Герхард гольц-баумерт


Як мені на сходах зустрівся лев



Сторінка5/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як мені на сходах зустрівся лев
Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся із засідання ради дружини і запропонував нам влаштувати змагання, хто найбільше збере макулатури. Всі охоче погодилися. Мене обрано відповідальним за збір макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирішили ходити по квартирах, дзвонити і питати, чи є непотрібний папір. Адже макулатура має велике значення.

Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собі. будинок. Як відповідальний за збір макулатури по загону, я пішов у перший будинок. Візок ми залишили біля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсі. Починати слід було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пізніше. Двері відчинила чорнява дівчина. Пильно подивилася на мене і в'їдливо так запитала:

— Чого тобі?

Різкий тон запитання збив мене з пантелику, і, не знаючи, що відповісти, я вмить почервонів. Я страшенно серджусь на себе, але нічого не можу вдіяти з собою, коли зі мною так розмовляють.

Грюк! — і двері зачинились. Якусь мить я постояв, а тоді подумав: спробую ще раз, може, у неї справді є папір, і знову подзвонив. Чорнява дівчина вийшла знову.

— Чи ти не з тих дзвонарів, що ходять скрізь попід дверима та людей дратують?

— Ні, — пролепетав я. — Мені потрібен папір.

— І ти прийшов до мене? Купи собі, що треба, в магазині письмових приладь!

Грюк! — і двері знову зачинилися. Оце так початок! Але я відразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далі справи пішли краще. Маленька повна жінка дала мені цілий стіс газет. Я зрадів і сказав:

— Дуже вам вдячний, пані Таде.

Її прізвище я щойно прочитав на табличці. Жінка була така добра, що дала мені ще й невеличкого картопляного млинця. Я піднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвід. Але вже на третьому поверсі нести стало важко. Я тримав обіруч купу паперу і кульок із кістками. На четвертому поверсі теж дали чимало. Тут жив професор. Він познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого іншого непотрібу. Професор теж був дуже добрий.

Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папір униз було б легше. Підіймаючись на останній поверх, я хекав і кректав. Тут мені теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве міг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Під професоровими дверима сидів лев. Він пильно дивився на мене і не ворушився. Я блискавично відскочив назад і з переляку присів. Чи це не привид морочить мене? І ще раз скоса глянув за поруччя. Справді, там, втупивши в мене погляд, тихо сидів лев, немов приготувався стрибнути. А може, він почув запах кісток?

Куди мені тікати? Якщо я зроблю різкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, він теж кинеться за мною. Вислизнути у вікно надвір? Праворуч, поряд зі мною, було напіврозчинене вікно. Обережно я відчинив його навстіж і поглянув униз. Там чекав на мене мій загін біля візка. Я трохи висунувся і прошепотів:

— Я не можу вийти — лев не пускає!

Але говорив я пошепки, і вони нічого не зрозуміли. Тоді я сказав трохи голосніше:

— Лев! Обережно!

І обернувся. Та звір сидів собі й тільки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали мені язика і пішли до іншого будинку.

Я сів на східець і закляк. А лев сидів унизу і теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Більше я не міг терпіти. Покликати на допомогу? Два стрибки — і лев опиниться біля мене. Я міг утекти крізь вікно, але як спуститися на землю? Під вікном ріс каштан. Невисокий, щоправда, під ним трава. Почекавши ще з півгодини, я вирішив тікати. Тихенько взяв увесь зібраний папір (треба ж його врятувати) і викинув у вікно. Та якраз дмухнув вітер і розніс так тяжко зібраний папір, але одна пака впала просто під ноги якійсь старій жінці. Я хутко вліз у вікно і озирнувся на лева. Той сидів, витріщивши на мене очі, немов набрав у рот води. 'Я обережно переліз на товсту гілку. Каштан був не дуже високий, гілки — товсті, і все йшло гаразд. Лише кульок із кістками та латунні палички заважали мені. Я саме збирався пустити останню гілку, як хтось ухопив мене за штани.

— Ага, — загув чийсь бас, — то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах і витоптує траву? І папір це ти теж понакидав?

Це був двірник. Він дивився суворо і міцно тримав мене дужою рукою.

— Та ні, — пробелькотів я. — То не я.

— А що ж ти тут робиш? І чи не тебе впіймав я на цьому дереві?

— Ні, — сказав я. — Ви справді впіймали мене на дереві. Але я не пустун, я тікаю від лева. Я — піонер Альфонс Ціттербаке, збираю макулатуру.

— Отакої! Де ж узятися левові на каштані? — здивувався двірник. Він усе ще міцно тримав мене за штани.

— Та не на каштані! Він сидить під професоровими дверима, отож мені довелося тікати у вікно, — пояснив я.

Двірник зміряв мене суворим поглядом.

— Ходімо нагору! — наказав він.

— Ні, ні! — зарепетував я. — Не хочу, щоб мене зжер лев!

Тим часом навколо нас зібрався гурт людей. Вони перешіптувалися :

— Побачив лева і вискочив у вікно!

Хто засміявся, хто спохмурнів.

— А де ж той лев? — поцікавився один чоловік.

— Сидить отам на площадці, — відповів я.

Тут нагодилися наші піонери, і Петер проштовхався до мене.

— Ти щось накоїв, Ціттербаке? — запитав він. — Знову прикрощі?

І я розлютився.

— А як мені збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев і не пускає? Ніколи не щастить мені!

Довелося-таки мені повести нагору двірника та ще одного чоловіка, щоб показати їм лева. Двірник узяв із собою лопату, а той чоловік — дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок із кістками. Кину їх левові, відверну його увагу, а сам утечу.

Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двірник — до нього.

— Пане професоре, — сказав він. — Цей хлопець запевняє, що під вашими дверима сидить лев.

Професор заперечливо похитав головою:

— То не лев, а гієна.

Всі навколо захвилювались, а я голосно сказав:

— Бачите, я сказав правду.

Петер прошепотів мені на вухо:

— Ти сказав неправду. Гієна не лев. Не лови гав на уроках біології...

А чоловік із дрючком сказав професорові:

— Чому ж ви пускаєте гієну на сходи? Ось хлопцеві довелося лізти у вікно.

Професор нічого не зрозумів:

— У вікно? Пускаю гієну?

І раптом професор страшенно зареготав. Він аж трусився від сміху. Тоді скинув окуляри і протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.

— Нічого сміятися, — зауважив я. — Гієна теж небезпечна, вона кусається.

— Ні, ха-ха-ха... Ні, ця гієна... ха-ха-ха... — реготав професор, хапаючися за живіт, мабуть, від сміху в нього боліло всередині.

— Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла міль, і я виставив на сходи, гадав, ти візьмеш його.

І всі зареготали, та так голосно, що прибіг поліцейський з'ясувати, що тут діється.

— Нічого не сталося, — сказав двірник і пирснув зо сміху. — Просто цей хлопчина злякався опудала гієни і вискочив у вікно.

Тим часом позбирав я свій папір і відніс до візка.

Отаке буває, коли дуже стараєшся.

Наступного тижня ми вивчали з біології тваринний світ Африки. Коли вчитель згадав про гієн, Бруно підняв руку і сказав:

— Хай Ціттербаке розповість, як він полював на гієн!

Весь клас закихкотів, а я зашарівся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. І хто його знає, що я ще накою.

Що сталося зі мною в трамваї
Якось я вирішив поїхати до тітки Зігрід. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нікого не було. Поступово людей ставало все більше й більше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стільки, що я не міг їх порахувати. Трамвай зупинився, і тут почалися мої пригоди. Один літній чоловік сказав іншому:

— Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.

Я почув це і злякався. Чому дорослі кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад і — просто на ногу жінці. Як вона лаялася! Тоді я протиснувся далі назад, став і подумав собі: ви ще побачите, який я ввічливий. І став зовсім позаду. Всі сіли. Коли ж я хотів ускочити в двері, водій гукнув:

— От лобуряка! Прибігає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!

І трамвай поїхав без мене.

Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував і став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:

— Таке мале, рябе, а як штовхається!

Я тихенько відказав:

— Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тієї ж.

Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна літня жінка в чорному капелюсі з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шуліки, не витримала і крикнула верескливим голосом:

— Він ще й сперечається!

Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навіть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова — срібло, а мовчанка — золото", — і негайно замовк.

Жінка з крилами шуліки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусіди, чоловіка, що палив люльку:

— Ну й зухвалий хлопчисько і впертий до того ж.

Чоловік вийняв люльку з рота і сказав:

— Але ми теж іноді поводимося не так, як слід.

Ззаду протискувались у вагон і так штовхнули чоловіка з люлькою, що він ледве втримався на ногах.

До тітки їхати шість зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати ліктями. Що тільки кричали мені навздогін дорослі!

Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед — погано, тупцювати позад усіх — теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобі десять років і ти нічого не можеш сказати на свій захист.

Інколи мені сниться, що я водій і мій трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. І всі вони ніби німіють і робляться маленькі на своїх сидіннях. Вони все меншають, а я більшаю, зловтішно сміюсь і лечу з ними темними, тихими вулицями.

А вам таке не сниться?

Чому в мене з рук випав тромбон
Все почалося з того, що на Новий рік мені дозволили провідати дідуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному місті. Я дуже зрадів. Звісно, зрадів я не тільки тому, що знову побачу те містечко, а передовсім тому, що в дідуся і бабусі зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.

Якось я застав за розмовою трьох дідусів. Перший був мій дідусь. Другий і третій — не мої дідусі, але я знаю їх давно. Це дідусі Полліх і Мюркельмайер. Вони сиділи за столом дуже сердиті і розмовляли так голосно, ніби сварились.

Дідусь Полліх сказав:

— Паулю (це так звати мого дідуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?

Мій дідусь у відповідь:

— Фрідріху, повір мені, я б охоче пішов, але з нежиттю і хворим горлом...

А йому дідусь Мюркельмайєр:

— Паулю, не кидай нас у біді. Вже двадцять років ми робимо це. А що тепер місто подумає про нас?

Мій дідусь мало не заплакав:

— Але ж, Евальде, зрозумій, я просто не можу!

В цю мить вони помітили мене і почали бурчати — чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хаті. А я все крутився коло вікна, намагаючись зрозуміти, про що сперечаються дідусі. Нарешті збагнув: мій дідусь не може грати на тромбоні. Три дідусі завжди в новорічний вечір грають пісень на башті ратуші. Мій дідусь грає на тромбоні, дідусь Мюркельмайєр — на маленькій сурмі, а дідусь Полліх — на ріжку.

Тепер же мій дідусь такий застуджений, що не хоче і не може грати. Два інші дідусі дуже непокоїлися і, коли суперечка загострювалась, вони знову присікувалися до мене, ніби я був винний.

— Паулю, ти мусиш грати, — знову й знову наполягали дідусі.

Але мій дідусь тільки заперечливо похитав головою і крекчучи сказав:

— Я й так голосу не підведу.

Дідусь Полліх, мастак на жарти, засміявся:

— А що, як Альфонс піде з нами? Візьмімо його на башту. Він замінить тебе, Паулю.

Мій дідусь сердито зиркнув на нього крізь окуляри:

— Фрідріху, не жартуй. Альфонс же не вміє грати!

— Але ж ми повинні грати, — правив своєї дідусь Мюркельмайер. — А то що подумає про нас місто?

Дідусь Полліх захопився своєю ідеєю:

— Чому б йому не піти? Хлопець майже такий, як ти на зріст. Одягнемо його у твій кожух і хутряну шапку. Він тільки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нічого не помітять.

Всі три дідусі подивилися на мене.

— А як підіймаються на башту? — поцікавився я (у мене ж від висоти наморочиться голова).

— Як? Що за дурні питання! Звісно ж, по дерев'яних сходах! — сердито сказав мій дідусь і сьорбнув грогу[*] із склянки. Однак пропозиція дідуся Полліха йому начебто сподобалася, бо він покликав мене:

[* Грог — напій із рому чи коньяку та окропу з цукром.]

— А підійди-но сюди!

Я підійшов і став поруч нього. Ще трохи, і я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дідуся). Обізвався дідусь Мюркельмайер:

— Отже, вирішили. Мені теж подобається такий вихід із становища. Альфонс із тромбоном стане біля нас, а ми гратимемо. Тоді буде вже без десяти хвилин дванадцята, і люди не роздивляться, хто там стоїть на башті.

Більше вони зі мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене від висоти паморочиться голова.

Настав новорічний вечір. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дідусів:

— Ви мов діти. Облиште хоч раз своє грання...

А мені сказала:

— Альфонсе, ти щось дуже блідий.

Але я мовчки вліз у дідусів кожух, натяг на вуха його шапку, від чого удвічі поважчав, і пішов із дідусями Мюркельмайєром та Полліхом до ратуші. Мій дідусь стояв біля вікна і дивився нам услід. Його шия, вуха і ніс були вкутані у величезну вовняну шаль.

Як стали підійматися сходами, дідусь Полліх, узяв у мене тромбона, а мені дав ріжка. Але навіть із ріжком я зумів зачепитися за поруччя. Ріжок трохи погнувся. Це було погано, але найгірше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорніло — адже був вечір?). Внизу, мов маленькі жучки, метушилися люди — вони поспішали до ратуші, бо знали: незабаром на башті має початися концерт.

Дідусі ще раз нагадали мені:

— Не дми в тромбон, стій собі спокійно, а коли ми закінчимо, щоб і ти разом із нами махав шапкою.

Я кивнув і міцно притис до грудей тромбон. Дідусі почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пісню дідусі пішли грати на інший край майданчика. Тут, нагорі, почуваєш себе так, наче ти повис над прірвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двічі страшенно гримнуло. Мені здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевільний, я подув у тромбон. З переляку, звісно. Тромбон застогнав, потім забурчав.

Дідусь Полліх вмить перестав грати і гукнув до мене:

— Облиш, Альфонсе, облиш!

Він знову почав грати, але ніяк не міг попасти в такт із дідусем Мюркельмайєром.

— Геть! — зашипів він на мене.

Я відійшов убік і задивився в чорну глибину на барвисті ліхтарі та натовп. Поруч мене дідусі грали якихось неймовірно гарних пісень. А потім знову пролунав той самий грім. Цього разу аж тричі. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в голові блискавично промайнула думка: ти не смієш дути! І тут я впустив тромбон, а може, він просто вислизнув у мене з рук. Я спробував підхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли від холодного вітру та страху і були мокрі від снігу, що лежав на поруччі. А тромбон все далі й далі перехилявся через поруччя. В розпачі я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав він з очей.

— Допоможіть! — зарепетував я. — Він же всіх повбиває!

Дідусі Полліх і Мюркельмайєр перестали грати.

Тримаючи свого ріжка задубілими пальцями, дідусь Полліх запитав мене:

— Альфонсе, а де тромбон?

Я показав униз. Але тромбон нікого не вбив. Він покотився по даху і застряв там у глибокому снігу, зачепившись за ринву. На жуків, тобто на юрбу внизу, посипалася ціла снігова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхні вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дідусі Полліх і Мюркельмайєр.

— Це ти запропонував, Евальде!

— А ти наполіг узяти Альфонса!

Коли я знову відчув під ногами тверду землю, то трохи повеселів. Однак в ту ж мить чиясь міцна рука вхопила мене за вухо, і я почув дідусів голос:

— Що ти, хлопче, зробив із нами? Вже двадцять років ми даємо чудові концерти на башті. Тепер люди сміються над нами. А мій тромбон, де мій тромбон?

Цього разу я показав угору.

Не знаю, чого від мене завжди хочуть дорослі. Адже тоді ніхто як слід не дослухався до тих пісень, дехто в той час уже підпалював фейєрверки. Може, люди навіть подумали, що падіння тромбона було в програмі новорічного вечора.

До речі, дідусів тромбон уцілів. Наступного дня пожежники полізли драбиною і дістали його. Пропав тільки мундштук. Це найнезначніша частина тромбона. Звісно ж, дідусі кажуть, що мундштук найголовніший.

Сьогодні 4 січня, а троє дідусів усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дідусь Полліх, але мовчу, бо дідусі не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника і йолопа. Вони аж ніяк не самокритичні. Вся ця історія сталася через дідусів нежить. А я хіба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрівельником — коли виросту, будуватиму тунелі. І нарешті, про те, що гриміло. Тільки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратуші. Він бив половину, а потім без чверті дванадцяту. Уявіть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?
* * *
Ага, ось і пані Цвой.

— А вже скоро вечір, вже посутеніло, — кажу я.

— Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засідання, — відповідає вона.

— Еге ж, — кажу я, — тато завжди так говорить, коли приходить додому пізно ввечері. Мама каже, що вона цього не зносить.

Пані Цвой ніяковіє і каже: — Воно то так...

Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.

— Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, — весь час приказує вона, сміється і поплескує мене по плечу. Потім дає мені 50 пфенігів на зворотний шлях — 20 пфенігів на проїзд і 30 на лимонад.

Тільки випивши на вокзалі ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництві я так і не здав те оповідання, що написав на конкурс — воно лишилось у мене в кишені. Але туди я більше не піду. Краще відмовлюся від конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?

Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповідання, напишіть у дитяче видавництво.

Ваш Альфонс Ціттербаке.



Частина II
Озеро Кюдер, що біля нашого міста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цілі дні — готуюся до першості школи з плавання. Заважають водорості, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч і важко в навчанні, зате пізніше, на змаганнях у басейні легко вирвуся вперед. Он радянський чемпіон світу із стрибків у висоту Брумель тренувався із свинцевим поясом і в черевиках із свинцевими підошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцію двадцять разів і добряче втомившись, лягаю на пісок, весь у зеленій рясці, з баговинням у волоссі. Уявляю, як під час шкільних змагань усі на трибунах захоплено вітатимуть мене і хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"

Аж раптом чую жіночий крик. Бачу, жінка стоїть у човні недалеко від острова і махає руками.

Якусь мить я спостерігав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тоді я ввійшов у воду і поплив до тієї жінки. Врятувати людину — це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, і тебе всі шанують. Виявилось, її човен застряв у баговинні й дуже розгойдався. Коли я підплив ближче, жінка сказала:

— Я звідси не виберусь, тут так заросло...

— Не турбуйтесь, я вас врятую! — гукнув я.

— Ой-ой! — забідкалася жінка. — Цього ще не вистачало!

— Заспокойтесь! Покладіться цілком на мене — я майже майстер з плавання стилем брас серед школярів! Не бійтеся, усе буде гаразд!

Та далі сталося таке, чого я досі не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жінка була не уважна, але коли я спробував улізти в човен, він перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у воді, з зеленим баговинням у волоссі, жінка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) і зашарівся. Найнеприємніше те, що я завжди червонію, навіть без причини.

— Нічого, — сказав я, — ходімо он туди, на острівець, — там ви будете справді врятовані.

Жінка знову влізла в човен, і я попхав його до острівця. Там ми посідали поруч. Жінка роззулася і вилила на пісок воду з туфель.

— Дуже вдячна за порятунок, — тихо мовила вона. — А вудки пропали... Справді, дуже вдячна.

— Ет, це не біда, — відказав я. — Я ж говорив, що залюбки врятую вас.

Але жінка, мабуть, не дуже раділа, що її врятовано. Вона мовчала.

— Озеро дуже заболочене, правда? — аби не мовчати, сказав я.

І раптом жінка почала сміятися. Здавалося, тому сміхові не буде кінця.

"Може, у неї сонячний удар", — злякано подумав я і став пригадувати, як навчав нас пан Фількендорф рятувати потерпілих від сонячного удару. У мокрому одязі, вся в зеленому баговинні, жінка качалася по піску.

— Просто неможливо, — приказувала вона, — помру зо сміху... хто ж іще міг бути... це ж Альфонс Ціттербаке... хто рятує мене і перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повірити... Альфонс Ціттербаке...

Мене мов громом приголомшило. Звідки вона знає мене? Та ще й сміється наді мною.

— Ти ж Альфонс? — запитала вона і ласкаво поплескала мене по щоці. А я цього взагалі не люблю.

— Так! — стримано підтвердив я. — Це справді я, ваш рятівник Альфонс Ціттербаке.

— І ти не впізнаєш мене? — запитала жінка і змахнула зі своєї брови нитку баговиння. Я уважніше придивився до неї і вмить зблід. Упізнав! Це ж пані Цвой! Це їй розповідав я тоді про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якій усі сміються наді мною і ніхто не сприймає мене всерйоз.

— От так зустріч! — сказала вона. — Яка зворушлива зустріч!

— Гм, я теж радий зустрічі з вами, пані Цвой, — промимрив я.

— Так, любий Альфонсе, — витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала пані Цвой. — Нам доведеться довгенько посидіти на цьому острівці. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, — і вона показала на свій мокрий одяг, що прилип до тіла, а по-друге, мене може затримати рибінспектор Шмідтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвіл на ловлю риби, а Шмідтке ой який суворий!

— Я можу перепливти на той берег, — сказав я.

— Ні, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселіше.

— А що мені робити? — невдоволено пробурчав я. — Можу шість разів підтягтися на руках або зробити стійку на голові — сім хвилин стою! Це рекорд нашого класу.

Пані Цвой засміялася.

— Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.

Я розповів їй про свої пригоди з шістдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротові". Пані Цвой безугавно сміялась.

— Ви давно висохли, — зауважив я. — А я вже стомився розказувати.

— Ні, Альфонсе, розповідай далі. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! — приказувала вона.

Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а пані Цвой не відпускала мене, і я весь час розповідав.

Як я програв змагання слідопитів
Всім класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два дні — суботу і неділю. Я вперше їхав разом з усіма і дуже радів. Адже ми будемо спати в сараї і самі куховарити. На жаль, із самого початку подорожі у мене почалися прикрощі. Все через те, що мама наготувала мені велику валізу.

— Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в поході, — приказувала вона, кладучи у валізу ту чи іншу річ.

А тато ж учора застерігав:

— Тільки не накладай хлопцеві багато. Він же сам усе нестиме. В дорогу беруть тільки найнеобхідніше.

Мені й самому хотілося взяти тільки найнеобхідніше, але мама вважала, що й валізи замало. Бо коли похолодніє, мовляв, то будуть потрібні підштанки і товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботі.

Тільки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали сміятися.

— Що за дурний сміх? — крикнув я, хоч і розумів, що сміються наді мною та моєю валізою.

Ервін був із рюкзаком. Сміючись, він сказав усім:

— Альфонсові потрібен носильник! Може, замовимо?

— Я ще посміюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а мені в пуловері буде тепло, — відрізав я.

Всі зареготали ще дужче.

— В червні не буває холодно і пуловер ні до чого, — не вгавали вони.

Я розсердився не на жарт.

— А якщо в дорозі піде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! — закричав я.

Усі знову засміялися. Вони гадали, ніби я хочу, щоб нас застав дощ. Під час нашої першої подорожі! На щастя, прийшов Гаррі, наш вожатий.

Всі замовкли і тільки презирливо позирали на мене, а я мовчав.

Петер почав шикувати нас.

— Рівняйся! — скомандував він.

У строю я став поруч Бруно і поставив біля себе свою пузату валізу.

— Альфонсе, глянь, твоя валіза псує стрій, — пробурчав Петер.

Я поставив валізу перед строєм. Петер лишився задоволений і хотів уже доповісти Гаррі, що загін вишикувано. Він пішов уперед і перечепився через мою валізу. І знову прикрощі. Всі сказали, що я із своєю валізою порушую дисципліну. А в ній же тільки найнеобхідніше, так сказала мама.

Вже на вокзалі я помітив у себе на руках пухирі. Це від валізи. У поїзді наші співали веселих пісень, а я шукав у валізі рукавиці. Вони були б так до речі для моїх пухирів. Але мама, певно, подумала, що в червні рукавиці не потрібні.

До нашого сарая треба було йти три кілометри. Через кілометр Гаррі взяв у мене валізу. Він чудовий хлопець. А інших це розсердило. Петер пробурчав:

— Через його валізу перечепився голова ради загону, а за нього несуть інші!

Прийшли. У сараї було повно свіжої соломи. На лузі ми запалили вогнище і стали співати пісень.

Наступного ранку мало відбутися змагання слідопитів. Три групи за компасом повинні були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тоді Бруно запропонував:

— Візьмімо Альфонсову валізку і заховаймо.

Всі підтримали його, і то із зловтіхи. Я погодився. Гаррі не заперечував. Мої речі склали в ковдру. Потім Луїза, Поллі та Сімон пошепталися з Гаррі, і він відправив їх кудись із валізою. Тепер це був скарб. Ми розділилися на три групи.

Спочатку вирішили, що нашу групу поведе Ервін, та Гаррі порадив інакше:

— Альфонс Ціттербаке добровільно віддав у наше розпорядження свою валізу, то нехай він поведе вашу групу.

Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!

Кожна група мала свій маршрут. Хто перший знайде заховану валізу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста кроків вулицею, потім три тисячі кроків на північ, тоді кілометр на захід і там шукати.

Я наказав своїй групі рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на північ. Я витяг із кишені компас, що його дав мені Гаррі. Покрутив. Де ж та північ? Всі нетерпляче позирали на мене.

— Швидше! — підганяли вони. — Ми гаємо час.

Я показав праворуч. Бруно не витримав:

— Мені здається, північ має бути в іншому напрямку.

Мені теж мало вірилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир і тому крикнув:

— Бруно, не порушуй дисципліни!

І той замовкнув.

Далі шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крізь нього, ми подряпали собі ноги.

— Піонери вміють переборювати труднощі! — не припиняючи рахувати, кинув я. Інші теж рахували. Я наказав групі зупинитися.

— Вам не треба рахувати. Рахує командир, — оголосив я і далі рахував сам. — Тисяча сорок вісім, сорок дев'ять...

Раптом Ервін заверещав і відскочив за дерево.

— Знайшов скарб! — закричали всі.

— Ні, — відказав Ервін. — Там ящірка.

Ми всі залягли, вичікуючи, — може, та ящірка з'явиться знову? І тут я згадав про скарб:

— Мерщій вставайте! Треба йти далі!

А скільки ж я нарахував кроків? Вісімсот дванадцять чи дві тисячі двісті вісім? Через ту кляту ящірку я збився з рахунку. Проте я нічого нікому не сказав.

Раптом ліс розступився, і ми опинилися перед великим полем жита. Далі йти було нікуди.

— Ще триста кроків, — пошепки сказав я. — Вперед.

Одначе група не послухалася. Ервін навіть покрутив пальцем біля лоба.

— То я піду сам! — спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестіло і хилилося мені до самісіньких ніг.

— Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!

Біля моєї групи стояв якийсь чоловік. Я повернув назад. Може, він знає, куди нам треба йти? Проте чоловік не дав мені й слова сказати.

— Ти піонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хліб!

І чого він мені тільки не наказав! Виявилося, що він — бригадир місцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильні. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервін погодився з бригадиром:

— Ціттербаке все робить сам. І хтозна, куди він нас завів.

Ми знову йшли мовчки і рахували. Зробили три тисячі триста сорок два кроки, обійшли якесь велике озеро і попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колоді, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячі триста вісімдесят шість кроків і зупинилися перед залізничним насипом.

— З того боку неодмінно має бути скарб, — промимрив я, але ніхто мені не йняв віри. Ми ще довгенько поневірялися. Група перешіптувалась. Вони хотіли мене відлупцювати, якби я завів їх у болото.

Раптом зовсім близько почулися голоси.

— Гаррі! — закричали ми і навіть спробували бігти, але не змогли. І як це ми опинилися за нашим сараєм? Дві інші групи давно вже повернулися, попоїли і навіть каструлі вишкребли. На наше щастя, Гаррі залишив для нас трохи їжі.

— Де ви ходили? Вже дві години, як ми тут. Гаррі вже став побоюватися за вас, — галасували всі навколо нас.

А моя голодна група сиділа на землі і наминала манний суп. Я став доповідати Гаррі.

— Навіть не знаю, чому так сталося, — почав я.

— А покажи мені на компасі, де північ, — звелів Гаррі.

Я показав. Гаррі сплеснув руками:

— Якраз навпаки! Стрілки компаса спеціально пофарбовані в різні кольори.

— Мене ж не було тоді, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворів на свинку.

Але ж хіба це виправдання для них?

Мов на зло, скарб розшукала дівчача група, яку вела та чванькувата Зігрід. Мою валізу! Після гри я ніяк не міг зачинити валізу. Мама наклала мені дуже багато необхідних речей, але я ними так і не скористався. Згодом Зігрід написала такий допис до нашої стіннівки:

"Наше змагання слідопитів.

Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валіза Альфонса Ціттербаке. Наша група перемогла. А Ціттербаке повів свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Ціттербаке не знав, де північ, і неправильно порахував кроки. Тепер усі називають Ціттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"

Отаке написала Зігрід. Той допис читала вся школа. Я розповів про все татові. Він каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна річ, а самокритика ще краща. Але я іншої думки. Хіба у всьому винен тільки я? Винна валіза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похід я не брав стільки речей. Про це він поговорить із мамою. Ту Зігрід я теж критикую, — більше не розмовляю з нею. А всі на мене сердяться. Хіба це справедливо?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка