Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10



Сторінка18/24
Дата конвертації09.02.2018
Розмір6.64 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

Що говорять люди (або реакція проти реакції)

Взимку 1995-го мені довелося бути в Ханої. Щодня вранці я проходжався довкола пагод на озері Хоан К’єм, в самісінькім середмісті, і щоранку я cпинявся біля маленької в’єтнамки, що стояла, згорбившись, край дороги зі своїми кімнатними вагами. Вона пропонувала перехожим зважитися за невелику плату. І щоранку я платив їй долар і важився. Не тому, що хотів знати, скільки важу. Я й так це знав. (І наскільки пам’ятаю, її ваги були не то щоб дуже точні). Ні, маючи справи з цією пані, я робив свій внесок до глобалізації В’єтнаму. Як на мене, її неписане гасло було: “Хай що ти маєш, чи велике воно, чи мале, – продавай його, торгуй ним, міняй його, винаймай, роби з ним що хоч, щоб дістати зиск, поліпшити свій рівень життя й пристати до гри”.

Ця пані зі своїми вагами уособлює дуже важливу істину про глобалізацію – істину, якої частенько недобачають за розмовами про фінансових китів, грошовиті фонди та швидкісні мікропроцесори. Істина ж ось в чім: глобалізація виростає з низів, з вуличного рівня, з глибин людської душі й найпотаємніших людських бажань. Ясна річ, глобалізацію породили три демократизації: фінансів, інформації й технології, але в основі всіх цих демократизацій лежить незнищенне прагнення людини до кращого життя – життя, що дасть людині більше свободи самій вибирати, яким способом дороблятися достатків, що їсти, що одягати, де мешкати, де їздити, як працювати, що читати, що писати і чого вчитися. Глобалізація починається з тієї жіночки в Ханої, що стоїть на вулиці з кімнатними вагами. Ці ваги – її перепустка у Швидкий Світ.

Сьогодні в центрі Ханоя кожний метр хідника, здається, заповнений тими, хто щось продає: чи то з розстеленої на землі циновки, чи то з багажника автомашини, чи то розклавши товар на підвіконнях біля вітрин. Кожен метр проїзної частини заполонили люди, що обміняли свої сандалі на велосипед, велосипед на моторолер, моторолер на малолітражну “Хонду”, “Хонду” на соліднішу “Тойоту”, а “Тойоту” – авжеж, авжеж – часом на сякий-такий “Лексус”. Ми звикли говорити про глобалізацію як про щось зовнішнє, до чого країна повинна під’єднатися, або щось нав’язане країні згори, і через те часто забуваємо, що в основі глобалізації, в самому її серці, є ще й потужний рух простих людей, кожного з нас.

Це пояснює, чому поряд із реакцією проти всіх бід і клопотів, що приносить глобалізація, ми, прислухавшись, можемо почути гомін простих людей, що вимагають для себе всіх благ нової системи. Це гомін багатьох мільйонів робітників, що їх глобалізація збила з ніг і потоптала, та вони все одно підвелися і, обтріпавши з себе пилюку, знову стукають у її двері, намагаючись потрапити до системи. Коли дати їм бодай півшансу – черепахи не схочуть залишатися черепахами, ті, що відстали, не схочуть далі плентатися у хвості, а ті, що мало знають, захочуть знати більше. Вони хочуть бути левами або газелями. Вони хочуть знайти собі місце в системі, а не зруйнувати її.

Якось я побував у Ріо-де-Жанейро саме під той час, коли бразильський уряд вирішив приватизувати державну телефонну компанію “Телебрас”. У Ріо відбулася велика вулична акція протесту проти приватизації. І мене вразило ось що: наступного дня бразильська газета “О Ґлобо” надрукувала інтерв’ю з одним демонстрантом. Його спитали, чого він взяв участь в акції. Той відповів, що прийшов на демонстрацію, бо: “Я гадав, це допоможе мені знайти роботу”. Бідолаха не мав нічого проти глобалізації. Він просто хотів своєї пайки.

Люди ладні терпіти через глобалізацію набагато більші нестатки, ніж ми можемо собі уявити, – почасти тому, що російські шахтарі, мексиканські селяни та індонезійські робітники певною мірою розуміють: у них немає інших варіантів, окрім як розігнатися й наздогнати Швидкий Світ, а почасти й тому, що багато з них не хоче ніяких інших варіантів. Безперечно, коли ринкові сили геть знахабніють, – коли люди побачать, що система збожеволіла і зв’язок між тяжкою працею й кращими умовами життя перервався, так що жодне затягання пасків, жодні, хай які болісні реформи не допоможуть їм відхопити свою пайку, – тоді система опиниться у великій небезпеці. Та ми ще не дійшли до цієї межі – поки що.

Згадайте про російських робітників, що після падіння комунізму тижнями й місяцями не діставали платні. Чому вони не спалили Кремля? Бо вони вже грали в цю гру раніше, і нічим добрим це не скінчилося. Цим разом вони хочуть чогось іншого – достатків, свободи, широких можливостей – і готові приносити заради цього неймовірні жертви. 1998 року мій приятель, російський економіст, розповів історію, що запала мені в пам’ять: про те, як один танкіст у якомусь містечку за Уралом приїхав своїм танком до мерії і зажадав, щоб йому виплатили всю давно заборговану заробітну платню. Коли перелякані городяни обступили танк і запитали водія, чи він бува не надумав висадити в повітря мерію разом з мером, той відповів: “Ні, зовсім ні, я приїхав сюди на танку, бо не мав грошей на таксі, а від моєї військової частини до міста ніякий інший транспорт не ходить”. Танкіст просто хотів дістати зароблене.

Справді, хоч яке сум’яття приносить цей глобальний капіталізм у суспільство, проте поширення капіталізму піднесло життєві стандарти вище, швидше і для більшої кількости людей, ніж це було коли-інколи в історії. Капіталізм допоміг багатьом біднякам вельми швидко перейти в середній клас. Тим-то, хоч прірва між багатіями й злидарами дедалі ширшає, – бо переможці в теперішній системі глобалізації справді вихоплюються далеко наперед і нікого не пускають до свого гурту, – однак рівень того “дна”, де перебувають бідняки, в багатьох країнах світу невпинно підіймається. Іншими словами, хоч відносна бідність і зростає, абсолютна бідність в багатьох країнах світу тепер зменшується. Як повідомляє звіт ООН про розвиток людства, за останні п’ятдесят років бідність зменшилася більше, ніж за попередні п’ятсот. Країни, що розвиваються, за останні тридцять років подолали той самий шлях, що розвинений світ пройшов за ціле минуле століття. З 1960 року помітно знизився рівень дитячої смертности, недоїдання та неписьменности, поширився доступ до питної води. За порівняно короткий час ті країни, що найширше розчинили двері перед глобалізацією, як-от Тайвань, Синґапур, Ізраїль, Чилі та Швеція, змогли досягти життєвого рівня, співмірного з тим, що мають Америка або Японія. В таких країнах, як Таїланд, Бразилія, Індія чи Корея, значно поповнилися лави середнього класу, і причиною цього, почасти, також глобалізація.

Зважмо на таку ось статтю з журналу “Економіст” (8 січня 2000 р.):

СТЕРЕЖІТЬСЯ: транснаціональні компанії оскаженіли, вони нищать робочі місця, зрізають платню і взагалі доводять до руїни місцеві економіки. Принаймні так твердять критики глобалізації. Однак тверезий погляд на цифри говорить щось зовсім інше, як видно з нового масштабного дослідження, проведеного заходом ОЕСР (Організації економічного співробітництва й розвитку) – першої, що взялася докладно оцінити внесок іноземних фірм у національні економіки.

Факт перший: іноземні фірми платять своїм працівникам більше від пересічної платні в країні, – і розрив зростає. В Америці, приміром, 1989-го іноземні фірми платили на 4 відсотки більше, ніж місцеві; 1996-го вони платили вже на 6 відсотків більше.

Факт другий: в більшості країн іноземні фірми створюють робочі місця швидше, ніж їхні місцеві колеґи. В Америці кількість зайнятих на іноземних фірмах за період з 1989-го по 1996-й рік зростала на 1,4 відсотка річно, тоді як на місцевих фірмах за той самий період – тільки на 0,8 відсотка річно. І в Британії, і в Франції кількість робочих місць на іноземних фірмах рік повз рік зростала на 1,7 відсотка; на місцевих навпаки – падала на 2,7 відсотка. Тільки в Німеччині та Голландії траплялося, щоб іноземні фірми звільняли працівників.

Факт третій: іноземні фірми витрачають величезні кошти на проектно-конструкторські й науково-дослідні роботи (ПНР) в тих країнах, де вони інвестують. 1996-го видатки іноземних фірм становили 14 відсотків загальних витрат на ПНР у Америці, 19 відсотків у Франції і красномовні 40 відсотків у Британії. До того ж у багатьох країнах іноземні фірми витрачають на ПНР більшу частку своїх обігових коштів, ніж місцеві. В Британії, наприклад, іноземні фірми витрачали на ПНР 2 відсотки обігових коштів, а місцеві – тільки 1,5 відсотка.

Факт четвертий: іноземні фірми зазвичай продають більше товарів на експорт, ніж місцеві. 1996-го іноземні фірми в Ірландії вивозили 89 відсотків своєї продукції, тим часом як місцеві – тільки 34 відсотки. У Голландії ця різниця становить 64 відсотки проти 34, у Франції – 35,2 проти 33,6, у Японії – 13,1 проти 10,6. Щоправда, виняток Америка, де місцеві фірми продають за кордон 15,3 відсотка продукції, а іноземні – тільки 10,7.

Переваги іноземного інвестування ще наочніші в бідних країнах ОЕСР. Візьмімо хоча б Туреччину. Платня на іноземних фірмах на 124 відсотки вища за середню; кількість їхніх працівників зростає на 11,5 відсотка річно (проти 0,6 відсотка на місцевих фірмах); їхні витрати на ПНР вдвоє більші, ніж на місцевих фірмах.

Отже, не дивно, що поряд з активною реакцією проти глобалізації ми чуємо гомін простих людей, що хочуть більше глобалізації, хочуть прилучитися до системи, і цей людський гомін тримає реакцію в належних рамках. Щоб зрозуміти це, вам не конче бути політологом. Все, що треба, – це перейтися вулицею в першій-ліпшій країні, що розвивається. Спитайте, що говорять люди.

Ви зустрінете Чанокпат Пітакванокун, сорокарічну таїландську китаянку, що продає цигарки та запечені в тісті яблука з невеличкої ятки в центрі Бангкока. В грудні 1997-го, коли уряд позакривав більшість фінансових домів країни, я саме мешкав у готелі там неподалік. І якось я попросив перекладача з “Нью-Йорк Таймс” скласти мені компанію і разом перейтися містом, щоб довідатися думку вуличних торговців про останні події. Першою нам трапилася саме Чанокпат. Я запитав її: “Як ваш бізнес?”

– Зменшився відсотків на сорок, а то й наполовину, – скрушно відповіла вона.

Я поцікавився, чи чула вона щось про Джорджа Сороса, мільярдера і керівника інвестиційних фондів. Саме Соросові тоді закидали, що своїми спекуляціями на азійських валютах він спровокував їх падіння.

– Ні, – відказала вона, похитавши головою. Вона ніколи не чула про Сороса.

– Гм, – сказав я, – можна, я запитаю вас ще щось? Чи ви знаєте, що таке фондова біржа? – запитав я.

­– Так, – відповіла вона, не вагаючись. – Я маю акції Бангкоцького і Азійського банків.

– Якого це дива ви вирішили купити банківські акції? – запитав я.

– Всі мої родичі покупували акції, тож і я так зробила, – відповіла вона. – Я купила акції цих банків. Тепер, правда, вони вже мало чого варті.

Тієї миті я опустив очі й помітив, що вона боса. Може, вона й мала якесь взуття, але цим разом стояла на вулиці босоніж. Я не міг не сказати собі: “Вона не має що взути, освіти в неї – якихось п’ять класів, але вона власниця банківських акцій на тайській фондовій біржі”. Я запитав себе: Що ж вона робитиме? Який її інтерес? Чи піде вона на чолі демонстрації палити офіс МВФ, бо Фонд накидає Таїландові всі ці економічні реформи? Чи, може, ставши тепер частиною системи, вона налагодиться працювати ще тяжче, заощаджувати ще більше і складати ще більші жертви, хоч би й на вівтар МВФ, аби тільки Фонд допоміг відживити тайське господарство? Щось підказує мені, що вона обере другий варіант.

Ви зустрінете Теера Путракула, що очолює в Таїланді великий взаємний фонд. Якось я спитав його, чи сподівається він ворожої реакції проти західних та американських банкірів, що можуть прийти й поскуповувати тайські банки та фірми, скориставшись тим, що тутешня валюта тепер неймовірно дешева і багато фірм лежить на лопатках. Теера, на мить замислившись, розповів мені про один випадок: Кілька тижнів перед тим його товаришеві вкрали гаманець. У гаманці були кредитні картки чотирьох банків: американського “Амерікан Експресс” і трьох таїландських. Він одразу ж подзвонив до “Амерікан Експресс” і трьох тайських банків та й повідомив, що сталося. В “Амерікан Експресс” його запитали, чи не хотів би він, щоб того самого дня посильний на моторолері доставив йому нову картку. Від тайських банків він досі не дістав відповіді.

“Отож, – сказав Теера, – запитайте себе: Чи матиме мій товариш щось проти, коли “Сітібанк” прибере до рук ці тайські банки й запровадить там стандарти на рівні ‘Амерікан Експресс’?” Чи це образить його національну гордість? Можливо, але образа минеться, тільки-но ці банки почнуть наймати нових працівників і працювати так само ефективно й прибутково, як “Сітібанк” чи “Амерікан Експресс”.

Ви зустрінете Ліліан, 32-річну бразилійку, соціального службовця, що мешкає в фавелі, нетрях Ріо-де-Жанейро, і працює в міській адміністрації. Вона показала мені дитячий садок посеред фавели і між іншим розповіла, що їй довелося роками збивати гріш до гроша, щоб тепер вона могла забрати звідси свою сім’ю. І тепер, нарешті вирвавшись з фавели у Швидкий Світ, вона найменше хотіла б, щоб цей світ запався, дарма що до нього так непросто втрапити. Вона сказала мені: “Коли я була молодша, всі наші сусіди з фавела сходилися дивитися телевізор в один дім. Тепер я переїждаю в місце, звідки мені треба добиратися на роботу півтори години, а не двадцять хвилин, як раніше, зате там не фавела і там немає злочинности. Я переїжджаю заради своїх дітей, бо там немає наркоторговців. Я заробляю шістсот реалів за місяць. Тепер я можу купити телефон. Тепер наш дім побудований з цегли, не з дощок, а наприкінці місяця в мене ще залишається трохи грошей, щоб відкласти про чорний день. Коли в країні лютувала інфляція, ніхто не міг нічого купити в кредит, бо через інфляцію процент на позики був надто високий. Сьогодні навіть бідні люди мають телефон, мають кабельне телебачення. Навіть у найбідніших домівках є електрика. Я маю майже все те саме, що й заможні люди. Тепер ми може й нарікаємо на якість послуг, що надають телефонні або енергетичні компанії. Але раніше ми нічого цього не мали, тож не мали й на що нарікати”.

Ви зустрінете Фатіму аль-Абдалі, кувейтського спеціаліста з охорони довкілля. Їй належить найпопулярніше інтернет-кафе в Ель-Кувейті, “Кавова долина”, де ви можете сьорбати каву з молоком і одночасно нишпорити по Мережі. Фатіма, хоч вона й вчилася в Америці, носить паранджу, знак мусульманської побожности. Втім, під паранджею – людина абсолютно сучасна. В Кувейті я читав лекцію про глобалізацію, і вона сиділа серед моєї авдиторії. Згодом вона підійшла й запросила мене відвідати її кафе та побалакати зі студентами. Кафе розміщене в міському торговельному центрі. Ми сіли за крайній столик, і я сказав їй: “Знаєте, я чогось не доберу. Розтлумачте мені, будь ласка. Ви закриваєте лице паранджею, тож ви явно релігійна людина, але ви навчалися в американському університеті й сьогодні ви заводите в себе в країні Інтернет. Я не дуже розумію, як можна все це поєднати”.

І ось що вона відповіла: раніше в арабський світ багато разів вторгалися чужинці, приносячи з собою чужі впливи й чужі технології. Сьогодні, каже вона, триває ще одне таке вторгнення. Однак на цей раз вона хоче приборкати це вторгнення замість того, щоб вторгнення приборкало її. Вона хоче накрити паранджею Інтернет і допевнитися, що молодь, яка зачащає в її кафе, використає Мережу як слід. Така спроба гідна захоплення. Замість лаяти й батожити Інтернет, краще взяти його до своїх рук.

“Ідея інтернет-кафе виникла в мене три роки тому, – розповідала вона 1997-го. – Я розуміла, що рано чи пізно все це прийде до нас і якщо не я, то хтось інший неодмінно відкриє таке кафе. Я розважила, що Інтернет можна певною мірою контролювати. Треба розповісти людям про його добрі сторони, погодити його з нашою власною культурою, а не чекати, доки він вторгнеться й заполонить нас. Ми прийняли й засвоїли його, й тепер на нашій веб-сторінці ми обережно зачіпаємо деякі питання про права жінок в ісламському світі”.

Фатіма запросила до нашої розмови кількох студентів з Кувейтського університету. Один з них мимохідь завважив, що в університеті недавно відбулися студентські вибори і кандидати-ісламісти зазнали нищівної поразки від незалежних, ліберальних та світських партій. В арабських країнах студентські вибори дуже важливі, бо вони відбуваються в атмосфері найбільшої свободи, а отже, найкраще відображають суспільні настрої або принаймні настрої молоді. Я запитав Абделя Азіза аль-Сахлі, 21-річного студента, що вчиться на інженера-зв’язківця, як сталося, що ісламістів спіткав такий розгром. “Ісламісти більше не справляють такого аж враження, – сказав він. – Світські партії багато допомагають нам в різних дрібницях студентського життя: щось скопіювати на ксероксі, відіслати е-мейл, дістати книжки в бібліотеці, дешево запаркувати авто. Суспільство сьогодні не таке ідеологізоване. Нам треба думати про роботу”.

Ви зустрінете двох моїх австралійських друзів, соціологів Анну та Джерарда Гендерсонів. Якось Гендерсони зайшли провідати мене у Вашинґтоні й розповіли мені про свою доньку, що навчається в австралійському університеті: “Нашій дочці, Джоанні, двадцять один рік, – розповідає Джерард. – Одного дня вона й дівчина, що мешкає разом з нею на квартирі, дістали листа від австралійської телефонної компанії “Телстра”. Лист повідомив, що третина компанії підлягає приватизації і кожен домовласник, який користується послугами “Телстри”, має право придбати пакет акцій. Дочка подзвонила нам і запитала, чи варто купувати ці акції, й ми сказали, що варто. І вона пристала на цю пропозицію. Джоанна мала небагато грошей, – одна акція коштувала три австралійські долари, й вона купила три сотні. Дочка ще навіть не має постійного заробітку. Скінчивши навчання, вона може стати бібліотекаркою, вчителькою або просто доброю і старанною працівницею. Джоанна єдина в нашій родині пристала на пропозицію “Телстри”. Працівники “Телстри” викупили мало не 90 відсотків виставлених на продаж акцій, і відтоді стали не такі войовничі. Люди усвідомлюють, що це важливо, що акції – це не абищо. 1996-го консерватори скористалися антиглобалістськими доводами, щоб повалити лейбористський уряд Пола Кітінґа, а тоді самі стали робити те, на що нападалися. Альтернативи немає, хіба що ви хочете повертати назад. Кілька років тому моя донька пішла б на демонстрацію проти глобалізації, але три сотні акцій “Телстри” – на більше їй не стало грошей – раптом зробили її зацікавленою в подіях на Волл-стрит, бо ж тепер це зачіпає її також”.

Ось що говорять люди...

Якби оті вчені мужі, що нападаються на глобалізацію, більше помізкували не над тим, як розвалити систему, а над тим, як її використати, вони б затямили те, що вже давно знає чимало цих простих людей: що глобалізація спроможна усувати проблеми так само легко, як і створювати. Та чи може вона зарадити найголовнішій проблемі? Глобалізація, поширення Інтернету й інших сучасних технологій – чи має все це хоч якесь значення для тих, що нидіють на самому дні, – для 1,3 мільярда людей, що досі живуть за долар на день?

З цього приводу написано багато політкоректних нісенітниць. Критики глобалізації вишукують різноманітні статистичні дані й стверджують, що дев’яносто чи скільки там відсотків людей не мають телефону або ніколи ним не користувалися. Відтак, доводять вони, глобалізація й поширення Інтернету нічого не означає й не може означати для таких людей, – все це тільки поглиблює розкол між ними й рештою світу. Такі доводи цілковито нестійні.

По-перше, вони хибні вже на рівні технології. Якщо на 2000 рік, може, й правда, що більшість жителів планети ніколи не користувалися телефоном, то це вже не буде правдою 2005-го, а 2010-го зовсім відійде в історію. Як оцінюють телекомунікаційні фірми, на 2005 рік понад мільярд людей матиме дешевий і догідний вихід в Інтернет – чи то через мобільний телефон, чи то через пейджер, чи то через кишеньковий комп’ютер. На 2010 таких людей стане вже три мільярди. Оскільки на планеті є всього-но мільярд сімей, та й такі от пристрої стають дедалі дешевші, то немає причин, щоб більшість бідняків не могли дістати вихід онлайн. (Мій приятель-інженер обчислив, що 2010 року, коли геть усякий електронний пристрій буде пристосований під програмне забезпечення і ввімкнений онлайн, в мережі працюватиме десь 100 мільйонів тостерів).

Тому питання треба ставити інакше: якщо ці технології зробляться так широко доступні, то чи зможуть вони якось зарадити в боротьбі з бідністю, зробивши те, чого не змогли зробити попередні технологічні стрибки? Ставлячи питання таким чином, я зовсім не хочу сказати, що технології або їх брак – це і є той вирішальний чинник, що допоможе побороти бідність. На ділі найважливіший чинник – це те, як управляють суспільством. Стабільне політичне, правове й економічне середовище, сприятливе для підприємництва, середовище, де людина може вільно розпочати власне діло й працювати дедалі ефективніше, – ось універсальна умова дійової боротьби з бідністю. Нобелівський лавреат з економіки Амартья Кумар Сен у своїй видатній книзі “Розвиток як свобода” переконливо показав, що свобода, спроможність людини вільно визначати своє життя – це не тільки найефективніше знаряддя, щоб побудувати здорове й розвинене суспільство, але й остаточна мета всякого суспільства. Коли дати біднякові якісь засоби в політично деформованому середовищі, такому, як Ліберія чи Бірма, нічого не станеться. Та коли дати біднякові ті самі засоби в досить стабільному й вільному середовищі, може статися чимало. Тим-то, як відзначає Сен, в демократичних країнах з багатопартійною політикою та вільною пресою ніколи не наставав голод, – не виняток і теперішня Індія. “Політична свобода, – пише Сен, – дає найвразливішим верствам населення право на голос, тобто право вимагати й діставати поміч в часи несподіваної кризи”.

Бідні країни, такі, як Кенія чи Замбія, плентаються позад всіх зовсім не через те, що глобалізація не змогла їм зарадити. Вони самі не змогли дати собі ради, не запровадили бодай мінімальних політичних, економічних та правових реформ, щоб скористатися перевагами глобалізації. Процвітання не втекло від них, просто вони не зробили правильний вибір, щоб процвітання залишилося з ними. Такі країни, як Уґанда, Польща або Південна Корея, зробили правильний вибір і тепер пожинають плоди. Якщо ж якійсь країні ніяк не дається економічний розвиток, – то не тому, що дорога надто крута, а тому, що мотор надто іржавий.

Тепер ми можемо ще ясніше виокремити ключове питання. Чи є в глобалізації щось, що може дати людям більше свободи й одночасно полегшити страждання бідних так, як цього не могли зробити всі попередні системні переміни й технологічні стрибки? На обидва питання треба відповісти ствердно. В розділах 9-му й 10-му я вже спробував показати, яким чином глобалізація допомагає запровадити кращий, відповідальніший уряд, і дає окремим особам, організаціям активістів та компаніям набагато більше можливостей, щоб стати форматорами нового світу без стін. Прикметно, що бідні вже починають усвідомлювати й використовувати цей шанс. І хоч яка безжалісна нова система, вона все ж дає тим, кого потоптала, можливість розповісти світові про свій біль або навіть поєднати сили і вжити якихось заходів.

Завдяки Інтернетові, приміром, світ може чути голос не лише кількох великих медіа-конгломерацій. Тепер практично кожен може промовляти перед усім світом. Я зрозумів це після розмови з Чандрою Музафаром, головою малайзійської правозахисної організації під назвою “Міжнародний рух за справедливий світ”. Я зустрівся з цим шляхетним малайзійським мусульманином у його скромному офісі на околиці Куала-Лумпура. Я заздалегідь налагодився слухати, як він ганитиме глобалізацію від імени всіх тих, що залишилися за бортом і що їхні права його організація так ревно обстоювала. Та мені довелося почути набагато проникливіші й цікавіші речі.

“Я не вважаю, що глобалізація – це просто новий колоніалізм, – сказав Музафар. – Хто так твердить, той не бачить суті цього явища. Все не так просто. Озирніться довкола. Внаслідок глобалізації деякі елементи культури периферійних народів тепер проникають до Европи й Америки. Улюблена страва британців сьогодні – це не риба і не чипси, а карі. Воно для них більше не екзотика. Але не про карі мова. Навіть на рівні ідей сьогодні є певне зацікавлення, скажімо, різними релігіями. Тому, хоч є оця панівна сила – американізація, є також і побічна течія в іншому напрямі… Тепер інші мають змогу обстоювати свою позицію через Інтернет. Іран, приміром, активно під’єднується до Інтернету. Іранці дивляться на нього як на засіб поширювати свої погляди. Завдяки Сі-ен-ен світ дізнається про те, що коїть Махатір у нас у Малайзії. Кампанія за те, щоб заборонити протипіхотні міни, розпочалася саме в Інтернеті. Ось скільки влади може дати глобалізація нечисленним і, здавалося б, малосильним активістам. Неправильно казати, що це дорога в один бік, треба бачити всю складність цього явища. Люди мислять і діють на різних рівнях. На одному рівні вони бідкаються про ті кривди, що чинить їхньому суспільству американізація. Та придивишся ближче – а вони обговорюють проблеми американізації в якімсь “Мак-Дональдсі”, разом із своїми дітьми, що навчаються в Штатах”.

Все це слушно і щодо найрозвиненіших суспільств. Журнал “Форбс” – а він навряд чи переймається проблемами усяких там невдах – в липні 1998 року надрукував дуже гостру статтю з приводу скандального повідомлення компанії “Тайм Ворнер – Сі-ен-ен”. 7 червня 1998 року Сі-ен-ен повідомила, що під час війни в Лаосі в 1970-му американські зелені берети труїли перекинчиків нервово-паралітичним газом. Тільки-но програма вийшла в ефір, як ветерани американської армії заявили, що це так зване викриття про операцію “Ходовий вітер” побудоване на брехливих відомостях і непевних джерелах. Попри численні скарги всесвітня агенція новин Сі-ен-ен відмовлялася спростувати повідомлення. (Всесвітні агенції новин не просять вибачення ні в кого, не то що в купки відставних солдатів).

“Тайм Ворнер” сподівалася, що з часом гнів уляжеться, – пише “Форбс”. – Однак ветерани затялися на своєму й вирішили використати Інтернет – єдине доступне їм знаряддя боротьби. Якби не Інтернет, вони потратили б місяці на те, щоб розкопати потрібні факти, – а за кілька місяців правда вже нікого не обходитиме. “Завдяки Інтернетові я зміг за три дні зробити те, для чого продюсерові Сі-ен-ен Ейпріл Олівер знадобилося вісім місяців,” – сказав генерал-майор ВПС (у відставці) Перрі Сміт, військовий консультант Сі-ен-ен, що покинув канал на знак протесту проти цих інсинуацій і потім допоміг їх спростувати. Сміт розповів, що тої ночі, коли програма вийшла в ефір, він начеркав кілька питань про те, що ж справді діялося в Лаосі. Просто натискаючи кнопки, він розіслав ці питання понад трьомстам своїм найкращим інформаторам – “це мій електронний мозковий фонд,” – пояснив Сміт. “Незабаром посипалися електронні листи”. Операція “Ходовий вітер” була цілком таємна, тож якби ветерани стали чекати, поки пентагонівські бюрократи вирішать, розсекретити чи ні потрібні матеріали, то галас довкола історії вщух би. За допомогою електронної пошти – а сьогодні вона майже безплатна – ветерани змогли самотужки зібрати свідчення солдатів, що брали участь у тих подіях, і вже за кілька днів поставити Сі-ен-ен перед неспростовними фактами.

Кінець кінцем озброєні електронною поштою ветерани, що живуть на свою пенсію, примусили таку персону, як президент Сі-ен-ен Рік Каплан, вийти в ефір свого власного каналу і, мов загнаний олень у світлі прожекторів, відхрещуватися від власної історії, знов і знов принижено просити вибачення, намагаючись зберегти своє крісло й хоч трохи відновити довіру слухачів. Підсумковий рахунок: ветерани з Інтернетом – один. “Тайм Ворнер – Сі-ен-ен”, найбільша в світі медіа-конгломерація – нуль.

Справді, Інтернет і глобалізація здатні принести – і вже приносять – більше свободи слова і більше прозорости в урядових справах. Та чому я вважаю, що вони могли б якимось особливим чином допомогти бідним боротися з бідністю? “Тому що Інтернет має більші масштаби, ніж усяка інша технологія, – каже Алан Гаммонд, провідний науковець Світового інституту ресурсів. – Одна веб-сторінка, перекладена мовами гінді, китайською, іспанською та суахілі, має два мільярди потенційних користувачів. Вона може допомогти людям, навіть найбіднішим, знайти свій шлях до кращого життя”.

Візьмімо один тільки приклад – історію банґладешо-американського банкіра Ікбала З. Квадіра. “На початку 1993 року, – розповідає він, – я працював на одній нью-йоркській інвестиційній фірмі. Ми з моїми колегами працювали над одними й тими самими звітами, й нам доводилося до неможливости часто обмінюватися комп’ютерними дискетами. Коли наші комп’ютери з’єднали простенькою мережею і ми позбулися тієї тяганини з дискетами, робота із звітністю пішла жвавіше, стала простішою, та й ми, маючи більше часу, змогли ставитися до справи творчо. Це нагадало мені про моє перебування на селі під час війни за незалежність Банґладеш 1970 року. Війна почалася в містах, і моїй родині довелося шукати притулку в одному досить глухому селищі. В тих краях не було жодних засобів сполучення, за винятком двох моторних човнів, що перевозили вантажі й пасажирів між двома містами і мали в цім селищі проміжну зупинку. Кілька місяців через бойові дії човни не ходили. Коли рейси поновилися, це зараз-таки позитивно позначилося на житті селища. Фермери й рибалки змогли дорожче продавати свій товар. Торговці з міста почали довозити багато всього на торг. Зміни на краще так впадали в очі, що навіть я, тринадцятирічний, не міг не помітити. До того ж, поки човни не ходили, мені довелося згаяти цілий день на ходіння між селами. Мої батьки послали мене в одне село, кілометрів за десять, щоб я взяв у тамтешнього аптекаря деякі ліки. Вийшовши зрання, я прийшов туди аж пополудні, та й то тільки затим, щоб довідатися, що аптекар поїхав до міста поповнити свої запаси. Додому я повернувся вже надвечір. Тож коли 1993-го в мене в офісі з’явилася комп’ютерна мережа, я побачив змарнований день 1971 року в новім світлі. Зв’язок дозволяє вам працювати дедалі ефективніше чи то в сучасному офісі, чи то в глухому селі. Зв’язок відкриває нові й нові можливості, роз’єднаність позбавляє геть усяких.

“Якщо зв’язок додає вам ефективности, а ефективність – це значить гроші, – міркує Квадір, – то він може стати зброєю проти бідности. Як же ж стояли справи на цім фронті боротьби проти бідности в моїй рідній країні, в Банґладеш, тоді, 1993-го? Дослідження показали, – хоч я це й так знав, – що Банґладеш перебивається майже без телефонних ліній, і залишалося тільки дивуватися, скільки людської енергії витрачається намарно в цій 120-мільйонній країні. На тисячу людей припадало два телефони, а в сільських районах, де проживало понад сто мільйонів людей, телефонів не було зовсім. Це був тривожний сигнал, надто коли взяти до уваги, що сучасні засоби зв’язку, як-от Інтернет або електронна пошта, починали тоді перетворювати навіть зрілі економіки, такі, як американська. Саме під той час пішли чутки, що 1994-го уряд Банґладеш збирається видавати ліцензії операторам мобільної телефонії. Ця новина надійшла вельми до речі. Щоб забезпечити зв’язком сільські райони, я мав підійти до справи по-новому. Я вирішив створити телефонну компанію – компанію мобільної телефонії, а такій компанії потрібна державна ліцензія. Часу лишалося обмаль. Знайти комерційні інвестиції на телефонізацію сільського Банґладеша виглядало справою вкрай непростою, але я знав, що мусить бути якийсь вихід. Якщо “зв’язок – це гроші,” то має знайтися спосіб повернути частину цих грошей на те, щоб оплатити конче потрібні інвестиції. Я думав не про те, скільки витратить сільська громада на телефонні послуги, а передовсім про те, скільки вона заробить завдяки цим послугам. Селяни платитимуть за телефонні послуги з того прибутку, що від цих послуг матимуть”.

Але з чого почати?

“Обнадійливим проблиском в такій невеселій ситуації стала одна компанія під назвою “Ґремін Банк”, – розповідає Квадір. – Цей мікропозичковий банк мав 1100 відділень і 12000 працівників, охопивши своєю діяльністю близько 35000 сіл. Зазвичай банк діяв так: якась жінка брала позичкою без застави доларів двісті, щоб купити, скажімо, корову. Корова давала їй молоко, вона продавала набіл сусідам, заробляючи таким чином на прожиток, і потрохи віддавала борг. Цей процес допомагав навіть найбіднішим серед бідних зіп’ястися на рівні ноги. Як на мене, зв’язок міг би відігравати таку саму роль. Я запропонував, щоб мобільний телефон був наче корова, – принаймні з погляду банкірів-позикодавців. Жінка може позичити ті самі двісті доларів, придбати мобільний телефон і продавати телефонні послуги, ходячи поміж селянами від хати до хати. Так вона зможе прогодувати себе й повернути борг. Моя пропозиція зацікавила Мухаммада Юнуса, видатного засновника “Ґремін Банк”. Саме він і допоміг мені здійснити мої наміри. Він заохотив мене ближче дослідити можливості цієї справи, тож на початку 1994 року я покинув свою роботу в інвестиційній фірмі й переконав Джошуа Мейлмана, соціально свідомого американського інвестора, разом зі мною створити в Нью-Йорку компанію.

Як наслідок за два роки постала комерційна фірма: товариство з обмеженою відповідальністю “Ґремін Фон”, що надає послуги мобільної телефонії в містах і селах Банґладеш. Відділ “Ґремін Банк”, добираючи жінок-операторів сільського телефону, дивився на списки попередніх клієнтів банку. І якщо жінка виявила певне вміння вчитися нового, вона мала більше шансів дістати кредит. Інший чинник – це розміщення її хати: ми віддавали перевагу тим, що жили в центрі села. “Ґремін” також перевіряв, щоб принаймні один з членів родини знав англійські літери й цифри. Середній денний заробіток телефонного оператора становив два долари, і це переконливий доказ того, що телефон – штука потрібна й зисковна. Траплялося багато дивовижних прикладів, як після появи телефону селяни починали мислити й працювати по-новому. Скажімо, одна пані вирішила розводити курчат на продаж. Раніше вона за це не бралася, боячись, що коли курчата раптом захворіють, вона не зможе вчасно викликати ветеринара. Інший чоловік вирішив, що почне вирощувати банани, – бо тепер він міг дізнаватися поточні ціни і відповідно постачати на ринок більше чи менше товару. Одна жінка, вчасно викликавши лікаря, змогла врятувати свою дитину, що мала сильну гарячку. Емігранти з Банґладеш, що розбрелися по всіх усюдах, шукаючи роботи, тепер можуть подзвонити додому, довідатися, як поживають їхні рідні, й пересвідчитися, що вислані додому гроші справді дійшли за призначенням. Навіч також великий соціальний ефект. Коли найбідніші жінки на селі тримають у своїх руках засоби глобального спілкування, – це підриває міцно закорінений соціальний поділ. Навіть порівняно багатий поселянин мусить іти до цієї бідної жінки, щоб дістати потрібні послуги”.

Квадір каже, що цей досвід став йому доброю наукою. По-перше, він побачив, що цифрові технології повинні створювати простір для нового мислення, нові моделі бізнесу, що годилися б для бідних країн. Проте в цих країнах треба створити організації, що несли б цю технологію простим людям, щоб ті своїми силами долали свою бідність. Саме це й зробила “Ґремін Фон.” По-друге, він переконався, що така річ, як “економічний розвиток”, неможлива без підприємництва. Підприємництво – це наймогутніша сила, яка може піднести країну до великих достатків, а Інтернет і глобалізація якраз і дають навіть найбіднішим банґладешцям нагоду стати підприємцями.

“Оскільки бідні країни вже за визначенням мають великі маси бідної людности, вони повинні цінувати енергію бідних як один з найголовніших рушіїв, здатних повести країну вперед, – підсумовує Квадір. – Іншими словами, для жінки-оператора телефон може стати наче дійною коровою, але для всього села – він мов кінь, що витягне селян з трясовини бідности”.

Всі оці історії вчать нас, що хоч глобалізація і створює глибоке почуття відчуження (бо влада зосереджується на дедалі абстрактніших рівнях, і тепер на неї не просто важко впливати – її годі й розгледіти), однак ця система може чинити й цілком протилежне. Глобалізація може сягати своїм корінням місцевого рівня, даючи найвразливішим людям небачених сил, можливостей і засобів, вперше дозволяючи їм самим стати форматорами.

Такі історії допомагають пояснити, чому реакція проти глобалізації досі ніде ще не набрала критичної маси і не розвалила цієї системи. Надто багато людей досі прагне до системи й шукає способів, часом навіть досить болісних, домогтися свого. Багато людей розуміє: глобалізація – це та сила, що може зробити їх багатими, і то так скоро, як ніщо інше. Чи всяка робота є добра? Зовсім ні. Чи кожен на Шрі-Ланці заробляє стільки само, скільки заробляють в Сієтлі? Ні. Та хіба робочі місця, постворювані Електронним Стадом в країнах, що розвиваються, не є краща альтернатива, ніж непроглядна бідність або дитяча проституція? Безперечно. Хіба не є це перший крок, щоб видряпатися з бідності? Відповідь однозначна. Економіст Пол Круґман сказав прямо: “Очевидна річ, що кожен вдалий приклад економічного розвитку в цьому столітті, яке вже добігло свого кінця, – кожен випадок того, як бідна країна доробилася до більш-менш прийнятного або й незрівнянно кращого життєвого рівня, – став можливий завдяки глобалізації; це значить, країна почала виробляти товари на світовий ринок замість того, щоб боронити й плекати свою самодостатність. Багато робітників, що виробляли товари на глобальний ринок, діставали, за мірками Першого Світу, невеликі гроші. Але заявляючи, начебто глобалізація їх зубожила... ви забуваєте, що доки не з’явилися нові, орієнтовані на експорт робочі місця, ці робітники були ще убогіші, ви недобачаєте того, що людям, відрізаним від вільної всесвітньої торгівлі, ведеться набагато гірше, ніж тим, що мають вихід на глобальний ринок” (“Стейт,” 23 листопада 1999 р.).

Тим-то багато представників від слаборозвинених країн так упали серцем, коли 1999 року на нараді Всесвітньої організації торгівлі в Сієтлі Сполучені Штати й інші розвинені країни наказали всім членам ВОТ у стислі терміни підвищити свої стандарти охорони праці та довкілля, а тих, що цього не зроблять, пригрозили відсторонити від глобальної торгівлі. Це, ясна річ, тільки політично коректна приключка, і американські профспілки скористалися нею, щоб обмежити торгівлю з країнами, де нижча оплата праці. Без низького рівня платні бідним країнам ніколи не піднятися на перший щабель драбини розвитку, щоб згодом уже цей розвиток допоміг їм поліпшити екологічні стандарти й умови праці. Не дивно, що реакція проти глобалізації часто сильніша серед західних учених-теоретиків, ніж серед робітників слаборозвинених країн, – останнім може багато чого не подобатися в глобалізації, але вони свідомі того, що всі альтернативи далеко, далеко гірші.

Іноді новини – це крик і галас. Скажімо, що там викрикали антиглобалісти на вулицях Сієтла або що вони там понаписували на стінах будинків. Та іноді справжня новина – це тиша. Те, чого не сказано. Це ж бо й є найбільша мудрість журналіста – розуміти різницю між сказаним і несказаним, знати, коли мовчання промовистіше за слова. І мені здається, що найголовніша новина з Азії та Росії 1998 – 1999 років – це те порівняне мовчання, з яким нижчий і середній клас Таїланду, Кореї, Малайзії, Індонезії та колишнього СРСР сприйняв вирок глобальних ринків – а вирок казав, що ці країни мають серйозні проблеми з операційною системою і програмним забезпеченням – і, погодившись перетерпіти покарання, тепер наполегливо старається виправити хиби.

Важко передбачити, доки триватиме це виправлення хиб, але все одно такий стан речей збиває доводи всіх тих, що пророчили невідворотний кінець глобалізації. Після кожного глобального економічного потрясіння, після кожного індійського ядерного випробування чи після кожної галасливої наради ВОТ в Сієтлі якийсь учений муж неодмінно напише, що, мовляв, все йдеться до того, що глобалізації каюк, що система розладналася й бідні незабаром повстануть проти неї. Глобалізацію постійно спроваджають до могили ті, що не тямлять про неї найголовнішого, не знають справжніх прагнень людей і ніколи не розмовляли з такими, як Теера, Чандра, Ікбал, дочка Гендерсонів чи російські шахтарі, не кажучи вже про стареньку жіночку з вагами в Ханої. Коли всі вони перестануть прагнути у Швидкий Світ, коли всі вони скажуть, що воліють повернутися до своїх старих, закритих, регульованих систем і не хочуть змагатися за краще життя – для себе або своїх дітей, – тоді я визнаю, що глобалізації “каюк” і реакція перемогла.

А тим часом я поділюся з вами таємницею, що я відкрив, розмовляючи зі всіма цими людьми: Хоч як я поважаю теоретиків революції, але “гнаним і голодним” хочеться в “Діснейленд”, а не на барикади. Їх манить Чарівне Королівство, а не “Les Misérables”. І якщо створити економічне й політичне середовище, яке дасть їм бодай дещицю надії, що тяжкою працею і самопожертвою вони добудуться до “Діснейленду” й пізнають принади Чарівного Королівства, то більшість їх не покидатиме гри – довше, набагато довше, ніж ви собі гадаєте.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

Схожі:

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconМузичне мистецтво ХХ століття
Українська народна пісня «Ой гиля, гиля…», Л. Ревуцький симфонія №2 І частина, М. Скорик «Гуцульський триптих», В. Барвінський. Прелюдія...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconОпис виховної системи класу
Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини І держави, але й випереджати...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУрок №17 прелюдія. Мета уроку
С. Рахманінова та Й. С. Баха вчити учнів розуміти інструментальну музику, аналізувати її зміст (утілені в ній почуття людини) та...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconДжордж гордон Байрон 1788-1824 Біографія та творчість Байрона
Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся,...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconАнатолій костецький все — як насправді
День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБіографія Джованні Боккаччо
Джованні померла. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в містечку Чертальдо. Батько його був флорентійським...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗарічненський районний відділ культури та туризму зарічненська центральна районна бібліотека серія: «Краєзнавство» незагоєна рана афгану
День виводу Радянських військ з Афганістану. День закінчення найдовшої І найкривавішої з усіх локальних воєн, що тяглася майже десять...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗміст робота з обдарованими дітьми-важлива ділянка роботи сучасної школи; Приклади І розв’язки нестандартних задач; Розв’язки рівнянь І систем рівнянь вищих степенів; Приклади самостійних І контрольних робіт вищого рівня
В цьому посібнику поміщені системи завдань, які можна розв’язувати з учнями додатково при вивченні тієї чи іншої теми. Також підібрані...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУ роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка