Герхард гольц-баумерт


Як ми з Великою Змією звалили тацю з пирогом



Сторінка4/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як ми з Великою Змією звалили тацю з пирогом
Скільки всього доводиться мені терпіти! Але найгірше для мене — це ходити в гості. Мені стає погано, вже коли мама каже:

— Не плануйте нічого на неділю. Поїдемо до тітки Анни.

Тітка Анна хороша — для мене у неї завжди є цукерки. Але всі приготування — вони просто жахливі. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас із татом, як слід поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листівку. Він зрадів і загукав до мене:

— Альфонсе, мій шкільний товариш запрошує нас до себе в гості на цю неділю. Ти ж його знаєш — ми з ним зустрілись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звісно ж, я пам'ятав його. Однак мені не дуже хотілося йти до нього в гості, бо я передчував, що від цього походу будуть самі прикрощі.

Настала неділя. Мама одягла мене в синій матроський костюм. Не люблю я такого вбрання — на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, і пильнувати, щоб ніде на костюмі не з'явилася пляма — привід мамі посварити мене. До костюма та ще білі гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як ті гольфи вже чорні, і знову мама сердиться.

— Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? — запитала мама.

— Ну, вітаюся, — здивовано відповів я.

— Ні, ти чекаєш, поки дорослі подадуть тобі руку, і лише тоді кажеш: "Добрий день". А взагалі, ти не повинен говорити, коли говорять дорослі.

Я кивнув і подумав: почалися готування.

Мама запитувала далі:

— А що після того, як привітаєшся?

— Ну, тоді сяду і буду їсти.

А то ж як іще?

— Зовсім не те, — заперечила мама. — Даси дядькові Альфреду руку й низько вклонишся.

— Не буду кланятись, — відказав я.

— Хлопець має рацію, — втрутився тато, що вже добрих півгодини морочився з краваткою — у нього ніяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собі отаке на шию!..

— Ось ти не носиш краватки, а сьогодні вдягаєш, бо ми йдемо в гості, — сказала мама. — І Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гості, їй не можна перечити, бо вона відразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не зміг навіть у вікно виглянути, бо мама безугавно повчала:

— Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собі найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

— Поганого шматка я теж не їстиму.

І так усю дорогу.

Татів шкільний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослі віталися довго. Тато відрекомендував маму, дядько Альфред — свою дружину. Тоді настала моя черга. Дорослі знайомилися і весь час приказували:

— Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...

Я міркував, чи й мені треба щось сказати. Мені хотілося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирішив промовчати. Дядько Альфред потис мені руку.

— Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, і забув про уклін. Як подивилася на мене мама! Уклін дружині дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помітив, що тут є ще й дівчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Ільза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотіла мама, я зробив низький уклін. Однак я не помітив, що при цьому Ільза ледь-ледь присіла. В той час, коли я нахиляв голову, Ільза саме випростувалася. І ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Ільза заплакала. Моя мама геть знітилася. Мої та Ільзині батьки стали взаємно вибачатися. Ніхто на нас не дивився, тож Ільза показала мені язик, а я їй — кулак.

Потім ми зайшли до кімнати. На столі було повно всякої всячини, але я відразу ж прикипів поглядом до чудового пирога. Я не витримав і прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всі посідали. Я зрадів, що не було ніяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою і відкусив стільки, що не міг і язиком повернути. Раптом я відчув, що хтось наступив мені на ногу. "Еге, ця дурна Ільза тепер хоче мені віддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподіванки.

І знову хтось штовхнув мене. Я зовсім розлютився.

— Хто тут штовхається ногами? — голосно запитав я і подивився на Ільзу.

Мама поклала мені на плече руку і я зрозумів, що хто-хто, а вона мої слова почула.

— Бери пиріг ложкою, — зашипіла мама.

— Та їх же тут нема, а тільки виделки, — теж пошепки відказав я.

Тоді мама тихенько пояснила:

— Та це ж і є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув і почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помітив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помітивши це, дядько Альфред сказав:

— Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то ніколи не виростеш.

— Красно дякую. Я наївся, — відповів я і скоса глянув на пиріг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

— Та візьми ще шматочок, візьми!

Я тільки похитав головою.

— Не манірся, — додав тато і відразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я більше нічого не їв. Після кави нам з Ільзою довелося вийти з кімнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дізнався, що вона чудово вміє гратися в піжмурки. А коли я довідався, що їхній загін любить бавитися в індіанців, що там Ільза — дружина ватажка і звати її Велика Змія, вона мені сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животі.

— Страшенно голодний, — пробурчав я.

Велика Змія теж хотіла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гості. Але Ільза знайшла вихід із становища.

— В комірчині є таця з пирогом, — згадала вона. — Ми проберемось туди і візьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гість не сміє заходити в чужу комірчину. Та Велика Змія нагадала, що ми індіанці, а індіанцям усе дозволяється. До того ж ми голодні. Ми зайшли до кімнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присіла. Дорослі приємно здивувалися, що ми добре затямили їхні настанови.

Потім ми прокралися на кухню. Велика Змія тихо відчинила комірчину. Пиріг був високо вгорі. Ми принесли стільця. Поліз я, бо був вищий на зріст.

— Нам ще потрібні виделки, — нагадав я. Гості ж не повинні забувати про такі речі.

Велика Змія показала мені язик:

— Нащо ті дурні виделки? Обійдемось і без них.

Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потім я поліз іще. Цього разу у мене вийшло не зовсім як слід. Тільки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумів підхопити, а другий упав Великій Змії на праве плече, крихти посипалися їй за комір. Та найгірше було те, що, впавши, таця страшенно загриміла. З переляку ми так і вклякли на місці. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були наші мами.

— Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? — сердито запитала моя мама.

Я стояв на стільці й лепетав:

— Я дуже хотів їсти, і Велика Змія теж, тоді ми...

— Як ти називаєш Ільзу? — крикнула мама. — Негайно вибачся перед нею!

— Але ж її звати Велика Змія.

— Цить! Ти невихований хлопець! — гримнула мама. У Великої Змії, чи то пак Ільзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помічала. На неї напосілася її мама:

— Що тільки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!

Ільзу повели у ванну.

На щастя, тато з дядьком Альфредом пішли собі, сміючись, у кімнату.

Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:

— Нічого ти не затямив із того, що я тобі говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тільки; мій син Альфонс вривається в чужу комірчину, краде пиріг, хоч він його тільки що їв, та ще й називав милу Ільзу змією!

Решту вечора просиділи ми з Ільзою поруч своїх мам, прямі, мов жердини. Тільки позирали одне на одного, але й слова не сказали.

Дорогою додому мама зауважила, що мої білі гольфи стали брудні. Ми ж гралися в піжмурки! Мама лише застогнала і сказала:

— Що воно з тебе буде?

Я вирішив надалі щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гості.

Як я міняв свого складаного ножика
Тато подарував мені складаного ножика. З двома лезами і з напилочком для нігтів.

Чудовий ножик! Він так мені сподобався, що за вечерею я почав нарізати ним хліб. Мамі це не сподобалося, і ножика довелося заховати.

Через три-чотири тижні по тому хлопці з нашого класу вигадали нову гру: прищіпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищіпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як і в справжньому футболі.

Мені теж дуже хотілося мати такий футбол, і я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься "Лок-Ціттербаке". Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищіпок.

Що я мав робити? Мені спало на думку поміняти ножика на прищіпки. Дуже шкода було віддавати його, але ж мені не дозволяли різати ним хліб і так хотілося мати прищіпки, тож я і помінявся. Ервін із нашого класу погодився на це. Він оглянув мого ножика з усіх боків, випробував на шматку газетного паперу, чи гострі леза, і на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищіпковий футбол, а він мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лігу, взяв також участь у міжнародних змаганнях і без шахрайства здобув перемогу. Мій найкращий матч був: "Лок-Ціттербаке" проти збірної Туреччини. "Лок-Ціттербаке" виграла з рахунком 23:4.

Якось я запропонував у нашому класі влаштувати турнір з прищіпкового футболу. Всі подивилися на мене, мов на дивака.

— Хіба ти граєш у цей футбол, Альфонсіусе?

— Звичайно!

Вони засміялися і сказали:

— Прищіпки — це не сучасно. Тепер ми влучаємо із рогаток в ціль.

Я пішов подивитись, як вони це роблять.

На гілці дерева в міському парку хлопці повісили мішень із тонкого паперу. Вони понамальовували на тій мішені різних звірів і з відстані десяти кроків стріляли в них з рогаток. Ох, які то були чудові рогатки! Деякі дерев'яні, та найкращі — з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камінець, — шкіряний кружок!

Ось свиснув камінець, і там, де був намальований крокодил, вмить стала дірка.

Звісна річ, у мене теж мала бути рогатка і обов'язково металева. Я кинувся в льох — шукати стару парасольку. Із ребер від парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець із паралельного класу запропонував мені обмін. Я дав йому свій прищіпковий футбол і зіпсовану автомашину, а він мені — рогатку.

Це була добряча рогатка із ребер від парасольки. Дома я негайно заходився стріляти в двері — хотів випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала мені облуплену фарбу, і мені довелося полишити поле бою.

Через якийсь час я досить вправно стріляв з рогатки. Але через кілька тижнів рогатка мені обридла. Тепер я хотів навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирішивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенісними м'ячиками. Жонглер міг легко впоратися з шістьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тільки одного м'ячика. Гроші на нові м'ячики у мене, звісна річ, були, але вони лежали в скарбничці, тож я вирішив знову мінятися. На щастя, в четвертому класі саме ввійшла в моду стрільба з рогатки. Свою рогатку разом із колекцією щонайменше п'ятдесяти камінців я поміняв на тенісного м'ячика. Третього м'ячика я виміняв за магніт і кілька камінців із своїх запасів.

Тренувався знову в кімнаті. Та коли якось м'ячик упав на клітку Чистуна і мій папуга, мов божевільний, заметався, застрибав, аж пір'я полетіло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався і перейшов у двір.

Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тоді я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всі три м'ячики падали мені на голову.

— Терпіння, терпіння!

Ці слова нашого вчителя фізкультури пана Фількендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетів у вікно бельетажа. З вікна визирнула якась жінка і, перш ніж віддати м'ячика, прочитала мені довгеньку нотацію. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.

Із парку мене прогнав сторож, — йому не сподобалося те, що я топтався по траві, коли туди падали м'ячики.

Скрізь, де тільки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтіли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б піти в цирк до жонглера і попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то відразу ж побіг туди, але тільки-но повернув за ріг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я підфутболив м'ячика ногою. Він залетів аж на дах якогось сарая і зник. Я хотів дістати м'ячика і відчинив хвіртку в той двір, де стояв сарай. Але тієї ж миті й зачинив хвіртку і так врятувався від великих жовтих зубів пса-боксера.

Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, і я відмовився від свого наміру опанувати цей фах.

Засмучений повернувся я додому і раптом побачив кількох хлопців із саморобними візками. Тепер я знав, що мені робити: змайструю візка. Непотрібні вже тенісні м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зіпсованого компаса я поміняв на четверо коліщат із осями від дитячої коляски. Фанери я дістав — у торговця огірками. Тато допоміг мені майструвати. Так з'явився на світ неоковирний візок. Я нарік його "Кометою", а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посів третє місце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).

Під час змагань у кар'єрі, де раніше добували гравій, я йшов другий, коли у мого візка зламалися осі. Мене "диспропорціонували"! Я довго сперечався з нашим суддею Ервіном, доводив, що це називається не "диспропорціонувати", а "дискваліфікувати". Та хіба може спортсмен сперечатися з суддею?

Я міг би ще багато розповідати про свої обміни. Я дав четверо коліс без осей одному другокласникові, що саме почав майструвати візка. За них я одержав п'ять свинцевих фігурок звірів, кульку, яка дзвінко клацає, коли її кинеш на землю, і маленького гумового м'ячика. Власне, все це мені не було потрібне, але тих коліс я не міг більше бачити. Наступного дня Тео запропонував мені свої автомобільні окуляри за мої коліщата. Я кинувся до того другокласника — хотів умовити його помінятися назад. Але той глянув на мене і сказав:

— Обміняне лишається обміняним. Забирати назад — це все одно що красти.

Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я віддав Петеру свинцевих звірів, кульку і гумового м'ячика за сорок картинок із сигаретних коробочок і кілька трибочків од кишенькового годинника. Із трибочків вийшли чудові дзиґи.

Саме тоді, коли я виміняв картини і трибочки, у наш клас прийшов Юліус. Він приїхав із своїми батьками з Рудних гір. Юліус розмовляв якось кумедно, зате чудово різьбив по дереву. Ми не повірили йому, коли він показав нам деякі речі й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:

— Ні, ні! Ти купив їх у магазині, у відділі подарунків. Там завжди стоять баранці та олені.

Наступного дня Юліус приніс у школу ножа, шматок дерева і після уроків у нас на очах вирізав чудову фігурку собачки. Нам фігурка дуже сподобалась, і ми всі захопилися різьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б виміняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класі. Я дав йому за ножика сорок картинок від сигаретних коробок, усі трибочки, дві струни від мандоліни, велику нитку для паперового змія і три свої найкращі кольорові олівці. Щоправда, виміняний ножик не дуже подобався мені. Одне лезо пощерблене, друге іржаве і весь він був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрібен мені. Я взяв його і поспішив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалків і заходився вирізувати. Мама сварилася, бо по всій кімнаті валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечері:

— Хай працює — це тренує руки й очі.

Він оглянув мою роботу і висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправді то була козуля, і я сердився, що він того не помічав.

Потім тато взяв у мене ножика, оглянув його з усіх боків і сказав:

— Оце такий став той ножик, що я подарував тобі? Він же в тебе зовсім недавно, а здається, ніби його знайшли в кургані під час розкопок.

Що я міг сказати? Я вдавав, ніби з ножем нічого не сталось, а тим часом думав, що б його відповісти. Раптом ніж наче обпік мені руку. Краще б я викинув його — адже це був мій ножик! Серед численних подряпин я розгледів на ньому дрібненькі літери "А" і "Ц". Отак мій ножик знову повернувся до мене.

— Що ти з ним зробив? — запитав тато, і я з острахом помітив зморшку у нього на лобі. На щастя, в цю мить зайшов наш сусіда і запросив батьків на телевізор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.

Більше я вже не вирізую. Кому ж тепер поміняти цього ножика на ракетку для настільного теніса? Я так хочу стати чемпіоном нашого класу з теніса!



Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"
Коли тато й мама сказали, що на осінні канікули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадів. Адже я ніколи не був у селі і, крім папуги Чистуна, не бачив жодної свійської тварини.

Вперше мені дозволили самому їхати поїздом, та ще й цілі чотири години. На жаль, не обійшлося й без прикрощів. Коли я з вікна поїзда махав татові й мамі хустинкою, вітер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, і я не знав, чим собі зарадити. Спробував рукавом. Воно б нічого, та це не сподобалося жінці, що сиділа навпроти. Тоді я спробував шморгати. Це стурбувало чоловіка, що сидів поруч мене. Отож я просто облишив носа — хай тече. Тоді провідник сказав:

— Хлопче, хіба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!

Дядько Тео зустрів мене і повів через усе село. Найдужче мені сподобався кооперативний корівник. Він був чистий і світлий. Тільки сталася тут зі мною пригода. Я стояв у проході між коровами і тримався за дядька Тео. Я хотів дізнатись, як дояться корови, бо на техніці не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литці. З переляку я закричав, спіткнувся і впав у годівницю. І тут я побачив над собою мокрі коров'ячі морди, що дихали мені просто в обличчя.

— Дядьку Тео, допоможіть! Вони кусаються! — зарепетував я.

Але дядько Тео та інші селяни, що стояли поруч, тільки надривали животи зо сміху.

— Корова лизнула язиком, а він — у годівницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...

Лютий скочив я на ноги і зарікся робити надалі щось таке, над чим могли б посміятися селяни. Мені кортіло показати їм, що я за молодець. І коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селі) діти гукали мені вслід: "Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика!", я подумав собі: "Ви ще побачите, який я". Через кілька днів трапилася чудова нагода показати себе. Тітка Марта, дружина дядька Тео, дала мені великого голубого емальованого бідончика з кавою і корзинку з їжею — обід для дядька. Все це я мав однести дядькові Тео в поле.

— Він на картоплі за березовим гайком, — сказала тітка Марта.

Я нічогісінько не зрозумів. Як це дядько Тео може бути на картоплі?

— Він копає картоплю, — пояснила тітка Марта. — Второпав?

Я кивнув, але й це пояснення здалося мені кумедним. У нас же тільки діти копають, і то пісочок. Картоплю ж треба збирати. Тітка Марта розказала мені, як потрапити на поле, і я рушив. Вийшов із села і подався вздовж вигону; далеченько обійшов корів, добре пам'ятаючи пригоду в корівнику, і незабаром прийшов до лісу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанів, і мені стало моторошно. Вепри такі небезпечні! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.

Все було гаразд, але зненацька щось зашелестіло в кущах. Я кинувся до старої сосни і подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи підліз угору і, мов ганчірка, повис на гілці, заплющивши очі. Але нічого не сталося. То зашелестів заєць, а злякався він не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дірка). Та ще й в обід дядька Тео насипалося піску, бо я впустив корзинку на землю. Проте мені поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадів, коли вийшов із лісу і побачив поля.

Позаду був ліс, а попереду — березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубі пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горіло. А он там ще більше диму, і там, і там... Ліс горить!!! Миттю я повернувся і кинувся назад.

"Тепер я вам покажу, на що здатний, — міркував я. — Я врятую ліс, врятую село. Про мене напише піонерська газета, а в нашому класі всі заздритимуть мені. Може, мене навіть нагородять медаллю".

Я щодуху мчав і тепер уже зовсім не боявся диких кабанів. Незабаром у мене щось кольнуло в боці. "Це, певно, так завжди болить у бігунів", — подумав я. Тоді повернув голову набік і роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигін. Корови обмахувалися хвостами і пряли вухами, витріщивши на мене свої дурнуваті баньки.

— Дайте дорогу, скотиняки, горить! — крикнув я, але вони спокійнісінько обмахувались собі й зовсім не зважали на мої слова. Я прошмигнув під парканом і зробив ще одну дірку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!

Коли я влетів до хати, тітка саме куховарила. Побачивши мене, вона побіліла, мов стіна.

— Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопці?

Тітка стулила у мене на спині розірвану сорочку. Я навіть не пам'ятав, коли розпанахав її.

— Все це пусте! — випалив я. — Село... Я повинен врятувати село...

Тітка не розуміла, в чому справа. Вона тільки хитала головою.

Я напружив усі свої сили і закричав:

— Тітко Марто, горить!

— Ой лишенько! Де?

— Пожежа, пожежа! Ліс горить!

Тітка Марта вибігла надвір у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.

А тітка Марта теж непогано бігає! Вона зупинилась аж біля пожежного сарая, що над сільським ставком, і щосили закалатала в рейку, яка там висіла, ще й закричала так, що у вухах лящало:

— Пожежа, пожежа! Ліс горить!

— Я сам бачив! — закричав і я.

Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинків повибігали діти. Потім жінки. Останні з'явилися чоловіки. На бігу вони одягали пожежну форму. Сам бургомістр очолив пожежну команду. Він уже одяг каску, але був тільки в сорочці й штанях з підтяжками.

Я швидко розповів, де горить. Чоловіки відчинили пожежний сарай і гуртом витягли помпу. Привели коней.

— Недотепи! — закричав бургомістр. — Назад помпу! В лісі ж нема води. Помпа нам не потрібна!

Принесли лопати. Приїхала підвода. Шестеро чоловіків із добровільної пожежної команди і я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.

Коні помчали учвал. Я міцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усі лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формі, але на ногах мав дерев'яні черевики. Інший встиг узяти портупею. Бургомістр забув пожежну куртку і, помітивши це, крикнув:

— Стій!


Кучер смикнув за віжки. Бричка зупинилась, і ми всі попадали одне на одного.

— Я забув свою куртку! — випалив бургомістр, поправляючи каску, що спала йому на ніс.

— Та хай уже буде так, — сказав він, трохи подумавши, і махнув рукою. — Поїхали, Йоганне. Ліс же горить!

Тоді я гукнув:

— Стій!

Коней вмить зупинили, і ми знову попадали одне на одного, а бургомістрова каска знову спала йому на ніс.



— В чім річ? — стурбувалися пожежники.

Я пояснив:

— Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.

Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомістр потер забитого носа і пробурчав:

— Сонько! Хіба підводою переїдеш через паркан?

Поїхали далі.

Тепер ми мчали лісом. Раптом я помітив на дорозі щось строкате. Спочатку я не розгледів, що воно таке, а коли розгледів, було вже пізно. Емальованого бідончика і корзинку дядька Тео розчавили колеса.

— Зупиніть! — гукнув я.

Кучер рвонув за віжки. Всі попадали, а бургомістр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носі.

— Хай тобі всячина! Що таке?

— Там обід для дядька Тео! — пояснив я, зіскочив із брички і побіг назад. Бідончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витік у пісок. Я ледь не завив зі злості. І нащо я залишив обід серед дороги?

— Поїхали! — закричали пожежники. — Діло не жде. У нас нема часу!

Ми помчали далі. Проїхали березовий гайок і опинилися там, де працював дядько Тео із своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на підводі, вся бригада збіглася до нас.

Я хотів щось сказати, але бургомістр заволав:

— Всі чоловіки за мною! Пожежа!

Я смикнув його за підтяжку.

— Та відчепись ти! — гримнув бургомістр. — Ти й так уже двічі нас затримав.

А мені ж треба було сказати їм щось таке важливе!

Чоловіки повсідалися на підводі, кучер смикнув віжки, і ми помчали далі. Тільки тепер дядько Тео помітив мене. Він кинув погляд на сплющеного бідончика у моїх руках і на мою розірвану сорочку.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Всі обернулися до мене.

— Він же виявив пожежу, — сказав бургомістр, потираючи свій червоний ніс.

— Стій! — крикнув я. — Негайно зупиніться!

Кучер рвонув за віжки. Всі попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомістра по носі.

— Прокляття! — заволав той. — З мене досить!

— Але ж пожежа! — вигукнув я.

— Де, де? — закричали всі.

Я показав назад на поле. Там же горіло! По всьому полю були розкидані маленькі вогнища, просто в небо здіймалися голубі димки.

— Та он і он — скрізь!

Вся добровільна пожежна команда спантеличено витріщилася на мене. Бургомістр скинув з голови каску. Засміявся один, тоді другий, засміялися також дядько Тео та бургомістр. Вони всі аж почервоніли від сміху, втирали сльози, а бургомістр тільки ляскав долонею по своїй касці. Він прохрипів:

— Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Після цього сільські хлопці більше не гукали мені вслід: "Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика", а дражнили мене "Вогняним Альфонсом". Я попрохав дядька Тео нічого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишенькові гроші я куплю їм нового емальованого бідончика, може, тоді вони й не напишуть. Картоплі ж тепер і в рот не беру через ту пожежу. І якщо про цю справу взагалі надрукують, то тільки на тій сторінці, де вміщують жарти.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка