Знамениті українці



Сторінка11/13
Дата конвертації15.03.2018
Розмір0.97 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Нові надії та нові розчарування

З 1729 р. Пилип Орлик знову звертає свої сподівання у вирішенні «української справи» на Францію, Станіслава Лещинського, Туреччину, Крим, Швецію. Найбільше він покладається на Францію, прагнучи повною мірою використати її великий вплив на Туреччину.

З цього ж року поряд із батьком за справу його життя береться і син Орлика Григір. Після років навчання й військової служби він включається в політичну й дипломатичну працю свого батька, спрямовану на мобілізацію міжнародних сил по створенню антимосковської коаліції. З великою енергією й ентузіазмом молодий Г. Орлик діє дипломатичним посередником в українських справах. Весною 1730 р. Григір Орлик відвідав батька в Салоніках і запевнив, що він робить усе можливе, щоб схилити французький уряд на його бік.

Тим часом політична ситуація в Європі знову загострюється. У лютому 1733 р. помирає польський король Август II. У Варшаві майже одноголосно новим володарем обрано С. Лещинського. У свою чергу Росія й Австрія висунули іншу кандидатуру — сина покійного короля Фрідріха — Августа III. Для підтримки свого ставленика Російська імперія посилає до Польщі 40–тисячну «миротворчу армію». Завдяки багнетам цих «миротворців» купка стероризованих поляків на новому сеймі вибрала Фрідріха–Августа III своїм королем, а С. Лещинський мусив утікати до Ґданська.

Політичні сили, що підтримували С. Лещинського, шукали собі підтримку у Франції. Французький король став підтримувати свого тестя зброєю. Це спровокувало загострення відносин між Францією та Росією. Так розпочалася європейська війна за «польську спадщину», яка тривала упродовж 1733–1735 pp. Європа розкололась на два ворожі табори: в одному була Франція з Іспанією та Сардинією, до яких готові були приєднатись Швеція і Туреччина, а в другому — Росія, Німеччина, Данія, Голландія, Англія.

Польща була поділена на прихильників обох таборів.

Формування союзницьких коаліцій відбувалося за таким сценарієм. Франція разом з Іспанією та Сардинією (іспанський король був дядьком французького короля, а король Сардинії — його братом) підтримали короля С. Лещинського та оголосили війну Австрії, яка підтримувала короля Фрідріха–Августа III. Франція домагалася від Туреччини оголошення війни Росії й водночас підтримувала українського гетьмана, вимагаючи від турецького уряду дозволу на те, щоб Орлик нарешті покинув Туреччину й відбув до Запорозького Війська. Але Туреччина не поспішала з оголошенням війни, а отже, і з вирішенням питання про долю Пилипа Орлика.

Щоб прискорити вступ у війну Туреччини, французький уряд відсилає до Стамбула зі спеціальною місією Григора Орлика, який відвідує турецькі володіння тричі: влітку, восени та взимку 1734 р. У ході цих дипломатичних місій він відвідує Крим, де проводить переговори з ханським урядом. Переговори завершуються запевненням хана про його готовність розпочати військові дії відразу ж після отримання відповідного указу султана.

Пилип Орлик також не стоїть осторонь. Наприкінці лютого 1733 p., діставши дозвіл султана, залишає Салоніки і прямує до столиці буджацької орди та літньої резиденції буджацького хана — Каушани — для ведення переговорів про можливість його приєднання до коаліції.

Гетьман–вигнанець мав намір сформувати власну армію та очолити похід. Такі свої сподівання він пов'язував із залученням до війни запорожців, котрі перебували на території Кримського ханства. 23 квітня 1734 р. Пилип Орлик звертається до козаків з великим листом. У листі, зокрема, говорилося, що настав, нарешті, давно бажаний час визволення України і всього українського народу з–під московського ярма. Гетьман–емігрант зазначав, що нині «найсприятливіший момент використати міжнародну обстановку, щоб за допомогою третіх держав та власних зусиль визволити Україну».

Далі П. Орлик повідомляв запорожців, що в Польщі і в Литві вже всі воєводства, землі й повіти повстали на допомогу С. Лещинському. Вже і Швеція зі свого боку готується до війни проти Москви, вступивши в союз з французьким і польським королями. Оттоманська ж Порта держить напоготові своє велике військо, а хан кримський вирушив зі своїми ордами до польських меж.

Навівши аргументи на користь того, що військова і стратегічна перевага на боці антиросійських сил, сил, які допоможуть визволити Україну, гетьман закликав запорожців приєднатися до цієї коаліції та звільнити Україну від московської влади. Гетьман нагадав запорожцям про присягу, яку вони давали, приєднуючись до гетьмана І. Мазепи та Карла XII, щоб разом домогтися незалежності України. «Присягу, складену перед Богом на чесному Євангелії, зобов'язалися й одностайно та воднодуш пообіцяли не тільки свого життя, а й останньої краплі крові не шкодувати задля визволення Вітчизни від московської тяжкої тиранської підлеглості, а ще не вірити жодним обіцянкам Москви й не переходити на той бік, доки не закінчиться війна з нею, доки наша Вітчизна з усім військом і посполитим людом не здобуде своїх колишніх прав і вольностей і не звільниться з–під нестерпного московського ярма».

Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 p., а після поразки Івана Мазепи знищував автономію України, перетворюючи її на безправну провінцію Російської імперії. Автор згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії в 1722 р., про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та під час будівництва Петербурга в 1721–1725 pp., про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною в 1724 р. тільки за те, що вони зважилися відстоювати права Гетьманщини.

«Люди не послухалися доброзичливих і правдивих пересторог славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи, довірившись неприязним і підступним московським запевненням, які в грамотах підписані та стверджені власною царською рукою й скрізь на Україні, в усіх містах і церквах, прилюдно читані, й Військо Запорозьке городове й низове, беручи самого Бога у свідки, було певне, як і весь народ, що права й вольності військові ніколи й ні в чому на віки вічні не порушуватимуться з московського боку, а всі військові й посполиті люди житимуть за таких же вольностей, у яких перебували з часів славної пам'яті небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. Як між тим Москва дотримала своїх присяжних обітниць, гаразд знати не лише вашим милостям добрим молодцям Війська Запорозького, а й цілому світові. Спершу Москва справді догоджала нашому українському народові, обдарувала копійками всю старшину та значне військове городове товариство, вбирала їх соболями, роздавала їм маєтки, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, а тоді свої війська на Вкраїні поселила всюди, в містах і селах, розмістила на квартирах так, що жодне житло — ані генеральної особи, ані полковника, ані попа, ані козака — не були вільні від тих московських постоїв.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир'я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами, скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила. Гетьманський уряд заборонила й скасувала, якусь свою Колегію з дванадцяти своїх осіб, а радше з дванадцяти скрутних мучителів, склала, в Глухові затвердила; вони ж із наших людей, мов із худоби, шкуру здирали, не дозволяли їм між собою розмовляти, мучили по–тиранськи, били батогами, розпинали на дибі, ламали ребра, смалили, мов поросят, зв'язавши, на вогні обливали киплячою смолою, вішали, стинали, четвертували та інші нечувані в світі муки нашому народові завдавали.

Нарешті, Москва, жадаючи не тільки знесилити Військо Запорозьке городове, а й винищити його, винайшла спосіб, як то: копання якогось там у своїй далекій стороні каналу та спорудження фортець у Персії, й на ті такі віддалені місця по кілька десятків тисяч козаків указами заганяли; одних там тяжкими й невідомими роботами мордували, других морили голодом, а інших труїли гнилим, струхлявілим борошном, перемішаним із вапном і ящірками.

А коли генеральні особи, полковники й уся старшина з усім Військом Запорозьким городовим та зо всім народом нагадали про себе, звернулися з листом, покірливо й слізно, до царської величності через своїх послів із приводу збереження своїх прав і вольностей та про дотримання царських запевнень і обіцянок, затверджених грамотами, тоді їх усіх, забравши й до Петербурга під вартою відвівши, — одних замучено, других засуджено на вигнання, а третіх посаджено в тяжке ув'язнення».

Закінчується лист Пилипа Орлика застереженням, що коли ми «утратимо і сей час до висвободження милої нашої отчизни, то ніколи вже такого не знайдемо і не дочекаємось в потомні часи».

Отримавши гетьманського листа 6 травня 1734 p., запорожці відразу ж надіслали відповідь: «З вашого гетьманського листа, прочитаного прилюдно на загальній нашій військовій раді, всі положення доволі зрозуміли». Розповідаючи у своєму листі, як тяжко їм жилося під протекторатом кримського хана, запорожці стверджували, що змушені були від нього відмовитися. «Відповідаючи листовно Вашій вельможності на ті пункти, повідомляємо, що ми вимушені були відійти від ханської величності через те, що мали превелику кривду від татар за втечу кримських і ногайських невільників, а ще більше за коней, худобу й овець, які невідомо де гинули, й нам не стало снаги платити дармовщину за них на вимогу їхнього татарського суду. По–друге, ногайці, захопивши землі вище Великого Лиману до самісіньких порогів, забрали весь Дніпро й степ, що мало чого нам, Війську, дісталось. По–третє, як сама вельможність ваша чули, що за хана Менґли–Ґірея півтори тисячі наших козаків у Білгородщині на каторги продали, яких Менґли–Ґірей, калга солтан, не з їхньої волі, а силоміць, збираючи Білгородську орду на Крим, із берегів Бугу до себе закликав, і тоді їх татари не щадили. Окрім наших козаків, що їх попродали очаківські паші під Азовом біля Кальміуса–річки, кілька десятків із тих, які полювали на звіра, в неволю позабирали. Далі скажемо, що й із ляхами його милість хан у бійку нас кинув. А наших козаків, які в Брацлаві й по інших містечках лядсько–українських ходили торгувати рибою, безневинно ляхи полонили, повішали та їхнім добром заволоділи. А нам, Війську, з того жодного зиску не дісталося.

А нарешті, найгірше, запам'ятайте собі те, що якби ми пішли за ним, ханом, і за Вами, гетьманом, проти війська її імператорської величності, то, оскільки орда не звикла здобувати міста, то набрали б наших християнських людей, як минулих років під Білою Церквою та під слободами й, відступивши до Криму, запровадили б їх у вічну неволю; певне, вже тоді б подвійний би був осуд від Господа за християнський плач і пролиття безневинної крові, й мали б ми вічне прокляття. Адже хоча кримський хан і Україну зміг би обстояти, чого не доведи, Боже, то не сподіваємося, щоб під ваш регімент її віддав. То він знову знайде кому вручити, як і раніше віддав ляхам на поталу нашу віру та навернув святі церкви до унії».

Запорожці вважали неможливим для себе залишатися під ханським протекторатом. Серед старшини та запорожців переважали ті, хто не бачив іншого виходу, як повернутися в рідні місця і прийняти царську владу. «І в тому не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою».

Не без сарказму у властивій їм манері запорожці радять П. Орлику зробити те ж саме. «Раяли б ми, Військо, й Вашій Вельможності, перед походом хана, щоб десь поблизу від нас перебували з нами, Військом, разом її імператорській величності били чолом і про милість таку, як і ми, прохали, то й вашу особу, гадаємо, зводила б вітати й передати вам давні угіддя й маєтності».

Закінчили свій лист запорожці ввічливо, але в офіційній тональності, без тих емоцій, які виявлялися дуже сильно в Орликовому листі. «Так ми відповідаємо й, віддаючи наш військовий поклін вашій вельможності, назавше залишаємося.

Вельможності вашій всього добра зичимо й до послуг готові її імператорської величності Війська Запорозького низового отаман кошовий Іван Малишевич з усім товариством».

Це був остаточний і відвертий розрив. Улітку 1734 р. запорозькі козаки покинули свою Олешківську Січ, розташовану у володіннях хана, й перейшли під владу Росії, заснувавши так звану Нову Січ на річці Підпільній.

Втрата гетьманом підтримки з боку запорожців негативно вплинула на його імідж, спричинивши охолодження у ставленні до нього з боку правлячих кіл Франції, Туреччини, Кримського ханства.

Попри відмову запорожців, П. Орлику вдалося зібрати близько двох тисяч козацького війська. Майже половину його складали учасники гайдамацького повстання на Правобережній Україні, очоленого полковником Савою Чалим, що прибули до Бендер, тодішньої резиденції П. Орлика.

Однак і це нечисленне військо, як і раніше, не мало достатніх матеріальних засобів. У Туреччині постійно змінювалися уряди, й нікому було подбати про українського гетьмана та його військо. Тільки Франція надала невелику фінансову допомогу. Брак коштів змусив гетьмана розпустити зібране військо. Запорозька піхота пішла на Січ, під владу московського царя, а Сава Чалий зі своєю кіннотою подався на польську службу.

Таким чином, нові сподівання гетьмана Пилипа Орлика використати міжнародний конфлікт у справі визволення України знову не справдилися. Запорожці не виступили йому на поміч, не спалахнуло і такої європейської війни, яка б дозволила реалізувати проекти П. Орлика.

Король Станіслав Лещинський так і не зміг утвердитися на польському престолі, а Швеція так і не розпочала війни з Росією.

Свої надії гетьман–емігрант знову міг пов'язувати лише з Туреччиною, але її ставлення до П. Орлика було досить непевним.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Знамениті українці iconЗнамениті українці
Запорозька Січ обирала його кошовим отаманом. Відчайдушно, із усім козацьким заповзяттям протистояв він татарсько–турецьким нападам,...
Знамениті українці iconВеликі математики україни
...
Знамениті українці icon«євреї та українці: тисячоліття співіснування»

Знамениті українці iconЗнамениті події історії України
Польщі та козацької України в єдиній державі. Після цього громадянська війна, що формально тривала в одній країні — Речі Посполитій,...
Знамениті українці iconЯкі знамениті особистості проживали у нашому місті?
Ознайомити учнів з видатними історичними особистостями, які мешкали чи були причетні до історії м. Миколаєва; розвивати уяву, творче...
Знамениті українці iconЗнамениті події історії України
Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережну І лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила...
Знамениті українці iconНадія Орлова
У відозві "Брати українці", написаній Миколою Костомаровим, зазначалося: ми приймаємо що всі слов’яне повинні з собою поєднатися
Знамениті українці iconОдеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського «Великі І розумні українці»
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Знамениті українці iconУсний літературний журнал присвячений пам'яті Т. Г. Шевченка
Діти, наша земля – це Україна, а ми – українці. Ми любимо свій край, шануємо І поважаємо всіх людей на Землі
Знамениті українці iconОбласті сучасної України, що постраждали від Голодомору
Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка