протесту, а разом із тим народжуються ліричні, ніжні, задушевні вірші, в яких – спогади про рідний край, про княжну Варвару Рєпніну, з якою познайомився в Яготині, на Київщині.
Шевченко: Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Схиляється над столом, дрімає. Звучить пісня на слова Шевченка «Зоре моя вечірняя».
Шевченко: Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Рєпніна (з’являється):
Коли б ви знали, як кохаю
Як жду я вас із далини
І як ночами виглядаю…
Ви полонили думи й сни,
Кобзарю славний, я й писати
Заради вас розпочала…
Ще як взяли вас у солдати,
Гірку жалобу зодягла.
Шевченко: Моя ти сестронько єдина,
Який коханий я тобі?
У мене є одна Вкраїна,
Одна турбота в далебі,
До смерті встигнути скоріше
Все недороблене піднять,
Мої убогі діти-вірші
Вкраїні-матінці віддать.
Забудь мене, тобі я вдячний
За всі турботи, за листи.
Тебе любив я, необачний
Перегоріло все… Прости…
Рєпніна: Я знаю. Що моя провина
Моїм прокляттям упаде.
Так от чому таким байдужим
Були ви часом! А мені
Було тоді так гірко, друже, так боляче в самотині.
Шевченко: Чому ж прийшли ви в цю пустелю дику?
А вже й листів від вас давно немає,
Ніхто мене в чужині не згадає.
Рєпніна: Для мене ви і нині, як раніш,
Моя любов єдина і остання.
І я напам’ять знаю кожен вірш,
Який ви залишили на Вкраїні,
І ті, що вийшли в вашім «Кобзарі».
Здалека шлю квиління вам чаїні,
Молюся вам, немов своїй зорі.
Княжна виходить.
Шевченко (прокидається):
В темниці цій, немов у домовині,
Лише шкребуться миші та щурі…
Який я сон тривожний бачив нині…
Ну, й приверзеться ж справді.
Бере огризок олівця, книжечку на коліна , пише:
Благаю Бога, щоб світило…
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б’ють...
(задумавшись)
І щоб збудить химерну волю,
Треба миром, громадою
Обух сталить та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить…
(Пауза)
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
4 дія. «Вічно живий»
1 ведучий: Знесилений, хворий повернувся поет після довгих років заслання в Петербург. Самотній, невтішний, він знову тужить за Україною. Йому байдуже, як складеться його доля, але майбутнє рідного народу залишається провідною темою його поезій.
2 ведучий: Але не судилося великому кобзареві доживати в Україні. Він помер у Петербурзі 10 березня 1861 року. Йому щойно виповнилося 47 років. Але фізична смерть змінилась вічним безсмертям, яким удостоюють поета вдячні покоління.
Читець: Над широким Дніпром у промінні блакить.
І висока, і тиха могила.
В тій могилі співець незабутній лежить,
Що народу віддав свої сили.
Що народу віддав своє серце й пісні,
Свої мрії про зорі досвітні.
А навколо лани вдалині, вдалині
розлетілись, як птиці блакитні.
На могилу приносять розкішні вінки
З пишних квітів садів України
Кароокі дівчата, стрункі юнаки –
І всміхаються гори й долини...
І щасливий Дніпро зустрічає дідів
І жінок – Батьківщини окрасу,
І гримить «Заповіт» безсмертного спів
На високій могилі Тараса.
Виконується пісня на слова Т.Г.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий».
Вікторія Годюк,
методист комунального закладу «Корецький районний Будинок культури і дозвілля» Рівненської області
«ВІД ПЕРШОЇ І ДО ОСТАННЬОЇ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»
У залі повністю вимикається світло. У темряві тричі звучать «позивні» вечора: «Реве та стогне Дніпр широкий». Після чого звучить запис.
Голос. Вельмишановні пані і панове, просимо вас зустріти і прийняти серцем духовні обереги сьогоднішнього вечора: вогонь, який ми нині запалили в Київському храмі Святої Софії, і голос калинової сопілки з її чистим звучанням пралісів прадавньої землі Української.
Почесну місію – запалити Святий Вогонь і доставити сюди, – доручено кращим студентам училища!
Заспівує сопілка, і під її мелодію в темряві «свічкарі» несуть запалені свічі.
Голос. Трепетне полум’я свічі, – долаючи простір і час, – допомагає нашим словом і помислом оберігати Благословенне Світило. А голос калинової сопілки, – то сумний, як зимовий вітер, а то ніжний, як шелест листочків берези, – співає про невмирущу любов.
Свічі поставлено на відповідне місце. Спалахує світло. Входить ведуча.
Ведуча. Добрий день, шановні пані і панове!
Приступаючи до складної і відповідальної теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка», ми сумнівалися, як назвати нашу зустріч, щоб назва точніше відповідала її суті. Шукали довго…по-різному, і зупинились… на Сповіді.
Ми сподіваємося на приємне спілкування, аби наша Сповідь Вам видалася цікавою, а головне – потрібною.
Отже, заспів.
Читець 1. Ще малим хлопченям вирушив Тарас, майбутній поет, у дорогу, аби побачити оті залізні стовпи, що підпирають небо.
Яка ж тяжка йому судилася дорога!.. Гай-гай! Та не одну ж крутую гору, в собі і за собою, довелося йому подолати!..
А він таки знайшов оті три стовпи! Три стовпи – це три субстанції, на яких тримається увесь світ. Це Бог – Людина – Нація! І всі вони, ці три начала, проголошені в Шевченківському «Кобзарі» вершинними. А осягнення їх і служіння їм стало сенсом життя поета.
І ми, відчуваючи потребу в розумінні оцих вершинних начал, хочемо бережно і тактовно торкнутися теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка».
Ведуча. Так трапилось у моєму житті: тема долі і творчості Тараса Григоровича Шевченка стала для мене головною. А доля української жінки-Матері в поезіях поета стала для мене настільки близькою, що їхні думи і сльози стали моїми. Разом з ними я шукала і сподівалася, щось знаходила, а щось втрачала.
А коли мені ставало гірко, тоді як спасіння, я хапала голку…і хрестиком виводила на полотні…
«Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами!»
А часом і таке бувало, – я впадала в розпач… І кому ж тоді було пожалітися? А нікому. І в мені тоді зойком кричали Тарасові слова: «Україно, Україно! Серце моє, Ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько».
Я буду рада, як цього рушника прилаштуєте десь біля Тараса Григоровича. Може, йому буде тепліше.
А ще теплоти нам додасть калинова сопілка, голос якої ще з правіку кує зозулею або заливається соловієм, від чого калина розквітає, а дика рожа яріє.
Голос сопілки допоможе перенестися на два століття назад і зупинитися в давньому Санкт-Петербурзі, у знаменитій Академії мистецтв. Там, «на антресолях», найвищому поверсі, живе Великий поет – Тарас Григорович Шевченко.
Звучить сопілка.
Ведуча. За одинадцять днів до смерті Тарас Григорович пише останній вірш, останню свою поезію: «Чи не покинуть нам, небого?». Знесилений хворобою, зусиллям волі він намагається перемогти жорстокий біль, а інтуїція підказує йому, що смерть уже близько, зовсім близько. Поруч нікого нема. І Шевченко береться за олівець… Цього останнього вірша він пише на офорті власного портрета 14 лютого 1861 р. Другого дня, 15-го лютого, він завершує вірш.
Перша частина вірша – це своєрідна дружня пропозиція Музі вирушити разом у дорогу, НА ТОЙ СВІТ.
Однак який дивний віршований жанр він обирає для ОСТАННЬОЇ поезії! Він бере глибоку іронію, яка межує з сарказмом. Він каже: «Моя сусідонько убога!»
І починає він з найважливішого і того, що тримає його на цьому світі.
З поезії:
«Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать?
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога!»
У передсмертну годину поет звертається до Музи… Тієї Музи, яка давно і владно кликала його до поетичного слова.
«А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала… і співала…
І чари діяла…
А який же пророчий був його початок! Адже йому було тоді лише 13 літ!
Поділіться з Вашими друзьями: |