Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10



Сторінка20/24
Дата конвертації09.02.2018
Розмір6.64 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Революція – це США

Скоріше чи пізніше "Мак-Дональдс" потрапить у кожен сюжет:


де О.Дж.Сімпсон обідав перед самим вбивством Ніколь? У "Мак-Дональдсі".
Що дав міністр торгівлі Рон Бравн американським військам перед самою своєю смертю? "Мак-Дональдс".
приповідка в прес-бюро штаб-квартири "Мак-Дональдса" в Овк Бруку (Іллінойс)

Як ви можете кричати «Смерть Америці!», якщо на вас джинси?


двадцятиоднорічна іранська студентка іронічно коментує репортерові "Нью-Йорк Таймс" Джонові Бернсу поведінку інших студентів на мітинґу протесту в Тегерані з нагоди двадцятої річниці іранської революції, 4 листопада 1999 року.

Яка б то сила дар дала нам пишний


Себе побачить, як нас бачать інші
Роберт Бернс

Теорія світу, в яку я вірю, – це теорія п’яти бензоколонок.

Саме так: я вважаю, що нинішню світову економіку можна звести до п’яти різних типів бензозаправок. Перший – японська заправка. Галон бензину тут коштує 5 доларів. Вас обслуговують четверо працівників в уніформах та білих рукавичках і з довічними контрактами на роботу. Вони накачують вам бензин. Вони міняють вам мастило. Вони миють вам вікна і махають рукою, дружньо усміхаючись, коли ви у мирі від’їжджаєте. Другий – американська заправка. Бензин коштує лише 1 долар за галон, але ви заливаєте його собі самі. Ви самі собі миєте шибки і підпомповуєте колеса. Коли ви виїжджаєте за ріг, четверо волоцюг намагаються вкрасти вам диски коліс. Третій – західноевропейська заправка. Бензин там теж коштує 5 доларів за галон. На зміні тільки один заправник. Він, буркочучи, заливає вам бензин і без усмішки міняє вам мастило, весь час нагадуючи, що, згідно з його затвердженим профспілкою контрактом, заправник повинен тільки заливати бензин і міняти мастило. Вікон він не миє. Працює він лише тридцять п’ять годин на тиждень, причому щодня має дев’яносто хвилин обідньої перерви, протягом яких заправка зачинена. Він також щоліта проводить на півдні Франції шість тижнів своєї відпустки. Навпроти через вулицю грають у м’яча двоє його братів і дядько, які дармують вже десять років, тому що державна страхівка від безробіття приносить їм більше грошей, ніж їхня остання робота. Четвертий тип заправки – в країні, що розвивається. Тут працює п’ятнадцятеро осіб, і всі вони родичі. Коли ви в'їжджаєте, ніхто не звертає на вас уваги, – вони надто заклопотані розмовою між собою. Ціна бензину лише 35 центів за галон, бо уряд субсидує пальне, а в дії лише одна з шести колонок. Інші поламані, і робітники чекають, коли їм привезуть з Европи запчастини. Заправка досить занедбана, бо її власник живе в Цюріху і вивозить з країни всі свої прибутки. Власник не знає, що половина його працівників ночує у майстерні і використовує обладнання для миття машин, щоб приймати душ. Більшість клієнтів заправки в країні, що розвивається, приїжджає або на "Мерседесі" останньої моделі, або на мопеді – проміжного варіанта немає. Однак на заправці вічна товкотнеча, тому що багато людей зупиняється тут, щоб компресором накачати собі колеса велосипедів. Насамкінець – комуністична заправка. Бензин тут коштує лише 50 центів за галон, – але пального немає, бо четверо хлопців, які тут працюють, продали його на чорному ринку по 5 доларів за галон. На комуністичній заправці присутній лише один з обслуги. Троє інших мають ще одну роботу на підпільному підприємстві і приходять сюди лише раз на тиждень, щоб взяти зарплату.

Ось що відбувається в найширшому сенсі у нинішньому світі: процес глобалізації примушує кожного схилятися до американської заправки. Якщо ви не американець і не знаєте, як самому заливати собі бензин, то раджу вам цього навчитися. Із закінченням холодної війни глобалізація глобалізує капіталізм англо-американського стилю і Золоту Гамівну Сорочку. Вона глобалізує американську культуру і культурні символи. Вона глобалізує те, що в Америці найкраще, і те, що в Америці найгірше. Вона глобалізує американську революцію і глобалізує американську бензозаправку.

Але не кожному подобається американська заправка і те, що вона символізує, і можна зрозуміти чому. В основі японської, західноевропейської та комуністичної заправок лежать суспільні договори, які дуже відрізняються від американського, а також дуже відмінні судження про те, як повинні діяти ринки і як повинен здійснюватися контроль за ними. Европейці і японці вірять у державу, яка здійснює владу над людьми і над ринками, а американці радше вірять у надання людям більших повноважень, а ринкам – більшої свободи, щоб вони вирішували, хто переміг, а хто переможений.

Оскільки японці, західноевропейці і комуністи незатишно почуваються при цілковито вільних ринках і нерівномірних винагородах та покарах, що їх ці ринки роздають, то їхні заправки влаштовані так, щоб пом’якшувати таку нерівність і урівнювати винагороду. На їхніх заправках також звертається більше уваги на самобутні традиції та ієрархію цінностей спільноти. Західні европейці наймають менше працівників, але виплачують їм вищу заробітну платню і збирають вищі податки, щоб подати щедру допомогу безробітним і забезпечити цілий мішок інших подачок, що їх роздає держава загального добробуту. Японці натомість платять працівникам дещо менше, зате гарантують їм довічну зайнятість, а тоді захищають ці довічні робочі місця через обмеження входу іноземних конкурентів на японський ринок. А от американська заправка – заклад набагато ефективніший: клієнт тут – пан; заправка не має жодної соціальної функції; її єдиною метою є запропонувати найбільше бензину за найдешевшу ціну. Якщо це можна зробити взагалі без працівників – тим краще. Гнучкий ринок праці знайде їм роботу в іншому місці. Жорстоко, кажете? Можливо. Готові всі до цього чи не готові, але це та модель, до наслідування якої дедалі більше змушена буде вдаватися решта світу.

Це часто ставлять Америці на карб, адже у багатьох аспектах глобалізація – це ми, принаймні так це сприймає велика частина світу. Три типи демократизації розвивалися переважно в Америці. Золоту Гамівну Сорочку пошили в Америці та у Великобританії. На чолі Електронного Стада біжать американські бугаї з Волл-стріту. Дядечко Сем є наймогутнішим дійовцем, який тисне на інші країни, щоб вони відкривали свої ринки для вільної торгівлі і вільних інвестицій, а американські глобальні військові сили пильнують, щоб ці ринки і морські шляхи були відкритими для глобалізації, як робив це британський флот у добу глобалізації дев’ятнадцятого століття. Джозеф Най-молодший, декан Школи Кеннеді Гарвардського університету дуже добре підсумував цей стан речей: «Корені глобалізації у її найновішому втіленні можна частково побачити в американській стратегії після Другої світової війни, в бажанні американців створити відкриту міжнародну економіку, аби запобігти ще одній депресії, врівноважити силу Радянського Союзу і стримати комунізм. Інституційна інфраструктура і політичний тиск, що спонукали до відкриття ринків, були наслідками американської сили і політики. Але їх підсилив поступ технологій транспортування та комунікацій, який примушував країни сплачувати дедалі більшу ціну за опір силам світового ринку». Інакше кажучи, навіть в епоху холодної війни Америка докладала великих зусиль до спорудження глобальної економіки, маючи на те свої власні економічні і стратегічні причини. Внаслідок цього, коли наприкінці 1980-х років інформаційна революція і три різновиди демократизації зійшлися разом, вже існувала готова владна структура, дуже сприйнятлива до цих тенденцій і технологій, яка значно посилила їх поширення в цілому світі. Як зауважувалось раніше, саме сполучення американської сили і американських стратегічних інтересів, поєднане зі зробленою-в-Америці інформаційною революцією, справді уможливило цю другу еру глобалізації і надало їй виразно американського обличчя.

Нині глобалізація часто має вуха Мікі Мауса, жує біґ-маки, п’є кока-колу або пепсі, працює на комп’ютері ІБМ з інтелівським процесором "Пентіум ІІ", використовуючи "Віндовз 98" і під’єднуючись до мережі через "Сіско Системс". Тому якщо відмінність між глобалізацією та американізацією для більшости американців є очевидною, то – на жаль – для багатьох інших людей на світі це зовсім не очевидно. У більшості країн люди вже не можуть провести межу між американською могутністю, американським експортом, американською культурною експансією, експортом американської культури та "ванільною" глобалізацією. Тепер все це здається одним і тим самим. Я не тверджу, що глобалізація мусить бути американізацією, – лише звертаю увагу на те, що саме так її сприймають у багатьох місцях. І зовсім не дивує заголовок у японській газеті "Ніхон Кейдзай Сімбун" за 4 червня 1999 року стосовно конференції з глобалізації в Токіо, в якому сказано про «спровоковану Америкою глобалізацію». Коли маси людей у країнах, що розвиваються, дивляться на цю систему глобалізації, найперше, що вони бачать, це агітаційний плакат, на якому написано: ДЯДЕЧКО СЕМ ПОТРЕБУЄ ТЕБЕ (для Електронного Стада).

Мартін Індик, колишній посол США в Ізраїлі, розповів мені історію, яка дуже добре це ілюструє. Його, як посла, запросили урочисто відкрити перший “Мак-Дональдс" в Єрусалимі. Я спитав його, що він сказав з нагоди відкриття “Мак-Дональдса" у святому місті, і він відповів: «Швидка їжа для швидкої нації». Але найкраще, розповів він мені пізніше, було те, що у “Мак-Дональдсі" йому дали кольорову бейсбольну кепку з логотипом “Мак-Дональдса", щоб він надів її перед тим, як з’їсти ритуальний перший біґ-мак в першому “Мак-Дональдсі" в Єрусалимі – а ізраїльське телебачення знімало кожен з’їджений ним шматок для вечірнього випуску новин. В ресторані було повно молодих ізраїльтян, які не хотіли пропустити цю історичну подію. Коли посол Індик готувався з’їсти перший в Єрусалимі офіційний біґ-мак, крізь юрбу проштовхався якийсь підліток-ізраїльтянин і підійшов до нього. В руках він тримав мак-дональдсівську кепку, яку разом з ручкою вручив послові Індикові й попрохав його: «Ви посол? Можна взяти у вас автограф?»

Збитий з пантелику посол Індик відповів: «Звичайно. Мене ще ніхто ніколи не просив про автограф».

Коли посол Індик взяв кепку і налаштовувався було написати на ній своє ім’я, підліток сказав: «Ото, мабуть, гарно бути послом від “Мак-Дональдса" і їздити по світі, відкриваючи всюди ресторани “Мак-Дональдса"!»

Страшенно здивований, посол Індик глянув на ізраїльського підлітка і сказав: «Ні, ні. Я – американський посол, а не посол від “Мак-Дональдса"!»

Молодий ізраїльтянин подивився на нього розчаровано. Посол Індик описав, що трапилося тоді: «Я спитав його: “То ти вже не хочеш мого автографа?” І хлопець відповів: "Ні, мені не потрібен ваш автограф", – забрав свою кепку і пішов геть».

Не дивно, що стосунки любови-ненависти, які вже давно існували між Америкою і рештою світу, нині очевидно ще більше загострюються. Для декого американізація-глобалізація – це дуже привабливий, повний можливостей, неймовірно спокусливий шлях до підвищення життєвого рівня. Однак у багатьох інших ця американізація-глобалізація породжує глибоке почуття заздрощів і неприязні до Сполучених Штатів – заздрощів, бо Америка, схоже, набагато краще осідлала цього тигра, і неприязні, бо американізація-глобалізація дуже часто полягає в тому, що Сполучені Штати підстьобують інших, аби ті рухалися швидше, інтернетизувалися, скоротилися, стандартизувалися і марширували під американські культурні мелодії до Швидкого Світу. Хоч я певен, що у світі є більше прихильників Америки, ніж недоброзичливців, все ж цей розділ саме про останніх. Він – про іншу негативну реакцію проти глобалізації – дедалі більшу неприязнь до Сполучених Штатів, що виникла в міру нашого просування до глобалізаційної системи, яка нині перебуває під значним впливом символів, ринків і військової міці Америки.

Як зауважив одного разу історик Рональд Стіл: «Зовсім не Радянський Союз, а саме Сполучені Штати є справді революційною силою. Ми віримо, що наші інституції мають викинути на смітник історії всі інші інституції. Наша економічна система успішно поховала всяку іншу систему виробництва і розподілу й залишає за собою велике багатство, а іноді – велику руйнацію. Культурні ідеї, які ми передаємо через Голлівуд і “Мак-Дональдси", крокують по світі, щоб полонити і підірвати інші суспільства. На відміну від традиційних завойовників, нам не досить простого підкорення інших – ми хочемо, щоб вони стали такими, як ми. Звичайно, для їхнього власного добра. Ми найнещадніші прозеліти у світі. Світ має бути демократичним. Він має бути капіталістичним. Його мають наповнювати підривні ідеї Всесвітньої Павутини. Не дивно, що багато хто відчуває загрозу від того, що ми представляємо».

Класичний американський автопортрет – це картина Ґранта Вуда "Американська ґотика": чоловік і жінка, вбрані в туго затягнутий одяг, з напруженими обличчями, мужньо стоять на варті біля стодоли, тримаючи вила в руках. Але для решти світу американська ґотика – це двоє патлатих двадцятикількарічних американських програмістів, які приїжджають у вашу країну, з намистом і у сандалях, з кільцем у носі і з пофарбованими пальцями на ногах. Вони вибивають ваші вхідні двері, перевертають все в будинку, запихають вам в рота біґ-мак, начиняють голови ваших дітей ідеями, які вам ніколи і на гадку не спадали або яких ви не можете зрозуміти, запихають у ваш телевізор кабель, фіксують його на каналі МТВ, втикають у ваш комп’ютер з’єднання з Інтернетом і кажуть вам: «Не завантажишся – помреш».

Це ми. Ми, американці, апостоли Швидкого Світу, вороги традиції, пророки вільного ринку і первосвященики високих технологій. Ми хочемо поширення наших цінностей і наших піца-хаток. Ми хочемо, аби світ ішов за нами і ставав демократичним та капіталістичним, з веб-сайтом у кожному горшку, з пепсі-колою в кожному роті, з "Майкрософт Віндовзом" у кожному комп’ютері, а найбільше – найбільше – ми хочемо, щоб всі всюди самі помпували собі бензин.

* * *


Я побачив цей знак над вхідними дверима, тільки-но увійшов у вестибюль готелю "Гома" в центрі Тегерана у вересні 1996 року. Там були написані слова: «Геть США». Це не була листівка. Це не було ґрафіті. Це було вмуровано в стіну.

«Господи, – подумав я. – Це ж вмуровано у стіну! У цих людей дійсно клопіт з Америкою».

Через якийсь час я помітив, що іранські мулли, які завжди тонше, ніж інші, відчували злети і падіння американської культурної і військової моці, перестали називати Сполучені Штати просто “Сатаною” або бастіоном “імперіалізму і сіонізму”. Іранці почали називати Америку “столицею всесвітньої зарозумілости”. Я побачив у цьому певну переміну, яка дещо пояснила мені. Іранське керівництво зрозуміло, що “всесвітня зарозумілість” – це щось інше, ніж імперіалізм. Імперіалізм – це коли ви фізично окупуєте інший народ і нав’язуєте йому свій спосіб життя. Всесвітня зарозумілість – це коли ваша культурна і економічна тканина така могутня і широко розповсюджена, що вам не треба окупувати інших народів, аби впливати на їхнє життя. Як сказав мені одного разу міністр фінансів Індії Шрі Яшвант Сінха про стосунки Америки з рештою світу нині: «Немає балансу, нема противаги. Все, що ви скажете – закон».

І саме тому нинішнє поєднання американізації і глобалізації таке могутнє. Багатьох людей Америка непокоїть не тому, що вона посилає всюди свої війська, а тому, що ми розсилаємо всюди свою культуру, цінності, економіку, технологію і спосіб життя – хочемо ми цього чи ні, хочуть цього інші чи ні. «Америка – це щось зовсім інше, – зауважив німецький експерт із закордонної політики Йозеф Йоффе в есеї у "Форейн Афферз" за вересень 1997 року. – Вона дратує і тиранить, але не завойовує. Вона намагається командувати і встановлювати правила, але не йде війною заради нових земель і слави... Сполучені Штати мають не найбільшу, але найдосконалішу військову структуру в світі. У цій "м’якій" грі за владу Америка становить силу сама по собі. Китай, Росія і Японія, а навіть Західна Европа не можуть сподіватися, що вони колись матимуть таку купу фішок на тому гральному столі, яку мають Сполучені Штати. Люди ризикують життям у відкритому морі, щоб добратися до Сполучених Штатів, а не до Китаю. Не так багато людей хотіло б вчитися у Московському університеті чи одягатися і танцювати по-японському. Дуже сумно, але дедалі менше і менше студентів хоче вивчати французьку чи німецьку. Світовою мовою стала англійська у її американській версії. Ось така сила – культура, яка випромінює назовні, і ринок, який втягує всередину – стоїть на втягуванні, а не на натиску; на сприйнятті, а не на завоюванні. Гірше того, таку силу не можна зібрати докупи, щоб потім знайти їй противагу. На цій арені всі вони разом – Европа, Японія, Китай і Росія – не можуть об’єднатися проти Сполучених Штатів, уклавши союз, як це було у минулому. Всі їхні кіностудії разом не зможуть протистояти напорові Голлівуду. Консорціум їхніх університетів не зможе затьмарити Гарвард... Ось чому “стратегічне партнерство”, утворене Росією і Китаєм, в 1997 році здається таким анахронічним. Що вони зроблять Америці? Борис Єльцин навряд чи захоче купувати технології і комп’ютери в Пекіні. А Китай навряд чи ризикне своїм найважливішим експортним ринком».

Найближчим часом усе тільки погіршиться, адже економічний розрив між Сполученими Штатами та рештою світу збільшиться і лише потім почне зменшуватися. Аби це зрозуміти, варто подивитися, що відбувається в кіберпросторі. Там іде велика війна – війна за те, хто буде засновником і власником ключових світових комерційних веб-сайтів та кібербірж. Кібербіржа – це сайт з двостороннім зв’язком, на якому відбуваються торги; у них беруть участь багато покупців, які дають свої заявки на пропозиції від багатьох продавців. Зазвичай на початку така кібербіржа являє собою ринок реального товару {spot market}. На ринках реального товару продають надлишок товарних запасів – чи це нафта-сирець, сталь, мікрочіпи чи товари, які не зовсім відповідають офіційним стандартам. Але завдяки своїй ефективності ці кібер-біржі швидко перетворюються з ринків реального товару на складніші мегаринки, які роблять погоду на ринку.

Пересічному споживачеві відоме щось дуже подібне до цих кібербірж – це У-Бей – "е-Бухта" – авкціонний сайт, де окремі люди можуть купувати і продавати будь-що зі своїх підвалів. Але уявіть собі таку е-Бухту для цілого ряду галузей промисловости, де предметом обміну між продавцями і покупцями можуть бути товари і послуги, пов’язані з усіма аспектами галузі. Приміром, існує вже Metalsite.com, де будівельні фірми з цілого світу можуть шукати потрібну їм сталь чи метал за найнижчими цінами. Вже є E-Chemicals.com та Chemdex.com для хімікатів і продуктів, необхідних для біологічних досліджень. Скоро буде е-гума, е-пластмаса, е-цемент, е-папір та е-страхівка.

У колишньому світі компанія забезпечувала собі безперервний потік поставок і сировини, ретельно вишукуючи собі постачальників, тривалий час підтримуючи з ними стосунки, засновані на багаторічній довірі та вмінні дотримуватися певних специфікацій. Але в міру того як дедалі більше виробів перетворюються на товари широкого вжитку, така компанія, як ІБМ, просто виставлятиме на кібербіржі потрібну їй специфікацію для мікрочіпів, туалетного паперу чи навіть енергії, а постачальники подаватимуть свої заявки на контракт. У світі без стін такі глобальні біржі формуватимуть правила та стандарти, за якими купуватиметься, продаватиметься, виставлятиметься на авкціон чи обмінюватиметься ціла маса товарів і послуг. І завдяки лідерству Америки у війні за місце у кіберпросторі ці біржі створюються здебільшого в Америці американськими фірмами.

«Усе це ще відбувається десь на обрії, масштаби ще відносно незначні, тож люди цього ще не бачать, – пояснював мені на початку 2000 року Джоел Колі, директор відділу корпоративної стратегії ІБМ. – Але це набирає ваги. За оцінками, на 2004 рік ці біржі будуть посередниками у тридцяти до сорока відсотках промислової е-комерції. Коли ці великі біржі піднімуться, і запрацюють, і з’являться на екрані радара кожного, буде вже запізно. Переможців буде вже визначено, ввійде в дію мережевий ефект, і вартість переходу з ключового сайта або заснування нового буде дуже високою».

Візьмімо компанію "Енрон". Вона заснувала онлайновий ринок, на якому компанії з цілого світу тепер можуть купувати і продавати природний газ, електроенергію, вугілля, пластмасу, волокно, папір і нафту, а невдовзі в цей перелік ввійде також діапазон робочих частот {bandwidth}. Діапазон робочих частот каналу зв’язку – це основний електронний трубопровід, через який компанії провадять діяльність в Інтернеті. Через операторів резервного запасу "Енрона", що встановлюватимуть і контролюватимуть зв’язок між покупцями і продавцями діапазону робочих частот, – школа, яка влітку матиме надлишок діапазону, зможе продати цей надлишок компанії, яка потребує ширшого діапазону. Угоди купівлі-продажу цього діапазону, на укладення яких колись ішли місяці, тепер укладатимуться за якихось кілька секунд.

«Ми першими використали цей метод у торгівлі природним газом та електроенергією, – сказав один з керівників "Енрона" Кеннет Лей, – але гадаємо, що ринок діапазону робочих частот буде найбільшим зі всіх. Нині цей ринок має оборот 30 мільярдів доларів, а через три роки він охопить 90 – 100 мільярдів доларів. І він буде глобальним».

Діапазон робочих частот – основа інтернет-економіки, отож якщо біржа "Енрона" справно працюватиме, то початок її діяльности можна буде вважати еквівалентом відкриття родовищ кібернафти – для "Енрона" і для Сполучених Штатів.

«Перевагу матимуть ті, що першими ступили на такі глобальні ринки, – сказав Лей. – Коли ви перші, вам дуже легко набрати масштабу, а це дає економію коштів, яка знижує вартість ваших трансакцій, дає вам більшу ліквідність і здатність здійснювати складніші трансакції, ніж інші. У нас будуть конкуренти, в цьому нема сумнівів. Але саме в цьому середовищі все дістається переможцеві. Піонери цих ринків великою мірою визначатимуть їх форму. А коли хтось забезпечить собі сильну позицію на такому глобальному ринку, наздогнати його буде страх як важко».

Це матиме геополітичні наслідки. Европейцям вже нині не подобаються певні американські способи ведення бізнесу. Почекайте, аж через кілька років вони допіру прокинуться і зрозуміють, що американські фірми виграли війну за місце у кіберпросторі й встановили правила та стандарти для цілого ряду е-бірж.

* * *


Як тоді називатимуть американців французи? Наприкінці двадцятого століття вони винайшли новий термін для опису Сполучених Штатів. Вони вже не називають їх просто супердержавою. Французи вирішили, що Америка потребує окремої категорії. Як зауважив мені один французький дипломат у штаб-квартирі НАТО, Америка тепер є “гіпердержавою”. Не дивно, що у своїх подорожах я виявив: “столицею всесвітньої зарозумілости” називають Америку не тільки іранці, але й, за нашою спиною, французи, малайзійці, росіяни, канадці, китайці, індійці, пакистанці, єгиптяни, японці, мексиканці, південні корейці, німці – та й всі інші теж. Іракський президент Саддам Хусейн, який, як і іранці, дуже тонко відчуває найменші зміни в міжнародному становищі Америки, хитро спробував примазатися до цієї нової неприязні, змінивши лінію своєї пропаганди. Під час першої кризи в Перській затоці на початку 1990-х років Саддам виставляв себе арабським Робіном Гудом, який забирає від багатих арабів, щоб дати арабам бідним. Під час другої кризи в Перській затоці наприкінці 1990-х років Саддам змальовував себе як Люка Скайвокера, який повстав проти американської Імперії Зла. У кожному інтерв’ю для телебачення міністр закордонних справ Саддама щоразу скаржився, що Америка поводиться так, наче це «останні дні Римської імперії». Це стало новою лінією пропаганди Іраку, з самих верхів режиму до вулиці. Одного дня я побачив по Сі-ен-ен інтерв’ю з “людиною з багдадської вулиці”, яка говорила про Америку як про «міжнародного Дракулу, що висмоктує кров людей цілого світу».

Гаразд, гаразд, значить, решта світу вважає американців нестерпними зазнайками і страшенно їм заздрить. То що ж? Як це насправді впливає на стосунки між урядом США та іншими урядами? Кількома словами можна сказати, що нині це дещо ускладнює стосунки Америки з іншими країнами. Деякі країни тепер вилазять зі шкури, аби тільки кольнути Америку; інші сидять і задовольняються роллю “любителів дурняка”; вони полишають Америці роль світового шерифа, обов’язок нести кошти конфронтації з Саддамом Хусейном та іншими негідниками і користуються всіма перевагами, водночас скаржачись на Америку; інші киплять від неприязні до американського панування; ще інші просто підкоряються.

Стосунки Америки з рештою світу на межі тисячоліть дуже схожі на стосунки Майкла Джордана – у його найкращі часи – з рештою Національної баскетбольної асоціації. Що другий гравець і що друга команда хотіли перемогти Майкла Джордана; що другий гравець і що друга команда ненавиділи його за те, що він виставляв напоказ їхні слабкі місця; що другий гравець і що друга команда приміряли себе до Майкла Джордана і до певної міри планували свої ходи залежно від нього; що другий гравець і що друга команда безперестанно скаржилися, що судді попускають Майклові Джордану різні порушення, які іншим не попускаються. Але попри все жодна з цих команд насправді не хотіла, аби Майкл Джордан покалічився чи покинув спорт, бо завжди, коли він приїжджав у місто, кожне місце в залі було продане. Він був для всіх золотим дном.

Розгляньмо всього кілька прикладів цього явища. Коли влітку 1998 року Анатолій Чубайс, один з перших творців приватизаційної програми Росії, вів переговори з МВФ про ще одну поступку, МВФ поставив ще суворіші умови, ніж раніше, і Чубайс не мав іншого вибору, як погодитися на них. У розпал цих переговорів російське телевізійне шоу "Куклы", у якому російські лідери зображалися у вигляді ляльок, показало пародію на "Червону Шапочку". Борис Єльцин був Бабусею, а Червоною Шапочкою був тодішній прем’єр-міністр Кирієнко, який намагався раніше від будь-кого дістатися до Єльцина і намовити його, аби той вплинув на останній план поступок Росії. Однак коли Кирієнко увійшов у Бабусин будинок, він побачив, що біля Єльцина вже сидить Чубайс. Чубайс був одягнений в костюм і мав на голові скляний шолом космонавта. На костюмі був напис по-російському “МВФ” і зображення американського прапора. Чубайс був змальований як агент з планети Америка, який прибув, аби сказати росіянам, що вони мають робити. Побачивши його поруч з Єльциним, Кірієнко сказав публіці: «Мабуть, я спізнився».

На Давоському світовому економічному форумі 1999 року Мінору Мурофусі, президент гігантської японської торговельної компанії "Корпорація Ітотю" зустрівся в дискусійній групі з тодішнім російським прем’єр-міністром Євгеном Примаковим. Коментуючи спроби Примакова шляхом переговорів покласти кінець російській економічній кризі, цей японський бізнесмен допустився просто-таки фройдівської обмовки, коли сказав: «Я знаю, що пан Примаков завтра зустрічається з паном Фішером із ІБМ, – я маю на увазі з МВФ». Що ж, чи ІБМ, чи МВФ, а виходить на одне: і те, і те контролюють американці!

Юан Мінь, професор міжнародних відносин Пекінського університету, є одним з провідних китайських американологів. Якось вона розповіла мені історію, яка показує, що, на думку Китаю, єдиний спосіб відповісти на всесвітню зарозумілість Америки – це показати свою власну зарозумілість: «Наші політичні лідери у своїх публічних промовах не послуговуються терміном “глобалізація”. Вони вживають термін “модернізація”. Це пояснюється культурними причинами. Китайці досі пам'ятають той історичний урок, коли в минулому столітті Китай силоміць загнали в міжнародну спільноту з допомогою військових кораблів; тож глобалізація представляє щось, чого Китай сам по собі не хоче, щось нав’язане Заходом або Америкою. З іншого боку, модернізація – це щось таке, що ми можемо контролювати. Щороку на Новий рік показують телевізійну програму, яка йде на першому національному телеканалі. В Китаї це одна з найбільших телевізійних подій року. Її дивиться майже мільярд глядачів. Звичайно там показують просто співаків і гумористів. Однак три роки тому, 1995-го у програмі показали таку сценку: батьки з села телефонують синові, який вчиться в Сполучених Штатах. Вони питають його: “Як тобі там у цей новорічний день?” Син каже, що непогано і що він повернеться додому, захистивши дисертацію в Сполучених Штатах. Батькам приємно це чути. А тоді вони кажуть синові, – і мені це найбільше запам’яталося, – що Китай вже багато у чому наздоганяє Америку: “Ти там мив посуд американцям. А тепер треба привезти кількох американців сюди, щоб вони трохи помили посуд нам”».

14 грудня 1997 року я летів з Японії додому і читав листи до редакції у газеті "Джепен Таймс" за той день. Я люблю читати цю рубрику в кожній країні, яку відвідую, бо завжди знаходжу там якісь перли. Той лист називався “Американська пиха” і висловлював думку багатьох людей. У ньому говорилося: «Мені знову бракує слів, щоб описати тактику залякування, яку далі застосовують Сполучені Штати. Цього разу я прочитав, що США відмовляються підписувати в Кіото будь-яку угоду на Конференції про кліматичні зміни, якщо не будуть прийняті три їхні “вимоги”... Я не стану применшувати роль всюдисущої американської “допомоги” в історії – але “найвеличніша країна світу” (це вона так себе називає, не я) повинна навчитися смирення. Її недавнє повернення до вершин слави сталося завдяки крахові як політичної, так і економічної систем її конкурентів. Гординя передує падінню. Урядові США варто б це пам’ятати». Підпис – Ендрю Оґґ. Токіо.

Я побував в Індії після ядерних випробувань 1998 року, і генерал-лейтенант у відставці В. Р. Раґхаван, колишній оперативний командувач індійської армії, а тепер аналітик Політичного товариства в Делі, розповів мені, що нещодавно брав участь в міжнародному семінарі з питань ядерної зброї. Серед учасників були британські, американські, китайські та індійські експерти. «Під час однієї з перерв ми поїхали на екскурсію до невеликого індійського села, і я показав їм крамниці, оселі, пояснив, що коров’ячий послід тут використовують як джерело енергії, – сказав генерал Раґхаван. – А найцікавішим був візит до сільської середньої школи. Там було близько тридцяти учнів-підлітків та декілька вчителів, і члени нашої групи захотіли поговорити з ними. Отож вони вмостилися на лавках і почали розмову. В групі був юрист з Нью-Йорка, і він запитав дітей, що вони думають про Китай і Сполучені Штати. Діти відразу сказали, що Китай – наш найбільший сусід, ми воювали з ним, але Китай захищає слабші країни і з ним у нас немає проблем. “А як щодо Сполучених Штатів?” спитав він. Вони відповіли, що Сполучені Штати – “нахабні, бо розштовхують всіх ліктями і думають тільки про себе”. Члени групи не вірили своїм вухам».

1997 року я перебував у Марокко на академічній конференції під назвою “Глобалізація і арабський світ”. Більшість арабів-учасників – це були виховані на французькій культурі араби з Північної Африки та Франції. (Бути вихованим на французькій культурі арабським інтелектуалом – це найгірша можлива комбінація, коли йдеться про розуміння глобалізації. Це неначе мати водночас дві перешкоди розумінню, адже обидві культури інтуїтивно вороже настроєні проти цього явища). Мене попрохали зробити коротку вступну доповідь про глобалізацію, і я погодився. Коли я закінчив, колишній алжирський прем’єр-міністр, на той час в екзилі, попросив дозволу дати відповідь на мої твердження. Він говорив по-французькому і заперечив усе сказане мною. Він твердив, що «ця глобалізація, про яку ви говорите, – це просто ще одна американська змова, щоб придушити арабський світ; вона такого ж штибу, як сіонізм та імперіалізм». Ввічливо вислухавши цей виступ, який довго тривав у такому ж дусі, я вирішив відповісти зумисне провокативним способом, сподіваючись пробитися крізь непоступливу позицію алжирця. Я сказав приблизно таке (викинувши нешанобливі вирази): «Пане прем’єр-міністре, ви говорите про глобалізацію як про ще одну американську змову проти вас. Але все набагато гірше. Розумієте, вам здається, буцімто ми там, у Вашинґтоні, думаємо про вас і снуємо змову, як вас придушити, натискаємо на всі важелі і робимо все можливе, щоб тільки цього домогтися. На жаль, це не так. Господи, мені дуже шкода, що це не так. Адже ви мені подобаєтесь, і я б тоді натиснув на ті важелі у протилежний бік, аби допомогти вам піднятися. Але річ у тім, що ми взагалі про вас не думаємо! Жодної миті. Ви нас найменшою мірою не обходите. І це зовсім не від злоби. Це тому, що на нас тиснуть ті ж самі сили, що й на вас; і ми намагаємося випереджати на крок конкурентів так само, як ви; і ми так само стурбовані, що відбудеться на ринку облігацій, як і ви. Тож я б дуже хотів вам підтвердити, що змова проти вас таки є, але не можу... Якщо ви хочете побудувати ісламський міст до потяга глобалізації, – будуйте ісламський міст. Якщо ви хочете побудувати маоїстський міст до цього потяга, – будуйте маоїстський міст. Якщо ви хочете побудувати Джефферсонів міст до цього потяга, – будуйте його. Але пообіцяйте мені одну річ: що якийсь міст ви таки збудуєте. Інакше потяг поїде без вас».

Але поряд з тими північноафриканцями, які погрожують американізації-глобалізації кулаком, є й інші, які просто підкоряються і стараються якнайкраще нею скористатися. Коли в 1997 році я був у Касабланці, в порт саме зайшов американський фрегат "Карр", озброєний керованими ракетами. Американське консульство в Касабланці дало на борту "Карра" прийом для місцевих достойників та інших гостей, на який запросили й мене. Поки кілька марокканських дівчат проштовхувалося, щоб сфотографуватися з американськими моряками в парадних одностроях, а гості частувалися курчатами і запивали їх пивом "Будвайзер" з великої сталевої бочки, я зав’язав розмову з губернатором Касабланки. Красуючись у пошитому на замовлення костюмі, марокканський достойник гордо пояснював мені чудовою французькою, чому він послав своїх двох дітей до американської школи в Касабланці, а не до французької, в якій вчився сам.

«З двох причин, – сказав він. – По-перше, у майбутньому світі не знати англійської мови – це бути неграмотним. По-друге, французька система освіти вчить вас, як бути адміністратором. Американська система вчить вас, як вижити власними силами. Ось що повинні знати мої діти».

Хоча французьку культуру і освіту запроваджено в головних містах Марокко ще 1912 року, нині там є три американські школи, і на них такий попит, що всі три мають список очікування на внесення у список очікування. Тепер фактично точиться справжня культурна конкуренція між Америкою та Францією за серця і уми нового покоління у Північній та Західній Африці, які традиційно були під впливом Франції, і в цій конкуренції дедалі більше виграє Америка, – навіть не докладаючи ніяких зусиль. Усе це справа попиту.

«Французька система вищої освіти не пристосувалася до цього революційного періоду», – зауважив Домінік Муазі, колишній викладач знаменитої французької Національної школи адміністрування, а тепер один з провідних експертів країни у міжнародних справах. – Французька система освіти винагороджує людей за вміння іти проторованим шляхом. Вона не заохочує людей бунтуватися і виробляти собі характер. У нас панує думка, що ті зміни, які відбуваються тепер, у 1990-ті роки, спричинила не Франція. Америка стала дзеркалом наших власних сумнівів. Ми дивимось на вас і бачимо, чого нам бракує».

Ще однією поширеною реакцією на нинішню американізацію-глобалізацію є схильність деяких країн гірко скаржитися на посилення впливу Америки, а тимчасом самі вони просто сидять і пожинають плоди американської могутности. Японці у приватній розмові скажуть нам, що ми маємо повну рацію, вимагаючи, аби Китай додержував міжнародних законів про авторські права. І скажуть, що такі японські компанії, як "Соні" та "Нінтендо", так само страждають від китайських піратів, як і "Дісней" та "Майкрософт". Але Токіо ані не гадає через це сваритися з Пекіном. Нехай краще це робить Вашинґтон, єдина у світі супердержава, а тим часом сама Японія, ховаючись за спиною Америки, намагатиметься нав'язати з Китаєм якомога більше ділових стосунків й навіть запопасти ті ринки, що їх втрачають Сполучені Штати у конфронтації з Китаєм. Врешті-решт якщо американці доможуться від Китаю нових поступок щодо авторських прав, Японія теж з цього скористається. Як сказати “звиклий на дурняк” по-японському?

Насамкінець, деякі країни просто шукають нагоди вставити палицю в колесо американської дипломатії і обмежити силу Америки, як з традиційних геополітичних причин, так і просто зі спортивного інтересу. Візьміть, приміром, Росію або Францію: чим менше вони спроможні посісти почесне і гідне становище у Швидкому Світі, тим завзятіше вони намагаються надолужити це недоречним способом. Так робила Росія: то піддала сумніву американську дипломатію в Боснії, то поспішно ввела в Косово невеликий підрозділ російських військ до того, як туди змогли вступити війська США та НАТО, то схилилася на сторону Саддама Хусейна. Фактично, чим слабкішою стає Росія, тим більше її спокушає роздувати найменші свої розходження зі Сполученими Штатами і тим більше деякі росіяни, щоб покращити своє самопочуття, критикують Америку, намагаючись переконати себе, що вони й досі їй рівня. Як сказав мені одного разу російський коментатор Олексій Пушков: «Тут панує думка, що Росія повинна бути врівноважувальою силою, яка виправлятиме становище там, де Америці паморочиться від її власної могутности». Я б виразив це дещо по-іншому. Невисловлений девіз Росії та багатьох інших країн нині такий: «Якщо тепер не можна розв’язати добрячої війни, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем, то принаймні можна гарно посперечатися з американцями».

Статус єдиної супердержави у світі не є для Америки запорукою того, що вона всюди зможе зробити все по-своєму, зате гарантує їй критику з усіх боків. Згадайте ще раз Національну баскетбольну асоціацію. Ґері Пейтон – провідний захисник команди " Сієтлські надшвидкісники ".Це чудовий гравець, але він не Майкл Джордан, тож брак майстерности компенсує тим, що неславить своїх суперників. І зокрема Майкла Джордана паплюжив перед тим, як той пішов зі спорту. На мою думку, Франція і Росія нині є Ґері Пейтонами геополітики – найбільшими наклепниками на світі, які намагаються компенсувати свої слабкості, обмовляючи усіх, зокрема Дядечка Сема.

* * *

У класичному фільмі братів Марксів "Суп з качки" є сцена, в якій Чіко та Гарпо розмовляють з лихим, вирахуваним европейським державним діячем Трентіно, який, будучи політичним суперником Ґраучо, найняв Чіко та Гарпо шпигувати. Коли вони прийшли до офісу Трентіно, щоб прозвітуватися про своє шпигування, заходить секретарка з телеграмою. Гарпо вихоплює телеграму з її рук, ретельно вивчає її, а тоді рве на клаптики і кидає на підлогу, хитаючи головою. Здивований Трентіно повертає до Чіко насмішкуватий погляд, ніби питаючи: «Навіщо він зробив це?» І Чіко відповідає: «Він скаженіє, бо не вміє читати».



Ця сцена нагадує мені ще один різновид тенденцію в реакції на американізацію-глобалізацію – справді небезпечний різновид. Це реакція тих, що або не доросли до американізації-глобалізації, або не хочуть доростати до неї з культурних, економічних чи політичних причин; і кожного разу, коли вона з’являється у них перед носом, ці люди намагаються розшматувати її. Ці Гарпо – сердиті чоловіки та жінки, які, на відміну від їхніх лідерів, не хочуть грати на два боки. Вони не хочуть кланятися Америці, а тоді нишком критикувати її. Вони хочуть, аби все було по-їхньому, по-старому.

Якщо парафразувати те, що колись сказав мені Рональд Стіл, ці сердиті люди дивляться на американізацію-глобалізацію як на непроханого гостя: замкнеш перед ним двері, а він лізе у вікно. Замкнеш вікно, а він лізе через кабель. Переріжеш кабель, а він лізе через Інтернет по телефонній лінії. Обірвеш телефонний дріт – він пхається через супутник. Викинеш стільниковий телефон, а він уже на рекламному щиті. Коли знімеш рекламний щит, він пролізе на твоє робоче місце і через працівників на підприємстві. Ти всотуєш оту американізацію-глобалізацію. Вона проникає у нутро кожного. А проникнувши, спричиняє велетенський розрив між батьками і синами, матерями і доньками, дідусями та бабусями і внуками. Вона робить так, що люди одного покоління сприймають світ зовсім інакше, ніж їхні батьки, – і все це вина Америки. Приміром, постійною темою саудівського мільйонера-терориста Осами бін Ладена є те, що Америка повинна забратися з Арабського півострова, і взагалі з ісламського світу, бо її спосіб життя «розбещує ісламський дім».

Колишній індійський прем’єр-міністр І. К. Ґуджрал – не Осама бін Ладен, зовсім ні. Але колись в Нью-Делі у нашій з ним розмові він висловив сум, яким проймаються декотрі люди, відчуваючи, що американізація-глобалізація входить у їхні сім’ї та домівки. «Я бачу, що тепер дається в Індії – змінюється одяг, традиції харчування, – сказав Ґуджрал. – Моїй онуці чотири роки. У неї завжди мова про жувальну гумку, а не про індійські страви, або каже: “Я не люблю пепсі, я люблю кока-колу”. Дитина навіть частіше послуговується англійською, ніж гінді. Я спитав онуку одного дня, чому вона не розмовляє зі мною мовою гінді, а вона пішла до своєї матері і спитала: “Хіба дідусь не знає англійської?” Я дуже уважно спостерігаю за своїми онуками, адже це дуже повчально. Недавно внучка сказала, що їй хочеться піци. Тоді бабуся пообіцяла, що спече їй піцу наступного дня. Але онука уточнила: “Ні, я хочу до піца-хатки”».

У Шанхаї я брав інтерв’ю у Ван Ґуоляня, високого посадовця в Банку комунікацій, одному з чотирьох великих державних банків. Я спитав, просто так, звідки він дізнається про новини у світі. Урядовець сказав, що щоранку секретарка готує для нього огляд подій з Інтернету та від агентства "Ройтер", але він також чимало дізнається від свого сина.

Тоді ні з того ні з сього він пустився читати лекцію про батьків та дітей, яка вилилася у цілу тираду проти Інтернету.

«Мій син – знавець Інтернету. Знайшовши в Інтернеті щось цікаве, він показує це мені, – сказав китайський банкір. – Але батьки не повинні йти на повідку в синів. Мій син також дає мені поради, але більшість їх мені не подобається. Батько не повинен прислухатися до сина. Це підриває батьківський авторитет. Я сказав синові, щоб він менше порпався в Інтернеті, а більше вчився».

І. К. Ґуджрал та Ван Ґуолянь – занадто культурні і освічені люди, щоб доходити у цьому до крайнощів, але інші сердиті люди здебільшого такими не є. Вони не мають повноцінної ідеології, яка була б альтернативна американізації-глобалізації. Вони схожі на Гарпо. Вони воліють просто пошматувати повідомлення і затоптати його. І, на відміну від своїх слабохарактерних урядів, які скаржаться на Дядечка Сема, але підкоряються його вимогам, ці сердиті люди готові перейти межу і натиснути на спуск.

Тепер ми переходимо до того, що справді викликає страх. Американізація-глобалізація не лише дає цим сердитим людям набагато більший стимул ненавидіти Америку; вона також дає їм, як індивідам, набагато більшу можливість натиснути на той спуск. Глобалізація наділяє їх суперсилою у двох дуже важливих аспектах.

По-перше, тепер світ так густо обплутаний дротами, – і ми всі на такому тісному зв’язку один з одним у стількох місцях і протягом такого довгого часу, – що терористи можуть заблокувати діяльність дуже багатьох людей водночас. Наприклад, у грудні 1998 року під час зимової відпустки я їздив на лижах у Скелястих горах і вперше помітив, що майже на кожному підйомнику, яким я піднімався на гору, хтось розмовляв по стільниковому телефону. Мій приятель спускався на лижах, маючи наручний пейджер, який давав йому дані про промисловий індекс Дов-Джонса і про стан його власного портфеля акцій. Він перевіряв їх між одним спуском з гори і другим. Висилаючи в офісі кур'єрської пошти "Федерал Експресс" кілька розділів цієї книжки, які мали бути доставлені на другий кінець країни до пів на одинадцяту наступного дня, я наштовхнувся на представника Національної баскетбольної асоціації Дейвіда Стерна, який ішов вздовж вулиці, притисши стільниковий телефон собі до вуха, і вів переговори про відновлення діяльности НБА. В кінці дня я приходив додому, вмикав один із сорока каналів місцевого кабельного телебачення, телефонував друзям в Каїр та Єрусалим, використовуючи кредитну картку компанії АТ&Т, набирав свій номер АОЛ 800, щоб дізнатися про новини і перевірити, чи не надійшла мені електронна пошта. Коли у новорічний вечір я ішов на вечерю у наш ресторан, біля реєстрації відбувалася розмова між сердитим клієнтом і метрдотелем: «Як це, ви не дістали мого замовлення? Я ж надіслав вам його електронною поштою кілька тижнів тому! Моє прізвище Ашраф, А-ш-р-а-ф». Перед тим як лягти спати, я взяв примірник "Ю-ес-ей Тудей", в якому була фотографія, наведена у третьому розділі, на якій єврей-хасид притискає свій стільниковий телефон до Стіни Плачу. Пам’ятаєте напис: «Шимон Бітон прикладає стільниковий телефон до Західної Стіни, щоб його родич у Франції міг проказати молитву у святому місці»?

І все це поки я був у відпустці в горах!

А уявіть собі, що діється, коли ми вдома або в офісі! Ми тепер значно більшою мірою перебуваємо на зв’язку. Щодня дедалі більше людей миттєво дізнається або може дізнатися, що робиться на цілому світі. І в такому світі потрібно дедалі менше динаміту, бактеріологічної зброї чи збагаченого урану, аби викликати паніку і метушню, яка може зачепити мільярди людей відразу. До того ж глобалізація дає терористам більші можливості ще в один спосіб. Якщо мікрочіпи і мініатюризація роблять дедалі меншими і дедалі легшими різні речі, то меншим і легшим стає усе. Сем Коен, винахідник нейтронної бомби, зауважив у "Вашинґтон Таймс" (7 червня 1998 року), що за десять років після першої спроби розщепити плутоній в Аламоґордо розробники бомби зуміли зменшити вагу боєголовки з тою самою потужністю – 20 кілотонн – приблизно у сто разів. Сполучені Штати розробили для НАТО боєголовку, що запускається двома людьми, які несуть базуку, з потужністю менше одної десятої кілотонни. Таку ж боєголовку розробили й росіяни. Ми виявили це, коли колишній російський радник з національної безпеки Олександр Лебедь заявив, що в арсеналі російського спецназу бракує ста одиниць мініатюрної ядерної зброї, відомої як “чемоданні бомби”. Ось чому Джефф Баер, завідувач відділу мережевого проектування "Сан Майкросистемс", зауважив якось мені: «Найбільше я переживаю за те – і цю небезпеку важко переоцінити – що вся ця інфраструктура дуже вразлива до нападу навіть не комп’ютерного гакера, а просто когось, хто проник у телефонний комутатор. У цьому світі нападник може вчинити телефонну диверсію, піти додому, з’їсти канапку, повернутися назад і заатакувати знову».

* * *


Коли ж сердитих людей, яких породжує американізація-глобалізація, наділити суперсилою, яку породжує та ж таки глобалізація, то постане те, що я вважаю реальною, безпосередньою загрозою національній безпеці Сполучених Штатів у двадцять першому столітті: Надпотужна Сердита Людина. Авжеж, в кінці двадцятого століття Америці загрожує зовсім не інша супердержава. Найбільша загроза, перед якою стоять Сполучені Штати, походить від Надпотужних людей, які за глобалізацію ненавидять Америку більш, ніж будь-коли, і які завдяки тій-таки глобалізації можуть на власну руку здійснити свої наміри.

Щоб спричинити спустошення у світі, за часів холодної війни Надпотужна Сердита Людина – приміром, Сталін – мусила заволодіти державою. А нинішньому Надпотужній Сердитій Людині вистачить застосувати сили, закладені в глобалізації, щоб напасти навіть на суперпотугу. Про безкраю Римську імперію казали, що всі дороги ведуть до Рима – з півдня і півночі, зі сходу і заходу. І саме через цю систему доріг Цезар розповсюджував свої закони на всі простори імперії. То були грандіозні дороги. Але дороги мають одну цікаву прикмету. Вони ведуть в обидва боки, і коли вандали та вестґоти вирішили напасти на Рим, вони прийшли саме цими дорогами. Те ж саме може статися й з глобалізацією.

Надпотужні Сердиті Люди виступають у різних подобах. Вони бувають дуже сердиті, але не дуже агресивні, дуже сердиті і дещо агресивні та дуже сердиті і дуже агресивні. Добрим прикладом дуже сердитих, але не дуже агресивних є комп’ютерні гакери, які заатакували мою газету "Нью-Йорк Таймс", стовп американського істеблішменту. 13 вересня 1998 року вони увірвалися на веб-сайт "Таймса", і це вперше гакери увірвалися на веб-сайт впливової агенції новин. Мартін Найзенгольц, президент компанії електронних медій газети "Нью-Йорк Таймс", розповів мені, як це було: «У п’ятницю ми саме вивісили повідомлення Кеннета Старра про Клінтона, і то був великий день для нашого веб-сайта. То була єдина повністю індексована версія повідомлення Старра онлайн, за ключовими словами можна було шукати все потрібне, і ми побивали всякі рекорди відвідування сайта. Я був так задоволений нашим досягненням, що прийняв запрошення поїхати до Філадельфії і виголосити промову на Вортонському міжнародному форумі. Отож в суботу увечері я поїхав до Філадельфії. В неділю о 7.45 мені зателефонував наш редактор веб-сайта і сказав, що на нас напали гакери. Таке вже було трапилося з нами раніше, коли якесь угруповання намагалося затопити сервер проханнями. Але тепер це було щось зовсім інше. Вони фактично окупували наш веб-сайт і публікували на нашій домашній сторінці свої власні повідомлення під логотипом HFG – “Hacking for Girlies" – "Наймаємо дівчат”. На цей логотип вони наклали фотографію оголеної жінки. Тож ми увійшли на сайт і опублікували свої повідомлення зверху їхніх, тоді вони повернулися і знов повісили зверху своє. Ми знову заволоділи сайтом, але вони повернулися знову. І так протягом двох годин на нашому веб-сайті тривав поєдинок домашніх сторінок! Вони вламалися у нашу систему, заволоділи нашими серверами – саме там зберігаються веб-сторінки – і зуміли знайти доступ на наш веб-сайт. Зробивши це, вони мали такий самий доступ до веб-сайта "Нью-Йорк Таймс", як і ми. Ми питали себе, чи не варто закрити сайт, але я сказав, що ні. Але врешті стало ясно, що нам таки треба це зробити. Так що о 10.20 ми закрили сайт і задраїли всі люки – входи на сайт з віддалі. Їм вдалося залізти на сайти, використавши помилку в операційній системі "Юнікс". Ми ліквідували непридатні сервери і відбудували сайт на нових, ні з чим не з'єднаних серверах».

Мені найцікавішими були повідомлення, що їх гакери вивішували на веб-сторінці "Таймсу". Першим було таке повідомлення: «WE OWN YER DUMB ASS» – "Ми заволоділи вашим дурним задом". Ці повідомлення частково були закодовані чимось на зразок їхньої власної високотехнологічної мови оливкових дерев. "Hacking for Girlies" написано як H4CK1NG F0R G1RL3Z. Деякі голосні були замінені цифрами, як в останньому повідомленні: «R3ST ASSUR3D, W3 WILL B3 BACK SOON» – "Будьте певні, ми скоро повернемось".

Гакери очевидячки тішилися, майже як Джессі Джеймс, показуючи, що вони кмітливіші від такої структури глобальної влади, яку представляла "Нью-Йорк Таймс" та її веб-сайт. Цим вони хотіли сказати, що можна бути багатим, але це не дає шансів у змаганні з мізками інтернетівського андерґраунду, хоч у того набагато менше влади. Вони немов казали, що їхні мізки урівнюють становище. У певний момент гакери написали: «Те, що ми пишемо великими літерами і не вживаємо “елітарної” мови, не значить, що ми просто дітваки або що ми не заволоділи вашою задницею. Кожен з тих, що називають нас недоростками, хай побачить: іще один нас недооцінив. Ну а ваші хвалені заходи безпеки? Оті “недоростки” змогли обійти ваші захисні стіни вартістю 25000 доларів і звести нанівець заходи безпеки, що їх вимудрували ваші сисадміни з досвідом роботи енної кількости років та отакенними дипломами коледжів. Бе-бе-бе».

Єдиною вимогою гакерів було звільнити Кевіна Д. Мітніка, сумнозвісного комп’ютерного гакера, який перебував у в’язниці з часу його арешту ФБР у лютому 1995 року. Мітніка, одного з найбільш пошукуваних гакерів у світі, звинуватили у тривалому злочинному хуліганстві, а саме: у крадіжці тисяч файлів і принаймні 20000 номерів кредитних карток з комп’ютерних систем по цілій країні. Мітнік діяв через комп’ютерний модем, під'єднаний до стільникового телефону, і хулігана спіймали після того, як він проник у домашній комп’ютер відомого експерта з комп’ютерної безпеки, Цуномі Сімомури, дослідника у Суперкомп’ютерному центрі в Сан-Дієґо. Сімомура допоміг технікам з телефонної компанії та федеральним агентам використати сканери частоти стільникових телефонів, щоб вистежити і заарештувати Мітніка.

Ці гакери по суті є інтернетівськими фундаменталістами. Вони мають свої племінні звичаї, своїх народних героїв, свою мову, свої теорії конспірації і своє власне джерело істини. Але в них нема сув’язної політичної ідеології у розумінні реальної альтернативної системи. Вони – справжні Гарпо. У них є певна позиція, але нема ідеології. Вони просто прагнуть підірвати наявну структуру влади. Вони хочуть показати, що система не має над ними влади, а вони можуть мати владу над системою.

Однак далі бачимо дещо сердитіших і дещо агресивніших. Як, приміром, Надпотужні сердиті тамільські сепаратисти, які у вересні 1998 року напали на посольство Шрі-Ланки у Вашинґтоні. Ось як розповідала про це "Вашинґтон Таймс": «Коли посольство Шрі-Ланки завело собі адресу електронної пошти, партизани з групи "Тамільські тигри" винайшли новий спосіб тероризму. Вони відразу ж почали затоплювати посольство погрозами про закладену бомбу і надсилати таку силу-силенну спаму – електронних повідомлень з дурницями, що дипломати не могли використовувати адресу за її прямим призначенням. Один дипломат назвав це “е-мейловим тероризмом”». Газета зауважила, що минулого року посольство Шрі-Ланки зрештою звернулося до комп’ютерного спеціаліста, щоб він розробив нову програму відфільтровування повідомлень від групи "Тамільські тигри Еелам за звільнення" (ТТЕЗ). Тактику "тигрів" охарактеризовано як нову загрозу у звіті Державного департаменту про світовий тероризм. У цьому документі сказано, що ще раніше, у серпні 1997 року, група, яка назвала себе "Чорні тигри Інтернету", завдала удару е-мейловою “зброєю”, розладнавши систему електронної пошти посольства. «Ця група в електронних повідомленнях називала себе елітним підрозділом ТТЕЗ, який спеціалізується у “самогубчих бомбардуваннях е-поштою”», – написано у звіті Державного департаменту. "Чорні тигри" застосовували метод, який самі назвали «протисерверними ракетами “е-мейл – FTP”», котрі перевантажують електронну скриньку і викликають такі руйнування вмісту, що адресат змушений ліквідувати цілий свій сайт електронної пошти.



* * *

І, врешті, є справді сердиті і справді агресивні Надпотужні Сердиті Люди, які не просто використовують електронну пошту. Це Гарпо зі справжніми рушницями. Вони відчувають, що існує система, яка керує світом, і що вони не належать і ніколи не належатимуть до неї. На їхній погляд, Сполучені Штати, ІБМ, "Нью-Йорк Таймс", Волл-стріт та глобальна економіка – все це частини єдиної владної споруди, яку треба зруйнувати. До цих агресивних Надпотужних Сердитих Людей належить секта "Аум Сінрікьо" ("Верховна правда") в Японії, банда Осами бін Ладена в Афганістані, Унабомбер та група Рамзі Юсефа в Нью-Йорку. "Аум Сінрікьо" проповідувала божевільну суміш індуїзму, буддизму та різних теорій всесвітньої змови, у яку замішані Америка, євреї, масони та світові капіталісти. У березні 1995 року члени цієї японської секти вбили дванадцятьох осіб і завдала ушкоджень кільком тисячам осіб, випустивши нервово-паралітичний газ зарин у токійському метро. Як пише "Економіст", "Аум Сінрікьо" зібрала приблизно мільярд доларів в активах і купила модерний російський гелікоптер з обладнанням для розбризкування смертельних хімікалій. Осама бін Ладен, саудівський мільйонер, котрий у серпні 1998 року оплатив бомбардування американських посольств в Кенії та Танзанії, під час яких вбито більше як двісті осіб, регулярно перебуває на зв’язку зі своїми однодумцями в цілому світі за допомогою супутникових телефонів через свою власну мережу "Джихад Онлайн" (ДОЛ). "Нью-Йорк Таймс" повідомила, що співробітники ФБР перевірило захоплений персональний комп’ютер, який належав одному з оперативних агентів бін Ладена в Кенії, Гарунові Фазілю, і знайшли в ньому електронне повідомлення з детальним описом, як Фазіль слідкував за подіями на світі через Сі-ен-ен і використовував Інтернет для зв’язку з іншими агентами підпільної мережі бін Ладена, називаючи себе «уповноваженим у справах засобів масової інформації східноафриканського осередку».

Рамзі Юсеф був натхненник бомбардування Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку 26 лютого 1993 року, коли загинуло шестеро осіб і більше як тисяча зазнало поранень. Він належить до покоління сердитих молодих людей з Третього Світу, які нетерпляче чекали нагоди зробити те, чого не могли зробити їхні батьки. Тобто повернути свою лють проти Заходу і помститися за весь той гармидер, що його Захід спричинив у їхніх суспільствах; причому вони хотіли зробити це, використовуючи західну технологію і водночас відмовившись від західної системи цінностей, яка стоїть за нею. Їм дуже подобається ідея, що можна просто зібрати вершки технологічного ноу-гау, використовуючи картку "Віза", і далі жити фундаменталістським способом життя, зачинивши вікна і запнувшись паранджею. Якщо інтернет-фундаменталісти, щоб поставити на своєму, застосовували лише мишку та хибу в "Юніксі", то Рамзі Юсеф і компанія не вагалися застосувати наладовану динамітом вантажівку. Але по суті мета у них одна – плюнути в лице американізації-глобалізації і потоптатися по ній, використавши систему проти неї самої.

Рамзі Юсеф – це справді квінтесенція Надпотужної Сердитої Людини. Задумайтесь над цим на хвилинку. Яку він мав програму? Яка його ідеологія? Він же намагався підірвати два найвищі будинки в Америці. Може, він хотів заснувати у Брукліні палестинську державу? Може, він хотів створити ісламську республіку в Нью-Джерсі? Зовсім ні. Він просто хотів підірвати два найвищі будинки в Америці. У федеральному окружному суді у Мангеттені Юсеф сказав, що його метою було влаштувати вибух, який би спричинив падіння однієї вежі Всесвітнього торговельного центру на другу і загибель 250000 осіб. Ідея Рамзі Юсефа полягала в тому, що у нього не було жодної ідеї, окрім бажання знищити ті ідеї, які приходять у його країну з всемогутньої Америки. Як зауважив одного разу "Економіст", «про терористів колись казали, що “вони хочуть, аби багато людей бачило, але не дуже багато загинуло”». Але про Надпотужних Сердитих Індивідів цього не скажеш. Вони прагнуть загибелі маси людей. Вони не намагаються змінити світ. Вони знають, що їм це не під силу, а тому хочуть спричинити якомога більше руйнувань.

А найбільше в історії Рамзі Юсефа мені сподобалося те, що після вибуху у Всесвітньому торговельному центрі один з його однодумців, Мохаммед Саламех, повернувся до агенції Райдера з винайму вантажівок, де він найняв машину, яку й використано в організації вибуху. Саламех залишив був за машину депозит 400 доларів, а потім захотів забрати його, – хоч він сам підірвав її. (Він сказав, буцімто машину у нього вкрали). Світ Саламеха складається з двох різних світів. Вранці ти підриваєш Всесвітній торговельний центр, щоб убити якомога більше американців заради перемоги добра над злом; пополудні ти намагаєшся повернути собі гроші на основі американських правових принципів та контрактного права. Це найкраще ілюструє здатність Надпотужних Сердитих Людей використовувати технологію сучасного світу, не сприйнявши жодної з його цінностей. Коли слідчі запитали Рамзі Юсефа, навіщо Саламех повернувся по депозит, – адже це допомогло поліції знайти терористів, – той відповів коротко: «Бо дурний». Адже Саламех допоміг ФБР добратися до Рамзі Юсефа. Поліція, йдучи його слідами, добралася до Філіппін, і коли агенти увірвалися у квартиру, яку він там використовував, то на диску С його лептопу "Тошіба" – той комп'ютер, як повідомила філіппінська поліція, Юсеф покинув, утікаючи зі свого помешкання в Манілі у січні 1995 року, незадовго до арешту – знайшли всі плани його останніх терактів. Значна частина звинувачень американського уряду проти Рамзі Юсефа (крім спроби підірвати Всесвітній торговельний центр в 1993 році, він планував підірвати десяток американських повітряних кораблів в Азії у січні 1995 року) базувалася на файлах, знайдених в його лептопі, що містили розклади польотів, плановані строки вибухів та зразки посвідок особи з фотографіями деяких його поплічників. Рамзі Юсеф справді був Надпотужним Сердитим Індивідом – з детонатором в одній руці та жорстким диском у другій.

Щодо Рамзі Юсефа та інших Надпотужних Сердитих Людей, які походять з арабського ісламського світу, цікавим є те, як зауважує експерт з Близького Сходу Стівен П. Коен, що «колись вони вважали, що їм треба повалити свої уряди і заволодіти своїми державами, перед тим як вирушити в похід на Америку. Тепер вони ідуть прямо на неї, як окремі особи». Глобалізація не лише дає їм змогу, як окремим особам, атакувати Сполучені Штати, вона не лише дає їм мотивацію для цього, вона ще й дає їм логіку. Суть цієї логіки в тому, що їхні власні держави більше не являють собою реальної структури влади. Реальна структура влади має глобальний характер. Вона перебуває в руках американської надпотуги та Ринків-велетнів, і саме вони кажуть всім іншим урядам, що ті мають робити. Тому якщо ви хочете повалити справжню структуру влади, вам слід атакувати супердержаву і Ринки-велетні, а не завдавати собі клопоту з урядом Пакистану чи Єгипту.

Надпотужних Сердитих Людей турбує не лише той факт, що Сполучені Штати технологічно вищі, але й те, що вони вважають вищими також свої цінності, тоді як, на думку терористів, ці американські цінності є не чим іншим, як бездушним споживацтвом і бездумним поклонінням перед технологією. Наприкінці процесу над Рамзі Юсефом відбувся такий діалог між ним і суддею Кевіном Томасом Даффі. Надпотужний Сердитий Індивід проти супердержави.

Рамзі Юсеф: «Ви все говорите про колективне покарання і вбивство невинних людей... Це ви перші вбивали невинних людей, це ви перші впровадили цей різновид тероризму в історію людства, скинувши атомну бомбу, що вбила десятки тисяч жінок і дітей в Японії, і спричинивши загибель понад 100000 осіб, здебільшого цивільних, під час бомбардування Токіо запалювальними бомбами. Ви спалили їх на смерть. Ви вбивали цивільних у В’єтнамі хімічною зброєю, як-от так званим "оранжевим агентом". У кожній війні, в якій ви брали участь, ви вбивали цивільних і невинних людей, не солдатів. У цьому столітті ви розв’язали більше війн, ніж будь-яка інша країна, а тепер маєте нахабство говорити про вбивство невинних людей. Ви запроваджуєте так звані економічні ембарґо, які вбивають лише дітей і літніх людей, ви наклали його на Ірак, а щодо Куби та інших держав ви утримували його більше як тридцяти п’ять років. У підсумковому висновку та у промові на відкритті процесу уряд назвав мене терористом. Так, я терорист і пишаюсь цим. І я підтримуватиму тероризм доти, доки він буде спрямований проти уряду Сполучених Штатів та Ізраїлю, адже ви більше, ніж терористи; ви – винахідники тероризму і застосовуєте його щодня. Ви – кати, брехуни і лицеміри».

Суддя Кевін Томас Даффі тоді відповів йому, – фактично порадивши Юсефові запхати собі десь свою нігілістичну лють: «Рамзі Юсефе, ви твердите, що ви ісламський воїн. Зі всіх людей, які загинули або зазнали поранень від бомби у Всесвітньому торговельному центрі, ви не можете назвати жодного, хто б виступав проти вас чи проти вашої справи. Вам на це начхати, вам треба було залишити за собою трупи і поранених. Рамзі Юсефе, ви не годитеся для того, щоб захищати іслам. Ваш Бог – це смерть. Ваш Бог – не Аллах... Вам не потрібні були навернення. Єдине, що ви хотіли – це спричинити смерть. Ваш Бог – не Аллах. Ви поклоняєтесь смерті та руйнуванню. Те, що ви робите, ви робите не задля Аллаха; ви хочете лише задовольнити своє власне спотворене еґо. Ви хочете переконати інших, що ви – воїн, але замах на цивілізацію, за який вас тепер засуджено, – це малодушний замах, який мав на меті вбити і покалічити невинних людей... Ви, Рамзі Юсефе, приїхали сюди, називаючи себе ісламським фундаменталістом, але вас зовсім не обходить іслам, не обходить віра мусульман. Ви поклонялися не Аллахові, а злові, яким стали ви самі. І мушу сказати, що апостол зла з вас вийшов справдешній».

Чи можна якось захиститися від таких людей? Було б гарно вірити, що, впроваджуючи відповідні соціальні, економічні та культурні програми, суспільство зможе ліквідувати мотивацію, неприязнь і гнів всіх тих, хто відчуває, що по ньому проїхався коток американізації-глобалізації. Але ми не можемо в це вірити. Мотивація і аморальність таких людей, як Рамзі Юсеф, дуже потужні. Співчуття їхнім стражданням не зверне їх з дороги, не зарадять і різні соціальні заходи. Рамзі Юсефи будуть завжди. Від них можна захиститися, лише ізолювавши це їхнє ядро від широких мас суспільства навколо них. А це можна зробити, лише забезпечивши, щоб якомога більша частина того суспільства мала свою частку в глобалізаційній системі. Це є однією з тем останньої глави цієї книжки.

Так, плекати ілюзії не варто. Надпотужні Сердиті Люди існують і нині вони являють собою найбезпосереднішу загрозу Сполученим Штатам та стабільності цієї нової системи. І не тому, що Рамзі Юсеф може колись стати супердержавою. Ні, зовсім ні. Радше тому, що у нинішньому світі надто багато людей можуть стати Рамзі Юсефами.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Схожі:

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconМузичне мистецтво ХХ століття
Українська народна пісня «Ой гиля, гиля…», Л. Ревуцький симфонія №2 І частина, М. Скорик «Гуцульський триптих», В. Барвінський. Прелюдія...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconОпис виховної системи класу
Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини І держави, але й випереджати...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУрок №17 прелюдія. Мета уроку
С. Рахманінова та Й. С. Баха вчити учнів розуміти інструментальну музику, аналізувати її зміст (утілені в ній почуття людини) та...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconДжордж гордон Байрон 1788-1824 Біографія та творчість Байрона
Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся,...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconАнатолій костецький все — як насправді
День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБіографія Джованні Боккаччо
Джованні померла. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в містечку Чертальдо. Батько його був флорентійським...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗарічненський районний відділ культури та туризму зарічненська центральна районна бібліотека серія: «Краєзнавство» незагоєна рана афгану
День виводу Радянських військ з Афганістану. День закінчення найдовшої І найкривавішої з усіх локальних воєн, що тяглася майже десять...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗміст робота з обдарованими дітьми-важлива ділянка роботи сучасної школи; Приклади І розв’язки нестандартних задач; Розв’язки рівнянь І систем рівнянь вищих степенів; Приклади самостійних І контрольних робіт вищого рівня
В цьому посібнику поміщені системи завдань, які можна розв’язувати з учнями додатково при вивченні тієї чи іншої теми. Також підібрані...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУ роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка