Частина перша



Сторінка1/9
Дата конвертації03.06.2017
Розмір2,18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

СОРОК РОКІВ ТОМУ

ЧАСТИНА ПЕРША



1.1
– Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське» колесо.

Широко розставивши ноги, він сидів на новому колесі, налаштованому для встановлення. Над ним, спираючись випростаною рукою об борт вантажівки, стояв молодий водій в очікуванні, коли буде завершена ця частина роботи. Як і на механікові, на ньому був засмальцьований комбінезон, а зворотним боком долоні, не забрудненим у мазуті, він раз у раз завертав пасмо довгого волосся, що настирливо лізло йому в очі. Механік був старший його за віком, проте не настільки, аби той звертався до нього на «ви».

«КамАЗ» з довгим палубчастим кузовом та ще декілька вантажних авто залишалося у просторому та напівпорожньому гаражі. Вікон було замало, аби освітлити величезне приміщення. Тож вони тримали відчиненими ворота, впускаючи не лише світло, але також і морозне повітря, що намагалося навально увірватися ззовні.

Добірна лайка механіка, якою той проклинав застрягле кріплення, сягала найдальших кутків гаража.

З дальньої комірчини вийшов та попрямував до них літній слюсар із зморщеним обличчям, у береті та пошарпаній спецівці, з якою він, ймовірно, розлучиться лише, коли вона остаточно подереться на клапті.

– Хтось позичив у мене розвідний ключ, – поскаржився він, наблизившись та з мосту підозріливо оглядаючи розкиданий інструмент.

– Діду, не брав я твого ключа, – не припиняючи роботи, відповів механік. – На якого біса він мені потрібен! Я свій маю. Ти, мабуть, сам його десь посіяв. Усім відомо, що у тебе склероз. Вік, діду! – він змовницьки підморгнув водієві. Механікові поліпшав гумор: гайка, що тривалий час не піддавалася, нарешті зрушила з місця.

– Ох, шибенику! – незлобливо дорікнув слюсар.

Але той не вгамовувався.

– На котрий пішло вже твоїй онуці?

– А тобі що до того? – проскрипів старий.

– Та не мені – ось йому, – вказав він на водія. – Поглянь-но, який хлопець! Саме на порі. Бери його собі в зяті!

Старий, врешті задоволений, гмикнув. Водій збентежено заусміхався, щоки його порожевіли.

– А що, Максиме? Як ти на це дивишся?.. А як ні, то обирай собі будь-кого з контори. Там такі дівчатка… – механік прицмокнув язиком. – Ех, я б тобою бувши… От хоч би та руда, пригадуєш? Як вона тобі?

– Та наче нічого, – дивлячись здебільшого собі під ноги, той невиразно хитнув головою.

– Гаразд, як не до смаку – хапай іншу, яка до смаку. Очі ж-бо є. На що чекаєш? Годі вже тобі гав ловити! Під лежачий камінь і вода не біжить. Тягни за собою в рейс – а там вона і не встоїть. Ну ж-бо, хлопче, не марнуй часу! Бо незчуєшся, як усіх розхапають!.. Правду я кажу, діду?

Колесо зіскочило на підлогу. Удвох вони заходилися встановлювати нове. Старий стояв збоку та спостерігав за працею. Зрушивши берет набакир, він незграбно почухав себе за вухом. По цьому з гіркотою зітхнув.

– Ото вже це нинішнє покоління! За мого часу хто б назвав тебе старим у двадцать літ віку? Ми одружувалися, щойно коли нам вийшло по трицять, а сімнацятирічними бігали у коротеньких штанцях та стріляли з рогаток по горобцях.

Механік відчайдушно заіржав.

– А я гадав, що за молодих років ти був ченцем.

Старий спересердя лише махнув рукою: «та про що з тобою балакати?» – й подався геть.

Водій всів за кермо, змусив завестися двигун, заглушив та вдруге завів. За чергою увімкнув та вимкнув передні й задні вогні, ближнє й дальнє світло, габаритні та вогні повороту. Перевірив «двірники». Правий западав. Механік одразу ж підкрутив щось, і «двірник» запрацював.

– Усе гаразд, – ствердив він, дослухавшись востаннє до рівномірного стукотіння двигуна.

Максим легко натиснув на педаль, з вихлопної труби вихопився кужель сірого диму, й він поволі виїхав за ворота.

Гараж затуляла приземиста будівля, оминувши яку, можна виїхати на широку алею, що провадила до основних складів. За поворотом водій пригальмував: його чільник у розстебнутому пальті і з текою під пахвою посеред дороги пояснював щось на підвищених тонах двом управлінцям, чоловікові й жінці. Вже по ньому було знати, що йому терпець уривався якнайшвидше їх спекатися.

Максим висунувся з кабіни, не ставши сигналити, позаяк той його вже побачив. Його напарника учора ввечері перестріли у темному провулку й побили так, що той потрапив до шпиталю з двома зламаними ребрами та роздробленою кистю руки. Він сам зателефонував вранці звідти й попередив, що неспроможний стати до роботи. Чільник гаража обіцяв докласти зусиль, аби підшукати йому заміну. Та, угледівши Максима, не дав і пари з уст пустити – ще здаля розвів руками:

– Вибач! Не маю я зараз нікого. Доведеться тобі самому їхати. Нічого не вдієш. Проте обіцяю: на наступний рейс обов'язково щось та зметикуємо.

– Так, але…

– Годі, Максиме! Питання вирішене. Ти й сам чудово упораєшся!

– А як же…

– Не хвилюйся, – вдруге перепинив він водія, гадаючи, що знає причину його неспокою, – усі витрати фірма бере на себе. У конторі на тебе чекають документи та відрядні. Отримуй та їдь. І пам'ятай: я на тебе розраховую! – докинув він вже в русі, кваплячись відкараскатися від водія, перш ніж той поставить бодай одне запитання.

Максим безнадійно похитав головою, дав двійко попереджувальних сигналів безтурботним робітникам, та задки обережно підігнав вантажівку впритул до довгої рампи. Високі складські ворота були відчинені навстіж, сюди-туди крізь них снував навантажувач, викладаючи на край рампи десятилітрові бутлі з етиловим спиртом, упаковані у дощаті ящики з тирсою, що визирала крізь шпари. Не встиг він вимкнути двигуна, вантажники жваво заходилися затягувати до кузова оті самі ящики, ставлячи один на одний та зсуваючи поміж собою впритул. Посипав сніжок, вітровіння занесло його попід сам піддашок, але там він довго не залежувався, танучи під підошвами вантажників.

Комірниця у стьобаній камізельці опашки визирнула з-поза кузова.

– Максим! Чернецький! Зайди до торгового відділу!

Максим позбирав інструмент, у поспіху залишений на підлозі кабіни, та заховав під сидіння. З ящика під пожежним щитом біля входу на склад зачерпнув жменю піску. Пісок видаляв грудки мазуту, що забилися під нігті. Згодом витер руки брудною ганчіркою, вихопленою з-під ніг. Переконавшись, що внаслідок цієї нескладної процедури вони стали дещо чистішими, він тут таки, на дорозі, стягнув із себе спецівку та шпурнув її до інструменту. Наяв вийшли цілком пристойні штани, у котрих не соромно поткнутися хоч би й на зальоти; та біла смужка шкарпеток ошатно виблиснула між ними й чорними, до лиску виглянсуваними мештами.

Максим оминув довгий ряд складських приміщень та зійшов на другий поверх адміністративного корпусу. На перших же дверях, розташованих навпроти сходової клітки, висіла табличка з написом: «Торговий відділ». Він штовхнув їх та переступив поріг чималої кімнати – чималої, та ще не просторої, бо ж ліку не було письмовим столам.

За одним з них сиділа та сама білявка, про яку нібито ненавмисне згадав механік. Волосся вона й справді мала напрочуд розкішне, хвилями спадаюче на плечі. Певне, вона могла його відростити й довшим, і тоді нагадувала б русалку – цим, а також своїми мрійними очима. Та справжня причина, що спонукала механіка вказати саме на неї, полягала в іншому, і Максимові вона була достеменно відома. Мабуть, про це знали всі. Достатньо було почути її ім'я, як кожен вважав за свій обов'язок відразу ж перевірити реакцію Максима, жіноча половина цієї миті загадково посміхалася, а чоловіча жартувала. Оцими мрійливими очима вона, не вміючи приховати своїх почуттів, кидала тремтливі погляди у його бік, а самого Максима від них кидало в пал, нехай він і удавав старанно, ніби не збагне, чого усі від нього хочуть.

Він не мав жодного сумніву, що йому призначене чергове випробування, і не помилився. Її вії у паніці здригнулися, щойно він навернувся їй на очі. Усі гуртом звели голови, тоді, ясна річ, повитріщалися на неї, врешті повернулися назад до роботи, та він і надалі почувався наче актор, котрий не бачить глядачів з тієї лише причини, що глядацька зала занурена у пітьму.

Він знав як ніхто інший, що фактуру на експорт виписує саме вона, та, склеївши дурня, звернувся по допомогу до першої-ліпшої працівниці. Вислухавши його, та сама гукнула білявку.

– Наталко, це до тебе. Прислужися-но парубкові.

Протиснувшись до неї поміж столами, він мов нічого й не було поклав перед нею закордонний паспорт, хоча кому-кому, а йому вона вже напевне повірила б на слово. Серед грубого стосу паперів білявка знайшла заздалегідь підготовлені документи та вказала місце, де йому слід було залишити підпис.

– Сам їдеш? – поцікавилася чільниця, квітуча жінка з наполеонівськими замашками.

Скільки очей враз уп'ялося в нього! Немов лише й чекали нагоди. А ще мить тому з такою нечуваною старанністю працювали над столами.

– Сам, – підтвердив він. – Напарник у шпиталю.

У тої відразу ж пролягла зморшка через увесь лоб.

– А що сталося?

Максим не знав усіх подробиць. Лише те, що повідомила диспетчер, до якої його напарник зателефонував сьогодні з лікарні. Якісь розбишаки оточили його, збили з ніг, тривалий час гамселили ногами, а тоді відібрали гаманця, залишили на землі й подалися геть. Та й край. І поліція тут не допоможе. Була суцільна темрява, постраждалий не впізнає жодного з нападників. Чільниця співчутливо прицмокувала губами та похитувала головою.

– Дай Боже, все минеться, – підбадьорила вона.

Максим погодився. Вона вдруге змінила тон.

– А ти, що ж, так і поїдеш сам? Не нудьгуватимеш? Узяв би кого з собою, як-не-як, а удвох зрештою веселіше в дорозі. Та й тепліше було б.

Він розчув придушений сміх.

– Бо тут вже сумують за тобою.

А оце вже супроти правил. Білявка поквапно впустила очі. Її цей вислів теж, поза сумнівом, шокував.

Хоча, загалом, непогано, що шокував. Зрештою, вона скромна дівчина. І, що не менш важливо, зовсім не потвора. За інших обставин можна було б запросити її абикуди. Та коли за кожним твоїм словом, зверненим до неї, за кожним порухом стежать, коли ти впевнений, що варто вам навіть випадково опинитися поруч у їдальні чи пройтися поряд тереном, як негайно цей факт буде відзначений та відповідним чином інтерпретований! Ні, їм замало власного життя, їм подавай театр, справжній живий театр із справжнім життям, яке розгорталося б просто у них при очах. Максим був аж ніяк не налаштований на головну роль у такій виставі.

Чільниця хитрувато примружила очі.

Провадячи «КамАЗ» вузьким шосе, що сполучало Вінницю та Хмельницький, він продовжував розмірковувати, чи слушно вчинив, не подарувавши дівчині принаймні промінець надії.

А втім, не одна вона така на білому світі. Нехай собі трішки позітхає. Він не повинен мати проблем з підкоренням жіночих сердець. У люстерку заднього огляду тремтіло його власне віддзеркалення. Типово слов'янські риси обличчя у їх найвитонченішому виразі, з тією незначною часткою відхилення, котра не псує, а лише робить гармонію своєрідною. А й справді, він не мав на що скаржитися. Таке натхнення на Господа Бога находить не щодня. Переконавшись, що так воно і є, Максим з посмішкою продовжував стежити за дорогою. Хто казав, що кокетують лише жінки? Він неодноразово спотикав їх жадібні погляди, і йому, щиро кажучи, це давало неабияку втіху.

«Двірники» ще ганяли склом талий сніг, а занадто боязке лютневе сонце, прориваючись крізь димчасту заволоку, вже посилало йому своє розсіяне сяйво. З-за дерев обабіч дороги визирав сніжний краєвид, що стелився ген аж до самого обрію. Сніг поглинув геть усе: поля, віддалені ліси та гори, перетворивши усе це на суцільний білий моноліт.

Потроху всілякі там білявки, чорнявки відійшли на задній план. Він досі занепокоєно поглядав на стрілку спідометра. Митниця коштувала йому забагато часу. Необхідно додати у швидкості ще принаймні декілька кілометрів, якщо він має намір завидна потрапити до Львова. Та саме почало сніжити, тож йому ніяк не вдавалося вичавити з авто максимум того, що воно могло б дати. На разі жодна вантажівка не ризикнула обігнати його на трасі. Чи свідчило це, що закинути йому було нічого?

Кілька разів поглянувши у люстерко, він, на власний подив, виявив, що у нього на «хвості» висить біле «БМВ». Нівроку! «БМВ» – у нього на «хвості»? «БМВ», що без зайвого напруження розвиває до двохсотп'ятдесяти кілометрів на годину! Дистанція між ними складала близько ста метрів та невпинно трималася на цій позначці. Схоже, що тим, позаду, нікуди поспішати.

«КамАЗ» не завдавав жодних неприємностей. Дотепер він на ньому не їздив, тож остерігався якогось підступу. Але той бездоганно слухався керма, і двигун працював справно. Лише правий «двірник», удруге взявшись западати, незабаром остаточно позбувся ознак життя. Та й дідько з ним, занехаяв його Максим. Не час марудитися з «двірником», а що з правим, то й поготів.

Він втратив «БМВ» перед в'їздом у Летічев, проте за Летічевим воно вдруге з'явилося у нього на «хвості».

Чому вони їдуть так поволі? Легковики оминали їх зграями. Він упіймав себе на слові «вони». Власне, через що йому спало на гадку: «вони»? Салон «БМВ» не прозирався наскрізь. Звідки йому знати, всередині лише водій, чи там до краю пасажирів? Він мав тоновані скла. У Максима вони викликали печію. Він міг нічого не мати проти БМВ, але темного скла на дух не зносив. Зустріти на дорозі таке авто – однаково, що розмовляти з кимось, у кого на носі непроникні сонцезахисні окуляри. Йому завжди видавалося, ніби крізь скла з нього кепкують.

Втім, після Меджибожа «БМВ», немов розмисливши, раптово додало обертів і на швидкості усіх своїх двохсотп'ятдесяти кілометрів з презирством обігнало неповороткий «КамАЗ». За невеликим пагорбом воно одразу ж зникло з-перед очей. Усе це забрало лічені хвилини. Згодом ще декілька разів воно швидко виринуло на злеті шосе, щоразу помітно зменшуючись у розмірах, допоки сірий серпанок на обрії врешті не поглинув його.

Максим зітхнув полегшено. Цей ескорт чомусь грав йому на нервах.

Він так само поспішав, поставивши собі за мету приїхати до Львова проти ночі, там переночувати, а звідти – дві години до кордону, аби удосвіта вже бути в Шегинях.

Тим часом, хоч він і додав у швидкості, здавалося, ніби вантажівка насилу повзе. Зараз його з обох боків оточував відкритий простір. Ліворуч, ледь пришерхнутий, протікав Південний Буг; неподалік щойно брав він свій витік. Влітку береги потопали в очеретових заростях. З висоти шосе на очі наверталися качки, що ховалися в них. Зимової пори береги були ледь помітні. Сніг товстим шаром лежав на скаті насипу й далі накатом, що поступово тоншав, – на крижаній кірці.

Нарешті праворуч постала гранітна плита, свідчення того, що дорога перетинає межу Хмельницького. Не заглиблюючись у середмістя, він одразу ж поїхав за стрілками, що вказували на Тернопіль.

Хмельницький залишився позаду. На годиннику була чверть по п'ятій. Починало сутеніти. Сонце позолотило пошарпані краї хмар, золотаві прожилки розітнули небо. Попереду яскраво-червоний ореол оточував лісисті верхівки пагорбів. Дорога провадила просто до нього та розчинялася у цій заграві. Він по саме нікуди тиснув на педаль, неначебто сподівався наздогнати призахідне сонце, та воно скочувалося дедалі нижче, аж нарешті прожилки з золотавих стали знову блакитними, а хмари темніші за шматочки неба поміж ними. Сутінки густішали при очах, поступово крадучи обриси довколишньої місцевості. Відтепер вона більше позначалася нерівним ланцюгом точкових вогнів. Небо продовжувало нестримно темніти, при цьому намагаючись ще бодай якось зберегти обриси хмар.

Дорога стала видимою не далі п'ятдесяти метрів. Раптом йому довелося до краю натиснути на гальмівну педаль. Заскреготавши гальмами, «КамАЗ» проповз уздовж слизького шосе ще метрів двацять та врешті завмер. У світлі фар, затуляючись долонею, стояв якийсь молодик. Рука його стискала досі ще сяючий кишеньковий ліхтарик, котрим він щойно посеред дороги вимахував над головою з вимогою зупинитися. На узбіччі Максим побачив біле «БМВ» з відкритим капотом та ногами водія, що стирчали звідти. Затемнені скла видавалися чорними й загрозливо поблискували.

Молодик ускочив на підніжку кабіни та відчинив дверцята.

– Друже, рятуй! Підкинь до Тернополя! Надзвичайно поспішаю. Холера з цим мотором, трясця б його!..

Довелося погодитися, попри те, що юнак не викликав у нього ані крихти співчуття. Самовпевнений, спортивна зачіска, шкіряна куртка, та ще й кейс на додачу. Великий чорний кейс з кодовим замком. Мабуть, напханий грошима. Хлопець мав вигляд рекетира. А хто ж іще міг вийти з «БМВ» з тонованими вікнами?

Щойно пасажир вмостився поряд, «КамАЗ», сіпнувшись, рушив з місця. До нього швидко повернувся добрий гумор, на що аж ніяк не можна було сподіватися, допоки він стояв посеред дороги.

– Я – до Польщі, - повідомив він. – А ти?

Одразу – на «ти». Такий не розгубиться.

– Я теж, – неохоче зізнався Максим.

– О! Тоді нам у шляху! – зрадів молодик, а Максим ще більше зажурився, відчуваючи, що тепер той вже напевне не відчепиться.

Він вгадав, пасажир доброзичливо простягнув йому долоню.

– У такому разі, не завадить познайомитися. Віктор!

Компанійський хлопець, з прикрістю зауважив Максим та у відповідь процідив крізь зуби власне ім'я. Той нічого не зауважив.

– Що везеш?

– Спирт, – пробурчав він, не дивлячись у його бік, та краєм ока все ж помітив, як Віктор багатозначно хитнув головою.

– Тямущо! А я оце, у справах фірми. (Поважний молодик, це Максим одразу ж збагнув, з кейсу та з «БМВ»). Торгові операції. Імпорт – експорт.

– Бажаю успіху!

Пасажира вдруге не збентежив глузливий тон. Здавалося, що його взагалі неможливо було нічим збентежити. Він награвав кісточками пальців по кришці свого кейса й намагався насвистувати якусь мелодію. На збитки йому Максим спробував увімкнути приймач. Відшукав в ефірі запальну мелодію та зробив звук якомога голосніше. Може, принаймні це врешті-решт змусить Віктора замовкнути.

На його подив, музика припала Вікторові до душі. Пустивши очі під лоба, він заходився трусити головою та вистукувати пальцями вже у такт з її ритмом. Несподівано він нахилився до Максима й звірився, дражнячи пахощами м'яти:

– Торік у Львові мав я одну кралю. Відвідував подеколи мимоїздом. Розумієш, той самий готель, лише з повним обслуговуванням, – він змовницьки підморгнув. – Отож вона це робила завжди під музику. Який це був слух, яке відчуття ритму! – він розтягнув губи у самовдоволеній посмішці, оголивши застряглу в зубах жувальну гумку. – Власне, вона й мала цей запис, – тицьнув він пальцем у приймач та вкотре посилено забубонів по кейсу, відроджуючи у пам'яті хвилюючі епізоди.

Максим проїжджав Львів, відсипляючись на лежаку позаду водійського крісла у кабіні «КамАЗу». Вкрившись власною курткою та заколисаний монотонним похитуванням. Це єдине, що він міг протиставити екзотиці Віктора.

– Та найліпші дівчата, це – польки. Ті ж самі ціни – а проте справжній сервіс, – додав той із знанням справи.

Максим рвучко вивернув кермо, висвітивши поперед себе селянський віз. Цей Віктор дратував його дедалі більше. Та найнеприємніше те, що, судячи з усього, він розмислив виходити у Тернополі.
1.2
Максим таки мав рацію. О пів на одинацяту вони під'їжджали до Львова. Місто зростало перед ними міріадами яскравих світлячків. Варто було виїхати з Вінниці на годину раніше – зараз, ймовірно, він попросту оминув би місто та заночував трохи далі, у Мостисьці. Звідти до кордону, як палицею докинути. Та він бачив, як зрадницьки злипаються повіки й усвідомлював, що неспроможний далі без перепочинку сидіти за кермом.

Десь поблизу, на узліссі, має бути мотель. Він уважно вдивлявся у щокожен дороговказ.

Поворот. Дорога провадила до лісу. А ось, нарешті, й він. Елегантний котедж на лужку, схований за декількома стрункими соснами, що витончено заступили його з боку шосе. Обок – освітлений прожекторами майданчик для парковки, Максим завернув туди.

Біля самих воріт, зведена на палях, височіла крихітна кабінка вартівника. Крізь скло ясніла постать людини в уніформі, що сиділа нерухомо, підперши голову рукою. Потужне гурчання «камазівського» двигуна змусило її пожвавитися. Вдягнувши кашкета, дзвінкими металевими сходами, що сповіщали кожен його крок, вартівник зійшов донизу та попустив ланцюга, звільняючи в'їзд. За мить пальцем окреслив місце, де слід було запаркувати вантажівку.

– Тільки обережніше мені тут з воротами! – про всяк випадок попередив він, занепокоєно співставивши їх ширину з габаритами «КамАЗа».

Максим загнав авто під самісіньку огорожу. Мотор зробив ще двійко втомлених обертів та врешті вщух.

– Я виходжу, – попередив він, звертаючись до Віктора, – а ти собі залишайся, коли хочеш, – це був натяк, лише аби відохотити подорожника триматися купи.

Допоки той розмірковував, він не гаючи часу зіскочив з підніжки та подався у бік мотелю.

Максима зустріла адміністратор, на вигляд приємна жінка у форменому жакеті.

– Слухаю вас, – у неї, до того ж, виявився м'який, співучий голос, відразу ж припавший до серця Максимові.

– Я шукаю місце, аби переночувати, – пояснив він, шкодуючи, що не вільно цієї ж миті впасти абикуди. По дев'яти годинах напруженої їзди він без перебільшення падав з ніг.

Втім, та засмучено похитала головою.

– Мені прикро, та залишився тільки номер для новоженців. Він коштує п'ятсот карбованців, – з виразним сумнівом зиркнувши на його долоні з слідами мазуту, відповіла вона – звісно ж, гадаючи, що не з його кишенею. Невтямки ж їй було, що розраховуватиметься фірма!

– А відтак нехай буде номер для новоженців, – погодився він утомлено, з приємною байдужістю до згаданої ціни. – Коли ви, звісно, не проти, що наречена, як би це мовити...

– Авжеж, на це ви ще матимете час, – ставши йому на допомогу, запевнила адміністраторша.

Максим не встиг зауважити, посміхнулася вона поміж тим чи ні.

Двері він відчинив ключем, який вона йому дала. Справді, всередині виявилося доволі приємно. Просторий покій у рожевих шпалерах, ванна, вбиральня, довкола вази з квітами, килимові хідники та, ясна річ – зсунуті докупи ліжка. Чарівний куточок! Бракувало тільки люстра навпроти.

Він спробував ліжко – яке воно м'яке! То от на чому сплять молодята. Про таке він мріяв від самого Тернополя. Його єдине та майже непереборне бажання було негайно розлягтися на ньому й безтурботно проспати до ранку.

Але, відгорнувши край ковдри, Максим мимоволі відсмикнув руки: проти синяво-білих простирадл вони вражали своєю чорнотою. Адміністраторша знепритомніє вранці, якщо побачить на них відбитки його пальців. Ні, доведеться відкласти цю жадану мить ще на деякий час.

Роздягаючись мимохідь, він поплентався до ванної. З кранту з сичанням вихопився потужний струмінь гарячої води. Відчувши її розслаблюючий дотик, він тривалий час насолоджувався грою, почергово підставляючи то одну, то іншу руку, то плечі, то шию. Несподівано це виявилося чи не приємніше за м'яке ліжко. Зусиллям волі Максим змусив себе закрутити крант. Вода, й та підкорилася неохоче.

Витираючись рушником, він вийшов з ванної голий по пояс.

– Овва! Невже ми знову удвох? Мабуть, долі не минути, – почув він знайомий голос та здригнувся усім тілом.

Рушник злетів з його обличчя, сповненого жаху. Перед ним стояв Віктор, з тією ж самовдоволеною посмішкою на губах.

– Здається, я забув замкнути двері, – пригадав Максим.

– Авжеж, двері були відчиненими, – невимушено підтвердив той, – інакше як би я увійшов, – Віктор відчинив шафу й повісив туди шкіряну куртку. – Нас поселили вкупі. Це напрочуд зручно, еге ж?

Максим був іншої думки. Намір виспатися за ніч опинився під сумнівом.

– А я гадав, що це номер для новоженців, – з квасною міною зауважив він.

– У них не залишилося вільних номерів. Неприпустимо ж, аби хтось ночував просто неба. Зрештою, коли хочеш, ми можемо розсунути ці бісові ліжка.

– Мені від цього легше не стане.

– Твоя річ, – Віктор знизав плечима, його анітрохи не зачіпав відверто недоброзичливий тон. – А я оце, вже потурбувався, – на таці стояли напоготові розпочата пляшка коньяку та дві наповнені рубіновою рідиною чарки.

Він узяв чарки й одну з них простягнув Максимові.

– Вип'ємо за початок нашого знайомства.

Максим покрутив носом.

– Слухай! Маю ж я хоч якимсь чином тобі віддячити, – наполягав Віктор.

Максим неохоче узяв чарку, вони чокнулися. Віктор зажадав: «Нумо до дна», – та вихилив усе.

– Ще по одній?

Максим гаряче запротестував.

– Гаразд, не примушуватиму, – Віктор повернув на місце спорожнілу чарку. – У такому разі, піду я, теж візьму дощ.

Повісивши на плече рушника та надіславши з дверей прощавальний жест рукою, він зник у ванній. Незабаром звідти долинуло сичання стікаючої води. Максим шукав, на чому б зігнати лють, бо ж зненавидіти Віктора, врешті-решт, було б не по правді. Втім, нагадав він собі, могло бути значно гірше. Могло статися й так, що довелося б заночувати у кабіні, а це не надто приємна перспектива у морозну ніч. З іншого боку, за п'ятсот карбованців йому, принаймні, мали б надати змогу безтурботно виспатися. За власні п'ятсот карбованців він би їм тут влаштував… За власні – певна річ. Але ж вони були не його. А на бюджет фірми вони не справлять анінайменшого враження.

Оригінальний висновок, начебто втратила на цьому фірма, а не він сам, додав йому втіхи. Мабуть, зараз найрозважніше, допоки той (він навіть уникав називати його на ім'я) невідчепний тип миється, вимкнути світло та лягти до ліжка, а щойно з'явиться, удати сплячого. Коли вже несила позбутися його зовсім. Максим оцінююче подивився на обидва ліжка. Яке з них зручніше?

Віктор забув свій кейс просто на хіднику, посеред покою, Максим об нього мало не спіткнувся. Він вхопив його за ручку, аби прибрати з проходу, як кейс неочікувано розкрився. Щось важке гепнулося на килимовий хідник, він не встиг розгледіти – що саме, бо вслід лавиною, накривши собою таємничий предмет, посипалися поліетиленові пакетики, вщерть напхані білим порошком. З лихим передчуттям він узяв до рук один, випробовуючи на дотик. Пакетик виявився м'який та ніжний, немов це був крохмаль чи сухе молоко. Він знав, що у таких випадках вміст неомильно визначається на смак, та не потребував жодних доказів. На око один такий пакетик важив грам сто. І уся підлога була встелена ними. Тут не один кілограм наркотиків. Максим випустив з рук порожній кейс та, сівши навпочіпки, обережно розгріб купу біля своїх ніг. Під сподом мав бути важкий предмет, падіння якого дало короткий глухий звук. А ось і він. Це був пістолет «Беретта».

Максим вхопився обома руками за голову, зосереджено втупившись в усю цю атрибутику злочинного світу.

З ванної надалі чути було, як сичав дощ. Він занепокоєно зиркнув на двері, наче з остраху, як би то Віктор не увійшов цієї миті та не застукав його навколішках перед спустошеним кейсом.

Хутчіш усе назад! Аби лише той ні про що не здогадався. Він заходився збирати розкидані пакетики та складати їх до кейсу. Нарешті пакетики були на місці. Він поклав згори пістолет та з полегшенням зачинив віко. По всьому! Нехай краще стоїть собі у кутку: борони Боже сам Віктор візьметься за ручку, та вдруге не витримають замки. Наслала ж йому доля подорожника!

Максим вимкнув світло та вбраний, як був, заліз під ковдру. Саме цієї миті у ванній припинила текти вода.

У німій тиші, яка по тому запанувала, Віктор спокволу наблизився до ліжка, певне, бажаючи переконатися, що він вже спить. Щойно зараз Максим усвідомив, як його трусить. Серце нестримно калатало у грудях, проте він не наважувався й поворухнутися, аби не виказати себе. Лежачи плечима до вікна та накрившись з головою, він вважав, що густа тінь дозволяє без остраху тримати очі розплющеними, та попри це мурашки у нього повзли спиною, коли Віктор, зупинившись лише за метр до узголів'я, напружено вдивлявся йому просто в обличчя. А проте стулити очі було запізно, тільки й усього, що не постежиш за ним.

Схоже, той зрештою повірив, судячи по тому як мовчки зайшов з другого боку й заходився роздягатися, не намагаючись увімкнути світло. Затамувавши подих, Максим дослухався звуків, що долинали звідти: він чув, як двічі дзвякнула пряжка поясного ременя, як під вагою просіло сусіднє ліжко, як оркестром зарипіли спружини тут і там. Вони занадилися рипіти і вдруге, і втретє, та за деякий час, що видався йому вічністю, він нарешті почув за плечима рівне сопіння.

Почекавши задля певності ще стільки часу, на скільки був здатний, він обережно спустив ноги на підлогу, та взуватися не став, аби не збудити Віктора. Схопив в оберемок решту одягу й тихенько вислизнув за двері.

Усі довкруги спали, не було жодного натяку бодай на щонайменший рух. Сівши на сходи, він взувся. Врешті нап'яв куртку та зійшов донизу.

З кімнати адміністраторши крізь прочинені двері струменіло світло. Почувши кроки, вона визирнула, та спантеличено втупилася у Максима. Ймовірно, він мав їй щось пояснити. Та зрештою вона випередила його.

– То ви вже їдете?

– Т-так... на жаль, – вичавив він з себе, поміж тим силкуючись вигадати відповідний привід.

– Чи все гаразд? – допитувалася вона.

– Не турбуйтеся. Все… добре. Попросту я пригадав... Мені слід поспішати. У мене терміновий вантаж.

– Авжеж, розумію, – хитнула головою адміністраторша. Незрозумілим залишалося, повірила вона чи ні. – Приїжджайте ще.

– Неодмінно, наступного разу.

– Агов, стривайте! – вона зупинила його край порогу. Він запитливо поглянув на неї з півоберту. – Ви забули повернути ключа, мабуть, він у дверях?

– Ключ? – здивовано перепитав Максим. – Боюся, ви мене хибно зрозуміли. Виїжджаю лише я сам. Мій сусід дещо затримається. Він міцно спить нагорі.

Адміністраторша здивувалася ще більше.

– Який сусід? Про кого ви кажете, я щось не збагну?

– Сусід, котрого ви самі підселили до мене в номер! – обурено нагадав Максим.

Вона ще питає, який сусід! Аж раптом серце у нього впало.

– Даруйте, юначе, та до вас у номер я нікого не підселяла! – відповіла вона з таким виглядом, немов під загрозою опинилася її власна гідність.

– Але тоді… – він нашорошено зиркнув поверх сходів. – Що ж він там робив?

– А власне, у чім річ, може ви поясните, нарешті?

– Скажіть, а той хлопець, котрий з'явився після мене…

Вона мала його запам'ятати!

– Стривайте! Приблизно вашого віку, м-м... такого ж зросту, – вона зміряла його поглядом, – одягнений у шкіряну куртку, еге ж? Адже ви його мали на оці?

– Саме так! Чого йому було треба?

– Тобто, як це – чого? Того ж самого, що й усім, переночувати.

– Отже, ви його таки поселили?

– Звісно! У номері поряд з вами. Він такий же, як і ваш.

– А він питав про мене?

– Він казав, що ви приїхали удвох. Я попередила, що ви будете у сусідньому номері.

Максим ствердно хитнув головою. Він починав розуміти. Ні, радше кажучи, він вже геть нічого не тямив!

– Зробіть таку ласку, не будіть його, – попросив він з порогу.

Не добравши слів, адміністраторша простежила за ним очима, у яких дотепер стояв подив.

Його трусило, ніби у лихоманці. Лютий нічний мороз лише підсилив це відчуття. Сніг гучно рипів під ногами, дрібні іскри спалахували у променях прожекторів, що освітлювали стоянку. Охоронець куняв на чатах.

– Гей, там! – гукнув він, сподіваючись голосом розбудити вартівника, але той жодним чином не відреагував.

Тоді він зліпив сніжну грудку та щосили шпурнув у вікно. Вартівник перелякано протер очі. На мигах Максим пояснив, що виводить вантажівку.

Продовжуючи цокати зубами, він завів двигун. У непрогрітій кабіні його зустріла холоднеча не краща, як зовні. Мороз затуманив вікна, довелося відскрібати лід. Бічні скла він розчистив ледь-ледь – аби лише бачити люстерка, – та увімкнув «двірники». Ті забігали лобовим склом, вимальовуючи чепурні трикутники. Рештою він не переймався: відтане дорогою. Рівномірне стукотіння двигуна вплинуло на нього підбадьорююче. Навіть правий «двірник» (щойно він про нього згадав) працював безвідмовно, дочиста вибираючи сніг. Він міг би застебнути куртку, поки ще не прогрілося повітря всередині, та йому це не спадало на гадку. На меті він мав лише одне: якнайшвидше зникнути, допоки Віктор не спохопився.

Врешті-решт можна було їхати. Охоронець на той час попустив ланцюга та чекав збоку, аби потім відразу ж натягнути. Максим натиснув на педаль, «КамАЗ» судомисто здригнувся та поповз до воріт.

Мотель швидко малів в обидвох люстерках. Незабаром лише окремі вогники ще зраджували його місцезнаходження, та й ті, обіцяючи ось-ось зникнути, боязко миготіли за стовбурами дерев.

Пряма стрічка шосе біліла від інею. Навантажений «КамАЗ» мчав нею кудись на повній швидкості, розлючено вганяючись у ніч. Дерева з обох боків щільно обступили дорогу. Снопи фар зненацька вихоплювали з пітьми оповиті інеєм білі крони оголених гілок, що, ніби скелети чудовиськ, фосфоресціюючих на чорному тлі, зростали у нього над головою.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Частина перша iconЧастина перша розділ перший
...
Частина перша iconΜIван Багряний. Тигролови§ частина перша
...
Частина перша iconЧервоне І чорне Частина перша
Містечко Вер'єр — мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами...
Частина перша iconІван багряний тигролови частина перша розділ перший дракон
...
Частина перша iconІван багряний тигролови давидів 2012 частина перша розділ перший дракон
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка