Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10



Сторінка17/24
Дата конвертації09.02.2018
Розмір6.64 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Частина ІII. Опір проти системи


Реакція

Рей Бойд: “Щось не так, мамо?”


Дороті Бойд: “Перший клас, ось що не так. Колись там краще годували. Тепер у них там краще життя”.
з кінофільму “Джеррі Маґвайр”

Вам не знайти кращого барометра глобальної політики, ніж Давоський економічний форум. Кожного лютого найбільші глобалізатори збираються у швейцарських горах, щоб разом тішитися глобалізацією й обговорювати свої інтереси. Сюди запрошують провідних промисловців, політиків, економістів, технологів та вчених зі всіх куточків світу. І завжди на зустрічі є хтось, хто задає тон. Одного року такою центральною постаттю був китайський олігарх Цзю Ронжі, другого – Ясир Арафат, Іцхак Рабин та Шимон Перес, третього – російські реформатори, четвертого – биті-побиті азійські бізнесмени. 1995 року зіркою Давоса був фінансист-мільярдер Джордж Сорос. Знаю це, бо мене запросили на прес-конференцію, і я бачив, як представники всіх провідних медіа-агенцій зібралися за конференційним столом і жадібно ловили кожне слово Сороса, ніби він президент якоїсь наддержави. Здається, він і сам мав себе за бозна-кого. Репортери агентств Ройтер, Блумберґ, Ассошиейтед Пресс,” “Нью Йорк Таймс”, “Вашинґтон Пост”,лондонської “Таймс” та “Файненшиел Таймс” допитувалися в Сороса, якої він думки про Мексику, Росію, Японію, про світові економічні тенденції, а тоді мерщій вибігали з кімнати, щоб телефоном передати почуті одкровення. Назавтра Соросові слова з’явилися на перших шпальтах “Інтернешинал Геральд Трибюн” та багатьох інших газет.

Спостерігаючи все це, я відчував, що стаю свідком важливих змін. Сорос уособлює Електронне Стадо. Він – один з ватажків. Можливо, й головний ватажок. Саме на той час багато людей почало усвідомлювати, що Електронне Стадо посіло місце СРСР, ставши замість нього другою надпотугою в нашому завжди розділеному надвоє світі. Усього кілька років перед тим Сорос завдав був доброї науки британському прем’єру Джонові Мейджору. Мейджор вважав, що британський фунт коштує саме враз – стільки скільки й треба. Сорос так не вважав і в серпні 1992 заходився на чолі Стада ставити фунт “на місце”. Мейджор попервах сміявся, потім тільки посміхався, потім спробував опиратися, потім здійняв білий прапор і знецінив фунт на 12 відсотків. Сорос, кілька місяців потрудившись, заробив мільярд доларів. Прощавай, Радянський Союзе. Привіт, Електронне Стадо.

Та найцікавіше ось що. Через рік після тієї персональної прес-конференції Сороса я знов приїхав до Давоса, щоб побачити, хто стане зіркою в 1996 році. Я стояв біля комп’ютерного термінала у вестибулі, переглядаючи свою електронну пошту, аж ось помітив Джорджа Сороса. І що мене вразило – тепер на нього ніхто не зважав. Нікому не було до нього діла. Один тільки рік – а як дивовижно все змінилося. Навряд чи цим разом він би спромігся сам для себе скликати прес-конференцію. В чім же річ? Хто став зіркою Давоса – 1996? Не хто інший, як Геннадій Зюганов, лідер російських комуністів!

Давоський форум – це квінтесенція капіталізму. Як міг оцей динозавр з юрського періоду Холодної війни – Геннадій Зюганов – стати там людиною номер один? Відповідь проста: бізнесова й політична еліта, що зібралася в Давосі, збагнула, – чи не вперше, – що таке могутнє явище, як глобалізація, провокує в певних колах не менш могутню реакцію. Тоді все йшло до того, що Зюганов переможе Бориса Єльцина на президентських виборах в Росії, – отож сили реакції могли прийти до влади в одній з великих країн. Тим-то всі бізнесмени в Давосі хотіли поговорити з Зюгановим – цим махровим реакціонером, щоб з’ясувати, що ж він гадає робити з приватною власністю, російським бюджетом та обігом доларів. Я також узяв інтерв’ю в Зюганова, й мені стало ясно: він сам не усвідомлює до пуття, що ж він має робити. Здавалося, в Давосі він тільки те й знав, що ховатися від західних бізнесменів. Подібно до інших ідеологічних реакціонерів – противників глобалізації, Зюганов мав більше голосних гасел, ніж реальних програм; більше застановлявся над тим, як розподілити гроші, ніж над тим, як їх заробити.

Відтоді реакція проти глобалізації заявляє про себе все частіше й настійніше. Очевидна й безперечна річ, що глобалізація спричинила небачений розквіт багатства й розвиток технологій. Проте такі ґвалтовні зміни – як ми побачили з попередніх розділів – є загрозою традиційним моделям провадження справ, соціальним відносинам, звичаям та довкіллю, і через те викликають гострий опір, – що вповні виявив себе під час наради Всесвітньої торговельної організації в Сієтлі. Воно й не дивно. Ринки створюють не тільки капітал, але й хаос; чим більше сили набирають ринки завдяки глобалізації, тим більше шкоди вони потенційно спроможні завдати.

Оте нищення й замішання, що викликають ринки, – далеко не єдина причина реакції. Опоненти глобалізації повстають проти неї ще й через те, що знають: під’єднавшись до системи глобалізації, їхня країна повинна ввібгатися до Золотої Гамівної Сорочки, що має однаковий розмір для всіх. Дехто не любить гамівної сорочки, бо вона його економічно давить. Дехто побоюється, що не має досить знань, вмінь та засобів, щоб розносити на собі гамівну сорочку й навіть видобути з неї трохи золота. Декого обурює, що вона поглиблює нерівність між багатими й бідними, вичавлює робочі місця з країн, де платня робітників висока, до країн, де робоча сила дешевша. Декому не подобається, що гамівна сорочка робить його безборонним перед глобальними культурними силами та впливами – силами й впливами, що відривають його дітей від традиційних оливкових дерев. Декому не до вподоби, що, нап’явши гамівну сорочку, законодавці починають більше дбати про сприяння вільній торгівлі, ніж про захист черепах, дельфінів, дерев та водойм. Дехто не любить гамівної сорочки, бо її крій розроблено без його участи. А дехто просто відчуває, що піднятися до рівня ДОСкапіталу 6.0 буде ой як непросто.

Інакше кажучи, реакція проти глобалізації – це масштабне явище, і його підживлює багато специфічних пристрастей і страхів. Ця реакція виявляється в різних формах, і в різних країнах вона притаманна різним типам людей. Далі ми поговоримо про всі ці різноманітні форми, емоції й типи людей, що всі сьогодні злилися в один велетенський вихор. Цей вихор – поки що – розбивається об міць системи, проте одного дня може набрати досить сили, щоб розхитати й розвалити її, – якщо тільки ми серйозно не поставимося до серйозних реакціонерів.

_________

Як я вже розповідав, влітку 1998 року я подорожував Бразилією разом з командою “Міжнародного збереження”. Ця організація спільно з мешканцями поблизького містечка Уна створила в атлантичних дощових лісах екопарк. Її мета – покласти початок туристичній індустрії і забезпечити нові робочі місця, щоб тамтешні жителі могли припинити вируб лісу. “Міжнародне збереження” попрохало Дежаїра Біршнера, 48-річного мера Уни, стати мені за провідника й розповісти, як все це позначилося на житті міста. Мер своєю кремезною поставою був класичний лісоруб, – такий, як розповідають в казках, – його батько й дід також були лісоруби, однак сьогодні захисники довкілля вже майже поклали край лісозаготівлям. Коли ми йшли дощовим лісом, мер Біршнер плескав долонею по кожнім дереві, повз яке проходив. Він знав бразильські назви всіх дерев, що росли в лісі. Цей чолов’яга з перших хвилин викликав у мене якусь симпатію. В самій його постаті було щось величне. Після нашої прогулянки ми сіли в альтанці на узліссі й розговорилися про ті проблеми, що стоять перед мером. Мер сказав, що розумом він розуміє: вирубування лісів – це безперспективний шлях. Проте він також розуміє, що його містечко не готове жити без лісозаготівель. Ми розмовляли десь півгодини, й коли я довідався все, що мене цікавило, подякував мерові й налагодився був вимикати свій дорожній ноутбук, мер сказав мені: “Заждіть, тепер я хотів би спитати вас дещо”.

“Будь ласка, – відказав я. – Питайте, що хочете”.

Мер подивився мені в очі й мовив: “Як гадаєте, ми маємо майбутнє?”

Його питання вразило мене, наче грім. Мені ледь сльози не навернулися на очі, коли цей гордий кремезний чоловік запитав мене, чи він та його земляки мають якесь майбутнє. Я добре тямив, що він має на увазі: “Мої люди більше не мають змоги жити з лісів. І не мають засобів, щоб жити з комп’ютерів. Моїх батька й діда годував ліс, моїх внуків, можливо, годуватиме Інтернет. Але що робити нам – тим, що посередині?”

Я зліпив докупи сяку-таку відповідь, спробував пояснити, що він та його люди мають майбутнє, тільки для цього їм треба перейти від звичайної аграрної економіки до економіки технологічної, заснованої на знанні, а насамперед – забезпечити своїм дітям кращу освіту. Мер вислухав мене, кивнув головою, дуже чемно подякував і пішов до своєї машини. Коли він трохи відійшов, я покликав перекладача й попросив його спитати мера, що той думає про мою відповідь.

За кілька хвилин перекладач повернувся і сказав, що мер просто хотів нагадати мені про одну річ. Кожного ранку, коли Біршнер іде на роботу, перед мерією на нього чекає дві сотні людей, що просять роботи, житла та їжі, – не кажучи вже про безробітних лісорубів, що погрожують його вбити. Якщо він не дасть їм усім роботи, житла й їжі, вони до пня винищать дощовий ліс, – і їм начхати, перспективно це чи ні.

“Він просто хотів, щоб ви це зрозуміли”, – сказав перекладач.

Мер Біршнер представляє ціле покоління людей, котрі вважають, що глобалізація є для них загрозою, й бояться, що їм забракне вміння та снаги, щоб пробитися у Швидкий Світ. Я називаю їх “черепахи”. Чого? Бо високотехнологічні підприємці з Кремнієвої Долини завжди люблять порівнювати свій суперконкурентний бізнес з історією про левів та газелей в африканських саванах. Кожного вечора лев іде спати, знаючи, що вранці, тільки-но зійде сонце, він вийде на полювання. І якщо він не зможе наздогнати найповільнішої газелі, то зостанеться голодний. Кожного вечора газель іде спати, знаючи, що вранці, тільки-но зійде сонце, леви виходять на полювання. І якщо вона не зможе втекти від найшвидшого лева, то стане чиїмось сніданком. Проте обоє – і лев, і газель – знають, що вранці, тільки-но зійде сонце, їм треба вставати й пускатися бігти.

З глобалізацією все так само.

На жаль, не кожен вміє швидко бігати. У світі повно черепах, і вони одчайно стараються, щоб їх не затоптали. Черепахи – це люди, що їх колись, як попадали всі стіни, засмоктало у Швидкий Світ, і тепер вони бачать, що цей світ ворожий до них і чинить над ними економічну наругу. Не те щоб всі вони не мали роботи. Просто через глобалізацію ті роботи, що вони мають, зазнають невпинного перетворення, скорочення, оновлення або скоро стають застарілими. Крім того, це глобальне змагання приневолює їхні уряди так само ставати компактнішими й модернішими, тож багатьом з цих черепах не доводиться сподіватися на якийсь соціальний захист.

У бродвейському мюзиклі “Реґтайм” є сцена, коли Генрі Форд пояснює всю геніальність свого конвеєра. Я назавжди запам’ятав ці рядки, бо вони напрочуд гарно і влучно відображають той світ, що був колись безпечний для черепах, – але більше не є. Бродвейський Генрі Форд співає:

Ось засіб змінити життя в цій країні –
Найкраща метода зі всіх метод:
Наш робітник наче трибка в машині,
Славно все вигадав Генрі Форд.
Той зварює бляхи, той клепки клепає,
Кожен безтямно, немов той мотор,
Своє щось додасть – і на виході маєм
Новеньке авто під маркою “Форд”.
(Швидше конвеєр, Семе, швидше!)
Маса товарів заповнить крамниці,
Нехитра ідея – грошей рекорд.
Не конче багато розуму мати,
Щоб дірки свердлити чи ґвинт повертати,
За важіль тягти чи педаль натискати...

 Та ба, сьогодні людина, що має небагато розуму, навряд чи навчиться робити мікрочипи. Гарна робота потребує неабиякого вміння. Якось я написав статтю про те, як державне агентство ЮСАІД, що здебільшого працює в бідних країнах Африки, допомагаючи тамтешнім жителям з фаховою освітою, а їхній владі – з грошима, тепер тими самими методами намагається вдмухнути нове життя в міські нетрі Балтимора. Як каже заголовок “Балтимор Сан”: “Балтимор приміряє сорочку країн Третього Світу”. Місто попросило допомоги в ЮСАІД, бо його власні черепахи ніяк не могли потрапити у Швидкий Світ. Один міський урядовець пояснив це коротко й ясно. Протягом 1960-х найбільшим роботодавцем Балтимора була металургійна корпорація “Бетлегем Стіл”. Ви могли найнятися працювати на сталеливарний комбінат, маючи за спиною десять класів середньої школи або й менше, могли порядно заробляти на життя, розстаратися на власний дім, виростити дітей і віддати їх вчитися в коледж. Це означало, що американська мрія могла стати дійсністю навіть для черепах із найгірших кварталів. Сьогодні найбільший працедавець Балтимора – це Медичний центр Джона Гопкінса. Там вам не призначать навіть співбесіди, якщо ви не маєте диплома – хіба що ви згодні працювати за прибиральника. Черепахам сюди зась. І зась також тим півтораста тисячам жителів Балтимора – з-поміж семисот тридцяти тисяч – що фактично неписьменні. Балтиморські чиновники довго не могли втямити, чому міська біднота не користає з добре фінансованих міських соціальних програм, поки не виявили, що більшість бідняків не вміє прочитати оголошень. Це також одна з причин того, що міська влада вдалася по допомогу ЮСАІД: агентство розробило багато мальованих персонажів та наочних картинок, щоб донести інформацію до неписьменних африканців. “Знаєте, в чім найбільша іронія? – сказав мені доктор Пітер Бейленсон, член міської комісії охорони здоров’я, коли я прийшов узяти в нього інтерв’ю. – Компанія, що розробляє всі ці наочні засоби й матеріали для ЮСАІД, розміщена в Балтиморі. Її офіс всього за три квартали звідси”.

Тим часом глобалізація триває, багато рутинних робіт віддають машинам, а щоб виконувати ті роботи, що зосталися, робітникові треба більше й більше вмінь та навиків. Отож гарних робочих місць, доступних черепахам, залишається менше й менше. Стаття у “Вашинґтон Пост” від червня 1998 р., що розповідає про страйк робітників компанії “Дженерал Моторс” в місті Флінт (штат Мічиґан), відкриває читачеві очі на тяжке становище цих черепах. Там ми читаємо: “За останні 20 років компанія зменшила кількість робочих місць у Флінті від 76000 до 35000 і за найближчі кілька років грозить скоротити ще 11000 робочих місць… По всіх Сполучених Штатах “Дженерал Моторс” за останні 20 років скоротила 297000 повночасних робочих місць, зменшивши загальне число своїх працівників до 223000... Почасти ці робочі місця перенесено до Канади або Мексики, де виробництво або ефективніше, або дешевше, проте основну масу звільнених працівників просто замінили машинами (курсив мій)”.

На цю статтю покликався й Джордж Петерсон, президент “Авто Пасифік,” каліфорнійської дослідно-дорадчої компанії, що працює у сфері автомобільної промисловости. Він говорив, що на автомобільних підприємствах, котрі не належать до Профспілки робітників автомобільної промисловости (ПРАП), – таких як філія компанії “Хонда Мотор” в Мерісвіллі (штат Огайо), – робітники мають різноманітні навики й здатні виконувати різноманітні завдання. Завдяки такій різнобічності їхніх вмінь, каже він, помітно зменшуються виробничі витрати. “В цій промисловості й далі можна мати добру роботу, якщо тільки ви готові виконувати не якусь одну, а більше робіт (курсив мій)”, сказав Петерсон, коли мова зайшла про вимоги ПРАП щодо гарантій зайнятости.

Отже, вам не просто треба більшого вміння, щоб працювати сьогодні на виробництві, ви повинні мати різнобічні вміння, щоб ваше місце не зайняли роботи. Для черепах все це ой як непросто.

__________

Вже довгий час аналітики гадають, чи ті черепахи, що плентаються у хвості глобалізації, або всі ті, що зазнали від глобалізації тільки приниження й наруги, – чи вироблять вони свою ідеологічну альтернативу ліберальному капіталізмові вільних ринків. Як я зазначав раніше, за першої ери глобалізації, коли світ вперше дізнав творчо-руйнівної сили глобального капіталізму, реакція кінець кінцем породила цілу низку нових ідеологій – комунізм, соціалізм, фашизм, і всі вони обіцяли простим робітникам, що вирвуть капіталізмові його жало. Сьогодні, коли всі ці ідеології вже дискредитовані, я сумніваюся, що ми побачимо нову, послідовну й всеосяжну ідеологічну реакцію проти глобалізації, – бо не вірю, що можна створити ідеологію або програму, здатну усунути все те брутальне й деструктивне, що несе капіталізм, і водночас забезпечити стабільне піднесення життєвого рівня.

Реакція проти глобалізації навряд чи спроможеться виробити послідовну альтернативну ідеологію ще й через те, що в самих лавах реакціонерів надто багато різношерстих угруповань – це видно на прикладі коаліції в складі протекціоністських профспілок, захисників довкілля, борців за пристойні умови праці, активістів, що стоять в обороні черепах та дельфінів, заперечників проти генетично модифікованих харчів і навіть організації, що зветься “Інопланетні сигнали,” – всі вони в грудні 1999 року прийшли боротися проти глобалізації на саміт ВОТ в Сієтлі. Всі ці різнобірні угруповання тримаються разом, бо поділяють спільне переконання, що світ, підпавши владі глобальних корпорацій, став світом глибоко несправедливим, ворожим проти справжніх інтересів не тільки черепах, але й людських істот взагалі. Та коли вже дійдеться до того, щоб визначати, які ж вони – справжні інтереси людських істот або як їх боронити, то погляди всіх отих антиглобалістів так само строкаті, як і їхні костюми. Робітники автомобільних заводів, сталевари та портовики, що приїхали до Сієтла вимагати собі більше протекції, напевно що не надто переймалися тим, чи дозволить Америка завозити рибу, виловлену сітями, небезпечними для черепах. Справді ж бо, не позаздриш тій черепасі, що опиниться на дорозі портового вантажника, коли той виладовує корабельний вантаж в бухті Сієтла. Через це сила реакції важко дається передбачити, бо хоч усі ці угруповання сходяться на тім, що глобалізація погана, вони не мають спільної програми дій, ідеології або стратегії, щоб зробити її не такою поганою для всіх.

Тим-то, як на мене, люди-черепахи й багато тих, що ненавидять глобалізацію за те, як глибоко вона змінює їхнє життя й довкілля, навряд чи сушитимуть собі мізки, розробляючи альтернативні ідеології. Їхня реакція набиратиме різноманітних спазматичних форм. Сталевари чинитимуть тиск на Вашинґтон, щоб той котрою вже стіною відгородився від іноземної сталі. Інші, як-от радикальні захисники довкілля, що хочуть порятувати дощовий ліс, просто лаятимуть глобалізацію на всі заставки, не пропонуючи навзамін жодної економічно виваженої альтернативи. Єдине їхнє гасло: СТОП.

Що ж до найбідніших людей-черепах у слаборозвинених країнах – а вони-бо справді опинилися за бортом глобалізації, – то їхня реакція полягатиме в тім, що вони просто-напросто винищать дощовий ліс – в кожній країні на свій лад, навіть не намагаючись пояснити, виправдати свої дії або обрядити їх в шати ідеології. В Індонезії вони просто винищать китайських торговців, розграбувавши їхні крамниці. В Росії вони заходяться продавати зброю іранцям або поробляться злочинцями. В Бразилії вони вирубають рештки дощових лісів або пристануть до руху бразильських селян, який зветься “Сень Тету” (“Без даху над головою”), і просто крастимуть собі все, що треба на прожиток. Таких людей в Бразилії близько 3,5 мільйона – безземельних селян, що живуть у 250 таборах по всій країні. Часом вони селяться неподалік автомобільних доріг і просто перекривають проїзд доти, доки їх не підплатять або не проженуть, часом вони нападають на супермаркети, грабують банки або викрадають вантажівки. В них немає прапорів, немає маніфестів. Вони мають тільки власні незадоволені потреби й прагнення. Тим-то в багатьох країнах замість масової народної опозиції проти глобалізації хвиля за хвилею прокочується злочинність, – люди просто привласнюють усе, що їм треба, створюючи власні мережі соціальної безпеки й мало дбаючи про теорію або ідеологію.

Утім, хоч ця реакція дещо непослідовна й погано скоординована, вона вельми реальна. Вона зародилася в глибині людських сердець і людських гаманців, і якщо вона досягне критичної маси, то зможе позначитися на політиці всіх країн. Не зважати на цю реакцію – значить наражатися на величезний ризик.

Мало не в кожній країні, що одягла Золоту Гамівну Сорочку, знайдеться щонайменше одна популістська партія або кандидат, що постійно й завзято нападається на глобалізацію. Політики такого штибу пропонують усякі протекціоністські й популістські рішення, що – як вони твердять – дозволять досягти якнайвищого рівня життя, але для цього не доведеться ні швидко бігати, ні вільно торгувати, ні широко відкривати кордони. Всі вони заявляють, що досить лишень звести там і сям кілька нових стін – і все стане гаразд. Вони апелюють до всіх тих людей, яким минуле дорожче за майбутнє. В Росії, приміром, депутати-комуністи намагаються поставити опір глобалізації, кажучи робітникам, селянам та пенсіонерам: згадайте часи Радянського Союзу. Дарма що ви працювали на собачій роботі й мусили вистоювати в чергах за хлібом, зате ви завжди знали, що для вас знайдеться робота, й знали, що коли достоїте черги, вам завжди перепаде трохи хліба. Вплив отаких популістів-антиглобалістів значною мірою залежить від того, наскільки слабка економіка певної країни. Зазвичай чим слабша економіка, тим більше людей клює на такі спрощенські рішення.

Ось такі демагогічні противники глобалізації підносять голос не тільки в час скрути. 1998 року більшість американських конгресменів заборонила президентові Клінтону прийняти до НАФТА Чилі – невеличку Чилі, бо це, мовляв, призведе до втрати робочих місць. Цей глибоко помилковий погляд взяв гору в часи, коли американський фондовий ринок переживав небачене піднесення, безробіття впало до рекордно низької позначки і всі дослідження доводили, що НАФТА стало для США, Канади й Мексики справжнім золотим дном. Треба ж мати розум: Конгрес США виділив 18 мільярдів доларів, щоб поповнити Міжнародний валютний фонд, і цей Фонд міг більше допомагати країнам, що не дають собі ради з глобалізацією, але Конгрес не погодився поширити зону вільної торгівлі НАФТА на Чилі. Де ж логіка? Може, Конгрес хоче сказати: “Замість провадити з вами торгівлю, ми радше просто так дамо вам грошей?”

Це цілковита нісенітниця, але такі доводи викликають резонанс що в часи злиднів, що в часи достатків. Річ в тім, що теперішні ґвалтовні зміни породжують разом з величезним багатством ще й величезну непевність. Люди відчувають, що їхнє життя тепер контролюють сили, яких не можна ні побачити, ні торкнутися. Система глобалізації для багатьох людей ще надто нова, для багатьох вона спричинила надто багато змін, щоб люди могли мати певність і знати, що їхня робота – навіть добра й кваліфікована робота – ніде не пропаде. Це створює широкий простір для діяльности демагогів-реакціонерів з їхніми спрощенськими рішеннями. Це також накликає багатьом людям настирливу думку про те, що треба сповільнити цей світ, звести кілька стін або трохи заіржавити мотор: наперед не вихопимося, зате й не відстанемо.

Не треба себе дурити, гадаючи, нібито реакція – це просто вибух гніву й образи бідних та голодних. Як і всі революції, глобалізація тягне за собою зміну влади. В більшості країн влада переходить від держави й державних чиновників до приватного сектора й підприємців. Коли це стається, то всі ті, що завдячували своє становище або своїм посадам в державній бюрократичній машині, або своїм зв’язкам з державними чиновниками, або своєму місцю в зарегульованій і протегованій економічній системі, – всі вони залишаться ні з чим, якщо не потраплять проскочити у Швидкий світ. Сюди належать промисловці та “наближені особи”, що жирували на урядових імпортних або експортних монополіях; власники підприємств, якими уряд опікувався, запроваджуючи високі привозові мита на товари, що вони виробляли; великі профспілки, що вже звикли на постійно протегованих ринках рік у рік добиватися скорочення робочого дня й підвищення платні; робітники державних заводів, яким платили незалежно від того, прибутковий їхній завод чи ні; безробітні в “державах загального добробуту”, що мали порівняно щедре соціальне забезпечення й гарантоване медичне обслуговування; та й зрештою всі ті, що залежали від прихильности держави, бо держава захищала їх від глобальних ринків і звільняла від найобтяжливіших вимог глобальної економіки.

Це пояснює, чому в багатьох країнах найзавзятіший опір проти глобалізації ставлять не найбідніші верстви людности, не черепахи, а “навиклі до старого” представники середнього та нижнього-середнього класів, що почувалися цілком безпечно за колишніх систем комунізму, соціалізму або держави добробуту. Побачивши, як повалено довкола них протекційні стіни, як покладено край нечесним іграм, що колись приносили їм чималий зиск, як зсідаються під ними мережі соціальної безпеки, багато з них вельми невдоволені. На відміну від черепах, ці прошарки, що тепер котяться вниз соціальною драбиною, мають достатній політичний вплив, щоб організовано виступити проти глобалізації. Профспілка АФП-КВП (Американська федерація праці та Конгрес виробничих профспілок) стала чи не наймогутнішою антиглобалістською силою в Сполучених Штатах. Профспілки таємно фінансували пропагандистські заходи сієтлських демонстрантів, щоб розпалити масовий протест проти вільної торгівлі.

Вперше такі настрої в середовищі середнього класу я виявив цілком випадково, коли в Пекіні провадив розмову з Ваном Цзисі, головою північноамериканського відділення Китайської академії суспільних наук. Попервах ми говорили про Америку, та невдовзі розмова перетекла в інше річище. Ми заговорили про Китай, про те, як країна швидко прямує до вільного ринку, що його китайці чекають з надією, але й не без побоювань. “Ринковий механізм неодмінно прийде в Китай, проте річ в тім, як запровадити його безболісно, – сказав Ван. – Житло мені дає установа, в якій я працюю. Якщо забезпечення житлом перейде на вільноринкові рейки, то я можу втратити дах над головою. Я не консерватор, та коли доходить до таких практичних справ, як оце, людина може легко стати консерватором – якщо її просто випхають на ринок після того, як привчили її до повсякчасної державної опіки. Мій шофер одного дня поскаржився мені, що за молодих літ він віддавав усі свої сили й усе, що мав, заради генеральної лінії Мао й соціалістичного будівництва. А сьогодні, в сорок п’ять або й п’ятдесят років, його виряджають на ринок. “Хіба це чесно? – питається він влади. – Я довгі роки, себе не жаліючи, робив усе, що ти мені наказувала, а тепер ти раптом забуваєш про мене й випихаєш мене, вже старого, на ринок. Це нечесно. Я нічим перед тобою не завинив. Я завжди сповнював твої накази, моя владо, але тепер ти кажеш мені забути про тебе й нічого більше від тебе не чекати”. Цьому шоферові подобається працювати тут. Він не хоче ставати таксистом і втрачати всі свої привілеї. Він не хоче на ринок”.

І так почуваються не тільки робочі бджілки комуністичних систем. Петер Шварц, президент дорадчої фірми “Ґлобал Бізнес Нетворк”, розповів мені про одну розмову, що він мав перед тим, як дати інтерв’ю для економічної програми на Бі-бі-сі: “Британський репортер, що супроводив мене до студії, запитав мене про мої найголовніші ідеї. Я сказав йому, що Британія являє собою гарний приклад піднесення підприємницької економіки – особливо на тлі решти европейських країн, і щоб побачити цю відмінність, досить зіставити рівень безробіття в Британії й на континенті. Цієї миті він перебив мене: “Хіба це не жахливо? Держава тепер так мало дбає про безробітних, що більше нема рації жити з державної допомоги й людям доводиться шукати роботу”.

Відтак Шварц додав: “Багато хто вбачає в цім переході до глобальної економіки велике лихо, аж ніяк не благо. Такі люди не просто втрачають певні пільги чи привілеї – вони втрачають те, що вважали за правильне. Вони-бо завжди вважали, що сучасні розвинені держави такі заможні, що люди мають цілковите право на щедре страхування від безробіття”.

Якщо ви хочете побачити це протистояння між протегованими і глобалізаторами в його найгострішій формі, погляньте на арабський світ. У 1996 році Єгипет зголосився прийняти Близькосхідний економічний саміт, що мав зібрати західних, азійських, арабських та ізраїльських бізнесменів. Єгипетські чиновники люто ополчилися проти цього. Таке гостре неприйняття викликали почасти певні політичні кола, котрі вважали, що ізраїльтяни були не досить поступливі на переговорах з палестинцями. Та почасти причина в тому, що єгипетські бюрократи – а саме вони верховодили в єгипетській економіці відтоді, як президент Насер в 1960-х націоналізував усі найважливіші фінансові установи – тепер нутром чули, що цей саміт може стати першим кроком до запанування приватного сектора, який вже дістав можливість купити низку державних підприємств і який тепер ласими очима дивиться на державні засоби масової інформації. “Аль-Шааб”, газета ісламської опозиції, люто кляла цей саміт як “конференцію ганьби”. Проте вперше єгипетський приватний сектор створив владне лобі – Американо-єгипетську комерційну палату, Президентську раду провідних єгипетських промисловців та Спілку єгипетських підприємців – і почав також тиснути на президента Мубарака, доводячи, що цей саміт принадить до країни сотні інвесторів і допоможе створити чимало нових робочих місць – бо, як-не-як, працездатних єгиптян щорічно більшає на чотириста тисяч. Президент Мубарак довго вагався ні в сих, ні в тих, проте кінець кінцем став на бік приватного сектора, погодився прийняти саміт, і промовляючи на його відкритті, прямо заявив: “Цього року Єгипет приєднався до глобальної економіки. Надалі він житиме за її правилами”. Однак єгипетська бюрократія, що не хоче ні на крок поступитися перед приватним сектором, досі не склала зброї, і щоразу, коли глобальна економіка переживає якийсь катаклізм на зразок азійської кризи 1998-го, єгипетські чиновники приходять до Мубарака й кажуть: “Бачиш, ми тебе попереджали. Треба пригальмувати, поставити кілька нових стін, бо інакше нас спіткає доля Бразилії”.

Довгий час я гадав, що таке небажання єгиптян приєднатися до системи глобалізації спричинене простим невіглаством бюрократів і короткозорістю панівної верхівки. Та сталося щось, що відкрило мені очі. 2000 року я здійснив авторське турне до Єгипту. Я зустрічався там із студентами Каїрського університету, журналістами єгипетських часописів та провідними бізнесменами Каїра й Александрії, і ми обговорювали арабське видання цієї книги.

Мені засіло в пам’яті дві картини. Перша – це подорож поїздом з Каїра до Александрії у вагоні, повному багатих і багатющих єгиптян. Майже всі вони мали мобільні телефони, що дзеленчали різними пронизливими мелодіями протягом усієї двогодинної дороги, аж мені захотілося взяти до рук паличку й диригувати цією симфонією мобільників. Мене так роздратувало це безперервне дзеленчання, що я не міг дочекатися кінця поїздки. Тим часом, поки всередині вагона щебетали мобільні телефони, надворі текла річка Ніл і босоногі єгипетські селяни обробляли свої поля за допомогою тих самих знарядь і водяних буйволів, що й їхні предки за часів фараонів. Важко уявити разючіший технологічний контраст. Всередині поїзда 2000 рік нової ери, надворі – 2000 рік до нової ери.

Друга картина – це візит до Юсефа Бутроса-Галі, єгипетського міністра економіки. Коли я зайшов до його будинку, то ліфтер, якийсь єгипетський селянин, чекав мене біля ліфта. А перед тим, як увімкнути ліфт, щоб підняти мене до покоїв міністра, він прошепотів вірш з Корану: “Іменем Аллаха милостивого, милосердного”. Західній людині дивно чути, як ліфтер молиться, перш ніж зачинити двері, але для нього це була культурна звичка, глибоко закорінена в його традиції. Знов-таки разючий контраст: містер Бутрос-Галі – це творчий, високотехнологічний піонер глобалізації в Єгипті, а його ліфтер промовляє молитву, перш ніж підняти вас до міністерського кабінету.

Ці картини показали мені справжній конфлікт в самісінькому серці Єгипту: поки нечисленна озброєна мобільними телефонами глобалізована еліта країни прагне вийти онлайн і заскочити в глобальний економічний поїзд, більшість єгиптян бояться, що їх ошукають, використають і викинуть, бояться, що, погнавшись за поїздом глобалізації, вони втратять свою самобутність. Мене вразило, – після того як ми цілий тиждень дискутували про плюси й мінуси глобалізації, – що більшість єгиптян, зокрема й люди високої освіти, могли бачити тільки мінуси. Що більше я пояснював глобалізацію, то дужче вони тривожилися. Нарешті я дійшов висновку, що між нами виникло, як кажуть антропологи, “системне непорозуміння”. Системне непорозуміння виникає тоді, коли ваша система понять і система понять іншої людини так докорінно відрізняються, що ніяка додаткова інформація не допоможе вам знайти спільну мову.

 Тривога єгиптян через глобалізацію почасти викликана цілком зрозумілими побоюваннями: вони бояться, що їм досі бракує технологічної бази, щоб змагатися нарівні. Проте ця проблема має ще й культурне коріння, – адже питав мене один професор Каїрського університету, та й не тільки він: “Чи глобалізація означає, що всі ми повинні стати американцями?” Тривога ця коріниться дуже глибоко, й ви не зможете зрозуміти реакції проти глобалізації, якщо не зрозумієте причин цієї тривоги. Багато американців може легко сприйняти модернізацію, технологію та Інтернет, бо головне, що дають людям ці речі, – це ширший особистий вибір. Вони дають людині більше влади й більше свободи. Однак у традиційних суспільствах, таких, як Єгипет, колектив є набагато важливіший, ніж окрема особа, тож піднесення особистої свободи рівнозначне роздрібненню спільноти. Отже, глобалізація означає для членів такого суспільства не просто те, що їх змусять їсти більше біґ-маків, вона означає, що взаємини між особою і громадою або державою докорінно зміняться, й це – як вони вважають – може підважити основи їхнього суспільного ладу.

 “Чи глобалізація означає, що ми повинні покинути бідних напризволяще?” – спитала мене одна освічена єгиптянка. “Як нам провадити приватизацію, якщо ми не маємо мереж соціальної безпеки?” – запитав якийсь професор. Коли уряд говорить про приватизацію промисловости, то єгиптяни мимоволі розуміють це так, ніби в держави хтось щось краде, пояснив високий єгипетський посадовець.

Після багатьох таких розмов я побачив, що більшість єгиптян – і це природно – приймають глобалізацію тільки через те, що їх приневолює відчай та непохитна конечність, а зовсім не через те, що бачать світлі перспективи нової системи. Глобалізація не означає для них збільшення власної свободи, це просто адаптація до зовнішньої загрози. Я також побачив, що їхні попередні ідеології – арабський націоналізм, соціалізм, фашизм або комунізм – хоч і були нестійні з економічного погляду, зате мали якусь надихущу силу. Глобалізація цього цілком позбавлена. Коли ви кажете людям традиційного суспільства, що їхня країна повинна стати модернішою, компактнішою й устаткуватися Інтернетом, – то це не та мета, що здатна запалити або обнадіяти їх. Тим-то глобалізація завжди залишатиметься чимось чужим та відразливим для мільйонів тих, що досі моляться, перше ніж зайти в ліфт, – байдуже, скільки користи вона може принести їхній країні.

Таке перетягання каната сьогодні триває по всім арабськім світі – від Марокко до Кувейту. Один високий арабський урядовець-фінансист так описав глобалізаційну боротьбу у своїй країні: “Іноді я почуваюся масоном або членом ще якогось таємного братства, я ж бо дивлюся на світ зовсім інакше, ніж більшість людей довкола мене. Є величезна розбіжність між моєю і їхньою мовою, між моїм словником і їхнім. Не йдеться навіть про те, що я неспроможний їх переконати. Часто я навіть неспроможний з ними розмовляти, такі вони далекі від глобального світобачення. Тож коли мені доводиться пробивати якесь політичне питання, пов’язане з глобалізацією, то все залежить від того, скільки людей я зможу згуртувати довкола цієї нової ідеї, – чи набереться в мене критична маса прихильників, що допомогли б мені здійснити намічене? Якщо на потрібних постах сидітиме досить моїх людей, то мені вдасться зрушити справи. Та це нелегко. Часто випадають дні, коли в мене таке враження, ніби люди приходять до мене й кажуть: “Нам конче треба перемалювати кімнату”. А я їм відказую: “Ні, нам конче треба перебудувати весь дім на нових підвалинах”. Вони весь час торочать тобі про те, якої фарби краще взяти, а ти уявляєш собі новий дім, що треба звести, й нові підвалини, що треба закласти. Ми ще встигнемо посперечатися про колір фарби! Бразилія, Мексика, Аргентина – всі вони тепер мають оту критичну масу рядових громадян та урядовців, що вміють бачити світ по-новому. Проте більшість країн, що розвиваються, має поки що замало таких людей, і через те входження цих країн до системи досі таке непевне”.

В Марокко уряд провадить приватизацію, продаючи державні підприємства членам нечисленної економічної кліки, наближеним до королівської родини, – тим самим, що колись управляли державними монополіями. Ось так і виходить, що 3 відсотки марокканців контролюють 85 відсотків економіки країни. Марокканські університети, що незбагненним чином поєднали найгірші особливості соціалістичної та французької освітніх систем, рік повз рік плодять так багато випускників, неспроможних знайти роботу, не навчених ні підприємницького, ні технічного вміння, не готових до обставин сучасної інформаційної економіки, що в Марокко є навіть “Спілка безробітних випускників університетів”.

Мірою того як нові й нові країни входять до системи глобалізації та до Швидкого Світу, виникає ще одна категорія реакціонерів – поранені газелі. Ця категорія охоплює людей, що вже були причастилися до глобалізації, але потім система збила їх на землю й вони замість того, щоб підвестися, обтріпати пилюку й старатися будь-що-будь повернутися у Швидкий Світ, тепер намагаються штучно відгородитися від цього світу або змінити правила цілої системи. Показовий представник цієї категорії – прем’єр-міністр Малайзії Махатір. Немає нічого страшнішого, як обпечений глобалізатор. 25 жовтня 1997 року, коли азійська економічна криза досягла свого апогею, Махатір заявив на конференції Британської співдружности в Единбурзі, що глобальна економіка – економіка, яка увілляла в Малайзію мільярди доларів інвестицій, уможлививши небачене економічне зростання – стала “анархічною”.

“Це несправедливий світ! – кипів від люті Махатір. – Багато з нас тяжко боролися й навіть проливали кров за нашу незалежність. Коли кордони стають прозорі й світ зливається в одне ціле, незалежність втрачає свій зміст”.

Отож не дивно, що в 1998 році Махатір став першим азійським глобалізатором, який запровадив контроль за капіталами, намагаючись вгамувати дикі стрибки й коливання малайзійської валюти та біржових курсів. Синґапурський міністр інформації Джордж Єо, говорячи про антикризові заходи Махатіра, сказав так: “Малайзія заховалася від бурі в лагуні й намагається поставити свої кораблі на якір, однак така стратегія тягне за собою певний ризик”.

Ризик таки є. Якщо ви гадаєте, ніби повсякчас можете сховатися в штучно створеному третьому просторі й тішитися щораз вищим рівнем життя Швидкого Світу, уникаючи всіх небезпек, що ними сповнений цей світ, – ви дурите себе й свій народ. Утім, назадництво Махатіра, що виявилося тільки тимчасовим, знайшло певне співчуття серед країн, що розвиваються, – хоча ніхто й не пішов за його прикладом. Тепер, коли розпочинається друге десятиліття глобалізації, країни, що колись опиралися проти Швидкого Світу й Золотої Гамівної Сорочки, бачать, що далі опиратися нема як. Вони усвідомлюють, що назадницька стратегія не принесе їм тривалого стабільного зростання. На різних нарадах Світового банку та інших подібних заходах я кілька років поспіль зустрічав Емада ель-Діна Адіба, редактора єгипетського журналу “Аль Алам Аль Юм”, і щоразу він дуже застерігав проти входження Єгипту до системи глобалізації. Коли я стрів його 1999-го на Давоському форумі, він сказав мені: “Гаразд, я розумію, що ми повинні підготуватися до цієї глобалізації. Почасти ми самі собі винні. Поїзд відходить – ми мали затямити це й виконати наше домашнє завдання. Але тепер ви повинні трохи пригальмувати поїзд, щоб дати нам шанс і ми змогли заскочити на східці останнього вагона”.

Мені не стало духу сказати йому, що я оце допіру повернувся після фуршету, влаштованого для журналістів від Білла Ґейтса. Всі репортери, ніби змовившись, напосідали на Ґейтса: “Пане Ґейтс, усі ті інтернет-акції – це мильна бульбашка, еге ж? Ясна річ, це мильна бульбашка. Інакше й бути не може?” Нарешті Ґейтс спересердя мовив: “Слухайте! Звісно, що це мильна бульбашка, але ви всі не бачите головного. Ця бульбашка принадить до інтернет-індустрії стільки нових капіталів, що інноваційний процес набере просто шаленої швидкости. Отак-от: вранці Білл Ґейтс розповідає мені, що Швидкий Світ невдовзі стане ще швидший, а ополудні Адіб каже мені, що він хотів би заскочити на поїзд, якби той трохи пригальмував.

“Я був би радий, якби поїзд глобалізації трохи збавив пари, – відповів я Адібові, – та от біда: цей поїзд не має машиніста”.

Якось, у вересні 1997 року, я попивав каву в одному Інтернет-кафе в Аммані, столиці Йорданії. Кафе звалося “Книги@Кава” й було всього за кілька кварталів від чудово збережених руїн близькосхідного римського амфітеатру. Власник кафе Мадіан аль-Джазерах підійшов до мого столика, щоб представитися. Він наполегливо радив мені скуштувати кремовий банановий торт. “Чого саме цей торт?” – запитав я. “Просто, – пояснив він, – цей торт пече жінка замісника ізраїльського посла в Аммані.

“Цікаво, цікаво, – сказав я, – кремовий банановий торт в амманському Інтернет-кафе, спечений жінкою замісника ізраїльського посла! Мені це подобається”.

“Проте не всім це так подобається, – завважив власник. – Коли тамтешні фундаменталісти виявили, що банановий торт у цьому інтернет-кафе пече жінка ізраїльського дипломата, вони закликали бойкотувати цей заклад, аж поки банановий торт не викреслять з меню. І ще вони закликали бойкотувати весь місцевий Інтернет”. (Вочевидячки бойкот не вдався, бо банановий торт досі стоїть в меню!)

Отакі фундаменталісти – борці проти ідейно ворожих бананових тортів являють собою ще один різновид реакції проти глобалізації. Це реакція мільйонів людей, обурених тим, що глобалізація знеособлює народи, тицяє зроблений ізраїльтянами банановий торт в лице йорданським мусульманам, незрозумілими способами приводить чужинців до ваших домівок, стирає відмінності між культурами й безжально викорчовує оливкові дерева, які визначають ваше місце в цім світі й кріплять вас до рідної землі. Очевидна річ, що чимало людей готові або відмовитися від своєї культури заради американізовано-глобалізованої культури споживацтва, або химерним чином змішати обидві культури у своєму житті й світобаченні, вбранні й гастрономічних вподобаннях. Не варто недоцінювати здатність людей поєднувати непоєднуване. Якби не ця здатність, “Мак-Дональдс” та Дісней ніколи не зажили б такої всесвітньої слави. Утім, деяким людям не до душі химерні покручі. Деякі люди ладні стати до зброї, щоб захистити свою локальну культуру від культури глобальної. Їхній клич: “Ми не хочемо ставати глобальними. Ми хочемо лишитися локальними”. Ієрархія глобалізаторів – це міра поєднаности. Ієрархія фундаменталістів – це міра відособлености – від усього, крім власного єдиного джерела правди.

Така культурна реакція стає найнебезпечнішою тоді, коли вона йде біч-о-біч з іншими реакціями, – коли люди, економічно покривджені глобалізацією, єднаються з людьми, покривдженими культурно. Це явище найвиразніше видно на Близькому Сході, де фундаменталісти різних мастей вправно сплітають культурні, політичні та економічні реакції проти глобалізації в один прапор і один широкий політичний рух, що прагне захопити владу й накинути паранджу на всенький світ. Перший прапор алжирської опозиції – то був порожній мішок з-під манної крупи. Він мав символізувати відчай алжирських робітників, особливо молодих, що вже зневірилися знайти роботу. Проте поступово оті, що несли своїм прапором порожній мішок, скооперувалися з ісламськими фундаменталістами, що боролися проти прозахідного й світського алжирського режиму, і разом вони дали рішучий бій – під зеленим прапором ісламістів – усім тим, що хотіли під’єднати Алжир до системи глобалізації.

Обрання Беньяміна Нетаньяху прем’єр-міністром Ізраїлю в 1996 стало почасти політичною реакцією на проблеми мирних угод, підписаних в Осло, але не тільки. Це так само й культурна реакція проти глобалізації та інтеграції, – бо ж все це наслідки арабо-ізраїльського замирення. Ізраїльський учений-богослов Моше Гальберталь якось сказав мені, що сподівання Шимона Переса – що його, Шимона Переса, правнуки й правнуки Ясира Арафата “разом робитимуть мікрочипи”, – серйозно непокоять багатьох релігійних євреїв. Ці євреї бояться, що коли навколо Ізраїлю попадають стіни ґетто і країна асимілюється з Близьким Сходом, – так само, як американські євреї асимілювалися з Америкою, – то це завдасть непоправної шкоди юдейській вірі. Вони побоюються, що “Хай буде мир!” і “Будьмо юдеями!” не можна поєднати на ділі, – особливо тоді, коли мир вочевидь означає більше глобалізації, більше інтеграції, більше американських фільмів, аморальних телепередач та “Піцових хат”. Звідси й плакати, порозклеювані на стінах ортодоксально-юдейських кварталів напередодні виборів 1996-го: “Голосуй за Бібі. Він – надія юдеїв”. Однак в Ізраїлі культурна реакція проти глобалізації також злилася з економічною та політичною. Скоро-но укладено мирний договір з Йорданією, як ізраїльські текстильні фабриканти зробили логічний висновок і стали переміщати низькофахові робочі місця з ізраїльських промислових міст, таких, як Кір’ят-Ґат, на той берег, до Йорданії, де платня на порядок нижча, ніж в Ізраїлі. Ізраїльські текстильні робітники – не готові, ясна річ, працювати на заводі мікрочипів, що його саме споруджує в Ізраїлі корпорація “Інтел”, – раптом побачили, як їхня робота втікає до Йорданії. Цього б ніколи не сталося, якби не мир і не глобалізація. Робітники Кір’ят-Ґата занепокоїлися, дійшовши висновку, що “Хай буде мир!” і “Хай буде робота!” – це речі взаємовиключні; а що серед цих робітників чимало східних євреїв, то вони й віддали свої голоси вкрай ортодоксальній сефардійській партії, що противиться глобалізації через релігійні та культурні причини; для неї-бо насамперед “Хай прийде Месія!” Отак Месія, юдейство та безробіття злилися разом в один рух ненависників глобалізації.

Ясна річ, немає нічого поганого в тім, щоб будувати своє суспільство на підвалинах релігійних або звичаєвих цінностей. Це важливі оливкові дерева, хребет суспільства. Далеко не кожного, хто обстоює свої рідні цінності, слід вважати за лютого й запеклого фанатика. Та коли за всім цим стоїть не справжня духовність, а сліпа реакція проти глобалізації, то така любов до традицій часто обертається на сектантство, жорстокість та самозвеличення. І чим завзятіше ви плекатимете свою винятковість, чим рідше й плиткіше вмикатиметеся у світові мережі, тим далі ви відставатимете, а чим далі відставатимете, тим дужче вам кортітиме заховатися й відкинути зовнішній світ, відгородившись іще більшою винятковістю.

Не конче бути мусульманським або юдейським фундаменталістом, щоб записатися до лав реакціонерів проти глобалізації – проти сили, що робить нас чужинцями в нашому власному дворі. Реакція – це явище всесвітнє. 1996-го, подорожуючи Азією, я спостерігав за перебігом загальнодержавних виборів в Австралії, і мене вразило, наскільки вся тамтешня передвиборна кампанія була зав’язана довкола печива та купальників. Йшлося ось про що: Джон Говард, тодішній голова Австралійської консервативної партії, заявляв, що лейбористський уряд Пола Кітінґа, стараючись під’єднати Австралію до глобальної економіки й зробити країну відкритішою для чужоземних інвестицій, перегнув палицю, допустившись до того, що глобальним корпораціям вдалося перекупити більшість суто національних компаній, любих серцю австралійців, і тепер цими компаніями порядкують чужинці. Говард твердив, що австралійці втрачають свої символи, свою самостійність та самобутність – вони віддають усе це глобальним ринкам навзамін економічної вигоди. Як приклад він наводив те, що кондитерська фірма “Арноттс Біскітс”, чиїм печивом любить ласувати кожний австралійський школяр, тепер продана американській компанії, а новий власник – так і знай – почне щось хімічити з рецептом “глазурованих вон-вончиків” – знаменитого австралійського печива з алтею та кокосових горіхів. Те саме спіткало й відомі австралійські купальники “Спідо”, що їх – побивався Говард – також продано американській фірмі. Доля глазурованих вон-вончиків та купальників “Спідо” стала навіть темою одних передвиборних дебатів. Кінець кінцем такі от доводи “від оливкового дерева” допомогли Говардові вщент розбити свого залюбленого в Лексусах противника – Кітінґа.

Роком пізніше, навесні 1997-го, я їхав через лани й поля Індіани до університету Пердью. За кермом машини був тамтешній професор історії Джон Ларсон – чоловік знаючий і кмітливий. Коли ми проїздили повз містечко Лафаєт, я побачив на обрії величезний завод. “Це що таке?” – поцікавився я. “Це підприємство компанії “Субару”, – відповів професор, коли ми трохи наблизилися. – Цей завод, – додав він, – це перший досвід Індіани в ролі країни Третього Світу”.

“Що ви маєте на увазі?” – запитав я.

“В уявленнях мого покоління – покоління 1950-х, саме Америка подавала світові економічну допомогу, – пояснив Ларсон. – Ми провадили всю глобалізацію. Та коли японські автовиробники шукали місця, щоб збудувати завод “Субару”, вони прийшли сюди так самісінько, як американці приходять десь в Індію, й почали так само питати нас: “Чи ми дістанемо, що хочемо? Чи маєте ви стабільну робочу силу? Який ваш освітній рівень? Чи дадуть нам податкові пільги?” Провідники місцевої громади хотіли цих інвестицій так, що аж-аж-аж, проте дехто розсердився: “Хто такі ці японці, щоб питати про наше шкільництво?”

Коли “Субару” вирішила закласти в Лафаєті свій завод, хтось запропонував перейменувати шосе, що пролягає прямо перед заводом, і назвати його шосе “Субару” чи щось таке – на честь компанії, що дала роботу стільком місцевим жителям. “Та коли про це довідалася місцева Спілка ветеранів іноземних воєн, вони здійняли страшенний лемент, – розповів Ларсон. – Вони заявляли, що шосе нізащо не можна перейменовувати”. Хіба ви не знаєте, яким іменем воно назване? Це шосе зветься “Батаанським” – на пам’ять про півострів на Філіппінах, де тисячі американських солдатів, що попали в японський полон, полягли на марші смерти у квітні 1942-го.

“Представники “Субару” повелися дуже тактовно й сказали, що Батаанське шосе аж ніяк не варто перейменовувати, – вів далі професор Ларсон. – Відтоді люди вже цілком призвичаїлися до японців і добре до них ставляться. Японські керівники приїздять і від’їздять разом із своїми сім’ями. Їхні діти ходять до місцевих шкіл. От тільки суботами японські школярі відвідують свою школу, щоб не забувати рідної мови і щоб підівчити математику; бо їхні батьки вважають, що в наших школах математику легковажать”.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Схожі:

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconМузичне мистецтво ХХ століття
Українська народна пісня «Ой гиля, гиля…», Л. Ревуцький симфонія №2 І частина, М. Скорик «Гуцульський триптих», В. Барвінський. Прелюдія...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconОпис виховної системи класу
Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини І держави, але й випереджати...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУрок №17 прелюдія. Мета уроку
С. Рахманінова та Й. С. Баха вчити учнів розуміти інструментальну музику, аналізувати її зміст (утілені в ній почуття людини) та...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconДжордж гордон Байрон 1788-1824 Біографія та творчість Байрона
Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся,...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconАнатолій костецький все — як насправді
День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБіографія Джованні Боккаччо
Джованні померла. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в містечку Чертальдо. Батько його був флорентійським...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗарічненський районний відділ культури та туризму зарічненська центральна районна бібліотека серія: «Краєзнавство» незагоєна рана афгану
День виводу Радянських військ з Афганістану. День закінчення найдовшої І найкривавішої з усіх локальних воєн, що тяглася майже десять...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗміст робота з обдарованими дітьми-важлива ділянка роботи сучасної школи; Приклади І розв’язки нестандартних задач; Розв’язки рівнянь І систем рівнянь вищих степенів; Приклади самостійних І контрольних робіт вищого рівня
В цьому посібнику поміщені системи завдань, які можна розв’язувати з учнями додатково при вивченні тієї чи іншої теми. Також підібрані...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУ роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка