Герхард гольц-баумерт


Як я ходив до амбулаторії



Сторінка7/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як я ходив до амбулаторії
Ця пригода почалася просто з прикрощів, а скінчилася ще більшими прикрощами. Мені треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусідньої школи. Перед початком гри ми хотіли прокричати хором:

"Ми у наступ підем мужньо,

бо команда наша дружна!

Ми ваш захист прорвемо,

ми вам гол заб'ємо!"

Тільки-но зібрався йти, а мама каже:

— Можеш піти на футбол, але спочатку — швиденько збігай в амбулаторію і забери мою довідку.

Я вже й так запізнювався на футбол, але в амбулаторію теж треба збігати. Це на вулиці Шмідта. Мама пояснила, як туди йти. І я подався. Якраз на вулиці Шмідта я зустрів нашу команду та інших хлопців, що йшли на футбол.

— Хіба ти не будеш грати? — закричали друзі. — Ходімо з нами.

— Обов'язково! Тільки швиденько принесу мамі з... — Я не міг пригадати, як воно називається.

Бруно помітив, що я затнувся, і відразу напосів на мене:

— Що, не знаєш, як викрутитись?

— Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! — вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тоді подумають хлопці?

Але куди мені йти? Я зовсім забув. На вулиці Шмідта є велика кооперативна крамниця, де продають електричні лампочки. Над дверима вивіска: "Лампочки — світильники — абажури". А чи не називається та установа, куди мені треба сходити, ламполаторія? Я зайшов до крамниці й звернувся до продавця:

— Я хотів би одержати медичну довідку для мами.

Продавець насупився:

— Медичну довідку? — перепитав він. Я помітив, що в нього зіпсувався настрій.

— Ти що, глузуєш наді мною? — запитав він сердито.

Я почервонів.

— Ні, зовсім ні! — Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?

— Хіба це не ламполаторія?

Продавець раптом засміявся:

— Ти, певно, маєш на увазі амбулаторію, лікарню? Через чотири будинки далі по нашій вулиці.

Лютий вибіг я з крамниці. Але згадав, що забув подякувати і знову влетів до крамниці, наштовхнувся на якогось чоловіка у дверях, гукнув "дякую" і вибіг надвір. Ух! Ну й справи!

Аж ось і амбулаторія. При вході — медсестра:

— Ну, малий, де в тебе болить?

Від бігу я так захекався, що не міг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!

— Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всі діти бояться.

Хоч я й не боявся зубного лікаря, але так важко дихав, що не міг заперечити. Я опинився у великій приймальні, а медсестра гукнула:

— Тут малий пацієнт до зубного лікаря Генкеля.

Раз! І я вже сиджу на білому стільці у зубного і чую, як сестра шепоче йому:

— Це, мабуть, боязкий — не промовив жодного слова. Лікар підійшов до мене і звелів кілька разів зробити вдих і видих, щоб заспокоїтися. Та мені й так не було страшно. Я ж прийшов по довідку для мами.

— А тепер оглянемо зуби.

Зубний лікар Генкель пильно поглянув на мій рот, але я не відкрив його. Навіщо?

Лікар суворо дивився на мене. Настрій у нього зіпсувався. Він насупився:

— Такий великий і боїшся?

— Ні, — заперечив я і більше не встиг нічого сказати, бо лікар уже вставив мені між зубів дзеркальце і паличкою став шкрябати мої зуби.

— Гм... я... по... ма... — Це мало означати: "Я ж прийшов по довідку для мами". Але лікар нічого не зрозумів.

Він усе нишпорив дзеркальцем у мене в роті і шкрябав мої зуби.

— Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...

— Гм... я... по... — Та вже гула бормашина.

— Ну, хіба було боляче? — привітніше запитав лікар. — Все. До побачення, малий.

Лікар назвав мене малим, хоч і сам був не набагато більший за мене. В роті у мене було солодко і пекло.

Я знову стояв сам у порожній приймальні. Відчинилися інші двері, й сестра гукнула:

— Наступний, будь ласка!

Я озирнувся. Певно, це я наступний.

— Що в тебе болить? — запитав новий лікар і, не чекаючи відповіді, заговорив сам. — Зараз подивимось, тільки не хвилюйся, сідай...

У цього лікаря була сива борода і веселий погляд — це впало мені в очі. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собі шию, відчув, як лікар щось устромив мені в ніс, а потім посвітив у вуха.

— Все гаразд! — вигукнув лікар і засміявся. Потім враз посерйознів:

— Правда, вуха...

Я злякався. Що з моїми вухами?

— ...треба краще мити. А то доведеться посіяти в них моркву.

Точнісінько, як мама. Вона теж завжди присікується до моїх вух.

"Якась дурна ам..." — подумав я і знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожній приймальні. В третіх дверях з'явився третій лікар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лікар по всіх хворобах Пайкельт".

Що ж цей буде зі мною робити? Я вирішив мовчати та й годі. Навіщо говорити, коли ніхто тебе не розуміє?

— Пізненько ти прийшов, — сказав лікар Пайкельт, позирнувши на мене крізь окуляри. Я мовчав.

— Ти останній з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.

Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта і ніякий не останній.

Лікар Пайкельт обслухав мене, звелів зробити десять присідань і знову обслухав.

— Здоровий, — сказав він. — Тільки заслабкі м'язи. Дуже худий. Погано їси?

Я кивнув.

— Треба більше їсти, більше бувати на свіжому повітрі, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбільше овочів.

Точнісінько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лікар Пайкельт записав у якомусь папері, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. І лікар, мов тато.

Нарешті я пройшов усіх лікарів. Мерщій тікати з цієї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.

Коли я пробігав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довідку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторії (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присідання. Ще швидше я помчав назад.

Час прийому скінчився. Двері замкнули. Я подзвонив. Нарешті вийшла та сама медсестра.

Цього разу я спершу теж не міг нічого сказати, так захекався.

— Ти ж тільки-що був тут. Чого тобі ще треба?

— Я не хотів... мені... Я не боявся, бо мені ж треба тільки довідку для мами... Ціттербаке.

Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.

— Ти міг би це зразу сказати.

Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплі тричі на день" — так було там написано.

Я зарікся ходити в амбулаторію. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха і добре їстиму.

Але на цьому прикрощі не скінчились. Ще ж футбол!

Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фінальний свисток закінчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всі сердито дивилися на мене, ніби я був винний у цьому.

— З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. І напевне виграли б.

Навіть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:

— Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!

— Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?

Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:

— Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Ціттербаке на раду загону!

Мабуть, завтра доведеться мені виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповім, як лікарі говорили мені: чистити зуби, мити вуха, більше їсти. Вони ще й закинуть мені, що, мовляв, я не виконую піонерського правила: "Піонер дбає про чистоту і здоров'я свого тіла".

А ще довготелесий Герберт із сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лікаря і видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тільки попадеться Гербертові, то він йому... Ну, зробить щось погане.

Отака пригода сталася зі мною. А хто у всьому винний?



Як я готувався стати космонавтом
Космонавт номер 4 — Ціттербаке
Інколи тато каже:

— Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усі свої таємниці. Ми, Ціттербаке, зовсім інші — ми мовчазні. Це у тебе, мабуть, від маминої рідні.

Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рідня не балакуча, але у неї нема таємниць від тата і їй нема потреби бути мовчазною.

Я вирішив довести, що добре вмію мовчати. І сподівався, що обійдеться без прикрощів. Адже тривало це недовго.

Почалося в середу. Я вирішив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймні номер 6. Раніше мені хотілося бути продавцем овочів, клоуном, водієм таксі, водолазом, гонщиком на велосипеді, генералом Народної Армії і бригадиром на вугільній шахті. Але все це мені якось не зовсім личило. Та й час у мене ще був.

А цієї середи я прочитав книжку Гагаріна, космонавта номер 1, і вирішив остаточно — стану космонавтом. Вирішив також: нікому про це ні слова. Ні вдома, ні в школі. Тато, можливо, не мав би нічого проти, а мама, певно, скаже, що ця професія дуже важка. А ще вона скаже так:

— Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?

У класі я не скажу нічого, щоб інші теж не захотіли стати космонавтами. Бо тоді буде відбір. Можливо, буде багато охочих і я не пройду. Петер, Ервін чи Бруно — всі троє міцні хлопці. До того ж Петер ще й голова ради загону.

Наступного дня запитав Петера:

— Ким ти хочеш стати?

— Конструктором телевізорів, — відповів той. Я йому зразу ж півкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.

— Бери, — сказав я. — Та старайся.

Ервін хотів іти у прикордонники.

— Чудовий намір, — похвалив я. — Добре загартовуй себе і тренуй зір, щоб міг бачити у пітьмі й не пропустив жодного ворога.

З Бруно було гірше. Він мріяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трішки і йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.

— О-о-о! Льотчик-випробувач — це дуже небезпечно, мій любий. Тобі доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрів!

— Ну то й що? Я візьму з собою два парашути.

— А як обидва не розкриються, що тоді?

Бруно насупився. Він не знав, що відповісти.

— А уяви собі, що пошкоджено мотор і літак загорівся або раптом відвалилося крило.

У відповідь Бруно тільки щось буркнув.

— Я нізащо не став би льотчиком-випробувачем, — продовжував я. — Дуже небезпечна професія. Ні, ні! Знаєш що? Краще бути водієм таксі, водолазом чи клоуном у цирку.

Бруно спалахнув:

— Клоуном у цирку? Я тебе зараз відлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.

Як мені його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач — це ще не космонавт.

Я склав собі програму, як стати космонавтом. А для цього потрібно багато чого. Зокрема, треба терпіти — різні муки. і я почав з мовчання.


Як я мовчав
У космосі має бути зовсім тихо. Смішно уявити тільки: ніякого шуму, ні пташок, ні дерев, ні радіо, ні шелесту листя. Найважливіше для космонавта — це щоб нерви витримали до кінця. Я вирішив три дні мовчати. Це буде моє перше тренування.

Я взяв два ватяні тампони і позатикав вуха, зачинив вікна, позавішував їх і сів посеред кімнати на стільці. Спочатку все йшло добре, і я вже подумав, що сидіти нерухомо зовсім легко. Та за кілька хвилин у мене засвербіли ноги, а у вухах почало дзвеніти.

Незабаром ніби здалеку крізь ватяні тампони долинув мамин голос:

— Альфонсе! Альфі! Ти що, не чуєш?

"Навіть у космосі мене гукає мама", — сердито подумав я. Аж ось у коридорі почулися її кроки, грюкнули двері. Потім вона зазирнула до мене в кімнату, але, мабуть, нічого не побачила, підійшла ближче і наштовхнулася на мій стілець.

— Ой! — з несподіванки зойкнула вона, ввімкнула світло і сплеснула в долоні. — Що це за витівки, Альфі? Такий чудовий день, а ти сидиш на стільці у темній кімнаті! Іди погуляй!

Спершу я хотів усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повинні бути мовчазні. — Чи ти оглух? — запитала мама.

Я втупився в стелю і уявив, що бачу там сузір'я Великої Ведмедиці.

— Далі нікуди, — зробила висновок мама. Тоді дала мені гроші, господарську сумку і сказала:

— А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину і півфунта сала.

Відмовитися не можна було ніяк. Отож я взяв мовчки гроші, сумку і пішов. У магазині пальцем показав, що мені треба.

— Чи в тебе язика нема? — здивувалася продавщиця.

А я дивився кудись у порожнечу і думав собі: звідки їм знати, що я саме пролітаю повз Місяць, а там же цілковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тоді звернувся до мами:

— Чи не здається тобі, що сьогодні Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцінку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стінгазеті.

Я мовчки їв картоплю.

— Ану покажи щоденник.

Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кімнату і знову сів на стілець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.

— У тебе, мабуть, температура. Альфі. Чуєш, — гукнула вона татові, — він хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло і йому болить у вухах.

Наче старій бабі, мама закутала мені хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!

Як на те, увечері прийшов Петер, щоб обміркувати зі мною новий номер стінгазети. Він говорив так тихо, що я його ледве чув крізь вату у вухах. А Петер говорив і говорив щось про велику статтю, в якій треба засудити підказування. До мене ж долинало тільки якесь: блуб, блуб, блуб.

"Щось негаразд із трансмісією, — подумав я. — Досі ж не було перебоїв". І я почав ходити по кімнаті туди й сюди — міркував, як урятувати себе і ракету. Петер не витримав і схопився за голову:

— Та він збожеволів, геть збожеволів!

І пішов собі.

Вранці наступного дня в школі я теж мовчав. Мені хотілося витримати три дні (власне, три дні — ніщо, коли летиш до сузір'я Оріона). Пан Фількендорф поставив мені "п'ятірку", бо я стояв біля дошки, мов німий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Доріан, наш учитель музики, подивився на мене крізь окуляри й запитав:

— Альфонсе, чому ти не співаєш з усіма?

Я не відповів:

— Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, — розсердився він. — Добре, тоді, будь ласка, заспівай сам.

Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усі чули:

— Я вам скажу: Альфонс геть збожеволів!

Він підвівся й розповів учителеві про нашу зустріч напередодні ввечері. Пан Доріан викликав мене до дошки і звелів роззявити рота.

— Може, порвав голосові зв'язки, — припустив він. — Ану, скажи "а".

— А-а-а, — видавив я.

В класі розлігся регіт. Я б розірвав себе, якби міг. Отак підвели мене! Але сказати "а" — це ще не означав заговорити.

Того дня більше я не видав жодного звуку, хоча прикрощів зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дістав. Звісно ж, увечері тато побачив той запис і насупився, а це вже погано.

— Не вчора, то сьогодні запис у щоденнику. Я ж казав, — зробив висновок тато.

Мовчки я пішов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, і ніхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати і мужньо терпіти мовчанку.


Все в тюбиках
Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо він теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобів. А коли я не хочу їсти бурячків чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще від тієї подорожі), чи не їм печінки, бо від неї мені стає погано, чи відмовляюсь од ванільного пудингу і холодцю, то мама завжди свариться зі мною.

Дарма. Коли стану космонавтом, тоді не матиму прикрощів через маму, бо, як пише Юрій Гагарін, космонавти не їдять ні холодцю, ні бурячків, ані ванільного пудингу. Смішно було б, якби космонавт брав із собою в політ на Місяць, скажімо, десять фунтів холодцю. Космонавти харчуються тільки з тюбиків. Мені це дуже подобається. І швидше, і не треба довго сидіти за столом. Бо мама завжди говорить:

— Альфі, чому ти поспішаєш, мов на пожежу? У тебе ж є час! А насправді у мене того часу ніколи нема. Надворі на мене чекають хлопці з футбольної команди, або мені треба на піонерські збори чи йти пускати паперових зміїв. Тому мені так хочеться їсти з тюбиків. Просто мимохідь видавлюєш півтюбика в рот: смачно і наїдаєшся відразу. Я вирішив потренуватись: харчуватися тільки з тюбиків. Космонавти все спочатку відпрацьовують. Почав я вранці:

— Дякую, мамо. Сьогодні мені не хочеться нічого.

А мама:

— Отакої! Знову своєї. Чого це ти не хочеш їсти?



Та як мені відповісти на її питання?

На уроках у мене так бурчало в животі, що пан Фількендорф занепокоївся і спитав:

— У кого це весь час рипить парта?

Петер сердито зиркнув на мене і зашипів:

— Альфонсе, пам'ятай про дисципліну!

Але шлунок, у який не потрапило ні крихти їжі, не дотримується ніякої дисципліни. На перерві я попрохав Бруно:

— Дай мені півбутерброда.

З'їв ті півбутерброда, і розізлився на себе, що не витримав. "Добре почав ти харчуватися з тюбиків, Ціттербаке", — подумав я.

А державна торгівля, як тут не нарікати на неї? У магазині нема їжі в тюбиках! Раптом я згадав про зубну пасту, що, як і мій папуга, називається "Чистун", а на смак, мов шоколад. Ось де вихід! Паста потрібна мені не для того, щоб чистити зуби, а щоб їсти. Я видавив усю пасту собі в рот. Спочатку паста справді була на смак, мов шоколад, а вже потім, як гіпс із клейстером.

За вечерею тато не витримав:

— Альфі, Альфі, чому це ти не їси? Певно, щось із тобою не гаразд?

— Я попоїв.

— Ох, Альфі, — і мама сумно поглянула на мене, — кажи правду. Ти не їв і потай нічого не брав. Я ж бачу.

— Я...


Я мало не виказав, що перейшов на їжу в тюбиках. Саме в цю мить мені так сильно віддало шоколадним клейстером, що я не міг більше ні слини ковтнути, ні слова промовити. Моє щастя! А потім занудило. Мені здавалося, ніби скрізь у квартирі пахне шоколадним клейстером. Нарешті мама сказала:

— Альфі, йди спати, вмийся, почисть зуби... Ой лишенько! Який ти блідий! Мов стіна. Що в тебе болить?

Коли вона сказала: "Почисть зуби", я згадав про порожній тюбик, і мій шлунок ракетою рвонувся до горла. Мене перенесли в ліжко. Я не опирався. Мої думки знову були про тренування. Яка це важка справа!

Вранці мені стало краще. Але їсти зубної пасти я більше не міг. До того ж це помітили б. Бо прийшовши з ванної, мама сказала:

— Альфі, ти витрачаєш страх скільки зубної пасти! Ти що, їси її?

Вдруге я не дозволив собі просити у Бруно хліба. Я зайшов до магазину і спитав у люб'язної продавщиці:

— Що у вас є в тюбиках?

Спершу вона подумала, що я глузую з неї, але потім усе-таки відповіла:

— Майонез, гірчиця і анчоусова паста.

Дивна якась їжа! А де він росте, той анчоус? Я витрусив усі свої гроші й купив усього по тюбику. Вирішив почати з гірчиці, бо знав, що воно таке. Зайшов у якийсь під'їзд, видавив гірчичного черв'яка і злизав. Припекло так, що я закричав, наче навіжений, і стрімголов вискочив надвір. Мені здалося, що у мене просто з рота стартує ракета, а з носа б'є полум'я.

Якийсь добродій саме збирався зайти в будинок, але помітив мене і схопив за руку.

— Чого ти плачеш, малий? — співчутливо запитав він. — Хтось набив тебе? Чи, може, загубив маму?

Я тільки застогнав: — о-о-о-х, у-у-у, а тоді вирвався у нього з рук і помчав вулицею. Коли пробігав повз пожежний сигнал, то ледве втримався, щоб не розбити скло — може, пожежники допомогли б мені.

Вдома я припав до крана і випив літрів зо три води. Згодом я ще спробував видавлювати гірчицю по рісочці, але пекло однаково. Після того, як я з'їв півтюбика, язик у мене геть затерп і став, як ганчірка. З очей безперестанку текли сльози. Мама вже хотіла повести мене до лікаря. Мені треба було засміятись, але замість сміху вийшло якесь хрипіння. Чого це я мав іти до лікаря? Космонавт же не піде до лікаря через те, що він їсть із тюбиків. Вночі мені приснилося, що в мене день народження і все на столі, — і тістечка, і хліб, і печеня, — було з гірчиці. Я закричав.

Прибігла мама і приклала мені до лоба руку. Я чув, як вона прошепотіла татові:

— Наче не скарлатина, а очі червоні. Обкладений язик і горло ясно-червоне.

Наступного ранку я був дуже кволий і потай з'їв п'ять шматочків хліба. Ой, яке тяжке тренування! Тільки тепер я зрозумів, який мужній був Гагарін. Від тюбика гірчиці довелося відмовитись, бо це ні до чого хорошого не привело б. Майонез, мабуть, кращий. На тюбику написано: "Майонез додає їжі смаку. Приправляйте їжу хорошим майонезом". Я обережно видавив трохи на ніготь і лизнув. Так, майонез смачний. Тоді я взяв тюбик у зуби, а їсти мені хотілося добряче, і все вичавив у рот. Трохи перегодом мені стало так, ніби тюбик майонезу перетворився в животі на величезний камінь.

— Слухай, Петере, я не зможу піти на тимурівське завдання, — насилу проказав я.

— Це чому ж? — запитали всі хором.

— Я... я...

— Не викручуйся! — сказав Ервін.

— У мене не гаразд із животом, — відповів я і миттю вилетів у двері.

— Поговоримо на раді піонерського загону, — навздогін мені кинув Петер. Але я не мав часу на відповідь, треба було поспішати до вбиральні. Там я пробув цілу годину. І в мене сяйнула думка: чи не відмовитися від їжі в тюбиках, а набрати в ракету смаженої картоплі і мисливської ковбаси? Але ж космонавт повинен виконувати до кінця все, за що береться.

Увечері я з'їв півтюбика анчоусної пасти. О, в ній є щось від риби, але відчуття таке, ніби з'їв ножа чи тертушку. А може, у мене язик став нечутливий од гірчиці. Я попрохав маму пошепки:

— Завари мені, будь ласка, ромашки.

Вигляд у мене, мабуть, був кепський, бо, нічого не кажучи, мама швидко приготувала настій. Цілу годину я полоскав ним горло.

Від сьогоднішнього ранку я знову п'ю какао з сухариками, а на ніч їм щось тепле.

Сьогодні перед вечерею мама сказала:

— Я принесла тобі дещо смачненьке. Намаж скибку хліба. Це анчоусна паста.

Не знаю, як воно трапилось, але я заплакав і дозволив татові перенести мене в ліжко.

Але я стану космонавтом! Всупереч усьому!
Десять квитків на карусель
Моє тренування посувається вперед. Після того як я повправлявся мовчати в космосі, а також їсти з тюбиків, тепер маю виконувати фізичні вправи, як Гагарін чи Титов. Найважливіша фізична вправа — на невагомість. Це незвичайна вправа. Кружляєш, як, наприклад, папуга Чистун по кімнаті. Я довго обдумував, як би мені зробити те ж саме. Спочатку спробував простягтися, підскочивши в ліжку. Але від цього невагомим не став. Тільки здійняв страшенну пилюку. Якраз увійшла мама. Вона закашлялась і спитала, чому так димить грубка.

Я перечитав багато книжок, кілька номерів журналу "Троммель"[*], аж поки натрапив на потрібну мені думку.

[* "Троммель" ("Барабан") — журнал німецьких піонерів.]

Щоправда, це коштувало б багато грошей. Я вичитав, що космонавти тренуються витримувати невагомість на центрифузі. В мене легко паморочиться голова, але коли хочеш стати космонавтом, то маєш пройти всі тренування. На центрифузі треба крутиться, аж поки з'явиться відчуття, ніби ти в ракеті. Але де взяти центрифугу? Я питався скрізь, однак ніхто не міг допомогти. Аж ось одного разу, коли ми з татом їхали до річки, я побачив невеличкий майданчик, де були і ланцюгова карусель, і гойдалки, і дитяча карусель із білими кониками. Я врятований!

Звісна річ, за одне катання на каруселі не натренуєшся. Треба купити відразу п'ятдесят квитків, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.

— Мамо, дай мені, будь ласка, три марки! Розумію, це багато, але я поверну їх тобі згодом, — сказав я.

Мама здивовано подивилася на мене:

— Так, це чимало, але знаєш, Альфі: коли це справді щось важливе, я дам тобі охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собі щось непотрібне або кататимешся до неохочу на каруселі.

Я, мабуть, почервонів, адже мама розгадала мої наміри. Але ж це був мій обов'язок — покататися на каруселі. Тільки як про це сказати мамі?

— Ні, — заперечив я. — Це серйозна службова справа, але таємна.

Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.

— Сподіваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, — додав я.

Тепер мама зацікавилась:

— А чи не можеш ти хоч трохи мені розповісти?

Я засмучено похитав головою.

— Ми, піонери, повинні також учитися зберігати таємниці, — пояснив я. — Це державна таємниця.

Мама не була цілком певна і зажадала від мене чесного піонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурниці.

Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенігів. Моїх грошей вистачить якраз на десять разів. Цього замало. Та нічого, вистачить і десяти. Щоб заощадити на трамваї, я півгодини біг пішки, поки дійшов до тих атракціонів. Було десь опівдні. Карусельник налаштовував музику.

— Хіба сьогодні не працюєте? — запитав я.

— Ще рано, — буркнув він. — От увечері тут усе закрутиться.

Я витяг свої три марки:

Чи можна у вас за один раз покататися на всі ці гроші?

Карусельник здивувався:

— Десять квитків — і все за один раз?

— Це важливо. Треба десять, не менше.

— А як тобі стане погано?

— Я вже пройшов харчування з тюбиків, тепер уже нічого мені не станеться.

Карусельник здвигнув плечима і попередив:

— Ну, гаразд, але щоб потім не наскаржився мамі!

Я сів на сидіння і прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я міг здивувати лише кількох малих хлопчаків. "Дуже шкода, — сердито подумав я. — От якби було багато людей і всі дивувалися!"

Карусель заскрипіла і стала поволі обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:

— Коли стане погано, подай мені знак.

Я замахав на нього обома руками.

З гучномовця полинуло:

"Як люблю я мандрувати по країні..."

А я почув тільки: "... люблю я... вати... їні..." Голосно підспівуючи, я вигукнув:

— Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкість!

Карусель закрутилася швидше. Я летів у напівлежачому положенні. Миготіли будинки і дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, ніби вони обхопили мене своїми гілками. З пісні до мене дійшло тільки: "... вати... раїні..."

Я вже не відрізняв будинків од дерев. Все злилося в сіро-зелені плями. Заплющивши очі, я ледь чутно гукнув:

— Якщо можна, вимкніть другу швидкість! Здається, я вже став невагомий!

Тільки мій живіт ще був вагомий. Навіть поважчав.

Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала інша пісня, але я вже нічого не розумів. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпіти також нудоту. Тому я не сказав нічого, а тільки дужче заплющив очі й поклав руки на живіт, сподіваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомості. Коли карусель нарешті зупинилась, я — не міг підвестися.

Карусельник підійшов і злякано сказав:

— Ти білий, мов крейда!

Говорити я теж не міг. У мене і язик, мабуть, став невагомий. Карусельник підняв мене. Спотикаючись, я ледве спромігся перетнути майданчик і ліг під кущем. Розплющив очі, але дерева все кружляли, і грала музика. Звучала знайома мелодія. "Можливо, це справжня невагомість", — подумав я. Мимо проходила якась дівчинка. Побачила мене і заверещала:

— П'яний! П'яний!

Одразу ж до мене підійшов дідусь, з яким гуляла та дівчинка. Він поглянув на мене і сказав:

— Вставай, хлопче, а то застудишся!

Я спробував підвестися, але знову поточився і впав на другий бік. Дідусь нахилився до мого рота і понюхав. Він, певно, подумав, що я справді напився. Але ж ні, я тільки з'їв бутерброд із сиром.

— Тобі погано, хлопче?

Я хотів похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, і я навіть не зворухнувся. Підійшла якась жінка.

— У нього, мабуть, розлад кровообігу, — сказала вона.

Я хотів усе їм пояснити, але язик зовсім не слухався мене. Здавалося, він став товстий, як цеглина. Тому я тільки промимрив:

— Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квитків...

Дідусь задумливо похитав головою, а тоді підвів мене. Хоча він підтримував мене, але я заточувався то в один бік, то в другий. Здавалося, разом із дідусем я кружляю все швидше і швидше.

— А де ти живеш? — запитав дідусь.

Це я міг сказати.

— Ходімо, Фрідо, — сказав дідусь дівчинці. — Відведемо хлопця додому. Підтримуй його з того боку.

Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потім і додому.

Мама перелякалася, побачивши мене з дідусем і дівчинкою. Коли вони пустили мене в коридорі, я поточився, намацав стіну, якось дістався до ліжка і впав.

Дідусь почав розповідати. Мама дуже розхвилювалась і тільки сказала:

— З ним ще ніколи нічого подібного не було! Де ви його знайшли?

— А біля атракціонів, — защебетала Фріда. — Цей хлопець усе кружляв і кружляв на каруселі.

— А покажи-но три марки, — зажадала мама.

Я тільки похитав головою.

— Отже, ти все-таки був на каруселі? — доскіпувалася мама.

Я кивнув, а мені здалося, ніби захиталися пічка й шафа.

— Отже, ти порушив обіцянку? — докірливо сказала мама, розгнівалась і вийшла з кімнати.

Три дні у мене паморочилася голова. Про карусель я не смів навіть думати. Варто було мені про неї згадати, як усе починало перевертатися в животі. А мама ще довго гнівалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, і навіть не бажала розмовляти зі мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпіти невагомість дуже тяжко; але що має бути, те відбудеться. Адже пан Фількендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вміти йти на жертви". Мені здається, я вже склав безліч жертв. Тепер мене справді можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.

Лишається зовсім небагато: дістатися до Москви і там сказати про це.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка