23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка



Сторінка1/25
Дата конвертації20.05.2017
Розмір5,01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


ISSN 222-2844




ЛУГАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


23 (282) грудень



2013

ВІСНИК




ЛУГАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА





СОЦІОЛОГІЧНІ НАУКИ


№  23 (282) грудень 2013



Частина ІІ
Засновано в лютому 1997 року (27)

Свідоцтво про реєстрацію:

серія КВ № 14441-3412ПР,

видане Міністерством юстиції України 14.08.2008 р.


Журнал включено до переліку видань реферативної бази даних «Україніка наукова» (угода про інформаційну співпрацю

№ 30-05 від 30.03.2005 р.)


Рекомендовано до друку на засіданні Вченої ради

Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

(протокол № 3 від 01 листопада 2013 року)
Виходить двічі на рік

Засновник і видавець

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка




Редакційна колегія:




Головний редактор – доктор педагогічних наук, професор Курило В. С.




Заступник головного редактора

доктор педагогічних наук, професор Савченко С. В.





Випускаючі редактори:

доктор історичних наук, професор Бур’ян М. С.,



доктор медичних наук, професор Виноградов О. А.,



доктор філологічних наук, професор Галич О. А.,



доктор філологічних наук, професор Глуховцева К. Д.,



доктор педагогічних наук, професор Горошкіна О. М.,



доктор сільськогосподарських наук, професор Конопля M. I.,



доктор філологічних наук, професор Синельникова Л. М.,




доктор педагогічних наук, професор Харченко С. Я.
Редакційна колегія серії «Соціологічні науки»:

доктор соціологічних наук, професор Кононов І. Ф.,

кандидат соціологічних наук, доцент Хобта С. В.,

кандидат соціологічних наук, доцент Лебідь Л. І.






доктор філософських наук, професор, академік Національної академії наук Білорусі,

(м. Мінськ, Республіка Білорусь) Бабосов Євген Миколайович

доктор історичних наук, професор (Болгарія, м. Софія) Захарі Захарів’єв

доктор соціологічних наук, професор Куценко О. Д.

доктор соціологічних наук, професор Рущенко І. П.,

доктор соціологічних наук, професор Саппа М. М.

доктор соціологічних наук, професор Сокурянська Л. Г.,

доктор соціологічних наук, професор Катаєв С. Л.,

доктор соціологічних наук, доцент Коваліско Н. В.,

доктор філософських наук, професор Гаврилов М. І.,

доктор соціологічних наук, професор Каменська Т. Г.,

доктор соціологічних наук, доцент Барматова С. П.

доктор соціологічних наук, професор (Саратов, Російська Федерація) Черняєва Тетяна Іванівна



Редакційні вимоги

до технічного оформлення статей

Редколегія “Вісника” приймає статті обсягом 4 – 5 сторінок через 1 інтервал, повністю підготовлених до друку. Статті подаються надрукованими на папері в одному примірнику з додатком диска. Набір тексту здійснюється у форматі Microsoft Word (*doc, *rtf) шрифтом № 12 (Times New Roman) на папері формату А-4; усі поля (верхнє, нижнє, праве й ліве) — 3,8 см; верхній колонтитул — 1,25 см, нижній — 3,2 см.

У верхньому колонтитулі зазначається: Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № ** (***), 2011.

Інформація про УДК розташовується у верхньому лівому кутку без відступів (шрифт нежирний). Ініціали і прізвище автора вказуються в лівому верхньому кутку (через рядок від УДК) з відступом 1,5 см (відступ першого рядка), шрифт жирний. Назва статті друкується через рядок великими літерами (шрифт жирний).

Зміст статті викладається за планом: постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання цієї проблеми та на які спирається автор; виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується ця стаття; формулювання цілей статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з певним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки з цього дослідження й перспективи подальших розвідок у цьому напрямку. Усі перелічені елементи повинні бути стилістично представлені в тексті, але графічно виділяти їх не треба.

Посилання на цитовані джерела подаються в квадратних дужках після цитати. Перша цифра – номер джерела в списку літератури, який додається до статті, друга — номер сторінки, наприклад: [1, с. 21] або [1, с. 21; 2, с. 13–14]. Бібліографія і при необхідності примітки подаються в кінці статті після слова „Список використаної літератури” (без двокрапки) у порядку цитування й оформляються відповідно до загальноприйнятих бібліографічних вимог. Бібліографічні джерела подаються підряд, без відокремлення абзацом; ім’я автора праці (або перше слово її назви) виділяється жирним шрифтом.

Статтю завершують 3 анотації обсягом 15 рядків українською і російською та 22 рядки англійською мовами із зазначенням прізвища, ім’я та по батькові автора, назви статті та ключовими словами (3 – 5 термінів).

Стаття повинна супроводжуватися рецензією провідного фахівця (доктора, професора).

На окремому аркуші подається довідка про автора (прізвище, ім’я, по батькові; місце роботи, посада, звання, учений ступінь; адреса навчального закладу, кафедри; домашня адреса; номери телефонів (службовий, домашній, мобільний).

© ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2013



ЗМІСТ


МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ

«ДРУГИЙ МОДЕРН: ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПРОВЕДЕННЯ КОРДОНІВ (ОСОБИСТІСТЬ, СОЦІАЛЬНА ГРУПА, СУСПІЛЬСТВО»


1.

Кононов І. Ф. Концепція ідентифікації та ідентичності в психоаналізі: Зиґмунд Фройд та Ерік Еріксон…………….......

5


2.

Романенко С. В. Многомерность и множественность социальных идентичностей в контексте расширения пространства……………………………………………………..

27


3.

Іванова Т. В. Соціальна ідентичність та емоції………………

37

4.

Петренко О. С. Вплив інтернет-середовища на ідентичності користувачів……………………………………………………...

45


5.

Ерёменко А. М. Историческая событийность как фактор национальной идентичности……………………………………

54


6.

Хобта С. В. Граница, национальная и региональная идентичности в восприятии жителей Донбасса……………….

64


7.

Бабін Б. В. Самоусвідомлення народів як критерій їх правосуб’єктності в умовах Другого модерну………………...

77


8.

Маслихин А. В. Славянская идентичность в России………...

91

9.

Воропаєва Т. С. Другий модерн і трансформація колективної ідентичності громадян України (1991 – 2012 рр.)…………………………………………………………..

99


10.

Жаде З. А. Развитие концепта «идентичность» в научном сообществе северного Кавказа………………………………….

110


11.

Бабосов Е. М. Особенности формирования религиозной идентичности в современной Беларуси………………………..

120


12.

Гераськов С. В. Між Сходом і Заходом: трансформація японської ідентичності у вимірах глобалізації….…………….

131


13.

Живілова М. С. Міська ідентичність в структурі ідентичностей мешканців Луганська…………………………...

139


14.

Лебідь Л. І., Уколова А. А. Соціально-статусна ідентифікація мешканців Луганська: соціологічний аналіз…..

154


15.

Кінашевський Д. О. Геймерські ідентичності у віртуальному просторі…………………………………………..

167


16.

Крылов М. П., Гриценко А. А. Саморазвитие культурного ландшафта как эвристический принцип ………………………

185


17.

Галкина Л. И., Чугунов Е. В. Концепция национальной идентичности С. Хантингтона………………………………….

204




СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ


18.

Пашковський П. І. Роль радянської політичної еліти в процесі дезінтеграції СРСР: інтерпретації в західній історіографії……………………………………………………...

214


19.

Єнін М. Н., Віхров М. М. Ідеологічні ідентичності та можливість групових рухів солідарності в сучасній Україні…

222






СОЦІОЛОГІЯ СІМ’Ї





20.

Толстокорова А. В. Влияние трудовой миграции на семейные ролевые модели в украинском транснациональном родительстве……………………………………………………..

236






СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ




21.

Мачуліна І. І. Профорієнтаційна робота як соціальний механізм професійного самовизначення молоді ……………...

246






КАФЕДРА: МЕТОДИКА ТА ДОСВІД ВИКЛАДАННЯ
СОЦІОЛОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН






22.

Тягнибедина О. С. О некоторых трудностях понимания респондентами вопросно-ответного комплекса социологической анкеты………………………………………..

253






РОЗДУМИ НАД КНИГАМИ





23.

Кононов И. Ф. Самоидентификация субъекта и топология дискурсивных пространств……………………………………..

267


24.

Кононов И. Ф. Человеческий лик регионов…………………..

272

24.

Кононов І. Ф. Мічені люди або вбивча ідентичність

276

25.

Уколова А. А. Інституціональний аналіз як поле взаємодії соціології та економічної науки ………………………………..

278


26.

Зирак Абдулла Карим. Знание, индивид и общество………..

280

27.

Харчук Ю. В. Социология государственного управления как новая научная дисцплина………………………………………..

283


28.

Нестеров П. Н. Огляд німецької преси………………………..

286













Відомості про авторів…………………………………………..

293


МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ

«ДРУГИЙ МОДЕРН: ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПРОВЕДЕННЯ КОРДОНІВ

(ОСОБИСТІСТЬ, СОЦІАЛЬНА ГРУПА, СУСПІЛЬСТВО»

УДК 316.27 : 303.094.4


Кононов І. Ф.
КОНЦЕПЦІЯ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА ІДЕНТИЧНОСТІ В ПСИХОАНАЛІЗІ: ЗИҐМУНД ФРОЙД ТА ЕРІК ЕРІКСОН
Чому зараз важливо вивчати ідентичності? Проблема ідентичностей та ідентифікацій у світовій і вітчизняній соціологічній літературі переважно обговорюється в алармістському тоні. Перехід від Першого до Другого модерну, який Зиґмунт Бауман визначив як зсув від «важкого» до «легкого» капіталізму [1, с. 62 – 67], є концептом, що, окрім усього іншого, покликаний пояснити і вектор змін людських ідентичностей. Він пов'язаний з множинністю ідентифікацій, жодна з яких не є надійною, тривалою і глибокою. Люди, функціонально пов’язані з суспільними інститутами та групами, і ситуацією відправляються в одну спільну позицію – споживачів. Але ця спільна позиція не може продукувати стійких форм взаємодії. Як пише З. Бауман, «…життя, організоване навколо споживання, має обходитися без норм: воно спрямовується спокусами, плинними бажаннями, що постійно виникають, а не нормативною регуляцією» [1, с. 84]. Парадоксальність цього становища полягає в тому, що відповідальність за свою ідентичність, як і за життєвий успіх, елітні групи сучасних суспільств покладають на пересічного індивіда.

У цій перспективі ідентичність розглядається лише як результат індивідуального вибору, як свідоме співвіднесення індивіда з різними суспільними позиціями. Цій об’єктивній мисленнєвій формі Геннадій Коржов надав форму соціологічної максими: «Рефлексивність процесу ідентифікації, власна відповідальність індивідуума за конструювання цілісного відчуття ідентичності, створення власного життєвого проекту» [2, с. 64]. Але індивід з таким завданням впоратися не здатен. Знову пошлюся на слова З. Баумана: «…Існує широкий і зростаючий розрив між суспільним становищем людей де-юре і їх можливостями стати індивідами де-факто, тобто управляти своєю долею і обирати варіанти, яких вони дійсно бажають» [1, с. 47]. Це і кидає сучасного індивіда від відчуття себе як абсолютно суверенної особистості до пошуку ним примордіальних зв’язків, які б давали стійку і надійну приналежність до групи (націоналізм, расизм і т. д.).

Зміни в досліджуваній царині ускладнюються процесом глобалізації, яка зіштовхує між собою ціннісні системи, що сформувалися в різних цивілізаціях. Російський вчений Володимир Лапкін своєрідно використовує ідеї Е. Еріксона, пишучи: «Криза іманентна природі феномену ідентичності» [3, с. 18]. На його думку, «зниження інтенсивності самоідентифікації індивідів зі своїми традиційними великими спільнотами (від держави до конфесії або структур спорідненості) означає зростання відчуженості від колишніх «органічних» соціальних ролей і формування запиту на інші рольові патерни. Диференціація соціальних ідентифікацій виступає сьогодні потужним інструментом від’єднання одних груп від інших. В результаті конструюються інші спільноти, які використовують тепер вже нетрадиційні механізми інтеграції, що вимагають від індивіда не цілісної, а лише часткової участі. Мірою розпаду синкретичних форм ідентифікації ці процеси від’єднання (атомізації), що роз’їдають суспільство, перетворюють саму природу сучасного індивіда (що розглядається як складовий елемент цілісного соціального суб’єкта)» [3, с. 19].

Як бачимо, для уваги до проблеми ідентичності сучасні суспільні процеси дають більше ніж достатньо підстав. Але ці зсуви ведуть і до втрати концептом ідентичності / ідентифікації змістовності. Вона втрачає теоретичне обґрунтування і все більше спирається на здоровий глузд.

Це примушує звернутися до витоків концепції ідентичності. Вони своїм джерелом мають психоаналіз Зиґмунда Фройда. До речі, те, що сучасним автором здається характеристикою моменту, відмічалося вже ним. Наведу досить довгу, але промовисту цитату з праці «Психологія мас і аналіз людського Я»: «Якщо розглядати життя окремої людини нашого часу, використовуючи описи масової психології, що доповнюють один одного, то з огляду на велику кількість ускладнень можна втратити мужність і не зважитись на узагальнюючий виклад. Кожна окрема людина є складовою частиною багатьох мас, вона з різних сторін пов’язана ідентифікацією і створила свій Я-ідеал за різними зразками. Таким чином, окрема людина – учасниця багатьох масових душ: своєї раси, свого стану, церковної громади, державності і т. д. – і понад це може піднятися до частинки самостійності і оригінальності» [4, с. 333 – 334]. Схожість наведеної думки з висновками сучасними авторів не може не вражати. Але ці висновки З. Фройда базувалися на іншому теоретичному ґрунті.

Сказане робить актуальним реконструкції теоретичних джерел концепції ідентичності в психоаналізі. Це і буде метою нашої розвідки. При цьому я обмежуся тільки творами З. Фройда та Е. Еріксона.




Ідентифікація та ідентичність у творах Зиґмунда Фройда

Визнання пріоритету З. Фройда в дослідженнях ідентифікації та ідентичності є загальним місцем в сучасній науці. Стереотип, що склався, добре передає Вадим Палагута: «Якщо ж згадати історію застосування терміну “ідентифікація“, то вперше даний термін використав З. Фройд – винятково як психоаналітичний концепт, в якому в латентній формі і містилася функціональність “ідентичності“ як такої. Необхідно відмітити, що для ортодоксального психоаналізу поняття “ідентифікація“ є хоча і важливим, але не ключовим концептом і не отримало подальшої концептуальної розробки в наступних напрямах психоаналізу, в силу акценту у самого З. Фройда на афективно-емоційній сфері ідентифікації1. Тільки у Е. Еріксона даний концепт має застосування і суттєво переглядається, доповнюючись поняттям “ідентичність“: «Психологічна ідентичність розвивається з поступової інтеграції усіх ідентичностей»2, тобто в ній завжди присутні декілька елементів і вона характеризується цілим рядом параметрів. Мало того, Е. Еріксон, співвідносячи ці поняття, виходив з припущення, що базисним все ж є концепт “ідентичність“, і що його використання полягає в безперервному синтезі ідентифікацій, як у випадку з окремими людьми, так і з соціальними групами» [5, с. 69]. Стереотип завжди спрощує реальний процес. Але, виступаючи об’єктом критики, він допоможе нам в реконструкції поглядів засновника психоаналізу на досліджувану проблематику.

Почну з того, що З. Фройд розглядав психоаналіз як науковий напрям, який зародився в психіатрії, але в процесі свого розвитку почав впливати на загальнонаукову ситуацію. Наведу його слова з «Психоаналітичних етюдів»: «Безперечно, що психоаналіз має характер новизни, хоча він окрім зроблених відкриттів переробив великий за обсягом матеріал, відомий вже з інших джерел: результати вчення великого невропатолога Шарка (Jean-Martin Charcot – І. К.) і дані з царини гіпнотичних феноменів. Його значення з самого початку було суто терапевтичним, він хотів створити нове дієве лікування невротичних захворювань; але співвідношення, які спочатку неможливо було передбачити, дозволили психоаналізу зробити крок далеко за межі початкової мети. Нарешті, психоаналіз почав претендувати на те, що він взагалі перевів наше розуміння душевного життя на новий базис і тому є важливим для усіх наукових галузей, заснованих на психології» [4, с. 401]. Отже, експансія психоаналізу зробила будь-які психоаналітичні концепти загальними для усіх наук про людину і суспільство.

Побіжно зауважу, що засновник психоаналізу чудово усвідомлював світоглядне значення свого вчення, ставлячи його в один ряд з геліоцентричною системою Коперника і теорією еволюції Дарвіна. «…Психоаналітичне вчення про співвідношення між свідомим Я і значно більш сильним несвідомим означає сильний удар по людському самолюбству, який я назвав психологічним і додав до біологічного удару, завданого вченням про походження людини, і до більш раннього космологічного, завданого відкриттям Коперника» [4, с. 409 – 410].



З. Фройд не обмежувався суто науковими цілями. Він вважав, що його вчення може сприяти гуманізації суспільного життя загалом. Стосовно окремої людини «…психоаналітичне лікування можна визначити як продовження виховання в сенсі усунення залишків дитинства» [6, с. 267]. Психоаналіз ставили за своїми функціями на один рівень з релігією. В «Майбутньому однієї ілюзії» З. Фройд розмірковував про долю людини в секуляризованому суспільстві. Він пише про індивіда, що отримав раціональне виховання: «Людина опиниться тоді, безумовно, в скрутному становищі: вона повинна буде самій собі зізнатися у всій своїй безпорадності, своїй нікчемності в гущі мирської суєти – вже більше не центр творіння, вже більше не об’єкт лагідної турботи благого провидіння. Вона потрапляє в становище дитини, що покинула отчий дім, де їй було так тепло і затишно. Але інфантилізм приречений на подолання, чи не так? Не можна людині вічно залишатися дитиною, вона повинна нарешті вийти назовні, у “вороже життя“. Це можна назвати “вихованням до реальності“…» [4, с. 393]. Сказане стосується не лише окремого індивіда, але і людства загалом: «В цій ситуації є одночасно і щось таке, що лякає, і щось таке, що втішає, перше – тому, що мати за пацієнта увесь рід людський – це не жарт; друге – тому, що врешті-решт усе відбулося саме так, як воно мусило відбутися згідно з передбаченнями психоаналізу» [4, с. 409].

Саме згідно з зазначеними настановами варто формулювати судження стосовно центральності чи периферійності концепту ідентифікації в психоаналізі. По-перше, концепт ідентичності формується у З. Фройда на ранньому етапі його творчості і проходить через усю його наукову діяльність. У «Тлумаченні сновидінь» він використовує термін “ідентифікація“ в різних значеннях. Перше з них стосується істерії: «…Ототожнення (ідентифікація) надзвичайно важливий момент для механізму істеричних симптомів. Цим шляхом хворі виявляють в своїх симптомах не лише власні переживання, але й переживання інших осіб; вони начебто страждають за інших і виконують одноосібно всі ролі великої життєвої п’єси» [7, с. 139]. З. Фройд особливо підкреслює, що подібну ідентифікацію не варто розглядати як процес свідомого наслідування, імітації. Головну роль в даному разі відіграють несвідомі психічні процеси. «Ідентифікація не є тому проста імітація, а засвоєння на ґрунті однакової етіологічної умови» [7, с. 139]. Спеціально вчений зупиняється на ідентифікації, що виражає сексуальну спільність: «Істеричка ідентифікує себе в симптомах своєї хвороби найбільш часто – якщо не виключно – з особою, з якою вона перебуває в статевих стосунках або яка перебувала в статевих стосунках з тією ж особою, що й вона. Практика мови теж дає вираз такому розумінню: “zwei Liebende sind Eines” (Двоє люблячих становлять одне ціле)» [7, с. 139 – 140]. Аналіз ідентифікації як істеричного симптому є, мабуть, найбільш раннім шаром студій проблеми ідентифікації в науковій біографії австрійського вченого. Неважко помітити зв'язок цих ідей у «Тлумаченні сновидінь» з першою великою працею З. Фройда, що була написана спільно з Йозефом Брейєром, – «Дослідженнями істерії» [8]. Друге значення терміну “ідентифікація“ пов’язане з аналізом роботи сновидіння. Засновник психоаналізу вважав, що в сновидіннях відбуваються процеси згущення і пересування вражень. З приводу першого він говорив: «Сновидіння убоге, бідне і лаконічне порівняно з обсягом і багатством думок. Сновидіння, будучи записаним, займає піваркуша; аналіз же, в якому розвиваються думки, що приховуються за цим сновидінням, потребує інколи шести, восьми і дванадцяти сторінок» [7, с. 243]. Про пересування читаємо таке: «Результатом цього зміщення є те, що зміст сновидіння не схожий за своєю сутністю на думки, що приховуються за ним, і те, що сновидіння відображає лише викривлення життя в несвідомому» [7, с. 261]. Дія сновидіння призводить до того, що «схожість, узгодженість і спільність зображаються сновидінням шляхом поєднання в одне ціле, яке або вже наявне в матеріалі сновидіння, або ж утворюється заново. Перший випадок ми можемо назвати ідентифікацією, другий – утворенням складних комбінацій. Ідентифікація застосовується там, де мова йде про людей; утворення ж складних комбінацій там, де матеріалом поєднання служать речі, хоча складні комбінації утворюються і з людей. <…> Ідентифікація полягає в тому, що лише одна з осіб, пов’язаних між собою схожістю, віднаходить собі вираження в сновидінні, між тим, як друга або всі інші начебто усуваються сновидінням. Ця одна особа входить у сновидінні в усі ті відносини і ситуації, які пов’язані з нею або з особами, які вона собою заміщує» [7, с. 269]. Третє значення терміну “ідентифікація“ в «Тлумаченні сновидінь» пов’язане з тотожністю сприйняття. З. Фройд його пов’язував з задоволенням бажань. На його думку, еволюційним шляхом в психічному апараті людини сформувалася здатність поєднувати внутрішню потребу і зовнішні умови її задоволення. Він писав: «Як тільки наступного разу проявляється ця потреба, так цієї ж миті завдяки наявній асоціації викликається психічний рух, який спрямовується на те, щоб викликати спогади про перше сприйняття, іншими словами, відтворити ситуацію першого задоволення. Ось цей психічний рух ми і називаємо бажанням; повторний прояв сприйняття є здійснення бажання, а повне поновлення сприйняття про відчуття задоволення – найкоротший шлях до такого здійснення. Нам ніщо не заважає припустити примітивний стан психічного апарату, в якому процес протікає дійсно цим шляхом, тобто в якому бажання перетворюється на галюцинування. Ця перша психічна діяльність, отже, спрямована на ідентичність сприйняття, іншими словами, на повторення сприйняття, пов’язаного з задоволенням потреби» [7, с. 378 – 379]. Така тотожність сприйняття, пов’язана лише з самими потребами, може призвести організм до катастрофи. Необхідно потреби співвідносити з мінливою реальністю. Правда, бажання у всіх випадках залишається мотором нашої діяльності. З. Фройд писав про це так: «Уся ця складна мисленнєва діяльність, яка протікає від спогаду аж до утворення зовнішнім світом ідентичності сприйняття, являє собою, однак, лише обхідний шлях у напрямку до здійснення бажання, що став необхідним завдяки досвіду. Мислення є адже не що інше, як заміна галюцинаторного бажання, і якщо сновидіння є здійсненням бажання, то це можна вважати лише природним і само собою зрозумілим, адже тільки бажання здатне спонукати до діяльності наш психічний апарат» [7, с. 379]. Таким чином, тотожність сприйняття передбачає співвіднесення внутрішнього (потреби) і зовнішнього (умов зовнішнього світу) для задоволення бажань. І це важливий момент формування відчуття власної самототожності разом з відчуттям реальності мінливого зовнішнього світу. Хоча зовнішні ситуації постійно змінюються, але в наших реакціях на них поєднується стабільність бажань і різноманітність способів їх задоволення.

Усі розглянуті значення терміну “ідентифікація“ перебувають десь на середині дороги між повсякденним вжитком цього слова і формуванням суто наукового терміна. Німецькою «ототожнювати» і є «identifizieren» (англійською – identify). В такому сенсі назване поняття вживалося не тільки З. Фройдом. В праці «Тотем і табу» він наводить цитату з праці Джеймса Фрезера: «Тотемізм – це ідентифікація людини з її тотемом» [4, с. 153].

Прогресивний зсув проблематики ідентифікації (в розумінні Імре Лакатоса [9, с. 77]) у З. Фройда намічається знов-таки в «Тлумаченні сновидінь». Маю на увазі ту частину книги, де засновник психоаналізу обговорює Едипів комплекс. Дозволю тут собі невеликий відступ. Відповідні місця з книги З. Фройда показують, наскільки психоаналіз при своїх витоках був науковою рефлексією над однією з форм сімейного життя – буржуазною патріархальною родиною раннього індустріального суспільства. В принципі, вона склалася з формуванням модерного суспільства ще на доіндустріальній стадії. Це віденський психіатр її спостерігав в період торжества суспільства заліза і пари.

Отже, це сім'я, де безперечним центром влади є батько, а діти конкурують між собою за прихильність батьків. З. Фройд писав про маленьких дітей віком до трьох років: «Я готовий цілком серйозно стверджувати, що дитина свідомо враховує, якої шкоди можуть завдати їй новонароджений брат або сестра» [7, с. 210]. Не сім'я, а просто капіталістичне підприємство, де відбувається постійна калькуляція витрат і прибутків!

З. Фройд прямо заявляв, що дитина від самого початку є сексуальною істотою. Першим об’єктом, на який спрямовується дитяча сексуальність, стають батько або мати (залежно від статі дитини). Дитинство раннього віку сповнене ревнощами. «Справа виглядає, грубо кажучи, так, начебто хлопчики вбачають у батькові, а дівчата – в матері суперників свого кохання, усунення яких може бути їм лише вигідним» [7, с. 213]. Саме на цьому ґрунті виникає ототожнення дитини з тим з батьків, на кого спрямовані її ревнощі. Дослідник дає багато ілюстрацій з власного досвіду лікаря. Наприклад, він розповідає про восьмирічну дівчинку своїх знайомих, яка користувалася випадком, коли мати під час обіду виходила з-за столу на кухню, і говорила: «Тепер я буду мамою!» [7, с. 215].

Оскільки центром влади в буржуазній сім'ї є батько, то саме чоловічі ролі були тут полем формування найбільшої напруженості. Для одного з найнебезпечніших її типів З. Фройд і запропонував як аналогію міф про Едипа. Наведу досить довгу цитату: «Доля його захоплює нас тому, що вона могла б стати нашою долею, тому що оракул наділив нас до нашого народження таким же прокляттям, як і Едипа. Усім нам, можливо, судилося спрямувати наше перше сексуальне почуття на матір і першу ненависть і насильницьке бажання на батька; наші сновидіння переконують нас у цьому. Цар Едип, який вбив свого батька Лайя і оженився на своїй матері Іокасті, являє собою лише здійснення бажання нашого дитинства. Але більш щасливі, ніж він, ми зуміли відщепити наше сексуальне почуття від матері і забути свої ревнощі стосовно батька. Людина, що здійснила таке первісне дитяче бажання, примушує нас здригнутися, ми відсторонюємося від неї з усією силою процесу витіснення, яке зазнало з самого дитинства це бажання в нашій душі» [7, с. 218]. Іншою великою трагедією, де знайшов вираження той самий душевний комплекс, З. Фройд вважав «Гамлета» У. Шекспіра. Але у Гамлета внаслідок різниці, обумовленої культурним прогресом, він набув характеру докорів сумління і сексуальної відрази. Тому за відповідним несвідомим бажанням у фрейдизмі закріпилася назва «Едипів комплекс». Як бачимо, ідентифікація з одним з батьків є його обов’язковим моментом. Саме в цьому сенсі в подальшому З. Фройд і використовував поняття «ідентифікація».

Західна соціологія виросла зі спроб відповісти на запитання, свого часу сформульоване Томасом Гоббсом: «Як можливе суспільство, коли усі індивіди є егоїстами?». Відомо, що англійський філософ природний стан описує латинським висловом: «Bellum omnium contra omnes» (війна всіх проти всіх) [10, с. 220]. Жах Гоббса пов'язаний з тим, що загроза хаосу завжди наявна в житті людей. Після нього розбіжності між дослідниками суспільства полягали в способах локалізації цієї загрози. Хтось її вбачав в суперечностях громадянського суспільства, в економічній конкуренції, а ось З. Фройд розмістив цю загрозу в самому людському єстві. Якщо Т. Гоббс вважав, що загроза тримається під контролем за допомогою держави, яка виникла в результаті суспільного договору, то З. Фройд її приборкувачку вбачав в культурі.

Коли читаєш праці З. Фройда, то вражає відчуття сил хаосу, які приховуються під тонкою плівкою культури. Австрійський психіатр, здається, жив в очікуванні соціальних катаклізмів, жорстокої суспільної боротьби і встановлення диктаторських режимів. Суспільною передумовою таких очікувань було розуміння суспільної несправедливості, яка продукувала вороже ставлення більшості населення до культури. Можливо, найбільш гостро ця проблема була поставлена в праці «Майбутнє однієї ілюзії». В ній автор писав: «…Якщо якась культура нездатна задовольнити якусь частину учасників без передумови придушення іншої частини, може бути, навіть більшості (а таке становище в усіх сучасних культурах), то цілком зрозуміло, що у цих пригнічених розвивається інтенсивна ворожість проти культури, яку вони посилюють своєю роботою, але від плодів якої мають лише мізерну частку» [4, с. 357]. Цілі абзаци цієї роботи, здається, надихнув дух Гоббса: «Ми говорили про ворожість до культури, що викликана тиском, який остання чинить, а також відмовою від первинних потягів, яких вона вимагає. Якщо уявити собі, що заборони ці зняті, то будь-яку жінку, що сподобалася, можна обрати сексуальним об’єктом; можна не довго думаючи вбити свого суперника або будь-кого, хто взагалі стоїть поперек дороги; можна також, не запитуючи дозволу, відняти у іншого будь-яке його добро – як це чудово, яким ланцюгом задоволень стало б тоді життя! Правда, невдовзі появляється наступне ускладнення. У кожної людини точно такі ж бажання, як у мене, і вона буде милувати мене не більше, ніж я милую її. Отже, по суті, при такому усуненні культурних заборон безмежно щасливою може бути тільки одна-єдина людина, а саме тиран, диктатор, що присвоїв собі усі засоби влади; але і в нього будуть усі підстави бажати, щоб інші дотримувалися принаймні наступної культурної заборони: не вбий» [4, с. 359].

Ідентифікація у З. Фройда і є моментом цього первородного гріха людини. При цьому гріх або злочин лежав в основі соціогенезу. В праці «Тотем і табу» вчений змальовує міфологічну картину вбивства першого патріарха його синами, яке і поклало початок власне суспільному життю. Після смерті батько був ототожнений з тотемом. «Це набрало форми розкаяння, виникло відчуття провини, що збігається тут з розкаянням, яке всі переживають. Мертвий тепер став сильнішим, ніж він був за життя; все це відбулося так, як ми тепер ще можемо простежити на долях людей. Те, чим він заважав своїм існуванням, вони самі тепер забороняли, потрапивши в психічний стан добре відомої з психоаналізу «пізньої покірності». Вони відмінили вчинок, оголосивши неприпустимим вбивство заступника батька, тотема, і відмовилися від його плодів, відмовившись від жінок, що звільнилися. Таким чином, з усвідомлення вини сина, вони створили два основних табу тотемізму, які повинні були тому збігтися з обома витісненими бажаннями Едипового комплексу» [4, с. 165]. Цей комплекс (включно з ідентифікацією) став передумовою розвитку людської культури: «З усією очевидністю проявляється прагнення сина посісти місце бога-батька. З введенням землеробства піднімається значення сина в патріархальній родині. Він дозволяє собі дати нове вираження своєму інцестуозному лібідо, що виявляє своє символічне вираження в обробці матері-землі» [4, с. 174].

Історія суспільства в скороченому і модифікованому вигляді повторюється в процесі соціалізації кожного індивіда. Спеціально проблему ідентифікації З. Фройд розглянув в праці «Психологія мас і аналіз людського Я», де є окремий розділ «Ідентифікація». Тут він писав: «Достовірно лише те, що ідентифікація прагне сформувати власне Я за подобою іншого, взятого за “взірець“» [4, с. 312]. Автор аналізує ідентифікацію в трьох аспектах: як момент формування Едипового комплексу, як аспект формування невротичних симптомів і як таку, що виникає на ґрунті спільного бажання, спільних устремлінь. Його висновок такий: «Відомості, отримані нами з цих трьох джерел, ми можемо резюмувати таким чином: по-перше, що ідентифікація являє собою найпершу форму емоційного зв’язку з об’єктом; по-друге, що регресивним шляхом, начебто інтроекцією об’єкта в Я, вона стає заміною лібідозного об’єктивного зв’язку і, по-третє, що вона може виникнути при кожній знову поміченій спільності з особою, що не є об’єктом сексуального первинного потягу. Наскільки важливою є ця спільність, настільки успішнішою може стати ця часткова ідентифікація і відповідати, таким чином, початку нового зв’язку» [4, с. 314]. Розділ завершується важливою приміткою: «Ми дуже добре знаємо, що цими прикладами, запозиченими з патології, ми не вичерпали сутності ідентифікації і, таким чином, залишили без уваги загадки масоутворення. <…> Від ідентифікації через наслідування йде шлях до вживання, до розуміння того механізму, який взагалі робить можливою нашу позицію стосовно чужого психічного життя. І у виявах уже наявної ідентифікації багато ще треба з’ясувати. Ідентифікація, між іншим, має своїм наслідком обмеження агресії проти людини, з якою ідентифікуються; цю людину жаліють і їй допомагають. Вивчення таких ідентифікацій, які, наприклад, лежать в основі “кланів“, привело Робертсона Сміта до вражаючого висновку, а саме, що вони засновані на визнанні однієї, спільної для всіх субстанції (Kingship and Marriage, 1885) і тому можуть бути створені спільною трапезою» [4, с. 316]. Таким чином, засновник психоаналізу виділив як інваріантне, так і відмінне в процесах ідентифікації. Вона є моментом міжлюдських зв’язків і фактором розвитку індивіда.

Через діалог з Гюставом Ле Боном та Вільямом Макдугалом Зиґмунд Фройд просувався до аналізу групової ідентифікації. Він писав, що в масі люди можуть робити те, що жоден з них не став би чинити поодинці. Це може мати як соціально позитивний (героїзм), так і соціально негативний (паніка, погроми і т. д.) вигляд. Тому маси можуть і перевершувати в моральному відношенні індивіда і поступатися йому [4, с. 288]. Втрата індивідуальності в масі, на думку З. Фройда, відбувається завдяки відкриттю шлюзів для несвідомого. Цим сучасні маси стають схожими на первісну орду: «…Зноситься, знесилюється психічна надбудова, настільки по-різному розвинена у різних людей, і виявляється (приводиться в дію) несвідомий фундамент, у всіх однаковий» [4, с. 283]. Ми знову натикаємося на гоббсівський жах, який криється в природі людини. Первісний лад нікуди не зник, він не залишився в далекому минулому. Він завжди під тонкою плівкою сучасних соціальних норм. Як тільки виникають умови для їх руйнування, він виходить на поверхню.

З. Фройд цитує В. Макдугала, який вважав умовою існування маси, «…щоб окрема людина маси склала собі певне уявлення про природу, функції, досягнення і вимоги маси, щоб таким чином у неї склалося емоційне ставлення до маси як цілого» [4, с. 295]. Фактично тут мова йде про узагальненого Іншого. Для маси він уособлюється у фігурі вождя: «Усім учасникам маси потрібно бути рівними між собою, але всі вони хочуть влади над собою одного. Множина рівних, які можуть одне з одним ідентифікуватися, і один-єдиний, що їх усіх перевершує, – ось ситуація, здійснена в життєздатній масі» [4, с. 327].

Не буду зупинятися на тому, що З. Фройд ототожнює вождя з міфологічним батьком первісної орди. Цей «науковий міф» [4, с. 339] він сам розповідає just so story. Але через ці паранаукові конструкції йому вдається вийти на культурні фактори колективної ідентифікації. Так до поля його наукової уваги потрапляє мова, на якій «…ґрунтується ідентифікація окремих індивідів один з одним» [4, с. 324]. Він відмічає роль мистецтва, чиї твори «…підвищують відчуття ототожнення, яких так потребує кожне культурне коло, відкриваючи шлях до спільних переживань, що високо цінуються; але творіння мистецтва дають поживу і нарцистичному задоволенню, коли вони являють собою досягнення особливої культури і красномовно нагадують про її ідеали» [4, с. 359].

Групова культурна ідентифікація створює передумови для особливого типу управління пригніченими класами. Ці думки З. Фройда прямо перегукуються з ідеями культурного домінування А. Грамші: «Нарцистичне задоволення культурним ідеалом належить і до тих сил, які протидіють ворожості і культурі в межах якогось культурного кола. Не лише привілейовані класи, які споживають благодіяння культури, але і пригнічені можуть брати участь в задоволенні, причому право зневажати «стоячих ззовні» нагороджує їх за пригноблення у їхньому власному колі. Правда, я нікчемний плебей, замучений боргами і військовими поборами, зате я римлянин і беру участь у завданні підкорювати інші народи і встановлювати їм закони. Пригноблені ідентифікують себе з класом, що повеліває і експлуатує їх, але ця ідентифікація є лише частиною великого причинного зв’язку» [4, с. 358]. Таким чином, З. Фройд виводить ідентифікацію з клінічної сфери і перетворює її на загальнокультурний механізм об’єднання великих людських груп. Він прямо писав в «Я і Воно»: «Соціальні почуття спираються на ідентифікацію з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу» [11, с. 439].

Коли З. Фройд говорив про великий причинний зв'язок, то він мав на увазі, що ідентифікацію можна зрозуміти лише в загальному психічному контексті життя людини і в соціальному контексті існування суспільства. Ми бачимо, що зміст цього поняття набуває визначеності разом з формуванням дискурсу психоаналізу. Проблема ідентифікації стає одним з вузлів великого дискурсивного мережива і тільки через увесь дискурс набуває визначеності. В попередньо наведеній цитаті ми вже бачили зв'язок ідентифікації з Я-ідеалом. Чим же обумовлений збіг останніх у різних людей? Згідно з З. Фройдом, Я-ідеал або Над–Я (Super-Ego) виникає внаслідок найпервиннішої і найважливішої ідентифікації індивіда з батьком. Отже, схожість Я-ідеалів обумовлена схожістю рольових позицій і рольових стосунків в сім'ї певного типу.

Проте, хто і як здійснює цю первинну ідентифікацію? Власне – це робота несвідомого, Воно. В ній і продукується Я, а отже «неважко переконатися в тому, що Я є тільки змінена під прямим впливом зовнішнього світу і при посередництві W – Bw (Wahrnehmung – Bewusstsein – І. К.) частина Воно, свого роду продовження диференціації поверхового шару. Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип насолоди, який неподільно владарює в Воно, принципом реальності. Сприйняття має для Я таке ж значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розважливістю, на противагу до Воно, яке містить пристрасті» [11, с. 431]. Внаслідок такої природи психічного життя людини найбільш важливі його процеси розгортаються в несвідомому. Тим паче, що і значна частина Я є несвідомою. Це стосується також ідентифікацій. Ми усвідомлюємо лише їх результат. Якби все здійснювалося як свідоме співвіднесення себе з іншими людьми або соціальними групами, то не було б явищ множинності особистості. З. Фройд про це писав так: «Справа може дійти до розщеплення Я, оскільки окремі ідентифікації завдяки протиборству ізолюються одна від одної і загадка випадків “множинної особистості“, можливо, криється як раз у тому, що окремі ідентифікації поперемінно оволодівають свідомістю» [11, с. 435]. Цілісне ж психічне життя особистості набуває складної і діалектично суперечливої форми: «Я-ідеал є, таким чином, спадкоємцем Едипового комплексу і, отже, виразом найбільш потужних порухів Воно і найважливіших призначень його лібідо. Виставивши цей ідеал, Я змогло оволодіти Едиповим комплексом і одночасно підкоритися Воно» [11, с. 439].

Я не ставив собі за мету дослідити усі випадки вживання засновником психоаналізу терміна “ідентифікація“. Для цього довелося б залучити значно більший матеріал (зібрання творів З. Фройда: Freud S. Gesammelte Werke. – Bd. 1 – 17. – L., 1940 – Frankfurt am Main, 1968). Але і наведених даних досить, щоб переконатися у більшій складності теорії З. Фройда порівняно зі стереотипними уявленнями про неї.

Наостанок хочу звернути увагу на те, що в своїх працях великий психіатр писав і про ідентичність, а не лише про ідентифікації. Я вже говорив про його концепцію «ідентичності сприйняття». Наведу ще один приклад з «Тотема і табу». Тут йдеться про те, що в первісному суспільстві люди не мали уявлення про причини зачаття. З. Фройд пише: «Але якщо повернутися назад і припустити, що жінка спочатку вірила, що тварина, рослина, камінь або інший предмет, що займав її увагу в момент, коли вона вперше відчула себе матір’ю, дійсно в неї проник і потім породжується нею в людській формі, то завдяки цій вірі матері ідентичність людини з її тотемом набуває підстав, і з цього легко випливали б усі подальші заповіді тотема (за винятком екзогамії)» [4, с. 139].

Безумовно, З. Фройд розуміє ідентичність як тотожність. Частина сучасного змісту поняття «ідентичність» передавалася ним за допомогою поняття «Я». Він писав: «Ми створили собі уявлення про зв’язну організацію душевних процесів в одній особі і позначаємо його як Я цієї особи. Це Я пов’язане з свідомістю, воно панує над спонуками до руху, тобто до розрядки збуджень у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, яка контролює усі часткові процеси, яка вночі відходить до сну і все ж керує цензурою сновидінь» [11, с. 427].

Цінність ідей З. Фройда не просто в них самих. Вони мали потенціал для розвитку і тому психоаналіз перетворився на одну з найбільш динамічних концепцій останніх 100 років.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconКонтекстуально-інформаційна модель Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Упродовж 2000 року в рамках ндр "Моніторинг та інформаційне моделювання змі" (керівник проф. Різун В. В.) здійснювалося дослідження...
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconПерсональний склад Вченої ради Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка За посадою
Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconАфанасьєва К. О
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconМас-медіа в процесах демократичних трансформацій українського суспільства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародної журналістики
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconКонкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій
Тараса Шевченка, Львівського національного університету імені Івана Франка, учнів коледжів та середніх загальноосвітніх навчальних...
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconПрограма додаткового вступного випробування для вступу на навчання за спеціальністю 032 історія та археологія
Програма розроблена на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconШістнадцяті джерелознавчі читання архівна наука І освіта в незалежній Україні
Відкриття читань – Патриляк І. К., доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Київського національного університету...
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconІсторичний роман п. Угляренка в контексті української літератури
Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса...
23 (282) грудень 2013 вісник луганського національного університету імені тараса шевченка iconКалендар словесника: 2014 – рік Тараса Шевченка 14 – 15 березня 2013 року проведена міжрегіональна науково-практична конференція «Творчість Тараса Шевченка у світовому контексті»
Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, Всеукраїнської громадської організації...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка