Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10



Сторінка10/24
Дата конвертації09.02.2018
Розмір6.64 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Частина ІI. Під’єднання до системи

ДОСкапітал 6.0


МОСКВА – Сьогодні слідчі органи допитали власника московської галереї мистецтв через інцидент, що стався на недавній виставці: тоді гості та критики спожили торт, який зображав Володимира Леніна в натуральну величину. У вівторок московська газета “Время” повідомила, що Сергія Тараборова викликано на допит після того, як 20 членів парламенту від комуністів заявили, що торт являє собою грубе порушення закону про захист історичних постатей.
 “Асошиейтед Пресс” Москва, 8 вересня 1998

 – Скільки маєте при собі грошей? – ґанґстерським тоном кинула мені працівниця албанської митниці в аеропорті Тирани, коли я намагався вибратися з країни. Тільки-но ці слова злетіли з її вуст, як мене пройняло млосне передчуття близької розлуки з моїми грошенятами.

– 3.500 доларів, – відказав я, намацуючи рукою гаманець.

– 3.500 доларів, – повторила вона, і їй засвітилися очі. – У нього 3.500 доларів, – сказала вона своєму колезі, що стояв поряд біля рентґен-машини для перевірки багажу.

– Ви самі звідки будете? – запитав мене той, мабуть, прикидаючи, наскільки я піддатливий на шантаж і чи я бува не дипломат. Я відповів йому, що працюю репортером “Нью-Йорк Таймс”. – “Нью-Йорк Таймс”? – перепитав митник, міряючи мене поглядом. – Хай іде.

Хто б міг подумати, що “Нью Йорк Таймс” має такий авторитет, і то де – в Тирані! Я ледь не біг до літака. І було чого нервуватися. Колись я вже бавився в цю гру – в іншій країні, де не надто шанують закон – в Ірані. Тільки тоді мені не вдалося так легко відбутися. Все починалося точнісінько так само, коли о четвертій ранку в Тегеранському міжнародному аеропорту я спробував перейти через митницю. Митник наказав мені відкрити валізу й показати митну декларацію. В декларації був окремий пункт про те, скільки людина має при собі грошей, і я чесно записав усю суму, що в мене залишилася, – три тисячі триста доларів. В Ірані не приймають американських кредитних карткок, тому я мусив узяти з собою багато готівки. Худорлявий і вусатий іранський митник уважно прочитав декларацію, а тоді з голодним виразом на обличчі повідомив мене: “Містере, містере, ви можете вивезти з країни не більше як п’ятсот доларів”.

– О чорт, – сказав я, – що ж мені тепер робити?

Іранський митник нахилився і прошепотів мені на вухо: “Триста доларів – і я все владнаю”. За мною вже вишикувалася довгенька черга іранців, які спостерігали нашу сцену – без сумніву, чудово розуміючи, що діється. Я поліз у гаманець, витяг звідти три хрусткі стодоларові купюри й зіжмакав їх в кулаці.

– Обережно, – просичав мені митник, так ніби хтось із тих, що стояли за нами в черзі, ладен був виказати нас. Ми вдали, наче порпаємося у відкритій валізі, і швидким рухом руки він вихопив гроші з моїх пальців. Усе сталося миттєво, – наче форель кинулася на муху, – і щоб щось помітити, треба було б подивитися сповільнений запис. Потім, другою рукою, митник простяг мені чистий бланк декларації і попросив заповнити його й написати, що я маю при собі тільки п’ятсот доларів. Але й це ще не кінець. Коли я піднявся сходами до посадкових воріт і пройшов через детектор металу, мені вчинили трус. Я зайшов до невеличкої кабіни, відгородженої занавіскою, й іранський солдат наказав мені відкрити гаманця. Я запанікував, кажучи собі: “Як я маю пояснити йому ці три тисячі доларів? Мені що, гукнути йому: ‘Гей, хлопче, я вже підплатив твого приятеля на вході, щоб сюди дістатися, тож щезни!” На щастя, той просто подивився на гроші, проджеркотів щось мовою фарсі й дав мені спокій.

Досвідчені мандрівники потвердять, що мої іранські та албанські пригоди – річ світова. Сьогодні можна спіткати безліч виявів цього явища, яке годилося б назвати клептократією. Клептократія – це більше, ніж звичайне буденне хабарництво, яке ми завжди подибуємо в країнах, що розвиваються, а також, хоч і рідше, в країнах розвинених. Клептократія – це коли більшість, а то й усі ключові функції державної системи, від податкової й митної служби до приватизації та законодавства, настільки просякли корупцією, що законні оборудки – радше виняток, аніж правило. Правило, прийнятне й самозрозуміле, – це те, що чиновники всіх мастей користатимуть із своєї влади, щоб якомога більше здерти з громадян, інвесторів і самої держави, а громадяни й інвестори наперед знатимуть, що єдиний спосіб допевнитися бажаного – дати комусь на лапу.

Держави можуть перебувати в діапазоні від повнокровних клептократій – де ціла держава тримається на злодійстві, наприклад Ніґерія – до клептократій зародкових – де корупція буйно паношиться, про неї знають, її терплять, однак поряд існують окремі законні й навіть демократичні норми, наприклад Індія. Відмінність між повнокровною і зародковою клептократіями добре висвітлює бородатий анекдот, що ходить в стінах Світового банку. Йдеться про двох міністрів доріг та будівництва, азійата й африканця, що обмінялися товариськими візитами. Спочатку африканський міністр відвідав країну свого азійського колеґи, і наприкінці дня той запросив його на вечерю до себе додому. А мешкав цей азійський міністр у розкішнім палаці. Тож гість і питає: “Ого, як ти зумів розжитися таким будинком на свою платню?” Господар підводить його до великого вікна з виглядом на затоку й показує на новий міст, що видніється вдалині. “Бачиш міст ген отам?” – питає азіат африканця. “Ну, бачу”, – відповідає той. Тоді азійський міністр тицяє себе пальцем в груди й шепоче: “Десять відсотків”, – показуючи, що десять відсотків вартости мосту він поклав собі до кишені. Роком пізніше вже азійський міністр відвідав африканського і побачив, що той живе у ще розкішніших хоромах. “Ого, а ти як зумів на свою платню вибудувати такий дім?” – запитав він африканського міністра. Той підвів гостя до великого вікна у вітальні й пальцем показав на небокрай: “Бачиш отам міст?” – запитав африканець. “Немає там ніякого моста”, – відповів азіат. “Отож бо й воно, – відказав африканський міністр, тицяючи себе пальцем в груди – Сто відсотків”.

За якими ж видимими ознаками можна розпізнати клептократію, чи то повнокровну, чи то зародкову? Ось кілька таких ознак, назбираних за довгі роки:

Клептократія – це Москва 1995 (а також 1996, 1997, 1998, 1999!) року, коли після розпаду Радянського Союзу настало засилля вуличної злочинности. Оселившись у п’ятизірковому готелі в центрі Москви, я зібрав свої гроші, спустився вниз до реєстратури і сказав реєстратору, що хотів би найняти готельний сейф на цінні речі. Я не мав ніякого бажання ризикувати, вештаючись по Москві з кишенями, повними доларів.

– Дуже шкода, – сказав реєстратор. – Усі сейфи вже зайнято. Я тут маю список тих, хто на черзі. Вас записати?

Я не стримав сміху. Черга на готельні сейфи? Це наче рядок із поганого анекдоту: “Що таке справді небезпечне місто? Відповідь: це коли всі готельні сейфи зайнято на місяць наперед.” Не дивно, що інвестор, якого я зустрів у Москві і який оце придбав акції одного російського банку, побачив, що в цьому банку охоронців більше, ніж працівників. Він також розповів мені, що західна мережа ресторанів нещодавно прислала до Москви групу авдиторів, щоб ті з’ясували, чому московське представництво, провертаючи такий великий бізнес, заробляє так мало грошей. Виявилося, що майже кожний працівник щось та й краде –від кухарів, що цуплять гамбурґери, до менеджерів, що, наймаючи працівників, вимагають за це хабара.

Клептократія – це Албанія, країна, в якій ухиляння від податків сягнуло таких розмірів, що 1997 року тридцять п’яте місце у списку найбільших платників податків посідала маленька албано-американська піцерія Країна, де крадіжки машин набули такого поширення, що, як оцінюють американські урядовці, близько 80 відсотків автомобілів на дорогах Албанії – це крадене десь за кордоном.

Клептократія – це російська корупція, що процвітає в найвищих ешелонах кремлівської влади. Росіяни навіть розповідають анекдот про чоловіка, який приїхав до Москви з провінції і запаркував своє авто на Красній площі, перед самісінькими Спаськими воротами. До нього підходить поліціянт і каже: “Гей, тут не можна паркуватися. Через ці ворота їздить усе наше керівництво”. А чоловік йому: “Не хвилюйтеся. Я замкнув машину”.

Клептократія – це історія, яку розповів мені мій приятель, що тривалий час мешкав у Індонезії за правління наскрізь корумпованої родини Сухарто. Він працював у Джакарті постійним репортером одного синґапурського часопису й повинен був періодично поновлювати свій дозвіл на перебування в країні. Корупція закоренилася в Індонезії так глибоко, розповідав він, що чиновники “навіть давали тобі розписку про отримання хабара. Свята правда. Я щороку поновлював свої імміграційні папери. Я платив хабара й брав розписку. Моя бухгалтерія вимагала документального потвердження витрат, і чиновник, якого я підкуповував, таке потвердження давав”. Не дивно, що за часів Сухарто в Індонезії побутувало прислів’я: “Якщо сусід украв у тебе козу, роби що хочеш, але не позивай його до суду, бо поки підмастиш поліцію та суддів – позбудешся ще й корови”.

Клептократія – це коли чиновники та інспектори, що мають наглядати за додержанням законів, самі вважають, що ці закони не для них писані. Наян Чанда, редактор “Далекосхідного економічного огляду”, якось поділилася зі мною досвідом, набутим під час відвідин Китаю: “Це було в Пекіні. Ми, разом з перекладачем міністерства закордонних справ, його офіційним водієм та моїм помічником, їхали Другою окружною дорогою. Ми їхали по шосе, аж раптом міністерський водій розвернувся на 180 градусів і, немилосердно сиґналячи, помчав проти руху назад до розв’язки. Звідти на шосе заїжджали машини, й ми мусили петляти між ними. Приголомшена й налякана, я крикнула перекладачеві: “Що він таке робить!!!” Той відповів, що водій помітив був попереду великий затор і вирішив обминути його, виїхавши з шосе. Я заплющила очі, зіщулилася за сидінням і молилася, щоб вибратися звідти живою. Все закінчилося щасливо. Та згодом у мене виникла думка: “Як бути іноземним інвесторам, що всі так і пхаються до Китаю? Китайці привітають їх, домовляться з ними, дістануть їхні технології, а тоді раптом поміняють правила гри й накажуть західним інвесторам забиратися геть. Чи вдасться інвесторам виборсатися звідти так само щасливо?”

Навряд, якщо китайські чиновники й далі так ревно дбатимуть про свою кишеню. 1997 року голова китайської філії великого канадського банку розповів мені про те, як його банк переказав був кілька тисяч доларів з гонконґського відділення в шанхайське і гроші йшли з місця на місце аж вісімнадцять днів. “Ми знаємо, що трапилося, – сказав мені цей банкір за обідом у Шанхаї. – Хтось у Центральному банку взяв ці гроші, сімнадцять днів спекулював ними на Шанхайській фондовій біржі, а тоді, на вісімнадцятий день, поклав їх назад – і гроші знову з’явилися на наших рахунках”.

Клептократія – це мільярди доларів, нажиті на шахрайських програмах приватизації в Східній Европі, зокрема в Росії, коли нечисленна олігархічна еліта, нерідко змовившися з місцевою мафією та державними чиновниками, за сміховинними цінами прибирала до рук колишні державні підприємства та природні ресурси. Так можна було за одну ніч стати мільярдером. Коли російські олігархи та інші маститі пройдисвіти почали шаленими темпами вивозити за кордон украдені активи, по всьому світі – від Парижа до Лондона й Тель-Авіва – підскочили ціни на нерухомість. Так само як сучасна Росія, Америка, коли сама ще була молодим ринком, теж мала своїх кримінальних баронів. Тільки от американські кримінальні барони вкладали свої гроші в американський фондовий ринок і американську нерухомість, а тепер, завдяки глобалізації та вільним потокам капіталу, кримінальні барони Росії й собі заходилися інвестувати крадені гроші в американський фондовий ринок та американську нерухомість, прирікаючи свій край на злидні.

Втім, іноді клептократія – це не тільки багатющі олігархи, що обдирають рідний край, але й прості люди, що намагаються вижити в країні, яка не має жодних мереж соціальної безпеки. Якось я пересідав з літака на літак в аеропорті Джакарти, й мені треба було з місцевого термінала перейти в міжнародний. Я вийшов зі своїми валізами надвір і став біля знака з написом: “Безплатне сполучення між терміналами аеропорту.” Надійшов автобус, я завантажив свої валізи й усю дорогу був за єдиного пасажира. На зупинці біля наступного термінала я попрямував до виходу, та водій зупинив мене. “Містере”, – мовив він, а тоді показав на незграбне оголошення над його сидінням, нашкрябане червоним фломастером. Там було написано, що поїздка коштує 4900 рупій (на той час близько двох доларів). Я здвигнув плечима й дав йому гроші.

Ми з Джоном Бернсом, головою представництва “Нью-Йорк Таймс” у Нью-Делі, натрапили на клептократію в стінах індійського парламенту – в місці, де багато мовиться про порядок і законність. Було це влітку 1998 року. Ми чекали в коридорі, поки нас запросять досередини, аж ось Бернс побачив на вітрині парламентської книгарні книжку “Хто є хто в індійському парламенті” – з біографіями та портретами всіх індійських законодавців. Бернс вирішив її придбати. Він підійшов до продавця, що стояв біля вітрини, й спитав: “Де я можу купити цю книжку?” “Тут, сер, – відповів продавець, – сімсот рупій”, – і пішов, щоб принести один примірник. Коли він повернувся, Бернс попросив у нього чек. “О цій порі ми не працюємо, – відповів продавець, – тому це неофіційний продаж”, – словом, жодних чеків. Він простяг Джонові книжку й поклав гроші собі до кишені. Мені все це видалося досить символічним: дати комусь хабара в коридорах індійського парламенту, щоб дістати книжку про індійських законотворців.

Мабуть, після цього можна зрозуміти, як могло статися те, про що розповіла “Таймс оф Індіа” 16 грудня 1998 року. Газета повідомила, що після восьми безрезультатних місяців припиняє оголошений раніше розшук у заполоненій корупцією провінції Пенджаб. Розшукували чиновника, який міг би отримати винагороду в 100000 рупій (2380 доларів) за чесне виконання урядової служби в штаті, де за все – від підведення електрики до влаштування дитини в громадську школу – треба комусь платити. Проте не знайшлося жодного урядовця, що був би гідний цеї нагороди. Натомість, як повідомляє газета, зібрано докази, щоб притягти до відповідальности понад 300 продажних чиновників.

Який стосунок усе це має до глобалізації? Спробую пояснити, вдавшись до простенької аналогії зі світу комп’ютерів. Я часто порівнюю країну з трьома складниками комп’ютера. По-перше, є власне машина – “апаратне забезпечення”. Це основна оболонка вашої економіки. В системі холодної війни було три типи апаратного забезпечення: апаратура вільного ринку, комуністична апаратура та апаратура гібридна, що поєднувала риси двох інших.

По-друге, на вашій апаратурі є “операційна система”. Я порівнюю її з загальною макроекономічною політикою країни. В комуністичних країнах основною економіко-операційною системою є централізоване планування. Вільного ринку не було. Уряд сам вирішував, як розпорядитися капіталом. Я називаю таку комуністичну економіко-операційну систему ДОСкапітал 0.0.

У гібридних державах операційні системи сполучали в собі елементи соціалізму, вільноринкових відносин, планової економіки та “свояцького” капіталізму, коли урядові бюрократи, бізнесмени й банкіри – всі зв’язані одною мотузкою. Я називаю це ДОСкапіталом від 1.0 до 4.0, залежно від міри урядового втручання та складности економіки. Угорщина, приміром, – ДОСкапітал 1.0, Китай – ДОСкапітал 1.0 у провінції й ДОСкапітал 4.0 у Шанхаї, Таїланд – ДОСкапітал 3.0, Індонезія – ДОСкапітал 3.0, Корея – ДОСкапітал 4.0.

Нарешті, є ще великі індустріально-капіталістичні країни. Деякі з них мають операційну систему, засновану на вільних ринкових відносинах, проте з істотними елементами “держави загального добробуту”. Ця група включає Францію, Німеччину та Японію, і я називаю їхні операційні системи ДОСкапітал 5.0. Інші, як-от Сполучені Штати, Гонконґ, Тайвань та Великобританія, лібералізували свою економіку, надягнувши на себе Золоту Гамівну Сорочку. Вони мають ДОСкапітал 6.0.

Крім типу апаратури, яка є оболонкою економіки, та економіко-операційної системи, є ще й “програмне забезпечення”, потрібне, щоб максимально ефективно використати те й інше. Програмне забезпечення – це все те, що, в широкому розумінні, підпадає під категорію правових норм. Програмне забезпечення – це мірило якости правових та регуляційних систем країни і ще, ясна річ, того, наскільки добре урядовці, бюрократи та громадяни тямлять, сприймають і, головне, вміють прикладати до життя свої закони. Добре програмне забезпечення охоплює банківське, комерційне та контрактне право, закони про банкрутство, кодекси ділової етики, справді незалежний центральний банк, права власности, що заохочують ризик, процедури судового контролю, міжнародні стандарти звітности, судові палати для торговельних справ, органи регуляційного нагляду, що спираються на безстороннє судівництво, закони проти надуживань влади та проти використання посадового становища в нечесних оборудках, і ще урядовців та звичайних громадян, що готові виважено й послідовно втілювати всі ці норми на практиці.

За часів холодної війни точилася запекла боротьба довкола того, чиє апаратне забезпечення домінуватиме у світі. Ні Радянский Союз, ні Америка особливо не вважали на те, чи добре працює їхня апаратура в кожній окремій союзній країні. Їм залежало на тім, щоб інші країни носили їхній фірмовий знак з їхніми наличками. Країна могла довго перебиватися з жахливою операційною системою всередині та з наскрізь прогнилим програмним забезпеченням, бо Союз чи Америка так хотіли мати цю країну в своїй команді, що тільки задля цього ладні були підтримувати її фінансово, забезпечуючи безплатний ремонт апаратури, – доти, доки ця країна не відкидалася від марки відповідної наддержави. Обом наддержавам не давала спокою “теорія доміно”. Згідно з цією теорією, коли певна ключова країна поміняє свою апаратуру, то за її прикладом підуть і всі її сусіди.

Ця боротьба пішла в небуття разом з усією системою холодної війни. Раптом виявилося, що всі комуністичні, соціалістичні й навіть гібридні системи безнадійно дискредитовані. Настала знаменна мить історії: Вперше майже всі країни світу устатковано тим самим базовим апаратним забезпеченням – вільноринковим капіталізмом. Допіру це сталося – як змінились усі правила гри. Країни більше не мусили думати над тим, яку апаратуру їм обрати, а тільки над тим, як би найкраще використати єдину апаратуру, що засвідчила свою дієвість, – вільноринковий капіталізм.

Проте у світі комп’ютерних технологій є приповідка: “Програмне забезпечення завжди відстає від апаратного.” Це значить, інженери весь час винаходять швидші й швидші чипи, а тільки згодом з’являються операційні системи та досконаліші програми, що дають можливість якнайкраще й найповніше використати цю нову апаратуру. Так само відбувається й у світі глобалізації. Ми бачили, як після падіння комунізму й соціалізму в Росії, усій Східній Европі та у Третьому Світі чимало країн устаткувалися апаратурою вільного ринку й навіть підімкнули її до високовольтного Електронного Стада, часто не маючи ні операційних систем, ні програмного забезпечення, ні інших інституцій, потрібних, щоб ефективно опанувати й раціонально спрямувати фінансові та енергетичні потоки, що рікою попливуть через країну, тільки-но вона під’єднається.

Отож, ми виявили вельми важливу проблему, що дається взнаки при переході від системи холодної війни до системи глобалізації: проблему “передчасної глобалізації”. Я повторюю: сьогодні ви не матимете успіху, якщо не приєднаєтесь до Електронного Стада та Ринків-велетнів, але ви просто не виживете, якщо не надбаєте операційної системи та програмного забезпечення, що допоможуть вам узяти від Стада все найкраще й водночас захиститися від найгіршого, коли Стадо раптом пойме паніка й воно помчить геть, зносячи все на своїй дорозі.

Перейшовши до одної й тої самої марки апаратури – вільних ринків, не всі країни однаково скоро могли розробити всі потрібні операційні системи та програмне забезпечення. Воно ж бо зовсім не важко – придбати комп’ютера, особливо коли в усіх крамницях є тільки одна марка. Кожен йолоп може піти в “Комп’ютерне Місто” і вийти відтіля з новеньким апаратом під пахвою. Дорогою від холодної війни до глобалізації багато країн саме так і чинили, навіть не замислюючись над тим, чи мають вони операційні системи та програмне забезпечення, щоб змусити апаратуру ефективно працювати. Вони просто казали: “Гей, це ж зовсім просто. Я просто підімкну свою чудову нову машину до того Електронного Стада – ось такечки…”

Проте все було не так просто, як здавалося. Легко проголосити в країні вільний ринок. Що важко, то це допевнитися безстороннього застосування справедливих законів та кодексів комерції, запровадити судівництво, що захищатиме людей від знавіснілого капіталізму. Легко відкрити фондову біржу. Сьогодні фондова біржа є навіть у Монголії. Однак дуже важко створити комісію бірж та цінних паперів, що наглядатиме за інсайдерною торгівлею. Легко взяти й попустити віжки пресі, дозволивши вільний потік економічної інформації. Однак дуже важко виплекати й захистити справді незалежну пресу, яка могла б виявляти корупцію серед урядовців та викривати шахрайські компанії, що дурять своїх акціонерів.

Цей процес розбудови програмного забезпечення та операційних систем виявився слабкою ланкою в механізмі глобалізації. Інакше кажучи, ми знаємо, що глобалізація сприяє комерції, торгівлі та розвиткові економіки; економічний розвиток означає більший добробут більшого числа людей; більший добробут зазвичай призводить до більшої плюралістичности та політичної лібералізації; а лібералізація часто тягне за собою демократизацію. Щоб почалася така ланцюгова реакція, країна повинна справити собі базову операційну систему та програмне забезпечення, а цей перший крок іноді дуже важко зробити через культурний та історичний спадок і міцно закорінені традиційні інституції або через брак усього цього. Тим-то перший крок виявляється набагато складнішим, ніж то бачилося у відблисках ейфорії після падіння Берлінської стіни.

Погляньмо на Польщу та Радянський Союз. Вони вийшли з холодної війни майже одночасно. Обоє спочатку пережили економічний занепад, проте Польща невдовзі оклигала, а Росія ні. Так сталося почасти через те, що Польща перед тим, як до влади прийшли комуністи, вже мала досвід капіталістичних відносин і тепер змогла порівняно скоро завести в себе чимало програмного забезпечення та операційних систем, потрібних, щоб мати успіх у добу глобалізації. А Росії, що не мала попередньої капіталістичної чи демократичної традиції, довелося значно важче – входження до нової системи дорого їй далося. Я ніколи не забуду історії, що її державний секретар Джеймс Бейкер розповів колись нам репортерам, – а сам він почув її від радянського президента Михайла Горбачова. Горбачов хотів показати Бейкерові, як важко росіянам психологічно перейти до капіталізму після стількох років комуністичного ладу, й розказав йому таку баєчку. Якось російський селянин знайшов на узбіччі дороги лампу, потер її, і звідти вигулькнув джин. Джин сказав чоловікові, що той може загадати будь-яке бажання.

Селянин і каже джинові: “Знаєш, я маю тільки три корови, а мій сусід Ігор має аж десять”.

– То ти хочеш мати двадцять корів? – запитав його джин.

– Ні, – відказав селянин. – Я хочу, щоб здохли сім Ігоревих.

За холодної війни широчезна демаркаційна смуга розділяла капіталістичну й комуністичну економіки, і заселяло цю смугу всього кілька гібридів. Сьогодні, коли практично кожен має ту самісіньку апаратуру, у світі проступають обриси нової широкої смуги між вільноринковими демократіями й вільноринковими клептократіями. Ті країни, що спромоглися розробити операційні системи та програмне забезпечення для вільного ринку, стануть на шлях до вільноринкової демократії. Ті, що не змогли або не схотіли цього зробити, перетворяться на вільноринкові клептократії, коли держава, фактично, підпадає владі кримінальних баронів та злочинних елементів і ніхто, ясна річ, не заінтересований заводити справжню законність.

Годі! Ми вже надивилися, як комуністи поборюють капіталістів. Ласкаво просимо! На ринґ виходять демократи проти клептократів.

Оскільки більшість людей знає, як виглядають найкращі вільноринкові демократії, дозвольте мені показати, як виглядають найгірші вільноринкові клептократії. Тоді ви самі зможете розмістити будь-яку країну між цими двома полюсами.

Найтиповіша вільноринкова клептократія, що я коли-небудь бачив, – це Албанія 1990-х років. Ставши за холодної війни на прокитайські маоїстські позиції, Албанія протягом п’ятдесяти років була чи не найізольованіша комуністична країна. 1991-го, після падіння Берлінської стіни, впав і комуністичний режим у Албанії. В країні проведено щось подібне до виборів, і в Тирані сформовано квазідемократичний уряд. Нарешті, раділи албанці, ми матимемо те саме, що й усі: апаратуру вільного ринку. На жаль, це все, що вони дістали. Албанія була саме тільки “залізо”, без ніяких програм чи операційок.

Коли 1998 року я був у Тірані, Фатос Любонья, 47-річний албанський письменник і видавець албанського літературного часопису “Поривання”, змалював мені життя за албанської клептократії. “Після часів комунізму, – розповідає він, – ми мали тут цілковиту рівність. Ми всі були на нулі. Тільки жменька людей мала якусь власність чи зв’язки. Поступово виникла ієрархічна система. Переважно люди дивилися на політику як на бізнес, адже бути політиком означає, що ти можеш відчиняти або зачиняти двері. Ти можеш ставити або не ставити печатки. Усі вважали, що на вільному ринку можна робити все, що хоч. Тож найнахабніші почали хазяйнувати, як їм заманеться; і злочинці побачили, що для певних речей їм потрібні політики; а політики побачили, що їм потрібні гроші, щоб залишатися при владі. Люди не мали досвіду. Вони нічого не тямили в урядових справах. Вони не розуміли, що без програмного забезпечення Албанія перетвориться на джунґлі. Люди страждали, багатьох викрадали бандити, щоб вимагати викуп, багато покинуло країну. Невдовзі люди зрозуміли, що на вільному ринку Албанія ні з ким не може конкурувати, хіба що в тіньовій економіці. Тож ми створили цю кримінальну буржуазію. Вони не платять податків. Вони не відповідають за соціальне життя народу чи інфраструктуру країни. Вони просто беруть і беруть. Якщо не можете конкурувати в мікрочипах – будете конкурувати в мафії. У розбудові справжньої вільноринкової демократії ми й досі не зрушили з мертвої точки. Перші п’ять років ми залишалися просто останньою мутацією комунізму. Замість будувати вільноринкову економіку, яка сприяє ініціативі й ризикові, ми створили кримінальну економіку, що спиралася на фінансові піраміди. Люди вкладали гроші в ці піраміди. Замість робити інвестиції, вони просто сьорбали каву й чекали, поки гроші самі прийдуть до них, як обіцяли власники пірамід. Це нагадує мені комуністичні часи, коли ми весь час чекали допомоги від Китаю й жили цією надією. Хай що це є, – але це не справжня економіка”.

Справді, в Албанії все склалося так, що замість нормальної банківської системи уряд допускав і до певної міри навіть сам плекав фінансові піраміди – стародавній вид шахрайства. Власники фінансових пірамід почувалися в Албанії так упевнено, що найнахабніший навіть узявся спонсорувати італійську автогоночну команду – такий собі крез-доброчинець. Організатор типової піраміди приходив до людей і казав їм, що, вклавши гроші в його “фонд”, вони за півроку матимуть 20, 30 чи навіть 50 відсотків прибутку. Оскільки фонди-піраміди робили мало або й взагалі не робили реальних інвестицій, що приносили б їм такі величезні прибутки, то, щоб виплачувати цей високий процент, вони принаджували нових і нових вкладників і їхніми грошима розплачувалися із старими, – не забуваючи зібрати трохи вершків для керівництва фондів. Схема працювала чудово, доки не припинявся приплив нових вкладників.

“Спочатку фінансові піраміди були засобом нагромадити кошти на купівлю бензину, який можна було контрабандою переправити до сусідніх Сербії та Чорногорії й там загнати дуже дорого, бо протягом Балканської війни ці країни перебували під міжнародними санкціями, – пояснив мені Карлос Елбірт, голова служби Світового банку в Тирані. – Але після того, як скасовано санкції проти Сербії, весь реальний бізнес цих фондів зійшов нанівець. Залишилось одне: добувати нові гроші на фінансування старих грошей. Коли ділки, що всім цим заправляли, геть зневірилися в можливості нових надходжень, вони запропонували людям п’ятдесят відсотків прибутку. Мені було важко переконати навіть наш албанський персонал Світового банку, що всі ці фінансові піраміди приречені на крах. Наші працівники кивали головами на мої пояснення, а тоді йшли і вкладали гроші в піраміди. То була надто велика спокуса, – всі так робили. То було наче лихоманка. Люди продавали свої домівки, вкладали гроші у фінансові піраміди, а тоді за два чи три місяці викуповували свій старий дім і новий на додаток. МВФ та центральний банк застерігали албанський уряд: “гроші не ростуть на деревах”, – проте уряд волів не втручатися”.

Так було почасти тому, що в албанському уряді бракувало людей, які розуміли б становище, а почасти й тому, що чимало урядовців самі доклали рук до цієї лихоманки. “Коли я приходив у резиденцію посла на прийом з нагоди національного свята його країни, то бачив там власника фінансових пірамід, – каже Елбірт. – Фінансові піраміди були цілком прийнятні й узаконені – ось що привело до них стільки простих людей”.

Кінець кінцем, як і слід було сподіватися, в 1997 році албанські ощадні фонди-піраміди з тріском завалилися, і це спричинило цілковитий занепад законности й повсюдний хаос. Розлючені албанці спустошували рідний край, намагаючись повернути собі свої гроші. Елбірта та інших іноземних дипломатів задля їхньої безпеки довелося евакуювати. Британці організували конвой, що доправив їх з Тирани до приморського міста Дурреса. Коли вони дісталися туди, то виявилося, що вертоліт, який мав їх підібрати, не може приземлитися через стрілянину. Тож колона автомобілів рушила до іншої частини міста, що її контролювали італійці. Усі дипломати приїхали в Дуррес на своїх службових машинах з водіями, і ці водії припаркувалися в порту, чекаючи, поки можна буде відвезти автомобілі назад до Тирани. Але кругом панувала анархія. На порт наскочила ватага підпилих албанських розбійників, і вони заходилися красти автомобілі. Елбірт розповідає, що найцікавіше почалося тоді, коли звідкілясь вискочив грабіжник, витяг зброю, звелів віддати ключі до машини якогось біженця, сів і поїхав геть. Усе тривало менше хвилини. За десять хвилин злодій повернувся й почав вимагати офіційні реєстраційні документи на авто, яке він допіру вкрав. Він наче передчував, що коли Албанія розживеться на сяке-таке програмне забезпечення, документи власника можуть знадобитися.

Елбірт говорить: “Він був дуже чемний. Після того, як сам грабіж властиво вже стався, лиходій, здавалося, просто хотів надати йому офіційного оформлення”.

Ця розповідь про Албанію 1990-х показує нам крайній приклад, який доводить одну просту річ: ті люди, котрі бояться чи передбачають, що через глобалізацію та уневажнення кордонів держава почне відмирати чи втрачати своє значення, гірко помиляються. Ба, вони просто мелють нісенітницю. Через глобалізацію та відкритість кордонів якість вашої держави набуває ще більшої ваги. З вашого дозволу, повторю трохи голосніше: В СИСТЕМІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ВАША ДЕРЖАВА ВАЖИТИМЕ ТІЛЬКИ БІЛЬШЕ, АЖ НІЯК НЕ МЕНШЕ. Бо ж якість вашої держави на ділі означає якість програмного забезпечення та операційних систем – потрібних речей, щоб мати справи з Електронним Стадом. Здатність економіки витримувати неминучі злети й падіння Стада залежить значною мірою від якости її правової системи, фінансової системи та економічного управління – усі ці чинники досі є під контролем урядів та чиновників. Чилі, Тайвань, Гонконґ та Синґапур перебули економічні кризи 1990-х років набагато легше за своїх сусідів, бо мали кращі держави, в яких працювало краще програмне забезпечення та кращі операційні системи.

Тайський прем’єр-міністр Чуан Лікпей сказав мені якось на початку 1998 року, коли його країна ще не оговталася від Азійської економічної кризи: “Якщо ви хочете стати частиною глобального ринку, ви повинні навчитися боронити себе перед цим ринком... Ця криза дала нам добру науку. Так, ми побачили, що багато наших структур та інституцій не готові до нової ери. Тепер ми мусимо достосувати себе до міжнародних стандартів. Усе суспільство на це сподівається. Люди хочуть кращого і прозорішого уряду”.

Ми вже казали, що держава тепер важить більше, а не менше. Однак змінився сам зміст, що ми вкладаємо в слово “держава”. Під час холодної війни що важило, то це розмір держави. Тоді вам треба було великої держави, спроможної боротися з комунізмом, зводити довкола себе високі стіни та утримувати щедрі системи соціального забезпечення, щоб загоджати робітників та щепити їх проти комуністичної пропаганди. За ери глобалізації важить якість держави. Вам треба невеличкої держави, бо ви хочете мати вільний ринок для розміщення капіталів, а не роздутий, неповороткий уряд; вам також треба кращої, мобільнішої й кмітливішої держави, щоб її чиновники могли регулювати вільний ринок, не придушуючи його, але й не втрачаючи над ним контролю. Оце й є непросте завдання сучасного уряду: покращити якість своєї держави, одночасно зменшивши її розмір. Чи не найважливіша і найтривкіша конкурентна перевага, що може мати сьогодні країна, – це невеликий, чесний та ефективний державний апарат.

Ось чому перед багатьма колись комуністичними, гібридними та іншими керованими державою економіками стоїть непросте питання: чи зможуть вони, скоротивши численність свого уряду (а для цього лібералізуючи, дерегулюючи та приватизуючи державний сектор), поліпшити його якість. Бо скорочувати уряд, не поліпшуючи його, небезпечно. Тут конче має бути рівновага. Вам потрібна держава досить сильна й діяльна, щоб забезпечувати рівне поле для чесної гри й створювати умови для перемоги найкращих новаторів та підприємців, але не настільки сильна й діяльна, щоб самій добирати переможців, захищати невдах від переможців, а нездар від внутрішньої та зовнішньої конкуренції. Якщо ваш ринок – це багато світлофорів і мало доріг, йому загрожує застій. А якщо ваш вільний ринок – це багато доріг і мало світлофорів, йому загрожує хаос. У випадку Росії й Албанії передчасна глобалізація після краху комуністичної системи відкрила безліч доріг без жоднісінького світлофора. Як наслідок, у Росії були люди, що користалися привілеями вільного ринку, – отримуючи іноземні інвестиції, випускаючи акції й облігації, беручи міжнародні позички, – але не підлягали належному контролю й не платили податків, коштом яких можна було б заплатити держальникам облігацій. І коли всі нарешті збагнули, що Росія – це всього-на-всього шматок “заліза” без операційки та програм усередині, Стадо зворохобилося й розтопило те безладне плетиво дротів, що являла собою російська економіка.

У посткомуністичній Польщі економіка була спершу підупала, але потім, як почалися реформи, стала відживати, бо інвестори побачили, що там є рівне поле для гри, на якому перемагають найефективніші компанії. Натомість “щоб мати успіх у Росії, вам не треба було краще працювати й використовувати передові методи роботи, – каже Білл Льюіс, керівник дослідження російської економіки, яке провадила дорадча фірма “Мак-Кінсі.” – Вам треба було б шукати протекції, податкових пільг та субсидій.”

Те, що сталося в Південно-Східній Азії, – ще один різновид передчасної глобалізації. Таїланд, Малайзія, Південна Корея та Індонезія відрізняються від Росії. Вони давно мали зародкову апаратуру вільного ринку. Вони мали навіть ранні версії операційної системи – ДОСкапітал 3.0 або 4.0. Оці ранні версії ДОСкапіталу – плюс значні обсяги заощаджень, численні кредити під урядові гарантії, багаті природні ресурси та маса працьовитих людей – непогано попрацювали, щоб дохід на душу населення зріс у цих країнах від 500 до 5000 доларів. Усі знають, що коли вперше сідаєш за комп’ютер, то згодиться будь-яка операційна система і на комп’ютері ти все одно працюватимеш продуктивніше, ніж на друкарській машинці. Проте ці ранні версії ДОСкапіталу були відносно повільні й наскрізь просяклі “свояцьким” капіталізмом. В Індонезії, приміром, усе управління державними банками було зосереджене в руках міністерства фінансів.

“Коли їм дзвонили політики, члени президентської родини чи урядовці міністерства фінансів, то банкіри хоч-не-хоч мусили давати кредити навіть під живовидячки збиткові проекти. І коли виявлялося, що гроші пропали, то банкіри старалися просто зам’яти проблеми, – пише Шіраїші Такаші, фінансовий експерт Кіотського універсистету. – Банки приватного сектору також нагромаджували пропащі борги. Вони мусили догоджати своїм засновникам – фінансовим групам, і коли член такої групи потрапляв у халепу, банк виділяв йому додаткові кошти, позичивши їх за кордоном під високий процент”.

Оснастившись у 1990-х високими технологіями і збільшивши свою потужність від 286-го процесора до “Пентіума ІІ”, Електронне Стадо почало пропонувати цим азійським країнам щораз більше й більше грошей. Місцеві банки, за якими практично ніхто не наглядав, заходилися захланно купувати долари, переводити їх у місцеві валюти за фіксованим курсом – відповідно, вони навіть не пробували убезпечитися перед можливими коливаннями – та й позичати ці гроші своїм покровителям на різноманітні неприбуткові проекти: від масового будівництва ґольфових майданчиків та височенних офісних хмарочосів до маніакальної експансії південнокорейських конгломерацій. Країнам Південно-Східної Азії слід було модернізувати свій ДОСкапітал 3.0 або 4.0, орієнтуючись на ДОСкапітал 6.0. Вони повинні були набути ліберальніші операційні системи, що обмежили б роль урядів, дозволили б ринкам вільно розподіляти ресурси для їх оптимального використання, сприяли б внутрішній конкуренції і за допомогою законів про банкрутство очищали б тамтешні економіки від невдах. Їм також слід було розробити досконаліше програмне забезпечення, – спроможне поліпшити якість урядування, дати лад мобільнішій і відкритішій, ніж доти, економіці, дисциплінувати правління великих компаній, поставивши їх під контроль акціонерів, досить міцне та гнучке, щоб витримати будь-який раптовий і широкомасштабний відплив іноземних інвестицій. Вгатити море капіталів та робочої сили в промисловість ще не означає допевнитися швидкого й стабільного розвитку.

На жаль, країни Південно-Східної Азії не схотіли розлучатися з ДОСкапіталом 3.0. То була велика помилка. ДОСкапітал 3.0 був добрий, щоб піднятися від 500 до 5000 доларів доходу на душу населення, поки Стадо бігло зі швидкістю 286-го процесора. Та коли ці країни схотіли піднятися від 5000 до 15000 доларів, то виявилося, що Стадо давно поміняло свій 286-й процесор на “Пентіум ІІ”, вони ж досі мають той-таки ДОСкапітал 3.0. Отож, як і слід було сподіватися, їхня апаратура зависла. Ви коли-небудь бачили, що діється, коли поставити старий, повільний ДОС та програми “Віндовс” на новий “Пентіум ІІ”? У вас на дисплеї вискакують всілякі повідомлення, як-от: “Ви здійснили неприпустиму операцію”, “Бракує пам’яті”, “Система перевантажена” тощо. Саме це, фактично, й трапилося в країнах Південно-Східної Азії протягом 1997-98 років, от тільки повідомлення, що з’являлися на їхніх дисплеях, були дещо інші: “Ви здійснили серію безглуздих інвестицій. Фінансова система перевантажена. Стираю з пам’яті всі неефективні підприємства. Зв’яжіться з вашим постачальником і встановіть нову операційну систему та програмне забезпечення”. Саме це в цих країнах відтоді й намагаються зробити.

Ми бачимо, що країни Південно-Східної Азії скопіювали зовнішні обриси західної фінансової системи, проте здебільшого це копіювання було бездумне і механічне. Їм бракувало однієї важливої речі – ключового елемента ДОСівської операційної системи. Йдеться про загальне відчуття й розуміння того, як на ділі працюють вільні ринки та суспільство, засноване на вільноринкових відносинах. Вони ніяк не могли втямити, що в основі ринкових відносин лежать не вольові рішення окремих індивідів, але анонімне діяння безлічі оцінювальних суджень. Велетенські корейські конгломерації, так звані чеболи, ніколи б не змогли набратися стількох боргів, якби не урядовці, що власноруч спрямовували до них потоки капіталу. Таке позичання, що певний час допомагало цим компаніям зростати астрономічними темпами, кінець кінцем вилізло їм боком.

Як розповів мені колишній корейський прем’єр-міністр Лі Гон Ку, його урядові знадобилося кілька років, щоб це зрозуміти: “Я був прем’єр-міністром у 1995 році, коли Корею прийняли до ОЕСР (Організації економічного співробітництва й розвитку) і країна досягла 10000 доларів доходу на душу населення, – сказав він. – Ми думали: ось він, успіх. Ми так гадали, бо з відзнакою закінчили школу, і сподівалися, що в коледжі справи підуть так само блискуче. Проте якості, потрібні на одному щаблі, вельми різняться від тих, що потрібні на іншому. Ми не усвідомлювали, що наш величезний чиновницький апарат, яким ми так гордилися, був більше каменем спотикання, ніж позитивною силою. Ми жили за формулою, що виробництво плюс експорт дорівнює піднесенню й успіху. Криза кінця 1990-х навчила нас, що це не так, але плата за навчання була надто висока. Ми збагнули: якщо комунізм програв – значить капіталізм його переміг, але сам капіталізм переміг тільки через те, що приборкав капітал. Протягом 1990-х відбулася ота нестримна глобалізація капіталу, але ми не підготували своїх інституцій до роботи з глобальними ринками. Ми не мали механізмів, щоб працювати з ними. Ми були геть безборонні. Ми поводилися зі своїми банками так, наче то були державні контори, продовження уряду. Ми думали, що не слід заробляти гроші на грошах. Ми думали, що треба заробляти гроші, виготовляючи речі. Тож завдання банків було сприяти розвиткові. Вони були як частина урядового апарату. Ми не розуміли, що банки та потоки капіталу – це серце нової економіки і, не реформувавши їх, годі на щось сподіватися”.

Дені Родрік, економіст із Гарвардського університету, своїми дослідженнями довів, що “важливо не те, чи ви глобалізуєтесь; важливо те, як ви глобалізуєтесь.” Країни, що розбудували досконалі, чесні та надійні фінансові й правові інфраструктури, – а для цього потрібен час, – є в набагато кращому становищі, коли доводиться давати відсіч спекулятивним атакам на свої валюти; вони здатні набагато стійкіше зносити раптові відпливи капіталу й набагато оперативніше вживають заходів, щоб мінімізувати вплив цих економічних катаклізмів. Звісно, є й винятки. Навіть країна з чудовою операційною системою та програмним забезпеченням може не вберегтися від халепи – взяти хоча б Швецію в 1992 році чи Америку з її позичково-ощадним фіаско. Але Швеція та Америка невдовзі оговталися завдяки високій якості своїх програм та операційок. Як зазначав у своїх промовах Алан Ґрінспен, країни з передовими фінансово-операційними системами та програмним забезпеченням “зазвичай успішно уникають спекулятивних атак на свої добре захищені валюти, бо їхня фінансова система міцна, спроможна витримувати хоч які значні й раптові відпливи капіталів і самій вживати енергійних політичних заходів, щоб відбити такі атаки”.

Зважаючи на всі ці міркування, лідери країн у розвитку дедалі ясніше усвідомлюють, що для успіху в системі глобалізації потрібен не тільки молодий ринок, але й те, що колишній американський посол в Угорщині Дональд Блінкен назвав був “молодим суспільством”. Немає ніякої рації приватизувати економіку в суспільному та урядовому вакуумі. “Дбати про ринок, занедбуючи суспільство, – стверджує Блінкен, – це прямий шлях до клопотів та розчарувань.”

Тим-то вкрай важливо, щоб інвестори та політики поширили своє уявлення про здоровий молодий ринок, узявши до уваги й чинник здорового молодого суспільства. Озираючись назад, можна сказати, що найбільшою помилкою, якої припустився світ у відносинах з Росією, коли та стала спадкоємицею Радянського Союзу, було розглядати входження Росії в глобальну систему як проблему передовсім “фінансового плану” й доручати її вирішення МВФ – так, ніби єдине, що треба було зробити – це належним чином вивільнити ціни, а про всю решту, мовляв, подбає вже сам ринок.

Президент Світового банку Джеймс Вулфенсон запропонував змінити методологію оцінювання країн і замість поточних критеріїв, що обмежуються майже виключно фінансовою статистикою – ВВП, ВНП, дохід на душу населення, – запровадити “новий вид контролю”, що визначатиме здоров’я країни не тільки як молодого ринку, але й як молодого суспільства. Країни треба оцінювати відповідно до якости їх урядового програмного забезпечення, правової системи, механізмів вирішення спорів, мереж соціальної безпеки, правових норм та економіко-операційних систем.

Ці так звані реформи другого ступеня, що є доконечні для формування молодого суспільства, потребують набагато більше терплячости й кропіткої праці. “За старих добрих часів, – розповідав мені один співробітник Світового банку, – приїхавши у країну, що розвивається, ти йшов до голови тамтешнього Центрального банку і давав йому одну-однісіньку просту пораду: “Припиніть друкувати стільки грошей”. Тоді ти йшов до міністра фінансів і казав йому: “Припиніть створювати такий неймовірний бюджетовий дефіцит, хай ваш Центральний банк не мусить друкувати стільки грошей”. Іншими словами, все що від тебе вимагали зробити, – це поговорити з двома особами й дати їм дві прості поради. Але тепер ми знаємо, що цього ой як не досить”. Бо щоб розпочати такі реформи другого ступеня, – тобто належним чином запрограмувати країну, перетворивши її з молодого ринку на молоде суспільство, – треба залучити набагато, далеко більше дійових осіб і домогтися далеко ширшої політичної злагоди.

Кажуть, що Америка – це система, створена геніями так, щоб нею могли керувати й ідіоти. Чого найбільше потребують від Америки країни, що розвиваються, то це не матеріальної допомоги. Америка повинна показати їм справжні джерела свого добробуту, а це не що інше, як поєднання доброї операційної системи, тобто вільних ринків, з добрим програмним забезпеченням, політичними інституціями та політичною злагодою. Все це разом дає змогу захищати власність та новітні розробки, підтримувати рівне поле для гри, пильнувати, щоб завжди перемагали найкращі гравці, й гарантувати мінімальні мережі безпеки, щоб підхоплювати ними невдах.

Тим часом як на Заході натовпи самозваних геополітичних архітекторів розводяться про створення нового глобального центрального банку і нових глобальних урядових інституцій, щоб наглядати за Електронним Стадом, лідери багатьох слаборозвинених країн починають розуміти, що ні те ні інше їм не допоможе, якщо вони самі не запровадять у себе в країні кращий уряд. Законодавчі органи, що ухвалюють банківське законодавство, виконавчі та контрольні органи, що втілюють його в життя, органи юстиції, що стежать за його дотриманням, – усе це місцеві інституції, і насамперед треба подбати про їх удосконалення, замість чекати манни небесної від глобального уряду. Багато західних мислителів ніяк цього не втямлять, проте країни, що перейшли крізь економічні кризи 1990-х, втямили це дуже добре.

“Лунають деякі голоси, й досить-таки настійливі голоси, про те, що інтеграція, либонь, зайшла надто далеко й надто скоро, особливо на фінансових ринках, – говорив мені взимку 1997 президент Мексики Ернесто Седільйо. – Одначе я дотримуюсь протилежної думки. Глобалізація кидає нам виклик, але вона ж таки пропонує й широченні можливості. Той факт, що фінансовий капітал здатний до миттєвого переміщення, справді тягне за собою певний ризик, проте робити звідси висновок про те, що нам конче треба контролювати рух капіталу, було б фатальною помилкою. Так, – додав він, – нам справді потрібен потужний МВФ, який допомагав би нам у критичних ситуаціях і витикав би нам усі вади нашого уряду або банківської системи. Проте кінець кінцем, – сказав президент Седільйо, – всі ці глобальні фінансові потоки осядуть у місцевій фінансовій системі або стануть кредитними запасами місцевих банків. Отож, – додав він, – що справді важливо, то це наявність місцевих фінансових та політичних інституцій, які допомогли б належно керувати всім цим процесом.

Під час холодної війни країни не надто зважали на те, які саме операційні системи чи програмне забезпечення мають їхні сусіди, бо країни не були ще так нерозривно між собою пов’язані. Однак тепер, в еру глобалізації, здатність Стада переносити нестабільність від хворих країн до здорових зросла в багато разів. Теорія доміно й далі працює, щоправда вже не в політиці, а у світі фінансів.

Ось чому не може не бентежити швидке “одужання” азійських економік від кризи 1997 – 98 років. Воно відбулося не тому, що ці країни здійснили всі потрібні реформи, щоб модернізувати себе від ДОСкапіталу 1.0 до 6.0. У багатьох випадках причиною нового піднесення стало те, що внаслідок кризи валюта цих країн дуже подешевшала й вони діставали добрий зиск завдяки експортові електроніки та компонентів ПК до Сполучених Штатів, – задовольняючи попит, що саме тоді cтрімко пішов догори.

“Волл-стрит Джорнел” (28 жовтня 1999 року) надрукувала короткий нарис про Ріні Севанді, яку призначили головою найбільшого індонезійського автовиробника – “Астра Інтернешинал” після того, як компанію майже вщент знищив азійський економічний занепад кінця 1990-х. Як і багато азійських підприємців, новий керівник добре тямить, які зміни треба здійснити, щоб досягти процвітання, але й усвідомлює всю складність цього завдання.

“Я дотримуюсь американських способів провадження бізнесу, проте в душі своїй я індонезійка”, – каже 41-річна міс Севанді. Далі в замітці написано таке: “Міс Севанді взяла на свої плечі важкий тягар: змінити діловий дух “Астри”, чи не найбільшої й найдавнішої компанії в Південно-Східній Азії, перетворивши колись закриту конгломерацію на першу в регіоні відкриту компанію американського взірця... Реформування “Астри” – знак того, що, тільки-но оговтавшись після кризи, країни Південно-Східної Азії мають відповісти на новий виклик. Коли найгірше вже минулося, чимало компаній постало перед стратегічною проблемою: як вижити на оновленому ринку. Більшість закриває очі на цю проблему, сподіваючись, що, коли минуться наслідки кризи, колишні гаразди повернуться самі собою. Натомість “Астра” сміливо приймає виклик і починає культурну перебудову, – ставши на шлях від марнотратства до прозорости, від авторитарної конгломерації до ринкового змагання за місце під сонцем. “Ми біжимо наввипередки з часом”, – мовить міс Севанді. – Ми намагаємося зробити дві великі речі водночас: пережити кризу й винайти зовсім нову бізнес-модель, що поведе нас у майбутнє. Навіть одне з цих завдань непросто виконати, а що вже обидва нараз...”

Хоч усім, вочевидь, сильно залежить на тім, як азійські торговельні партнери залагодять свої економічні клопоти, однак здатність американського чи якихось інших урядів допомагати цим країнам створювати відповідне програмне забезпечення є вельми обмежена. Вони самі повинні впоратися з цим завданням. Держсекретар Сполучених Штатів полюбляє літати літаком, а щоб розбудувати програмне забезпечення, треба їздити на таксі – до місцевого міністерства фінансів, тоді на фондову біржу, тоді до міністерства торгівлі, тоді по штаб-квартирах корпорацій. У цьому й полягає суть мікрополітики та мікродипломатії – зовсім чужих більшості сучасних дипломатів.

То що ж робити? Було б непогано, якби кожне суспільство могло спочатку забезпечити себе усім потрібним програмним забезпеченням та операційними системами, а вже тоді під’єднуватися до Електронного Стада. Однак це навряд чи реально. Процес виглядає дуже хаотичним – два кроки вперед, крок назад. Тепер ми знаємо, як піде цей процес: так, як він пішов у Росії, Бразилії чи Таїланді. Країна на мить підключається, обпікається сама й палить запобіжники Стадові – й обоє дістають якусь науку; потім заводить сякі-такі реформи, трохи відживає, її знов збивають на землю, й усе починається наново. З надією, що цим разом усе мусить нарешті вийти на краще. Цей затяжний процес навчання – в такій країні, як Росія, він може тривати ціле покоління – домінуватиме у внутрішній політиці та міжнародних відносинах ери глобалізації.

У цьому діалектичному процесі Ринки-велетні та Елетронне Стадо можуть зрештою мати навіть більше значення в запровадженні політичних реформ, ніж має американська наддержава. Було б дуже добре, якби кожен демократичний рух мав на чолі такого подвижника, як Андрій Сахаров. Було б чудово, якби читання Джеймса Медісона могло спонукати кожну країну запровадити в себе правопорядок. Однак в ері, до якої ми прямуємо, головним рушієм змін цілком може стати “Мерріл Лінч”. У наступному розділі я поясню чому.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Схожі:

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconМузичне мистецтво ХХ століття
Українська народна пісня «Ой гиля, гиля…», Л. Ревуцький симфонія №2 І частина, М. Скорик «Гуцульський триптих», В. Барвінський. Прелюдія...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconОпис виховної системи класу
Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини І держави, але й випереджати...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУрок №17 прелюдія. Мета уроку
С. Рахманінова та Й. С. Баха вчити учнів розуміти інструментальну музику, аналізувати її зміст (утілені в ній почуття людини) та...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconДжордж гордон Байрон 1788-1824 Біографія та творчість Байрона
Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся,...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconАнатолій костецький все — як насправді
День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБіографія Джованні Боккаччо
Джованні померла. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в містечку Чертальдо. Батько його був флорентійським...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗарічненський районний відділ культури та туризму зарічненська центральна районна бібліотека серія: «Краєзнавство» незагоєна рана афгану
День виводу Радянських військ з Афганістану. День закінчення найдовшої І найкривавішої з усіх локальних воєн, що тяглася майже десять...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗміст робота з обдарованими дітьми-важлива ділянка роботи сучасної школи; Приклади І розв’язки нестандартних задач; Розв’язки рівнянь І систем рівнянь вищих степенів; Приклади самостійних І контрольних робіт вищого рівня
В цьому посібнику поміщені системи завдань, які можна розв’язувати з учнями додатково при вивченні тієї чи іншої теми. Також підібрані...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУ роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка