Герхард гольц-баумерт


Як я проводив домашній телефон



Сторінка6/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як я проводив домашній телефон
Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частіше радитись, наприклад, коли виконуємо домашні завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити і запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємні телеграми. "Будь ласка, привітай тьотю Емілію" могло б означати: приходь о третій до грота в парку. Чи щось подібне. Така ідея спала на думку Бруно тому, що наші будинки поруч. Вона мені теж сподобалася.

— А де ж ми візьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.

— Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!

— А коли буде проводити не пошта, то де ми візьмемо телефонний апарат?

Бруно розповів мені про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кінців довгого шматка шпагату прикріплюють по кришечці від коробки з-під вакси або чогось іншого. Над кришечками натягують пергаментний папір.

Все це ми проробляємо. Бруно іде в один куток кімнати, я — в інший. Кришечку тримаю біля вуха.

— Нічого не чути, — кажу я.

— Зараз буду шкрябати.

Бруно шкрябає по паперові. Справді, в коробочці шарудить. Чути досить чітко. Потім шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота і щось говорить. Спочатку я не розумію нічого. Та коли він починає говорити голосніше, чути добре:

— Чудовий телефон, правда ж, Ціттербаке?

— Так! — кричу я.

Бруно теж зрозумів. Це ж так просто! Папір, шпагат, коробочка з-під вакси — і телефон готовий.

— Протягнемо шпагат від квартири до квартири і тоді зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, і другий бере коробочку.

Ми вийшли у двір. Наші будинки стоять зовсім поруч. Бруно живе на першому поверсі, я — поверхом вище.

— А тепер давай протягнемо шпагат через двір від квартири до квартири, — запропонував Бруно.

Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило від будинку до будинку. Вийшло багато вузлів, і я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кімнати.

— Треба просвердлити у вікні дірку, — сказав Бруно.

Мені не хотілося цього робити, і я запропонував:

— Можна причепити телефон до вікна знадвору. Коли ти подзвониш, я відчиню вікно, і будемо говорити.

— А якщо я подзвоню вночі? Тоді ти не почуєш і не відчиниш вікна.

— А чому це вночі? — здивувався я.

— Ну, коли влізе злодій або так просто...

Це мене переконало, і ми стали свердлити дірку. На жаль, ми зламали татів свердел, та хоч те добре, що зламався він у ту мить, коли робота була майже закінчена.

Приладнавши телефон у мене, ми заховали його під ліжком, а другий кінець шпагату опустили надвір. Тепер треба протягти його в кімнату Бруно.

— Проведемо над цим деревом, — діловито сказав Бруно. — Вилазь на дерево, міцно прив'яжи проводку до гілки, а далі потягнемо в нашу квартиру.

— Гаразд, — погодився я, хоч і не дуже мені хотілося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, і до того ж, це дерево — не просто дерево, а слива пані Матнер.

Водночас мені так хотілося мати таємний телефон! Тримаючи кінець шпагату в зубах, я видерся на сливу й міцно прив'язав його до гілки. Знову Бруно допомагав мені порадами.

— Здається, ніби справді натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тільки слідкувати, щоб ніхто не вішав на неї білизни.

Раптом до моїх вух долинув крик пані Матнер.

— А побий його лиха година! Ціттербаке на моїй сливі!

Я не встиг злізти, а Бруно накивав п'ятами.

— Мені зовсім непотрібні ваші сливи, — сказав я і залився рум'янцем.

Пані Матнер тільки зловтішно засміялась:

— А чого ж ти на сливі? Не вигадуй казочок. А сливи ж іще зелені!

— Та не треба мені ваших слив! Мама щойно купила в магазині п'ять фунтів!

— А що ж ти тоді робиш на моєму дереві, га? — запитала пані Матнер.

Мама радить завжди бути чесним, і я вирішив признатись :

— Я проводжу телефон.

Але це не заспокоїло пані Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.

— Телефон? — перепитала вона. — Не забивай мені баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш наді мною?

В будинку стали відчинятися вікна.

— Еге ж, Ціттербаке на сливі. А в мене обірвали аґрус, — почувся чийсь голос.

Мені хотілося негайно обернутися в той бік і сказати, що я взагалі не їм аґрусу, а тим більше у своєму дворі. Обертаючись, я спіткнувся і впав додолу. Прямо під ноги пані Матнер. Я скочив на ноги і кинувся навтікача. Ще почув, як пані Матнер гукнула мені вслід:

— Ось я розповім твоїй матері.

У дверях мого будинку я зустрів Бруно.

— Утік, Ціттербаке?

Ох, який я був сердитий!

— Та втік, але ж тепер усі думатимуть, що я крав сливи. І що, як про це довідається мама?

Та Бруно думав тільки про телефон.

— Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.

— По зовнішній стіні будинку? Дерись туди сам!

— Навіщо дертися? Проводитимемо від квартири до квартири.

— А хто нам дозволить ходити по квартирах, і що ми казатимемо людям?

— Це я сам владнаю.

І Бруно таки все владнав.

— У школі нам дали завдання обміряти зовнішню стіну будинку, — сказав він панові Гонфенгайту, який живе над нами.

Той буркнув:

— Новомодні витівки.

Але зайти дозволив. З вікна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворі знову все стихло, я прив'язав кінець проводки до свого вікна. Потім треба було тягти проводку до сінешнього вікна, далі до Міхалаків, тоді до Штенів і, нарешті, вниз до вікна Бруно. Це не так просто — передати провід од вікна пана Гопфенгайта до сінешнього вікна. Бруно знову знайшов вихід із становища. Мені довелося розшукати камінця і прив'язати його до кінця шнура.

— Розгойдай камінця так, щоб він долетів до сінешнього вікна, а там я вхоплю його і прив'яжу проводку, — сказав він.

Бруно висунув свою круглу голову з сінешнього вікна і гукнув:

— Розгойдуй!

Я почав гойдати. Тільки-но я добре розгойдав камінця, коли це розчинилося вікно пані Матнер. Вона, певно, помітила камінця, що саме пролітав повз її вікно, і спробувала його схопити. Угледівши мене, вона крикнула:

— Та хай його поб'є лиха година, цього Ціттербаке! Спершу виліз на мою сливу, а тепер хоче побити мені вікна!

Пан Міхалак теж виглянув із вікна. Він уже почув од Бруно про обмірювання будинку, і тому сказав пані Матнер:

— Не чіпайте хлопців! Вони працюють для науки.

Пані Матнер сказала, що ми плетемо небилиці, а наша наука — це те саме, що й крадені сливи. Ще й порадила панові Міхалаку займатися його власними справами.

Камінець усе ще розгойдувався, і пані Матнер знову мало не спіймала його.

Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камінець ударив по сливі так, що зелені сливи посипалися градом.

В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тільки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсім приємна розмова з мамою.

Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вікна Штенів, а тоді вниз до вікна Бруно.

— От і все, Ціттербаке, — сказав Бруно.

— Так, все готово, — сказав я.

— Все гаразд, — сказав Бруно (звісно, у нього не було прикрощів, він полишив їх мені). — Все гаразд, Альфі. Отепер ми як слід поговоримо по телефону.

І ми розійшлися по своїх кімнатах. Я взяв кришечку і притулив до вуха, але нічого не було чути. Прочекав дві години, а тоді пішов до Бруно. Його мама сказала, що він давно пішов грати в футбол. Сердитий, побіг я до нього. Бруно саме забив гол.

— Чому ти не подзвонив? — запитав я.

А він:

— Зараз у мене часу нема, але мені здається, з проводкою не все гаразд. Перевір ще раз.



Я перекривив його.

— З мене досить, не хочу бути злодієм, що краде сливи, і не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.

Бруно побачив, що я розгнівався, і полагіднішав.

— Подзвоню тобі сьогодні ввечері, — сказав він. — А ти щоб відповів мені російською.

— Гаразд, — великодушно погодився я. — Тричі пошкрябаєш.

Ввечері знову нічого не було чути. Я відчинив вікно і крикнув через двір:

— Бруно, ти подзвониш нарешті?

Його вікно було за деревами. Аж ось і він обізвався до мене:

— Ти здурів, чи що? Дзвоню тобі вже чверть години, а ти мовчиш!

— Перевіряй проводку і вивчай слова сам! — сердито крикнув я.

В цю мить повідчинялися вікна у пані Матнер і пана Міхалака і звідти залунало:

— Тихіше! Хай вам всячина! Лиха година!..

Цього вечора я ліг спати сердитий, а вночі не раз прокидався від шкряботіння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли візьму телефон і Бруно скаже, що до них вліз бандит, мені, мабуть, доведеться побігти і вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається під ковдрою. Але брати телефон мені не хотілося. Проте шкряботіння не припинялось. Я взяв коробочку і тихо сказав:

— Ціттербаке слухає. Що там таке?

У коробочці — нічичирк. Може, Бруно втік? А може, скоїлося щось ще гірше? Я відчув, як у мене волосся стало дибом, а по спині наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:

— Бруно, відповідай же! Чи ти ще живий?

Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло світло. У дверях з'явилася мама, в халаті наопашки.

— Що тобі, Альфі? — схвильовано запитала вона і потермосила мене. — В чому справа?

— Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...

— Що дзвонить?

— В коробочці шкрябає, кажу...

— Що шкрябає? Альфі, тобі приснилося щось страшне. Може, ти захворів?

— Ну, а ти хіба нічого не чуєш? — запитав я. — Чуєш, як шкрябає?

— То ж дощ іде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вікно.

І справді, надворі йшов дощ.

Мама дала мені випити ковток якогось напою і добре вкрила ковдрою.

— Тобі щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!

Вранці я викинув свій телефон на смітник. І тут я зустрів пана Гопфенгайта.

— Ну як, обміряли будинок? — буркнув він.

— То ми проводили телефон, — зізнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумів мене. Зате Бруно добре зрозумів, коли я йому сказав:

— Можеш дзвонити кому хочеш, а мені зась!

— Чому це? — здивувався він. — Учора ввечері у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Що мені довелося пережити через "шахрайську гумку"
Якось приїхала до нас із Західної Німеччини моя двоюрідна бабуся Паулетта. Бабусі завжди хороші. Я люблю бабусь і бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощі. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

— Ось ви, злидарі зі Сходу...

І не доказує, бо тато гнівається і в розмову втручається мама:

— Тітонько, коли ти, нарешті, все зрозумієш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповісти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татові:

— Паулю, дивись, щоб обійшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

— Це не моя рідня, а твоя, тітка Паулетта — твоя тітка, але коли у неї такі дивні погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тітки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, і спершу все було гаразд.

— Ну, як у вас справи? Нічого хорошого, правда ж? — усміхаючись, запитала бабуся Паулетта і витягла чималу пачку маргарину. — Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цілком спокійно тато сказав:

— Дорога тітко Паулетто! Ти у нас бажаний гість, але ж ти нічогісінько не знаєш про те, що діється в світі.

— Будь ласка, — звернувся він до мами, яка сиділа зіщулившись, — принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець і масло, хай тітонька побачить на власні очі.

Тітка Паулетта побачила.

— Ну, гаразд, коли так, — сказала вона, — але у мене є щось для нашого дорогенького Альфі. Цього у вас точно нема! — І вона витягла пакетика, вдвічі більшого за сірникову коробку.

— Це справжня американська жувальна гумка! — урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

— Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собі вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Мені кортіло скуштувати, яка вона на смак. Я пішов у вбиральню і оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" — було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й наші м'ятні таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру — її було дуже мало. Після четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справді шахрайська, і мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кімнати. Тато і бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

— О, ви навіть уявити собі не можете, які в нас чудові квартири.

— Хай так, — не заперечував тато. — А яка квартплата?

Бабуся образилась і замовкла. А я вставив:

— Тато має рацію, а жувальна гумка — то казна-що. Зовсім не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.

— Альфі, — стурбувалась бабуся Паулетта. — А ти, бува, не проковтнув тієї гумки?

"Що за дурниці, — подумав я. — Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось інше".

— Гумку треба тільки жувати! — вигукнула бабуся.

— Чому тільки жувати? — здивувався я. — Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.

— Та ні ж бо! — схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. — Жувальна гумка тільки для жування!

Якесь безглуздя та й годі.

— Скільки ти з'їв? — злякано запитала бабуся.

— Ну, так... чотири плитки чи п'ять.

— Ой горенько! — скрикнула бабуся і кинулась до мами на кухню. — Альфі проковтнув жувальну гумку! У нього ж заліпиться кишечник... Негайно клізму і заварити м'ятний чай... чи викликати лікаря?

Хороші справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гіркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало і булькало. Тато вийшов. Він був дуже сердитий. Мама прикладала мені до живота теплі компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповідала казки про снігурочку, про малого Ганса і його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусині казки.

— Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? — запитав я бабусю, аби тільки вона припинила розповідати свої казки.

— Це ось так, — сказала вона і, поклавши гумку в рот, почала жувати. — Весь час жуєш і перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лівий, то в правий, то в лівий.

— Як безглуздо! — не витримав я. — Це ж так жує жуйку корова.

Я не хотів образити бабусю, але мама думала інакше. Вона влаштувала справжнісінький спектакль. Мені довелось сім разів вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.

Раптом бабуся перестала жувати.

— М-м-м... — вирвалося в неї з рота.

Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такі звуки починають вилітати самі собою. І я поцікавився:

— Це так завжди мимрять, коли жують гумку?

Замість відповіді у бабусі ще раз вирвалося "м-м-м..." і в розпачі вона показала собі на рот. Е, тут щось не те І Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, і вона могла тільки промимрити "м-м-м"!

Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусі рота.

Мені було так смішно — що ж у цьому поганого? Тільки мама сказала, що це нечувано, і знову взялася напучувати мене.

Ввечері бабуся Паулетта говорила зовсім мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканні стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що він нарешті вгамував бабусю. А мама була задоволена.

Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:

— Знаєш, Альфі, то вчора вийшло погано, але повір мені: жувальна гумка — чудова річ! Коли ти кінчив жувати і хочеш їсти чи палити, тоді витягаєш її і де-небудь приліплюєш.

Якби я не брав більше гумки в рот, то не було б і прикрощів. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб ніхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота і приліпив під столом. Такі тримається. Тоді я ще приліпив одну знизу до тарілки, одну за вухом, хоч і розумів, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вісім гумок, які ще були в пакетику, я приліпив їх до сидіння стільця. Вийшов ніби садочок із пластилінових дерев. Ну, а потім почалися прикрощі.

Мама приготувала обід і покликала нас:

— Ідіть їсти печеню! Тільки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стільця, бо тут не вистачає.

Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку і щоб у мене були чисті руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стільця і заніс у кімнату. Мама послала мене також по суп і компот. Тим часом бабуся Паулетта і тато вже посідали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка — печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, і вона смачна.

Після їжі ми збиралися піти на прогулянку, повставали, сиділа тільки бабуся.

— Ти ж, напевно, підеш з нами? — запитала мама.

Бабуся Паулетта чомусь скривилася і відповіла:

— Я... я... не... не можу.

Ми перезирнулись.

— Тобі недобре? — стурбувалася мама. — Чи в тебе, може, ще болить рот?

Бабуся Паулетта жалібно похитала головою.

— Я не можу звестися на ноги, — сказала вона. — Мабуть, у мене простріл. Може, тут у вас на Сході таке повітря, що від нього буває простріл.

Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стільця. Мама і тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. І тут я згадав про сорок вісім жувальних гумок! Зрозуміло, чому бабуся Паулетта прилипла до стільця.

— До побачення! Піду попереду! — кинув я і подався геть.

Отакий був у нас Великдень, із прикрощами. Мама перестала зі мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.

Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Він сказав їй:

— Так тобі й треба, що ти приклеїлася. Ті янкі, якби могли, всіх людей поприклеювали б на свої гумки.

Всі троє дорослих розсердилися на мене. Я більше не жую цієї погані. Прикро тільки те, що мій Чистун знайшов приліплену під столом гумку і заніс до себе в клітку. Коли вже він щось ухопить у свій дзьоб, то нізащо не відбереш.

Хай йому всячина, тому великодню!



Яка пригода була в мене з макаронами й помідорами
Мабуть, ніколи в житті я більше не їстиму макаронів і помідорів. Від самої згадки про них мені стає погано. А було ось як.

В суботу наш клас поїхав на екскурсію. Як це було чудово! Ми спали в бараці на солом'яних матрацах. Приємно пахла свіжа солома. Самі варили собі їсти. Першого дня готували дівчатка — гороховий суп і сосиски. Другого дня дівчатка приготували суп із локшиною і м'ясо.

Наступного дня мала відбутися мандрівка до руїн замку. Бруно сказав мені:

— Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько — кілометрів з п'ять буде.

Я відповів:

— У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.

— Давай залишимося, — прошепотів Бруно.

— Ні, так не годиться, — відповів я теж пошепки. — Дисципліна є дисципліна.

Бруно невдоволено кивнув, а потім скорчив страшну пику.

— Я дещо придумав, Ціттербаке, — сказав він. — Ось побачиш.

А що він придумав — не сказав.

Наступного дня Гаррі, наш піонервожатий, знову призначив куховарити дівчаток, але ті відмовилися, їм теж хотілось побачити руїни. Раптом обізвався Бруно:

— У мене пропозиція. Ми з Ціттербаке вміємо куховарити, то й побудемо сьогодні за кухарів.

Всі здивувались, а Гаррі нам просто не повірив. Але Бруно так розходився, що Гаррі таки погодився. Всі пішли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навіть не схотів вислуховувати від дівчаток поради. Коли всі пішли, він запитав мене:

— А ти вмієш куховарити, Ціттербаке?

— Так, — сказав я. — Можу насмажити смачної картоплі.

Зупинилися на смаженій картоплі. Але тільки поговорили, та на тому й кінець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось інше, я не знав.

— А я гадав, ти вмієш куховарити, — сердився Бруно.

— Чому ж саме я? Це ж ти не захотів іти разом з усіма! — обурився я.

— А чому я? — гарячкував Бруно. — Ти ж сказав, що не хочеш іти до руїн, бо вже бачив їх!

Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.

— Треба щось зварити, — вголос міркував Бруно. — Без обіду не можна. У мене самого вже бурчить у животі. Як же так без обіду?

— Я залюбки попоїв би макаронів з томатним соусом.

Це я чудово придумав.

— Гаразд, — погодився Бруно. — Якщо ти більше нічого не вмієш, давай хоч це приготуємо.

Ми пішли до сільської крамниці й попросили макаронів.

— Скільки фунтів? — запитала продавщиця.

Ми здивовано переглянулись.

— Хвилинку, — попросив я її, — ми зараз повернемось.

Надворі ми стали гадати, скільки ж фунтів узяти. Нас двадцять п'ять чоловік і піонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтів. А я думав, що півфунта макаронів на людину досить. Ми вернулись в крамницю і купили дванадцять фунтів. Бруно попрохав також дванадцять фунтів помідорів.

— Е, хлопче, на початку літа помідорів не буває! — продавщиця, мабуть, гадала, що ми сміємося над нею.

— Хвилинку, — заїкаючись, попрохав я. — Нам треба ще раз вийти.

Надворі Бруно пробурчав:

— Таке запропонував! Макарони без помідорів не підуть.

Що я міг сказати? Ми вернулися в крамницю, і я запитав:

— А чогось іншого у вас нема?

Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:

— Є консервовані помідори у банках.

Ми були врятовані. Купили дванадцять банок помідорів і всі покупки принесли в табір. Бруно відразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозуміло, чому. Бруно не вміє куховарити. Отже, він хотів бути за кочегара, а мені лишалася кухня. Він розпалив у плиті величезне вогнище і все підкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухні.

— Ну, Ціттербаке, — запитав мене Бруно, — скоро варитимеш?

— А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помідорами! — закричав я.

Ми знову посперечались, але нічого не вдієш, обід треба готувати. Мама варить макарони якось у воді. Я намагався пригадати, як саме.

— Принеси води! — трохи подумавши, звелів я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води і все це поставили на вогонь.

— А помідори?

Я знову мало не посварився з Бруно.

— Ти не маєш ніякого уявлення про кулінарію! — крикнув я. — Помідори вкинемо наостанку.

Поки варилася повнісінька каструля макаронів, ми тим часом пішли пограти в бадмінтон.

Десь за годину Бруно раптом закляк із ракеткою в піднятій руці.

— Ціттербаке, щось смердить! — крикнув він. Я хотів заперечити, але й сам відчув запах. Він долинав з кухні. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипіла. Фунтів зо два макаронів здулися над каструлею і, мов довгі білі черев'яки, падали на плиту. Під каструлею теж лускотіло й шипіло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотіли висипати макарони. Але висипалась тільки частина. Решта макаронів прикипіли до дна і не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугілля.

— Може, вистачить тих, що висипалися? — стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю і знову налили води. Бруно покуштував уцілілих макаронів і відразу виплюнув, просто мені на черевик:

— Ще зовсім сирі, — сказав він.

Ми поставили макарони доварюватись, а самі знову пішли грати в бадмінтон. Перегодом Бруно згадав;

— Ціттербаке, а піди поглянь, чи не закипіла вода.

— А як дізнатися, чи кипить? — запитав я. — Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.

Велика каструля не свистіла. Бруно порадив мені встромити пальця в каструлю — тоді, мовляв, буде видно, закипіло чи ні. Я пішов на кухню і зробив так, як він порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвір і, мов навіжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.

— Отже, кипить. Все гаразд, — ніби нічого й не сталося, сказав Бруно. Я сів на траву. Палець так болів, що грати в бадмінтон більше не хотілося.

Потім ми досипали в каструлю ще макаронів і варили їх зо дві години. Цього разу вони не пригоріли, а тільки трохи розварилися.

— Погано, — сказав Бруно. — Та будемо вважати, що це суп із макаронами.

Ми відкрили банки і висипали помідори в каструлю.

— А тепер покуштуй! — запропонував Бруно. Я взяв велику ложку і сьорбнув. Після цього з півгодини я не міг сказати й слова, так обпік рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.

— Не солоний, — пояснив Бруно. І справді, суп треба посолити. Ми стали міркувати, скільки ж треба солі. Я гадав, що для двадцяти шести чоловік вистачить чотирьох фунтів. Бруно був іншої думки.

— Трьох фунтів вистачить, — сказав він.

Ми висипали в каструлю три пачки солі і дали супові поваритися ще з півгодини.

— А тепер ти покуштуй, бо я не можу, — запропонував я Бруно.

Він покуштував і вмить роззявив рота, ніби йому на зуб потрапив камінець.

— Води! — заволав він. — Рятуйте! Води!

Тільки випивши з півкухля, він заговорив:

— Мабуть, вистачило б пучки солі. А то...

Добре, що я обпік рота і не міг більше куштувати. І тут ми почули пісню. Загін вертався, співаючи:

— Ми хочемо їсти, їсти, їсти...

Швидко всі похапали тарілки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обід.

— Ну, що там у вас? — поцікавився Гаррі, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорні макарони. А Бруно тихо відповів:

— Та є дещо добреньке... Макарони з помідорами.

Всі нетерпляче застукотіли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.

— Якісь вони не такі, ваші макарони, — сказала котрась із дівчат.

— Зате смачні, — відказав я.

Поки що ніхто не їв. Всі чекали на застільну промову. Я сів біля дверей. Бруно вмостився поруч мене — чому, не знаю.

Після застільної промови кожен зачерпнув по повній ложці.

Тим часом я шепнув Бруно:

— А чому ти не їси?

— Мені й так погано, — відповів той.

Я знову:


— Мені теж, я краще зовсім не їстиму.

Раптом — всі стали плюватись і кашляти. А Луїза зарепетувала:

— Я отруїлась!

Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услід помідора. Помідор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсім не дошкулило. А в мене щемів обпечений палець і в роті палало, мов у печі.

Тепер ми з Бруно сидимо на березі озера і ловимо рибу. А там нагорі дівчатка швиденько готують манну кашу і малиновий сік. З нами ніхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.

— Нічого, — порушує мовчанку Бруно. — Впіймаємо кілька рибин, засмажимо і обійдемося без їхньої манки.

— А хіба ми знаємо, як смажити рибу — з кістками чи без кісток? Краще перестань.

Про макарони й помідори я більше і чути не хочу. А в животі у мене гарчить так, ніби там сидить лев.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка