Герхард гольц-баумерт



Сторінка8/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Великий старт
Їхати в Москву найкраще під час канікул. Я так і вирішив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що від мами нічого більше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрібно для дуже важливої справи. Відкритися ж їй я не міг. Навіть татові. Бо це дійсно дуже важлива справа, і краще хай вона залишиться в таємниці.

Канікули почнуться тільки за два тижні, а я вже все підготував. Поклав у рюкзак нічну сорочку, спортивні черевики, атлас для орієнтування і дещо із заощаджених харчів: дві пачки сухарів, кілька шматків хліба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав піонерський галстук, бинт — на випадок, якщо в космосі я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також піонерський квиток.

Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канікул наш загін наче зумисне збирається в іншу подорож. Триденну подорож із змаганням слідопитів і екскурсією в частину Народної Армії.

Як мені хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу піти разом з ними, я відповів:

— Друзі, я охоче пішов би з вами, коли б не надумав щось важливіше.

— Що саме? — нетерпляче запитав Бруно.

А Луїза пирснула:

— Важливіше!

— Ось побачите, — сказав я. — Ваша екскурсія — ніщо в порівнянні з моїм задумом.

Я наче бджіл розворушив у вулику. Вони напосілися на . мене, почали дорікати, що я, мовляв, егоїст і виступаю проти колективу. Але ж насправді це не так! Політ у космос таки набагато важливіший за справи піонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летіти в космос, аніж мандрувати з ними.

— Друзі, — сказав я. — Мені справді шкода, але я не можу.

Гаррі, наш піонервожатий, навіть хотів поговорити з моїми батьками, щоб довідатися, що ж то у мене за важлива справа. Тоді б я мав клопіт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.

Бруно написав до стінгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стільки макулатури минулого місяця, що посів друге місце! Але нічого. Коли стану космонавтом і проїздитиму автомашиною, а вони всі стоятимуть на вулиці й вітатимуть мене, я дозволю собі зупинитись і скажу:

— Це стоїть мій загін. Коли я зібрався летіти на Місяць, вони посварилися зі мною через якусь там екскурсію. — І всі люди на вулиці докірливо подивляться на мій загін. А піонери мого загону похнюплять голови, бо зрозуміють, як недооцінювали вони мене.

В останній день перед канікулами ніхто зі мною не розмовляв у класі. Вдома я написав листа:

"Дорогі батьки!

Не турбуйтесь за мене. Я був і лишаюся Вашим хорошим піонером Альфі. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришеві Гагаріну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Місяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселі). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш — через день йому треба міняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радіо, я передам привіт і вам.

Будьте здорові й бадьорі. Чого й собі бажаю. Щиро вітаю і цілую.

Ваш Альфонс Ціттербаке".

Цього листа я поклав на столі в кухні, коли рано-вранці першого дня канікул тихо виходив з дому.

Я подивився в атлас, але він нічим не міг мені допомогти. Тож я запитав поліцейського:

— Може, ви скажете, куди буде Москва?

— Як на піонера, то ти дуже нахабний! — відрізав той. — Прокритикували б тебе в стінній газеті.

Я почервонів.

— Це вони давно зробили, — сказав я сердито. — Але мені треба в Москву! — І швидко пішов далі.

За дві години наше місто скінчилось, і почалися поля й ліси. Я зробив невеликий перепочинок і з'їв половину свого хліба і пачку сухарів. "Схаменися, — подумав я, — ти вже витратив майже половину своїх .запасів. А тобі ж має вистачити до Москви!"

Трохи я під'їхав кооперативною підводою, а за наступним селом рушив далі пішки. Тут зі мною сталася незвичайна пригода.

Тільки-но підійшов я до лісу, як раптом біля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок мені пронизала думка: тікати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тільки вперед, і кинувся через рів у кущі — треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утік із цирку. А воно все ревло в самісінькій гущавині. Якщо це лев, то він з'їсть мене і оком не моргне. Тоді подорожі на Місяць кінець. І тут я побачив на шосе двох дівчаток, які, нічого не підозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.

"Альфонсе, — сказав я собі, — ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу". Я теж заревів і кинувся туди, звідки долинав той рев. Але перечепився через корч і впав. І в цю мить чудовисько стало наді мною. Воно ревнуло і почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся і схопив його за ріг. "Одноріг, — подумав я, — одноріг із казки! Тепер мені кінець!"

І я закричав так голосно, як тільки міг. Але хоч і перелякався, та рога не відпустив. Коли накричався, то помітив, що той ріг не такий уже й великий та гострий. До того ж він уже не ворушився. Тоді я обернувся зовсім і побачив, що то був коров'ячий ріг, маленький коров'ячий ріг. Він належав рябому теляті в чорних і білих плямах. Теля стояло поруч і здивовано дивилося на мене.

— Гей, тут хтось є? — почувся дівчачий голос.

— Так, тут Ціттербаке! — відгукнувся я. — Підійдіть сюди!

Дівчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землі і тримаюся за ріг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, і зареготали.

— Лізо! — озвалася одна з них. — Лізо, ми тебе шукаємо, а ти забігла аж сюди!

Я зрозумів, що це теля втекло, і виходить, я його впіймав. — Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упіймав його, — повагом сказав я.

Дівчатка були мені дуже вдячні. Вони залигали теля, і ми разом рушили до сусіднього села.

Бригадир із ферми подякував мені і потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дівчатка.

— Не варто дякувати, — була моя відповідь. — Готуюсь до більшого.

Після цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далі йти не зміг. Довелося роззувати черевики, бо на лівій нозі я натер великого пухиря. Подивився в атлас ні, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надіслати телеграму, щоб вийшли мене зустрічати. Може, в наступному селі я домовлюся з телеграфісткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далі і доїв рештки своїх харчів. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку і на пошту. Але я не дійшов ні до аптеки, ні до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамір. Голоси видалися мені дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:

— Усі сюди! Ціттербаке прибув!

І ту ж мить із будинку під вивіскою "Молодіжна база "Ганно Гюнтер" назустріч мені ринувся мій загін.

— Ура вірному Ціттербаке! — галасував Бруно. — Він усе-таки прийшов!

Я намагався не шкутильгати і міркував, як бути. Кинутися назад я не мав ні сил, ні часу. Всі радо потискували мені руки.

— Нічого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивовані? А я впіймав дорогою бика — небезпечна тварюка! Ох і дав же він мені по нозі! — показав я на свого великого пухиря.

Ніхто не заперечував. Лише Гаррі засумнівався:

— Мабуть, сильний удар — його міг завдати й бик. Але мені здається, це звичайнісінький пухир.

І вони гуртом повели мене на базу та все приказували:

— Чудово, що ти прийшов, Ціттербаке!

Незабаром прибула вантажна машина Народної Армії і відвезла нас на аеродром. Ми зустрілися з військовими льотчиками. Нам дозволили навіть залізти в літак. Офіцер розповів, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.

Ой-ой-ой! Для цього потрібно в тисячу разів більше, ніж оте моє мовчання, харчування з тюбиків та катання на каруселі. Мені сподобалося на аеродромі. Я вирішив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далі.

Увечері я розповів про все Гаррі, нашому піонервожатому. Згадав і про записку батькам. Він негайно подзвонив додому і все пояснив мамі. Мама сприйняла записку за один із моїх жартів і зраділа, що я з усіма.

Гаррі — хороший хлопець. Він пообіцяв тримати в таємниці те, що я йому розповів. Він, мовляв, нікому не скаже, що я випадково потрапив на молодіжну базу, а насправді прямував на Москву.

— Але покарати тебе треба, — підморгнув він мені.

А наступного ранку Гаррі оголосив:

— Сьогодні ввечері Альфонс Ціттербаке розповість про політ у космос. У нього є досвід!

Увечері, коли всі зібрались, я розповів про свої пригоди. Не забув і про зустріч у лісі з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навіть забрав назад свій допис.

Після всіх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачі? Від льотчика на винищувачі до космонавта вже недалеко. Тепер мені хоча б автограф одержати від когось із радянських космонавтів.

А катання на каруселі? Наступні три роки про нього не може бути й мови. Від самої згадки про нього мені стає погано. А того анчоусу ніколи в житті навіть у рот не візьму.



Як я помилково порубав етажерку
Я люблю читати книги. Дуже подобається мені книжка "Тимур і його команда". Ми теж працюємо так, як тимурівці з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:

— Чи не створити нам тимурівську команду? Що скажете, хлопці?

Всі захопилися. Всі, крім Бруно.

— Якщо тимурівцям треба так багато працювати... — почав він.

— То й що ж, як працювати? — перепинив його я. — Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!

Всі підтримали мене. І Гаррі, наш піонервожатий. Він сказав:

— Альфонс має рацію. Допомагати — це дуже важливо. На раді загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старі й хворі, де малі діти лишаються самі вдома, а також із яких родин служать в армії солдати. Вирішили всім їм допомагати, але по змозі таємно. Домовилися на їхніх будинках понамальовувати голубою крейдою великі "Т" — це мав бути наш знак.

Коли не вдасться допомогти таємно, тоді треба подзвонити і ввічливо усе пояснити.

Я одержав доручення принести одній бабусі вугілля з підвалу, нарубати дров хворому пенсіонерові, доглянути маленьку дівчинку, бо її мама пізно повертається з роботи.

— Все зрозуміло. У Ціттербаке все буде гаразд, — сказав я.

Примчавши додому, я взяв у підвалі сокирку і подався виконувати завдання. Гаррі попередив:

— Подзвониш до бабусі Тіфтрунк і попросиш у неї ключ від сарая.

Та я був хитріший. Цікавіше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обійшов навколо будинку, а потім підійнявся і спустився сходами. На подвір'ї гралося кілька малят.

— Гей, карапузи, де тут сарай бабусі Тіфтрунк? — запитав я.

Вони показали. На сараї висів замок, але вікно було прочинене.

"Витримка, Ціттербаке", — подумав я і пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклі. І я тихо заліз в сарай. Діти на подвір'ї закричали:

— Тепер будемо гратися у вовка й сімох козенят. А вовка ми замкнемо!

Грюк! І вони зачинили вікно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потім дужче. Діти показали мені язика і повтікали. Я застукотів у двері так, що вони аж задрижали. Мені ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте ніхто не приходив. У мене під курткою була сокирка. А чи не вибити двері? Ні, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я підгорнув на купу вугілля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу і з сокиркою став полювати мишей.

Вже смеркало, коли до сусіднього сарая прийшов якийсь дідусь. Він, певно, хотів набрати вугілля. Я загупав у двері й погукав:

— Випустіть мене! Я в сараї бабусі Тіфтрунк!

— А хто ж ти? — недовірливо запитав дідусь. — І як ти туди попав?

— У мене тимурівське доручення, а малюки зачинили вікно!

Нарешті той дідусь привів бабусю Тіфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:

— Чим ти тут займаєшся, і що тобі треба?

Я показав їй прибраний сарай.

— Маленьке тимурівське доручення, — пояснив я і, схопивши відро з вугіллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив відро перед дверима бабусі Тіфтрунк і прожогом шмигнув крізь сінешні двері надвір. "Блискуче впорався. Альфонсе", — похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тілеке. З бабусею Тіфтрунк мені пощастило, то й тут я вирішив допомагати потай.

Пан Тілеке мешкає у маленькому будиночку в кінці вулиці Шмідта.

Я обережно переліз через паркан і побачив у кутку кілька дощок, які стояли там ніби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось іще твердішого дерева. Моя сокирка підскакувала, мов пружина, вогнем горіли руки, і я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.

— Що це ти робиш із моєю етажеркою?

В напівтемряві я побачив білі вуса і двоє голубих очей.

— Рубаю дрова для пана Тілеке. Виконую невідкладне тимурівське доручення.

Рука на мить відпустила мій карк.

— Чого це ти рубаєш для мене дрова?

— Цього не можу сказати, — сказав я і ступив кілька кроків назад. — Тимурівські справи.

— Облиш лихі жарти. Ти вже й так добряче понівечив мою етажерку. Хіба тепер поставиш її в кімнаті?

І довелося мені хутенько забиратися геть.

Я пішов до родини Радтке. Довго дзвонив і стукав. Нарешті за дверима почувся тоненький голосок:

— Хто там?

— Це хороший дядечко Альфонс, — сказав я. — Відчини. Будемо разом гратись.

Маленька дівчинка повільно відчинила двері. Раз! І я ввійшов. Але побачивши мене, дівчатко закричало й кинулося тікати в кімнату.

— Чорний чоловік! — репетувало воно. — Чорний чоловік!

— Тс-с-с, — спробував я заспокоїти дівчатко. — Не так голосно! Не бійся. Нумо гратися!

Аж раптом переді мною справді з'явився чорний чоловік! Я злякався і сам хотів тікати, але, придивившись, упізнав себе в дзеркалі. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурівські "Т", перемішалася з вугільною пилюкою. На чубові почіплялось павутиння, а черевики були жовті від глини із саду пана Тілеке.

Було вже пізненько. Незабаром повернулася з роботи пані Радтке. Схлипуючи, дівчатко сховалося за своєю мамою.

— Цей чорний чоловік хотів мене зарубати! — вигукнуло воно.

— Дурниці. Я Альфонс Ціттербаке, з тимурівської команди, — пояснив я.

Але пані Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.

Тільки-но ми переступили поріг, як мама сказала:

— Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?

Та найгірше було наступного дня в школі. На великій перерві в учительській я побачив бабусю Тіфтрунк, пана Тілеке і пані Радтке. Вони розповідали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж підійшов до Петера і сказав:

— Коли вам потрібні дописи до стінгазети, я напишу.

Петер недовірливо поглянув на мене:

— Ти ж не любиш писати до стінгазети.

— Напишу щось про тимурівську команду.

— Чудово, — погодився Петер.

Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас підійшов Гаррі. Обличчя у нього було заклопотане. Він спитав:

— Хто вчора виконував тимурівське доручення у бабусі Тіфтрунк...

А я тихенько доказав:

— ...і в пана Тілеке, і в родини Радтке?

Отаке виходить, коли хочеш зробити добре діло! Всі кажуть, що тепер мені треба написати до стінгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слід.

Звісно, хороші вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.

Що ж я робитиму, якщо прийду, а вікно в сарай буде зачинене?



Як я доглядав звірят
Якось приходить до мене Бруно та й каже:

— Ціттербаке, ти ж мій друг.

Ясна річ, просто так він цього не казав би. Щось хоче від мене. Тож я тільки підтакував.

— Знаєш що? — продовжував Бруно. — Через два тижні я поїду. Хай мій золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?

Я дуже люблю звірят. У мене самого є папуга, на ім'я Чистун. Досі я тільки чув про золотавого хом'яка. От мені б такого!

— Добре, але принеси корм, — погодився я.

Наступного дня прийшов Петер. Він теж щось хотів.

— Альфі, — почав він. — Я їду до заводського піонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кішка?

Взяв я і кішку. А коли Ервін запитав мене, чи не міг би він принести мені своїх дев'ятеро білих мишей, бо теж їде до заводського піонерського табору, я сказав:

— Ти третій із звірятами. Та вже принось. Два тижні побуду директором зоопарку.

Я приніс усіх звірят додому. Мама сплеснула руками і сказала:

— Їх же треба годувати! Що ти собі думаєш! А в квартирі ще й смердітиме?

— Дарма, — відказав я. — Вже якось разом перебудуть.

Вночі я проснувся від крику. Кішка втекла відчиненим вікном, а Чистун помітив і закричав їй услід:

— Дурний, дурний!

Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.

Наступного дня оббігав я півміста — шукав Петерову кішку. Аж увечері вгледів її чорно-білого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кішка з'їсть кільце ковбаси, то доведеться мені заплатити із своєї скарбнички", — подумав я і кинувся за нею. Перескочив через прилавок і вже майже схопив її, але підсковзнувся і зачепив рукою великого горщика із смальцем. Горщик розбився. Збіглися продавці. Вони ніяк не хотіли вірити, що я просто намагався врятувати ковбасу.

На ніч я замкнув кішку в коридорі. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вішалку і звалила мамину парасольку. Більше нічого вона не накоїла.

Проте цієї ночі сталося ще дещо.

Я спав неспокійно. Все думав про кішку: чине вискочила вона знову в вікно? І весь час дослухався. Раптом мені здалося, ніби десь у кімнаті пиляє маленька пилка. Потер вуха — нічого не допомогло. В пітьмі все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранці я сказав про це мамі.

— Альфі, ти з твоїми звірятами... Хто його знає, що ти чув уночі. Ти вже став якийсь, мов не свій.

Але ж я справді чув. Може, хтось хотів покрасти звірят? Якщо таке станеться, що тоді скажуть мені друзі? Я зазирнув під ліжко, за шафу. Ніде нічого. Гаразд, простежу наступної ночі.

Кішка знову залишилася в коридорі. Шапки і парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю і звалила корзину з білизною. Це трапилося серед ночі. Хіба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. І досить ясно. Однак я нічого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кімнату, вона вимела з-під вікна цілу жменю тирси.

— Що це? — запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрізь і знайшла в підлозі дірку, завбільшки з кулак.

— Оце ж і є нічна пилка! — вигукнув я. — Хто б це міг бути?

Третьої ночі, коли кішка те й робила, що скакала на двері і клацала клямкою, я знайшов і нічного пиляра. Золотавий хом'як виліз із ящика, присів і своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впіймати, він укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугілля і так посадив назад у ящик.

— Альфонсе, із цими звірятами так далі не можна, — сказала мама. — Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?

Ой леле! Про це я зовсім забув.

Я швиденько розшукав пакетики, що їх мені дали Петер, Ервін і Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось і записи: "Більше молока", "Добре моркву", "Тверді сухарі".

Я ламав собі голову над записами і не міг второпати, кому що давати. "Молоко біле, — подумав я. — Воно напевне, для білих мишей. Хом'як любить тверді речі, то нехай гризе сухарі, а кішка — моркву".

Наступного ранку я дав хом'якові молока, кішці сухарів, а мишам овочів. Але ж і вередливі ці тварини. І що менше вони їли, то дикіші ставали. Кішка вилізла на кухонний стіл і зжерла півфунта фаршу — з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, виліз і перегриз ніжку канапи. Мій Чистун, що завжди був зовсім ручний, через усіх цих звірів у квартирі геть здичавів. Цілими днями він кричав "дурний, дурний!" і "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але піти кудись теж не смів — треба ж було дати раду тваринам.

Наступної ночі я зачинив кішку на кухні, а все їстівне поховав. Вона нічого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.

З хом'яком я вчинив ще хитріше: зачинив його до Чистуна в клітку.

— З цієї дротяної хатки не втечеш, — сказав я і посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, які, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, і мені здалося, він сміється наді мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Він сидів угорі на жердинці й розглядав хом'яка.

Серед ночі розігрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клітці, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову і кричав:

— Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..

За це хом'як вирвав у нього із хвоста три довгі чорні пір'їни. Мені вдалося їх відокремити аж під ранок, а моя піжама стала на спині мокра від поту.

А вранці скоїлося найгірше. Я зібрався погодувати мишей.

— Будьте розумні, — звернувся я до них. — Сидіть у своїй склянці, крутіть колесо і тільки попискуйте.

Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькі снігові м'ячики з ніжками, розбіглися білі миті по квартирі.

— Тривога! — заволав я.

Кішка саме лежала на печі. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися іскри. Одним стрибком скочила вона вниз і стрілою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всіх їх поїсть!

— А дзусь, злодійко! — крикнув я.

Раптом на кухні заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стільці, закривши руками обличчя.

— На кухні миші! Забери геть цих жахливих створінь! — кричала вона.

В цю мить одна біла миша кулею влетіла на кухню, а за нею — кішка, вишкіривши гострі зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кішка хотіла її вхопити, підскочила, та тільки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.

— Тривога! — закричав я знову, схопив віника і прогнав кішку за двері. Все б нічого, тільки дзеркальце, що висіло в коридорі, розлетілося на друзки — я зачепив його віником.

А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сіла на кухонний стіл і сказала, що не встане, поки всі миші не будуть піймані. Двох я вже упіймав. Та де шукати решту? А кішка? Доведеться знову бігати по всьому місту. І якщо вона забігла до м'ясного магазину, то треба брати з собою і скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як він догризає другу ніжку канапи. Але я не можу вийти з кухні, бо саме присвічую під кухонною шафою — шукаю білих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обірвав хвоста, щодень стає зліший. Чіпляється за ґратчасту стелю клітки й кричить:

— Альфонс дурний! Забирайся геть!

Отакі у мене літні канікули!

Не можу вийти надвір — треба слідкувати за звірятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзі не дали мені на утримання інших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цілий тиждень мушу нидіти з ними. Хто його знає, що може ще статися.

Як я хотів з'їсти шістдесят яєць
— В цілому ти не справжній Ціттербаке, — сказав якось тато. — Ми, Ціттербаке, ось такі! — І показав на шафу для одягу. — А ти?

— Тобі теж далеко до шафи, навіть до половини її! — спересердя відказав я.

Мама хотіла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потім він зігнув руку. Під сорочкою здійнялася справжня гора м'язів.

— Спробуй і переконаєшся! — запропонував тато.

Я натиснув спочатку вказівним пальцем, потім великим. Гора м'язів здавалася залізною.

— Бачиш! — І тато задоволене усміхнувся. — А в тебе?

— Давай попробуємо у мене, — відповів я і зігнув руку.

Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо він придавив мої м'язи аж до кістки.

— Пхе, ніщо, — скривився тато.

Тепер заговорила мама:

— Ти не повинен бути таким кволим, Альфі. Передовсім масло і вівсяна каша...

Суп із вівсяної крупи! Мені аж замлоїло. Я закопилив губу. А далі пішло й пішло: більше їсти, більше бувати на свіжому повітрі, післяобідній сон...

— І взагалі, намагайся стати справжнім Ціттербаке, — так закінчив нашу розмову тато. І я заходився наминати вівсяну кашу.

Звісно, мати такі м'язи, як у тата, — непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечері в ліжку. Тоді, певно, я зміг би відлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. І підніс би відразу четверо відер вугілля — по двоє в кожній руці.

Прийшовши наступного дня із школи, я мав, як завжди, підігріти собі обід. Мама поставила його на плиту, і мені треба було тільки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогодні згадав. Щоб стати справжнім Ціттербаке, за раз виїм цілу каструлю, вирішив я. Каструля саме стояла на плиті. Чималесенька! Я зняв накривку і здивувався. Каструля була повнісінька яєць. Я повинен їх усі поїсти? "Це, напевне, випробування, — подумав я. — Щоб стати Ціттербаке, як шафа, всі ці яйця треба з'їсти за один раз". Я зварив усі яйця і заходився їсти. Після третього мені уже не хотілось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлі й перелічив їх. Лишалося 55 яєць! Ні, стільки я не зможу з'їсти. Навіть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощі. Мама скаже:

— Ти знову не їв?

А тато додасть:

— Справжній Ціттербаке... — ну, ви вже знаєте, що він скаже далі.

Нічого, я придумав. Вийшов надвір і звернувся до Бруно, Петера й Ервіна:

— Ви хочете їсти?

— Ні, а що таке? — запитали вони.

— У нас є класні яйця, і треба їх знищити.

Як справжні друзі, вони прийшли до мене додому, і ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервін двоє з половиною і я пів-яйця. Але ж це тільки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрібненько покришив і висипав у миску Чистунові. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвір і привів цілу ватагу дітвори. Всі разом з'їли 17 яєць. Одна мала дівчинка навіть запхикала, бо від яєць у неї заболів живіт. У мене самого живіт уже давно болів, та я терплячий.

Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Після цього мені не лишалося нічого іншого, як лягти на канапу і попивати воду.

"Що ж воно буде? — думав я. — Тато з мамою скажуть, що мені треба нарешті стати справжнім юнаком, а я навіть яєць не поїв".

Мені таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапі, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню і гукнула до мене:

— Альфі, ти знову нічого не їв? Що з тебе буде?

— Що? Я нічого не їв? Їх залишилося всього кілька! — відповів я. — Не збираюся тебе обдурювати.

Було чути, як мама торохтить на кухні посудом.

— Навіть до смаженої картоплі не торкнувся, — долинуло до моїх вух.

"Чому це смаженої картоплі? — сердито подумав я. — Спершу 60 яєць, а тоді ще й смаженої картоплі!"

Раптом мама зойкнула, і на підлогу впала металева накривка.

— Що... це? Де яйця? Що ти з ними зробив?

— Та яйця... — почав я, і мені захотілося бути чесним. — Я їх поїв із своїми друзями, але більше ми не подужали.

Мама стояла у дверях і сердито свердлила мене поглядом.

— Яйця, яйця! — приказувала вона. — Ними я хотіла підсипати квочку! Такі чудові яйця! — ще раз вигукнула вона.

На кухонному столі лежала мамина записка: "Підігрій смажену картоплю і приготуй собі яєшню". У мене в животі бурчала купа яєць, а мама ж наказувала мені з'їсти тільки одне.

Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що мені робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.

Я лежу на канапі й спостерігаю за Чистуном. Він сидить у своїй клітці, схилив набік голівку і дивиться в миску на покришене яйце.

— Так, так, — уголос подумав я. — Обом нам тяжко...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка