Герхард гольц-баумерт


Як я жартував першого квітня



Сторінка2/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як я жартував першого квітня
Це було рано-вранці. Я вже одягся, коли до мене в кімнату ввійшов тато. Він завжди каже мені "до побачення", перш ніж іти на роботу.

— Альфонсе, — насупився тато, — яка дірка он у тебе в шкарпетці!

Я взагалі не терплю дірок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов ніякої дірки.

— Вище, — казав тато уже з порога, — і трохи ліворуч. Не бачиш такої великої дірки?

Я мало в'язи собі не скрутив, але дірки так і не знайшов.

— Перше квітня! — сказав тато, зареготав і пішов собі, тільки двері хряпнули.

З самого ранку отак попався! І я розсердився — вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось іншим, та й собі посміятися.

Коли я йшов до школи, кілька малюків гукнули мені навздогін:

— Он у тебе випала хустинка!

Я навіть не озирнувся, а тільки покрутив вказівним пальцем коло скроні та й подумав собі: "Думаєте, знайшли дурнішого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!"

Згодом, уже в школі, поліз я в кишеню по хустинку, хотів витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справді випала, коли я йшов до школи. Це знову зіпсувало мені настрій.

Тільки-но зайшов я до класу, як Ервін похвалився мені, що сьогодні буде контрольна робота з географії, і він, Ервін, страшенно боїться.

— Сьогодні? — здивовано перепитав я. Ервін заклопотано кивнув. Сьогодні контрольна з географії, а я й не знав про це! Швидко дістав я підручник і до дзвоника встиг дізнатися про багато що на світі. Звісно ж, ніякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервіна. Той вишкірився і самими губами сказав:

— Перше квітня...

Ніхто цього не почув, але я зрозумів добре. Тоді я теж спробував пожартувати. Пітові сказав, що у нього у шкарпетці дірка, але той навіть не поглянув на мене, тільки буркнув:

— Я вже це вшосте чую! Облиш!

Ервіну я сказав, що він загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишені, підніс мені до очей і сказав:

— Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географії, ти нізащо не зможеш. Заяложені у тебе жарти.

Я зрозумів, який це препоганий день, перше квітня. Більше я вже не намагався жартувати. А мені чого тільки не казали: двічі про порвані шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку і раз про дірку в костюмі! Пустунів я перепиняв одразу ж.

— На мені не поїдете, — казав я. — Облиште ці заяложені жарти.

Потроху першоквітневі жарти в класі вичерпалися. До кінця уроків усе йшло добре. Я був пильний, і більше ніхто мене не піддурив.

Вдома послала мене мама в льох по петрушку та іншу зелень на суп.

— А чому це зелень у льоху? — здивувався я.

— Там вона краще зберігається. Бо проростає, коли довго лежить на світлі, Альфі.

Я взяв великий ключ і пішов до льоху. Завжди я проливаю сто потів, поки відімкну цей замок. Ніякої зелені у льоху я не знайшов, тільки розсунув купу вугілля по всій долівці, та й повернувся геть чорний від вугільної пилюки.

— Вишукав скрізь, але зелені не знайшов, — сказав я мамі.

— Не може бути цього, — цілком серйозно почала мама, але не витримала і засміялась. — Та сьогодні ж перше квітня!

Вона сіла на кухонний стільчик.

— Зелень на суп у льоху... бо проростає... — сміялася вона і втирала сльози.

Я пішов у кімнату, сів за стіл і став міркувати. Мені хотілося вигадати якийсь неймовірний першоквітневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще сміялась мама, приказуючи :

— Зелень у льоху, зелень у льоху...

Я вирішив приголомшити батьків за вечерею.

Повернувся з роботи тато. Мама мерщій розповіла йому про мої пошуки зелені у льоху. Під час вечері я був німий. Тато дивувався.

— Що це ти. Альфонсе, повісив носа? — запитав він. — Тому, що не знайшов зелені у льоху?

Хотів я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав і мовчки заходився знову біля своєї тарілки.

— Певно, щось сталося, — сказав тато до мами.

— Неприємності в школі? — запитав він мене. Після вечері я завжди показую татові свої зошити і щоденник.

Мою мовчанку він пояснив, мабуть, тим, що в якомусь із моїх зошитів стоїть четвірка чи п'ятірка[*].

[* Німецькі оцінки "5" і "4" відповідають нашим "1" і "2".]

— Ну, розповідай, — підбадьорив мене тато.

Я ніби зовсім знітився і пробелькотів:

— Я... сьогодні... ти знаєш... ну... одержав зауваження.

Тато відкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школі! Завжди з поведінки у мене було "відмінно" і лише інколи "добре".

— То, кажеш, зауваження. А чому? — руба поставив питання тато.

— Я... я пропустив чотири уроки і вчителя назвав твердолобим.

Мама злякано відсунулась із своїм стільцем назад. Вона спочатку не повірила моїм словам.

— Ти прогуляв і свого вчителя... — затнулася вона, — свого вчителя назвав твердолобим?

Я втупився в тарілку і кивнув. Але цього мені було замало, і я додав:

— А ще я плювався в класі і тепер мені хоч тікай із школи.

Я ще не договорив до кінця, як тато грюкнув кулаком об стіл.

— Неймовірно! Ти поводишся у школі мов дикун!

Мама зблідла. Вона лише сказала:

— Що ти тільки собі думаєш?

Я вже хотів вигукнути:

"Та сьогодні ж перше квітня!" і "Гарно ж я вас піддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосілися на мене. Тато так стис мені руку, що аж заболіло. Я не міг виправдатися — вони жне давали мені й слова промовити.

— Може, завтра ти назвеш і мене твердолобим? — гнівно запитав тато і ще дужче стис мою руку.

— Марш спати! — наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнівається).

Мама виштовхнула мене в спальню і зачинила за мною двері. Тепер можна б і засміятись, адже я славно пожартував! Але мені було не до сміху. Засміюсь, а тато почує і подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класі плювався, а тепер і над ним сміюся!

Через хвилину я знову пішов до вітальні. Мені хотілося все пояснити.

— Я ж тільки...

Тато зразу ж перепинив мене:

— Не виправдовуйся, Альфонсе.

Мама теж додала:

— І взагалі, чому ти досі не роздягся? Тебе ж відправили спати!

Грюкнули двері, і мені довелося лягати спати. Потроху розлютився і я. Ну, коли так, то нічого вам не скажу!

Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дібрав. Лише почув, що мені треба дещо прикрутити гайки.

Спав я погано, а серед ночі й зовсім прокинувся. Приснилося мені, начебто я плювався в кімнаті, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та іншої зелені. Не спалося, і я став думати про свій першоквітневий жарт. Тоді тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку і пішов у вбиральню. Ввімкнув світло й написав великими літерами таку цидулку:

"Зауваження, яке я нібито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класі і прогуляв уроки, — вигадка. Все це першоквітневий жарт. Ваш Альфонс".

Я поклав записку біля дзеркала, де вранці голиться тато, і задоволений пішов спати. Вранці я не побачив тата. Він пішов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зі мною. Мама мовчки подала мені сніданок. Я міркував собі: чи вони образилися на мене за той першоквітневий жарт, чи вважають, що я справді одержав зауваження і своєю запискою хочу викрутитися.

Другого квітня вся наша сім'я була якась сердита. Певно, так буває завжди після справді вдалого першоквітневого жарту.



Мої пригоди на дорозі привидів
Якось до нашого міста приїхав мандрівний атракціон. Ми, хлопці, тільки й говорили, що про всілякі розваги, але мама не пускала мене туди.

— Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесі небезпечно, — сказала вона.

Я розумів, що найкраще піти з татом, але в нього саме було якесь засідання. Потай від мами тато дав мені марку[*].

[* Марка — німецька грошова одиниця і монета, дорівнює 100 пфенігам.]

— Тільки не кажи мамі, — шепнув він мені.

Коли я зібрався йти, мама поклала мені в кишеню ще п'ятдесят пфенігів.

Нас було четверо: Ервін, Петер, Бруно і я. Спочатку ми побігали між наметами і каруселями.

— Почнемо з чортового колеса, — запропонував Ервін. Мені не дуже хотілось, бо в мене легко паморочиться голова.

— Боїшся, Ціттербаке? — спитали хлопці.

Я вдав, наче нічого й не чув. Тоді ми пішли далі, до російських гірок.

— Давай! — гукнув Ервін. Якраз мимо прогримів візок, у ньому верещали дівчатка.

— Для мене це дорого, — сказав я. — Хіба ж можна брати з дітей по п'ятдесят пфенігів? Тоді у мене залишиться хіба що на яблуко та цукрову вату.

Ервін розсердився:

— Я так і знав, що ти не зважишся.

У Петера теж не було великої охоти. Він сказав, що й для нього це дорого.

Ми попрямували далі. Підійшли до "дороги привидів". Це був великий намет, над яким світився напис із електричних лампочок:

"Хто ще не навчивсь боятись — тут навчиться неодмінно! Навіть на найсильніших чоловіків "дорога привидів" Цезаря Штільмана наганяє жах, від якого течуть сльози і мороз проходить поза шкірою".

Я прочитав це вголос і відчув, ніби хтось провів холодною рукою у мене по спині.

Петер і Бруно зовсім принишкли, тільки Ервін буркнув щось.

У наметі були вхід і. вихід, а між ними лежали рейки, по яких мчали маленькі візки. Люди сідали, візок зривався з місця, клацали двері і... хтозна, що було далі. Через добру хвилину візок вилітав у інші двері. Але які... Жінки й дівчата ховалися за плечима чоловіків, а в чоловіків капелюхи були натягнені на лоба. Із гучномовця щось завивало і вищало.

Ми стояли перед наметом і мовчали.

Перший обізвався Ервін:

— Мені здається, що тридцять пфенігів за одне катання забагато.

— Що, боїшся? — запитав я, сподіваючись, що той скаже "так". Тоді ми пішли б далі, геть від цього намету привидів. Але Ервін і так був уже сердитий. Він крикнув мені:

— Сам ти боїшся!

— Я боягуз? — ображено перепитав я. — Мені б хотілось покататися "дорогою привидів", але ж ти не хочеш.

Відверто кажучи, не дуже мені й хотілося. Тато часто каже, що для справжнього Ціттербаке мені не вистачає мужності. Але щоб мене називали боягузом...

— Давай! — гукнув я. — Їдьмо!

— Гаразд, — понуро відповів Ервін і поліз до кишені по мідяки.

Ми підійшли до каси. Петер і Бруно не рушили з місця. Вони хотіли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:

— Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять ваші зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.

Від цих слів мені стало моторошно. Ми сіли у візок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тільки усмішки у нас вийшли якісь болісні. Візок рвонувся вперед, позад нас клацнули великі двері, і ми опинилися в пітьмі. Навкруги вило і ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося міцно триматись, щоб не вилетіти з візка. Раптом у нас втупились якісь палючі очі, і ми промчали під величезною совою. Потім грюкнули кілька дверей. Від страху я втяг голову в плечі. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара і посварилася на нас пальцем.

— Тікаймо! — заволав Ервін. — Швидше звідси!

Але як вийти із візка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжні пригоди ще тільки починалися! Чиїсь довгі тремтячі пальці вхопили нас за голови і обмацали наші обличчя.

— Пальці мертвяка! — закричав я і заплющив очі. Потім біля нас спалахнула блискавка і загримів грім. Коли ми розплющили очі, нас засліпило яскраве світло. Раптом ми побачили двох відьом, які танцювали навколо нашого візка. Але найгірше чекало нас попереду. Візок різко сповільнив рух, стало трохи видніше. Ми з Ервіном перезирнулись і вже хотіли полегшено зітхнути, коли зненацька щось помітили. В освітленій ніші стояв скелет і кивав нам. Тепер ми їхали ще повільніше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:

— Не можу більше!..

Ервін хотів мене затримати, але тут візок сіпнуло. Наступної миті я лежав на холодному піску і нічого не бачив. Тільки здаля долинав жалібний крик Ервіна:

— Допоможіть! Де ти, Ціттербаке?

В наметі привидів я лишився сам. Хутчій геть звідси! Я звівся на ноги. Мимо саме промчав інший візок, і жіночий голос сказав:

— Евальде, знову примара!

Це, мабуть, вона мала на увазі мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При світлі наступного візка я помітив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спіткнувся і впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тільки в голові у нього ще світилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пішов я далі, від лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав візок. Я й не помітив, як підійшов до примари і заплутався в її довгому білому вбранні.

— Клятий привид! — вигукнув я. — Тут усе з картону.

Саме проїздив візок із двома дівчатками.

— Воно живе, воно ворушиться! — запхикали вони і, гучно схлипуючи, знову зникли в пітьмі.

Я почвалав далі. Натрапив також на пальці мертвяка. Сміх та й годі! Просто зі стелі звисали вірьовки. Мабуть, усі ці страхи — чистісіньке ошуканство. Але я ніяк не міг виблукати надвір. Раптом мені спало на думку: вскочу у якийсь візок, коли він проїздитиме повз мене, і так виберуся з цієї дурної "дороги привидів". Біля скелета візки їхали повільніше, і я вирішив стрибати там. Після довгих пошуків я нарешті знайшов скелет і став чекати.

У першому візку для мене не було місця. В ньому цілувались юнак і дівчина.

— Гу-гу! Ви попали в пекло! — крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анітрохи не стурбувало ту пару. З наступним візком пощастило більше. Мої очі призвичаїлися до темряви, тож навіть у присмерку я побачив, що у візку сиділа одна жінка.

Коли я стрибнув у візок, то хотів сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цій "дорозі привидів". Але не встиг навіть слова мовити. Жінка зчинила такий галас, якого я ще ніколи в житті не чув. Раптом вона затихла і повалилася на мене. Я мало знову не випав із візка. Жінка була непритомна.

Коли далі дорогою траплялися нові страхіття, мені вже не було страшно. Закривавлена рука на столі і ноги повішеного, які звисали із стелі, зовсім не злякали мене.

— Все це картон, все підробка, — сердито приказував я.

Аж ось нарешті ми виїхали з пітьми. Спершу мене засліпило світло. Потім я помітив Петера і Бруно. Вони приголомшено витріщилися на мене. Кілька дівчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусідка важко дихала і плакала в хустинку. Я глянув на себе і побачив, що весь аж сірий від пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат білого покривала примари. Тільки тепер я помітив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зіскочив я з візка і кинувся навтіки. Лише встиг гукнути Бруно й Петерові:

— Тікаймо!

Хлопці побігли за мною, і ми сховалися в парку.

— А де Ервін? — перевівши подих, запитав я.

— Він вискочив із намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" — і зник.

Налякані словами Ервіна, хлопці збиралися покликати поліцію, аж тут і я з'явився.

— Що, натерпівся? — запитав Бруно і показав на підроблену кістку, яку я все ще тримав у руці.

— Та було, — буркнув я і шпурнув геть картонну руку і покривало примари. Петер і Бруно стали благати мене, щоб я ще розповів про свої пригоди на "дорозі привидів", але я тільки сказав:

— Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашніше, Ервін утік.

Вдома тато запитав:

— Ну, як воно було, Альфі?

— Ох! — зітхнув я. — Страшенна нудьга. Ти б тільки розсердився, коли б пішов.

— Принеси з льоху вугілля, — обізвалася мама. Мені не хотілось. Відверто кажучи, я боюсь ходити увечері до льоху. Тож я відмовлявся, аж поки тато пішов зі мною. Там, у льоху, стільки павутиння, певно, є й пацюки. І хто його знає, що там ще ховається.

Як я вдавав п'яного
Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзів, він запросив прийти після уроків на каву. Ми були самі в помешканні. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пісочний торт і повний кавник кави. Все було смачне.

Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в індіанців. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди він був простим індіанцем і звався Косий Вуж, а сьогодні ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном і одержав ім'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її мені як чаклунові доводилося весь час палити, не подобалась мені. Люльку Бруно взяв у свого батька, і була вона, звісно, без тютюну. Але й без тютюну мені стало погано від неї (виросту і то ніколи не торкнуся до люльки).

Потім ми гралися в піратів. Це теж надзвичайно цікаво. Канапа стала піратським кораблем, а килим — кораблем, на який напали пірати. Бруно, знову ж таки через свій день народження, був капітаном. На жаль, під час битви відламалася ніжка у канапі, і нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихід. Він узяв кілька книжок із батькової шафи і підклав їх замість відламаної ніжки. Канапа знову стояла міцно.

Ми не знали, в що грати далі.

— Придумав, — обізвався я. — Вгадайте, у що ще можна зіграти?

— В пожежників, — випалив Бруно.

Я тільки посміхнувся.

— В лікаря і хворих.

— В піжмурки.

— В залізницю.

— В прикордонників.

Ні, ніхто не вгадав.

— Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потім будемо наче п'яні.

Всі відразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дідусем Бруно і тому одержав капелюх і рукавиці.

Ервін став офіціантом, а ми всі — гостями за столом у ресторані.

— Офіціанте! — покликав я.

Але Ервін, що саме щось шукав на кухні, не обізвався.

Я гукнув знову:

— Офіціанте, книгу скарг!

Ервін негайно ж з'явився.

Через руку у нього був перекинутий рушник.

— Сьогодні у мого онука день народження, — повільно, басом почав я. — Будь ласка, принесіть нам п'ять чарок чогось міцненького.

Ервін щось записав на папірці і зник на кухні. Назад він повернувся із чарками на таці. В чарках була якась червона рідина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я і випили. Це було ситро.

Потім усі страшенно сміялись, бо воно справді схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервін хотів випити з нами, але ж офіціантові не можна. Тоді Бруно звелів:

— Хай Ервін наллє й собі чарку. Коли в ресторані святкується день народження, офіціант може теж випити.

Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:

— Тепер ми п'яні і можемо потанцювати.

Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кімнаті, під сорочку спереду запхнув подушку і попрохав:

— Ще... чарочку ви...на, офіціанте.

Надзвичайно цікава була гра.

Але мама Бруно думала інакше. Ми не чули, як вона зайшла до кімнати. І треба ж було мені заточитися і впасти просто їй під ноги!

— Що тут коїться? — голосно запитала вона.

Бруно підморгнув мені. Він хотів і далі продовжувати гру.

— Добрий день, матусю! — якось дивно сказав він. — Ви...но... таке смачне!

Тут я гукнув:

— Офіціанте! Ще ч...ар...очку!

Мама Бруно швидко підійшла до столу і побачила чарки.

— Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усі п'яні!

Ми засміялися — гра вийшла на славу.

— Де ви взяли вино? Хто вас підбурив?

Мама Бруно поодинці перетягла нас усіх на канапу.

— Мамо, — сміючись, почав Бруно, — хіба ти не бачиш, що все це жарти?

— Жарти? Ось я покажу вам жарти!

Вона була така серйозна і сердита, що ми перестали сміятись. Бруно намагався все пояснити.

— Мамо, я повинен тобі сказати... — але доказати не зміг.

— Бруно! Хто вас підбурив пити вино? Скажи мені правду!

Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро і що все це просто гра, але його мама тільки ще дужче розсердилася і закричала:

— Хто вас підбурив, скажи правду? Хто?!

Тоді Бруно показав на мене:

— Ціттербаке підбурив нас.

Вона кивнула, немов інакше і бути не могло.

— Ти ж на таке не здатний, Бруно.

Я почервонів, на лобі у мене виступив піт.

— Ти аж розчервонівся від вина, — зауважила мама Бруно.

— Та ми ж нічого поганого не зробили, — пробелькотів я.

— Що? Нічого поганого? Ось я відведу тебе додому і про все розповім твоїм батькам!

Що ми могли іще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батьків. Я тільки показав Бруно кулака і шепнув йому на вухо:

— Зрадник!

Коли я з мамою Бруно став на порозі, моя мама зблідла.

— Щось сталося? — схвильовано запитала вона. Я похитав головою.

— Можна, я вам розповім, пані Ціттербаке? — спитала мама Бруно.

Мене залишили в коридорі. Одначе я чув, як вони розмовляли в кімнаті.

— Приходжу додому... нічого не підозрюю, аж там цілковите безладдя... діти п'яні... ваш син підмовив... чарками вино.

Таке почув я крізь двері.

Потім покликали мене.

— Що ти накоїв, Альфонсе? — в розпачі запитала мама.

— Таж ніякого вина ми не пили!

Мама Бруно обурилася.

— Кажи правду! — крикнула вона.

— Ми... пили...

— А чому ж ти сказав, що ви не пили? — тихо запитала мама.

— Ні, ми не пили.

Я зовсім заплутався.

— Ми пили, — сказав я.

— Він навіть не розуміє, що говорить, пані Ціттербаке, — сказала мама Бруно і похитала головою.

Я не заперечував. Тепер мені було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось підмовив? Я відповів, що все зробив сам.

— Еге ж, мій Бруно на таке не здатний, — сказала насамкінець мама Бруно.

Тоді я спересердя крикнув, що Бруно боягуз і він намагається все звалити на когось іншого, хоча теж пив разом з усіма і так само спотикався.

Мама сіла, мов підкошена:

— Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.

Мені довелося негайно лягати в ліжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в ліжку через якісь кілька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу і нічого мені не казали.

Прийшов тато, і мама негайно розповіла йому про все. Він спочатку засміявся, але мама сказала, що все це небезпечно, і він одразу ж спохмурнів. Тато підійшов до мого ліжка і зажадав пояснень. Я розповів, як усе було насправді, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав і сміявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповів їй про все, і вона теж розсміялася. Мені дозволили встати і за вечерею дали чарочку ситра.

Тепер щоразу, коли зустрічаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумію, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, пані Еке.

Прикрощі через рукавичку із штучної козиної шкіри
Якось я знайшов на вулиці рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкіри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось із кишені. Поперед мене поспішала кудись жінка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

— Може... ви...

— Я не роздаю грошей. Не старцюй, — відрізала жінка і зиркнула на мене крізь свої блискучі окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зелені рукавички, кинувся далі. А та жінка гукнула мені навздогін:

— Нахабний хлопчисько!

Аж ось іде мені назустріч якась бабуся.

— Чи не ви, бува, загубили? — запитав я і показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

— Га? Кого набили? — перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тоді я гукнув дужче:

— Та ні! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

— Еге ж, — відказала бабуся, — бридка звичка.

Я закричав ще голосніше:

— Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

— Чого ти кричиш на стару жінку, йолопе? — гримнув якийсь перехожий і вхопив мене за комір.

— Та хіба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

— От нахаба! — розлютився перехожий.

І я хутенько накивав п'ятами.

Потім я звертався ще до багатьох людей. До залізничника, до молодої жінки, до мотоцикліста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив мені запотиличника, ще до якоїсь жінки і до якогось чоловіка. Чоловік був дуже люб'язний. Він пояснив, що рукавичка з козиної шкіри і зроблена зі смаком. А жінка була іншої думки. Мовляв, ця рукавичка — справжнісінький мотлох, бо пошита із штучної шкіри, і такої вона ніколи б не носила.

Цього було досить. Мені перехотілося бігати з рукавичкою із штучної козиної шкіри, питати всіх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я підфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу і лясь! — упала на брук. І лясь! — тут-таки одержав я звідкись ляпаса.

— Поганець! — просто над вухом крикнула якась жінка. — Моєю рукавичкою в футбол грає!

Довелося мені побігти і принести жінці рукавичку. Тоді жінка почала мене вичитувати. Все мені не запам'яталося, тільки дещо:

— Хіба так роблять, знайшовши рукавичку? Слід бути порядним. Не грати знахідкою в футбол, а віддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...

— М-е-е! — замекав я. Такого ще ніколи зі мною не було, бо я ввічливий з дорослими. Але зараз я міг собі таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була іншої думки. Мене покарали — заборонили на цілий день виходити з дому. Де ж справедливість?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка