Знамениті українці



Сторінка7/13
Дата конвертації15.03.2018
Розмір0.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

«Прутська справа»

Невдача походу гетьмана П. Орлика на Правобережжя не вплинула на його бажання провадити далі боротьбу за визволення Гетьманщини — України.

На початку літа 1711 р. московський цар Петро І розпочав контрнаступ проти турецьких та українських сил. Населення тих міст, які навесні підтримали Орлика, було примусово перегнане на лівий берег Дніпра, ще раз повторивши маршрут «великого згону», проведеного вперше протягом 1678–1679 pp. гетьманом Іваном Самойловичем. Тим часом царська армія попрямувала до Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантемира, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз із Росією. Спрямовуючи свої військові сили в напрямку столиці Молдови міста Ясси, московський правитель сподівався у ході так званого Прутського походу завоювати придунайські князівства та утворити велику православну імперію на теренах колишньої Візантії. Однак не все в цих розрахунках справдилося…

Під час просування до кордонів Молдови московські війська зазнали чималих втрат від запорожців на чолі з К. Гордієнком, які за наказом П. Орлика атакували військовий обоз Петра І та відібрали 700 підвод з хлібом і борошном, а також постійно відрізали їм шлях до річок.

На початку липня 1711 р. Петро І, відірвавшись від власних тилів, з невеличким військом зайшов у глиб турецьких володінь. Російське військо було блоковане поблизу с. Станілешти біля Ясс, на правому березі р. Прут. 8 липня 1711 р. відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об'єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, котрі навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо загонів Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9–го на 10 липня, а також протягом наступного дня. Загалом загинуло близько 3 тис. вояків противника. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б вщент розбита. У штабі Петра І, готуючись до полонення, почали палити таємні документи. Близько 7 тис. українських козаків під командуванням П. Орлика та К. Гордієнка надали відчутну допомогу туркам у перемозі над силами Петра І. Ця допомога, на думку гетьмана П. Орлика, мала створити сприятливі умови для реалізації омріяних планів, адже московський цар, аби врятувати своє життя і свою державу, мусив би згодитись на все, що тільки запропонували б переможці.

Гетьмана Пилипа Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король, який не хотів посилення позицій гетьмана та його повної переорієнтації на турецького султана. Мирні переговори теж велися без нього, як він сам свідчить. У липні 1711 р. поблизу Прута між Османською імперією та Московською державою був підписаний так званий Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести новозбудовані фортеці у Приазов'ї та Нижньому Подніпров'ї. Питання про політичний статус України стало одним з головних під час переговорів. Цар змушений був зректися Правобережної України, «відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. Однак відповідна стаття договору не була виписана докладно, що давало змогу обом сторонам трактувати її по–своєму: «Стосовно Польщі та прилеглих до неї козаків, запорожців і тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму, паном Давлет–Ґереєм, то надалі… він повинен з усіх цих місць негайно відійти». Є підстави вважати, що російські дипломати підкупили великого візира турецького, щоб сформулювати той пункт договору, що торкався України, а разом з нею і Польщі, неоднозначно та нечітко. Адже Петро І за порадою своєї дружини Катерини, відправляючи свого урядовця П. Шафірова для переговорів з великим візирем Балтаджі Мегмед–пашею, спорядив його 850 кг золота.

Відразу після підписання миру почалися дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під «землями козаків».

Орлик трактував договір так, що цар за ним зовсім зрікся України по обидва боки Дніпра і вона тепер може вважати себе самостійною, ні від кого незалежною державою. Шафіров же, московський віце–канцлер у Константинополі, доводив, що такого обов'язку для царя з цього договору не виникає. Запорожці зі свого боку вказували на договір, що був складений між королем Швеції і ханом кримським, і робили висновок, що Україна мусить бути вільною, ні від кого не залежною державою. Непорозуміння, що виникли між Московщиною й Туреччиною на ґрунті неясності договору, стали на перешкоді до ратифікації Прутського миру з обох боків. До того ж, московський цар, незважаючи на умову, не квапився зі знесенням Таганрозької фортеці і поверненням Азова Туреччині, вимагаючи, щоб турки спочатку вислали з турецької землі шведського короля, а турки у свою чергу вимагали виконання пункту договору про відмову царя від прав щодо України.

Ситуація довкола ратифікації договору та виконання його умов загострювалася, і справа йшла до відновлення військових дій між Османською імперії та Московською державою.

Щоб ще більше схилити Порту до війни з Московією та наполягти на конкретизації умов Прутського договору щодо України, у грудні 1711 р. Пилип Орлик відправляє з Бендер до султанської столиці посольство. Дослідники зазначають, що Пилип Орлик на запрошення султана мав особисто брати участь у переговорному процесі, однак шведський король Карл XII заборонив, усе з тих же міркувань, від'їзд гетьмана до турецької столиці.

До складу української дипломатичної делегації увійшли генеральний писар Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, генеральний суддя Клим Довгополий, кошовий Запорозької Січі й Низового козацького війська Кость Гордієнко і прилуцький полковник Дмитро Горленко. Цій делегації П. Орлик вручив інструкцію, яку він підготував З листопада 1711 р. у турецькому містечку Баба. Вона складалася з десяти статей. Сучасний дослідник козацької історії Т. Чухліб зазначає, що на переговорах генеральна старшина мала відстоювати такі основні положення: 1) Османській імперії необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, який обирається вільними голосами; 3) Османська імперія не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитися від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; 6) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо.

Ця інструкція була підготовлена в трьох варіантах, які різнилися між собою пунктом про те, під чиєю протекцією має перебувати незалежна Українська козацька держава, тобто хто мав бути гарантом її незалежності. У першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання піти під заступництво султана; третій варіант не розголошувався, і його тримав при собі член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання П. Орлика лише за певних обставин.

Українську делегацію зустріли в столиці Туреччини доброзичливо, але переговори в Стамбулі велися паралельно і з українською делегацією, і з московськими представниками, які мали протилежні інтереси.

Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим неабияк стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії, і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру», — писав у листі до свого царя П. Шафіров.

Побоювання московського дипломата були небезпідставними, адже посольство П. Орлика спромоглося переконати турецький уряд, котрий прийняв їх тлумачення Прутського договору й висунув Росії, яка досі не бралася до виконання умов договору, ультиматум у чотирьох пунктах: Росія негайно виводить свої війська з Польщі й зобов'язується не вводити їх туди ніколи; негайно зрікається України; негайно віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог; укладає з Карлом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити Карла XII з Туреччини будь–яким шляхом. У разі невиконання цих умов Порта загрожувала знову розпочати війну з Москвою, сам султан збирався очолити військо.

Успіхи української делегації також були закріплені у виданому між 25–28 грудня 1711 р. «Привілеї Ахмеда III Війську Запорозькому 1711 p.». Згідно з цим документом П. Орлик визнавався «гетьманом України обох боків Дніпра та Війська Запорозького», а основоположні принципи взаємовідносин між Україною і Портою визначалися таким чином: «Козаки України та Запорожжя підлягають моєму вічному правлінню. Вибори та скинення гетьмана остануться в їх руках. Поладнання їх справ довіряється їм самим. Вони матимуть статус підданих, їх не будуть обтяжувати ніякими податками, ані вимогами від них хараджу. Назване населення повинно стисло дотримуватися своїх договірних зобов'язань. Повсякчасно, як довго вони дотримуватимуться свого слова, вони не будуть піддаватися ані втручанням, ані нападам щодо їх земель та інших справ… Ласка мого цісарського дозволу була дарована їх проханню, за умови, що: коли тільки мої непереможні війська будуть воювати в краях недалеко від них, названий нарід повинен послати зі своєї сторони своїх вояків, скільки було б можна; вони повинні собі допомагати і маневрувати разом».

Проте успіх українського посольства не вдалося закріпити. Цьому завадили спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим, а найголовніше те, що рішуча позиція турецького уряду розпочати війну з Росією налякала Петра І, який у стислі терміни наказав виконати вимогу про звільнення Азова, зруйнування фортеці Таганрог та розпочав виведення царських військ із Польщі і Правобережної України, що належала за мирним московсько–польським договором 1686 р. Польщі.

До військових дій між Росією і Туреччиною так і не дійшло, натомість переговори тривали далі, головними елементами яких стали хабарі та підкуп. За солідні суми, передані великому візирові та решті членів султанського дивану (ради), російському посольству вдалося спрямувати переговори з турецькою стороною у більш проросійське русло та схилити Ахмеда III до перегляду українсько–турецького договору. Так, 16 березня 1712 р. вийшов фірман турецького султана, згідно з яким тільки Правобережна Україна та Січ передавалися П. Орликові, Лівобережжя ж відходило до Московщини. Турецька держава зобов'язувалася не втручатись у внутрішні справи України. Зокрема, у привілеї йшлося про таке: «…Ми (турецький султан) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким… під нашою непереможною протекцією… Хай він там свобідно править, керує і проводить порядок згідно з їх давніми законами, на цьому березі Дніпра [Правобережжя], крім Києва із приналежними малими містечками, які ми разом із потойбічною Україною [Лівобережжя] відступили москалям і виділили їх їм».

Через місяць (у квітні 1712 р.) було погоджено, а в червні між Оттоманською Портою та Росією підписано на 25 років Андріанопольський договір. Згідно з ним Москва виводила війська з Польщі й Правобережної України, не втручалася у справи козаків і Запорозької Січі й залишала собі Лівобережну Україну з Києвом та його околицями. В договорі також було врегульовано проблему виїзду Карла XII з Туреччини.

Умови цього договору стали тяжким ударом для П. Орлика та його соратників. Адже вони розуміли, що Україна залишалася розділеною, над нею й далі панувала Москва. Влада Пилипа Орлика над Правобережною Україною, по суті, була несправжньою, оскільки там панувала Польща і не збиралась поступатися своїми здобутками. Гетьман намагався опротестувати зміст цього договору. Він звернувся до турецького візиря, намагаючись якнайґрунтовніше аргументувати свою позицію, посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю війська Його Величності шведського короля і разом пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну, як більш залюднену…».

Турецький уряд залишив без уваги звернення гетьмана та наполегливо вимагав від Орлика, старшини, козаків і запорожців виступити на Правобережну Україну, щоб закріпити її за собою, однак не виділяв для допомоги ніяких військ. Щоб самотужки оволодіти Правобережжям та тримати там владу, Пилипу Орлику не вистачало військових сил.

Окрім цього додалися ще й матеріальні труднощі у забезпеченні війська та гетьманського уряду, розбрат у найближчому оточенні гетьмана. Туреччина з червня 1712 р. припинала утримання гетьманського війська та уряду, на яких до цього часу виділялося 10 000 талярів щорічно та щоденно 100 хлібів, 60 фунтів баранини, 90 фунтів яловичини, 30 фунтів рису, 12 фунтів масла, 6 фунтів меду, 6 фунтів свічок, 15 фунтів[1] солі, 15 кварт[2] вина, 20 кварт пива, 3 кварти оцту, 21 фунт пшеничного борошна, 60 горнців збіжжя, 3 хури сіна, З хури дров.

Унутрішні суперечності й постійні сварки стали ще одним чинником, який не сприяв консолідації українців у їхній нелегкій боротьбі за визволення Батьківщини від іноземного панування. В ході переговорного процесу у березні–червні 1712 р. між гетьманом і кошовим отаманом К. Гордієнком виник конфлікт, причини якого достеменно невідомі. За однією з версій причиною цього розладу могло бути невдоволення кошового отамана невдалими переговорами у Стамбулі. Так чи інакше, Гордієнко, не діждавшись закінчення переговорів, виїхав з Царгорода й опинився на Січі, де почав вести потужну агітацію проти гетьмана. Тимчасово козацтво, у зв'язку з цим конфліктом, поділилося: одна частина його сиділа в Бендерах або взагалі в Молдові і слухалася П. Орлика, друга стояла на Січі, підтримуючи К. Гордієнка.

Восени 1712 р. знову погіршилися відносини між Москвою і Стамбулом. Петро І не виконував своїх зобов'язань щодо виведення військ з Польщі та Правобережної України. 20 жовтня 1712 р. царське посольство в Константинополі було заарештовано і посаджено у фортецю Едикул. У новій війні було зацікавлено козацтво на чолі з П. Орликом, яке могло сподіватися на фактичне повернення Правобережної та Лівобережної України. Великий візир Юзуф–паша і великий муфтій, тлумач божественного закону, будучи підкуплені Москвою, висловлювались проти війни. Однак 29 листопада 1713 р. султан видав указ з оголошенням війни Московщині. І в листопаді цього ж року П. Орликові було наказано розпочати військовий похід на Правобережну Україну. Однак при цьому для спорядження українського війська турецька сторона не виділила жодного таляра. Без фінансової допомоги, без підсилення війська гетьмана турецькими яничарами наступ на Правобережжя був приречений. Український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська на чолі з Дмитром Горленком на Правобережжя, де козаки зустріли сильний опір польського коронного війська. А тим часом військовий запал турків ущух і військові дії між російськими та турецькими військами так і не відбулися.

Повний провал протурецької дипломатичної орієнтації змушує П. Орлика покласти всі свої надії на свого давнього протектора шведського короля Карла XII. Становище останнього теж бажало б кращого. Між Карлом XII та турками виник конфлікт, пов'язаний з недотриманням шведською стороною домовленості про наступ на Польщу. Розгніваний турецький султан наказав вислати Карла XII з Туреччини. Бендерський правитель зрозумів усе дуже буквально і спробував ужити сили задля прискорення цього заходу: 1 лютого 1713 р. відбувся навіть бій між охороною шведського короля та турецькими яничарами. Карла XII вислали з Бендер, і він перебував на становищі майже полоненого в місті Доматиці.

Ситуація, що склалася, не могла не позначитися на становищі української еміграції. Сутичка між шведами та татарами спричинила також і конфлікт між українським гетьманом і татарським ханом. Учений Б. Крупницький свідчить: «Саме під час Калабалику хан післав до Орлика одного турецького урядовця та двох мурзів із запитом, кого тримається гетьман, короля чи турків і татар. На це Орлик відповів, що він прийняв протекцію шведського короля і її тримається, турецької протекції не визнає. Ця відповідь страшенно розлютила хана, й він вирішив був позбавити Орлика життя й арештувати його родину, і тільки заступництво ханового сина, Калги–султана, і старости бобруйського Сапєги, який тримався разом з ханом, вирятувало його з цієї небезпечної ситуації».

Перебування у Бендерах ставало для гетьмана все скрутнішим. У листах до Карла XII Пилип Орлик скаржився на фінансові труднощі, наступ на нього турецьких кредиторів. У листопаді 1713 р. кредитори викликали П. Орлика до суду, і лише з великими труднощами йому вдалося упрохати кредиторів відстрочити термін виплати за векселями ще на два місяці.

Окрім цього з гетьманського табору поступово починають відходити його прихильники та соратники, вони покидали Туреччину та переходили в Україну, сподіваючись випросити прощення у московського царя.

Протягом перебування у Бендерах Пилип Орлик, починаючи із зими 1713 p., почав шукати порозуміння з Польщею. Він уже не ставив великих вимог, не домагався звільнення Правобережжя від польської влади. Гетьман бажав тільки, щоб козаки, які осіли на рідних землях, дістали юридичне визнання з боку польського уряду. Більше того, він давав змогу полякам використати прагнення правобережних козаків об'єднатися з Лівобережжям, тобто допускав з'єднання обох частин України навіть під егідою Речі Посполитої. Проте Польща не хотіла конфлікту з Москвою і її цілком задовольняла територія Правобережжя. До того ж, у квітні 1714 р. турецький султан, маючи значні проблеми на Балканах, вирішує владнати відносини з Польщею, і 22 квітня 1714 р. посол польського короля Августа II уклав у Стамбулі з турецьким урядом договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

Частина козаків П. Орлика, які були відправленні на Правобережжя, вели перманентні бойові дії з поляками ще до літа 1714 р., проте після наказу великого візира кримському ханові про заборону козакам сперечатися з поляками за Правобережну Україну під загрозою смертної кари козаки, переконавшись у безнадійності боротьби, складають зброю.

Таким чином, гетьманові Пилипу Орлику не вдалося реалізувати свій задум щодо звільнення Гетьманщини–України, не справдила його сподівань і протурецька орієнтація, залишалася лише надія на шведську підтримку та співчуття європейських монархів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Схожі:

Знамениті українці iconЗнамениті українці
Запорозька Січ обирала його кошовим отаманом. Відчайдушно, із усім козацьким заповзяттям протистояв він татарсько–турецьким нападам,...
Знамениті українці iconВеликі математики україни
...
Знамениті українці icon«євреї та українці: тисячоліття співіснування»

Знамениті українці iconЗнамениті події історії України
Польщі та козацької України в єдиній державі. Після цього громадянська війна, що формально тривала в одній країні — Речі Посполитій,...
Знамениті українці iconЯкі знамениті особистості проживали у нашому місті?
Ознайомити учнів з видатними історичними особистостями, які мешкали чи були причетні до історії м. Миколаєва; розвивати уяву, творче...
Знамениті українці iconЗнамениті події історії України
Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережну І лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила...
Знамениті українці iconНадія Орлова
У відозві "Брати українці", написаній Миколою Костомаровим, зазначалося: ми приймаємо що всі слов’яне повинні з собою поєднатися
Знамениті українці iconОдеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського «Великі І розумні українці»
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Знамениті українці iconУсний літературний журнал присвячений пам'яті Т. Г. Шевченка
Діти, наша земля – це Україна, а ми – українці. Ми любимо свій край, шануємо І поважаємо всіх людей на Землі
Знамениті українці iconОбласті сучасної України, що постраждали від Голодомору
Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка