Блудниця вавилонська



Сторінка1/6
Дата конвертації31.07.2017
Розмір1,18 Mb.
  1   2   3   4   5   6

БЛУДНИЦЯ ВАВИЛОНСЬКА

Роман ab absurdo

    – Їде! Їде! – радісно гукали навстріч кожному авто люди, але щоразу кожне авто, злякано шарпнувшись, проскакувало мимо і над майданом знову зависала спекотна тиша і палке чекання.

Уже місяць райцентр Безводне тер­зали тридцятиградусна спека і дванадцятибальний ажіотаж. Що­ранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про при­їзд великої Марсалії, таємничо-іконний об­раз якої ося­вав забуту Богом і загублену вла­дою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для ого­лошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втрати­ли надію, радіо сповістило, що зустріч із дов­гожданою гостею відбудеться завтра в ра­йонному Будинку культури. Благу вість підхо­­пило радіо народне і донесло туди, куди не до­­ходили ані хвилі, ані проводи жодних ін­ших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед Будинком культу­ри в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обез­людніли херсонські степи, спорожніли не лише села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації та морґи. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою й бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на ґазонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прики­півши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Смі­ливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони, – хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги паломників ря­тували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лише болящих зцілює, а й мерт­вих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто – двох джипів і «мерседеса» посередині – і поповз крізь бага­тотисячний людський натовп до під’їзду «вогнища культури», збу­дованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної ко­лонади, одразу по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стре­пенувся, але замість розступитися – ошалілим дев’ятим валом нако­тився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло зверескнули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джи­пів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, по­тря­саючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: «Роз­ступись! Розійдись!». І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно роз­сту­пилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж препо­добної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники тісними шпалерами відгородили від народу «мерседес», з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережа­ним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клак­сонів, в оточенні зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоло­віків, заспішила до дверей, які тут-таки проковтнули її разом із поч­том. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпити­ся, не душити одне одного, а спокійно заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавиною у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та про­клинаючи одне одного і все на світі.


    – Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! – надривався про­дюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному «цілющий набір»: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, примовляючи:

    – Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку великої Мар­салії «Зціли душу».



Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали ка­парно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

    – Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лі­кар­ство не маю! А можна лиш послухати?

    – Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

    – Ой Боже! Та де ж я... – бідкались убогі, але помічники з уче­никами були невмолимі:

    – Назад! Дайте людям пройти!

    – Та ми ж добиралися через усю Україну!

    – Я сказав: на-зад!

    – Нате! Нате! На білет відклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо...

    – Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:

    – Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть не­щас­ного каліку!


Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі души­лися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві ди­­рек­тора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, споку­сившись нечу­ваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.


* * *

Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від пів­столітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» за­повнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою ла­вою стражденні й нужденні.

«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень... – казав Учитель. – Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для неблагополучної держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера... І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій дер­жаві ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки – гальмівні сили... спе­ціально підготовлені касти посвячених, які... – Учитель пошукав точне визначення, – власне, і займаються розрідженням і розряд­жен­ням можливих соціальних ексцесів. Це такі люди, як ви: провіс­ниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контакте­ри, масотерапевти чи посланці космосу. Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії...».

Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, го­ворив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову не­видимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому — ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам винен у вбогості і немочі своїй... Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!

Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Андріївни) ви­кликали палке обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому на­род має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?

Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було, – по-радянськи надійно, по-комуністично­му – щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у при­спаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжд­жаючи містом, розлила радіоактивне пальне... У горах на військових базах вибухає ядерна зброя... балістичні ракети... Ми в полоні у атом­ного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!

Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя ау­диторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екст­расенсів, як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що спо­конвіків асоціювалися в народі з «війною і голодом», а також надія мати в руках «хлібну професію», всі ці комсомолки і партійки, що потроху підробляли в запіллі ворожінням на картах, зналися на при­воротах кавалерів і цілющім зіллі, перетворювалися ... у зомбі! Ще якийсь місяць тому мудрі настанови Учителя мляво доходили до них, лякали не лише високими матеріями, відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з вищою ос­вітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять, що... на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шко­да, тому й далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції Учителя, завчали напам’ять брошурки «Как стать екстрасенсом», «НЛОнавты и контактеры – кто они?», «Посланцы Высшего Разума», які він видавав під псевдонімом — Авессалом, та рецепти цілющих настоянок переписували. І наразі... такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!

Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні рід­ного хутора. Принаймні Марсалія про їхню чудотворну діяльність не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили успіхам і гро­шам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полег­шенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга», одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася...

Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: «Не всі витримаєте випробування обраністю. Але навіть тим, кому вдасться відкрити свої чакри, космічні канали, вивільнити і розвинути екстрасенсорну енерґетику, навчитися володіти душами людських мас на рівні Вольфа Мессінга, чи умами інтеліґентів і аристократів, як Блаватська, навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію гнійників або просто бабрання в лайні».

Марсалія здригнулася: ось він перед нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів тече-стікається у цю ха­лупу людська біда, увесь біль і гній суспільства. Лиш крок ступи нео­бачний – і поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих нещасних, хто – чесний-совісний, підлий-безсовісний – наважиться кинути у їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім – до кра­­сивої фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хре­сту. І тільки вона, Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому незатишно під захистом Господа Бога, побла­гословить хрестом і скаже: «Моліться, і буде вам по вірі вашій!». І най заховаються у безвість усі маґістри і їхні блаватські!

Ім’я Блаватської раніше нічого не говорило сільській учительці Ма­рині Андріївні. І ще менше цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось зрозуміти у замудрому вчен­ні тої... А от Вольфа Мессінга, на відміну від Блаватської, Марсалія зна­ла особисто, як і Вчителя... Радше, знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого Маґістра.

***


– Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько відпрацюємо і – на лиман! А то від духоти ще поздихаємо тут...

Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».

Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі змов­чала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля, то взагалі б на сцену не виходила... Або розважала публіку, як той-таки Вольф Мессінг... А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від насущних проблем фокусами?

Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді в Радянсь­кому Союзі ще тривало, як зараз пишуть, «потепління», і на холодне сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового комунізму і матеріа­лізму. Точніше, його витикали...

О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою психотропною і психотронною зброєю її контролюють! У тисяча дев’ятсот шістдесяті пустили в народ розсекреченого Мессінга. У вісімдесяті, очевидно, ситуація була набагато серйозніша, коли не гребували і такою дріб­нотою, як баби-знахарки, сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними здібностями, як вона, Марсалія.

Шум у залі наростав, ніби наближалося цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.

– Де Кузьма? Де в біса той дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! – кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик, шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ зна­менитого Мессінга...

Він заїхав до їхньої Новосілки, певно, гастролюючи по Україні. Дивитися на радянське чудо-юдо з іноземним прізвищем, цього про­славленого віщуна, який (газети писали) нібито самому Гітлеру скору погибель накаркав, вони ходили всією школою. Чекали кон­церту, як третього пришестя. З вуст не сходили слова: гіпноз, телепатія, – такі незвичні, «розсекречені», які, і всі це розуміли, закотилися у наш матеріалістичний, атеїстичний світ з якогось потой­біччя. Чекали дива, таємничого чарівника у чорній масці і блискучій хламиді, тож були трохи розчаровані, побачивши на сцені маленького старого єврея, схожого на місцевого шевця Йосю Портного. Та ко­ли Мессінг став розважати народ телепатією, телячим радощам юних телепнів не було меж. Спочатку Мессінг загадував усім заховати ку­дись якусь річ, далі ходив залою, набитою по саму стелю спраглим до видовищ містечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку і наказував думати про те, що і де той заховав. І доки один ду­мав, а другий читав його думки, публіка радісно завмирала в че­канні дива. І несамовито вибухала оваціями, коли Мессінг показував їй знайдений десь у рукаві гребінець або у черевикові – годинник.

Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї, старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф, та ще на очах рядових працівників рай­кому партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом бачилось і навіть питало в нього судьбу свою і зосталося вдоволене пророцтвом.

Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солідності ще директора Будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гаст­ролі столичної знаменитості.

Мессінгу, після пильних оглядин добровольців, петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли ряд­ком на сцені. А от завклубом, незважаючи на посаду і благородний порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріливо при­глядався, але, певно, тому, що була єдиною дівчиною, залишив.

...Вона досі пам’ятає, як ті петеушники відключилися при першім наказі: «Спати!». Так, сидячи на незручних, розхитаних стільцях, і за­хропли розкарячені. Вона ж напружила всі сили, і гіпноз її не взяв, точніше, лише трохи приморочив. Але вона повністю контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за тим, що ді­ється на сцені і як на те реаґує зала. За командою «Встати!» пете­ушники дурнувато прокидалися, ошаліло роззиралися, а за мить знову впадали в ідіотизм: то називали себе Пушкіним і верзли якусь нісенітницю замість віршів, яких звичайно ніколи не читали, то фир­кали-пиркали, вдаючи, що їдуть на тракторі. Коли ж Мессінг роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, буцімто це — солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за ву­хами лящало, хоч, вона була певна, ніхто з них, а Данько й пого­тів — не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в ті часи для простого радянського народу фрукта.

Фокусник стривожився, певно, щоб вона не зірвала сеанс, а тому, заступивши від залу, кілька секунд, які здалися вічністю, намагався затуманити їй голову. Вона з жахом відчувала, як Мессінг підкоряє, робить її слухняною, покірною, і тоді вона радше з від­чаю і сорому, що отак-о, на очах вчителів, усього містечка, їй до­ве­деться чорті-що витворяти, як ті петеушники, зібрала усі свої сили і — подумки відштовхнула Мессінга. Старий від несподіванки сахнувся, здивовано глипнув на неї і швидко відійшов на край рампи. До кінця сеансу гіпнотизер (дехто це нове тоді слово й вимовити не міг) більше її не чіпав, але по всьому, «розчаклувавши» дурноверхих петеушників, що цапки кинулись зі сцени, підійшов до неї і чемно, «на ви» звертаючись, сказав:

– Я хочу поговорить с вашими родителями...

Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі? Про що збира­ється говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом цей недосяжний знаменитий чоловік? Уперше в житті вона сороми­лась своїх бідних, непоказних батьків. Старий, певно, прочитав її дум­ки, бо став заспокоювати, що все зрозумів, радий, що вона така самостійна, тому батьків не треба, але її саму він просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні слова. Усвідомивши це, дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей, їй же здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред безмежної сліпучої пустелі, і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий, гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитавши в чорних жорстких очах гіпнотизера наказ мовчати, вдавилась власним голосом. Відтак, мов нічого не трапилось, він ґа­лант­но взяв її за лікоть і повів зі сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:

– Вище голову! Будьте мужні! Гордіться собою! Ви краща, вища за них!

Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений, ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли в її вухах, наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю. Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона рап­том так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема у цій залі, прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною заздрістю, що, звісно, мусила б злякатися, знітитись, але натомість гордо скинула голову і опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер веде свою гру тільки з нею однією.

Після сеансу, перечекавши, доки райкомівський начальник подякує Мессінгу за цікавий «концерт», Марина сама піднялася на сцену. І Мес­сінг, уклонившись збудженій публіці, повів її за куліси, а далі – у фойє, де на ньо­го чекав сяючий від захвату почет. Але гіпнотизер підійшов до двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи ос­торонь, вдавано байдуже блукали поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і сказав їм:

– Знакомьтесь, эта девочка – неограненный алмаз. Она – чудо. Берегите ее. – І, повернувшись до Марини, зворушено додав:


    – Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, ста­нешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…

Вона нічого не зрозуміла про путь і куди має йти, але питати не було в кого: почет, до якого долучилось і містечкове начальство, уже виводив московського чарівника з Будинку культури.

Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної яскравої риси чи прикмети, які б упали в око, крім сірих кос­тюмів, вона не запам’ятала.

Але добре пам’ятає, як сказилася їхня Новосілка після гіпнотич­но-телепатичних сеансів Мессінга! Усі – від малого до старого – тільки те й робили, що гіпнотизували одне одного і читали на віддалі чужі думки. З особливим ентузіазмом пробували сили у мистецтві масового гіпнозу школярі, звісно, проводячи свої експерименти над вчителями, і звісно, що на тих уроках, яких не вивчили. Бувало, вчи­тель заходить, а весь клас надувшись свердлить його очима, закли­наючи: «Спи! Спи! Спи!».

На жаль, нічого з тої науки доброго не виходило. Але одного разу усе-таки – вийш­ло. І Марина з радісним жахом зрозуміла, що це вийшло... в неї! Так, саме в неї! Вчителька фізики, яку вона не любила, як і ненависну фізику, заснула просто на уроці! Згодом такий «казус», як кричав директор, стався з хіміч­кою та вчителем географії. Звістка про «диверсії» облетіла школу, а за тим і містечко. Діти сміялися, дорослі жартували: завівся свій Мессінг. Учителі сполошилися: хто? Звичайно, згадали її «цілуваннячка-об­німаннячка з Мессінгом». Почались розслідування. Потім — справж­ні репресії. Чим їй тільки не погрожували, а найбільше виключенням зі школи.

Врятувало її те, що вона, по-перше, не зізналася в «диверсіях», а по-друге, те, що «диверсії» більше не повторились.

Тому Марина й злякалася, коли через місяць після гастролей Воль­фа Мессінга її просто з уроку викликали до директора школи. Вона стривожилась, подумавши, що хтось з учителів знову пожа­лівся, нібито вона на них, коли уроку не вивчить, «туману напускає», що вчителька фізики знову із стільця впала...

«А при чім тут якийсь гіпноз, якщо Клара Свиридівна впала зі стільця саме в той момент, коли розповідала про закон земного тяжіння. Тож гіпноз тут ні при чім», – складала Марина чергове пояснення на свій захист. Проте цього разу, схоже, її не за тим покликали. Директор, здавалось, аж сяяв від щасливої нагоди бачити свою ученицю, крім того, в кабінеті сиділи (Марина впізнала їх) ті самі сірі костюми, що колись удавано байдуже чатували на Мессінга у фойє їхнього Будинку культури, і ще один привітний дядечко в чорній сорочці. Директор, улесливо відрекомендувавши її чужинцям: «Ось наш унікум, наша чудо-дівчинка», — спішно вийшов за двері, а дядечко в чорному приязно заусміхався:

– Ну, сідай, сідай, чудо-дівчинко, приємно познайомитись із та­кою унікальною людиною. Мене звуть Учитель. Так, просто – Учитель. Кажуть, твої таланти помітив сам Вольф Мессінг! А вчи­телі, ну... так, твої вчителі, розказують, нібито вже на собі переконалися. Чи не так?

Чорний дядечко весело розреготався, однак Марині було не до сміху. Вона починала підозрювати, що чоловіки в сірому — переодягнена міліція, а веселий дядько насправді — прокурор, який прийшов, аби їй за фокуси строк припаяти. На вимогу директора, який, щоб не виказати себе, просто втік. І от зараз її допитають, одягнуть кайдани і... в буцегарню! Отака біда! І хоч трьох дорослих дядьків не так-то легко буде скам’янити, але нема на те ради – треба рятуватися! І Марина знову, як на сеансі Мес­сінга, зібрала подумки всі свої сили, аж на скронях жили набухли, і подумки наказала: «Спати!»



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка