Герхард гольц-баумерт


Як я запускав паперового змія



Сторінка10/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як я запускав паперового змія
Якось Петер запропонував:

— Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змія. Хто хоче зробити змія і взяти участь у змаганнях?

Звісно, я захотів і ще багато однокласників. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дівчина Луїза. Я прямо сказав:

— Дівчата — самі змії, але робити зміїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.

Та інші зі мною не погодилися.

Потім виробили умови змагань. Визначили, якого розміру має бути кожен змій, коли відбудуться змагання тощо. Мені не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирішив зробити величезного змія. З ним наша команда неодмінно переможе.

Ервін теж був у нашій команді. Він хотів, щоб ми майстрували змія разом. Інші так робили, але я не схотів. Свого я робив дома сам. І вийшла справді дивовижна річ завбільшки з паровозне колесо. Я працював чотири дні, а потім ще й намалював на змієві страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранці й побачив її в кутку. Змій був важкий, із триметровим хвостом.

Настав день змагань. Я все відмовчувався, коли Петер, Ервін, Бруно і Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змієм. Врешті-решт Бруно не витримав і сказав:

— Альфонс і не починав робити свого змія.

Ще трохи і я зацідив би йому. Та дарма, незабаром вони всі побачать, що я зробив.

Місце для змагань вибрали недалеко за містом. Там і зустрітися мали. Я прихопив із собою татові шкіряні рукавиці, щоб шпагат не так різав у руки, коли змій підійматиметься вгору.

На трамвайній зупинці мене спіткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвінком і крикнула:

— Посуду з пальним, товару в бочках і велетенських паперових зміїв у трамвай не вносити!

Я розсердився, бо й так запізнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язніша, але сталась інша біда: якийсь підстаркуватий добродій наступив на змія своїм великим черевиком.

Папір тріснув, та так гучно, що всі обернулися до мене. Змієва пика тепер ніби сміялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.

— Ви розтоптали мого змія! Неподобство! — закричав я. — Може, ви тепер виграєте мені змагання своїми черевиками?

В суперечку встряла добра кондукторка і почала мене лаяти. Тож довелося мені вийти однією зупинкою раніше. Коли я протискувався до виходу, в мого змія відірвався такий чудовий триметровий хвіст. Цього я спочатку не помітив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвістя.

Через мою відсутність наша команда була неповна і у всіх був поганий настрій. Щойно я прийшов на місце змагань, як усі стали мені дорікати. Найдужче галасував Бруно:

— Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!

— Я ж прийшов, — тихенько сказав я. — І погляньте: хіба у мене поганий змій?

Прийшли судді, члени Вільної Німецької Молоді з 10-го класу, і один із них сказав мені:

— З такою штукою тебе не допустимо!

— Штукою? — обурився я. — Сам зроби такого змія. Вам буде не до сміху, коли він підійметься на п'ятсот метрів!

Петер тільки сердито зиркнув на мене. Всі були такі схвильовані перед початком змагань.

Подивитися на змагання прийшли навіть учителі. Пан Фількендорф виголосив напутню промову.

Мене таки дискваліфікували. Змій у мене був завеликий та й прийшов я пізно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тоді ви попадаєте на коліна і знову приймете мене в команду, але я тільки зневажливо посміхнусь і скажу:

— Ні, самі тепер змагайтеся! Змагання почалися.

Паперові змії поволі літали туди й сюди, підіймалися і падали.

Я відійшов убік, щоб запустити свого змія. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змія треба удвох. Один тягне, а другий тримає змія високо над головою. Ніхто не схотів допомогти мені. Тоді я поклав змія на землю, одяг татові рукавиці і потяг його за собою. Він скрипів і тріщав, але не здіймався. Тільки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!

Обережно я почепив змія на паркан і додав шпагат, а тоді потяг. Тепер злетить, мов орел! А він тільки ледь підскочив. Шпагат перервався і я впав. Просто Луїзі під ноги.

— Не заважай, — продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку мені наступила. — Поглянь, як здорово мій підіймається!

— Стара коза! — крикнув я. — Куди твоїй вороні до мого змія!

І пішов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що боліла в тому місці, де наступила Луїза.

Я добрих півгодини проморочився і все даремно. У інших змії злітали, а мій був ніби зачарований. Я геть знервувався.

— Чи ти полетиш, нарешті? — тихенько буркнув я до свого змія. — Ну, давай.

І допомогло! Змій неохоче піднявся над парканом. Так, тепер настав мій час.

— Мій пішов! — закричав я. Всі почули той крик і звернули увагу на мене і на мого змія. Страшна пика поволі здіймалася вгору. Вітер підхопив її і ну кидати на всі боки.

— Відійдіть убік, — закричав я. — Всі відійдіть!

Змій труснув головою, наче хотів .вирватися на волю. Пика обернулася праворуч і, мов снаряд, врізалася в гущу інших зміїв.

— Забери його! Все нам зіпсував!.. Усе заплутав! — закричали мої товариші.

Але змій мене вже не слухав. Він кидався на всі боки, плутався в шпагатах інших зміїв, а тоді раптом закляк на якусь мить і ракетою пішов до землі. Це б ще нічого, але ж він падав просто на суддів!

— Тривога! — заволав я. — Мій падає!

Єдиний, хто зумів урятуватися, був пан Фількендорф. Він одскочив убік. А потім пролунав тріск, чіткий, мов удар гонга. Судді, троє з 10-го класу і двоє вчителів, опинилися під уламками змія. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всі жертви лежали на землі. В одному місці з паперу стирчала чиясь рука, в іншому — голова, і не чиясь там, а саме того десятикласника, який дискваліфікував мене. Він роззявив рота, мов риба на сухому. Тут і там упало ще кілька зміїв. То мій потяг їх за собою.

Чудовий кінець, чи не так? Та мені довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змій теж упав, горлав мені вслід:

— Ти сам змій! Ти нікчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе і запущу в повітря, ти...

Коли я прийшов додому, мама запитала:

— Що це ти сьогодні так рано вернувся, Альфонсе?

Я повагом скинув шкіряні рукавиці і відповів: — Він піднявся дуже високо, відірвався і десь залетів. А то б я став переможцем.

Тоді зачинився у своїй кімнаті і до вечора не виходив. А ввечері прийшов тато і мама похвалилася йому:

— Подумай тільки, Альфі мало не став переможцем!

Щось у її голосі мені не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!

Як запідозрили, що я перший помітив аеростат
Я ледве утік од великих хлопців. Вони хотіли відлупцювати мене, а це ж підло! Нічого я їм не зробив, ні в чому не винний. А на мене ще й кілька дорослих нагримали.

Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тільки-но я прийшов, усі й почали наді мною сміятись:

— Ось і Ціттербаке із своєю качкою! Ніби так важливо, які в кого санчата і на що вони схожі. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:

— Не турбуйтесь. Із своєю качкою я всіх вас переможу і встановлю рекорд!

Ми каталися всім загоном — готувалися до шкільних змагань. Але я ніяк не міг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", — подумав я. А потім сталося оте трикляте зіткнення.

Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозі, то кричали:

— Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помітив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто переді мною в снігу лежать двоє дівчаток, і санчата перекинуті. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слід було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:

— Геть з дороги, доги-гоги!

Просто таке спало мені на думку. Так чи інак, дівчатка не зважили на мій крик — подумали, певно, що я жартую. Я налетів на їхні санчата, розбив свою качку і трохи носа. Всі кинулися до мене. Але побачивши, що я тільки розбив свої санчата і трохи носа, а більше нічого й не сталося, вони перестали співчувати мені й почали мене лаяти. А Петер сказав:

— Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до біди.

— А це що? — показував я на рештки моєї качки.

Однак, Петер був невблаганний:

— Я гадаю, що на сьогодні ми виключимо Ціттербаке з нашої команди.

Я тільки викрикнув свою нісенітницю "Геть з дороги, доги-гоги!" і засмучений подався геть.

Бруно кинув мені навздогін:

— Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!

Я справді задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гірше. На розі я зупинився і постояв, задерши угору носа. Тут наші не могли побачити мене і подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бігти кров. Тоді я відійшов і здивувався: на тому місці, де тільки що стояв я, було кілька старших хлопців й навіть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата і порозбивали носи", — подумав я і пішов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пішов на гірку. Мені хотілось хоч побачити, хто став переможцем. А на розі вже зібрався чималий натовп. Чоловік п'ятдесят. Вони сперечалися.

— Кажуть, пролітав аеростат... ні, метеор... та то промайнув літак із стрілоподібним крилом... тут один хлопчина перший бачив... — почув я.

— Ага, ось і він! — вигукнув хтось.

Я озирнувся. Про кого це?

— То що ж ти бачив? — спитав мене якийсь чоловік.

— Я-а-а? — здивувався. — Нічогісінько!

— Що? — закричали хлопці. — То він нас усіх піддурив!

— Він же стояв на розі і вдавав, ніби щось там побачив угорі!

Ох яке й люті були всі! Я хутчій накивав п'ятами, а то старші хлопці надавали б мені духопеликів.

І треба ж, щоб у цю мить мене помітив Бруно! Завтра ж він обов'язково розповість у класі, що я знову щось утнув.

Але хіба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?

Як у мене була нежить
Я помітив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу із закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене ніби корабельний дзвін у голові бив, а з очей текли сльози, мов у дівчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати і не говорити про мою нежить. Вирішив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тоді я й ляжу в ліжко.

В четвер увечері в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись і почав гучно чхати і сякатися — виходило, мабуть, не гірше, ніж у хворого ведмедя.

— Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, — співчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними сліз. Мама приклала мені до лоба руку.

— І так зрозуміло, що є температура, — швидко сказав я, щоб випередити маму.

— Певно, треба тобі трохи полежати. Альфі.

Мені не хотілося в ліжко, але я згадав про контрольну з арифметики і погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, ліг на канапі та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.

Був чудовий вечір. Я читав книжку і радів, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.

Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапі. Він спочатку злякався.

— Альфонсе, ти що, хворий?

Я повагом кивнув.

— Температура? — запитав він.

Ми з мамою здвигнули плечима. Тато приніс термометр. Я міцно затис його під пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не підійнявся, зупинився якраз на червоній рисці.

Тато уважно подивився на мене, потім звелів мамі принести ложку і подивився мені в рот.

— Все гаразд, — сказав він. — Горло болить?

Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.

— Послухай, — тихо сказав тато мамі, — у хлопця легенька нежить, таку дуже просто підхопити за цієї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.

Я не на жарт розічхався і дав волю усім дзвонам у своїй голові. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навіть не глянув на мене.

— Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирі. На свіжому повітрі все швидше минеться.

— Я ж його не зачиняю. Він сам ліг. А попередити хворобу легше, ніж вилікувати.

Я помітив, що мама сердиться — мабуть, тому, що не може переконати тата.

— Простуді найкраще запобігти на свіжому повітрі, — стояв на своєму тато.

— Від того він ще дужче захворіє. Не в кожного ж такий міцний організм, як у тебе, — не здавалася мама.

А тато знову:

— Альфонс мій син, для нього нежить — наймізерніша дрібниця. Правда ж, Альфі?

Що мені було сказати? Я відповів:

— Ні, для мене це просто дрібниця.

— Не збивай хлопця з пантелику. Хай він полежить і вилікується, — ще дужче розсердилася мама.

— Якщо нема хвороби, то нічого й лікувати. Ні температури, ані болю в горлі...

За вечерею всі ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж дві тарілки рисового бульйону, зовсім забувши про свою нежить. Перед сном і наступного ранку мені ставили термометр. Обидва рази було тридцять шість і вісім десятих. Довелося йти до школи. Мені не хотілось, але тато суворо сказав:

— Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.

Отак нежить підвела мене — довелося йти на контрольну.

Пан Фількендорф диктував задачі, а я сидів собі, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нічого не роблю, пан Фількендорф здивувався і спитав, чи я вже розв'язав усі задачі. А я й не починав, бо не підготувався.

— Ціттербаке, не розумію тебе. Ти ж мав досить часу, щоб підготуватися, — сказав він.

Замість відповіді я чхнув так, що аж сльози бризнули на папір і розвезлося написане.

Був чудовий сонячний день, а я чхав, і все приказував:

— Тільки тихіше, нежить, не зраджуй мене!

Увечері тато спроквола зайшов до кімнати. Замість привітання він гучно чхнув:

— У мене страшенна нежить, — сказав він і протер хустинкою очі. — Болить голова, ніби от-от розпадеться.

Тато навіть не помітив, що за вечерю я з'їв тільки половину омлету. Я взагалі не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Після вечері він ліг на канапу.

Я запропонував:

— Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежиті — на свіжому повітрі відразу стає легше.

Тато тільки махнув рукою і затулився газетою. Мама розхвилювалася:

— Тільки не захворій, Паулю. Так погано, коли ти хворієш.

— Облиш мене, — простогнав тато, ковтаючи таблетки, які я не встиг попити.

Я приніс термометр, але тато не схотів міряти температуру і сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, він усе-таки поміряв температуру. Термометр показував тридцять сім, точно на червоній рисці.

— Завжди у мене тридцять шість, а тридцять сім — це вже висока температура, — буркнув він і знову затулився газетою.

Потім він одяг вовняні шкарпетки і закутав собі шию хусткою.

— У тебе й горло болить? — запитала мама.

Тато буркнув із-за своєї газети:

— Ні, але якось неприємно у роті.

— У мене теж! — вигукнув я. — Це від омлету.

Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечір! Ми, чоловіки, лежали зайняті нежиттю і наввипередки чхали. Коли говорити відверто, то тато чхав і стогнав більше, ніж я. Навіть уві сні я чув, як він чхає. Вранці я зустрів тата, коли він виходив із ванни.

— Підеш сьогодні на роботу? — запитав я. Тато стояв перед дзеркалом і розглядав своє горло.

— Мушу йти, Альфонсе, — буркнув тато. — Хоч у мене гуде в голові, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.

— Теж писатимеш контрольну з арифметики? — поцікавився я.

— Верзеш казна-що, — здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.

— Еге ж, — сказав я, і мені захотілось якнайшвидше стати дорослим. Тоді легше буде терпіти нежить. І ніяких тобі контрольних з арифметики.

Як я зробив із праски ракету
Це було за день до Нового року. Тато запросив у гості всю свою бригаду. Він сидів і міркував, як приготувати крюшон[*]. Мама теж була заклопотана. Вона не знала, що їй одягти.

[* Крюшон — суміш вина з ромом чи коньяком, готується із свіжими фруктами.]

— Як ти гадаєш, що мені краще вдягти: довге чорне плаття чи коротке темно-блакитне? — звернулася вона до тата.

Тато не мав часу на марні розмови. Він тільки промимрив:

— Так, так, одягайся вже... Цукор, ананаси, а тоді поставити в холодильник...

Я знічев'я сортував фейєрверки, які збирався запалити ввечері.

Мама щось прасувала на кухні. Раптом вона почала проклинати праску. Тоді підійшла до тата, що все ще роздумував над своїм крюшоном.

— Паулю, зіпсувалася праска. Що робити? Я ж не одягну плаття...

Але тато був зайнятий своїм:

— Крюшон смачний...

— Крюшон, крюшон! Мені треба попрасувати чорне плаття! — не витримала мама.

Тато порадив:

— Однеси до майстерні. Там її полагодять. Після ананасів вино...

Мені було невтямки, чого це мама не може обійтися без плаття.

Я зайшов на кухню. Мама зітхала:

— Буде гарне свято. Прийдуть татові товариші, а я не зможу одягти плаття.

— У тебе ж є лижні штани! — сказав я.

— Лижні штани! Таке вигадаєш. Альфі! Мені треба плаття.

Мама була невтішна, хоча у неї в шафі висіло чимало платтів.

— Гаразд, — подумавши, сказав я. — Давай праску, несу її.

— Велике спасибі, Альфі, але вже не треба. Завтра переддень Нового року і праску не встигнуть полагодити.

Раптом у мене виникла ідея.

— Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррі, наш піонервожатий, завжди говорить: "Кожен повинен уміти все робити сам".

Мама не дуже довіряла мені. Вона звернулася до тата:

— Послухай, Альфі хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, він зуміє?

Певно, тато не дочув, що сказала мама.

— Так, так. Тільки дайте мені нарешті спокій. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського...

Мама дала мені праску, і я зачинився у своїй кімнаті. Викрутив кілька шурупів і здивувався, коли побачив, що там усередині. Досі я мав справу тільки з кубиками та металевим конструктором. У порівнянні з ними праска видалася мені дуже складною. Я покрутив викруткою тут і там. Потім добряче струснув праску і насамкінець зігнув кілька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кілька зайвих шурупів, але праска була як праска. Я ввімкнув штепселя в розетку. І зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасці щось зашипіло. Я зрадів і вже хотів побігти до мами й сказати: "Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив".

Не встиг я це продумати, як у прасці знову зашипіло (цього разу дужче), здійнявся голубий димок і почувся гидкий запах паленої гуми. Я миттю вимкнув праску і знову все повідкручував. Усередині трохи почорніло. Цього разу я стільки крутив, сіпав, тис, і гнув, що в прасці все стало нерухоме. Ввімкнув і навіть не зашипіло. Я поклав її — хай полежить півгодини, а сам тим часом почитав. "Може, вона прохолоне, — подумав я, — і сама собою полагодиться". Мама постукала і спитала, як справи.

— Ще трохи, — відповів я. — Хвилинку і сюрприз буде готовий!

Насправді ж я не знав, що робити далі. Хотів уже вийти і сказати, що з мого лагодження нічого не вийшло, коли це раптом згадав про фейєрверки. Вставлю в праску штук три чи чотири, як ракетний заряд, вони нагріють її і можна буде прасувати. Я пожертвував трьома із своїх п'яти фейєрверків — уставив їх у праску. Це було не легко!

— Тепер можна заходити. Ой, як здивує вас, мамо й тату, мій винахід!

Мама недовірливо подивилася на мене.

— Давай плаття, — сказав я. Але мама вирішила перевірити мою роботу на фартусі. Вона хотіла ввімкнути праску, а я сказав:

— Ні, мамо, штепсель і розетка тут не потрібні. Тепер прасуй за методом Альфонса Ціттербаке!

Я запалив сірничок і підніс до праски-ракети. Спочатку праска засвистіла, тоді, мов кінь, вирвалася у мене з рук і з тріском та димом поскакала по фартусі.

— Тривога! — заволав я і сховався під кухонний стіл. Мама кинулася відчиняти вікна, а тато сміливо вскочив на кухню і спробував зупинити збожеволілу праску. Але вона прискала в його руках, наче зла кішка.

Коли дим розвіявся, я обізвався із своєї схованки:

— Було дуже гарно, правда ж? Тільки великуватий заряд. Якби два фейєрверки, тоді вийшло б чудово.

Не знаю чому, але на мене нагримали. Мама сказала, що вона страшенно злякалась. Як же вона злякається завтра, коли буде салют! Тато обпік собі руку і вважає, що я зовсім не розуміюся на техніці. І бригаді він завтра розповість про це, і мені слід бути уважнішим на уроках виробничого навчання...

А мені ж хотілося застосувати сучасну техніку! Електрична праска є у всіх, а праску-ракету має тільки родина Ціттербаке.

Я читав, що всім великим винахідникам спочатку було тяжко, і люди сміялися над ними. Отак і в мене. Та нічого. Коли за своє відкриття одержу Національну премію, тоді вони побачать...

Тато втішив маму:

— Нема лиха без добра. Тепер тобі доведеться одягти червоне плаття — воно мені дуже подобається. Але що це я кажу? Скільки пляшок шампанського треба для крюшону?

Внизу на мене вже чекають Бруно, Ервін і Петер. Треба йти пускати фейєрверки. їх у мене лишилося небагато, але що вдієш: витратив же для важливої справи.
* * *
Вже смеркло, коли хтось гукнув баском:

— Гей! Є хто на "острові любові" ?

— Ой, лишенько! — забідкалася пані Цвой. — Чому ж це "любові"?

— Він же так називається, цей острів, і ми не можемо змінити назву, — сказав я, а тоді крикнув:

— Так, тут нас двоє: Альфонс Ціттербаке і пані Цвой!

Пані Цвой занепокоїлась і шепнула мені на вухо:

— Це ж інспектор Шмідтке!

З очерету виринув важкий рибальський човен і пристав до берега.

— О! Пані Цвой? Добрий вечір! О! То з вами ще й приємний хлопчина?

Пані Цвой зовсім зніяковіла і сказала:

— Він мене врятував, коли перекинувся мій човен.

— Браво, хлопче, — похвалив мене інспектор Шмідтке. — А тепер, будь ласка, ваше посвідчення.

— Любий пане Пімідтке, — жалібно сказала пані Цвой. — Я його загубила, коли перекинувся човен.

Та інспектор Шмідтке був невблаганний:

— Це не допоможе. Три марки штрафу.

— У мене ж і грошей нема з собою!

— Тоді я повинен заявити у Спілку рибалок, — сказав інспектор Шмідтке. — А тепер сідайте у мій човен. Уже вечір, а ввечері ніхто не вудить.

Я зрадів, що мені більше не треба розповідати. Але пані Цвой ще завдала мені прикрощів. Ми сиділи в човні позад інспектора Шмідтке, і я їй шепнув:

— Я знаю, де стоять верші. Дозвольте, я завтра принесу вам лина. Це буде наша помста.

— Хлопче, — сердито відказала пані Цвой, — так не годиться. Невже ти збираєшся красти? Я в тобі розчарувалась.

Так гарно почався день, і так я добре тренувався, а от увечері знову прикрощі. До того ж я це тільки так сказав, щоб розважити пані Цвой. Насправді ж я навіть не знаю, де стоять ті верші.

Ну, гаразд, краще помовчу. Бо хто його знає, що зробить пані Цвой із тим, що я їй нарозповідав.


_____________________________________________________
ДЛЯ СЕРЕДНЬОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Гольц-Баумерт Герхард

АЛЬФОНС ЦИТТЕРБАКЕ

Повесть (на украинском языке)


Редактор О.М.Мокровольський

Художній редактор М.С.Пшінка

Технічні редактори М.К.Акопова, М.А.Палиш

Коректори Н.В.Трітиниченко, В.В.Богаєвський



_____________________________________________________

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка