Герхард гольц-баумерт



Сторінка1/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ГЕРХАРД ГОЛЬЦ-БАУМЕРТ
АЛЬФОНС ЦІТТЕРБАКЕ
Веселі історії невдахи,

записані Герхардом Гольцом-Баумертом

_____________________________________________________
Видавництво дитячої літератури "ВЕСЕЛКА", Київ, 1974
Любі друзі!

Ми сподіваємося, що ви з цікавістю прочитаєте веселі історії про невдаху Альфонса Ціттербаке — часом надто сором'язливого і наївного, інколи трохи хвалькуватого і лінивого піонера, вашого німецького ровесника. Може, й декому з вас траплялося так жартувати першого квітня, так готуватися в космонавти чи так намагатися бути підкреслено ввічливим, як героєві цієї книги?


З німецької переклав МИКОЛА НАСТЕКА

Малював АНАТОЛІЙ ВАСИЛЕНКО

0763-066 М206(04)-74

© Переклад українською мовою та ілюстрації,

видавництво "Веселка", 1974

OCR unknown; оформлення Dauphin, 2003

_____________________________________________________
ЗМІСТ
Частина І
Завжди у мене прикрощі через прізвище

Що довелося пережити мені й моєму папузі Чистунові

Як я жартував першого квітня

Мої пригоди на дорозі привидів

Як я вдавав п'яного

Прикрощі через рукавичку із штучної козиної шкіри

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Що сталося після того, як я вранці побачив павука

Чому я завжди попадаю в халепу?

Як я впіймав коропа Юмбо та наловив усякої іншої риби

Як ми з Великого Змією звалили тацю з пирогом

Як я міняв свого складаного ножика

Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"

Як мені на сходах зустрівся лев

Що сталося зі мною в трамваї

Чому в мене з рук випав тромбон


Частина II
Як я програв змагання слідопитів

Як я проводив домашній телефон

Що мені довелося пережити через "шахрайську гумку"

Яка пригода була в мене з макаронами й помідорами

Як я ходив до амбулаторії

Як я готувався стати космонавтом

Космонавт номер 4 — Ціттербаке

Як я мовчав

Все в тюбиках

Десять квитків на карусель

Великий старт

Як я помилково порубав етажерку

Як я доглядав звірят

Як я хотів з'їсти шістдесят яєць

Як я катався на "кротові"

Як я перервав піонерський ланцюжок

Як я намагався бути ввічливим

Як я запускав паперового змія

Як запідозрили, що я перший помітив аеростат

Як у мене була нежить

Як я зробив з праски ракету

_____________________________________________________


Частина I
Добридень!

Звати мене Альфонс Ціттербаке, а років мені стільки ж, як і вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це мені спало на думку написати книгу. До речі, твори у мене виходять не такі вже й хороші. А все почалося ось із чого. Якось я прочитав у "Робінзон-Цайтунг"[*], що організовується конкурс на кращий твір, і вирішив: спробую напишу щось. Рукопис я сам поніс у дитяче видавництво, щоб він, бува, не пропав, коли б я його надіслав поштою.

[* Газета німецьких піонерів.]

У видавництві мене зупинив якийсь чоловік.

— Добрий день, — привітався я. — Чи можна побачити Робінзона? Мені треба дещо йому передати.

Той чоловік зазирнув у список.

— Такий у нас не працює.

— Е, ні, — заперечив я. — Робінзон тут, у видавництві.

Та чоловік не пропустив мене. Я зашарівся. Коли серджусь, я завжди червонію. Я стояв і не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жінка.

— Товаришко, — звернувся чоловік до неї. — Цей юнак хоче пройти до Робінзона. Чи працює такий у видавництві?

Жінка тільки усміхнулась і повела мене з собою.

— Авжеж, працює, — сказала вона й підморгнула мені. — Він сидить на четвертому поверсі. Ходімо зі мною.

Я зрадів і відрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:

— Мене звати Альфонс Ціттербаке.

Ця жінка була така люб'язна, що теж назвалась:

— А мене — Цвой.

Пані Цвой (мама каже, що всі незнайомі жінки — пані) хотіла йти пішки. А я побачив ліфт і захотів проїхатися.

— Гаразд, — погодилася пані Цвой. — Підіймемось ліфтом, якщо ти вмієш ним користуватися.

Я зачинив двері і натис на кнопку. Ліфт рушив угору.

— Куди краще, ніж на каруселі, — сказав я. — Ніколи ще не катався на такому класному ліфті.

Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло і ліфт зупинився. Пані Цвой зблідла. Я теж злякався. В ліфті погасло світло. Я поцікавився:

— А ліфт, часом, не обірветься?

Та Пані Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: ліфт не рухався.

— Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, — із смутком у голосі нарешті обізвалася вона.

А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, і ми виберемося з ліфта драбиною. Мені так закортіло спуститися пожежною драбиною! В нашому класі ще ні з ким такого не бувало. Головне, щоб ліфт не обірвався.

— А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? — запитав я. — А то, може, довго тут пробудемо.

— Ой лишенько! — забідкалася пані Цвой. — У мене ж важливе засідання!

— Погано? — знову запитав я.

— Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.

— Наші вчителі теж, — додав я.

Пані Цвой стукнула кулаком у стінку кабіни й закричала:

— Я поспішаю на засідання! Допоможіть!

— Не хвилюйтесь, — заспокоював я пані Цвой. — Мені теж треба здати оповідання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно і не одержу премії.

Якийсь час ми мовчали, а тоді пані Цвой обізвалася:

— Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робінзон на безлюдному острові, то треба ж якось провести час.

— Гаразд, — сказав я. Уявив себе Робінзоном у печері та й почав розповідати. Спочатку про папугу та про постійні клопоти із своїм прізвищем. Побачив, що це їй сподобалося, і розказав про те, як ми ходили в гості, а також про жарти на перше квітня, прикрощі із складаним ножиком і ще дещо.

Пані Цвой голосно сміялася, приказуючи:

— Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...

Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, і мені довелося ще розповісти про долю дядькового емальованого бідончика.

Раптом спалахнуло світло, і ми помчали вгору. На тому поверсі, де ми вийшли, біля ліфта стояли два чоловіки. Один із них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зріст, дивився на нас крізь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:

— Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рівне на другу годину. — Він дістав кишеньковий годинник, поглянув на нього і насупився. Пані Цвой прошепотіла:

— Наш директор.

А я голосно:

— Вибачте, товаришу директоре. Винний я і можу це довести.

— Тебе не питають, хлопче, — перепинив мене той, в окулярах. — Зачекай, поки до тебе звернуться.

— Товариші, — вставила слово моя супутниця. — Це ж Альфонс Ціттербаке!

— Невже? — сказав чоловік в окулярах і глузливо посміхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник і сказав:

— Перепрошую.

Він узяв люб'язну пані Цвой під руку, і вони пішли. А зараз я сиджу тут, у видавництві, і знічев'я записую все, що розповів пані Цвой. Піду аж тоді, як повернеться пані Цвой. Треба ж таки здати оповідання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стільки протримали в ліфті, примусили все розповісти і навіть лимонадом не почастували.

Завжди у мене прикрощі через прізвище
Хто мене добре знає, тому відомо, що я не забіяка. Вдачі я лагідної і ніколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємності від дорослих. І все через моє прізвище. Альфонс — погане ім'я. Всім у нашому класі воно здається смішним, і частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсіусом. Але Ціттербаке[*] — ще гірше. У кожного воно викликає посмішку. Через нього наді мною нерідко кепкують у класі. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прізвище, і він теж посміхнувся. Та найдужче дошкуляють мені діти із сусідніх будинків. Тільки вийду надвір, вони й заводять: "Ціттербаке з'їв собаку!". Мені боляче таке чути про себе. І я біжу вулицею, посвистую і міркую собі над прізвищами, які б я хотів мати: Альфонс Цеппелін, Альфонс Мюллер ба навіть Альфонс Кнебельбарт[*], тільки не Ціттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:

— Ціттербаке з'їв собаку!

[* Ціттербаке по-німецькому означає "тремтяча щока".]

[* Кнебельбарт по-німецькому — "борідка клинцем".]

Ні, я більше не міг цього стерпіти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) і сердито посварився кулаком, та де там! Навіть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не відставали. Зупинився — вони теж.

— Ціттербаке з'їв собаку — не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, років чотирьох. Він чув, як мене дражнили інші, і сам зупинився неподалік від мене, посміхнувся та й собі:

— Ціттербаке...

— Але не закінчив. Я наздогнав його і дав йому прочухана. Правда, не так відлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись — і мені дісталось від його мами.

— І не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що він тобі зробив? — закричала вона і дала мені ляпаса. Тим часом навколо нас уже зібралась юрба. Діти, що дражнилися, зникли, а дорослі пронизували мене сердитими поглядами і докоряли:

— Бив малого... підняв руку... поганець такий!

Бачу, що мені не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услід такі слова!

І тут я помітив, що за дорослими стоїть Фредді, найзухваліший хлопець із нашої вулиці. Він шепотів, але по губах можна було розібрати, що він каже:

— Ціттербаке з'їв собаку!

Я показав йому кулак, і Фредді зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:

— Бачте, він і досі своє поганяє! Треба розказати його батькам!

Мені нічого не лишалося, як піти геть.

Увечері я сказав татові:

— Не подобається мені наше прізвище.

А він:

— Чому б це? Люди мають усякі прізвища. Є багато Шульців, а Ціттербаке...



Дорослі, от як тато, можуть називатись і Ціттербаке. А коли тобі десять років, то й прізвище може завдати прикрощів, і тоді мимоволі даси волю рукам.

— Ціттербаке... — навіть за вечерею тато міркував над моїми словами. — Не підходить прізвище, так?

Я зрозумів, що він гнівається.

— Ти ще підрости. Всі ми, Ціттербаке, кремезні люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такі, то вміли здачі дати, а ти що?

Якби ж він знав, що в мене і досі щоки горять від ляпасів! Ні, не люблю я свого прізвища!

Що довелося пережити мені й моєму папузі Чистунові
На іменини тітка Зігрід подарувала мені папугу. Це був надзвичайний подарунок.

— Спасибі, — подякував я. — Тепер у мене буде така чудова пташка!

Я назвав папугу Чистуном. Мені спало на думку приручити його і навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пішла до магазину, дома був я сам. Я підійшов до клітки, обережно відчинив дверцята.

Мені хотілося взяти Чистуна в руки, щоб він звикав до мене. Вважається ж, що тварини впізнають свого хазяїна по його запахові. Але перш ніж я встиг його схопити, папуга вилетів із клітки й закружляв по кімнаті. Що прудкіше я ганявся за ним, то швидше він літав. Сідав я, сідав і Чистун — на карниз для гардини. Коли я підкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з ніжки на ніжку, і вмить злітав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.

Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетів за мною і сів на газовому лічильнику. Було зрозуміло, що тільки-но я відчиню квартирні двері, як Чистун вилетить, і не впіймати його більше ніколи.

— Хто там? — запитав я.

— Газівник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.

Ага, мама ж приготувала й гроші — ось вони лежать на кухонному столі.

— Хвилиночку, будь ласка! — крикнув я в щілину для листів і знову повернувся в кімнату. Чистун влетів слідом за мною. Я миттю вибіг із кімнати й причинив двері. Чистун знову літав у коридорі.

— До мене! — сказав я. — Хазяїн наказує!

Та Чистун сів на газовому лічильнику і не збирався його залишати. Тоді я підійшов до кімнатних дверей і тільки просунув у них голову. Якби папуга влетів у кімнату, я просто зачинив би його там. Але він не зрушив з місця.

— Ну відчиняй, нарешті, хлопче! У мене ж нема часу, — нетерпеливився газівник за дверима.

— Почекайте ще хвилинку, будь ласка, — попрохав я його в щілину для листів.

Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кімнату — і Чистун туди. Прослизну в коридор, а він ще й випередить мене. Я підійшов до дверей.

— На жаль, не можу вам відчинити — мій Чистун немов сказився! — прокричав я.

— То ти відчиниш чи ні? — розсердився газівник. Він став грюкати у двері, дзвонити, але зрештою пішов геть. Я чув його лункі кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв віника і добряче поганяв Чистуна. Шкода тільки, що зачепив велике фото — на ньому молоді мама й тато гуляють весілля. Те фото впало на підлогу й розбилось. А Чистун налетів на маленьку вазу з квітами, що стояла на буфеті, і розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетів на шафу.

Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тоді в кімнату, Чистун вилетить надвір. Я підпер спиною двері. Мама заклацала клямкою.

— Облиш жарти, Альфі, — почувся з коридору її голос.

— Я не жартую, мамо. Будь ласка, не відчиняй! — попрохав я. Але мама не слухалася.

— Будь ласка, не відчиняй, а то Чистун вилетить! — закричав я. Мама перестала клацати клямкою.

— Чистун вилетить, коли ти відчиниш! — ще раз пояснив я.

Мама пішла на кухню.

Папуга сидів на карнизі для гардин.

— Досить вже! — люто крикнув я і поліз на шафу, тоді на грубку, скочив на диван, звідти на стіл, але Чистуна так і не впіймав. Я саме лежав на шафі і чхав — там стільки пилюки! — коли увійшла мама. На щастя. Чистун у той час сидів на грубці, недовірливо поглядаючи на мене, і не помітив одчинених дверей. Мама швидко причинила двері, але мене ніде не побачила.

— Я тут, нагорі, — тихенько обізвавсь я.

Мама побачила мене і сплеснула руками. А як її засмутили перекошені гардини, розбита фотографія, перекинута ваза — увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті!

— Ніяк не впіймаю. Що робити?

Я замахав віником. Чистун облетів кімнату і знову сів на грубці. Вже й мама стала допомагати мені ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама — з іншого. Ненароком вона скинула із столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?

— Нізащо нам його не впіймати, — промовив я і мало не заплакав. Я вже уявляв собі, як Чистун вилітає надвір, як він чубиться з горобцями та дроздами.

Десь за годину прийшов тато. Він штовхнув двері, але цього разу їх підпирала мама.

— Паулю, будь ласка, не відчиняй! — благала вона. — Чистун вилетів.

— Будь ласка, зачекай, — обізвався і я.

Тато щось буркнув про свій голод і про те, що йому треба роздягтися.

— Зачини всі двері, — попрохала його мама в замкову щілину.

Тато зробив так, як казала мама. Тільки після цього міг він увійти. Тепер жахнувся тато. Він похитав головою і витер на обличчі у мами пил.

— Я думав, ви мені приготували щось особливе, — сказав він, — а ви просто перекинули квартиру догори дном.

— Тату, допоможи нам, — попрохав я.

— Тут нема нічого складного, — сказав він, узяв мисочку з кормом і показав її Чистунові. Той саме сидів на карнизі для гардин. Побачивши мисочку, папуга радісно застрибав по карнизові. Тоді тато поставив мисочку в клітку. Чистун облетів навколо клітки і обережно проліз у дверцята. Мить — і тато зачинив його.

— А тепер давайте прибирати, — переможно сказав він. Чистун жадібно клював свої зернятка, а ми до самого вечора наводили лад у квартирі.

Перед сном мама помітила, що гроші за газ лежать на кухонному столі.

— Хіба не приходив газівник? — запитала вона. Я саме читав дитячу газету і затулився нею.

— Не знаю, — пролепетав я. — Він мав прийти ще раз.

Через тиждень із газової контори надіслали нам листа. В ньому йшлося про те, що сім'я Ціттербаке не впустила газівника до помешкання і не заплатила за газ. Якщо в триденний строк ми не заплатимо, то газу не буде. Чи це не підло?

Мама взялася була допитувати мене, як це так сталося, що газівника не впустили до помешкання. Та в цю мить Чистун відчинив дверцята і випурхнув із клітки. Я кинувся його ловити. Тепер мама вже не могла розпитувати мене. Вона тільки злякано вигукувала:

— Обережно! Картина! Обережно! Ваза! Обережно! Чашка!

Завтра я напишу в газову контору листа і поясню, що у всьому винний Чистун. Отакий подаруночок, одержав я від тьоті Зігрід!

Я чув, що смугастих папуг можна навчити добре розмовляти. Мій Чистун теж повинен розмовляти. Мені б хотілося, щоб спочатку він опанував німецьку, а потім разом ми вивчали б російську. Мабуть, він міг би тоді питати мене окремі слова. Отже, до роботи! Я сів перед кліткою і почав:

— Любий Чистуне, будь уважний. Припини розваги. Будемо старанно вчитися. Ти хочеш?

Я уважно подивився на нього. Може, він щось скаже або зробить. Чистун здавався розумним і покірливим, але великої охоти до науки у нього не було. Він підскочив до мисочки і почав їсти.

— Спочатку попрацюй, а тоді їж, — зауважив я. Та Чистун наче нічого й не чув. Що ж, нашим учителям теж нелегко з нами! Я зачекав, поки він наївся, і почав знову:

— Кажи за мною: мене звати Чистун Ціттербаке. Папуга помахав крильцями і, мов спересердя, двічі хрипко каркнув. Для початку і це добре.

— Браво, — похвалив я. — Ану ще раз: мене звати...

В цей час до кімнати зайшла мама, і Чистун заверещав. Я попрохав маму не заважати — мені як треба працювати з Чистуном. Мама тільки здивовано подивилася на мене і вийшла. Після того, як я разів сто повторив "мене звати Чистун Ціттербаке", папуга зручно вмостився, сховав під крило голівку і заснув. Оце так відповів!

Наступного дня заняття відновилися. Проте Чистун нічого не розумів, і я помалу став сумніватися, чи смугасті папуги взагалі можуть розмовляти. Але ж про це я десь читав.

І раптом згадав. У Робінзона на острові теж був смугастий папуга, правда, трохи більший, та хіба мій Чистун дурніший за інших папуг?

Більше тижня щодня навчав я Чистуна. Від тих занять я аж очманів. Двічі помилково назвав тата Чистуном. А коли пан Фількендорф, наш новий вчитель фізкультури, прийшов у клас, і всі ми називали свої прізвища, я сказав: "Чистун Ціттербаке".

В класі знявся страшенний регіт. Вчитель щось собі занотував, а мені тільки лишалося здогадуватись, що він подумав про мене. На перерві мене присоромив Петер, голова ради нашого загону. Тоді я пішов до пана Фількендорфа і пояснив:

— Пане Фількендорф... вибачте мені, це не жарт. Насправді мене звати Альфонсом, а не Чистуном, а Чистуна треба навчити розмовляти. Я весь час повторюю "Чистун, Чистун", — і це слово застрягло у моїй голові.

З мого пояснення пан Фількендорф, мабуть, нічого не второпав. Я ще щось пробелькотів і кинувся геть. Ні, так не може бути далі. Я порадився з Ервіном. Він теж тримає вдома тварин і доглядає звірят нашого класу — тих, що в зеленому куточку.

— Це зовсім просто, — сказав Ервін, — треба тільки дресирувати і до того ж правильно.

Ервін теж більше нічого не знав. Він тільки додав, що треба пильнувати, бо можна підхопити дуже небезпечної папужої хвороби. Я злякався. Може, у мене вже є ця хвороба, якщо я на себе та на інших людей кажу "Чистун". В наступні дні я тільки й робив, що прислухався, чи не загострюється у мене папужа хвороба. Та ніяких змін не помічав. Тим часом я все обмірковував, як мені дресирувати Чистуна. Ервін дав мені нову пораду: шукати книжки про дресирування. Я витрусив із скарбнички всі свої заощадження і пішов до книгарні.

— Ну, малий, — сказала мені продавщиця, — що тобі: книжечку з малюнками чи цікаву казку?

Я почервонів, не знав, що й сказати. Хіба ж я малий? Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного.

— То чого тобі? — допитувалася продавщиця.

Поки я мовчав, спантеличений отим "малий", вона дістала з полиці книжку:

— Глянь, ось тут гарні оповідання і казки.

— Нічого не сказавши, я обернувся і кинувся навтікача. Невже це таки папужа хвороба у мене?

Перебіг через дві вулиці й надибав іншу книгарню. Зайшов і відразу сказав продавщиці:

— Добридень! Мені потрібна книжка про дресирування тварин.

Там було безліч гарних книжок: про мурашок, коней, левів, жаб, але жодної про смугастих папуг. Продавщиця показала мені ще книжки про співочих пташок та орлів.

— А про смугастих папуг? — поцікавився я. Такої не було. Про дресирування взагалі була тільки одна — "Як я дресирую свого собаку". Але ж Чистун не собака. Одначе просто обернутись і піти я не міг. Мені довелося купити цю книжку, хоч і коштувала вона чималенько. Вдома я перечитав її всю.

Що ж, може, ще куплю собі собаку. Собака скрізь ходитиме зі мною, виконуватиме мої команди, а коли щось загублю, принесе. А ще кусатиме моїх ворогів. Тоді нехай хтось спробує дражнити мене!

А може, ця книжка добра і для Чистуна? Я став наказувати йому: "Дай лапу" і "На місце", — але він ніби й не чув. Ні, з такою книжкою не навчу я Чистуна розмовляти.

Я почав усе спочатку. Два тижні підряд щодня по годині повторював "Чистун, Чистун, Чистун..." Потім я захворів — почало боліти горло. Лікар сказав, що це від перенапруження. Я повернувся додому дуже сердитий. А все через Чистуна.

— Ти дурний! — крикнув я.

Чистун кивнув, подивився на мене своїми оченятами-вуглинками і проскрипів:

— Дурний, дурний, дурний...

Я метнувся на кухню:

— Мамо, Чистун говорить! Я навчив його.

Проте Чистун більше нічого не сказав. Заговорив він аж тоді, коли до нас прийшла тітка Анна.

— Ой, що це в тебе за маленька гарна пташка? — запитала вона мене.

— Гм, це Чистун, — відповів я.

Чистун сидів собі у мене на пальці й дивився на тітку Анну.

— Ану ж іди до мене, Чистунчику, — покликала вона.

Спочатку папуга тільки дивився на тьотю, а потім заскрипів:

— Дурна, дурна!

У всіх зіпсувався настрій. Мама сказала, я відбиваю охоту в усієї рідні ходити до нас у гості.

Я вирішив більше не дресирувати Чистуна. От коли куплю собаку, то спробую його навчати. Учора я зустрів на вулиці тітку Анну. На мій "добридень" вона лише кивнула, не промовила до мене жодного слова.

Відколи Чистун так образив тітку Анну, минуло чимало часу. Більше він нічого не навчився. Тільки те дурне слово затямив і промовляв його саме тоді, коли це було вкрай небажано. Скільки неприємностей мав я через того Чистуна! І найприкріше те, що всі думають, я зумисне навчив папугу ображати людей. Та хіба ж доведеш, що ти цього не хотів?

Помалу Чистун став зовсім ручний. Він літав по кімнаті, сідав мені на голову чи плече, скуб за вухо. Під час обіду Чистун сидів на столі і дзьобав з моєї тарілки. Він розумів також, коли його гукали. Свисну двічі, і Чистун уже тут як уродився — знає, що одержить ласий шматочок.

Якось до нашого міста приїхав цирк, і я пішов подивитися. Все мені дуже сподобалось. Особливо зацікавили мене номери, що їх виконували тварини. Слони робили стійку на передніх ногах. Леви плигали крізь обруч. Тюлені жонглювали м'ячами. Виступали також коні.

Вдома мені спало на думку: а чому немає циркових номерів із смугастими папугами? Я подумав собі, що коли б пішов туди з Чистуном і показав, як він прилітає на свист, по команді скубе за вухо чи промовляє своє "дурний", то було б ой як цікаво. А коли б там пояснили мені, як навчити папугу інших трюків, ми з ним, мабуть, змогли б виступати в цирку. Хай навіть не в цирку, а де-небудь у піонерській кімнаті чи на батьківському вечорі. Подумав я, подумав і вирішив таки піти з Чистуном до цирку.

Наступного ж дня випала слушна нагода. Як на те, мами не було вдома, а то б вона не дозволила мені носитися з Чистуном по місту. В картонну коробку з-під взуття я насипав трохи корму, посадив туди Чистуна, замотав коробку рушником і пішов до цирку. Але цирк був на замку. Я оббіг навколо нього. Десь усередині лунали голоси. Тоді я просто переліз через паркан і пішов поміж фургонами до великого намету. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як раптом хтось схопив мене за комір.

— Пустіть! — крикнув я і озирнувся. Але що це? Позаду стояв слон! Він простяг свого довгого хобота і став дмухати на мене та обмацувати моє обличчя'.

— Рятуйте! — заволав я, з переляку впустив коробку з Чистуном і ну тікати. Я кидався з одного закутка в інший, аж поки наштовхнувся на товстого чоловіка з чорною бородою. Згодом я довідався, що то був сам директор.

— Стій! — гукнув він. — Куди так поспішаєш?

— Я... слон... схопив хоботом... — заїкаючись, пробелькотів я.

Директор усміхнувся і запитав:

— Це Емір так тебе налякав? Емір хороший. То він просив у тебе ласощів.

Мені знову стало страшно.

А що, коли слон прийме коробку з Чистуном за ласощі і з'їсть?

— Але я... Чистуна... з'їсть...

Директор знов усміхнувся, скубнув себе за бороду і сказав:

— Заспокойся. Добре, що ти прийшов. Зараз підемо на манеж і потренуємося.

Я знову злякався. Звідки цей чоловік знає про мій план? Раптом я згадав, як тут, у цирку, виступав чарівник. Може, то чарівник розгадав мої думки?

Директор погукав:

— Августе, йди-но сюди!

Із найближчого фургона виліз якийсь заклопотаний молодик і дружньо привітався зі мною.

— Це Август, клоун, — пояснив директор. Я впізнав його не відразу.

Августові ж директор сказав:

— А це наш новий співробітник.

Я промовчав і вирішив поки що взагалі нічого не казати. Хотілося побачити, що ж то буде далі. Признаюся, у цю мить я геть забув про Чистуна, такий був схвильований.

Ми вийшли на манеж. Тут було якось незатишно, пахло тваринами. Вправлялися кілька жонглерів. Директор звернувся до них:

— Товариші, дайте місце ось цьому хлопчині, подивимось, на що він здатний.

А потім до мене:

— Будеш так виступати чи одягнеш спортивний костюм?

На жаль, костюма у мене не було, і я відповів:

— З вашої згоди я виступлю так.

— Тільки не забрудни одягу, — застеріг мене клоун.

— Почали! — крикнув директор. — Давайте сюди поні!

Він був такий жвавий, не давав нікому й слова сказати. Все мало робитися швидко.

— Отже, — звернувся він до мене, — тобі ясно: ти виступаєш із клоуном. Поки що сиди у залі. Вийдеш на манеж, коли скінчить Август. Сядь отам ззаду.

Я послухався і сів на лавку. Ввели поні. Клоун Август спробував був на нього сісти. Він незграбно скочив коникові на спину і відразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тоді він спробував сісти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пісок.

Ой же ж і реготав я! Тепер коник утікав, Август слідком за ним. Але сісти йому не пощастило. Він тільки міцно вхопився за хвіст і двічі підряд перекинувся в повітрі. Нарешті Август таки опинився на конику. Тільки лежав він якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав із коника і побіг з манежу.

— Браво! — вигукнув директор. — Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбіно.

Мені кортіло швидше побачить, що ж то за звір вискочить тепер. Але жоден звір не вискочив на манеж. Директор гукнув мені:

— Тепер твоя черга!

Що? Я не Бамбіно і хотів тільки запитати, чи вийде який цирковий номер із Чистуном!

— Я ж... не можу... — почав я.

Та директор, певно, не почув мене. Він гукнув:

— Не можна гаяти часу, а то публіка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок — і на поні!

Що мені було робити? Я послухався. Коли коник пробігав повз мене, спробував скочити на нього. Міцно вхопився за гриву і ледве-ледве видряпався на нього.

— Добре, Бамбіно, — похвалив мене директор, — це так, ніби ти ще ніколи не сідав на коня. Глядачі сміються. А тепер вставай!

Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує мені утриматися на спині, а тепер ще стати на ноги?

— Швидше, швидше, не гай часу! — підганяв директор.

Я спробував. Трохи випростався, відразу втратив рівновагу і впав у пісок.

— Може статися, — заспокоїв мене директор, — але швидше вставай. Темп! Темп!

Поні біг спокійно, і взагалі це була дуже сумирна тварина. Я знову розігнався, побіг і скочив на нього. Обережно став на коліна, звівся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати із коникової спини. У мене запаморочилась голова, і я зіскочив. Упав просто директорові в ноги і звалив його на землю.

— Тьху! Хай тобі всячина! — крикнув він і смикнув себе за чорну бороду. — Чи у тебе нема нервів? Навіщо ти стільки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початківець, Бамбіно!

Я лежав у піску і дивився на нього знизу вгору.

— Та я ж тільки заради Чистуна...

В цю мить у намет кулею влетів якийсь хлопець, невеликий на зріст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кілька стрибків — і він на манежі. Раз, і вже стоїть на конику. Розвів руки й закричав:

— Гоп, гоп!

— Що за оказія? — вигукнув директор. — Хто ти і звідки ти?

Той хлопець саме робив стійку на голові на спині коника. Не міняючи пози, він сказав:

— Та ви ж мене запрошували. Я Бамбіно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.

Тут він підвівся і почав пританцьовувати на одній нозі.

— Ну, а ти хто? — запитав мене спантеличений директор.

— Альфонс Ціттербаке, — відповів я, все ще лежачи в піску.

— Ціттербаке? Отже, з родини клоунів?

— Та ні, — сказав я, — мій тато ходить на нормальну роботу.

Але директор уже не слухав мене. Він плескав у долоні й приказував:

— Браво, Бамбіно, просто чудово. Тепер ще відпрацюємо кінець номера, кінець повинен вражати найдужче.

Я обережно відповз трохи вбік.

— А тоді випустимо левів, — додав директор.

"Оце так, — подумав я. — Коли тут слони на волі, то й левів, мабуть, випустять на манеж без кліток. Леви ж не знають Альфонса Ціттербаке і ще приймуть мене за шмат корму!" Я схопився на ноги і кинувся з намету, та так прудко, як той, справжній Бамбіно вбіг сюди. І раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув із-за фургона. Слон Емір стояв на тому самому місці. Перед ним лежала моя коробка. Емір саме розв'язував рушника — мабуть, хотів подивитися, що там усередині. Повільно і дуже обережно я підійшов ближче.

— Можна забрати коробку. Еміре? — звернувся я до слона.

Я аж ніяк не хотів розгнівити його. Емір підняв хобот і тихенько форкнув. Але що це означало? "Так" чи "Ні"? Я намацав у кишені липку цукерку.

— Давай поміняємось, — запропонував я. — Ти віддаєш мені Чистуна, а я тобі даю смачну цукерку.

Слон простяг хобот і обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звідти почулося Чистунове "дурний".

Я низько вклонився слонові (чого взагалі не роблю) і поволі пішов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Мені навіть здалося, що він усміхнувся. Я переліз через паркан і опинився на вулиці. Витяг хустинку, витер рясний піт із чола і закрокував додому.

На жаль, я досі не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нічого не вийде з мого дресирування.

Про свої пригоди в цирку я розповів у класі. Хоч я нічого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистісінька правда! І на циркових афішах тепер великими літерами написано: "Бамбіно, малий вершник". Я неодмінно подивлюся цей номер. Та ніхто не вірить, що директор прийняв мене за Бамбіно і що я навіть робив красиві вправи на поні.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка