Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною



Сторінка1/19
Дата конвертації07.05.2017
Розмір3,75 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


Андрій КОНДРАТЮК

ГЕНІЙ ПОЗА БАТЬКІВЩИНОЮ


2012


Геній поза Батьківщиною


(Розмисли над листами Миколи Гоголя)
Осінньою сивою прохолодою дихнуло, а я пасу товар на Наталії. Мій товар – це чорноряба із суцільно біло ясним лицем корова, і такої ж капелинка в капелинку масті сьогорічна теличка. Вони і пасуться завжди поряд. Одне від одного рідко коли віддаляються. А іще баран високий ставний круторогий. Він дуже мудрий і мій великий улюбленець. Часто я сідав верхи у його м’яке вовняне сідло, і баран возив мене по пасовиську. Поволеньки, ступа в ступу, інколи – трушки, й рідко коли – чвалом. Схоже, це подобалося не оно мені, а й баранові. Бо часто, коли возлежав я горілиць на пасовиську, видивлявся бездонне голубе небо, і душа моя розчинялася у нім, раптом у думку штрикало: хтось дивиться на мене. Із небесної височини погляда ік землі переметнув. Баран коло ніг моїх стоїть, і очка його кажуть: «Чого розлігся?! Уставай! Поїхали!!!». Щоправда, інколи до моїх ніг невидимо підступалася і теличка. Своїм шорстким язиком – лопаткою вона вилизувала мої порепані п’яти. Це було зворушливо лоскітливо. Я усе продовжував видивлятись небесну голубінь, а в думці мимовільно оберталося «За віщо ж мені, пастушкові, і честь і ласка отака?».

Одного рожевого хутірського ранку, я іще спав, додивлявся свої голубі мрії, Батько путцями ізв’яжуть баранові ноги, покладуть його на воза у запахуще молоде лугове сіно да й повезуть до містечка здавати більшовикам на м’ясо. І юні сльози довго не висихатимуть ув очах моїх. А серце обливатиметься молодою кров’ю і ціла зіщулена сутність моя у безпомічнім одчаї протестуватиме проти жорстокості більшовиків, які учинили м’ясну повинність, щоби відібрати життя од мого великого друга мудрого барана.

Усе те станеться потому. А поки що триває моя пастушкова Наталинська ідилія. Товар мій понуро пасеться, силувано наче пережовує зов’ялу, ізсохлу осінню убогу пашу. Крізь низьку сиву небесну похмурість ностальгічне сіється. Що літо краснеє минуло. За пагорбами оньо дужі холоди уже розпускають свої могутні крила. І воля вольная минеться для кожного живого дихання. Замісто світової волі – простір між чотирма стінами.

Але поки що я сиджу, оповитий меланхолійним настроєм, у затишку поміж видолинистих сосонок. Вітер стугонить угорі, й посвистує у висивілих комишах ліворуч, а праворуч вересові килимки стоять, напружившись, незрушно, ще й рожевими очицями усміхаються. А я у книжку заглибився да й видивляю. Пастушок малий намальований коло ягнят своїх. На картинку надивившись, затим і віршика уголос сам для себе вичитую. Ніхто не чує. Хіба що вітер. Товар мій віддалеки.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога...

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!..

І од слів таких у вітряній осінній сивості заясніли передо мною мальовничі літні картинки. Так у спогадах посеред лютої зими переживаємо ми ясне літо. Зачудування ураз на мене ізійшло. Якою ж могуттю володіє друковане слово. Що через роки а роки покладає на наше серце щораз якби первісну дивину. І цю просту сонцесяйну істину я осягатиму крізь ціле життя завжди, як тільки погляд мій перетинається із високою художністю.

Отак на сивім осіннім Наталинськім пасовиську під посвисти холодніючого вітру увійшов у мою свідомість Тарас Шевченко.

На тім же Наталинськім пасовиську, але уже на згірку, поближче до золоторясних Вовкових сосон у мерехтливо яснім літнім сонці, ясна тиша доокруги застигла, на обрії ж мерехтіння тремтить, – о миті такій увіходив у мою свідомість Михайло Коцюбинський. Я сидів на згірку, доокола на мене дивилися жовтими очицями зарості безсмертника, пильнував за худобою, і в павзах читав «Дорогою ціною», «Іntermezzо»... Й душа моя опинялася, розчинялася, розкошувала у загадково дивному-предивному світі. Я відкладав книжку, уставав і у романтичнім осяянні роззирався доокруги, шукаючи в дооколі ті дивні знаки краси. Але чомусь позір мій не знаходив їх. «Ах, це ж така дивна краса із’явилася Михайлові Коцюбинському в іншім просторі і в іншім часі», – міркував, розсуждав собі. І така думка засіла, перебувала у моїй куцій голові довго. Аж поки у дорослості своїй не одкрилася мені й інша істина. Що мистецтва мають дивовижну властивість діяти на людську душу в осяганні й відчутті краси могутньо, як і жива природа. Це як і художник, маляр один, спостерігаючи ясний захід сонця, сказав, зізнався, промовив: «Яка прекрасна копія, але мій оригінал кращий».


Але іще передніше сталася, відбулася моя стріча із Миколою Гоголем. Я тоді іще, либонь, і товар на Наталію не гонив, а тілько гусей коло хати на Болітці випасав. І якось зайшов я до недалекого хутірського сусіда Гарасима. Мабуть, синок його одноліток мій привів. Так незвично напівтемно якось видалося мені у чужій хаті. Дивний, дивакуватий дядько був сей Гарасим. Він усьому на світі подивовувався. Це ж бо він запитав був Сашу нашого: «От чому ся річка тече од Ковалихи, а не до Ковалихи?». На що Саша наш, лукавенько посміхаючись, одповів незагайно: «Бо якби текла до Ковалихи, то не текла б од Ковалихи». Ровесник віку, Гарасим устиг побувати, мобілізовували його, мало не в усіх арміях першої половини двадцятого століття. Але найохочіше і найлюбіше розповідав про армію Петлюрівську: «Ах, які там голубі жупани да китиці які були!».

Із дітьми поводився і розмовляв Гарасим, як із дорослими, і навіть якби з високою і простою довірою. Це потому якось на пасовиську він розглядав малюнок у журналі «Перець». На малюнку тім було зображено, як Йосип Броз Тіто, подолавши могутні хвилі великого океану, допливає до американського берега. А на березі стоять два пузаті американські капіталісти, стрічають Тіто, і подають знеможеному у плавбі одважливцеві свої руки. І питався, осміхаючись, дядько Гарасим: «От скажи, Гандрію, чи ж може буть, отака людина, як тут намальовано?».

А тоді у застиглому мороці хати, посеред якої я стояв скутий несмілістю, дядько Гарасим одкрив кухра, вийняв із переднього кутка грубу книжку і підніс над очі мої: «Ось подивись!». Із обкладинки на мене поглянув кольоровий малюнок. Троє козаків верхи їдуть на конях серед високих трав, що їх я у нашому краї і не бачив таких. Один козак вирізнювано могутній. Гарасим своїми лукавими сірими очками стежить, пильнує, як я розглядую малюнка, а затим і каже: «От скажи, Гандрійку, невже колись були такі великі сильні люди, що аж двадцять пудів важили. Я уявляю, шість, сім пудів, але щоби аж двадцять пудів...».

Не вмів добре читати дядько Гарасим, і я слабенько іще читав. Але по складах вичитав із обкладинки книжки «Тарас Бульба».

Отак у застиглій напівтемряві хутірської Гарасимової хати уперше зустрівся я із Миколою Гоголем.

Уже у шкільні роки, коли вивчали ми за програмою «Ревізора», то двоє хлопчаків передражнювали Добчинського і Бобчинського, як вони у дверях не могли розминуться. А коли викликали нас до дошки, на серед, на чоло класу читати, деклямувати уголос «Чуден Днепр...», то кожний із нас, а особливо дівчатка, набували урочистої постави й вигляду урочистого, аж од зворушення часто затиналися у забутливості.

«Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет; ни прогремит. Глядишь и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину реет и вьется по зеленому миру. Любо тогда и жаркому солнцу оглядеться с вышины и погрузить лучи в холод стеклянных вод и прибережным лесам ярко отсветиться в водах. Зеленокудрые! Они толпятся вместе с полевыми цветами к водам и, наклонившись, глядят в них и не наглядятся, и не налюбуются светлым своим зраком, и усмехаются к нему, и приветствуют его, кивая ветвями. В середину же Днепра они не смеют глянуть: никто, кроме солнца и голубого неба, не глядит в него. Редкая птица долетит до середины Днепра! Пышный! Ему нет равной реки в мире. Чуден Днепр и при тихой теплой летней ночи, когда все засыпает – и человек, и зверь, и птица; а Бог один величаво озаряет небо и землю и величаво сотрясает ризу. От ризы сыплются звезды. Звезды горят и светят над миром и все разом отдаются в Днепре…».

Смирненько сидячи за партою, я пильно вислуховував кожну тую знічену учнівську деклямацію і переживав дивну картину щораз якби заново, первісно. А у думці запитальне вертілося, роїлося. Котра ж то є та рідкісна птаха, що їй судилося середини величної ріки сягнути. І що сталося із нею потому? Вернутись же до того самого берега уже силоньки змаліли. Се запитальне не раз вертілося у моїй куцій голові, коли й зі школи на хутір у місячнім вечірнім сяєві ішов, повертався. Аж поки у періоді котрімсь доросління мойого осяяння зійшло у мою сутність од вичитаних слів, які також ніби належали Миколі Гоголю. Що можна писати про яблуню із золотими яблуками, але не можна писати про груші на вербі.

У початку березня 1952 року розходилася, розгулялася несамовита хурделиця і увесь світ замела глибоким білим снігом. І цілий березень люта зима відчайдушно змагалася із ясним сонечком. Іскриться білий сніг, а не розтає, ік сонцю на призьбі трошки закраплиниться, а наніч і мороз краплі зледенить.

Із початком квітня тільки весна заструменіла. І то в одночасся, грайливими гомінкими потоками. Із берегів наша Річка вийшла. Вóди од поля до поля, од хати до хати через усю сіножать розіллялися. Й вишумлюють грайливо гордовито. Куди твій Дніпро. Море – окіян на увесь хутір розгулялося. Нема сили могутнішої, як вода торжествує. Хіба як іще полум’я гоготить. Да вітру у леті бистрім не спинить.

Я тихцем виходив із хати увечері, потайки причаювався за клунею і видивлявся дивну картину у місячнім сяєві, і душа моя мала єдналася із великою, неосяжною душею Всесвіту. Місяць на дно вод упав, сріберну доріжку на грайливе плесо постеливши. Я слухав срібну симфонію, і в серці моїм бриніла місячна соната. А думка чомусь про Миколу Гоголя текла. Бо ж недавно відзначали, згадували сторіччя від дня його смерті. І усе здавалося мені, чуття підказувало, що у цьому дивному загадковому світі присутня, перебуває, не може не перебувати і душа Миколи Гоголя.
У старших класах ми уже вивчали «Мертві душі». Й імена Чичікова, Собакевича, Коробочки увіходили у шкільне дражніння. У селі тоді мешкав один дивакуватий чоловік, який мав дуже занехаяний вигляд, але завжди щось ніс у руках до хати, ломаччя, тріски, що не стрічалося на стежці, підбирав. Так ми його Плюшкіним позаочі прозивали. І старші люди так називать стали, й поняття о тім не допускаючи, хто ж такий справжній Плюшкін. А одного учителя то Маніловим позаочі прозвали, бо він дуже полюбляв про світле майбутнє розпросторюватись.
Естетику в Університеті в нас викладав професор Кубланов. Завжди ніби набурмосений, але насправді поважний. Коли після тривалої хвороби я сам на сам в авдиторії складав йому іспита, то випало мені запитання про естетику Гегеля. А перед тим я прочитав усі три томи «Естетики» Гегеля. То, звісно, що я старався засвідчити про прочитане. І дійшло теє до професора Кубланова. Й не став мене він далі вислуховувати. А два інших запитання пропустивши, якби і не існувало їх, поставив у мою «Залікову книжку» відмінно. Се так, схоже, заімпонувало йому, що я Гегеля читав.

Часто на лекціях полюбляв професор Кубланов розпросторюватись про літературну клясику. І зізнався був якось, що кожного року він перечитує Миколу Гоголя. Я запам’ятав це і перейнявся тим. Подіяло воно на мене. Й тоді у шістдесятих роках придбав і прочитав усі доступні, досяжні для мене томи Миколи Гоголя. І окрім осяйного зачудування, війнуло на мене й сяяння іншої істини. Що Микола Гоголь – і великий український письменник. Що такі дивні книги може створити тільки українська душа. І бриніння сеї душі у кожному його абзаці, у кожному реченні і слові. Бо ж тоді чомусь уважалося, що Гоголь тілько російський письменник. І на тому стояли навіть ті, хто сповідував українство. А дехто й відступником його вважав, що не тримався, як Шевченко, рідної мови. Якось одному достойникові я висловив свої міркування, то він подивився на мене зі здивуванням. Уже у новітні часи сей достойник ревно відстоюватиме українськість Гоголя, але про ту давню нашу бесіду і не згадає.


У кінці шістдесятих, у темний час моїх неймовірних страждань, коли поруйнована свідомість моя була, і ціла сутність моя у муках якби у прірву небуття потавала, і рятунку мені не було, у моментах пульсування просвітленої думки усе з’являвся у видіннях мені образ Гоголя, як великого покутника і страдника. Й тоді здавалося мені, що яка-то частка неперебутих, незбутих Гоголем страждань і у мою сутність ізійшла. Ах, усі ми певною мірою несемо покуту за гріхи наших предків.
Уже у перебудовні часи на хвилі пульсування слабенької надії у Бібліотеці імені В. Вернадського натрапив я на «Листи Миколи Гоголя» у чотирьох томах, видані іще до революції, за царського режиму. Й осягання заструменіло у свідомості моїй. Яка ж це розкіш читати листи видатних людей. Затамувавши подих, ми чуємо, як через роки а роки у давніх листах б’ється, пульсує велике серце. Ми перебуваємо біля джерел народження сміливих творчих задумів. Як часто у світлі листів ясніють, увиразнюються геніальні творіння. А інколи сповідальні листи звучать як довершені мистецькі твори, незрівнянні художні взірці.

Отойді, після прочитання знаменитих листів Миколи Гоголя і запульсував у моїй свідомості задум есею і заголовок спалахнув «Геній поза Батьківщиною». Ах, але хіба один тілько задум за швидкоплинним часом, за суєтою і не покладеться, не засіється на біле поле паперу. Пригадую ясне молоде благословенне літо 1963 року у Вінниці. Як зійшло було на мене осяяння написати книгу про Михайла Коцюбинського. Усамітнившись, я інколи годинами просиджував на березі Бугу біля знаменитого каменя письменника, і в уяві моїй переходило ціле світле життя великого сонцепоклонника. Я знав, що в Умані тоді іще мешкала Олександра Апраксіна – живий свідок славетного життя, – і мав намір відвідати її. Гай-гай, осяйний задум так і зостався незбутим.

Уже як про незалежність (а яка незалежність!) на наших теренах слово розгулювало, слово – горобець, то і така ідея діткнулася у куці мої мізки. А що якби упорядкувати антологію української літератури з умовною назвою «Слово із-за ґрат», у якій щоби засвітилися найвищі художні взірці нашої клясики. Бо ж не в оранжереях, а таки на скелях і за ґратами зростала квітка нашої культури. Да й перекласти тую антологію англійською мовою. Може, хтось у світі і запримітить нас. Я ж на упорядкування і не посягався, міг би зоставитись тілько безіменним консультантом. Задумом поділився навіть з одним поважним достойником. Але хто до мене прислухається. Ідея так і зосталася ідеєю.

Аж то якось, коли у споминах в самотині молоді мої літа перебігали, і професор Кубланов спогадався. Що він кожного року Миколу Гоголя перечитував. Кинувся до своїх книжок я, котрі зверху лежали. А не знаходжу. Да був же у мене Гоголь у семи томах. Ага, він у кладовці десь насподі серед жужмом ізв’язаних книжок лежить. Не стану ж я усе викидать да кожну в’язанку розв’язувать. Се труд клопітний. Пойду-но я лучче на книжковий ринок. Мо’ там точнісінько такий семитомник ізнайду. Спродують же тепер у совєтські часи видану клясику задешево. Зміркував собі. Да й учинив так. Ходив-походжав я серед яток букіністичних, і на згірку порозкладувані книжки розглядав. А нігде нема. Укупив окремі видання. «Вечори...», «Ревізор», «Мертві душі»... Й уже, відходячи, зазирнув іще в одну букіністичну ятку:

– Гоголя у томах нема? – запитую.

Торгівець зрадніло:

– Є в семи томах...

– Що коштує?

– Сімдесят гривень...

– А за шістдесят не буде?

– Буде. Давай!

Я відлічую і подаю гроші, а торгівець ув’язує і подає мені в’язанку книжок. Він задоволений, окрилений радістю від знахідки і я. Бо ніщо так не окрилює душу, як віднайдена потрібна книжка. Цю радість уперше я відчув, коли Мати принесли із Містечка укуплену в перепродувальника потерту «Читанку» для третього класу.

Несу тепер у торбі в’язанку, у міське своє помешкання простуючи, а із пам’яті випурхнув да й біжить попереду віршик давній російського поета, у якім мрія про світлу будучину звучала, коли «Белинского и Гоголя мужик с базара понесет».
У шістдесяті роки минулого століття як спокусливо манила, зваблювала мій молодий позір кожна вирізнювана книга. Без обіду інколи зостануся, з Антуаном де Сент-Екзюпері чи з Борисом Пастернаком не розминуся, придбаю. Добра книга, слово правдиве, справжнє художнє тоді було в моді. Недаремне ж за читання правдивого слова органи і влада переслідували, під статтю підводили, строк давали.

У початку нового століття мій стомлений неухильно старіючий погляд уже якось невтрально перетинається із книгами – тими, що навидоці поряд і тими, що у в’язанках лежать за неможливістю (убогістю) їх навидноту виставити. Тепер уже книги, немов живі люди, дивляться на мене запрошувально зі співчуттям. Що не встигну їх перечитати. Бо вік людський у часі обмежений, короткий. Книги ж вік довший, вічний, може. Вона й після нас запрошуватиме перегортати свої сторінки усе нові й нові покоління.

До перечитування Гоголя узявся одразу. Й аби-но випадала вільна хвилина, так і підступався до книжки вільно, з охотою, без принуки. Згадався розмисел Тараса Шевченка. Що перед Гоголем треба благоговіти, як перед великим чоловіколюбцем. Із листа поета до Варвари Рєпніної: «Не такий наш Гоголь, справжній відатель душі людської! Наймудріший філософ і найвеличніший поет мусить благоговіти перед ним як перед чоловіколюбцем. Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не довелось познайомитись особисто з Гоголем. Особисте знайомство з таким чоловіком неоціненне. При особистім знайомстві іноді випадком така краса серця розгортається, що й жодне перо не спроможне змалювати». А й поетове зізнання у вірші, присвяченому Гоголю:

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже!

Аяк. Під сучасну пору у світі понамножувалось ого-го скільки чтива. І багато хто захоплюється ним. Де струменять інтригуючі, заплутані сюжети, що рясніють епізодами насильства і убивств. Але чи така література сприятиме удосконаленню, випрозоренню людської душі. Бо ж у тім найважніше призначення кожної мистецької штуки. І відчув я, в осягання моє повторювано, помножувано увіходило. Що світ Гоголя – це інакший світ. Тут струменить із кожного абзацу й із кожної сторінки сіє зачудування дивним творивом Божим, пломеніє любов і співчуття до людини, як вінця дооколишньої природи.

Іще Ф. Достоєвський ізгадався. Вислів його. Що усі ми вийшли із «Шинелі» Гоголя. Бо хіба ж не так. Увага і співчуття до маленької людини надали і світовій літературі нової якості.

Сучасна людина у наскрізь розхристаному непевному світі потребує співчуття і правдивих орієнтирів. І у тім осяганні Микола Гоголь дуже сучасний.


Це, здається, філософ Ніцше, вибудовуючи перспективу досконалої людини, пропонував облаштувати нашу плянету сіткою своєрідних санаторіїв у найбільш енергетичних місцях, у Галілеї, наприклад. Щоби людина постійно мігрувала з одного місця в інше, й таким чином удосконалювалась.

Санаторії це добре. Але досвід людського життя засвідчує, що найпевніше почувається кожна людина на своїй, Богом дарованій землі. Та хіба не так і в замірах Творця було. Що кожному народові дано простір і час його обітування. І прислів’я наше каже: «Де мати родила, там земля мила». Це загальновизнано, що тільки на рідній землі, да ще за наявності суспільних свобод в етнічно складеній державі людина одержує справжній спокій і може найповніше розвинути даровані Богом і природою таланти та реалізувати свої можливості. Тільки на рідній землі людина сповна може бути щасливою і осягає цілковитий душевний спокій. Хтось сказав був мені колись, що і подружню пару вибирати найщасливіше треба в радіюсі до 20-и кілометрів од того місця, де народився.

У відлученні од коханої рідної сторони людину часто огортає тоскна туга, і нерідко це є трагедією особистості. Хіба можна зрівняти із а будь-якими почуттями тугу української душі на чужині. Тому то у давнину найтяжчою покарою, найвищим вироком було вигнання із батьківщини. Згадаймо долю великого вигнанця античного поета Овідія.

Се тільки куці голови почуваються скрізь однаково. Ізгадую свойого майже ровесника Степана Зарічнянського, який у 50-х роках минулого століття подався, виїхав аж у Ростовську область. Да так жодного разу і не навідався до свойого хутора. А коли сестра написала йому, чого ж то ти, Степане, ніколи додому не навідаєшся, то дав отвіт короткий: «А чо’ я там не бачив. Я тепера із Гонопрієм, що з ним колгоспні коні пас, і за руку не взявся б». Тобто запанів так. Кажуть, що уже і скапарцював десь там на Дону одинаком.

Мабуть, не тужить за своєю стороною і посягальник, ласий на чужеє добро й території чужії, той, що «на край світа заглядає, чи нема країни...».

Пригадую морозяний лютий 1948 року. Наша старша сестра Софія виходила заміж, і готувалися до вбогого повоєнного весілля. І якраз акція нагрянула, енкаведисти в хату уступили, увійшли. Й, звісно, узялися біля столу наминать, що найлучче да найтлустіше. А тітка Настя і питається одного, чи не сумує він за своєю домівкою, за отчим краєм. «А моя отчизна там, где хорошо», – одразу й відрубав енкаведист, од столу не одвертаючись. Тітка іще нагадала йому: «Але ж кажуть «Де мати родила, там земля мила». «А мы этого не понимаем», – незагайно відрубав енкаведист, од столу не одвретаючись.

А як звичне, то людині властиво тужити за коханою рідною стороною. Се тільки на зорі життя наша молода мрія обіймає цілий світ і зроджує нестримне хотіння скрізь побувати. Та досить тільки вирушити в дорогу, як і зворотня путь уже видається раєм, бринить іще манливіше. Й чумак у дорозі за рідною домівкою тужить не в одній пісні.

Із пам’яті виразна картина ясніє. Як дев’ятилітнього мене потішили. Що узавтра підводою разом із Батьком і Матір’ю я поїду у Містечко за п’ятнадцять кілометрів на базар. І уві сні цілу ніч мені голубіла дорога і розстилався дальній світ. Пригадую, як похапливо ловив мій тремкий позір небачені позустрічні пейзажі. Але коли надивившись містечкових див і натішившись ними, а сонце до даху Містечка почало схилятись, раптом відчув я невтримну тугу за домою і хутором. Чомусь усе малювалася в уяві річка і вільхи зелені над нею. А на водному плесі супроти сонця вистоював черінь риби. У мирному сусідстві стояли і перісті щуки, і червоно рабринясті окунці, і ясні пліточки. Як їм добре, що вони у себе ніби дома.

Або як наступного літа я із Матір’ю ішов уперше за дванадцять верстов до Пустомицького лісу по буяхи. Знеможені цілоденною спрагою, уже у вечорінні повертались ми додому. І не було мені нічого милішого від доми, де і води цілющої напитись можна й одпочити у холодочку.

Це далеко потому вичитаю я у Томаса Вулфа. Що найбільш зворушливе, найбільш споююче почуття, яке випадає на нашу долю – це здійснити мандрівку додому. І подумаю, спогадаю тоді, що і я щось схоже переживав.

Людська пам’ять у віддаленні найсталіше береже пейзажі, краєвиди рідного краю. Вони і є завжди найбільш манливі. У рідних пейзажах і найосяйніше розкошує людська душа.

Коли улітку 1973 року, рятуючись од настигаючої убогості, я їхав на підробітки у Туркменію, то провідниками у вагоні потягу Москва – Ашхабад були двоє туркменів середніх уже літ. І як проминально неслися навстріч лісисті російські пейзажі, то ці провідники усе не вгомонювалися, наче знервовано вешталися, швендяли уздовж вагону сюди-туди. Та ось лісистість скінчилася. Жовті пісочки показалися, верблюди заманячіли. Провідники-туркмени повсідалися у своєму відчиненому купе. Спокій і умиротворення зійшло на їхні смагляві лиця. Вони у розкошуванні споглядали за вікном свої рідні пейзажі, які для нас, зродженців зеленого опівнічного краю, бачилися просто пустелею. Аяк. Кожному своє. Подумав я.


У шаленім ритмі сьогодення, у часто безрозсудливих способах господарювання докорінно змінюється лице землі. Зі світового обширу зникають первісні знаки краси, зникають і піддаються руйнації рукотворні знаки, що мали би засвідчувати досвід багатьох поколінь і берегти пам’ять предків. Людина надто уперта у своїй схильності до поруйнацій. Не один раз нам подаються ознаки і звучать нагадування. Але ми не хочемо їх бачити і чути. Ми мали б замислитись і зупинитись. Але ми не замислюємося і не зупиняємось. Ми безоглядно за заданим темпом, за інерцією вже рухаємось у прірву. Ніби так простіше і комфортніше, аніж зупинитись і в усвідомленні повернутись до того місця, де було зроблено перший неправдивий крок.

Сучасна людина легко піддається міграції. За відкритості кордонів мігрують міліони і міліони людей. Вирвані із родового середовища, сі блукаючі неосяжними світовими просторами душі чи й сягають досконалості, але здебільшого втрачають осяйні перлини родового вогнища, що сяяло колись так яскраво. Інші ж, як спокуту, несуть у своїм єстві вічно нерозрадну тугу. Бо ж і генетична пам’ять не завжди легко піддається витравленню.

Коли ідеться про збереження і утвердження власної ідентичності, то у вік глобалізації збурено пульсуючі виклики постають перед багатьма народами. Перед нашим народом – виклики особливі. Бо ж вигнанцем почуватися можна не тільки у далеких світах на чужині, а і у себе вдома на Богом дарованій землі. Коли на цю землю запосягальники зі сторони око накинули да й у руках своїх її силоміць тримають. Українська душа стомилася, виснажилась від столітнього а столітнього чужоземного панування. І в багатьох моментах уже зінакшеною стала ця душа, знесиленою у відстоюванні свойого законного опертя. Стратила свою булý велич і цільність, подрібнилася на неузгоджувані, несполучні частини, коли мовиться про символічну душу народу. І мечеться вона безпомічно у схрещуванні могутніх посягальницьких зовнішніх сил, орієнтацію часто і сама втрачаючи. Ландшафт бо краю дуже спокусливий. І тільки дума, і тільки пісня, як зойк тієї ж душі, нагадує, будить уяву о тім, що мало би збутися да не збулося.

Не сказати б, що ця душа не протестує, заявляючи про себе, що вона іще жива, й первісний дух у ній іще не згас. Інколи ці протести бувають досить потужними, аж но і світ подивовують. Але у новітній історії вони не увінчалися успіхом.

Думка Олега Ольжича наблизилась, біжить:

«Вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною».

Дуже часто ся душа бунтує сама проти себе, не знати й від чого. І тоді, знічено знизуючи плечима, з гірким подивуванням спостерігаємо відразливі акти самоїдства. Посягальники од того тільки втішаються да тим і скористовуються.

Одиниці вибраних ідуть на Голгофу, на чолі своїм несучи надію у світовий простір. Що душа наша не вмирає.

Котрі ж по світах розсіяні, ті в іншому середовищі часто успішно розвивають дані Богом таланти й успішно реалізовують свої можливості у багатьох сферах людської діяльності. На чужині, у насильницькому відлученні од батьківщини, од милих рідних пейзажів чутливе серце створює високі поетичні взірці. Згадати хочай би «Садок вишневий коло хати...» Тараса Шевченка. Чи от сі, повні туги і душевного щему рядки іншого поета, також висельника у дальній Сибір Павла Грабовського:


Каталог: files
files -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
files -> Наталія звольська
files -> Стиль романтизм. Архітектура романтизму. Скульптура романтизму. Неоготика. Невізантійський історизм. Наполеонівський ампір
files -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
files -> Для вчителів зарубіжної літератури
files -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
files -> Только мертвый, спокойствию рад. Только мертвый, спокойствию рад
files -> Талант людини це божий дар


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconКонспекту уроку за темою «Тарас Шевченко великий український геній»
Приймак Ольга. Розробка конспекту уроку за темою «Тарас Шевченко – великий український геній» для учнів 5 класу
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconДавидич Наталія Миколаївна
Патріотизм І ностальгія за далекою Батьківщиною як провідний настрій «Кримських сонетів» А. Міцкевича
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconАльберт Ейнштейн- геній науки… Біографія …юні роки

Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconНапишемо книжку селом
Наше мальовниче село Літки має багату історико-культурну спадщину, є батьківщиною талановитих людей, які відомі не лише в нашому...
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconРівненщині (додаткові матеріали для проведення уроків світової літератури)
...
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconЕ. М. Ремарк тіні в раю
Наприкінці останньої війни я опинився у Нью-Йорку. Околиці П’ятдесят сьомої вулиці стали для мене, вигнанця з поганеньким знанням...
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconВасиль Голобородько Сучасний геній невмирущого мистецтва, «поет-птаха І поет-шахтар…»

Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconГеній Тараса Григоровича Шевченка: поезія І географія
Шевченка, пов'язаної з географією; продовжувати формувати вміння самостійної роботи
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconВшанування пам'яті Рене Декарта
Одним з цих видатних "гігантів", вчених-попередників, був саме французький геній Рене Декарт
Геній поза батьківщиною 2012 Геній поза Батьківщиною iconУ. Г. Крішнамурті
Мені плювати на Будду, що жив в VI в до нашої ери, а тим більше на всіх інших претендентів, що є серед нас. Це купка визискувачів,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка