Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10



Сторінка23/24
Дата конвертації09.02.2018
Розмір6.64 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Якщо ми не виховаємо громадськости у розумінні реальної природи сьогоднішнього світу і не демістикуємо глобалізації, то сепаратисти завжди використовуватимуть цю нечіткість для своїх власних цілей. 1998 року президент Клінтон не зумів спонукати НАФТА розширитися на Чилі, тому що меншість під керівництвом профспілок, вважаючи, що вона не має користи від розширення вільної торгівлі, дуже активно опонувала розширенню НАФТА, тоді як більшість, яка черпала користь з розширення вільної торгівлі, не розуміла цього, а тому так і не спромоглася захистити свої інтереси.

* * *

Однак політика тривкої глобалізації потребує чогось більшого, ніж просто правильної картини того, що відбувається у світі. Вона потребує також належної рівноваги політичних курсів. Зокрема, вона вимагає нового суспільного договору між працівниками, фінансистами та урядами, який забезпечить тривку глобалізацію. Треба віддати належне тим течерівцям та рейґанівцям, які допомогли приготувати свої країни до ери глобалізації і стимулювали її прихід, даючи істинне вільноринкове бачення глобалізації. Вони дотримувалися такої думки: «Нехай усім якомога більше заправляє ринок, і все стане на свої місця». Однак тільки чисто ринкового бачення недостатньо. Воно занадто брутальне, а отже, політично нетривке. Натомість ліві чи те, що від них залишилося, щосили намагалися зберегти патерналістську платформу держави загального добробуту. А це економічно нетривка платформа.



Замість обох цих крайнощів потрібен новий суспільний договір, який би водночас прийняв вільні ринки і забезпечив їх корисність та стерпність для якомога більшої кількости людей. Глобалізацію можна стабілізувати через її демократизацію, – щоб вона працювала на дедалі більшу кількість людей. Знайти належну форму суспільного договору, яка б демократизувала глобалізацію, було завданням центро-лівиці – Біллів Клінтонів в Америці та Тоні Блерів в Англії. Чимало людей називають цей підхід “третім шляхом”. Я з цим не погоджуюся. Новий суспільний договір, якого шукають Клінтон та Блер, – те, що я називаю інтеграціоністською партією мереж соціального забезпечення, – фактично є єдиним шляхом до успішности та виживання країни у цій новій системі. Третього шляху немає. Є лише один шлях – цей збалансований шлях.

Ми, інтеграціоністи, прихильники мереж соціального забезпечення, вважаємо, що у цьому світі не можна бути прихильником глобалізації – прибічником вільної, нічим не обмеженої торгівлі, відкритих кордонів, дерегуляції та Інтернету для всіх, не будучи також соціал-демократом. Адже якщо ви не хочете погодитися на необхідні затрати на те, щоб дати незаможним, безпорадним і неповоротким у вашому суспільстві все необхідне, аби вони зуміли вижити у цій новій системі, вони відповідять негативною реакцією, яка відріже вашу країну від світу. Ви не зможете зберегти політичний консенсус, необхідний для відкритости. Водночас не можна бути соціал-демократом або прибічником мереж соціального забезпечення, не будучи прихильником глобалізації, адже без інтеграції зі світом вам ніколи не нагромадити достатньо прибутків, щоб підтримувати високий рівень життя і подбати про тих, хто зостався позаду.

Тепер перед нами питання: де та належна рівновага між інтеграціонізмом та мережами соціального забезпечення у нинішній системі глобалізації? Тут треба привести до рівноваги такі три елементи: трапецію, батут і сітку безпеки.

Трапеція

По-перше, нам потрібна якомога відкритіша, зростаюча, орієнтована на ринок економіка, яка б заохочувала людей до вільного розмаху і пересування божевільними стрибками. Без капіталістів, готових на ризик, немає підприємництва, а без підприємництва немає росту. Тому в серці кожної здорової економіки лежить трапеція вільних ринків з вільним розмахом. Адже кращої сітки безпеки, ніж здорова економіка з низьким рівнем безробіття, не буває. В економіці Сполучених Штатів, що зростає і дедалі більше глобалізується, рівень безробіття людей, які мають освіту нижчу від середньої, знизився від 10,75 відсотка у 1994 році до 6,75 відсотка у 1999 році, що дало змогу численним молодим людям, зокрема тим, які належать до меншин, працевлаштуватися, здобути кваліфікацію і сповнитися почуттям гідности, що його дає робота. Звичайно, не кожному дісталася добра праця: хтось готує гамбурґери, а хтось – веб-сторінки. Але будь-яка праця дає початок самоповазі та стабільності в житті людини.

Розмірковуючи про цю проблему, завжди згадую історію, яку розповів мені російський журналіст Олексій Пушков ще у квітні 1995 року про свого московського сусіда. «То був бідний шофер, який жив у помешканні біля входу в будинок. Щовечора у п’ятницю він напивався і співав – без кінця і дуже голосно – дві англомовні пісеньки: “Щасливий народ” та “Їй просто потрібне ще одне дитя”. Йому і невтямки було, що означають ці слова. Напившись у дим, він брався лупцювати дружину, а вона починала репетувати. Це доводило нас до люті. Мені хотілося кинути у нього гранату. Однак місяців вісім тому, не знаю яким чином, він дістав пай у невеликій автомайстерні. Відтоді він більше не співає цілу ніч “Щасливий народ” і не лупцює дружини. Щоранку о восьмій тридцять він виходить на роботу. Він задоволений життям, адже тепер знає, що у нього є якісь перспективи. Моя дружина днями сказала мені: “Подивись-но на Щасливий Народ, – саме так ми звемо його, – він тепер власник”».

Ось чому стратегія трапеції означає не просто те, що уряд усувається з дороги і дозволяє вільним ринкам мчати вперед; вона означає також турботу уряду про те, щоб зробити якомога більше людей власниками й успішними учасниками вільного ринку. В Америці це означає ініціативи, які полегшують доступ найбільш знедолених спільнот з низькими доходами до інвестиційного капіталу, а не просто професійну підготовку людей, які потім не можуть знайти роботи. Міста американської провінції є такими ж молодими ринками, як і Банґладеш, й іноді вони потребують таких самих орієнтованих на ринок програм підтримки. Як наголошував міністр фінансів Ларрі Саммерс: «У цілому світі приватні фінансові ринки безпорадні, коли йдеться про дуже бідних. Великі банки не хочуть мати справи з бідними спільнотами – адже там немає грошей. Потік капіталу до деяких місцевостей чи деяких меншин штучно обмежується й іншими бар'єрами, і це створює виразні прогалини на ринку. Однак якщо позбавити людей з тих місцевостей шансів давати позики або нагромаджувати заощадження, то дуже ймовірно, що вони такими убогими й залишаться».

Одним зі способів розпочати демократизацію доступу до капіталу в Америці є відновлення "Акту про інвестування у спільноти", який дозволяє урядові здійснювати тиск на комерційні банки, заохочуючи їх до надання посильних кредитів незаможним місцевостям. Але деяких позик комерційні банки ніколи не дадуть. Ось чому я вважаю доцільним розвивати підтриманий урядом фонд ризикового капіталу, заснований у 1999 році для місцевостей з доходами низькими до середніх. Відомий як Фонд фінансових інституцій для розвитку спільнот, він дає стартове фінансування підприємцям, готовим робити ризикові інвестиції у низькорозвинені околиці, де вони бачать можливості розвитку ринку, й інвестувати у будь-що – від приватних дитсадків та дешевого житла до салонів краси та розважальних закладів, але там, де у звичайних умовах здобути фінансування ризикових капіталовкладень було б неможливо.

Батут

По-друге, навіть за зростання економіки кожному суспільству потрібні також батути – програми, які виловлюють працівників, що випадають з цього швидкозмінного середовища, і затримують їх, даючи їм змогу знову заплигнути в економіку. Цей батут, достатньо міцний, щоб зловити вас до того, як ви вдаритеся об землю, але не такий зручний, щоб ви хотіли жити на ньому вічно, може бути добрим засобом для постійного зменшення кількости тих, хто залишився позаду. Безперечно, найважливішим батутом є навчання протягом цілого життя.

Кожний працівник повинен розуміти, що економічна забезпеченість у цьому світі без стін вже не може гарантуватися щедрістю держави загального добробуту чи наявністю профспілкового квитка. Її може дати лише табель успішности. У добу, коли технологічні зміни наступають так швидко, а стіни навколо компаній та країн стають такі малі, лише нове вміння і навчання протягом цілого життя можуть з певністю дати шанси у пошуках праці. «У вашій кар’єрі знання – це наче молоко, – каже Луїс Росс, провідний технолог "Форд Мотор і Ко." – Термін його зберігання витиснено на упакованні. Термін зберігання диплома інженера – близько трьох років. Якщо до того часу ви не заміните своє знання новим, ваша кар’єра скоро скисне». Як твердять Джим Боткін та Стен Дейвіс у своїй книжці "Монстр під ліжком", в економіці, заснованій на знанні, ви не заробляєте, щоб жити, а «вчитеся, щоб жити».

Завданням уряду є не захистити працівників від такої реальности, а дати їм можливість упоратися з нею і певність, що у цій боротьбі вони зможуть покластися не лише на власні сили. З цією метою в добу глобалізації, на мою думку, кожна адміністрація Білого дому щороку повинна запропонувати законодавчий акт, який я б назвав “Актом можливостей у добу швидких змін”. Він мав би узгоджуватися з тією інтеграціоністською політикою, яку провадить ця адміністрація у той рік: чи це розширення НАФТА на Чилі, чи інші заходи для розвитку вільної торгівлі. "Акт можливостей у добу швидких змін" повинен бути щороку іншим. В його основі має лежати реальне усвідомлення урядом існування глобалізації та нерівномірности розподілу принесених нею благ. Тому уряд повинен повсякчас пристосовувати свої батути до конкретної ситуації, щоб якомога більше людей могло поспівати за Швидким Світом завдяки підвищенню кваліфікації та розширенню спектра життєвого вибору. Це єдиний тривкий шлях до того, щоб розширити коло переможців, які черпають користь з глобалізації.

Якби я міг махнути чарівною паличкою, "Акт можливостей у добу швидких змін" за 1999 рік, приміром, містив би таке: пілотні проекти працевлаштування у державних установах тимчасово звільнених працівників; податкові пільги на вихідну допомогу звільненим працівникам; забезпечений державою безплатний доступ до резюме кожного, хто втратив роботу, і розширення Акта Кассебаума-Кеннеді на продовження чинности полісів медичного страхування тимчасово звільнених працівників; і загальнонаціональна рекламна кампанія одного з найкращих, хоч і недостатньо відомих, досягнень ери Клінтона – "Акта інвестування в робочу силу". Підписаний в серпні 1998 року, він консолідував 150 різних урядових програм перекваліфікації у три широкомасштабні ґранти, в які входять: індивідуальні навчальні програми, що їх працівники використовують на таке навчання, яке, на їхню думку, максимально збільшить їхні шанси на працевлаштування; комплексні професійні центри для кожної програми перекваліфікації; збільшення фінансування програм навчання молоді на 1,2 мільярда доларів упродовж п'яти років. Крім того, у цей "Акт можливостей у добу швидких змін" я б ввів розширення позик США азійським, африканським та латиноамериканським банкам розвитку, метою яких було б сприяти професійній підготовці жінок, наданню мікропозик жінкам та дрібному бізнесові і покращенню екологічної ситуації в кожній країні, що розвивається, з якою Америка веде значну торгівлю. Я б ввів до нього збільшення фінансування нової ініціативи Міжнародної організації праці, яка сприяє створенню альтернатив дитячій праці в країнах, де дітей найбільше експлуатують. Я б включив також розширення вже наявної програми компенсації звільненим працівникам внаслідок розвитку торгівлі; за цією програмою невелику матеріальну допомогу і можливість перекваліфікації надають будь-кому, хто може довести, що його місце праці ліквідовано через торгівлю. Я б розширив чинну програму перепідготовки звільнених працівників, яка підтримує кожного, кого звільнено з роботи через появу нової технології. І, врешті, я б організував загальнонаціональну рекламну кампанію, щоб краще поінформувати людей про вже наявний Податковий кредит на навчання протягом цілого життя, який дозволяє громадянам списувати зі своїх прибуткових податків до 1000 доларів з коштів, витрачених ними на програму освіти або на здобування кваліфікації для підвищення свого освітнього рівня чи рівня професійних навиків.

Я б також включив туди програми зміцнення родини та спільнот, які б давали працівникам психологічну підтримку, щоб досягати успіху на нинішніх високошвидкісних ринках, де на кожного зусібіч тиснуть. Вони повинні охопити все: від збільшення фінансування дитсадків для дітей, батьки яких працюють, до обов’язкового забезпечення кожному працівникові права вирішувати самому, чи хоче він діставати платню за працю в позаурочний час, чи воліє використати цей час для себе та своєї родини. Тепер нам потрібно якнайбільше самодостатніх людей, але окремі люди не можуть самотужки досягати успіху. Їх повинні підтримувати активні, здорові й гнучкі спільноти, які допомагатимуть захищати людей від ударів надто свавільних ринків чи тиску надто владних урядів. У цій новій системі критичної ваги набирає активізація здатности до громадської діяльности – від батьківських комітетів до місцевого самоврядування, яка повинна заповнити прогалину між ринками та державою.

Річ у тім, що ми, інтеграціоністи, прихильники мереж соціального забезпечення, вважаємо: в добу глобалізації уряд може зробити чимало такого, що нічого не коштує, не вимагає радикального перерозподілу доходів чи надто щедрих витрат на компенсаційні соціальні програми, які можуть порушити економічні закони Золотої Гамівної Сорочки, – але що спроможне суттєво збільшити коло переможців. Такі ініціативи кажуть громадянам: «Нинішня система глобалізації вимагає, аби ви перестрибували з трапеції на трапецію, щораз вище, щораз швидше, щораз далі, однак держава не дасть вам так просто впасти на землю джунґлів, щоб вас пожерли леви глобалізації. Більше не виділяючи вам подачок, держава подасть вам руку, щоб допомогти підвестися». Хай ми витратимо трохи грошей на ці програми допомоги, та ці кошти будуть дуже малі порівняно з користю та ефективністю, що їх дає дедалі більша свобода і відкритість до світу наших ринків. Такий "Акт можливостей у добу швидких змін" – мізерна ціна можливости зберігати соціальну згуртованість і політичний консенсус щодо інтеграції та вільної торгівлі. Отож, моїми гаслами є: «Захист, але не протекціонізм. Подушки, але не стіни. Твердий ґрунт, але не стеля. Упораймося з дійсністю Швидкого Світу, а не відкидаймо її».

Сітка безпеки

По-третє, і останнє, нам все ж таки потрібні традиційні сітки безпеки – соціальне забезпечення, медичне страхування, продовольчі талони та допомога з безробіття, аби захистити тих, хто просто ніколи не буде достатньо метким чи освіченим, щоб досягти успіху у Швидкому Світі, але кого ми не хочемо просто залишити на узбіччі. Однак в системі глобалізації нам належить переосмислити те, що становить таку сітку безпеки. Приміром, в добу, коли доступ до Інтернету буде фундаментально важливим для того, щоб мати змогу вчитися, замовляти авіаквитки, залагоджувати офіційні справи, спілкуватися між собою, не кажучи вже про купівлю за низькими цінами, може статися так, що загальний доступ до Інтернету буде зараховано до основних прав людини.

Звісна річ, між трапецією, батутом та сіткою безпеки повинен бути компроміс. Ключовим питанням політики в Америці і в багатьох інших країнах нині є саме пошук тієї нової точки рівноваги, належного поєднання відкритої економіки інтеграціоністського характеру, що створює дедалі більшу кількість робочих місць, з різного роду батутами та сітками безпеки. Ця точка рівноваги, безперечно, пересувалася і далі пересуватиметься направо від центру, від точки ліворуч від центру, в якій вона була під час холодної війни, коли уряди розуміли, що у світі стін важливо не дати робітникам захопитися комунізмом, створивши і підтримуючи складні програми загального добробуту, і що це можливо зробити. Але ті дні минулися. Утім, це не означає, що все просто перейде до приватного сектора. Завдяки інтеграціонізмові американська Золота Гамівна Сорочка виробляє достатньо золота, забезпечивши на нове тисячоліття значне активне сальдо бюджету, щоб мати змогу дозволити собі на і на соціальні сітки безпеки, і на батути.

* * *


Однак жодна політика тривкої глобалізації не було б повною, якби вона базувалася тільки на економічних програмах. Розширення доступу до глобалізації, звичайно, має вирішальне значення, особливо для країн у розвитку, але такою ж важливою є одночасна демократизація їхньої політичної системи. Ось один зі справжніх уроків першого десятиліття глобалізації: процес набирання вашим суспільством достатньої швидкости для вступу в глобалізацію неймовірно болісний, а тому він вимагає якомога більшої демократії на перспективу. У період холодної війни керівники країн у розвитку знали, що їм протегують надпотуги, які підтримували їх незалежно від того, як ці можновладці керували своїми державами. Але тепер патронів уже немає, і широкі маси не будуть довго підтримувати неуспішні уряди, – адже вони бачать, як живуть інші. (Див. словникову статтю “Індонезія”). Якщо тепер ви зазнаєте невдачі, то впадете, – і якщо ваш народ не піймає і не підтримає вас, ви впадете дуже боляче. (Див. словникову статтю “Сухарто”).

Дослідник демократії Ларрі Даймонд зауважив: «Ми нещодавно були свідками того, як у ряді випадків у країнах Латинської Америки, Східної Европи та Східної Азії люди проголосували проти урядів, вважаючи їх винними у негараздах глобалізаційних реформ. Нові уряди, які прийшли на місце старих, внесли деякі зміни, але далі дотримувалися більш-менш тої самої глобалізуючої вільноринкової політики. Як їм вдалося вистояти? Це сталося тому, що демократичний процес дав громадськості тих країн відчуття контролю за болісним процесом реформування економічної політики. Це вже не було чимось цілковито чужим, нав’язаним їм ззовні. Їхню думку спитали і дали їм право вибору якщо й не напрямку, то принаймні швидкости цього процесу. Ба більше, оскільки люди змогли взяти участь у цьому процесі і прогнати тих посадовців, які, на їхню думку, здійснювали занадто брутальні чи різкі кроки, були занадто корумповані або мало вразливі на потреби народу, цілий цей процес набув набагато більшої політичної легітимности, а отже, і тривкости».

Ба більше, там, де при владі змінюються партії та лідери, – причому політична опозиція, здобувши владу, провадить майже таку саму політику економічної лібералізації та глобалізації, як і її попередники, – громадськість починає усвідомлювати, що насправді альтернативи Золотій Гамівній Сорочці немає. За останнє десятиліття чимало опозиційних лідерів країн Латинської Америки, Східної Европи, а тепер і Східної Азії, казали, прийшовши до влади: «Ого, виявляється, ми справді збанкрутували. Нам справді треба відкритися. Фактично справи маються навіть гірше, ніж я думав, і нам треба пришвидшити реформи, бо іншого виходу немає. Але це будуть реформи з людським обличчям». Демократизація дає можливість змиритися з дійсністю. Ось чому до глобалізації нині найкраще пристосовуються часто-густо не ті країни, які мають великі природні багатства: Саудівська Аравія, Ніґерія чи Іран, – а радше ті, які мають більшу демократію: Польща, Тайвань, Таїланд, Корея.

Демократизація глобалізації – це не лише найефективніший спосіб зробити глобалізацію тривкою, це також найкраща для країни і найбільш моральна політика, яку може провадити будь-який уряд.



Геоекономіка доби глобалізації

Якось у 1990-ті роки я написав фейлетон про інвестування, у якому говорилося таке: «Отож я вирішив заходитися трохи коло міжнародних інвестицій. Я видобув з пам'яті своє знання німецької і купив кілька німецьких корпоративних облігацій. Трохи підучивши японську, я взяв кілька акцій на біржі "Ніккей". Навчившись кількох китайських слів від офіціанта у поблизькому китайському ресторані з кухнею провінції Хунань, я купив кілька акцій на Шанхайській фондовій біржі. Мій брокер спробував продати мені ліванські державні облігації, але я сказав йому, що в моєму офісі вже є шпалери. Я навіть причинився до російських реформ, ротгадавши кириличну абетку і купивши кілька векселів російської державної скарбниці. Та після своїх лінгвістичних студій та пошуків за кордоном я виявив, що забув вивчити два англійські слова: “Алан Ґрінспан”. Бо коли в середині 1990-х років Ґрінспан раптом підняв процентну ставку і через те відсотки, які я одержував від іноземних облігацій, втратили привабливість усі кинулися демпінґувати іноземні ринки і забирати гроші додому, тож я залишився ні з чим». Я був кепським позикодавцем. Я не виконав домашнього завдання. Я просто гнався за вищими прибутками. Я не знав своїх активів, почавши купувати цінні папери цих країн. І я не знав своїх активів, тікаючи з них.

Що ж, з роками я набрав кмітливости й став кращим позикодавцем. Я почав здійснювати міжнародні інвестиції через взаємний фонд, який спеціалізується на світових ринках і може ретельно вивчити кожну інвестицію. Невдовзі після того, як в серпні 1998 року економіка Росії зазнала краху, я одержав листа від цього фонду – фонду "Твіді, Браун Ґлобал", і прочитав, що його доходи дещо знизилися через загальний безлад на міжнародних ринках, викликаний дефолтом Росії, але не так сильно, як доходи багатьох інших фондів, адже "Твіді" виконав своє домашнє завдання і тримався якнайдалі від Росії. Про Росію фонд "Твіді" писав: «Ми не можемо зрозуміти, навіщо інвестувати в країни, де нема політичної стабільности, нема законів на захист інвесторів і нема валюти, яку можна використати краще, ніж замість паперових носовиків». Авжеж, додавалось у листі, на початку 1998 року російський ринок збільшився уп’ятеро, але потім за одну ніч втратив 80 відсотків своєї вартости ,– Росія зробила “повне коло”. Виявляється, що Росія була кепським позикоодержувачем. Вона не мала ні операційної системи, ні програмного забезпечення, тому змогла запропонувати інвесторам лише повне коло від нуля до 80 відсотків, а тоді назад до нуля.

Я розповів ці дві історії тому, що у них, наче в мікрокосмі, відображено дві найбільші загрози нинішній світовій фінансовій системі – кризи, викликані “кепськими позикодавцями”, і кризи, викликані “кепськими позикоодержувачами”. Там, де є наркомани, завжди є й наркоділки; так само і у світовій економіці: якщо є кепські позикоодержувачі, приміром, Росія, то завжди є й кепські позикодавці, приміром, я сам. Нам треба вирішити таке велике геоекономічне питання: як стабілізувати світову економіку таким чином, аби вона була менш вразлива на погане надання позик і погане позикоодержування? Адже нині вони можуть набирати таких масштабів і поширюватися так швидко, що здатні похитнути цілу систему.

Почнімо з проблеми кепських позикоодержувачів. Гадаю, що глобалізація зробила всім нам послугу, зруйнувавши у 1990-х роках економіки Таїланду, Кореї, Малайзії, Індонезії, Мексики, Росії та Бразилії, адже при цьому розкрилося чимало нечистих оборудок та прогнилих інституцій в країнах, де глобалізація наступила зарано. Викриття продажної і корумпованої родини Сухарто в Індонезії не вважалося кризою. Викриття "свояцького" капіталізму в Кореї не вважалося кризою. Викриття повністю корумпованих оборудок у Таїланді не вважалося кризою. Викриття абсурдних масштабів, у яких мексиканський уряд брав короткотермінові позики у доларах, не маючи змоги їх сплатити, не вважалося кризою. Усі ці системи раніше чи пізніше зазнали б краху.

Але тепер, коли глобалізація прискорила цей крах, постає питання: як нам бути далі? Дехто хотів би стримати Електронне Стадо, щоб воно не покидало панічно такі країни. Інші хочуть, аби ті країни запровадили контроль за капіталом, який відгородив би їх від Стада. Але обидва ці підходи помилкові. Електронне Стадо – джерело енергії двадцять першого століття. Країни повинні навчитися, як давати йому раду; стримувати його – даремно, а закриваючись від нього на довгий час, країни тільки позбудуться ресурсів, технологій та професійного дорадництва і продовжать життя "свояцькому" капіталізмові. Чимало експертів вказує на контроль за капіталами в Чилі як на позитивний приклад того, як країни у розвитку можуть запобігти масовій втечі Стада. З 1991 року уряд Чилі вимагає від іноземних інвесторів, які вкладають гроші в тамтешній ринок, щоб вони забирали вклади не раніше як через рік. Він також наклав негласний податок на Чилійські компанії, які беруть позики за кордоном. Результати виявилися щонайбільше посередніми. "Форбс" (18 травня 1998 року) опублікував дані дослідження, яке здійснив Себастьян Едвардс, колишній провідний економіст Світового банку у справах Латинської Америки. Дослідження показало, що в Чилі контроль був лише частково ефективний і через нього в країні значно збільшилася собівартість капіталу. Приміром, кошти позики у Чилі були удвічі більшими, ніж в Аргентині, де Рада у валютних справах заборонила контроль за капіталом. Контроль за капіталом дає змогу розподіляти капітал між чиновниками та їхніми друзями, а не на ринку. Він може бути корисним і ефективним як тимчасовий захід для стабілізації економіки – за умови, що уряд встановить дуже низький, конкурентоспроможний курс валюти. Але в ширшій перспективі такий контроль не є добрим вирішенням. У відносно нескорумпованих країнах, як-от Чилі, контроль за капіталом призведе до викривлень; у корумпованих країнах він зробить корупцію ще гіршою.

Тому правильний геоекономічний підхід повинен зосередитись на зміцненні країн, які є кепськими позикоодержувачами, аби вони знову змогли приєднатись до Стада. Втім, втечі Стада траплятимуться й далі, і деякі країни, безсумнівно, зазнаватимуть незаслуженої кривди. Але Стадо ніколи не поводиться ірраціонально протягом довгого часу. За рідкісними винятками, воно звичайно не тікає з країн зі здоровою фінансовою системою, які провадять здорову економічну політику, і не нападає на них. Дехто, говорячи про Таїланд, Корею, Індонезію та Росію, оплакує те, що зробило з ними Стадо, тікаючи геть, – так, ніби ті мали взірцеву економіку і Стадо просто без жодної причини раптом вирішило дременути звідти. Це дурниця. Вони були кепські позикоодержувачі, – а це завжди призводить до нагромадження урядом та бізнесовими структурами короткотермінових боргів, звичайно виражених в іноземній валюті, які не можна реально сплатити і які дуже вразливі на коливання валют. Розпізнавши ці надуживання, Стадо тікає. Міністр фінансів США Ларрі Саммерс сказав якось: «Хоч стало модним звинувачувати у кризах руху капіталу {capital accounts crises} ненажерливий світовий ринок капіталів, однак проблеми, пов’язані з цими кризами, значною мірою є наслідком намагань самих урядів привабити короткотермінові вливання, які нема чим забезпечити. Ми бачили це, приміром, у Мексиці, коли напередодні кризи там дедалі більше почали вдаватися до випуску індексованих доларом “Тесобонос”; ми бачили це у Таїланді, де ввели податкові пільги на офшорні позики за кордоном; і ми бачили це у Росії, чий уряд намагався привабити іноземний капітал на внутрішній ринок облігацій».

Економісти та банкіри тепер дебатуватимуть про подробиці оздоровлення країн – кепських позикоодержувачів, і про те, як вберегти їх від нової масової втечі. І в кожній країні становище дещо інше. Але, загалом кажучи, обов'язковими є такі чотири кроки:

Перший крок полягає у роз’ясненні країнам – кепським позикоодержувачам, що їхньою метою повинно бути відновлення необхідних умов для росту і для повернення Електронного Стада. Це означає реалістичне зобов’язання поліпшити з часом свою операційну систему з ДОСкапіталу 1.0 до 6.0. Це, безперечно, вимагає певної комбінації – а вона буде різною в різних країнах – скорочення бюджету, закриття неефективних, збанкрутованих фірм та фінансових домів, уточнення курсу валюти, уточнення процентної ставки, часткове списання боргів та припинення практики "свояцького" капіталізму. Метою цих реформ є стабілізувати валюту, знизити по змозі процентні ставки, щоб стимулювати внутрішній попит, і підвищити ймовірність того, що умови контракту буде пошановано. У багатьох випадках на цьому етапі конче треба полегшити Електронному Стадові купівлю компаній у цих ослаблих економіках. Я розумію, наскільки контроверсійний цей постулат. Схоже, ніби я намагаюся зробити світ дешевою і безпечною здобиччю американського капіталізму. Це не так. Я намагаюся зробити світ безпечним для глобалюції та творчої руйнації, яка має для капіталізму фундаментальне значення, – адже усуває неефективні фірми і замінює їх краще керованими і капіталізованими компаніями, які оперують за найкращими міжнародними стандартами. Мені однаково, чи цей іноземний покупець є американцем, німцем, японцем чи індійцем. Мене обходять лише їхні стандарти та капіталізація. Штат Арізона колись мав сумновідому "свояцьку" банківську систему. Арізоні пощастило, бо завдяки зв'язкам між банками різних штатів банки з кращою технологією, які мали краще управління і були краще капіталізовані, – з Нью-Йорка, Чикаґо та Сан-Франциско, – скупили банки Арізони. Вагомою причиною того, що Аргентина скоріше одужала від латиноамериканських фінансових криз початку 1990-х років, було те, що велику частку її банківської системи викупили найкращі міжнародні банки.

Спонукати Електронне Стадо повернутися до вашої країни і вселити в нього достатню довіру, аби воно здійснювало довготермінові капітальні інвестиції і приносило нову технологію та найпередовіші способи керування підприємствами, – це один з найдоцільніших і найшвидших способів побудувати кращу місцеву операційну систему. До того ж, відверто кажучи, страх перед новою раптовою втечею Стада є одним з найдієвіших джерел дисципліни на перспективу, які спонукають країну ненастанно поліпшувати своє програмне забезпечення та операційну систему. Під час свого піднесення від 1960-х до 1990-х років Корея, на відміну від інших азійських тигрів, завжди намагалася блокувати іноземні інвестиції. Щоб залишатися фінансово незалежною, своє зростання вона фінансувала своїми власними заощадженнями і внутрішніми позиками. Але азійська економічна криза примусила Корею погодитися, аби іноземці купували її нездорові галузі промисловости, й ці іноземці поступово привносять в Корею нову культуру бізнесу, з більшою прозорістю і можливістю контролю з боку акціонерів.

Другий крок полягає у тому, аби переконати ці країни – кепських позикоодержувачів, що вони мусять реформувати не лише свою операційну систему, але й політичний устрій: приборкати корупцію та несплату податків і покращити програмне забезпечення законности та демократії, аби тоді, коли доведеться тугіше затягнути паски, люди мали відчуття, що у процесі реформ є певна засаднича справедливість. Не випадково, що дві країни, на які азійський економічний колапс 1998 року вплинув найменше, – це країни з повноцінною демократією та вільною пресою – Тайвань та Австралія. (Дехто скаже, що на Китай криза теж не вплинула, але економіка Китаю ще не повністю під'єднана до системи і фінансова арена країни була оточена ще чималими стінами). Здебільшого країни досягають таких економічних результатів, яких заслуговують, і ці результати прямо пов’язані з якістю їхньої операційної системи та програмного забезпечення і ступенем демократії.

Ось чому третім кроком є забезпечити, щоб будь-яка допомога для платіжного балансу, будь-яка позика на відбудову чи реструктуризація боргу з боку МВФ чи інших міжнародних фінансових інституцій здійснювалася за умови, що перший і другий крок зроблено. Виразною метою будь-якої допомоги від МВФ повинно бути відновлення стабільности, зростання та довіри, аби Електронне Стадо, як місцеве, так і закордонне, захотіло відновити інвестиції. Міністр фінансів Саммерс мав повну рацію, твердячи, що майбутня роль МВФ полягатиме у сприянні бізнесовим вирішенням на ринковій основі та заохоченні надання точної, вчасної і широкомасштабної фінансової інформації, яку може використати Стадо, щоб приймати краще обґрунтовані інформаційно рішення про інвестиції. У світі, де найбільшим джерелом капіталу та оновлення для росту є тепер приватний сектор, без цього не може бути тривкого оздоровлення.

Четвертий крок полягає у зобов’язанні використати частину допомоги від МВФ та інших інституцій для того, щоб зберегти у цих країнах хоча б мінімальні мережі соціального забезпечення і створити державні робочі місця, завдяки яким можна було б скоротити число безробітних. У будь-яких програмах оздоровлення ці мінімальні мережі соціального забезпечення зазвичай обрізаються в першу чергу. Міжнародні банкіри, які схильні зосереджуватися лише на тому, як запобігти дефолтам банків в інших країнах, і не думають про депресію в цих країнах, легковажать питання мереж соціального забезпечення, коли доводиться допомагати кепським позикоодержувачам. Це нерозумно. Адже врешті-решт справдешньою кризою у цих країнах, які є поганими позикоодержувачами – і реальною загрозою для світової системи, є криза політична, а не економічна.

А причина цього така: викриваючи прогнилі методи у країнах – кепських позикоодержувачах, глобалізація не лише збила з ніг їхніх "свояцьких" капіталістів, але й придушила чимало маленьких людей, які просто важко працювали, граючи за правилами своєї системи і вважаючи, що все гаразд. Вони не знали, що у їхньої країни подвійне дно. Але коли це дно провалилося, в Росії, Мексиці, Таїланді, Індонезії та Бразилії почало зупинятися виробництво, зросло безробіття, наступив спад, фінансове скорочення і колапс реальних доходів. Ось чому під час процесу оздоровлення так важливо зберегти базову мережу соціального забезпечення та програми створення робочих місць. Брак робочих місць та соціального забезпечення не дасть урядові забезпечитися терплячістю народу, необхідною для політики реформ, аби підняти країну – поганого позикоодержувача і повернути її на шлях тривкого зростання.

Якщо у великих країнах багато людей почне голодувати, їхні керівники зазнають сильної спокуси просто вийти з системи, спорудити захисні стіни, прийняти тактику “розорімо наших сусідів” й запровадити конкурентну девальвацію, – навіть якщо на перспективу це не має сенсу. Саме подібна політика зробила Велику депресію Великою і принесла нам Другу світову війну.

* * *


Другим типом глобальної економічної кризи, яка може загрожувати цілій системі, є криза з вини кепських позикодавців – від банків до взаємних та інвестиційних фондів, які тепер спроможні позичити так багато грошей багатьом людям у багатьох місцях, що коли вони беруться за безвідповідальне позичання у широкому масштабі, а тоді раптом намагаються забрати свої гроші назад, то можуть завдати серйозної шкоди як добрим економікам, так і поганим. На відміну від кепського позикоприймання, яке створює насамперед політичну загрозу системі, кепське надання позик у світовому масштабі становить реальну фінансову загрозу системі.

Кепське надання позик набирає різних форм. Я був кепським позикодавцем, коли інвестував у молоді ринки, не маючи уявлення про те, що насправді діється у цих країнах. До найгірших позикодавців за останні роки належать деякі великі банки. Один мій приятель, який працює на гонконзькому ринку, якось зауважив, що під час піку азійського економічного буму на початку 1990-х років німецький "Дрезднер Банк" цілком відверто сказав своєму управителеві в Азії: «Давайте позики, пропонуйте усім, інакше ми втратимо місце на ринку». Банки заробляють гроші, даючи позики, і кожен банк припускав, що Азія – це ринок з очевидною кон’юнктурою, і ніхто не хотів віддавати свою частку іншому. І вони пхали гроші куди тільки можна, як наркоділки. У країнах, що розвиваються, вони закликали: «Давай-но, хлопче! Спробуй, візьми-но трохи грошей. Перша позика безплатно». Ось чому на початку 1999 року, навіть після кризи в Південно-Східній Азії та Росії, найбільші п’ятсот банків з тридцяти найбільших індустріалізованих демократій далі надавали країнам у розвитку позики на загальну суму 2,4 трильйона доларів. Це говорить про значне використання системи фінансових важелів {leverage}.

Ще одна форма кепського позикодавання виявляється в ситуації, коли банки позичають інвестиційним фондам мільйони доларів, щоб ті використали цей кредит для своїх ставок. Інвестиційні фонди беруть один долар від інвестора, ще дев’ять позичають у банку, а тоді використовують цей кредит, щоб збільшити свої ставки в різних акціях, облігаціях, деривативах та валютах по цілому світі. Загалом кажучи, у використанні кредитного важеля немає нічого поганого. Звичайна житлова закладна – це теж кредитний важіль. Треба, щоб люди використовували кредитні важелі. Треба, щоб люди ризикували – навіть божевільно ризикували. Саме так фінансуються новостворені підприємства, які потім або банкрутують або стають "Майкрософтом". Небезпека кредитних важелів випливає з того факту, що сума грошей, яку нині позичають інвестиційним фондам чи молодим ринкам, така гігантська, а система так добре змащена й інтегрована, що, коли великі ризиканти – такі як "Довготерміновий менеджмент капіталу" – допускаються великих помилок, це може призвести до всеохопної дестабілізації.

Саме тому з часу кризи мексиканського песо 1994 – 95 років кожна зі світових позикових криз 1990-х років щораз дужче і дужче впливала на цілу систему, а уряди і міжнародні позикові інституції, щоб запобігти масовій хвилі дефолтів, були змушені мобілізувати дедалі більшу кількість коштів. А це дуже небезпечна тенденція.

Отож, тепер можна окреслити проблему кепського надання позик: треба, щоб у системі був кредитний важіль. Треба, щоб інвестори ризикували. Але треба також зменшити спроможність будь-якої особи, банку, інвестиційного фонду, країни чи групи інвесторів-імітаторів зловживати кредитними важелями, щоб це не розвалило всю цю хатку з доміно. Питання полягає в одному: як це зробити?

Є чимало претендентів на звання геоархітектора, і кожен з них висуває пропозиції по-своєму змінити світ, щоб розв’язати цю проблему. Генрі Кіссінджер твердить, що держави повинні зібратися разом і знайти спосіб приборкати ринки. Деякі економісти вважають, що треба кинути трохи піску у зубчасту передачу системи – оподаткувати деякі валютні трансакції або закликати уряди запроваджувати обмежений контроль за капіталом. Деякі прибічники ринку кажуть, що нам потрібен центральний глобальний банк, який би регулював світову економіку так, як Федеральний резерв регулює американську. Ще інші кажуть, що треба обмежувати кількість грошей, яку банки можуть давати у позику.

На мою думку, жодна з цих ідей не буде втілена в життя, а за деякими з них взагалі нічого не стоїть, бо їх запропонували люди, які не відрізняють фінанси від фікусів.

Дозвольте мені запропонувати реалістичніший підхід. На початок нам треба діяти повільно і смиренно. Це значить, що ми повинні зрозуміти одне: нинішня глобальна економічна система ще така нова і така швидка, що навіть найкращі наші уми не розуміють уповні, як вона працює і що станеться, якщо потягнути за оцей важіль чи натиснути на отой ґудзик. Алан Ґрінспан усе життя досліджував міжнародні фінанси, нині він також один з найвидатніших практиків, але коли в грудні 1998 року я спитав його про нинішню глобалізовану фінансову систему, він дав мені цікаву відповідь, яка повинна б спонукати всіх нас до смирення: «За останні дванадцять місяців я більше дізнався про те, як працює ця нова міжнародна фінансова система, ніж за попередні двадцять років».

Тим, хто пропонує насипати трохи “піску в зубчасту передачу” цієї глобальної економіки, аби трохи сповільнити її, я відповім, що загалом не дуже мудро сипати пісок в зубчасту передачу машини, коли не знаєш до пуття, де ця зубчаста передача. Якщо посипати піском зубчасту передачу такої швидкої, так добре змащеної, виготовленої з нержавкої сталі машини, вона не просто сповільниться. Вона завищить і зупиниться, згинаючи метал. До того ж куди сипати цей пісок, коли ви маєте діло з менеджером фонду, котрий сидить в Коннектикуті і, використовуючи стільниковий телефон, високошвидкісний модем та Інтернет, робить інвестиції в Бразилії через банк з офшорною пропискою у Панамі? Нелегко насипати піску у мікрочіп, не кажучи вже про кіберпростір. Ба більше, в ту хвилину, коли ви починаєте накладати податки на операції з валютою, чимало банків та інвестиційних фондів просто втече зі Сполучених Штатів на Кайманові острови з поблажливими законами, місцину, яка стала п’ятим великим банківським центром у світі. ("Довготривале управління капіталом ", до речі, керувалося з Коннектикуту, але було прописане на Кайманових островах). Тим, хто хоче зменшити суму грошей, яку банки можуть позичати інвестиційним фондам чи молодим ринкам, я просто скажу, що американська банківська індустрія має одне з наймогутніших лобі у Вашинґтоні і ці банки чинитимуть сильний спротив будь-яким обмеженням на позики, адже через ті обмеження банки втрачають не те що гроші – саму моливість заробляти їх. Гаразд, гаразд, скажете ви, що ж, тоді країни повинні запровадити контроль за капіталом, щоб ці гарячі гроші не могли входити і виходити з країни надто швидко. Нині Китай має суворий контроль за капіталом, а в 1998 році китайські банки, окремі особи та корпорації, попри цей контроль, випомпували з Китаю мільярди доларів, – використовуючи різні хитрощі, – щоб мати змогу оперувати цими грішми офшорно, уникнувши контролю з боку китайської держави. Якщо навіть такий авторитарний режим, як китайський, неспроможний нав’язати контроль за капіталом, то ви гадаєте, що це може зробити Бразилія? Врешті, дехто закликає до створення центрального світового банку – Федерального резерву для цілого світу. Це чудова ідея, але навряд чи вона реалізується найближчим часом, – принаймні поки ми живемо у двохстах різних країнах з двомастами різними урядами.

То що ж, значить, ми нічого не можемо вдіяти? Ні. Доброю новиною є те, що напередодні кризи 1998 – 99 років без жодного нового регулювання чи піску в зубчастих колесах ринок до певної міри здисциплінував сам себе. Ознаки цього було видно всюди: в 1998 році були звільнені з посад керівники вищого рівня деяких найбільших банків світу – "Барклейз ПЛС", "БенкАмерика", "Об’єднаний банк Швейцарії", після того як їхні банки зазнали великих збитків від торгівлі та надання позик високоризиковим молодим ринкам. І "Бенкерс Траст", який за один квартал 1998 року зазнав збитків на 500 мільйонів доларів, здебільшого через оборудки з Росією, взагалі втратив свою незалежність і влився у "Дойче Банк".

Після цих кадрових перестановок усі великі банки почали обмежувати кредитний важіль, пориваючи з тими менеджерами фондів, які доходили до крайнощів, й вимагаючи більше прозорости від тих, кому вони далі давали позики, і ретельніше вивчаючи не лише числа платіжного балансу молодих ринків, але й їхню операційну систему, правовий устрій і загальне ПЗ. Іншими словами, навіть без запровадження нових законів чи регулювання всі учасники системи стали серйозніше сприймати питання ризику. Банки частіше почали питати менеджерів фондів: «Який загальний ступінь вашого ризику, наскільки постраждаю я, як ваш позикодавець, у випадку найгіршого розвитку подій?» Інвестори почали частіше питати менеджерів фондів: «Який найбільший ризик ви бачите для нас з вами і наскільки ми від нього захищені?» А МВФ, американська державна скарбниця та менеджери фондів стали частіше питати молоді ринки: «Що ви робите, аби покращити вашу фінансову систему та регулювальний нагляд?» і «Який потік приватних та державних грошей, що входять і виходять з країни? Мені потрібна ця інформація регулярно і в реальному часі».

Менеджери фондів зрозуміли, що мусять бути відкритішими зі своїми інвесторами та банкірами, якщо хочуть і далі нагромаджувати капітал. Я знаю одного менеджера інвестиційного фонду в Лондоні, який у розпал кризи 1998 року повідомив своїх клієнтів про заснування веб-сайта. До нього мали доступ через гасло лише клієнти і, зайшовши, вони могли щоденно в реальному часі бачити, наскільки він застосовує кредитний важіль і в якому стані кожна інвестиція – де б не були вкладені гроші цього інвестиційного фонду. Цей менеджер сказав мені: «Тепер я знаю, що, аби привабити інвестиції, я мушу збільшити прозорість. Чимало кредитних важелів надають банки, які викидають на ринок гроші, не знаючи, скільки грошей водночас викидають інші банки. Банки поводилися по-ідіотськи. Я міг говорити те ж саме двадцятьом різним банкірам щодня, і вони ні про що не здогадувалися. Я беру позики щодня, і тепер в кінці кожного дня торгів банкам доведеться питати мене, яка загальна сума моїх позик. Вони вже починають це робити. Тепер банки кажуть: “Мене не обходить, де ви позичаєте, але я хочу знати, яке місце посідають мої позики у ваших загальних позиках”».

Єдине реалістичне вирішення полягає в тому, щоб зрозуміти, яким чином цей підхід ad hoc можна розширити на майбутнє, аж поки не буде створено якусь нову глобальну систему фінансового регулювання. Якщо всі, від МВФ та Мерріла Лінча до моєї тітоньки Бев, ставитимуть усі ці запитання частіше і не переставатимуть їх ставити, у нас буде шанс запобігти двом і обмежити вплив однієї з наступних п’яти криз. Серед найважливіших речей, які може зробити нині МВФ, є спонукати країни публікувати вчасну, вірогідну і набагато детальнішу версію своїх загальних балансів – включно з невиконаними зобов’язаннями уряду в іноземній валюті та розміром і строками закордонних позик приватного сектора. Нема більшого стриму для людської поведінки, ніж коли інші люди бачать і точно знають, що ви робите.

«Треба по змозі уникати ексцесів, котрі можуть породити таку велику масу ризику, що вона може завдати збитків не лише тим людям, які допустилися помилки, але й багатьом безневинним людям також, – сказав Вільям Дж. Макдонаф, президент Нью-Йоркського банку Федерального резерву, який опрацював план порятунку "Довготривалого управління капіталом" приватними банкірами та інвесторами. – Наявність і поширення інформації має вирішальне значення. Якщо є інформація, – а часто для цього треба просто поставити трохи більше запитань, – ми можемо сказати банкам під нашою опікою: той чи той фонд гіпертрофується, а ви допомагаєте йому в цьому».

Це може здатися не надто привабливим – закликати кожного в системі стати кращим координатором, відкритішим позикоодержувачем, кмітливішим інвестором і дещо обережнішим банкіром та позикодавцем. Але пора перестати обдурювати себе. Ще довго не буде центрального глобального банку. А у світі мереж, Ринків-велетнів та Надпотужних індивідів – включно з Надпотужними інвесторами – є деякі речі, що їх держава не може спинити, і деякі сили, що їх держава не може повністю контролювати. Тому ми повинні використовувати наявніінституції, щоб краще керувати фінансами, не чекаючи на створення центрального світового банку, який мав би казати кожному, що той має робити. Зрозуміло, що коли гравці на ринку накладуть самі на себе певну дисципліну, координатори серйозно сприйматимуть свої обов’язки, а МВФ серйозно здійснюватиме нагляд, то це матиме стримувальний вплив, і таким чином можна буде бодай до певної міри зменшити надмірне використання кредитного важеля, яке може загрожувати системі в цілому.

 На більше просто не варто сподіватися. Нинішні ринки такі великі, такі різноманітні, а з приходом Інтернету вони стають такими швидкими, що їм ніколи не набути імунітету проти криз. Глобальні фінансові кризи будуть нормою наступної доби. З огляду на швидкість змін, що відбуваються нині, та на кількість країн, що перебувають на різних стадіях пристосування до нової системи глобалізації, кризи матимуть ендемічний характер. Так що, любий читачу, дозволь мені дати тобі одну пораду: пристібни прив’язні ремені і зафіксуй спинки крісел та відкидні столики у вертикальній позиції. Тому що і злети, і спади ставатимуть дедалі різкішими. Звикай до цього і просто старайся впевнюватися, що важелі у будь-якій ділянці системи не набирають таких розмірів, аби спричинити різкий злет або обвал цілої системи. Якщо хтось скаже тобі, що має план уникнення таких криз, то знай, що він просто водить тебе за носа. Насправді, коли ти читаєш ці рядки, десь уже зароджується наступна світова криза.

Уявіть собі, що брати участь у нинішній глобальній економіці – це немов кермувати на змаганнях "Формули-1" гоночною машиною, яка щороку стає дедалі прудкішою. Не буває, щоб котрась з машин не врізалася у стіну і не зазнала аварії, особливо, коли її водії ще кілька років тому їздили на ослах. У вас два вибори. Можна заборонити перегони "Формули-1". Тоді не буде жодних аварій. Але й не буде жодного поступу. Або ж можна зробити все можливе, аби злагодити наслідки кожної аварії, удосконаливши кожен аспект перегонів. Тобто можна забезпечити, щоб поблизу завжди була швидка допомога з добре підготованою командою порятунку та пакетами крові різних груп для переливання. (Ринковим еквівалентом цього є спроможність МВФ, Великої Сімки та головних світових центральних банків у надзвичайних ситуаціях вливати капітал у ринки, аби запобігти обвалам, які можуть загрожувати системі). Але водночас можна покращити витривалість кожної машини, яка бере участь у "Формулі-1". (Ринковим еквівалентом цього є готовність кожного інвестора, який вкладає хоча б десять центів у молодий ринок, впевнитися, чи ця країна достатньо розвиває операційну систему та ПЗ, щоб належним чином розмістити капітал і створити прибутки, які потрібні для повернення боргу позикодавцям). Можна також поліпшуватипідготовку водіїв. (Ринковим еквівалентом є забезпечення того, щоб МВФ, інвестори та банки постійно вимагали вчасної і дедалі точнішої інформації про те, як розвивається економіка і куди пливе капітал, зокрема короткотермінові фонди). І останнє, на узбіччях доріжки належитьпорозкладати якомога більше пак з сіном на той випадок, коли машина вийде з-під контролю – і попередити водіїв: якщо ви наїхали на копицю сіна, то ось-ось наштовхнетеся на стіну. Але надто багато сіна розкладати не можна, бо це заважатиме перегонам. (Ринковим еквівалентом є чутлива банківська і фінансова регуляція, автоматичні переривачі та попереджувальні сирени, щоб якнайраніше виявляти і долати проблеми).

Якщо ви не хочете всього цього робити, тоді забудьте про "Формулу-1" і почніть займатися бігом підтюпцем. Але будьте обережні, бо може статися, що у цьому світі вас, бігуна, зіб’є машина "Формули-1".



Геополітика доби глобалізації

Цьому поколінню американців нелегко зрозуміти, наскільки важливою є Америка для світу доби глобалізації. Історично Сполучені Штати або були в ізоляції, далеко від світових справ, або брали участь у цих справах як учасник морального хрестового походу, метою якого було дати відсіч іншій агресивній, грізній потузі. Ізоляцію можна легко пояснити і зрозуміти. Участь у справах двополюсного світу – де з того боку завжди погрозливо рикав великий, озброєний ядерною зброєю радянський ведмідь – теж можна легко пояснити і зрозуміти. Але не так легко пояснити і зрозуміти нашу участь у справах світу, де Америка є єдиною надпотугою, яка перебуває у найвигіднішому становищі, а навколо неї – численні другорядні потуги і безпосередньої, видимої загрози немає, є лише безліч малих загроз, а крім того є абстрактна, складна система глобалізації, яку треба підтримувати. Однак теперішній світ саме такий, і ми не можемо ані дозволити собі на ізоляцію, ані чекати, аж якийсь дрібний недоброзичливець стане ворогом, який загрожуватиме нашому життю.

Америка, як говорилося раніше, – це Майкл Джордан геополітики. Дуже добре бути Майклом Джорданом і, як говорилося в рекламі, багато хто хоче бути як Майк. Але хоч який висококласний гравець Майкл Джордан, та все ж він – ніщо без НБА, без її двадцяти дев’яти команд, без її контрактів зі всіма телеканалами світу, які показують майстерність цього спортсмена. Так само й з Америкою. Ми – ніщо без решти світу, а світ не може успішно розвиватися без нас. Інші країни, можливо, хотіли б дати Америці по шапці і пробують це зробити. Але, за винятком Надпотужних Сердитих Людей, світ здебільшого також розуміє, що без сильної Америки він буде далеко не таким стабільним.

Тривка глобалізація вимагає стабільної структури сил, і жодна країна не відіграє у цьому такої важливої ролі, як Сполучені Штати Америки. Світ, де існують всі ці розроблені в Кремнієвій Долині інтернет- та інші технології, які переносять цифрові голоси, відео та інформацію повсюди, де розгортається торговельна та фінансова інтеграція, якій ці новації сприяють, і де завдяки всьому цьому створюється багатство, стабілізований доброзичливою надпотугою зі столицею у Вашинґтоні (округ Колумбія). Той факт, що жодні дві великі країни не воювали між собою, відколи в них з’явилися "Мак-Дональдси", частково пояснюється економічною інтеграцією, але також присутністю американської потуги та бажанням Америки використовувати цю потугу проти всіх, хто загрожує системі глобалізації, – від Іраку до Північної Кореї. Невидима рука ринку ніколи не зможе діяти без невидимого п’ястука.

Ринки можуть функціонувати і процвітати, лише коли права власности застережені і їх здійснення забезпечене, що у свою чергу вимагає політичної структури, захищеної і підпертої військовою міццю. «Іґнорувати роль військової безпеки у добу економічного та інформаційного росту – це немов забувати про важливість кисню для дихання», – зауважив спеціаліст з урядування Гарвардського університету Джозеф Най-молодший. Адже "Мак-Дональдс" не може процвітати без Макдоннелла Дуґласа, проектувальника винищувача Ф-15 повітряних сил США. І невидимий п’ястук, який дбає про безпеку світу для того, щоб технології Кремнієвої Долини успішно розвивалися, називається збройні сили, повітряні сили, військовий флот та морська піхота США. І цю бойову міць та її інституції оплачують американські платники податків.

Віддаючи належне здобуткам Кремнієвої Долини, все ж слід пам'ятати, що ідеї та технології самі по собі не перемагають і не розповсюджуються. «Гарні ідеї та технології потребують великої держави, яка б сприяла їх розвиткові і захищала їх перемогами на полі бою, – каже історик закордонної політики Роберт Каґан. – Якби наші ідеї та технології пропагувала менш потужна держава, вони б не поширилися по цілому світі так, як тепер. І хибні ідеї, що їх пропагувала інша велика держава, Радянський Союз, більш ніж на століття набули досить великої популярности».

Цей факт нині надто легко забувається. Чимало керівників високого рівня у Кремнієвій Долині не хоче більше й чути про географію чи про геополітику. Для них існують лише фондові опціони та електрони. Перебуваючи 1998 року у Кремнієвій Долині, я спитав одного дуже типового керівника технологічного підрозділу, коли він востаннє розмовляв з кимось про Ірак, про Росію чи про якусь війну за кордоном, і він гордо відповів: «Ми розмовляємо про таке не частіш ніж раз на рік. Нас не обходить навіть Вашинґтон. Кремнієва Долина заробляє гроші, а Вашинґтон їх марнує. Я хочу говорити про людей, які створюють багатство і робочі місця. Я не хочу говорити про неповноцінних і непродуктивних людей. Якщо мене не обходять ті, хто марнує гроші у моїй країні, чому мене мають обходити ті, хто марнує гроші в іншій країні?»

Точка зору, що Вашинґтон – це ворог, а кожен долар сплаченого податку – це долар змарнований, просто ґротескна. У Кремнієвій Долині побутує приповідка, що «лояльність – всього лиш на віддалі клацання мишкою». Але ж це виходить за всі межі. Тамтешні керівники полюбляють нахвалятися: «Ми – не американська компанія. Ми – ІБМ-США, ІБМ-Канада, ІБМ-Австралія, ІБМ-Китай». Так? Гаразд, тоді наступного разу, коли ІБМ-Китай потрапить у Китаї в халепу, про допомогу просіть Цзян Цземіня. А коли Конгрес закриє ще одну військову базу в Азії – вас же це не обходить, бо вас не обходить Вашинґтон – тоді, щоб запевнити безпеку морських шляхів у Тихому океані, кличте флот "Майкрософта". І коли новоспечені конгресмени-республіканці позакривають посольства США, тоді по новий паспорт телефонуйте до Amazon.com.

Звичайно, може здатися несправедливим, що цей непропорційно великий тягар підтримки глобалізації бере на себе Америка. Адже не бракує охочих на дурняк, чимало з яких, приміром французи, падає нам на хвіст, весь час нас критикуючи. Але така вже доля геополітичного форматора. Однак ані невидимий п’ястук, ані невидима рука не спрацюють без руки видимої. А видима рука означає, що Америка має бути готова віддати дещо більшу, ніж віддають інші, частку свого багатства як плату за стабільність системи і заради стабільности системи простягати дещо щедрішу руку допомоги іншим. Чому б ні? Хто черпає найбільшу користь з цієї системи? Чи ви чули колись, аби Майкл Джордан скаржився, що йому доводиться тягнути на собі свою команду, а то й цілу НБА?

Це не значить, що Америка мусить втручатися у все і завжди чи платити за все і скрізь. Деякі регіони важливі, а інші реґіони – менш важливі, і наша дипломатія повинна полягати у вмінні відрізнити їх один від одного й мобілізувати інших, щоб вони діяли там, де не можемо або не повинні діяти ми самі. І ми зобов'язані підтримувати ООН та МВФ, НАТО, Світовий банк та різноманітні світові банки розвитку саме тому, що вони зміцнюють і помножують наш вплив і нашу допомогу. Поклавши на рахунок Азійського банку розвитку один долар, який потім даватимуть у позику, ми діємо на користь подолання бідности, на користь розвитку вільних ринків. Сплачуючи внески ООН, ми фінансуємо миротворчі операції в цілому світі, які сприяють нашим інтересам і звільняють нас від необхідности наражати на небезпеку життя американців. Крім того, ці міжнародні інституції дають державам, які погоджуються на геополітичне лідерство Америки, відчуття, що й вони мають голос у прийнятті рішень. Підтримка цього відчуття має вирішальне значення, якщо Америка й надалі хоче залишатися успішним форматором.

Нема сумніву, що для забезпечення тривкости такої політики всі, кому важливий американський інтернаціоналізм, повинні будуть утворити нову коаліцію на його підтримку. Протягом п’ятдесяти років американський інтернаціоналізм підтримував так званий східний інтелектуальний істеблішмент, який розумів важливість Америки для решти світу. Але цей істеблішмент не має нині помітного впливу на конгресменів та сенаторів з поставою “я-ідіот-і-пишаюсь-цим”, які навіть не виробляють собі закордонних паспортів і хваляться, що їм нічого робити за межами країни. Державна адміністрація – незалежно від того, яка партія при владі – повинна згуртувати нових глобалізаторів – від авторів програмного забезпечення до борців за права людини, від айовських фермерів до екологічних активістів, від промислових експортерів до робітників високотехнологічної складальної лінії, щоб утворити нову коаліцію двадцять першого століття, яка захищатиме вільну торгівлю й американський інтернаціоналізм.

Я знаю, це буде нелегко. В добу холодної війни американці були готові платити будь-яку ціну і нести будь-який тягар, бо мали нагальне і безпосереднє відчуття, що на карту поставлено їхні домівки і спосіб життя. Але нині люди здебільшого не мають того відчуття, коли йдеться про Північну Корею, Ірак чи Косово, і хоч Росія, можливо, ще спроможна породити смертельну небезпеку Америці, та поки що цього не робить. Тому американці перебувають тепер у дивному становищі: на них покладено відповідальність за все, але вони не мають жодного бажання віддавати заради чогось життя.

Ось чому в добу глобалізації нема придушення повстань, є лише патрулювання. Нема вуличних боїв, є лише крилаті ракети. Немає зелених беретів, є лише голубі шоломи ООН. Схоже на те, що у нинішньому світі нема такої війни за кордоном, в якій Америка може надовго бути у програші, і нема такої війни, яку тривалий час підтримували б у країні. Тому коли нині перед американським президентом постає загроза війни, то перш за все він думає не про те, яку стратегію застосувати, щоб раз і назавжди покінчити з цією загрозою? Його перше питання таке: «Скільки мені треба заплатити, щоб Сі-ен-ен не показувало це шоу і щоб я не мусив про це думати?» Усе стримується, але ніщо не отримує остаточного розв’язання.

Америка справді є найдоброзичливішим з гегемонів і неохоче вдається до примусу. Але історія також вчить нас: коли ця неохота заходить задалеко, це може становити небезпеку для стабільности цілої системи. Пол Шредер, колишній професор міжнародної історії в університеті штату Іллінойс, є одним з найбільших фахівців двадцятого століття з міжнародної історії. Якось він сказав мені: «Історія показує, що періоди відносного миру – це періоди наявности сильного, стабільного і прийнятного для всіх гегемона, який забезпечував регуляцію і дотримання мінімуму необхідних норм та правил гри. І цей гегемон завжди платив непропорційно велику частку колективних витрат, навіть відмовлявся від завоювань чи якимось іншим чином обмежував себе, щоб не викликати неприязні і мати певність, що система залишається стерпною для інших».

Це ми бачимо, приміром, у так званій віденській системі, з 1815 по 1848 рік, коли панівне становище мали Британія та Росія, два далекі від себе, але відносно доброзичливі гегемони, які нав’язали головні правила гри, але й створили умови для самостійного розвитку і процвітання в інших країнах. Це видно також за так званої доби Бісмарка, коли від 1871 до 1890 року в Европі домінувала Німеччина.

«Труднощі, – каже Шредер, – настають тоді, коли доброзичлива держава-гегемон, відповідальна за дотримання стабільности системи, не може або не хоче платити за це непропорційно велику ціну, або коли її геґемонія перестає бути доброзичливою і стає нестерпною та хижацькою, або ж коли проти її правил повстає достатньо велика кількість дійовців, які хочуть змінити систему, а це може бути невигідним для гегемона».

Саме цього ми повинні уникати. Система глобалізації не зможе триматися купи без самовідданої і щедрої американської закордонної політики. До уваги покупців дешевих супермаркетів "Кмарт": Без Америки Напоготові не може бути Америки Онлайн.

Оливкові дерева доби глобалізації

Коли вийшло перше видання цієї книжки, я мав надіслати пачку з її примірниками одному своєму другові у Сан-Франциско, і службовець поштової достави приїхав по неї до мене додому. То був кремезний афроамериканець середнього віку, і я попрохав його зачекати в кухні, поки я підпишу і запакую всі книжки. Сидячи за столом у мене в кухні, він взяв один примірник і почав його гортати. За кілька хвилин він поклав книжку і спита:

– Значить, Лексус представляє технологію, комп’ютери і таке інше?

– Саме так, – відповів я.

– А оливкове дерево – воно представляє спільноту, родину і подібні речі.

– Авжеж, – підтвердив я. – Ви все правильно зрозуміли!

– То скажіть мені таке, – сказав він. – А де у цьому всьому Бог? Я вірую в Господа нашого Ісуса Христа. Де Його місце тут?

Я мало не розсміявся, адже стільки разів чув це запитання, коли у своїх виступах розповідав авдиторії про цю книжку. І справді, найчастіше мені ставили такі запитання: чи є у кіберпросторі Бог? Як виховувати дітей у Швидкому Світі? Як цей світ позначиться на мені і на моїй спільноті? Гадаю, всі ці три питання мають один корінь. Люди мають знати: навіть якщо ми створимо належну політику, геополітику, геоекономіку та геоменеджмент, які потрібні для тривкої глобалізації, є й інший аспект життя, менш очевидний, про який треба пам’ятати, – це наша потреба в оливкових деревах, потреба у спільноті, в духовному смислі життя та цінностях, на яких можна виховувати наших дітей. Це теж треба захищати і плекати, якщо ми хочемо, щоб глобалізація була тривкою. Ці теми заслуговують на окрему книжку. Дозвольте мені тут кількома штрихами накреслити можливе ставлення до цього.

Почнімо з питання релігії. Чи є у кіберпросторі Бог? Це залежить від вашого уявлення про Нього. Якщо, на ваш погляд, Бог об'являє свою присутність через божественне втручання, через Божий палець, який діє у світі, то вам доведеться визнати, що в кіберпросторі Бога немає або що кіберпростір зробив з вас атеїста. Адже, подивившись на кіберпростір, важко уявити собі, що його сформувала Божа рука, оскільки найпопулярнішими сайтами в кіберпросторі є порносайти, сайти азартних ігор і поп-музики. Кажуть, що найчастіше вживаними словами у Всесвітній Павутині є “секс” і “mp3” – протокол спомповування рок-музики – і зовсім не “Бог”.

Я маю інше уявлення про Бога, яке виростає з моєї єврейської традиції. Я дотримуюся постбіблійного погляду на Бога. Біблійний погляд на Бога полягає в тому, що Він завжди втручається у все. Він відповідає за наші вчинки. Він карає лихих і винагороджує праведних. Натомість постбіблійний погляд на Бога полягає в тому, що Бог присутній у світі через вибір, який ми здійснюємо, через рішення, які ми приймаємо. Згідно з постбіблійним уявленням про Бога у єврейській традиції, Бог завжди сокритий – чи то у кіберпросторі, чи у сусідньому торговельному центрі; і щоб Бог був з вами у цій кімнаті, – чи це справжня кімната, чи кімната для чату. – ви мусите самі принести Його сюди своєю власною поведінкою, своїми моральними чи аморальними виборами, своїм клацанням мишкою.

Мій учитель рабі Цві Маркс говорив мені, що в Книзі Ісайї є вірш, де сказано: «Ти – мій свідок. Я – Господь». За словами рабі Маркса, рабинські коментатори другого століття інтерпретували цей вірш так: «Якщо ти мій свідок, Я – Господь. А якщо ти не мій свідок, то Я – не Господь». Іншими словами, пояснював рабі Маркс, якщо ми не свідчимо про Божу присутність нашими добрими ділами, то Він не присутній у світі. Якщо ми не поводимося так, наче Він усім керує, то Він не керує нічим. У постбіблійному світі ми розуміємо, що Бог довірив людині право вибору з першого дня існування світу, доручивши Адамові зробити правильний вибір щодо того, котрий плід з’їсти в едемському саду. На нас лежить обов'язок запевнити об'явлення Божої присутности через наші вчинки. І це питання набирає такої гостроти у кіберпросторі тому, що там ми самі про все вирішуємо. Нема такого місця у сьогоднішньому світі, де можна знайти таку велику свободу вибору, дану Богом людині, ніж у кіберпросторі.

І тому поштовому службовцеві я повинен був сказати, що Бога в кіберпросторі немає, але Він хоче там бути, – та лише ми своєю поведінкою можемо принести Його туди. Бог славить цей світ людської свободи, бо знає, що єдиний спосіб, яким Він може по-справжньому об’явитися, полягає не у Його втручанні, а у тому, щоб ми обрали святість і моральність там, де ми можемо вільно обрати будь-що інше. Як каже рабі Маркс: «У постбіблійному єврейському баченні світу вам не бути моральним, якщо ви не повністю свобідні, адже якщо ви не свобідні, то у вас насправді немає сили, а якщо у вас немає сили, то здійснений вами вибір не вповні ваш. Бог каже про кіберпростір: Там ви маєте повну свободу, і Я сподіваюсь, що ваш вибір буде правильним, і в такому разі Я буду там присутній».

У глобалізації чи в Інтернеті немає нічого такого, що б робило зайвою потребу в ідеалах чи законах, які стримують людську поведінку. Чим більше ми залежимо від цієї технології, тим краще ми, користуючись нею, маємо бути озброєні нашими власними ідеалами та моральними нормами. Справді, причиною того, що Бог так хоче бути в кіберпросторі, і що ми повинні хотіти, аби Він там був, твердить ізраїльський релігійний філософ Давид Гартман, є те, що у певному сенсі кіберпростір – це той світ, про який говорили пророки: «Це місце, де все людство може єднатися і бути повністю вільним. Але небезпека полягає в тому, що у кіберпросторі людство єднається, – всі ми говоримо однією мовою, всі використовуємо одне середовище, – але без Бога». Звісна річ, ми не хочемо, щоб людство єднав лише Інтернет, без жодної системи цінностей, без жодних фільтрів, без жодної концепції смислу, альтернативної бізнесовій, і без жодного альтернативного погляду на людей, інакшого від трактування їх як споживачів, що шукають найнижчу ціну.

Але ці дуже потрібні вартості найкраще шукати офлайн, поза Інтернетом. Люди зможуть знайти Бога в Інтернеті лише тоді, коли принесуть Його туди у своїх власних головах, серцях та вчинках, – черпаючи з цінностей, яких вони навчаються у земному світі, в рідних оливкових гаях своїх батьків, своєї спільноти, церкви, синагоги, святилища чи мечеті.

* * *

Це приводить нас до ще одного поширеного запитання щодо оливкових дерев: як нам готувати до Швидкого Світу своїх дітей? Особливо гостро це питання постало перед батьками в Америці після того, коли вони усвідомили, що повідомлення в новинах про стрілянину в середній школі міста Коламбайн 1999 року містило два скорочення, які ніколи раніше у випусках новин не звучали одне за одним: НСА та АОЛ. Те, що НСА – Національна стрілецька асоціація – повинна почувати себе винною у цьому, само собою зрозуміло: двоє учнів середньої школи використали свої кишенькові гроші, аби нагромадити ось такий арсенал: "Інтратек АБ-10" – повнозарядна парамілітарна наступальна зброя, на якій не залишаються відбитки пальців, – 9-міліметровий карабін "гай-пойнт", обріз з автоматичним затвором та двоцівковий обріз. І хай таке неподобство засоромить кожного, хто проти контролю за зброєю.



А що ж тоді АОЛ, "Америка Онлайн", інтернет-провайдер, який прихистив нелюдський веб-сайт Еріка Гарріса, одного з учнів-стрільців? Серед того, що вивішував Гарріс на веб-сайті АОЛ, були інструкції, як змайструвати саморобну бомбу («шрапнель дуже важлива»), ілюстрація, на якій зображено істоту з обрізом та ножем, що стоїть на купі черепів, та написанослова пісні: «Чого не роблю, того не люблю. А чого не люблю, те розвалю».

Чи повинні ми, батьки, непокоїтися через Інтернет так само, як через Інтратек? Загалом, ні. АОЛ – не те ж саме, що й НСА, однак це теж не вичерпує питання. В міру того як Інтернет у новому тисячолітті пересувається в центр нашого життя – нашого спілкування, освіти, бізнесу, – ми мусимо пам’ятати щось дуже важливе: Інтернет є таким привабливим і таким небезпечним тому, що він, на відміну, скажімо, від "Нью-Йорк Таймс", не має редактора, видавця чи цензора. Ви і ваші діти взаємодієте з мережею цілком оголені. Але Інтернет – безсторонній, безплатний, відкритий і нерегульований інструмент комерції, освіти та комунікації, і саме томувирішального значення у використанні цієї технології набирають особистий здоровий глузд і відповідальність. Єдиний дійовий фільтр – це той, що його ваші діти мають у своїх головах і серцях, виходячи онлайн, а оскільки дітям часто бракує мікрочіпа здорового глузду, то тим важливіше, щоб батьки та виховники забезпечили його. Якщо ми не візьмемо на себе обов’язку створити в головах дітей внутрішню програму, яка дасть їм змогу належним чином взаємодіяти з голою технологією, то матимемо клопоти.

Я виріс у невеликому передмісті Міннеаполіса. Від мого будинку треба було йти принаймні годину, щоб дістатися до небезпечного району. В Інтернеті небезпечний район недалечко – досить всього лиш кілька разів клацнути мишкою. Ви можете потрапити у віртуальну неонацистську пивну чи у порнографічну бібліотеку, розбити захист комп’ютерів НАСА чи забрести у бібліотеку Сорбонни, – ніхто вас не зупинить і не заверне. Іншими словами, чим більшою мірою завдяки Інтернетові всі ми стаємо кореспондентами, дослідниками, покупцями і продавцями, а також, на жаль, потенційними виробниками бомб, тим вагомішим є те, щоб наші вчителі, батьки та громадськість виховували нас всіх громадянами. І це завдання можна виконати тільки офлайн. Інтернет і комп’ютери – просто знаряддя, чудові знаряддя, які можуть невимовно розширювати засяг дії людини. Але вам таки слід знати, що вибирати і як цим найкраще скористатися. Ці знаряддя, можливо, допоможуть вам думати, але не зроблять вас розумним. Вони можуть шукати і знаходити, але не можуть судити. Вони, можливо, дадуть вам змогу широко взаємодіяти з іншими, але не навчать вас бути добрим сусідом. Вони можуть допомогти вам зазирнути у життя багатьох людей, але не можуть порадити, що і як сказати на батьківських зборах. Це педагогічний парадокс Інтернету. Якщо батьки хочуть приготувати своїх синів і дочок до доби Інтернету, то не варто навчати дітей різних штучок, високотехнологічних навиків, купувати їм швидкодійніші модеми і комп’ютери. Найкраще буде, якщо батьки натомість більше наголошуватимуть на старомодних фундаментальних істинах. Чим швидкодійніший модем вашої дитини, чим скоріше вона може вийти онлайн, тим потужнішим повинне бути її внутрішнє програмне забезпечення, якщо ви хочете, аби її життя було вдалим. А оте внутрішнє програмне забезпечення можна написати лише дідівськими методами: наголошувати на потребі читати, писати і рахувати, ходити до церкви, синагоги, святилища, мечеті, дбати про родину. Ці речі не можна спомпувати з Інтернету; їх можуть завантажити дітям лише батьки та вчителі, священики та рабини. І саме тому, якби мені треба було загадати бажання, воно б полягало в тому, аби кожен модем, що надходить у продаж, мав напис з попередженням міністерства охорони здоров’я: «Здоровий глузд до комплекту не входить». Вам треба подбати про нього самим – видобути його старомодним способом з-під вашого оливкового дерева.

* * *


Я почав цю книжку з бесіди про Каїна та Авеля і закінчу її бесідою про вавилонську вежу. Що ж там було з тою вавилонською вежею? Хіба не про подібну вежу мріють сьогодні глобалізатори, – про світ, в якому ми всі говоримо однією мовою, маємо ту саму валюту, ті самі стандарти звітности? У біблійні часи саме така однаковість дозволила всім людям світу зібратися разом і взятися будувати оту вавилонську вежу, яка могла б сягнути небес. Я розмовляв про це одного пополудня зі своїм другом рабі Марксом, і він раптом підняв очі від горнятка з кавою й спитав: «Може, вавилонська вежа була первісною версією Інтернету?» Зрештою, Інтернет теж є чимось на кшталт універсальної мови, яка виходить за межі будь-якої окремої культури. Це універсальний спосіб спілкування, який, принаймні поверхово, дає нам всім змогу розуміти один одного, навіть якщо ми говоримо різними мовами. І він дозволяє нам спілкуватися з різноманітними людьми, з якими у нас ніколи не буде спільного оливкового гаю.

Що ж зробив Бог з вавилонською вежею? Він зупинив її будівництво. І як Він це зробив? Примусив усіх людей розмовляти різними мовами, щоб вони не могли порозумітися між собою. Навіщо Бог це зробив? Рабі Маркс пояснює це так: «Бог зробив це частково тому, що відчував: люди намагаються перейти свої власні людські межі, будуючи вежу до небес, щоб кинути Йому виклик. Але іншою причиною було те, що Він розумів: спільність їхньої мови і уявлень призводить до знеособлення. Заради універсальної мови і універсального проекту заперечувалась всяка людська самобутність. Тому Бог прийняв рішення покарати їх і зупинити будівництво вежі, перемішавши всім мову».

Таким чином Бог хотів примусити людей повернутися до своїх оливкових дерев і віднайти рівновагу з ними, адже ці дерева відображають їхню індивідуальність і їхні зв'язки з місцевістю, спільнотою, культурою, племенем та родиною.

Авжеж, глобалізація та Інтернет можуть звести докупи людей, які досі не мали ніяких зв’язків, – приміром, мою маму та її французьких інтернет-партнерів у грі в бридж. Але ця технологія не створює нових різновидів спільнот, даючи часом фальшиве відчуття стосунків та близькости. Це немов спілкування двох пейджерів. Чи дійсно, спілкуючись через електронну пошту або в кімнатах чатів чи граючи в інтернет-бридж, ми вступаємо в стосунки з іншими? А може, вся ця стандартизуюча технологія просто дає нам змогу сягати далі у світ і натомість позбавляє нас необхідности докладати зусиль, на яких будуються стосунки з нашими ближніми та створення спільнот? Колись, піднімаючись підйомником на лижну гірку в Колорадо, я знайомився і балакав з людьми з цілого світу. Я й донині користуюся підйомником, але тепер кожен має стільниковий телефон. І тепер мені залишається хіба що підслуховувати розмови людей по мобільних телефонах з їхніми офісами десь у світі замість того, щоб знайомитися з ними. Мені це страшенно не подобається. Електронна пошта не будує спільноти – її будують натомість збори батьківського комітету. Кімната чату не будує спільноти – натомість її будують сходини сусідів, які складають петицію до муніципалітету з проханням побудувати нову дорогу. Чи можливі кіберспільноти, які замінять справжні спільноти? Дуже сумніваюся. Ось чому, я, наприклад, не здивуюсь, якщо, прокинувшись одного ранку, побачу, що Всемогутній розвалив Інтернет, як колись розвалив вавилонську вежу.

Мені часто згадується один молодий кувейтець – я познайомився з ним в інтернет-кафе у місті Кувейті, й він сказав мені: «Коли я був студентом, ми не мали Інтернету. У нас було лише кілька професорів-лібералів, і ми тайкома збиралися у них вдома й розмовляли про політику. Тепер кожен студент може сидіти вдома і розмовляти з цілим світом». Але, визнав він, зі своїми професорами він уже не зустрічається, як колись. Може статися так, що внаслідок інтернетизації суспільства, тріумфу в нашому житті технології та глобалізації, які заглушать все інше, одного ранку люди прокинуться і зрозуміють, що вже не можуть взаємодіяти з іншими людьми інакше, ніж через комп’ютер. Коли це станеться, люди справді будуть схильні піддатися впливові тих проповідників релігійних фантазій "Нью Ейдж", які обіцяють возз’єднати нас з нашими тілами, душами та оливковими деревами. Саме тоді запалає справді божевільний бунт проти монотонности та стандартизації. Проголошуватиметься відмінність заради відмінности, а не заради реальної історичної пам’яті, коренів та традицій.

Приведення Лексуса до рівноваги з оливковим деревом – це те, над чим щодня має працювати кожне суспільство. Це і є Америка, коли вона на висоті. Америка, коли вона на висоті, дуже поважно сприймає потреби ринків, окремих осіб та спільнот. І саме тому Америка – не просто країна. Це духовна цінність і рольова модель. Це країна, яка не боїться полетіти на Місяць, але й любить поспішати додому на бейсбольний матч Малої ліги. Це країна, яка винайшла кіберпростір і вечірку з шашликом на подвір'ї, Інтернет і мережі соціального забезпечення, Комісію з цінних паперів та бірж і Американський союз громадянських свобод. Така діалектика лежить в основі Америки і вона ніколи не повинна вирішуватися на користь одного чи другого. Але не можна й сприймати це як належне. Все це слід плекати, підтримувати і оберігати, – і ми робимо це, підтримуючи громадські школи, сплачуючи податки, розуміючи, що уряд – не ворог, і знайомлячись зі своїми сусідами через паркан, а не через Мережу.

Америка буває такою не щодня, але коли вона на висоті, то немає їй рівних. Взимку 1994 року моя найстарша донька Орлі співала в хорі четвертого класу початкової школи Бернінґ-Трі в Бетесді (штат Меріленд). На Різдво всі хори місцевих громадських початкових шкіл зібралися на велетенське видовище на міській площі Бетесди. Пішов туди і я, щоб послухати, як співає моя донька. Диригентом хору був афроамериканець, який на святковий концерт одягнув костюм Санта-Клауса. Першою піснею, яку заспівав хор того вечора, була класична пісня Хануки “Маоццур” на мелодію “Скелі віків”. Я дивився на цю сцену, слухав пісню, і мені аж сльози на очах виступили. Коли я вернувся додому, моя дружина Енн спитала, як там було. І я сказав їй: «Люба, я бачив чорношкірого чоловіка, переодягненого Санта-Клаусом, який диригував хором чотирьохсот школярів, які на міській площі міста Бетесда, штат Меріленд, співали “Маоццур”. Боже, благослови Америку».

Здорове світове суспільство – це суспільство, спроможне весь час урівноважувати Лексус з оливковим деревом, і кращої моделі для цього, ніж Америка, на землі нема. І саме тому я глибоко переконаний, що для того, аби глобалізація була тривкою, Америка повинна бути на висоті – нині, завтра і завжди. Вона не лише може, але й повинна бути маяком для цілого світу. Не змарнуймо ж цієї дорогоцінної спадщини.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Схожі:

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconМузичне мистецтво ХХ століття
Українська народна пісня «Ой гиля, гиля…», Л. Ревуцький симфонія №2 І частина, М. Скорик «Гуцульський триптих», В. Барвінський. Прелюдія...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconОпис виховної системи класу
Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини І держави, але й випереджати...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБезсполучникове
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУрок №17 прелюдія. Мета уроку
С. Рахманінова та Й. С. Баха вчити учнів розуміти інструментальну музику, аналізувати її зміст (утілені в ній почуття людини) та...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconДжордж гордон Байрон 1788-1824 Біографія та творчість Байрона
Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся,...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconАнатолій костецький все — як насправді
День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconБіографія Джованні Боккаччо
Джованні померла. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в містечку Чертальдо. Батько його був флорентійським...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗарічненський районний відділ культури та туризму зарічненська центральна районна бібліотека серія: «Краєзнавство» незагоєна рана афгану
День виводу Радянських військ з Афганістану. День закінчення найдовшої І найкривавішої з усіх локальних воєн, що тяглася майже десять...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconЗміст робота з обдарованими дітьми-важлива ділянка роботи сучасної школи; Приклади І розв’язки нестандартних задач; Розв’язки рівнянь І систем рівнянь вищих степенів; Приклади самостійних І контрольних робіт вищого рівня
В цьому посібнику поміщені системи завдань, які можна розв’язувати з учнями додатково при вивченні тієї чи іншої теми. Також підібрані...
Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10 iconУ роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка