Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10



Сторінка16/24
Дата конвертації09.02.2018
Розмір6.64 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24
Переможці забирають все

Скажіть мені, який теперечки індекс “Ніккей”. І ще скажіть, скільки очок набрала команда Детройта.


Слова Майкла Джордана в рекламному ролику, де він виступає в ролі значного бізнесмена з Волл-стрит

Деннісе, я приїхав до тебе з Польщі.


Адресований Деннісові Родману плакат у натовпі вболівальників під час матчу в “Юнайтед Сентері”, на домашньому майданчику “Чиказьких Биків”, 11 квітня 1998 року

Я маю сезонний абонемент на матчі команди “Вашинґтонські чарівники” Національної баскетбольної асоціації, і влітку 1996-го для всіх прихильників столичного клубу настали чорні часи. В зірки-форварда “Чарівників” Джувана Говарда того літа скінчився контракт, і грошовита “Маямська спека” старалася його звабити, пропонуючи сто двадцять мільйонів доларів за сім років. “Чарівники” спочатку пропонували йому “тільки” сімдесят п’ять – вісімдесят мільйонів. Коли справа з Говардовим контрактом ось-ось мала вирішитися, мені випадково трапився політичний оглядач Норман Орнстайн, також фан “Чарівників”, і ми разом побивалися над невідворотним, здавалося, переходом Говарда в Маямі.

“Знаєш, – сказав раптом Орнстайн, – а всьому завинило Північноамериканське об’єднання вільної торгівлі, оте НАФТА”.

Ми обоє засміялися, розуміючи, що в Орнстайнових словах є чимала частка правди. Просто річ в тім, що глобалізація створює єдиний і відкритий глобальний ринок для багатьох товарів та послуг. І коли країна приєднується до системи, то кожен, хто має вміння й хист продавати свої товари на цьому єдиному глобальному ринку, може зірвати добрячий куш, бо ж цей нововідкритий ринок завбільшки як весь білий світ. Джуванові Говарду пощастило, що вдосконалення точности його кидків та вправности в підборі м’яча збіглося в часі з падінням Берлінської стіни, заснуванням НАФТА і Европейського валютного союзу, укладенням Всесвітньої угоди про тарифи і торгівлю, крахом комунізму й іншими чинниками, що сприяли об’єднанню ринків і дали змогу НБА влаштувати глобальне спортивне видовище; отже ж тепер уболівальники з усього світу – від Москви до Мехіко та Маямі – складаються на Говардову платню. 1998 року НБА продала поза межами Сполучених Штатів ліцензійних м’ячів, баскетбольних щитів, майок, спортивних костюмів та кепок на 500 мільйонів доларів, і це окрім мільйонних доходів від прав на кабельну та сателітарну трансляцію матчів.

Справді, сьогодні баскетбол НБА починає тіснити футбол, стаючи чи не найглобальнішим видом спорту. Наскільки глобальним? Ви напевно знаєте російські матрьошки – дерев’яні ляльки, що всередині найбільшої сидить менша, в тій ще менша, а в тій ще і так далі. Так от, 1989-го, коли я приїхав до Москви, найбільший попит мали матрьошки, що зображали різних радянських вождів та останніх царів. Ви могли купити собі Леніна всередині Сталіна всередині Хрущова всередині Брежнєва всередині Горбачова. Та коли я побував у Москві напередодні президентських виборів 1996-го, то побачив, що найходовіші матрьошки тепер – це Денніс Родман всередині Скотті Піппена всередині Тоні Кукоча всередині Люка Лонґлі всередині Стіва Керра всередині Майкла Джордана! Вам не подобаються “Чиказькі бики”? Жодних проблем. Того року московські вуличні торговці могли запропонувати вам будь-яку команду НБА у вигляді набору матрьошок.

Проте глобалізація допомагає нам пояснити не тільки Говардову щасливу долю, але й один з найсерйозніших побічних наслідків входження до системи глобалізації – той факт, що за вісімдесяті – дев’яності роки, мірою того як глобалізація поступово заміщала систему холодної війни, різниця в доходах між багатіями й бідняками в розвинених промислових країнах помітно збільшилася, на відміну від попередніх десятиліть, коли ця різниця трималася більш-менш сталою.

Економісти скажуть вам, що зростання різниці в доходах випливає з багатьох причин. Це і масові міграції людности з сільських районів до міських, і швидкі технологічні зміни, що дають працівникам сфери знання величезну перевагу над менш здібними й освіченими, і занепад профспілок, і нестримний приплив мігрантів до розвинених країн, що сприяє зменшенню платні в певних галузях економіки, і нарешті, перенесення виробництва з країн, де висока оплата праці, до країн, де робоча сила дешевша, бо це також тримає платню на низькому рівні.

Всі названі чинники треба мати на увазі, пояснюючи дедалі більший розрив між заможними й незаможними, але в цім розділі я хотів би дослідити ще один чинник, напевно найважливіший, що найбільше впадав мені в очі під час моїх мандрівок. Це феномен “переможці забирають все” – він відображає той факт, що сьогодні в кожній царині переможці мають величезний зиск, продаючи свої товари чи послуги на глобальному ринку, тим часом як менш талановиті або й зовсім безталанні не спроможні вийти за рамки своїх локальних ринків, а отже, приречені заробляти набагато, набагато менше. “Ю-ес-ей Тудей” відзначила, що 98 мільйонів доларів, запропоновані Говардові від “Маямської спеки”, – це середня платня вчителя початкової школи (30000 доларів річно) за 3267 років.

Економісти Роберт Г. Франк та Філіп Дж. Кук у своїй класичній праці, “Суспільство, де переможці забирають все” показали, що глобалізація “чимало спричинилася до загострення нерівности”, створивши глобальний ринок-для-переможців. Вони відзначають, що тепер, коли по всій землі обмежено або й геть скасовано торговельні бар’єри й тарифи, коли різко знизилися транспортні витрати, коли внутрішні ринки дерегульовано, коли інформація шириться вільно й дешево, легко долаючи політичні й географічні кордони, – в багатьох виробничих і невиробничих сферах виник один-єдиний глобальний ринок. Комівояжер, колись затиснений в межах п’яти штатів, тепер за допомогою факсів, сателітарних телефонів та мережі Інтернет може знаходити собі клієнтів по всій країні або й по всій землі. Медик, колись обмежений одною лікарнею, тепер може ставити діагнози й давати поради через мережі пересилання даних, що оплели всенький світ. Співак, якого раніше знали тільки в рідній країні, тепер завдяки СD-технологіям та всесвітній системі платного кабельного телебачення може не просто завоювати всесвітню авдиторію, – це вдалося ще “Бітлзам” – але й безліччю способів поповнити свою кишеню. Одночасно, доводять Франк і Кук, скасування формальних і неформальних правил, що обмежували конкурентні торги за найкращих у кожній сфері (як-от застереження в контракті професіонального спортсмена, що до певної міри не дозволяли гравцеві переходити до команди, готової заплатити найбільше; або ж неформальні правила в промисловості, за якими компанія мала б добирати керівників з-поміж своїх співробітників, замість нишпорити по світі, добираючи найкращих і найталановитіших), також спричинилося до становлення відкритих, глобальних ринків-авкціонів. Споживачі від цього тільки виграли. Якщо вам допікає якась рідкісна хвороба, ви зрадієте, діставши можливість через Інтернет спитати поради найкращого на світі спеціаліста; якщо ви акціонер і ваша компанія потерпає від збитків, то вам же ж краще, коли їй вдасться переманити до себе найкращого управлінця хоч би з самої Австралії і не доведеться висувати якогось телепня з-поміж своїх.

Зібравши всі ці чинники разом, ми маємо становище, коли потенційний ринок для будь-якого товару чи послуги, для будь-якого співака чи композитора, лікаря чи адвоката, спортсмена чи науковця простягається від краю до краю землі. Така безприкладна відкритість і нічим не обмежена мобільність не просто створює можливості для глобальної експансії, але й заохочує чи попросту змушує фірми та фахівців осягати весь цей всесвітній ринок, – бо інакше це зробить хтось інший. І коли хтось із гравців здобуває перемогу – як Бухгалтерська Фірма, Лікар, Актор, Адвокат, Співак, Торговець, Баскетболіст, Чоловік або Жінка – в якійсь окремій сфері, то він може потенційно завоювати не тільки Сполучені Штати чи Европу, не тільки Японію чи Китай. Він або вона може діставати величезні зиски й гонорари звідусіль одночасно. Рекламне гасло компанії “Форд Мотор” так і говорить: “Форд: ми завойовуємо світ”.

“У цьому глобальному селі, – пишуть Франк та Кук, – найкращі гравці, котрим вдалося створити найкращий товар, пожинають неймовірні врожаї. Візьмімо, наприклад, “Шини й колеса”, уявну компанію, що виробляє автомобільні шини десь в Акроні, в штаті Огайо. Раніше, якщо “Шини й колеса” ставала найкращою компанією, скажімо, в північному Огайо, то це значило, що вона гарантовано матиме пристойний бізнес. Однак теперішні споживачі вже досвідченіші, вони воліють брати шини тільки в небагатьох найкращих, всесвітньо відомих виробників. Якщо “Шини й колеса” потрапить до числа найкращих, вона переможе і її прибутки стрімко підскочать догори, якщо ж ні – її чекає невесела доля”.

Як зазначають Франк і Кук, переможці маються на глобальних ринках вельми добре; тим, що мають ледь-ледь менший талант, ведеться вже далеко не так солодко, а хто має малий талант або й не має ніякого, – тим зовсім кепсько. Отож, розрив між першим і другим місцем постійно зростає, а між першим і останнім – стає просто неймовірний. Безперечно, в багатьох сферах діяльности рідко буває один-єдиний переможець, але все одно ті, що зібралися довкола вершини, дістають непропорційно велику частку. Чим більше ринків робляться ринками глобальними, тобто ринками-для-переможців, тим більша нерівність виникає всередині країни, а відтак і поміж країнами.

Ця нерівність стає одним із соціально найнебезпечніших побічних наслідків системи. Як повідомляє “Нешинал Джорнал”, доходи найбіднішої п’ятої частини американських сімей за період з 1979-го по 1995-й зменшилися на 21 відсоток (з поправкою на інфляцію), тоді як доходи найбагатшої п’ятини американців за цей самий час зросли на 30 відсотків. 30 травня 1998-го “Економіст” написав, що в Америці є сто сімдесят мільярдерів – це проти тринадцятьох в 1982 році. “Сьогодні економіка переживає велике піднесення, і цей прогрес зачепив всіх і кожного, – додає “Економіст”. – Проте соціальна нерівність за останні 30 років дуже поглибилася, і це повсюди залишило свій видимий слід. На газетних шаржах Білл Ґейтс перетворився з героя-недотепи на захланного монополіста. “Титанік”, найкасовіший фільм останніх років, подає до болю марксистське бачення подій. Дивишся, як щиро радіють американські глядачі, коли той чи той багатий пасажир таки йде на корм рибам, і стає, гм, доволі-таки моторошно”. Садраддін Ага Хан, президент “Беллерайв Фандейшн” – установи, яка стежить за перебігом глобалізації, повідомив, що статок Білла Ґейтса дорівнює чистій вартості майна 106 мільйонів найбідніших американців.

Є багато інших прикладів того, як глобалізація позначається на нерівності доходів і які соціальні наслідки звідси випливають. А проте, як я вже зазначав, ви можете скласти собі докладне уявлення про всі ці справи, дослідивши тільки одну групу людей – Національну баскетбольну асоціацію й, зокрема, чемпіона 1997 – 1998 років – команду “Чиказьких биків”.

Гравці та власники команд НБА є серед тих, що сповна скористався всіма перевагами теперішньої системи глобалізації. Ніхто не обізнаний з цією системою краще й ніхто не вміє краще діставати з неї зиск, ніж спеціальний уповноважений НБА Девід Штерн. Якось Штерн пояснив мені, що демократизація технологій в колишньому комуністичному таборі дала НБА “безліч можливостей, – кабелі, сателітарні тарілки, Інтернет, волоконна оптика, звичайне телебачення, – щоб транслювати свої ігри в безліч країн.” Він розповів, що сьогодні НБА має відносини з понад 90 телекомпаніями по всім світі, і баскетбол від НБА дивляться в 190 країнах з озвученням 41 мовою. Навіть у Китаї щосуботи вранці транслюють гру тижня. Демократизація фінансів, крах комуністичних режимів, знесення багатьох транспортних і торговельних бар’єрів – все це спричинилося до того, що виник велетенський транснаціональний ринок для найрізноманітніших споживчих товарів. Компанії, що змагаються за цей ринок, стараються пов’язати свій товар з якимось глобальним символом, що приваблював би покупців повсюди, незважаючи на кордони й часові пояси. Логотип НБА та гравці НБА стали тим глобальним символом, що зміг надати привабливости різним глобальним торговельним маркам – хай то зубна паста, взуття чи дезодорант – і забезпечити довіру споживачів усього світу – від Буенос-Айреса до Пекіна. А завдяки демократизації інформації – і дедалі більшій славі Майкла Джордана – з’явилося уособлення Ліги, одна-єдина людина, якою захоплюються люди всіх країн та народів по всіх куточках цього глобального ринку.

“Отож “Спрайт” крутить свою рекламу одночасно в Польщі й Данії, і всюди використовує той самий логотип НБА. Це особлива відзнака його продукції, її впізнають на всіх світових ринках”, – сказав Штерн. Щоб підкріпити, свої слова він додав: “Сьогодні НБА має маркетинґові відділення в Парижі, Барселоні, Лондоні, Тайбеї, Токіо, Гонконзі, Мельбурні, Торонто, Нью-Джерсі, Маямі – для Латинської Америки – та Мехіко. І сьогодні ми граємо вісім ігор нашої першости в Токіо і дві – в Мехіко”.

1990 року ігри НБА дивилися у 200 мільйонах домівок у 77 країнах. 1998-го – вже в 600 мільйонах домівок у 190 країнах. Понад 35 відсотків тих, що навідались на офіційний сайт НБА (www.NBA.com), живе за межами Штатів. На цей сайт заходять відвідувачі з 50 країн. Інший факт: з 1994-го число іноземних гравців, що грають за команди НБА, зросло вчетверо.

Щоб дослідити все докладніше, я звернувся до Стіва Керра, майстра трьохочкових кидків, який багато років разом з Майклом Джорданом грав за “Чиказьких биків.” Керр прийшов до НБА напередодні того, як впала Берлінська стіна, і досяг вершин слави сьогодні, коли гра стала вже глобальною. Керр розповів мені: “Кілька років тому я приїхав у Токіо, щоб взяти участь у тренувальному баскетбольному таборі, що влаштував там Шон Елліот [ще одна зірка НБА], і я дивом дивувався, як часто впізнають мене перехожі на вулицях. Одного ранку я встав о п’ятій годині, щоб подивитися рибні торги на токійському ринку. Це обов’язкова програма для всіх туристів. Приходиш – а там скрізь лежать оті здоровенні рибини, що продаються по 50000 доларів за штуку. Рибини розкладено на циновках по всій підлозі, я проходжаюся поміж них, а всі ці рибалки балакають по-японськи і спродають свій вилов. І всюди, де б я не йшов, ці японські рибалки – рибалки! – підходили до мене й казали: “О, Стів Керр – Чикаґо Булз”. І це рано-вранці, о п’ятій годині, на токійськім рибнім ринку!”

Коли в жовтні 1997-го “Чиказькі бики” грали на показових передсезонних змаганнях у Парижі (змагання ці звалися – а як же ж іще? – “Кубок Мак-Дональдса”), то там було акредитовано близько тисячі репортерів та фотографів – більше, ніж на фіналі НБА. Керр пригадує: “Було трохи дивно: йдеш вулицями Парижа, і кожен знає, хто ти”.

Мій приятель Аллен Альтер, редактор новин Сі-бі-ес, якось намагався дістати візи, щоб взимку 1997-го відрядити репортерів Сі-бі-ес до Північної Кореї. Він робив те, що робив би на його місці всякий добрий редактор: терпляче загоджав двох значних північнокорейських дипломатів з ООН, що відповідали за розподіл віз. Якось, вечеряючи в ресторані, ці дипломати мимохідь завважили, що їх вельми цікавить баскетбол НБА, тож Альтер вислав їм на відеокасеті запис фінальних ігор 1997-го: “Чиказькі бики” проти “Юта джаз”. Наступного дня корейці, що, як каже Альтер, ніколи не відповідали на телефонні дзвінки чи факси, раптом зі своєї волі надіслали йому факсом листа з предовгими подяками за презент і сповіщенням, що “касета вже прямує дипломатичною поштою до Пхеньяна”. Кілька тижнів по тому делеґація північно корейських дипломатів відвідала Нью-Йорк, і один з її членів довірився Альтерові: “Нам страх як сподобалися оті дівчата, що запалюють і підбадьорюють гравців на ваших матчах. Ми в нашій країні дуже захоплюємося таким”. Очевидно, “дорогий вождь” Північної Кореї, Кім Чен Ір, що раніше вже захоплювався і Ґодзілою, і фокусами Девіда Копперфільда, захопився тепер невтомними і зграбненькими дівчатами-заводійками, надивившись касет з найкращими іграми НБА.

Провідний ізраїльський політичний оглядач Нохум Барнеа з газети “Єдіот Ахаронот”, – також завзятий фан НБА, і тепер він може легко вдовольнити свою пристрасть, бо багато ігор НБА ізраїльське телебачення транслює в прямому ефірі, незважаючи на сім годин різниці в часі. Барнеа розповів мені, що якось він провідав свою матір у шпиталі, а того дня саме відбувалася шоста фінальна гра 1998-го – “Чиказькі бики” проти “Юта джаз”. Розмовляючи з мамою, він увімкнув телевізор, щоб упівока стежити й за грою. Коли почалася гра і старенька мати побачила, що її син весь поринув у баскетбольні баталії, вона поспитала Нохума: “Яка там команда наша?” Мама ніколи й не гадала, що її син може з таким захватом спостерігати гру, в якій жодна з команд не є ізраїльською.

Глобалізація НБА тягне за собою реальні соціальні наслідки. Досить тільки подивитися на “Чиказьких биків”. На однім кінці лави сидить Майкл Джордан. Журнал “Форбс” оцінив Джорданові доходи поза баскетболом, тобто з реклами, за 1997 рік приблизно на 47 мільйонів доларів. Його платня за той рік становила 31,3 мільйона, тож маємо вкупі понад 80 мільйонів доларів. 1998-го, незадовго перед тим, як Джордан покинув спорт, журнал “Форчун” полічив, що чотирнадцять років граючи в НБА, цей видатний спортсмен приніс американській економіці загалом “10 мільярдів доларів”. До уваги взято продаж квитків на матчі НБА, підігрітий Джордановою славою; закордонні права на трансляцію матчів та високі телевізійні рейтинґи, досягнені завдяки його імені; і всесвітню торгівлю спортивним одягом та реманентом фірми “Найк” – на її товарах поставив свою похвальну печать сам Великий Джордан. “Спортивні новини” написали, що “цінність Джордана стала ще очевидніша, коли в березні 1995-го він повернувся до НБА, півтора року погравши в бейсбол. Біржова вартість п’яти компаній, що їх рекламував Джордан: “Мак-Дональдс”, “Найк”, “Дженерал Міллс”, “Сара Лі”, “Квейкер Овтс” – за два тижні підскочила на 3,8 мільярда доларів”. Дуже доречно компанія “Аппер Дек”, що випускає бейсбольні та баскетбольні картки, надрукувала в “Спортивних новинах” рекламний плакат. На ньому зображено Майкла Джордана, що тримає в руках земну кулю завбільшки з баскетбольний м’яч. Біля планети в Джорданових руках – напис: “Справжній розмір?”

Майкл Джордан – це дійсно той переможець, що забрав собі все. Але ж у команді НБА дванадцять основних гравців. І на тій самій лаві, що й Джордан, – всього за одинадцять місць від нього, – сидить хтось, хто поціляє в кошик трішки менш точно, хтось, хто кидає штрафні кидки трішки не так справно, хтось, хто грає в захисті трішки менш надійно. Та все одно той хтось – видатний баскетболіст. Адже ж грає в НБА і став чемпіоном у складі “Чиказьких биків”. Його звати Джо Клайне. Він сидить за одинадцять місць від Джордана, і його платня – мінімальна в НБА – становить 272250 доларів річно, або на 79727750 доларів менше, ніж заробляє Джордан. Той самий спорт, та сама ліга, та сама команда, та сама лава! Єдина причина такої величезної різниці – це те, що Майкл Джордан має глобальний ринок для своїх послуг та автографів. Натомість ринок для послуг та автографів Джо Клайне не поширюється далеко за межі чиказького “Юнайтед Сентера”.

Після гри “Чиказьких биків” з “Орландським Чародіями” 11 квітня 1998 року я зайшов до роздягальні чикажців, щоб поговорити з Джо Клайне і компанією. Реалії глобального ринку виявлялися там у всій наготі. Чекаючи, поки відчиняться двері роздягальні, близько тридцяти репортерів з преси й телебачення вервечкою вишикувалося в передпокої. Коли двері нарешті відчинилися, вся ця група з тридцяти репортерів з’юрмилася півколом біля кабінки Майкла Джордана. В натовпі була й команда японських телевізійників, що перемовлялися між собою по-японськи. Очолювала їх молода японська журналістка, що весь час сором’язливо шарілася, коли здоровенні двометрові баскетболісти виходили з душу, обмотані рушником навколо пояса. У Японії не щодня побачиш таке!

Уявімо собі цю сцену. Роздягальня. Дванадцять кабінок зі стільчиками перед ними. Проте всі репортери з’юрмилися півколом перед порожньою кабінкою одного гравця – Майкла Джордана. Всі мікрофони й камери націлено на його порожній стілець, всі журналісти чекають хвилини, коли нарешті з’явиться Майкл, і сподіваються почути якихось два-три слова, щоб розголосити їх на весь світ. Тим часом решта – одинадцять гравців – спокійно перевдягаються по своїх кабінках, і нікому немає до цих хлопців ніякого діла. Хіба що поява Скотті Піппена привернула увагу кількох репортерів.

Задля цікавости я підійшов до Джо Клайне, представився і запитав, чи не бентежить його дедалі більша різниця в доходах між такими гравцями, як він, і такими, як Джордан. Виявилося, що Клайне добре розуміє принцип “переможці забирають все”. Він відповів мені так: “Платня в цій лізі зростає всім гравцям, але зірки, певна річ, вихопилися далеко наперед. Щодо мене, то я сам вирішив прийти сюди і грати за мінімальну платню. Це мій власний вибір, тож мені нема на що нарікати”.

В суспільстві, як і в НБА, така різниця доходів спричиняє помітні соціальні наслідки. У клубах, де низькооплачувані гравці не дістають такої моральної компенсації, як, скажімо, грати в одній команді з Майклом Джорданом або носити чемпіонські персні, це може стати серйозною проблемою. Зірки заробляють дедалі більше, і через те залишається дедалі менше грошей, щоб платити всім іншим. Саме це стало головною причиною незгод між гравцями та власниками і страйку гравців НБА в сезоні 1998 – 99 років. 1998-го як ніколи багато гравців ліги (близько 25 відсотків) вдовольнялося мінімальною платнею. Як завважив журнал “Петерсенс Профешинал Баскетболл”: “НБА починає відображати становище в усьому американському суспільстві: багаті багатіють, повсюди безліч (порівняно) бідних людей, а середній клас ось-ось зникне як такий. “Торік (1996 – 97 рр.) близько третини гравців ліги – сто десять із трьохсот сорока восьми – діставали мінімальну платню, – каже кадровий агент НБА Дон Кронсон. – Все йде до того, що цього року таких гравців стане вже близько півтораста. Поза встановленою мінімальною платнею та неймовірними сумами, що дістаються зіркам, вважай не залишається грошей для хлопців, що мали б заробляти від мільйона до двох, для хлопців, що здебільшого посідають з четвертого по сьоме місця у списку команди. Тож ви маєте троє найкращих і п’ятеро найгірших, радих просто грати в лізі, хоч би й заробляючи мізер. Але є ще гравці на четвертій – сьомій позиціях. Ці люди роблять найбільше роботи і треба, щоб вони в вас залишалися задоволені. А їм і не на гадці задовольнятися запропонованою платнею, вони взагалі не хочуть грати в такій команді. Тепер в командах як ніколи багато заздрощів та чвар поміж гравцями. От в чім біда. Велика різниця в платні означає вічні кадрові клопоти. Така вже людська природа. І така, безперечно, природа наших професіональних баскетболістів”. Найкращий приклад класового розшарування – це “Г’юстонські ракети”. Минулого сезону вони мали в списку тріо великих зірок, що разом заробляли 21 мільйон доларів, тільки двох представників зникомої середньої верстви (Кевін Вілліс та Маріо Еліє) і не менше як вісім мінімально оплачуваних гравців, змушених гарувати за ті рештки, що їм залишаються. “Наскільки я знаю, настрій в команді препоганий”, – підсумував Кронсон”.

“Це справді проблема, – мовить Стів Керр, який перед “Чиказькими биками” грав ще у двох інших клубах НБА. – Є багато клубів, у яких хлопці, що тільки-но починають своє сходження догори, заробляють по мінімальній ставці, тим часом як досвідчені гравці, що вже налагодилися кидати спорт, дістають по чотири мільйони доларів. Неможливо, щоб ті початківці не мали зла на серці, а ті досвідчені – якоїсь провини”. Коли я запитав, чи не злостить його різниця між ним і Джорданом, Керр показав, що він також тямить, що таке глобалізація і яке його місце в цім світі. “Якщо щиро, то ні, – сказав він. – Я думаю про тисячі тих, що так само добре грають в баскетбол, але не спромоглися потрапити до ліги. Все, що можна сказати: мені добряче поталанило”.

Класовий поділ загострився не тільки на лавах гравців. Такі самі зміни сталися й поміж власниками команд НБА. Раніше цими власниками команд були місцеві бізнесмени, тісно пов’язані з громадою. Сьогодні власники – це дедалі частіше корпорації з глобальними доходами, бо ж ніхто інший не годен вділяти такі неймовірні гроші на платню гравцям у глобальному спорті. Хто власник “Нью-Йоркських нікербокерів”? Корпорація “Кейблвіжн Систем”. Хто власник “Атлантських чорних соколів”? Корпорація “Тайм Ворнер”. Хто власник “Портлендських піонерів”? Пол Аллен, засновник “Майкрософту”. Хто власник “Філадельфійських 76-ників”? Компанія “Комкаст Кейбл”. Хто власник “Сієтлських надшвидкісників”? Медіа-конгломерація “Акерлі Ґруп”. Ейбрагам Поллін, власник “Вашинґтонських чарівників”, залишався одним з небагатьох місцевих власників, доки й він не пристав до спілки з Майклом Джорданом і керівництвом компанії “Амеріка Онлайн”. Серце вашинґтонської громади і щедрий філантроп, Поллін збив свій статок на операціях з місцевою нерухомістю, а тепер мусив пообіцяти Джуванові Говарду суму, рівнозначну вартості всього свого майна, аби тільки той підписав семирічний контракт і не перекинувся до Маямі. Проте такі власники, як Поллін, що міцно тримаються своєї громади, – це порода дедалі рідкісніша, і її остаточне зникнення завдасть всім нам великої шкоди.

“Чарльз Долан, президент “Кейблвіжн” і власник “Нью-Йоркських нікербокерів”, рідко, якщо й взагалі заходить до роздягалень на “Медісон Сквер Ґарден” – пише “Нью Йорк Таймс” (10 січня 1999 р.). – В 60-х і 70-х роках, коли в командах панувала майже сімейна атмосфера, власники навіть запрошували гравців разом провести вакації. Сьогодні ж багато гравців і на очі не бачили власника свого клубу”. Справді ж бо, коли бейсболіста Майка П’яццу в травні 1998-го продали з “Лос-Анджелес доджерс” до “Флорида марлінс”, а тоді до “Нью-Йорк метс”, то він поскаржився, що власники “Доджерс” такі далекі, що до них годі й достукатися. Хто власник “Доджерс”? Австралійська конгломерація Руперта Мердока “Ньюскорп.” “Далекий і недосяжний, мов Чарівник Смарагдового Міста”, – так описав свого колишнього власника Майк П’яцца.

Нарешті, такий самий класовий поділ спостерігаємо і на глядацьких трибунах. Може, фани Майкла Джордана й не від того, щоб їхній герой загрібав такі шалені гроші, принаймні доти, доки він приводить “Биків” до чемпіонства. Однак дедалі ширша прірва між переможцями і невдахами в глобальній економіці, відображена в платні спортсменів, має вагомі соціальні наслідки. Багаті й бідні починають жити наче в різних світах: шлють своїх дітей до інакших шкіл, мешкають в інакших районах, відвідують інакші крамниці й ходять на інакші спортивні видовища; точніше, багаті ходять, а бідні – ні. Колись саме ці спортивні видовища згуртовували громаду. А тепер шанувальники спорту мають чимраз менше можливостей побачити гру своєї команди, бо щоб платити величезні гроші деяким гравцям, клуби наганяють таку ціну на квитки, що ніхто, крім досить багатих, не годен їх придбати. Стадіон поділено на класи: бідняки, що змогли дозволити собі тільки квиток за 75 доларів, сидять на переповнених відкритих трибунах і лузають насіння, а багатії сидять у спеціальних ложах, де можна вільно випростати ноги, і наминають крабові палички, принесені офіціантками. Навіть самі гравці, що походять здебільшого з незаможних верств, визнають, наскільки далекі від них із соціального погляду ті переважно білі багатії, що за великі гроші прийшли подивитися на матч. “Ото, часом, закинувши гарного м’яча, стрибаєш на трибуни, – каже один чорношкірий баскетболіст журналістові “Спортс іллюстрейтед”, – і приземляєшся на мобільний телефон якогось значного банкіра. А тим часом хлопці, серед яких ти виріс, не мають грошей навіть на квиток. Отак. Хоч-не-хоч замислишся”. Щоб заплатити Шакілові О’Нілу його платню – 120 мільйонів доларів за сім років, “Лос-Анджелеським озерянам” довелося збільшити вартість найдешевшого квитка від дев’яти з половиною до двадцяти одного долара, а найдорожчого квитка в перших рядах – від п’ятисот до шестисот доларів за гру. Через все це, як відзначає гарвардський політолог Майкл Дж. Сандел, бейсбольний чи баскетбольний стадіон, що колись так багато важив для згуртування громади, “більше не є тим спільним громадським простором, що єднає людей різного суспільного стану”.

Справді, сьогодні спортивні зірки і їхні фани живуть немовби в різних світах. “Одного дня я прочитав статтю про боксера Евандера Голіфілда, що побудував собі будинок площею 5200 квадратних метрів, – сказав мені Стів Керр. – У статті наведено його слова – я певен, він мав якнайкращі наміри – про те, що він хоче запросити до себе в дім дітей з бідних сімей, щоб ті побачили, до чого можна доробитися тяжкою працею. Будинок на 5200 квадратних метрів! Щоб спромогтися на це, треба стати хіба що чемпіоном у важкій вазі, а такий чемпіон завжди тільки один. Сьогодні всі зациклені на грошах: хто що може купити. Деякі наші гравці приходять у школи й кажуть дітям: “Не кидайте школи, вчіться, і ви зможете купити собі все те, що маю я”. Я не вважаю, що це правильно. Краще було б сказати їм: вчіться, і ви зможете досягти в житті всього, чого забажаєте”.

Коли я не можу використати свої квитки на матч “Вашинґтонських чарівників”, то часто даю їх приятелеві, що працює швейцаром. Він вдячний, а мені прикро. Мені прикро, що він мусить дякувати за річ, колись цілком доступну моєму батькові й мені. Коли я був ще малий, ми з татом частенько ходили на ігри “Міннеаполіських озерян”, хоч він заробляв тільки тринадцять тисяч доларів за рік.

Щось не гаразд, коли багатьох людей позбавлено навіть таких, здавалося б, звичайнісіньких розваг. Це ще один чинник, що підточує єдність громади і сприяє її розкладові. Тепер ніхто вже не здивується, прочитавши у “Вашинґтон Таймс” за 10 листопада 1997 року таке от повідомлення: “Двох випадкових перехожих застрелено у Філадельфії. До лиха призвела суперечка про те, хто краще захищає кільце: Аллен Іверсон з “Філадельфійських 76-ників” чи Ґері Пейтон з “Сієтлських надшвидкісників”. Коли доводи не допомогли, сперечальники вдалися до зброї. Це сталося цієї неділі, після гри між філадельфійцями і “Надшвидкісниками”. 21-річний Деррік Вашинґтон та його 22-річна двоюрідна сестра Джемека Райт вбиті випадковими кулями під час стрілянини на майдані перед управою приватного будівництва”.

Я усвідомлюю, що така двокласова економіка була нормою протягом більшої частини американської історії і що піднесення середнього класу – це явище, характерне для середини двадцятого століття. Мій батько ніколи б не зрозумів: як це так, щоб він та й не міг собі дозволити піти на баскетбольний матч, але я певен, що мій дідо добре це зрозумів би. На жаль, скидається на те, що мої внуки також це розумітимуть.

Я взяв за приклад Національну баскетбольну асоціацію зовсім не через те, що маю якусь особливу симпатію до гравців, котрі заробляють тільки 272250 доларів. Просто цей приклад допомагає наочно пояснити зростання різниці в доходах, яке в усьому світі підживлює реакцію проти глобалізації (я докладно розгляну це питання в наступному розділі). Збільшення різниці в доходах особливо помітне поза межами Сполучених Штатів, де середній клас зовсім не такий численний і де антимонопольні та інші закони, спрямовані на урівняння доходів, не такі суворі. Це одна з головних економічних дилем системи глобалізації: Золота Гамівна Сорочка, Електронне Стадо, вільні ринки і вільна торгівля – все це набагато збільшує доходи цілого суспільства. Це факт. Однак дохід цей розподіляється дуже нерівномірно, а властивий новій системі нестримний і розперезаний капіталізм швидко роз’їдає соціальні відносини. Знов-таки, в теперішньому світі триматися закритої, регульованої і бюрократично керованої економіки – це прирікати ціле суспільство на злидні. Цей шлях ще більшою мірою нищить соціальні відносини, – бо ж не залишає жодних можливостей, щоб покращити становище тих, що опинилися на узбіччі. Погляньмо на соціалістичну Кубу Фіделя Кастро в середині 1990-х. Різниці в доходах там майже не було, проте все суспільство було таке бідне, що на середину 90-х Куба стала столицею секс-туризму в Західній півкулі. Тисячам кубинських родин доводилося віддавати чи то дочку, чи то жінку у проститутки, щоб заробити трохи твердої валюти й родина могла вижити. Я розмовляв на Кубі з одною працівницею канадського посольства, і вона розповіла мені, що її головна робота – “витягати з тюрми канадських секс-туристів”. Нарешті, наприкінці 90-х років Кастро трохи відкрив кубинську економіку, дозволивши в певних межах вільне підприємництво, – й негайно з’явилася величезна різниця в доходах. Як сказав мій провідник, коли я приїхав до Гавани 1999-го: “Колись, давніше, я міг мати дві пари мештів, а ти – три. Проте сьогодні, коли я працюю провідником і маю доступ до іноземної валюти, ти можеш мати три пари мештів, а я – тридцять”. Кінець кінцем така різниця в доходах, якщо вона й далі зростатиме, може виявитися ахіллесовою п’ятою глобалізації. Цей світ, що його дедалі міцніше єднають технології, ринки й телекомунікації, але дедалі сильніше роздирають соціальні й економічні суперечності, – такий світ від самого початку несе в собі зародок нестабільности. (В останньому розділі йтиметься про деякі способи цю нестабільність подолати).

Ось, наприклад, яка інформація трапилася мені одного разу: “Порт-о-Пренс, Гаїті (Ройтерс). Гаїті, найбідніша країна Західної півкулі, наприкінці травня 1998-го року вперше матиме доступ до послуг мобільного телефонного зв’язку – про це в п’ятницю повідомили місцеві оператори. Тільки невелика частина багатих родин, іноземних інвесторів та підприємців зможе дозволити собі мобільний зв’язок. Середній річний дохід на душу населення в Гаїті становить приблизно 250 доларів. Мобільний телефон коштуватиме 450 доларів, плюс 100 доларів за стартовий пакет, плюс 20 доларів щомісячних витрат”. Іншими словами, для глобалізованої еліти гаїтянського громадянства телефон – це всього-на-всього засіб спілкування; для решти гаїтянців – це розкіш ціною дворічного заробітку.

Таке становище, певна річ, не вічне, але сьогодні воно більше правило, ніж виняток. Як показує звіт ООН про розвиток людства за 1999 рік, Інтернет єднає людей у нову глобальну мережу, однак доступ до Інтернету досі мають здебільшого в багатих країнах. У країнах ОЕСР проживає тільки 19 відсотків людей землі, але аж 91 відсоток користувачів Інтернету. У Болгарії більше інтернет-серверів, ніж у всій Африці на південь від Сахари (за винятком ПАР). Сполучені Штати і Швеція мають по 600 телефонних ліній на 1000 душ населення, тоді як Чад має на 1000 мешканців один-однісінький телефон. Південна Азія, де проживає 23 відсотки людства, має менше як 1 відсоток світових користувачів Інтернету. Майже 80 відсотків усіх веб-сайтів написано англійською мовою, дарма що у світі тільки одна людина з десяти розмовляє по-англійськи. Розвиненим промисловим країнам належить 97 відсотків усіх технологічних патентів. Я певен, що Інтернет і інформаційні технології будуть ширитися й далі, і то набагато швидшими темпами, ніж дехто гадає, але сьогодні, на зламі тисячоліть, така електронна нерівність є очевидна, і вона тільки поглиблює прірву між багатими і бідними.

Згідно зі звітом ООН за 1999-й, на 20 відсотків мешканців землі, що живуть у країнах з найвищими прибутками, припадає 86 відсотків загальносвітового ВВП, 82 відсотки світових експортних ринків, 68 відсотків прямих іноземних інвестицій і 74 відсотки світових телефонних ліній. На ті 20 відсотків людства, що проживають в найбідніших країнах, припадає близько 1 відсотка в кожній з цих категорій. Не дивно, отже, що найзаможніша п’ята частина людства споживає 45 відсотків усього м’яса та риби, тоді як найбідніша п’ятина – менше як 5 відсотків. І цей розрив зростає. 1960 року 20 відсотків людства, що живуть у найбагатших країнах, мали дохід у 30 разів більший, ніж мали найубогіші 20 відсотків. 1995 року найбагатші 20 відсотків мають вже у 82 рази більший дохід. У Бразилії, приміром, на 1960 рік найбіднішим 50 відсоткам населення перепадало 18 відсотків національного доходу. На 1995-й вони діставали вже тільки 11,6 відсотка, тим часом як найбагатші 10 відсотків бразильців клали до своїх кишень аж 63 відсотки національного доходу. В Росії найбагатші 20 відсотків людности забирають собі в 11 разів більшу частку національних доходів, ніж найбідніші 20 відсотків росіян. Звіт ООН про розвиток людства за 1998-й рік відзначає, що завдяки глобалізації знавці ринків сьогодні стараються продавати свій товар “глобальній еліті”, “глобальному середньому класові” чи “глобальним підліткам”, бо тепер, незалежно, хто де проживає, всі вони мають однакові споживчі вподобання, віддаючи перевагу одним і тим самим “глобальним торговельним маркам” музики, відеофільмів або футболок. “До чого ж призводить таке становище? – питає звіт. – По-перше, багато споживачів дістали значно ширші можливості вибирати – проте багато хто й далі залишається без нічого через свою бідність. На людей чимраз сильніше тисне оте змагання “хто більше купить”. Раніше люди намагалися “не відставати від Джонсів”, озираючись на своїх сусідів і купуючи все те саме. Тепер люди силкуються наслідувати стиль життя багатих і знаменитих героїв усіляких фільмів і телешоу”.

В кожній країні, що розвивається, вам на кожнім кроці впадатиме в око разючий контраст між багатством і бідністю. Перебуваючи в Ріо-де-Жанейро, я вирішив поговорити з мешканцями фавели Росінья – це скупчення переповнених хатинок і тимчасових бараків являє собою найбільші міські нетрі Південної Америки. Їдучи в автомашині до фавели, ми проминули роздоріжжя. Повернувши праворуч, можна було піднятися вгору по шосе і повз акуратно підстрижені садочки проїхати до Американської школи в Ріо – найдорожчої школи в країні, де навчання коштує близько 2000 доларів за місяць. Школа розміщена в центрі Ґавеа – найшикарнішого району в Ріо, і доступ до неї дуже обмежений. Ми ж повернули ліворуч і опинилися в Росіньї. Там більшість мешканців не заробляє двох тисяч доларів навіть за рік, і доступ туди, скажімо так, “необмежений”. У цій фавелі тулиться понад сто тисяч людей. І доки в Бразилії триватиме економічне зростання, оте роздоріжжя може ще залишатися, з політичного погляду, терпиме. Та коли розвиток Бразилії відчутно сповільниться, то, так само, як ця дорога розщепилася надвоє, розійшовшися в різні сторони, так само й ціла країна, може статися, розколеться надвоє й порине в громадянський розбрат.

Щоб задовольнити Електронне Стадо і якомога тугіше затягти на собі Золоту Гамівну Сорочку, бразильський президент Фернанду Енріке Кардозу, тільки-но його обрали на другий термін у жовтні 1998-го, мусив одразу скоротити витрати на соціальне забезпечення. Кореспондентка “Нью-Йорк Таймс” в Бразилії Діана Жан Шемо написала статтю про тих, на кому окошилося це скорочення. Громадяни вже давно мають храп на Кардозу – ще відколи він обізвав усіх тих, що хотіли піти на пенсію і жити за кошти соціального забезпечення, дармоїдами. Шемо розповіла історію про одного робітника, Нільтона Тамбару, 54-річного колишнього механіка, що почав працювати ще в одинадцять років і тридцять три роки з сорока одного, що він пропрацював, справно платив внески на соціальне забезпечення.

“Як тут можна не обурюватися? – питає Тамбара. Він стоїть перед магазином “Вол-Март” в Сан-Паулу, рознервований тим, що не має грошей купити алюмінієву драбину за 16 доларів. – Всі оті верстви, що влада про них говорить, – багаті, середній клас і бідні – їх не існує. Є тільки багаті або нікчемні”.

В єгипетській столиці Каїрі близько півмільйона людей живе в гробівцях “Міста Мертвих” – на тринадцяти квадратних кілометрах кладовищ у центрі єгипетської столиці. А за кільканадцять кілометрів від “Міста Мертвих” розкинувся фешенебельний відпочинковий район з ґольфовим полем, що зветься “Катамайські пагорби”. В Каїрі є низка таких комплексів, розрахованих кожен на кількасот сімей, і кожен – це невеличка оаза, повна будиночків, садів, штучних ставків, водограїв і готелів. Рекламні буклети, що їх можна знайти в Інтернеті, похваляються: “Катамайські пагорби” – це курортний район, покликаний задовольнити бажання людей, що полюбляють активний відпочинок з тенісом або ґольфом і сімейне дозвілля посеред чистої пустельної природи. Курорт має першокласне поле на 27 лунок та все, що потрібно для чемпіонської гри. Також до ваших послуг ґольф-академія – розкішний клуб площею 4500 квадратних метрів з ресторанами, кімнатами відпочинку, плавальними басейнами, оздоровчими й рекреаційними закладами. Ціна гри в ґольф одного чоловіка (включно з витратами на перевезення до ігрового поля й назад): 165 доларів”. У 1998 році річний дохід на душу населення в Єгипті становив 1410 доларів – вистачило б десь на дев’ять ігор.

Таїланд – це країна, в якій гостро дається взнаки отой розкол між глобалізованим, орієнтованим на експорт класом робітників і підприємців, що живуть у фінансово-промислових центрах і користають зі всіх благ глобалізації, і зубожілим, орієнтованим на внутрішній ринок селянством, що хоч і зазнало посереднього впливу глобалізації, однак не розуміє цієї системи й не має з неї жодного пожитку. Коли 1997 року стався обвал тайського бата, тамтешні селяни, що досі живуть переважно з рільництва, не мали ніякого співчуття до глобалізованих міських жевжиків, що опинилися на вулиці після того, як уряд мусив відпустити бат у вільне плавання (в тодішній ситуації це означало – на дно).

Під той час місцевий естрадний співак Плоен Промдан випустив нову пісню – своєрідну тайську суміш кантрі й репу – що називалася “Бат плаває”. Слова новинки – це діалог банкіра і селянина. Я хочу навести тут частину цієї пісні, бо в ній чудово показано: прірва між глобалізованими й неглобалізованими членами суспільства може поглибитися до такої міри, що люди, розмовляючи однією мовою, перестають розуміти один одного, не те що відчувати між собою хоч якусь спільність.

Ось її приблизний переклад. Пісня починається приспівом: “Наш бат плаває, наш бат тепер плаває. Скільки йому ще плавати – залежатиме від ситуації. Стежте за ситуацією”.



Банкір. Гаразд. Послухайте-но всі, наш бат тепер плаває.

Селянин. Вчора дворічна дитина впала в річку, але не потонула.

Банкір. Як так? І що ж не дало їй потонути?

Селянин. Дитя впало в річку. Люди побачили, як воно то виринає, то потопає, збіглися до берега й побачили, що там пливе бат і воно за нього тримається.

Банкір. Ти що, не розумієш? Я кажу про плаваючий курс нашої валюти.

Селянин. Якби там не пропливав бат, дитина була б втопилася.

Банкір. Я кажу про плаваючий курс валюти, дурню.

Селянин. Ну й нащо ти мені це кажеш? Що мені до того?”

Банкір. Я кажу це тобі, бо це твоя турбота так само, як і моя. Кажу, бо ти мабуть і не знаєш про це.

Селянин. Чого я повинен забивати собі голову всіма цими речами?

Банкір. Варто замислитися над цим, це важливо.

Селянин. Якого це дива я маю сушити собі мізки? Я не мислитель якийсь.

Банкір. Ти телепень.

Селянин. Не був би я телепень, то був би голова фінансового дому. (Більшість фінансових домів Таїланду збанкрутували через падіння бата).

Приспів. Наш бат тепер плаває. Коли бат плаває, ціни на всі товари також плавають.

Банкір (повчальним тоном). Ціни коливаються відповідно до коливань бата. Бат піднімається – ціни падають, бат падає – ціни зростають. Тепер, правда, бат тільки падає, тим-то й ціни дедалі дорожчають. От.

Селянин. То чого ж ви весь час нарікаєте й побиваєтеся?

Банкір. Ми нарікаємо, голосимо, проклинаємо Кінець кінцем ми вийдемо на демонстрацію, перегородимо вулиці, і люди побачать нас, поспівчувають і допоможуть нам вийти з цієї халепи.

Селянин. І чого ти всім цим так переймаєшся?

Банкір. Бо хочу, щоб жити стало краще, бовдуре.

Фермер (сміючись тому в очі). Ха, ха, ха. Подивися на себе, ти скиглиш, мов дитина. Ви всі були такі розумні, а тепер ото скиглите.

Банкір. Ти йолоп.

Приспів. Тепер бат такий кволий, не то що колись. Тепер він тільки завдає нам клопотів. Все, що ми купуємо, – все подорожчало.

Банкір. Тайські гроші рікою пливуть з країни, а іноземних грошей не прибуває. Тайці полюбляють їздити за кордон під час вакацій. Вони їздять туди-сюди й накуповують всякої всячини за кордоном.

Селянин. Подобається їм їздити, то й що? Вони мають гроші. То їхні гроші. В чім річ?

Банкір. Але ж це тайські гроші, а люди вивозять їх за кордон. Вивозячи гроші з країни, тайці погіршують економічне становище. Бат втрачає на вартості, й через це інвестори втрачають той капітал, який могли б вкласти в різні підприємства.

Селянин. Звідки ти знаєш?

Банкір. Про це щодня говорять в новинах. Ти що, не стежиш за новинами?

Селянин. Я ніколи не слухаю радіо. Я не читаю газет. Мене все це байдуже. Я дивлюся тільки тайський бокс і футбол.

Банкір. Отямся, застановися. Хіба тебе не хвилюють проблеми нашої країни?

Селянин. Я боюся, що тайський боксер програє чемпіонський пояс чужинцеві. Ось що мене хвилює.

Банкір: Хіба ти не знаєш, що наша країна напозичала багато грошей за кордоном?

Селянин. Скільки?

Банкір. Силу, силу-силенну. Ти йолоп. Напевно не розумієш ні слова з того, що я тобі кажу, га? Я тільки дурно трачу свій час. Коли позичаєш гроші за кордоном, потім їх треба повертати.

Селянин. Хіба, позичивши гроші, людина не має права потратити їх, як їй заманеться?

Банкір. Оце такі, як ти, занапащають країну, тринькаючи гроші. Ти частина тайського народу, тайської сім’ї, ти також відповідальний за ці надмірні витрати. Ми вклепалися в це всі разом.

Селянин. Таж я нежонатий. Не маю сім’ї.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24

Схожі:

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconМузичне мистецтво ХХ століття
Українська народна пісня «Ой гиля, гиля…», Л. Ревуцький симфонія №2 І частина, М. Скорик «Гуцульський триптих», В. Барвінський. Прелюдія...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconОпис виховної системи класу
Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини І держави, але й випереджати...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУрок №17 прелюдія. Мета уроку
С. Рахманінова та Й. С. Баха вчити учнів розуміти інструментальну музику, аналізувати її зміст (утілені в ній почуття людини) та...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconДжордж гордон Байрон 1788-1824 Біографія та творчість Байрона
Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся,...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconАнатолій костецький все — як насправді
День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБіографія Джованні Боккаччо
Джованні померла. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в містечку Чертальдо. Батько його був флорентійським...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗарічненський районний відділ культури та туризму зарічненська центральна районна бібліотека серія: «Краєзнавство» незагоєна рана афгану
День виводу Радянських військ з Афганістану. День закінчення найдовшої І найкривавішої з усіх локальних воєн, що тяглася майже десять...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗміст робота з обдарованими дітьми-важлива ділянка роботи сучасної школи; Приклади І розв’язки нестандартних задач; Розв’язки рівнянь І систем рівнянь вищих степенів; Приклади самостійних І контрольних робіт вищого рівня
В цьому посібнику поміщені системи завдань, які можна розв’язувати з учнями додатково при вивченні тієї чи іншої теми. Також підібрані...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУ роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка