Герхард гольц-баумерт


Як я вперше стрибнув головою вниз у воду



Сторінка3/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережність розповісти, що ще ні разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотів мати свідоцтво плавця і склав майже всі потрібні нормативи. Лишався тільки стрибок головою вниз, і я матиму свідоцтво.

— Навіть із однометрової висоти не насмілюєшся? — не вірив тато.

Із тону запитання я зрозумів, що він цього аж ніяк не схвалює.

— Та насмілююся, — випалив я, — тільки що з того, коли на тебе всі дивляться і ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всі сміються.

— Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмілюєшся, боїшся висоти.

— Свічкою плигаю ж, а от головою вниз...

Тато відмахнувся. Це означало, що я звичайнісінький боягуз і край.

— Отже, мій син Альфонс Ціттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скільки ж тобі років?

Я мовчав, адже він знає не гірше за мене, скільки мені років.

— Відповідай!

— Ну, десять, — сердито буркнув я. — Ти сам знаєш.

— В десять років я стрибав головою вниз із триметрової висоти!

В розмову встряла мама.

— Паулю, облиш хлопця, — сказала вона татові. — Хіба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе і без того дурного стрибка. Я теж не вмію стрибати головою вниз і взагалі боюся стрибати з вишки.

Я вдячно подивився на маму. Тато відсунув убік тарілку і дав волю своєму гніву.

— Від тебе й не вимагається, — сказав він мамі. — А для хлопця його віку боятися стрибнути головою вниз — це просто ганьба.

— Я не боюся, тільки ж усі сміються, коли стрибок не виходить, — пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося мені.

— Ти просто боїшся. Ти взагалі боягуз і край!

Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.

— Справжній мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс — боягуз, — сказав тато насамкінець, і мама пішла на кухню.

Ми помовчали добру хвилину.

Нарешті обізвався тато, і я зрозумів, що ми з ним домовимося:

— Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тільки соромишся, бо не опанував ще техніки.

Я задоволене кивнув. Так воно й було.

— Ось поглянь, як це робиться.

Тато відсунув стільця, скинув піджака і став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.

— Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз і падаєш. Повільно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тоді сильно відштовхнися і випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колінах, бо найчастіше роблять саме ці помилки.

Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав мені ще кілька порад. Наприклад, пальці ніг повинні міцно обхоплювати край дошки — це щоб можна було краще відштовхнутися. Так ми вправлялися цілу годину. Це було просто чудово. Тут, у кімнаті, я сам собі здавався одним із найкращих стрибунів у воду.

Наступного дня пішов я на безплатний пляж. Робив усе так, як під час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли мені починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? І я знову випростовувався.

Кілька менших хлопчаків звернули на мене увагу.

Вони загукали:

— Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.

Я кинувся до хлопчаків, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пішов додому, не зробивши жодного стрибка.

Може, тато уже й забув про ті стрибки. Я так сподівався на це. І справді, за весь вечір тато ні разу не запитав мене про мої успіхи після наших вправ коло килима.

Кілька наступних днів я не ходив купатися. Все міркував, чи взагалі потрібне мені те свідоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нічого й не вирішив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем — мою улюблену страву, і я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.

— Ну, як. Альфі, ти вже стрибав?

Я кивнув і напхав собі повен рот картоплі. Хоч відповідати не доведеться. Бо мамі дуже не подобається, коли розмовляють із повним ротом. Тато почекав і, коли я пережував ту картоплю, що мав у роті, запитав:

— Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?

Та в мене рот знову був повний. Я жував і жував.

— Ну то як? Виходить за нашим методом?

Я нічого не міг відповісти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кілька зерняток гірчиці застряло в зубах.

— Ти німий, чи що? — запитав тато, і на його чолі залягла зморшка.

— Ти ж бачиш, у хлопця повно в роті, — втрутилася мама.

Певно, вона помітила, що я в скрутному становищі й вирішила допомогти мені. Я тільки промимрив "угу".

— Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, — мабуть, знову не наважився стрибнути.

Я ще раз щось промимрив із повним ротом, але тато махнув рукою.

— Одинадцять років хлопцю, і він не може стрибнути вниз головою.

— Мені тільки десять, — заперечив я. Завжди, коли тато присікується до мене, то додає мені років.

— То незабаром буде одинадцять, і вже треба вміти стрибати вниз головою.

Тато поміркував трохи і сказав:

— Завтра неділя, тож ходімо разом на пляж. Повір мені, ти навчишся стрибати головою вниз.

Я здригнувся. Мама теж.

— Ти ж нічого йому не зроби, — попрохала мама.

А тато сказав:

— Тільки навчу його стрибати головою вниз і більше нічого.

Хоч би цієї неділі пішов дощ. Чи заради мене хай би сніг випав у липні. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось іншим. Та, на жаль, погода не зіпсувалася.

Тато був у чудовому настрої. Він голився і наспівував.

— Ну, Альфі, тепер ми побушуємо у воді.

Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвір, помахала нам рукою. Я помітив, що вона трохи потерпає за мене.

Дорогою тато жартував і розповідав паромникові, який віз нас через річку на пляж, що я нова олімпійська надія у стрибках із вишки, а він — мій тренер.

На пляжі спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем і на спині. Я не відставав від тата. Потім ми змагалися, хто далі пірне, і тут тато переміг, та ще й як! Він довго не виринав, і я вже злякався, чи він, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.

Весь цей час я пильнував, щоб ми не підпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надію, що тато забуде про ті кляті стрибки вниз головою.

— А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? — запитав тато, підморгнув і поплескав мене по спині. Поволі пішли ми до вишки.

Я виліз на вишку, пальцями ніг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зігнув ноги в колінах і відразу ж випростався.

— Так правильно, тату? — запитав я.

— Так, так, — сказав він. — А тепер треба стрибати.

— Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупі? Коли ж ноги розставлені, всі сміються, — так я намагався розмовами виграти час.

Тато наморщив чоло, але спокійно сказав:

— Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тоді й ти зумієш.

Тато став на моє місце, обхопив край дошки пальцями ніг, повільно нахилився... Чи то він надто повільно нахилявся, чи з якої іншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Він вирнув і, мабуть, помітив, що я сміюсь. Я вмить схаменувся і, коли тато знову виліз на вишку, хотів уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:

— Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобі ще раз.

Та й цього разу мені здалося, ніби ноги у тата не були притиснуті одна до одної і трохи зігнуті в колінах.

Я сказав йому це.

— Мели, мели — цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.

Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не міг, немов мене тримала рука чарівника. Я знову випростався.

— Ну, яка тепер у тебе відмовка? — сердито запитав тато.

— Та ніякої. Здається, там хтось пірнув саме — не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потім на мене.

— Тепер стрибай! — наказав він.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кісточки і підняв у повітря. У нього великі дужі руки.

— Ні... — тільки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, і я плюснувся у воду. А що я не випростався в польоті, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловік. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бік.

Потираючи живіт, я швидко ліз драбиною на вишку і чув позаду могутнє сопіння. Той чоловік, якого я ненароком штовхнув, був обурений і гнався за мною. Я сховався за тата.

— Ах ти ж, телепню! Я тобі дам.

— Спокійно, ніхто тут нікому не дасть.

— Слухайте, — почав той чоловік. Тепер я помітив, який він гладкий. — Хіба ви не бачили, як цей хлопець топтався по мені?

— Такий малий хлопець? Не смішіть, — цілком правильно заперечив тато.

— Ах так? — не вгамовувався гладкий чоловік. — Не втручайтесь у чужі справи!

— Ні, це моя справа, — відказав тато. І я так вважав. Зрештою, це ж він мене кинув.

Гладкий чоловік хотів обійти тата. Мабуть, щоб надавати мені. Тато заступив йому дорогу. При цьому він відтіснив мене до краю дошки, не помітивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то відштовхнувся.

Важко повірити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, ніби шовк, облягла тіло. Я розплющив очі й зрадів: яке все зелене і мчить мимо! "Отже, все так просто", — подумав я і мерщій виринув на поверхню. Тато і той гладкий чоловік все ще сперечалися.

— Добрий мені батько — власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

— В мої родинні справи ніхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

— Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... — почув я, протискуючись між ними, і знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода — стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато і той чоловік саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в поліцію через мене? Пішов за ними назирці. До моїх вух долинули татові слова:

— Важко повірити, що ти — той самий Альфред. Просто неймовірно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловік називав тата Паулем, — таке дозволяла собі тільки мама. Я вже нічого не розумів. Обидва сіли за стіл у прибережному ресторані, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в голові. Тоді пішов по тата. Він усе ще сидів із тим чоловіком за столом. Обидва пили вино.

— Дай панові руку, — сказав тато.

Гладкий чоловік щиро усміхнувся і показав на свій правий бік.

— Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

— Але ж ти сам мене... — почав я.

Але той чоловік тільки засміявся і сказав:

— Забудьмо все.

Гладкий чоловік, якого я торпедував, виявився татовим шкільним товаришем. Колись вони сиділи за однією партою, а після школи не бачилися тридцять років.

— Який ти став гладкий, Альфреде! — сказав тато сміючись.

А той показав на татову голову:

— А де твої кучері, Паулю?

Я розсердився — тато ж ніколи не був кучерявий.

Потім усі разом пішли до вишки. Тато і його шкільний товариш хотіли показати мені, як слід стрибати вниз головою. Я вибіг наперед, стрімголов шугнув униз і, не здійнявши бризок, пірнув у воду.

— Божевільний! — вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татів шкільний товариш тільки схвально кивнув головою.

Аж увечері прийшли ми додому. — Паулю, ти пив пиво? — здивувалася мама. — Сподіваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засміялись. Тато розповів про свого товариша Альфреда, якого він зустрів на пляжі. Але не сказав, як це трапилось і що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тільки за вечерею, коли мама помітила мої червоні очі, я похвалився:

— Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато підтвердив:

— Ось бачиш, Луїзо: пішов батько, показав, і тепер хлопець уміє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

— Коли ж ти перший раз стрибнув як слід? — підозріливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татові було б неприємно, якби я розповів мамі про всі наші пригоди на пляжі. Хай це буде таємниця між нами, чоловіками.



Що сталося після того, як я вранці побачив павука
Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пізніше, ніж звичайно. Раптом я помітив павука — він біг по ковдрі. Я натяг сорочку на голову і гукнув:

— Мамо, мерщій іди сюди з віником! Тут павук! Вимети, мамо!

Я знаю, що мама не терпить павуків і завжди воює з ними. З кухні долинув мамин голос:

— Ото лихо! Побачиш уранці павука — бути прикрощам!

Вона тут таки прибігла з віником у руці й вимела павука геть.

Я швидко одягся і вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! — перервався шнурок. На одній нозі я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла мені нового шнурка і сказала:

— Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли пані Еке зробила мені в класі зауваження, що я запізнився (звідки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука і вирішив сьогодні пильнувати як ніколи. Згодом пані Еке викликала мене до дошки — розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", — розлютився я.

А що я ніяк не міг викинути з голови того павука, то весь час затинався, відповідаючи на питання, і одержав слабеньку "трієчку" та ще одне зауваження від учительки. Але це було ще не все. На уроці німецької мови нам повернули вчорашній диктант. У мене знову була слабенька "трійка", бо я забув поставити три коми і в двох словах пропустив по літері.

На уроці фізкультури у мене не вийшла вправа на турніку.

— Клятий павук! — сердито пробурмотів я, викинув ноги вперед і напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Наші спортсмени сміялися наді мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. І, як на те, на уроці праці я врізав собі пальця.

Як же я зрадів, коли скінчились уроки! Так зрадів, що навіть забув сказати "до побачення" пані Еке, коли ми йшли додому.

— Ціттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" і навіть шапки не скидаєш.

— Старий отруйний павук, — буркнув я.

— Ти щось сказав? — сердито запитала вчителька.

Я почервонів. Звісно ж, я мав на увазі не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить мені самі невдачі.

— Ні, ні, — пролепетав я, — просто я вас не помітив. Будь ласка, вибачте.

І я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу — певно, Ервін підклав. Він мастак на такі речі.

Я вирішив сьогодні не виходити з дому, щоб не дати павукові нагоди ще якось дозолити мені. Однак мама послала мене в магазин, і я загубив дрібні гроші — 34 пфеніги. А коли повернувся, мама почала вичитувати мені:

— Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який виріс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

— До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...

Та мама й знати нічого не хотіла:

— Ти просто неуважний, і павук тут зовсім не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двір погуляти, бо дома ж самі прикрощі. Хлопці з нашої вулиці грали в футбол із командою із сусідньої вулиці. Ми програли з рахунком 18:7. Всі казали, що найслабшими гравцями були воротар і я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. І як тільки він міг принести мені стільки невдач за один день! І я сказав товаришам по команді:

— Сьогодні вранці я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопці не зрозуміли мене, вилучили з нападу, і я пішов геть.

Увечері тато помітив, що у мене поганий настрій, і запитав:

— Що скоїлось, Альфонсе? Неприємності у школі?

Я кивнув:

— Так, неприємності.

І я розповів про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотів нічого й чути:

— Ти погано підготувався і був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турніку у мене теж ніколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втішило мене, але я залишився при своїй думці: все було через того павука.

Тато розсердився:

— Невже, Альфонсе, ти серйозно віриш у ці дурниці?

А потім звернувся до мами:

— Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук — то не дурниці.

Тато сказав, все це дурні забобони. Він так розхвилювався, що перекинув солянку.

— Тепер напевно будуть неприємності, — тихо мовила мама.

— Оце ж вони й є, — відказав тато.

Я кивнув:

— Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сіль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собі сидів і думав, що й вечір не минув без прикрощів. Розмова так і не відновилася. Тато читав газету і час од часу бурчав:

— Більше б сидів над домашніми завданнями... павук вранці... березової каші дати б...

Мама мовчки лагодила татові й мої шкарпетки. А я сидів і в альбомі малював страшних, неймовірно великих. павуків із трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.

Ми з мамою таки маємо рацію — павуки і розсипана сіль приносять неприємності й невдачі. Ось ми зараз мовчимо і всі сердиті — хіба це не доказ?

Тільки тато думає інакше.

Чому я завжди попадаю в халепу?
Всі кажуть: я винний, а я зовсім не винний. Що мені робити? Я ж справді не винний! Останнім часом у мене самі невдачі. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гірціг його прізвище. Дуже симпатична людина. Коли він зайшов до класу, я подумав собі: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал і сказав:

— Давайте знайомитись. Почнемо з кінця — так буде цікавіше. Хто Альфонс Ціттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав і не відповів. Я ж останній за алфавітом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав і сказав:

— Отже, першого нема.

Всі у класі скалили зуби. Мені стало жарко, на лобі виступив піт, але я так і не наважився встати. Бо тоді пан Гірціг сказав би:

— Ціттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналі, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцікавився після уроку:

— Ціттербаке, чому ти не обізвався? Чому ти викидаєш такі коники?

Я сказав:

— Просто не насмілився.

Наступного дня пан Гірціг запитав:

— А сьогодні Альфонс Ціттербаке є?

Я зніяковіло відповів:

— Тут!


Наш новий учитель не помітив, що вчора я теж був. Він ще не знав усіх в обличчя.

— А де ти був учора? — приязно запитав він.

Заїкаючись, я почав:

— Я...


Знову на лобі у мене виступив піт і, певно, я ще й почервонів.

Вчитель насупився:

— Ну, Ціттербаке, що сталося?

Я, нарешті, признався, бо перед цим добре все обдумав:

— Я був тут, пане Гірціг.

Вчителеве обличчя спохмурніло.

— Слухай, таких витівок у нашій школі не повинно бути. Вчитель — твій друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка від батьків?

— Нема, — відповів я. — Та й навіщо вона?

— Отже, прогуляв урок, — зробив висновок учитель. — Хочу сказати, що я в тобі розчарований.

Після занять він дав мені записку для мами. Я можу тільки здогадуватися, що в ній було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стіл. Мама прочитала і, мов підкошена, опустилася на стілець. Вона тільки сказала:

— Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

— Я не... — почав я знову, але чомусь не закінчив.

А мама сказала:

— Хлопче, будь правдивий. — І поклала мені на плечі руки. — Ти дуже м'який. Альфонсе, — продовжувала вона. — Спробуй стати справжнім мужчиною. Інколи ти буваєш занадто боязкий, і це тобі шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

— Альфонсе, піди краще купи щось. Набридло мені дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хліба і гірчиці. Я взяв кошик і пішов.

В магазині було людей — ніде яблуку впасти. Я ніяк не міг знайти кінця черги і крутився поміж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарешті знайшов кінець черги і перелічив свої гроші, то побачив, що не вистачає однієї марки. Я злякано обернувся і помітив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме підіймав із підлоги марку. Я глянув йому просто в вічі, а він кивнув і сказав:

— Тільки що впустив.

Я вийшов із черги, став у кутку і почав спостерігати за тим хлопцем. Він купив цукерок.

Продавщиця помітила мене, бо я все крутився у неї на очах, і раптом голосно сказала:

— Хлопче, щось ти довго крутишся біля вітрини з цукерками. Нічого не купуєш, а тільки шастаєш по магазину!

Всі подивились на мене й загомоніли, а дехто сказав:

— Так, так!

Я почервонів. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив із магазину і сховався за колонкою для афіш.

Той хлопець теж вийшов надвір. Він спокійнісінько ласував цукерками. Я пішов за ним назирці. Ось він зайшов у високий будинок і грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить і пішов до того будинку. Відчинив двері й налетів на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

— Ну, хлопчиську, — сказав він сердито, — нарешті я тебе здибав!

— У чому справа? — спитав я запинаючись.

— Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобі у мене виступив піт, і я відчув, що червонію. Я мовчав і тільки кусав собі губи.

Чолов'яга струсонув мене:

— Востаннє кажу тобі: зачиняй двері як слід! У цьому будинку живуть люди, які працюють вночі, а вдень хочуть спати. Розумієш?

Я кивнув.

— Тепер ще раз зачини двері, але тихенько, — сказав чолов'яга.

Я мусив ще і ще раз тихенько зачинити двері.

— От тепер ти зрозумів! — сказав, він і відпустив мене.

Ледве я переступив поріг, мама запитала:

— Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи мені.

Я тільки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я міг сказати?

— Надалі я буду ходити сама до магазину, — сказала мама.

Я промовчав, а потім вибіг надвір. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогодні піонерські збори! Щодуху помчав до школи. Справді, збори вже почалися. Я став під дверима і почув голоси. Ввійти чи ні? Одному стати перед усіма і пояснити, чому запізнився. Але ж я напевне заплутаюсь і знову всі подумають погано про мене.

Я взявся за ручку дверей і не знав, що робити далі. Раптом двері розчинилися — переді мною стояв Петер, голова ради загону. Петер і весь загін дивилися на мене.

— Він підслуховував, — сказав Петер. — Я ж казав, що хтось є під дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.

Я відчув, що червонію.

— Та я...

— Так, — сказав Петер, — ти надто боязкий, щоб увійти і вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?

Отак і виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хіба це справедливо?



Як я впіймав коропа Юмбо та наловив усякої іншої риби
По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою він ніколи не бере. Коли я його прошу, він каже:

— Ні, Альфі, не можна. В човні ти не всидиш спокійно, розженеш мені всю рибу і сам нічого не впіймаєш.

Днями я написав на "відмінно" контрольну з арифметики, і тато пообіцяв мені:

— Наступної неділі візьму тебе з собою на рибалку.

Ми вирушили з дому в суботу надвечір і переночували в готелі.

— Нам треба встати о пів на четверту. Отже, негайно лягай спати, — наказав тато.

Так рано мені ще ніколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворі було зовсім темно. Я довго сіпав .тата, поки розбудив його. Він увімкнув світло і поглянув на годинника.

— Повернися на другий бік і не здумай ще раз будити мене, — сердито сказав тато.

Годинник показував чверть на першу.

Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увімкнув світло і подивився на годинника: була друга година.

— Хай йому грець, — позіхаючи, пробурчав тато. — Ти спатимеш нарешті?

Я ліг і став міркувати, чи не краще мені взагалі більше не спати до пів на четверту. Але так не вийшло. Коли задрімав, мені приснилося, що я впіймав на вудку золоту рибку і вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообіцяла завжди допомагати мені з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свій човен, і сон минув, бо я впав з ліжка.

Тато дуже злякався і вилаяв мене.

Мені здалося, він навіть тихо сказав:

— Для чого тільки я взяв із собою цього телепня?

Була без п'яти хвилин третя.

Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пів на п'яту.

— Проспали! — крикнув тато. — Це ти винний. Крутився цілу ніч, а тепер вугри вже пройшли.

Ми примчали до човна і попливли. Як це було чудово! Над водою висіла величезна сіра завіса туману, а в лісі кричала іволга. Я спробував заспівати іволгою.

— Тихіше поводься в човні! — гримнув тато. — Попереджую востаннє, а то прожену.

Невже він мене викине в озеро?

Тато веслував обережно. Ми прибули на місце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав мені маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка і показав, як підсікати, коли клює, і як витягати рибу. Собі він узяв довгу вудку і закинув далеко.

Ми стали чекати. Сиділи довгенько. Раптом мій поплавець смикнуло.

— У мене клює! — крикнув я.

— Тс-с-с-! — зашипів тато. — Тягни!

Я підсік. У воді щось стрепенулося. Потім над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зігнулося. Я розгубився.

— Тягни! — гукнув тато.

Я тяг репетуючи:

— Щука! Ура! У мене щука!

Тато гримнув:

— Тихіше поводься у човні!

Я витяг рибину. Вона впала татові просто на штани й забруднила їх.

— Це лин. Добрих півфунта буде, — сказав тато і насупився.

Знаю, він не дуже зрадів, що я перший упіймав рибину. Тато знову наживив мені черв'яка. Я закинув і знов у мене клюнуло. Цього разу підсік добре. На жаль, рибка була маленька — окунь.

— Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, — буркнув тато.

Його поплавець спокійнісінько плавав на воді.

Згодом у мене знову клюнуло. Я підсік, та, мабуть, зарані. Порожній гачок вискочив із води, пролетів повз татове вухо і вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканині він засів так міцно, що витягти його ми не змогли. Врешті-решт, нам довелося перерізати волосінь ножем. Гачок залишився в куртці назавжди.

Ледве встиг я закинути новий гачок із наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, і на гачку затріпотіла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татові свої три рибини і сказав:

— Правда, чудово?

Тато ледь кивнув. Він пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й півгодини, як я впіймав ще маленького окунця, дві плітки і лина. А тато не зловив нічого. Він все частіше витягав свою вудку і уважно оглядав, ніби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарешті, клюнуло і в нього.

— Підсікай! — крикнув я.

— Ні, — заперечив тато. — Я дам їй краще вхопитись. Тоді буде певніше.

— Зірветься! — не вгамовувався я. — Підсікай!

Тато смикнув, але вудлище не зігнулось. Рибина, завдовжки з палець, затріпотіла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу після цього я впіймав ще рибину, втричі більшу за татову. Я хотів знову закинути вудку, і тато теж розмахнувся. Волосіні заплуталися. Півгодини морочилися ми з ними, перш ніж знову змогли закинути.

Тато гнівався:

— Краще б ти залишився вдома!

А я казав:

— Але ж до мене йде найкраща риба!

І тато замовкав.

Потім я ще впіймав окуня і дві плітки, а тато знову нічого.

— Ану, давай поміняємося місцями. Переходь! — запропонував він. Мені не хотілося.

— Ти мені тільки рибу розженеш, — пробурчав я, але послухався.

Коли ми мінялися місцями, я підсковзнувся. Човен сильно захитався, і я випустив з рук вудку, її вмить однесло течією геть. Татові довелося відв'язати човна, щоб дістати мою вудку. Він знову дуже розсердився, але сказав тільки:

— Рибалці край. Ми розігнали всю рибу.

Тоді ми попливли в очерети і знову закинули вудки. Тато попрохав мене:

— Поглядай на мою вудку, а я налаштую спінінг.

Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу мені прийшов тато з підсакою. Витягли ми коропа — фунтів зо два було в ньому, не менше.

— Це я впіймав, — кажу татові.

А він не погоджується:

— Але ж моя вудка!

Справді, чий же це короп? Чи мій, бо я його впіймав, чи татів, адже на його вудку? Ми так і не дійшли згоди. Посиділи ще трохи, але більше нічого не ловилося. Стало жарко. Знічев'я вирішив я дати своїм рибинам імена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня — Максом, а пліток — Анною і Петрою. А тато тим часом змотав вудки і запропонував :

— Ану, берись за весла. Тільки веслуй поволі. Сподіваюся, впораєшся. А я закидатиму спінінг — може, впіймаю щуку.

Він узяв маленьку вудочку з котушкою і причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смішна наживка!

— Це ж як? — поцікавився я. — Зовсім без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?

Тато взявся за голову.

— Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.

Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та ніщо не чіплялось. Раптом тато крикнув:

— Альфонсе, зупинимось тут.

Але човен плив собі далі — я ніяк не міг його зупинити. Тато стояв на кормі. Вудлище нап'ялося, ніби лук.

— Назад! — крикнув він. — Ти ж порвеш мені всі снасті.

Але як подати назад, я не знав і геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки і попливло. Я нахилився, щоб дістати його, і впустив друге весло. Волосінь у татової вудки перервалась, і наш човен загойдався на хвилях.

— Що робити? — спитав я тата. — У нас тепер нема жодного весла!

Тато тільки сумно кивнув. Чим же веслувати?

— Може, руками? — запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повільно. Тато мовчав. Я хотів був утішити його:

— Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навіть не поглянув на мене.

Тільки десь о другій годині нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, і він дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна і пішли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обійти майже все озеро. Проблукали три години. Нарешті наша згуба знайшлася на другому боці озера в очереті.

Я роззувся, скинув шкарпетки і побрів у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я — інше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад ішли швидше. Дорогою я склав і тут-таки проспівав пісеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

І спритно підсікаю

Пліток та окунів,

Линів та коропів.

Рибинка є і в тата,

Що я поміг піймати.

— Припини свою дурну пісню! — гримнув на мене тато.

І чого моя пісенька йому не сподобалася?

— Тут же нема риби, щоб я її наполохав, — відказав я.

Далі я зробив цікаве відкриття. Наче якийсь кумедний сірий дзвоник приліпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зогляділись, як навколо нас загуло. Звідки мені було знати, що то осине гніздо? Тато став відмахуватися на всі боки веслом, але це не допомогло. Тоді я кинувся навтікача, тато за мною.

Ми ще легко відбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татові дісталось у праву щоку. Відразу ж після цієї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожній зупинці ми вискакували з поїзда і бігали примочувати вжалені місця.

Додому прибули не пізно. Мама дуже зраділа.

— Коли тато їздить сам, він ніколи не повертається так рано, — сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню і переможно висипав рибу.

— Що ти на це скажеш? — спитав я маму, піднявши коропа Юмбо.

— Чудово! — захоплено сказала мама. — Пощастило ж татові!

— Та це я все сам наловив, — заперечив я.

Тато тільки махнув рукою і ліг на канапу. Мамі довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

— Наступної неділі знову поїдете на рибалку? — поцікавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

— Ви ж стільки наловили цього разу! — не розуміла мама.

— Не в тому справа, — якось невиразно пробурмотів тато і затулився газетою.

Наспівуючи свою пісеньку, я пошкутильгав надвір, щоб розповісти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонеділі. Це ж так чудово — ходити на рибалку!




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка